Європейський суд з прав людини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Зала засідань Європейського суду з прав людини

Європейський суд з прав людини (англ. European Court of Human Rights, фр. Cour européenne des droits de l’homme) — міжнародний судовий орган, юрисдикція якого поширюється на всі держави-​​члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, і включає всі питання, які стосуються тлумачення і застосування конвенції, включаючи міждержавні справи і скарги окремих осіб.

До складу Суду входять 28 суддів , по одному від кожної держави - ​​члена. Суд розглядає справи:

  •  по першій інстанції , подані на інститути Союзу фізичними та юридичними особами ,
  • позови , пов'язані з порушеннями юридичними , приватними особами та державами - учасниками рішень і директив Союзу. 

Звичайно це позови відносно корпорацій , пов'язані з порушенням антимонопольного законодавства , а також злиттями й поглинаннями ; крім цього Суд виступає в ролі арбітра у країнах ЄС при суперечках щодо політики субсидування та введення торгових санкцій.[1]

Історія виникнення[ред.ред. код]

Європейський суд з прав людини формувався протягом довгого часу. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод не тільки проголосила основоположні права людини , а й створила особливий механізм їх захисту .

Взагалі сам цей механізм включав три органи , які несли відповідальність за забезпечення  дотримання зобов'язань, вчасних виконать рішень, прийнятих на себе державами-учасницями конвенції : 

  1. Європейську комісію з прав людини;
  2. Європейський суд з прав людини; 
  3. Комітет міністрів Ради Європи.

З 1 листопада 1998 року , по вступі в силу Протоколу № 11, перші два з цих органів були об'днані в один, постійно діючий Європейським судом з прав людини. Його місцезнаходженням був - Палац прав людини в Страсбурзі ( Франція ), де знаходиться і сама Рада Європи.

Почнемо з того, що за першою системою всі скарги, подані індивідуальними заявниками або державами - учасниками конвенції, ставали предметом попереднього розгляду Європейської комісії з прав людини. [2] По-перше, вона розглядала питання про їх прийнятність і при позитивному рішенні передавала справу до Європейського суду з прав людини для прийняття остаточного, що має обов'язкову силу рішення.  По- друге  якщо справа не передавалася до Суду, то вже тоді  вона вирішувалася Комітетом міністрів, але це виялося не так просто, а саме для спрощення з  1 жовтня 1994  заявникам було надано право самим передавати свої справи до Суду з скаргами, визнаних Комісією прийнятними.

важливою функцією Європейського Союзу є забезпечувати неухильне дотримання і виконання норм конвенції її державами-учасницями. Він здійснює це завдання шляхом розгляду і вирішення саме якихось конкретних справ, прийнятих ним до провадження на основі індивідуальних скарг.

Почавши свою діяльність в 1959 році , Європейський суд до кінця 1998 року (коли він був реформований ) прийняв рішення по суті  в 837 справах , переважна більшість з яких - за скаргами громадян.  Перше рішення  по суті справи суд прийняв в 1960 році ( Lawless v . Ireland), перше рішення на користь заявника - в 1968 році ( Neumeister v . Austria ). Після реформи Суду в 1998 році його активність підвищилася , і до початку 2010 року суд виніс вже  12 198 рішень, з них у 10 156 рішеннях  констатував порушення конвенції або її протоколів.[3]

Умови подання скарги[ред.ред. код]

Перш , ніж скарга буде подана до Суду , необхідно суворе дотримуватися  кількох неодмінних умов. Серед яких є:

  •  . Предметом скарги можуть бути тільки права і свободи, які гарантуються конвенцією або її протоколами.  Перелік цих прав є досить широким, але цікаво те, що  в ньому відсутні деякі права , відомі нашому і новітньому конституційному законодавстві . 

Зокрема , Конституція України (глава 2 , «Права і свободи людини і громадянина» ), охоплюючи всі права людини, про які говорить конвенція, називає і деякі інші, наприклад, ті, хто працює,мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів,кожен, хто працює, має право на відпочинок, кожен має право на житло,право на соціальне забезпечення та ін.   Ці права закріплені в іншій конвенції Ради Європи - Європейської соціальної хартії , однак юрисдикція Європейського суду заснована виключно на конвенції про захист прав людини та основних свобод .

  •  . Відповідно до статті 34 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод , Суд  може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб , які стверджують , що заяви про порушення з боку держав-учасниць конвенції (вони називаються в конвенції високими договірними сторонами) їх прав , визнаних у конвенції або в протоколах до неї.Це означає те, що заявнику необов'язково бути громадянином держави - члена Ради Європи або взагалі громадянином держави, на яку він подає скаргу .Найчастіше при розгляді скарг Суду доводиться мати справу з так званими прямими (безпосередніми ) жертвами : звертається особа сама безпосередньо, яка стала жертвою порушення його права.

Важливою функцією Європейського суду є забезпечувати неухильне дотримання і виконання норм конвенції її державами-учасницями . Він здійснює це завдання шляхом розгляду і вирішення саме якихось конкретних справ, прийнятих ним до провадження на основі індивідуальних скарг, поданих:

  • фізичною особою;
  • групою осіб 
  •  неурядовою організацією . 

Варто зазначити, що ще можлива подача скарги на порушення конвенції державою - членом Ради Європи  з боку іншої держави - ​​члена. Крім цього, в практиці Європейського суду існують і інші  поняття  жертви . Особа може бути визнано потенційною жертвою в разі, якщо вона піддається реальному ризику застосування до неї законодавства , що суперечить Європейській конвенції, і його прав, які закріплені в конвенції, будуть порушені. У даному випадку дуже важливо вказати, чому до заявника застосовні положення законодавства, за яких обставин існує реальний ризик такого застосування. Непряма жертва: у практиці Європейського суду визнано , що особа може відчувати порушення своїх особистих прав і через те , що порушені права іншого .Тому за певних обставин особа може подати скаргу про порушення своїх прав попри те, що само безпосередньо не зазнавало збитків . Для цього необхідно, щоб у цієї особи з безпосередньою жертвою була дуже близька зв'язок (спорідненість або інше ) .  Найбільш поширеним прикладом є звернення родичів особи  постраждалого з вини державних органів з причини незабезпечення ними належного захисту права на життя  в результаті чого родичі відчувають моральні страждання і несуть матеріальні збитки.

  1.  Скарга повинна бути подана не пізніше ніж через 4 місяці після остаточного розгляду питання компетентним державним органом . Цей термін відновленню не підлягає.
  2.  Скаржитися можна тільки на ті порушення  які мали місце після дати ратифікації конвенції державою. 
  3.  Для того , щоб скарга була визнана прийнятною по суті , заявником повинні бути вичерпані всі внутрішньодержавні засоби захисту свого права , і насамперед судові засоби такого захисту . Для України вичерпанням національних засобів правового захисту буде проходження заявником першої, апеляційної та касаційної інстанцій .
  4.  Скарги , що направляються до Європейського суду , повинні стосуватися подій , за які несе відповідальність державна влада . Скарги проти приватних лиці організацій Європейським судом не приймаються до розгляду.[4]

Компетенція  Європейського суду з прав людини[ред.ред. код]

Європейський суд з прав людини має право  :

  •  розглядати індивідуальні та міждержавні скарги, подані до Європейського суду з прав людини проти одного або декількох держав - членів Ради Європи або проти Європейського союзу  ;
  • визнавати факт того, що було порушено, те чи інше право заявника ;
  •  присудити заявнику виграну, справедливу компенсацію  ;
  • тлумачити  Конвенцію про захист прав людини та основних свобод  ;
  • встановлювати факт того, що будь-яке порушення в певній державі носить масовий характер через системної проблеми , у зв'язку , з чим наказувати цій державі вжити заходів щодо виправлення цього недоліку  ;
  •  розглядати запит комітету міністрів Ради Європи з питання про те, чи не порушило держава - відповідач своє зобов'язання по виконанню постанов (рішень) Європейського суду з прав людини ;
  • давати тлумачення раніше винесеної постанови на запит Комітету Міністрів Ради Європи ;
  • виносити Консультативні висновки про тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод, з питань , не пов'язаних з розглядом справ  .[5]

Рішення Європейського суду з прав людини[ред.ред. код]

Взагалі, Європейський суд виносить три основних види рішень ( всього їх більше 10 видів) :

  •  рішення про неприйнятність, оформлене у вигляді листа , адресованого заявнику ( більше 95%);
  •  рішення про неприйнятність або прийнятності у вигляді окремого мотивованого документа , в 

перекладі на українську  іменованого власне " рішенням" ( decision ) ,

  • остаточне рішення у справі, іменоване постановою ( judgment ) ; 

тільки в цьому документі Європейський суд може визнати порушення прав людини  На 13 лютого 2014 Європейським судом з прав людини було винесено 16 995 мотивованих рішень ( рішень і постанов).Згідно з даними на кінець 2013 року, верхню частину списку країн за кількістю переданих суддівським складам скарг , які знаходяться на розгляді  займають:

  1.  .  Росія - 16800 (16,8 %)
  2.  . Італія - 14 400 ( 14,44 %)
  3.  . Україна - 13300 ( 13,33 %)
  4.  . Сербія - 11 250 ( 11,3 %)
  5.  . Туреччина - 10 950 ( 11,0 %)
  6.  . Румунія - 6150 (6,2%) 

За кількістю скарг , переданих суддівським складам , на душу населення , перші місця в 2013 р. займають Сербія , Чорногорія , Хорватія і Молдова. Естонія знаходиться на 12 місці , Україна - на 5 -му , Латвія - на 15 -му , Росія - на 21 -му. Останні місця займають Іспанія , Данія , Великобританія , Ірландія .  За статистикою за 1959-2010 роки , 96 % поданих до Суду скарг були визнані неприйнятними. З інших 4 %, за якими було винесено рішення по суті справи, в 83 % випадків суд угледів порушення конвенції або її протоколів.[6]

Адреса[ред.ред. код]

Розташований у Страсбурзі (Франція) за адресою:

European Court of Human Rights

Council of Europe

67075 Strasbourg-Cedex

FRANCE

Fax: +33 (0)3 88 41 27 30.

Склад Суду[ред.ред. код]

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям:

Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського суду строком на дев'ять років. Судді не можуть бути переобрані. Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24).

З квітня 2010 року суддею Європейського суду з прав людини є Ганна Юдківська.

Структура і юрисдикція Суду[ред.ред. код]

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

В палатах, на другому рівні організаційної структури Суду, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою — суддю, якого було обрано від зацікавленої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Велика палата — третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках,відповідно до статті 30, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

  • якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї
  • якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше
  • якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього

Реформа[ред.ред. код]

В результаті росту обізнаності європейців з їхніми правами згідно із Конвенцією, Суд став жертвою власного успіху. Необхідно до 5 років для того, щоб почати розглядати деякі справи; утворилася значна черга зі справ. Наприклад, згідно із Інформаційним бюлетенем з прав людини (видається Радою Європи), в період між 1 листопада 2003 та 29 лютого 2004 Суд розглядав 7315 справ, з яких 6255 було визнано неприйнятними.

Керуючись принципом «справедливість із затримкою — жодної справедливості»[7] , Рада Європи створила робочу групу для пошуку шляхів покращення ефективності Суду. Результатом цієї роботи стали поправки до Європейської конвенції з прав людини — Протокол № 14. Цей новий протокол, що вимагає загальної ратифікації всіма державами-членами Ради Європи для вступу його в силу, запроваджує ряд змін:

  • Одноособовий суддя може приймати рішення щодо прийнятності скарги. На сьогоднішній день таке рішення приймають три судді.
  • Якщо справа в значній мірі є подібною до тих, які вже раніше розглядалися Судом, і виникає по суті через те, що держава-член не змінює своє національне законодавство з метою корегування питань, що вже раніше порушувалися в попередніх рішеннях, справа може бути розглянута трьома суддями, а не Палатою із семи суддів.
  • Справа визнається неприйнятною, якщо вважається, що позивач не зазнав «суттєвої шкоди». Проте, це правило не є суворим.
  • Держава-учасник може постати перед Судом за позовом Комітету Міністрів, якщо держава відмовляється виконати рішення, винесене не на її користь.
  • Комітет міністрів Ради Європи може звернутися до Суду за «інтерпретацією» рішення, щоб посприяти визначенню найкращого шляху для його виконання державою-членом.

Міжнародна амністія висловила занепокоєння, що зміни щодо критерію прийнятності означатимуть втрату для індивідуальних позивачів можливості «отримання відшкодування за порушення прав людини».[8]

Ресурси інтернету[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Лутковська В.В. Судова практика Європейського суду з прав людини. Рішення щодо України / В.В. Лутковська (відп.ред.). — К. : Праксіс, 2005. — 480с.
  2. .Шевчук Станіслав. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К. : Реферат, 2006. — 848с.
  3. Ю.Зайцев Вибрані рішення Європейського суду з прав людини: В 2 т. / Ю. Зайцев (уклад.), О. Павліченко (уклад.) — К. : Фенікс, 2005. — 688с.Т. 1 — К. : Фенікс, 2005 — 688с.
  4. Клименко О. М. Як звернутися до Європейського Суду з прав людини / Центр правових досліджень. — К. : Видавець Фурса С.Я., 2006.
  5. Лутковська В.В. Судова практика Європейського суду з прав людини. Рішення щодо України / В.В. Лутковська (відп.ред.). — К. : Праксіс, 2005. — 480с.
  6. Шевчук Станіслав. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К. : Реферат, 2006. — 848с.
  7. Див. також: Право на справедливий суд
  8. European Court on Human Rights: Imminent reforms must not obstruct individuals' redress for human rights violations by Amnesty International News Service No: 120 11 May 2004