Процюк Степан Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Степан Процюк
Степан Процюк на XIV Київській книжковій виставці-ярмарку «Медвін», листопад 2011

Степан Процюк на XIV Київській книжковій виставці-ярмарку «Медвін», листопад 2011
Народження 13 серпня 1964(1964-08-13) (53 роки)
  Кути Львівщина
Національність українець
Громадянство(підданство) Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Мова творів українська
Рід діяльності письменник
Роки активності: 1992—наш час
Напрямок поезія (до 1998 р.), проза, есеїстика
Жанр екзистенційно-психологічна проза
Нагороди та премії
літературна премія «Благовіст», 7-разовий лауреат премії журналу «Кур'єр Кривбасу», «Золотий письменник України»
Q: Висловлювання у Вікіцитатах

Степа́н Васи́льович Процю́к (* 13 серпня 1964) — сучасний український письменник, якого вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів. Олег Соловей зауважує:

«Степан Процюк — письменник, що у своїх романах (зрештою, як і в есеях, і у колишніх віршах, поемах) небезпечно балянсує поміж Сциллою натуралізму та Харибдою всесвітнього жаху, який усвідомити здатні хіба що обрані… Це щастя мистецьке називається експресіонізмом — бачити суть речей, прагнути щось змінити й одночасно мати цілковите розуміння того, що змінити нічого не можна: адже погода не переміниться, як писав свого часу Генрі Міллер, а задовго до нього — Еклезіяст. Творчість подібних письменників, їх гучні та нестерпні волання в пустелі гидкого міщанського побуту, власне і є тим проґнозом погоди на завтра, до якого слід би нарешті прислухатись, але цього не стається. Людство упевнено крокує до передбаченої апокаліпси… Процюк давно і надійно вписує себе до величної традиції тираноборців, правдолюбців, тих конкістадорів духу, що мають відвоювати для всіх нас нові території…»

Біографія[ред.ред. код]

Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України.

Творчість[ред.ред. код]

Рання творчість[ред.ред. код]

Літературна біографія Степана Процюка розпочалася 1991 року з літгурту «Нова деґенерація», куди він входив разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Наступного року була надрукована їх перша поетична збірка «На вістрі двох правд» (з передмовою Юрія Андруховича). На думку літературознавців, на початку 90-х літгурту «Нова деґенерація» вдалося стати одним із небагатьох руйнівників літературної стагнації. Згодом з'явилася збірка віршів «Апологетика на світанку» (Ужгород, 1996) та збірка поем «Завжди і ніколи» (Львів, 1999). Згодом автор припинив писати вірші, перейшов на прозу й есеїстику. 17 січня 1995 року Степан Процюк став членом Національної спілки письменників України.

Перші прозові твори[ред.ред. код]

1996 року вийшла збірка есеїв Степана Процюка «Лицарі стилосу і кав'ярень» (Київ), а також перша книжка прози «Переступ у вакуумі». 2001 року тернопільське видавництво «Джура» друкує збірку повістей «Шибениця для ніжності», що викликала різні відгуки та рецензії. У повісті «Шибениця для ніжності» домінує єдина оповідна форма — сповіді головного героя Дем'яна. Приводом для її розгортання став лист колишньої коханої, написаний через двадцять років після того, як їх стосунки завершилися. Структурно повість складається із двох частин та епілогу. Перша частина починається зі спогадів про дитинство Дем'яна, розповідає про навчання в школі й перше кохання. Провідною композиційною рисою повісті є сюжетна дискретність. Життєвий шлях персонажа переказаний непослідовно, автор зупиняється на найбільш екзистенційно значимих подіях, що дозволяють глибше усвідомити еволюцію характеру. Друга частина розпочинається спогадами про навчання Дем'яна в інституті. До особистої історії додаються суспільні узагальнення, що віддзеркалюють специфіку радянського суспільства. Центральною в другій частині є історія взаємин Дем'яна й Зоряни. Поруч із життєвою історією головного героя фрагментарно згадуються історії його батьків, дядька, що став жертвою тоталітарної системи, брата Сашка — також жертви, тільки ще безглуздішої і жахливішої системи. Композиція повісті традиційна для ранньої творчості Степана Процюка: колажність, фрагментарність картин, репортажність, полеміко-публіцистичні авторські відступи.

«Серафими і мізантропи»[ред.ред. код]

У 2002 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» друкує збірку повістей «Серафими і мізантропи». У ній, за спостереженнями критиків, посилюються декадентські кольори, а також інтерес до зображення межових невротичних станів людини. Стильово повісті Степана Процюка поєднують творчі практики експресіонізму й екзистенціалізму, містять посутні постмодерні вкраплення. Для автора характерний тип героя — рефлексуючого інтелігента з сильною потребою ідеалу, в якій упізнається туга за Богом.

«Інфекція»[ред.ред. код]

2002 року Степан Процюк дебютує як романіст — львівська «Піраміда» друкує «Інфекцію». Як зазначено в анотації, це книга «про нас, нинішніх українців, і про нашу історію хвороби». Олег Соловей твердить, що «Інфекція» стала заявкою на опанування рідкісним нині жанром соціально-психологічного роману. Центральною в цьому творі є ідея інфікованості українства чужою мовою, культурою, способом життя. Композиційно роман складається з восьми частин, переважає оповідний наратив зі вставними критичними відступами. Автор об'єднує в одне ціле кілька сюжетних ліній. Перша — історія вихідця з Черкащини Сави Чорнокрила, який одружується з Іванкою — донькою галицького дисидента Лоб'юка. Згодом у молодого подружжя народжується донька, вони переїжджають до Києва, де мешкають в однокімнатній квартирі на Троєщині. Чорний і білий ангел борються в покаліченій душі Сави. У нього з'являється коханка, діячка української організації Мар'яна. Родинне життя Сави колапсує. Іванка знаходить спокій у греко-католицькій церкві, а чоловік збирається на заробітки. Через колізії Савиної долі автор порівнює дві частини України — Центральну й Західну, виокремлюючи Київ, — на побутовому й психологічному рівнях. Другою сюжетною лінією є розповідь про вихідців із західноукраїнського села — братів Остапа й Назара Кисільчуків. Остап закохується в доньку генерала, киянку Ірен. Прагнучи досягнути успіху, завоювати столицю, він відмовляється від свого галицького походження й родини. Остап Кисільчук втілює галицьку мімікрію і здатність пристосовуватися до будь-якого середовища. Другий брат Назар — антипод Остапа, стає молодіжним політиком і презентує новий тип українського діяча. Оцінки критиків варіювалися — від тверджень про появу роману «національної честі» до роздратування, що справжній українець не має так жорстко критикувати національні негаразди й ментальні недоладності. 2003 року за цей роман Степан Процюк був номінований на здобуття Шевченківської премії.

«Жертвопринесення»[ред.ред. код]

Другий роман «Жертвопринесення» (надрукований спочатку в журналі «Кур'єр Кривбасу», а в 2007 року у видавництві «Тіповіт») став своєрідною відповіддю на питання, чому Степан Процюк припинив писати поезії. У центрі романної дії — поет із провінційної Мічурівки Максим Іщенко, який не знаходить місця в брутальному суспільстві, що живе за законами «ринкової економіки». На думку Олега Солов'я, «Жертвопринесення» — це передовсім «твір про загублену українську людину в часи новітньої постколоніальної історії» і "поза всяким сумнівом, це роман про поразку — клясичний, сказати б, його варіянт. Про персональну, а можливо, й ширшу національну поразку українського літератора. Головне у романі — дослідження хворобливих зламів людської психіки, оголення й вивчення таємниць свідомості. Складна психологічна партитура, плетиво натяків та алюзій висвітлює основний філософський аспект — болісне усвідомлення нікчемності буття Поета в нашій державі. Зображена ситуація мимоволі проектується на сучасну суспільну атмосферу, в якій некомфортно почуваються неординарні, талановиті люди.

«Тотем»[ред.ред. код]

У 2005 році вийшов третій роман «Тотем» (видавництво «Тіповіт»). У цьому творі помітне посилення інтересу до онтологічних питань: смерть і страх, фетишизація й неврози, відчай і пошуки можливих рецептів гармонії. Актуальні проблеми роману: ідолопоклоніння, фальшивий патріотизм, деградація особистості під впливом психотропів, нездорова фетишизація пристрасті. У романі переплітаються кілька сюжетних ліній: залежний від психотропних ліків Віктор знущається над матір'ю, по-садистському поводиться із закоханою в нього Владиславою, пробує накласти на себе руки. Батько хлопця шукає вихід із особистого нещастя в перманентних адюльтерах, до яких давно втратив смак та інтерес. Політично свідомий Михайло Юркевич розчаровується в національній ідеї і поволі спивається. Навіть успішний бізнесовець і спортсмен Микита Крещук не може вирватись із заклятого кола невпевненості в собі та інших, тому так болісно й довго, через долання взаємної недовіри визріває любов між ним і Владиславою. Ця єдина справді оптимістична сюжетна лінія по-своєму показова: від «великої антинебесної імперії деградації» люди прагнуть сховатись у приватне життя, поведінкою персонажів керує єдиний справжній тотем — пошук любові.

«Канатоходці»[ред.ред. код]

У 2007 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» видало збірку есеїв Степана Процюка «Канатоходці». «Найважливіша прикмета нашого часу — це відсутність, майже повсюдна і хронічна, справжнього життя». Ці слова — лейтмотив збірки «Канатоходці». Туга за справжнім проглядає у всій книжці. Автор веде боротьбу проти напівправди і симулякрів: «Відважити дати ляпаса своєму симулякру, який подарований кожному разом із серцем та шлунком, зможуть лише ті, що понад усе бояться одного сльотавого ранку чи усміхненого золотого вечора загубити людське, надто людське». Противагою штучності виступає безпафосна героїка, позбавлена гламуру й позірної вишуканості. Рефлексії над життям і смертю юнаків з УПА, без усілякого зайвого компліментаторства, оживлюють ці фрагменти історії. Есеї Степана Процюка поєднують достовірність життєвих фактів (притаманну щоденнику); узагальнення, що межують із філософією; образність, пластичність, що безпосередньо пов'язані з белетристикою. Канвою сюжетних ліній письменник вибирає щоденник, тому в тексті відчувається потужний автобіографічний струмінь, що об'єднує й підживлює цікавість читача. Темами оповідей-есеїв стають родовід автора, його поетична юність і письменницька зрілість, сучасний літературний процес. Письменник безжально зриває маски й руйнує камуфляжні уявлення про сучасну літературну ситуацію, шукає аналогій у минулому, не боїться оприлюднювати негатив.

Книги для дітей та підлітків[ред.ред. код]

Ще одна грань письменницького таланту Степана Процюка — література для підлітків. У 2008 році в київському видавництві «Грані-Т» побачила світ трилогія про кохання «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» (Друга історія Марійки і Костика), «Аргонавти» (Третя історія Марійки і Костика). Події книги розгортаються в маленькому українському місті Старомихайлівка. Герої живуть своїм цікавим життям: зустрічаються, ведуть романтичні розмови, зізнаються в коханні. У цьому ж році і в цьому видавництві в серії «Життя видатних дітей» вийшла книга «Степан Процюк про Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Карла-Густава Юнга і Ніку Турбіну». Повісті для підлітків Степана Процюка критика вважає одними із найчитаніших у цій жанровій ніші. У київському видавництві «Грані-Т» готується до друку повість для старшокласників «Вітроломи», адресована читачам трилогії «Марійка і Костик», які, за словами автора, за час, що пройшов від виходу останньої книги трилогії, виросли і по-новому осмислять написане.

«Аналіз крові»[ред.ред. код]

2010 року у видавництві «Грані-Т» була видрукувана збірка есеїв «Аналіз крові». Книжка складається із 20 замальовок-роздумів на різноманітні екзистенційні, літературні та політичні теми. Єднає їх застосування класичного психоаналізу. Цей текст є втіленням концепції письма як психотерапії в прямому сенсі цього слова. Автор озвучує низку «вічних» питань. Для чого ми живемо? Що додає магії й чару нашому життю? Чому нерідко сміємося там, де варто плакати, а плачемо тоді, коли можна усміхнутися? Де шукати справжні причини наших найпарадоксальніших вчинків, слів, думок? На яскравих прикладах із власного життя, а також історіях, що трапилися з відомими письменниками, художниками, психоаналітиками, автор демонструє свою майстерність психолога. Між рядків присутні ненав'язливі натяки на Зигмунда Фройда, Фрідріха Ніцше, Ірвіна Ялома, часто застосовуються спеціалізовані психологічні терміни. Есеї Степана Процюка насичені численними літературними, філософськими алюзіями й ремінісценціями. Як приклади чи авторитети в збірці фігурують Е.Гемінґвей, А.Камю, Ж. П. Сартр, Г.Чхартішвілі, В.Стефаник, Ж.Батай, М.Уельбек, М.Монтень, П.Тичина, Д.Гуменна, І.Бунін, С.Далі, Т.Шевченко, О.Олесь, А.Тесленко, П.Куліш… Центральними є три великі есеї, присвячені психоаналітичній тематиці: «Наодинці з порожнечею», «Terra incognita», «Нарцисизм і страждання». Решту обсягу заповнюють невеличкі публіцистичні твори, які автор називає «шкіцами». Степан Процюк майже не дає відповідей на питання, які ставить перед собою й читачем. У цьому знадинка збірки — читач мусить замислитися, застосувати «аналіз крові» до самого себе, адже «хто пізнає себе, той пізнає весь світ». «Аналіз крові» — гідна вдячності й прочитання розмова на теми, що торкаються рушійних сил розвитку людини, її страхів і неврозів, які можуть підштовхнути і до творення, і до руйнування.

«Троянда ритуального болю»[ред.ред. код]

2010 року у видавництві «Академія» вийшов роман «Троянда ритуального болю». Це одна з перших спроб серйозного художньо-психологічного осмислення постаті Василя Стефаника як людини й творця. Його образ подано в нестереотипних для українського літературного канону життєвих ситуаціях. У першу чергу письменника цікавили особливості психотипу героя, його загадковий внутрішній світ, трагедія душі. «Я навіть не намагався скрупульозно відтворити всі віхи життя свого героя, — зазначає С.Процюк. — Мене цікавила передовсім його психобіографія, оті таємниці його довгого мовчання, витоки його експресіоністичного трагізму». С.Процюк створює біографію Василя Стефаника, пропустивши сухі історичні відомості крізь призму психоаналізу. Такий підхід дозволяє уникнути створення хрестоматійного образу митця. «Троянда ритуального болю» вибудувана із 85 відносно коротких розділів, розташованих без урахування принципу хронологічної побудови сюжету. У творі чимало йдеться про загублені кохання головного героя, його пошук Жінки свого життя, болісні втрати найдорожчого і їхні можливі причини. Автор висвітлює стосунки з Євгенією Бачинською, Євгенією Калитовською, Ольгою Гаморак, менш відомі — з Ольгою Кобилянською й Софією Морачевською. Також у романі відображено взаємини Василя Стефаника з його колегами й сучасниками: Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною, Станіславом Пшибишевським, митрополитом Андреєм Шептицьким, Вацлавом Морачевським. Є міркування про політичну діяльність персонажа й тонкі проникнення в його творчу лабораторію. Створюючи образ Стефаника, Степан Процюк експериментує, подає свій творчий підхід до зображення основних віх життя видатної особистості, її світовідчуття, стосунків з оточенням. У романі щільно переплетені реалістичні й алегорично-символічні картини й образи. Ірина Славінська переконує, що разом із романом Степана Процюка «Троянда ритуального болю» в Україну прийшов новий жанр — міфобіографія, тобто текст-біографія, в якому переважає образ, а не точність відтворення історичних і культурних реалій, не «археологічна» історія. У контексті української біографічної прози роман «Троянда ритуального болю» — твір нетрадиційний, новаторський. Степан Процюк виходить за рамки традиційної моделі біографічного роману, створивши паралельну історію символів у житті митця та дослідивши трагедію індивідуального неврозу.

«Руйнування ляльки»[ред.ред. код]

Наприкінці жовтня 2010 року у видавництві «Ярославів вал» вийшла остання частина «психіатричної тетралогії» Степана Процюка — роман «Руйнування ляльки» (першодрук — у журналі «Кур'єр Кривбасу»). Це специфічний зразок філософської прози, не роман дій, а роман ідей, твір більше публіцистично-есеїстичний, аніж власне художній, в якому більше психології, аніж інтриг і пригод. Степан Процюк гостро розкриває проблеми нашого індивідуального й колективного буття. У романі концептуально гостро зведені умоглядні Архе і Лялька. Архе — це пам'ять про першопочатки й елементарні істини, що гарантують людині людське життя. Лялька — це привид, симулякр (за Бодріяром), фальшивка, порожня голоґрама, що водить людину плутаними манівцями, плекаючи гріх, а відтак — довічну юдоль печалі. Під концептуальним руйнуванням Ляльки треба розуміти передовсім руйнування комплексів — свідоме, жорстке й болюче. У центрі твору — дві історії нещасливих людей. Перша історія — про Івана та Анну Сороченків, друга — про Василя Величка. Головна проблема роману — безсенсовість людського буття. Описані Процюком психічні стани розкривають екзистенцію з різних сторін. Герої цього роману живуть на помежів'ї. Екзистенційний вибір, еруптивна кардіограма людських шукань, самотність людини, її скутість спрутами комплексів — це осердя Процюкових персонажів. Але на тлі інфернального, загуслого гріхом людського існування іноді все ж проростає квітка чистоти, вдягнена в шати любові. На цих контрастах автор формує психоландшафт людського буття, показуючи енергетику гніву й любові. Степан Процюк — письменник, який має сміливість показувати найдальші закутки людської душі, найглибші провалля людського розпачу, заплутані лабіринти людського життя.

«Маски опадають повільно»[ред.ред. код]

У 2011 році у видавництві «Академія» побачив світ психобіографічний роман Степана Процюка про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно». Автор рішуче виходить за межі жанрів нарису, літературного портрета, есе-біографії, що зазвичай лягають в основу художньої біографістики, а подеколи абсолютно копіюються, і пропонує оригінальну версію психоаналітичного прочитання біографії одного з найбільш суперечливих і найцікавіших українських письменників XX століття. Перед читачем постає образ письменника-новатора європейського рівня і разом з тим — ексцентричного невротика з драматичною долею. Степан Процюк послідовно й логічно вибудовує систему життєвих і суто психологічних координат митця. Джерельною базою роману став епістолярій і щоденники В.Винниченка. Одним з цікавих моментів роману є історія стосунків В.Винниченка з Є.Чикаленком, де письменник відтворив дружбу двох чоловіків, що стали заручниками більшовицької анексії. У властивій С.Процюкові стильовій манері із художньою вишуканістю заявлені колізії свідомого й несвідомого, виповнені філософією життєві концепти, вишукана метафорика й глибока символіка, таємниці внутрішніх структур людського єства, ускладнений наратив, що сприяють художньому відтворенню буттєвого і позабуттєвого, матеріального й нематеріального, українського й космополітичного, закономірного й парадоксального, особистого-національного-вселюдського, а все разом — допомагає осягнути складний процес переживання письменником України… Глибинне занурення у внутрішній світ В.Винниченка і його творчу лабораторію, цікаве поєднання документалізму і домислу, яскрава метафоричність і метафізичність, соковита мова — все це робить роман помітним явищем сучасного літературного процесу.

«Тіні з'являються на світанку»[ред.ред. код]

Також 2011 року у видавництві «Твердиня» вийшла книга есеїстики Степана Процюка «Тіні з'являються на світанку». Страх смерті, неврози безсенсовності й абсурдності життя, любовні залежності, самотність, глибинні внутрішні конфлікти — це неповний перелік того, про що пише автор, і що становить коло екзистенційних проблем сучасної людини. Есеїстика Степана Процюка, на думку багатьох критиків і читачів, наділена енергетичним магнетизмом. Збірка «Тіні з′являються на світанку» розпочинається екзистенційним натуралізмом, а завершується химерними алегоріями з багатошаровим змістом. Книга структурована в п'ять розділів. Перший розділ представляє твори глибоко інтимні для автора й, відповідно, найвагоміші: «Тіні з'являються на світанку» (тут йдеться про невроз безсенсовості; автор міркує про різні його формати, першопричини й наслідки боротьби із цим неприємним для людини відчуттям, звертаючи увагу і на майже екзотичні форми), «Страх смерті», «У передпокоях Лабіринту», «Тричі виконаєш, тричі засумніваєшся»… Письменник не зациклюється на особистісному досвіді, часто підтверджуючи міркування прикладами з біографій яскравих особистостей, які наочно ілюструють вияви невротичних «відхилень». До цього переліку потрапляють письменники М. Коцюбинський, В. Винниченко, В. Маяковський, О. Пушкін, М. Цвєтаєва, Г. Горенко (Ахматова), диктатори А.Гітлер, Й.Сталін, американський професор Дж. Кеворкян, окремі есеї присвячені Ф.Ніцше, А.Шопенгаверу. Есей «Двадцять чотири ритуальні часточки» присвячений темі кохання і, у певному сенсі, може вважатися повістю. У другому розділі зацікавлюють короткі тексти мемуарного змісту, присвячені рідним і знайомим автора. До них тематично приєднуються есеї про Ф.Ніцше й А.Шопенґавера «Кров і сльози Фрідріха Ніцше» та «Невротик у мантії генія». Третій розділ розпочинається із міркувань про жіночу істерію, автор також пропонує поміркувати про стани людської психіки, позначені метафізичною неперехідністю: мазохізм, біль і гнів, депресію та мізантропію. Четвертий розділ присвячений розмислам про різні, часто майже утилітарні речі, п'ятий складається з трьох невеличких есеїв, в яких письменник вдається до алегорії. Як письменник-експресіоніст, Степан Процюк оминає примітив реалістичного зображення, віддавши перевагу вираженню глибоко-інтимного та остаточно невивчено-потаємного в людській свідомості. Домінуюча екзистенційна спрямованість цієї книги Степана Процюка засвідчує, що автор поволі долає буттєві провалля на шляху наближення до себе, духовного зростання, спроб подолати порожнечу, самотність, страх.

«Бийся головою до стіни»[ред.ред. код]

Наприкінці 2011 року на сторінках журналу «Кур'єр Кривбасу» була надрукована повість Степана Процюка «Бийся головою до стіни» — про непрості стосунки батька, який помирає, і сина, який намагається його зрозуміти. Автор витримав цю повість на найвищому регістрі почуттів і переживань. На думку літературного критика Є.Барана, тут є «багато з того, що неодноразово апробовано Процюком в інших його повістях та романах: психоаналітики, надриву, гротеску, натуралізму із звичними алегорично-символічними відступами та пасажами. Але все тут на місці, все витримано, все працює на кінцевий результат. Партія Івана і Свирида Кирилків виписана за законами античної трагедії». Головне завдання повісті — збагнути й художньо відобразити підґрунтя складних взаємин батька і сина. Для цього Степан Процюк звертається до психоаналітичного «інструментарію», поєднуючи власне художній та психологічний матеріал. Тричленна структура повісті віддзеркалює три змістові концепти (зрозуміти, пробачити, відпустити минуле), разом із тим це проекція трьох часових площин: перша — минуле, передісторія, що проказує розгортання батьківсько-синівських стосунків, друга — сьогодення: сім днів «відходу» і прощання з батьком; третя — проекція майбутнього, що містить алегоричні картини, які натякають на очищення і незворотні внутрішні зміни. Художня реальність повісті розгортається у двох вимірах: «видимому» і «невидимому», реальному й уявному, профанному та ідеальному. Перший пласт зображення має реально-автобіографічне підґрунтя (у повісті маємо чимало лейтмотивних деталей, що фігурують у романах та есеїстиці письменника: історія батька, репресованого тоталітарним режимом, смерть братів, страдницька доля матері…). Друга площина — це світ снів, алегорій, архетипів. Повість «Бийся головою до стіни» сприймається як фінальний акорд «психіатричної» тетралогії, своєрідний підсумок другого періоду творчості Степана Процюка.

Окремою книгою повість вийшла у березні 2013 року в луцькому видавництві «Твердиня» в одній книжці разом із повістю «Гілочка і Муркотасик». У післямові до книжки «Бийся головою до стіни» літературний критик Богдан Пастух зазначає:

Степан Процюк — це автор, про якого можна говорити у різних планах, можна про нього та про його наречену-літературу, в яку той закоханий до нестями і експериментує з нею від невимовності почуття. Можна говорити про Степана Процюка як про Одіссея, який дратує одних богів, догоджаючи іншим, а можна і як про автора з сильним енергетичним полем, яке створює коловороти внутрішніх сюжетів в його складному, відразливому для філістера письмі. Степан Процюк — автор для мужніх, для тих, хто не боїться зазирати у притемнені куточки підсвідомого, знати справжню етимологію людських вчинків, досліджувати тілесність, гріх і форми покути. Подібні моменти є визначальними у творчості цього письменника, який відважно рухається назустріч невідомому...
Деякі критики відзначали необарокові стилістичні впливи у цій повісті[1].

Книга вибраного «Інфекція. Жертвопринесення. Тотем»[ред.ред. код]

2012 року івано-франківське видавництво «Тіповіт» опублікувало романи Степана Процюка «Інфекція», «Жертвопринесення» й «Тотем» під однією обкладинкою. Ошатно оформлену книгу обрамляють передмова літературознавця Людмили Скорини «Замовляння зачаклованого лабіринту» й післямова відомого письменника та літературного критика Олега Солов'я «Оборонні бої», в яких автори осмислюють та інтерпретують романи, не боячись опинитися «віч-на-віч із порожнечею». 562 сторінки книги — ніби натягнутий канат «поміж натуралістичним душезнавством та екзистенційним гуманізмом». На думку Людмили Скорини:

«ці твори читати непросто. Особливо для тих, чиї уподобання обертаються в річищі примітивно-розважальної масової літератури. Неприкрите відображення суспільних проблем і катаклізмів, відразливі картини моральної деградації, натуралізм окремих сцен, потужна сугестія — ці та інші риси індивідуальної манери Степана Процюка здатні шокувати. Але це шок заради катарсису. Екзистенційно-експресіоністська проза цього автора дає шанс на внутрішнє очищення й оздоровлення. Реакція критики на презентовані романи охоплює всю амплітуду емоцій — від панегіриків і навіть апологетизації до цілковитого несприйняття. Одні шанують Степана Процюка за екзистенційну сміливість, експресію і гуманізм; інші дорікають фізіологізмом і пафосністю. Кожному — своє. Романи Степана Процюка — багатовимірні, тож кожен читач матиме змогу взяти з них те, що буде важливо саме йому, у конкретній екзистенційній ситуації буття „тут і зараз“».

Підсумовуючи розмисли про «психіатричну трилогію», Олег Соловей називає Степана Процюка «останнім із могікан серйозного ставлення до літератури. Літератури, апріорі не призначеної для великих накладів, позаяк суспільство уже ґрунтовно відучене від серйозного читання й осмислення своєї доби, життя, смерти, чести, добра, зла, пам'яти та інших, таких вагомих колись у людському житті, понять».

«Чорне яблуко»[ред.ред. код]

У січні 2013 р. у київському видавництві «Академія» вийшла заключна частина психобіографічної трилогії — роман «Чорне яблуко», присвячений наймолодшому класику української літератури Архипу Тесленку. Увага Степана Процюка сконцентрована на трьох змістових домінантах. Перша — історія платонічного кохання Архипа до Оленки. У долі юнака вона відіграла подвійну роль — то завдавала нестерпного болю думками про неможливість особистого щастя, то підтримувала у хвилини випробувань. Друга лінія — участь А. Тесленка в революції 1905–1907 років. Молодий ідеаліст, захоплений ідеєю побудови справедливого суспільства, брав активну участь в організації селянської спілки, влаштовував мітинги і демонстрації, захищав права і свободи селян. Це призвело до арешту, заслання і передчасної смерті у віці 29 років. Третя домінанта — історія непростих стосунків братів Архипа і Яреми, що розгорталися під знаком протистояння, почасти навіть — братоборства. Поміж тим читач знайде в романі інформацію про батьків і дитинство персонажа, його навчання й заробітки у нотаріуса Кисловського, любов до театру і стосунки з Б. Грінченком і Є. Чикаленком… Ідейним осердям твору є думка про обраність Архипа Тесленка, коротке життя якого було насичене ідеалістичною боротьбою за справедливість і творчістю. Роман написаний у формі спогадів Архипа Тесленка, що переплітаються з картинами сновидінь та авторськими відступами. Така наративна стратегія дозволяє автору глибше проникнути у внутрішній світ персонажа і створити психологічно достовірне художнє полотно.

«Трикутник»[ред.ред. код]

Нова книга Степана Процюка «Трикутник» вийшла в квітні 2014 року. До неї увійшли, як повідомив сам автор, нова редакція роману «Інфекція», нові есеї та інтерв'ю. Книгу видав «Український пріорітет».

«Десятий рядок»[ред.ред. код]

В романі розгортаються три долі, три сюжетні лінії: діда, батька й онука. Різні покоління, різні держави, різні суспільні устрої - від сталінського геноциду до часів Незалежності. Роман, з одного боку, антитоталітарний, з іншого - глибоко філософський. Людина у своїй проблемності завжди перед вибором: життя / смерті, любові / ненависті, вірності / зради, стоїчного спокою / гедонізму насолоди... Зрештою тоталітаризм прибирав подобу не лише певних "ізмів", як-от комунізм, тоталітаризм і нині випробовує людину, тільки в інших формах і змістах, як-от "ринковий тоталітаризм" з філософією споживацтва і вічної гонитви за успіхом і прибутком. Доля кожного з героїв – по-своєму важка, у чомусь трагічна. Зрештою, чи можна ставити питання у кого доля важча: чи у того, хто пройшов концтабір, чи у того, кого випробовувало КГБ, чи у того, хто не народить своє дитя як нащадка роду? Тоталітаризм радянський чи споживацький - кожний по-своєму нищить людину. І тільки від людини залежить, чи зуміє вона не зламатися під тиском життєвих випробувань. Щоправда, й ціна за вибір - відповідна. Доля одного Роду - як дзеркало долі України у ХХ столітті. І тільки богиня Астарта - символ любові і смерті -залишається невблаганною...

«Під крилами великої Матері»[ред.ред. код]

В кінці квітня 2015-го року роман «Під крилами великої Матері» вийшов у видавництві «Discursus».

На думку літературного оглядача Христини Букатчук, цей роман — «один з перших підводних землетрусів сучукрліту, який може викликати потужне літературне цунамі в сенсі психологічно-екзистенційного аналізу українства»[2].

Літературний критик Олег Соловей зауважує:

«Новий роман С.Процюка позначений помітною стилістичною легкістю, себто прозорістю. Таке відчуття, що він ступив крок (або й кілька) назустріч ширшим читацьким масам. Не йдеться про примітивізацію стилю, радше про його викшталтування… Будучи яскраво вираженим експресіоністом, Процюк не гребує порпатися у біологічних та спадкових, хворобливих і клінічних виявах людського, занадто людського. Людина буває різною, але треба її любити. Цю істину Процюк засвоїв давно…»[3]

Відзнаки, переклади, творчі вечори[ред.ред. код]

Степан Процюк — лауреат багатьох національних літературних премій:

  • 7-разовий лауреат премії журналу «Кур'єр Кривбасу» (1998–2003),
  • премії «Благовіст» (2000),
  • міської літературної премії ім. І.Франка (2002)
  • обласної літературної премії ім. В. Стефаника.

Автор мав літературні вечори в багатьох містах України: Києві, Харкові, Львові, Одесі, Тернополі, Ужгороді, Чернівцях, Луцьку, а також у Кракові, Берліні, Оломоуці тощо. Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами (німецькою, російською, словацькою). Наприкінці 2008 р. в столиці Азербайджану Баку вийшов переклад роману Степана Процюка «Тотем». Перекладав книгу відомий азербайджанський письменник та видавець Ельчин Іскендерзаде. Зараз роман перекладається ще кількома іноземними мовами. 30 вересня 2012 року на своїй сторінці у «Facebook» Степан Процюк повідомив про те, що став членом Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. У вересні 2015 року Процюк отримав відзнаку «Золотий письменник України».

Твори[ред.ред. код]

Поезія[ред.ред. код]

  • Процюк С. На вістрі двох правд // Нова дегенерація / Вступ. стаття Ю. Андруховича.
  • Процюк С. Апологетика на світанку. — Ужгород, 1996.
  • Процюк С. Завжди і ніколи. — Львів, 1999.

Проза[ред.ред. код]

  • Процюк С. Переступ у вакуумі. — К., 1996.
  • Процюк С. Шибениця для ніжності. — Тернопіль: Джура, 2001.
  • Процюк С. Серафими і мізантропи. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2002.
  • Процюк С. Тотем. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2005. — 190 с.
  • Процюк С. Інфекція // Кур'єр Кривбасу. — 2002. — № 149. — С. 3–68.
  • Процюк С. Жертвопринесення. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2007. — 207 с.
  • Процюк С. Руйнування ляльки. — К.: Ярославів Вал, 2010. — 280 с.
  • Процюк С. Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника. — К. : ВЦ «Академія», 2010. — 184 с.
  • Процюк С. Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка. — К.: ВЦ «Академія», 2011. — 304 с. (Серія «Автографи часу»).
  • Процюк С. Бийся головою до стіни: повість // Кур'єр Кривбасу. — 2011. — № 264—265 (Листопад – Грудень). — С. 3–93.
  • Процюк С. Інфекція. Жертвопринесення. Тотем — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2012. — 562 с.
  • Процюк С. Чорне яблуко: Роман про Архипа Тесленка.;— К.: ВЦ «Академія», 2013. — 192 с. (Серія «Автографи часу»).
  • Процюк С. Бийся головою до стіни: психологічна проза / С. В. Процюк. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2013. — 200 c.

Есеїстика[ред.ред. код]

  • Процюк С. Лицарі стилосу і кав'ярень. — К., 1996.
  • Процюк С. Канатохідці. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2007. — 302 с.
  • Процюк С. Аналіз крові. — К.: Грані-Т, 2010. — 150 с.
  • Процюк С. Тіні з'являються на світанку: Есеїстика. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2011. — 216 с.

Книги для дітей[ред.ред. код]

  • Степан Процюк про Василя Стефаника, Карла-Густава Юнга, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Ніку Турбіну / С. Процюк. — Київ: Грані-Т, 2008. — 96 с. — (Серія «Життя видатних дітей»).  ISBN 978-966-465-155-1.
  • Процюк С. Марійка і Костик. — К. : Грані-Т, 2008. — 63 с.
  • Процюк С. Залюблені в сонце. Друга історія Марійки і Костика. — К. : Грані-Т, 2008. — 63 с.
  • Процюк С. Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика. — К. : Грані-Т, 2008. — 64 с.

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Андрусяк І. «Тотем» без табу, або Фройд подався б у двірники / І. Андрусяк // Народне слово. — 2005. — 9 грудня.
  • Антонишин С. Інфекційний час у маргінальних душах: замість передмови до нових книг С. Процюка / С. Антонишин // Березіль. — 2003. — № 1–2. — С. 177–181.
  • Баран Є. Базилевс: у царстві Стефаника / Є. Баран. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/ 2010/03/18/. — Назва з екрану.
  • Баран Є. Замах на Сфінкса / Є. Баран. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/02/07/114738.html. — Назва з екрану.
  • Баран Є. «Той, що вміє бути самотнім…» / Є. Баран. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.bookvoid.com.ua/reviews/books/ 2010/02/08/071445.html. — Назва з екрану.
  • Бондар-Терещенко І?. Ім'я троянди, або Гамбурзький рахунок Степана Процюка / І. Бондар-Терещенко // Кур'єр Кривбасу. — 2002. —№ 153. — С. 168–172.
  • Боронь О. «Філологічна» проза С. Процюка / О. Боронь // Слово і час. — 2002. —№ 5. — С. 59–61.
  • Громенко С. Чому Степан Процюк не пише детективи? / С. Громенко — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/ books/2010/12/14/102237.html. — Назва з екрану.
  • Гросевич Т. Роман Степана Процюка «Тотем»: герої, проблематика / Т. Гросевич [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://alkos.if.ua/ 2009/04/07/40/.— Назва з екрану.
  • Карп'юк В. Про заробітчан і доброзичливців або Короткий огляд критики на нові книги Степана Процюка / В. Карп'юк [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/ 2010/07/19/. — Назва з екрану.
  • Матюша В. Творчість Степана Процюка / В. Матюша // Українська мова і література. Шкільний світ. — 2009. — № 17–19. — С. 35–44.
  • Мельник В. «Інший» Процюк: Творець українського психіатричного роману про нову книжкову серію, своїх героїв та про себе самого / В. Мельник // Україна молода. — 2007. — 14 березня (№ 46). — С. 9.
  • Мельник Ю. СвітлоТіні Степана Процюка: у пошуках виходу з лабіринту / Ю. Мельник [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://bukvoid. com.ua/reviews/books/2011/12/07/071106.html. — Назва з екрану.
  • Пастух Б. Алегорія порожньої краси / Б. Пастух [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/05/08/ 071216.html.— Назва з екрану.
  • Пастух Б. Прогулянка по линві / Б. Пастух [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://litakcent.com/2008/07/25/bohdan-pastuh-prohuljanka-polynvi.html. — Назва з екрану.
  • Пастух Б. Психоісторія Василя Стефаника від Степана Процюка / Б. Пастух // Українська літературна газета. — 2010. — 3 вересня (№ 18). — С. 4.
  • Пастух Б. Психографія у шатах слова / Б. Пастух [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/ 2010/07/19/. — Назва з екрану.
  • Пастух Б. Степан Процюк: «Я не шукав середин…» / Б. Пастух // Літературна Україна. — 2010. — 24 червня. — С. 8.
  • Сидоржевський М. «Наші підлі і скупі часи»: Роман С. Процюка «Інфекція» / М. Сидоржевський // Літературна Україна. — 2003. — 20 лют. — С. 3.
  • Скорина Л. Троянда і біль: історія життя на грані / Л. Скорина // Слово і час. — 2010. — № 9. — С. 107–113.
  • Скорина Л. Відпустити минуле: С. Процюк «Бийся головою до стіни» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/ books/2012/02/19/085100.html. — Назва з екрану.
  • Соловей О. Апологія життя, апологія страждання / О. Соловей. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://bukvoid.com.ua/reviews/ books/2011/06/19/092959.html. — Назва з екрану.
  • Соловей О. Загублена українська людина / О. Соловей. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/05/11/ 182643.html. — Назва з екрану.
  • Соловей О. Перед самотнім дзеркалом / О. Соловей [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/ 2012/01/05/115544.html. — Назва з екрану.
  • Соловей О. Свято, яке не з тобою: Роман С. Процюка «Інфекція» / О. Соловей // Кур'єр Кривбасу. — 2002. — № 157. — С. 140–148.
  • Соловей О. Штука, яка вбиває [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://litakcent.com/2010/06/09/dvi-knyhy-pro-vasylja-stefanyka.html. — Назва з екрану.
  • Соловей О. Який-небудь інший сад і його неможливість / О. Соловей. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/10/20/153249.html. — Назва з екрану.
  • Терлецький В. Оранжева квітка на чорному тлі: Проза С. Процюка / В. Терлецький // Березіль. — 2002. — № 5–6. — С. 173–175.
  • Харчук Р. Нова love story від С. Процюка / Р. Харчук // Кур'єр Кривбасу. — 2007. — № 206–207. — С. 347–352.
  • Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період: Навчальний посібник. — Київ: ВЦ"Академія", 2008. — 248 с.
  • Чопик Р. Без позерства та фальші. Новий роман Степана Процюка про Василя Стефаника викликав резонанс / Р. Чопик // День. — 2010. — 24 вересня (№ 172–173). — С. 5.
  • Юрчук О. Колоніалізм як інфекція в романі «Інфекція» С. Процюка / Юрчук О. У тіні імперії: Українська література у світлі постколоніальної теорії: монографія / Олена Юрчук. — К.: ВЦ «Академія», 2013. — С. 139–146.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]