Корсунь-Шевченківська операція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Корсунь-Шевченківська наступальна операція, "другий Сталінград"
Друга світова війна
Bundesarchiv Bild 101I-277-0846-13, Russland, Panzer VI (Tiger I).jpg
Німецький танк Tiger I
Дата: 24 січня 1944 — 17 лютого 1944
Місце: Корсунь, УРСР, СРСР
Результат: Перемога Червоної Армії, оточення німецьких військ
Сторони
Третій Рейх Третій Рейх СРСР СРСР
Командувачі
Flag of German Reich (1935–1945).svg Еріх фон Манштейн
Flag of German Reich (1935–1945).svg Отто Велер
Flag of German Reich (1935–1945).svg Вільгельм Штеммерман
Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg Ватутін М. Ф.
Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg Конєв І. С.
Втрати
більше 40 000, в тому числі близько 19 000 убитими і полоненими, близько 11 000 пораненими, 28 766 (не рахуючи поранених) вийшло з оточення[1] близько 80 000, в тому числі 24 286 убитих, померлих і полонених, 55 902 поранених і хворих[2].

Ко́рсунь-Шевче́нківська наступа́льна опера́ція (з німецького боку називалась Черкаський котел; 24 січня — 17 лютого 1944 р.)  — частина стратегічного наступу військ 1-го (генерал армії Микола Ватутін) і 2-го (генерал армії Іван Конєв) Українських фронтів із метою оточення та знищення угрупування противника на Корсунь-Шевченківському виступі.

Початок операції проходив у взаємних атаках, поки війська обох Українських фронтів не завершили оточення ворога, з'єднавшись 28 січня у м. Звенигородці. Спроби військ Вермахту розблокувати оточене угрупування були невдалими, втім спроба оточенців прорвати фронт виявилася вдалою — 30 тисяч німецьких солдат та офіцерів змогли прорвати радянський фронт. 17 лютого оточене угрупування було ліквідоване. Противник втратив 41,2 тисяч убитими, 15 тисяч полоненими, велику кількість бойової техніки.

Через наявність великих сил ворога (9 піхотних дивізій, танкова дивізія СС «Вікінг», моторизована бригада СС «Валлонія», артилерійські, інженерні та інші частини), розгалужену мережу оборони, завдання по розгрому Корсунь-Шевченківського угруповання було досить складним.

За спогадами Манштейна, в оточення потрапили два німецьких армійських корпуси під командуванням Штеммермана і Ліба, особовий склад яких налічував перед оточенням біля 54 тисяч осіб, причому частина тилових служб уникла оточення.[3]

Хід операції[ред.ред. код]

Початок[ред.ред. код]

Операція розпочалася у ніч на 25 січня[4] 1944 року. З рубежу на річці Сухий Ташлик перейшли в наступ передові батальйони 4-ї гвардійської армії генерал-майора О. І. Рижова і 53-ї армії генерал-лейтенанта І. В. Галаніна 2-го Українського фронту .

Вранці 25 січня 1944 року перейшли в наступ головні сили радянських військ. Їм вдалося прорвати оборону німецьких військ на відрізку Вербівка, Калинівка, Баландине, Красносілка і розпочати переслідування німецьких військ, що відступали.

Німецькі війська стійко оборонялись, проте під ударами частин Червоної Армії змушені були відступати.

Напередодні битви командування 2-го Українського фронту терміново перекинуло з району Кіровограда на ділянку головного удару 5-ту гвардійську танкову армію під командуванням генерал-полковника П. О. Ротмістрова.

В результаті спільних дій піхоти, артилерії і танків 25 січня 1944 року була прорвана головна лінія оборони німецьких військ. В районі села Бурти в прорив були введені з'єднання 5-ї гвардійської танкової армії.

Частини 20-го і 29-го танкових корпусів, прорвавши другу лінію оборони, почали рейд по німецьких військ тилах в напрямку на Шполу — Звенигородку, щоб зустрітися з військами 1-го Українського фронту і замкнути кільце оточення.

Оточення[ред.ред. код]

27 січня радянськими військами була зайнята Шпола. Зосередивши тут головні сили і заправивши машини, корпус продовжував наступ силами 8-ї і 80-ї танкових бригад. 28 січня 1944 року ці бригади зустрілися з частинами 6-ї танкової армії 1-го Українського фронту в Звенигородці. Різними підрозділами радянських військ було створено зовнішнє і внутрішнє кільця оточення. Утворився відомий Корсунь-Шевченківський «котел». Оточені війська Вермахту у Корсуні були приречені на поразку. Щоб уникнути зайвих жертв з обох сторін, 8 лютого 1944 року радянське командування через парламентарів на чолі з генералом М.І Савєльєвим[5] подало німецьким військам ультиматум з пропозицією припинити опір. Командування оточених військ Вермахту, виконуючи наказ Гітлера триматися за будь-яку ціну і сподіваючись на обіцяну допомогу, відхилило ультиматум. На звільнення оточених військ німецьке командування перекинуло більшість танкових дивізій Групи армій «Південь» і їм вдалося майже прорвати кільце оточення, наблизившись в районі хутора Жовтень (на півночі Лисянки) до оточених на відстань близько 6 км.

Прориву оточених німецьких військ намагалась завадити разом з іншими частинами і з'єднаннями 202-га стрілецька дивізія, яка за особливі заслуги в цій операції одержала найменування «Корсунська». Після відхилення ультиматуму 9 лютого 1944 року Червона Армія розпочала генеральну атаку оточених дивізій противника, які водночас стягувались на південний захід кільця оточення, тому радянські підрозділи швидко просувались вперед. Зокрема, 9 лютого 1944 року було зайнято Городище і частини 52-ї армії розгорнули наступ на Корсунь. З північного сходу лівим берегом Росі разом з частинами 294-ї стрілецької дивізії 52-ї армії на Корсунь наступали частини 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії. 14 лютого 1944 року полки цих дивізій оволоділи головним опорним пунктом німецьких військ — Корсунем, захопивши при цьому 18 транспортних літаків, 5 танків, 6 складів з боєприпасами і продовольством.

Завершення і німецький прорив[ред.ред. код]

В ніч з 16 на 17 лютого 1944 року німецькі війська під прикриттям хуртовини рушили в напрямку Лисянки, яка нещодавно була зайнята німецькими військами, що намагались розірвати кільце оточення. Завадити їм мали з'єднання 52-ї, 27-ї і 4-ї гвардійських армій, 5-ї гвардійської, 6-ї і 2-ї танкових армій, 5-го гвардійського кавалерійського корпусу та інших радянських з'єднань і частин. Німецькі частини, які йшли на прорив, ухиляючись від радянського вогню, вийшли східніше Лисянки, на південь від позицій деблокуючих сил, до річки Гнилий Тікич, де не було ні мостів, ні захопленого плацдарму. З великими труднощами німці спорудили переправу. До 16 години 17 лютого вони таки вийшли до Лисянки. Незважаючи на складні умови прориву, за спогадами очевидців, найбільших втрат німецькі війська зазнали якраз під час форсування річки Гнилий Тікич. З близько 45 тисяч німецьких вояків, що почали прорив з «котла», 36 262 успішно пробилися до своїх. Але всю важку зброю і спорядження було знищено чи залишено. Частини прикриття, успішно виконавши завдання, досягли позицій 3-го танкового корпусу в ніч на 17 лютого 1944 року . Командувач німецьких сил генерал В.Штеммерман при прориві слідував з ар'єргардом, особисто очолив офіцерську роту, складену з управління корпусу, і загинув в бою. Командир дивізії СС «Вікінг» Г.Гілле за цей прорив отримав «Залізний хрест» з рук Гітлера.

Результати[ред.ред. код]

Під час Корсунь-Шевченківської битви в кільці оточення було знищено 41 200 і взято в полон понад 15 тисяч солдатів і офіцерів Вермахту, знищено 430 літаків, 155 танків, 376 гармат, 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900 кулеметів, захоплено такі трофеї: 41 літак, 116 танків, 32 бронемашини, 618 гармат, 51 самохідну гармату, 267 мінометів, 789 кулеметів, 85 бронетранспортерів, 10 000 автомашин, 7 паровозів, 415 цистерн, 127 тягачів, 4 000 возів із військовими вантажами, 6 418 коней, 64 склади з боєприпасами та військовим майном.

На зовнішньому фронті оточення ворог втратив 27 000 солдатів і офіцерів убитими і пораненими. Було знищено 329 літаків, 827 танків, 1 638 автомашин, 446 гармат. Захоплено такі трофеї: 115 танків, 270 гармат, 1 850 автомашин, 50 бронетранспортерів і бронемашин, 10 штабних автобусів та багато іншої зброї і бойової техніки[6].

Ця історична перемога в Корсунь-Шевченківській битві дісталася Червоній армії теж коштом великих утрат у бойовій техніці і живій силі. Визволили Рівне і Луцьк. Загинуло 770 тис. людей, переважно українців. Тисячі солдатів і офіцерів були нагороджені орденами і медалями. Близько ста воїнів удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

За успіх під час боїв генерал армії І.Конєв 20 лютого був нагороджений званням Маршала Радянського Союзу.

Критика[ред.ред. код]

Левко Лук'яненко описує ціну «перемоги» в цій операції:[7]

Навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, які були щойно доукомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх українських сіл. Кулями в спину заградзагони гнали цих ненавчених українців в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів цього злочинного кровопускання було знищено 770 тис. людей, переважно українців.

І хіба це не геноцид українців?!

Хоча насправді маршал Жуков не мав прямого відношення до цієї військової операції. У Корсунь-Шевченківській операції військами безпосередньо керували генерали М. Ф. Ватутін і І. С. Конєв. Що стосується втрат радянських військ під час цієї операції, то вони становили близько 80 тисяч, а не «770 тисяч», що вже викликає певні сумніви.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Фогель с. 333
  2. Великая Отечественная война 1941–1945: Военно-ист. очерки: Кн. 3: Освобождение. М., 1999. С. 433
  3. Соколов Борис Вадимович Вперед, на запад! [1] // Неизвестный Жуков: портрет без ретуши в зеркале эпохи. — Мн.: Родиола-плюс, 2000. — Т. 1. — 608 с. — ISBN 985-448-036-4(рос.)
  4. Фогель с. 71
  5. Фогель с. 6
  6. «Музей історії Корсунь-Шевченківської битви». Видавництво «Промінь», Дніпропетровськ, 1989, стор. 75
  7. Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні : відповідь генералові Іщенку / Л. Г. Лук'яненко. — Київ : Козаки, 2002. — 48 сторінок — ISBN 966-514-038-8, сторінка 38

Література[ред.ред. код]

  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
  • Фогель Г. Потерпевшие победу. Немцы в Корсуньском «котле». М., 2010 (перевод издания: Niklas Zetterling, Anders Frankson Korsun Pocket: The Encirclement and Breakout of a German Army in the East 1944. Havertown, PA, 2008)
  • Бурій В. Там, де йшли жорстокі бої / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. — 1999. — 3 лютого.