Махновський рух

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Махновський рух
Makhno group.jpg
Головнокомандувач
Революційної повстанською армією України
Нестор Махно серед своїх соратників, 1919 рік
На службі
Країна Вільна територія
Належність повстанці липень 1918 — лютий 1919
(лютий-травень 1919)
повстанці червень 1919 — жовтень 1920
повстанці грудень 1920 — серпень 1921
Вид ЗС Партизанська (повстанська) армія
Війни/битви Громадянська війна 1918 — 1922
Командири
Визначні
командири
Махно Нестор Іванович
Білаш Віктор Федорович
Каретніков Семен Микитович
Щусь Феодосій Юстинович
Прапор Махновського руху

Махновський рухрадянській пропаганді та російській пропаганді відоме як «махновці») — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 19181921 роках під час Громадянської війни під керівництвом Нестора Махна.

Революційна повстанська армія України (махновців) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії.

Район бойових дій[ред.ред. код]

Нестор Махно серед командирів Революціної повстанської армії України

Район операцій загонів Махна простягався від Дністра до західних меж Області Війська Донського. Столицею махновщини було село Гуляйполе (тепер місто, центр Гуляйпільського району Запорізької області) Катеринославської губернії. Своє основне завдання загони Махно та інші селянські отамани бачили в захисті інтересів дрібних землевласників під гаслами анархізму.

Бойові дії[ред.ред. код]

27 вересня 1919 року махновцями розбито біля с. Перегонівка Уманського повіту Київської губернії білогвардійські 1-й Сімферопольський, 2-го Феодосійський, Керч-Єнікальський, 51-го Литовський полки та інші частини. Повстанська армія прорвалася у тили Денікіна.

28 вересня — 14 жовтня провадився рейд махновської армії з Київщини на Катеринославщину по тилах денікінців, у ході якого повстанцями були взяті міста Єлисаветград 2 жовтня, Олександрівськ 5 жовтня, Гуляйполе 7 жовтня, Бердянськ 8 жовтня, Маріуполь 14 жовтня, і практично зруйновано тили денікінської армії.

5 січня 1920 в Олександрівськ (Запоріжжя) вступили загони отамана Нестора Махна та одночасно частини Червоної армії. Вже 6 лютого командуючий Південно-західним фронтом О. І. Єгоров видав наказ про знищення загонів отамана Махна в районі Гуляйполя.

27 вересня 1920 з Біловодська штаб отамана Махна по телеграфу запропонував уряду УСРР почати переговори про перемир'я та спільні дії про білогвардійців. По прийнятті пропозиції повстанська армія Махна припинила збройні дії проти радянської влади. 29 вересня війська отамана зайняли Старобільськ. 29 вересня. Старобільськ, Старобільського повіту, Донецької губернії; вступ повстанських загонів отамана Махна; Махно підписав звернення до всіх повстанських махновських загонів, в якому поінформував про досягнуте перемир'я з радянською владою і наказував припинити ворожі дії проти Червоної армії і радянських установ.

Велику роль у падінні «білого Криму» відіграла армія Махно. Протягом усього вересня тривали переговори між ним та більшовиками. Під час цих переговорів більшовики вели діяльну агітацію серед махновців для того, щоб залучити їх до активного виступу проти Врангеля. Дуже широко вони застосовували факт смертного вироку отаману Володіну, який свого часу був винесений білими. Згодом довготривалі переговори завершились підписанням угоди. 2 жовтня 1920 у Старобільську Нестор Махно від імені голови ради Революційної-повстанської армії України (махновців) підписав з урядом Радянської України угоду про союз та співробітництво. З 12 жовтня махновська армія була залучена до бойових дій проти Врангеля. 18 жовтня в Харкові відбулося підписання угоди між урядом радянської України та повстанською армією Махна. 23 жовтня загони Махна вибили сили Врангеля з міста Олександрівськ (сучасне Запоріжжя).27 жовтня загони вступили до Гуляйполя, 28 жовтня — до міста Великий Токмак.

У ніч на 8 листопада махновці у складі 6-ї армії форсували Сиваш. Ця подія призвела до виходу військ Південного фронту в тил перекопським укріпленням і сприяла успіху всієї Кримської операції. 15 листопада махновські війська в складі радянських зайняли Євпаторію.

25 листопада 1920 року центральне управління надзвичайних комісій України направило всім губчека телеграму з вимогою арешту махновців. 26 листопада видано наказ арміям Південного фронту від командуючого збройними силами України і Криму Фрунзе — вважати Махно і махновців «ворогами радянської республіки і революції»; війська Червоної армії отримали задачу обеззброїти махновські загони та очистити УСРР від «залишків бандитських зграй». 5 грудня надійшла директива арміям Південного фронту ліквідувати «махновщину» в найкоротший термін. 6 грудня поступив наказ командуючим арміями Південного фронту про визнання Реввійськрадою Республіки «ліквідацію махновщини і бандитизму задачею державної ваги».

Організація та озброєння[ред.ред. код]

Петроградський готель у Херсоні. Штаб махновців у 1918 році.[1]

Головною бойовою силою повстанців були високомобільні загони кавалерії, яка потай зосереджувалася в потрібних місцях, а потім наносила раптовий удар і знову розчинялася серед українських степів і українського селянства. А якщо додати високі бойові якості повстанців-кіннотників та їхню безмежну довіру до своїх командирів (яким по праву давали звання «батько»), зрозуміло, чому повстанські війська були предметом заздрощів ворожих воєначальників.

Легендарний денікінський генерал Володимир Зіновієвич Май-Маєвський, який сам командував елітними офіцерськими частинами, на силу відбиваючись від махновської кавалерії, захоплено говорив своїм штабним:

« Вот мне бы таких командиров!  »

Повстанська піхота була військом «на випадок». В разі військової потреби формувалися десятки піхотних полків, але коли необхідність минала, піхотинці зі зброєю в руках розходилися по домівках хазяйнувати. До наступного разу.

Стабільним залишався лише склад ударних махновських частин — кавалерії.

Повстанські командири набагато раніше ворожих генералів зрозуміли, що головне — це не чисельність армії, а її бойовий дух і ще — щільність стрілецького вогню. Тому за шалені гроші і золото махновці всіма правдами і неправдами купували кулемети «Максим» і «Л'юіс», а Луганський патронний завод нелегально забезпечував повстанців патронами — по півтора мільйони штук за раз. Вся армія генерала Денікіна, йдучи в похід на більшовицьку Москву, мала на озброєнні 640 кулеметів переважно в піхотних частинах. А у повстанській армії батьки Махна тільки одна бригада Каретникова мала 700 «Максимів»[Джерело?], причому на тачанках, що забезпечувало неймовірне на той час поєднання мобільності зі щільністю стрілецького вогню.

Тактика[ред.ред. код]

В українському степу сходяться дві кавалерійські лави по кілька тисяч вершників з кожного боку. Рухаються густо — стремена до стремен в кілька рядів. Зближуючись, мчать назустріч шаленим галопом, виставляючи вперед списи і піднявши шаблі, бо стріляти на скаку з карабіна — річ безглузда. Раптово махновська кіннота розділяється надвоє і півколами зміщується на фланги, а посередині приємно здивований противник помічає 700 тачанок Каретникова, які, розвернувшись на шаленій швидкості, завмирають, як вкопані. З середньої тачанки повільно піднімається сам командир, обводить поглядом своїх повстанців і над степом лунає звична команда «Хлопці! Ррроби грррязь!». 700 кулеметів «Максим» за хвилину видають 42 тисячі куль і невдовзі ворожа кавалерія, яка вже не може зупинитись, перетворюється на криваве місиво. Задніх потім добиває повстанська кіннота, яка завбачливо обійшла ворога з флангів[Джерело?].

З ворожою піхотою чинили інакше. Примусово зігнані в білу чи червону армію солдати не горіли бажанням воювати, а ще більше — помирати. Тому вони, будучи зненацька захопленими повстанцями, кидали зброю і видавали своїх командирів та комісарів. Останніх повстанці безжально рубали, зброю відбирали, а решту полонених відпускали на всі чотири сторони. Проте більшовицькі загороджувальні частини ловили цих солдатів, озброювали їх і знову кидали в бій проти махновців[Джерело?].

Махно лютував:

« Ну не рубати ж їх всіх під корінь!?  »

Врешті решт вихід було знайдено, полонених не тільки роззброювали а й роздягали наголо. А оскільки у більшовиків запасів обмундирування не було, то тисячі голих червоноармійців місяцями сиділи по українських селах, чекаючи, поки привезуть уніформу.

Соратники Нестора Махна[ред.ред. код]

  • Марков Іван — повстанський отаман.
  • Задов Левко Миколайович — начальник контррозвідки армії батька Махна.
  • Щусь Федосій Юстинович — командир «Чорної гвардії», в махновському русі член штабу 3-ї Задніпровської бригади ім. батька Махна, начальник кавалерії, командир кавалерійської бригади 3-го корпусу, член штабу Повстанської Армії, начштабу 2-ї групи.
  • Білаш Віктор Федорович — новоспасівський отаман, начальник штабу армії Махна.

Боротьба з рухом в кінці визвольних змагань[ред.ред. код]

В Павлоградському повіті Катеринославської губернії літом 1922 були організовані махновські підпільні осередки, в листопаді під час з'їзду махновців в Харківській губернії ватажків було заарештовано.

Махновщина в українській та світовій культурі[ред.ред. код]

Махно та махновщина є одним з символів світового анархістського руху. Також написано багато пісень, які оспівують Батька та махновський рух.


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. Верстюк В. Ф. Махновщина: штрихи к истории движения // Нестор Иванович Махно (Воспоминания, материалы и документы). — К.: РИФ «Дзвін», 199І.- С. 30.
  2. Волк С. С. Нестор Махно в дни войны и мира // Махно Н. И. Воспоминания. /Под. ред. С. С. Волка. — М.: Республика, 1992. — С. 9, 10.
  3. Історія України: Навчальний посібник / Редкол.: В. Д. Лановик та ін. — К., 1991.-С. 132.
  4. Сургай Г.1. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2-х томах. Т. 2. — XX століття: Навч. посібник / Мельник Л. Г. та ін.-К., 1992.-С. 175–176.
  5. Сургай Г. І. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2-х томах. Т. 2. — XX століття: Навч. посібник / Мельник Л. Г. та ін. — К., 1992. — С. 194.
  6. Там само.-С. 176–178.
  7. Горак В. С. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання // Україна XX сі. Проблеми національного відродження. — К.. 1993. — С. 85-86.
  8. Лазутин А., Кириченко В., Григорян А. От издателей // Аршинов П. История махновского движения (1918–1921). — Запорожье. Дикое поле, 1995. — С. 8.
  9. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К.: Либідь, 1999.-С. 541.
  10. Волковинський В. М. Батько Махно. — К.; 'Гов. «Знание» Укр., 1992. -С. 29, 35; Волковинский В. Нестор Махно: легенды й реальность. — К.: Перліт продакшн ЛТД, 1994. — С. 231; Верстюк 13.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). — К.: Наук, думка, 1992. — С. 24.
  11. Верстюк В. Ф. Вказ. праця. — С. 336.
  12. Верстюк В. Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… — К., 1991.-С. 10-30.
  13. Верстюк В. Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… — К., 1991.- С. 12, 13.
  14. Там само — С. 30.
  15. Тимощук О. В. Анархо-комуністичні формування Н. Махна (вересень 1917 — серпень 1921 рр.). Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня кандидата історичних наук. — Запоріжжя, 1995. — С. 11. 17.
  16. Аршинов П. История махновского движения (1918–1921) // Аршинов П. История махновского движения (1918–1921); Махно Н. Воспоминания; Дневник Г. А. Кузьменко. — М.: ТЕРРА; «Книжная лавка РТР», 1996.-С. 28, 31,33.
  1. Волковинський В. Нестор Махно: легенди та реальність. — К., 1994. — С. 46.
  2. Аналогічної точки зору дотримувався історик Д. Білий. Див.: Белий Д. Гражданская война й установление Советской власти на Украине. 1917–1921 гг. // Курс лекций по истории Украины. — Донецк, 1995. — С. 221, 226.
  3. Король В. Ю. Історія України: навчальний посібник. — К., 1995. -С. 130, 134.
  4. Король В. Ю. Історія України: навчальний посібник. — К., 1995.- С. 136.
  5. Король В. Ю. Історія України: навчальний посібник. — К., 1999. — С. 220.
  6. История Украины: Учебное пособие / Под общей ред. Р. Д. Ляха. — Донецк, 1999.-С. 244, 258, 259.
  7. Шевчук 13. П., Тараненко М. Г. Історія Української державності. — К., 1999. — С. 222, 229, 297, 322.
  8. Новітня історія України (1900–2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв., В. П. Дрожжим та ін. — К., 2000. — С. 217, 218, 226.
  9. Нестеров О. В. Селянський повстанський рух на Правобережній Україні (1919 р.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — К., 2001 р.- С. 12.
  10. Там само. — С. 16-17.
  11. Чоп В. М. Махновський рух в Україні 1917–1921 рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Запоріжжя, 2002.- С.15.
  12. Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 гг. Очерк о большевиках, национал-социалистах и крестьянских движениях. — М.: «АИРО-XX», 1997г. — С.28-30, 63, 137.
  13. Періодизація та історичне значення махновського руху // Схід (журнал), 2003.
  14. Гончар Михайло Васильович Селянський повстанський рух на півдні України (1918–1921 роки)
  15. Махно і Махновщина (Енциклопедія Українознавства)
  16. Уривки з документального роману Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» в частині, що стосується особистості Нестора Махна.
  17. Махновська повстанська армія

Посилання[ред.ред. код]