Дзвін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дзвін Зігмунта, Краків
Цар-колокол, Москва
Великий Мінгунський Дзвін (М'янма)

Дзвін (рос. колокол, англ. bell, нім. Glocke італ. campana) — ударний музичний, а також сигнальний підвісний інструмент, звичайно із сталі чи бронзи, у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якої підвішено ударник (серце).

Історичний нарис[ред.ред. код]

Дзвони — один із найдавніших та найпоширеніших інструментів світу. Одними з найдавніших дзвонів вважаються китайські дзвони чжун 鐘\钟[1], що датуються 2000 — 3600 р. до н. е.

Більша частина історії дзвонів у Європі тісно пов'язана з історією християнства. Перше використання дзвонів в християнській Європі церковне передання відносить до св. Павлину, єпископу Ноланському (353–431), згідно з яким прообразом перших дзвонів були польові квіти — дзвоники. Історичні пам'ятки Заходу згадують про дзвони лише в VII ст. при храмах у Римі та Орлеані. Значного поширення на Заході дзвони дістали у VIII ст.завдяки Карлу І Великому. Виготовлялися дзвони зі сплаву міді й олова, пізніше до цих металів почали додавати залізо та в рідких випадках срібло. На православному Сході дзвони вперше з'явились в IX столітті за імператора Василя І Македонянина, але широкого розповсюдження при храмах дістали лише після захоплення Константинополю хрестоносцями в 1204 році (див. Хрестовий похід).

Про певний рівень поширення дзвонів на українських землях можна говорити приблизно від другої половини ХІ століття, їх походження на думку істориків — Західна Європа. Перша літописна згадка про дзвони на Русі датована 1066 роком. В Києві дзвони були при Десятинній та Іринінській церквах. Також згадуються дзвони у храмах Новгорода (XI століття), Полоцька, Новгород-Сіверського і Володимира-Волинського (кінець XII століття). В літописах згадуються також майстри дзвонової справи Суздаля та Києва.[2] Найстаріший руський дзвін, що зберігся до наших часів, було знайдено під час розкопок 1906 р. у Києві на Подолі.

Після нашестя монголо-татар (1237-40р.) дзвонова справа в руських землях на певний час згасає на кілька століть. Відродження дзвонової справи в північно-східній Русі відбувається з кінця XIV століття, центром ливарної справи стає Москва. Максимальна вага дзвонів поступово збільшується від сотень до тисяч пудів.

Після жовтневої революції в СРСР дзвони зазнали безпрецедентних в світовій історії переслідувань з ідеологічних та економічних мотивів. Церковний дзвін був заборонений, а, починаючи з 1930, з початком діяльності т.зв. «Союза воинствующих безбожников» дзвони масово знищувались та переплавлялись для потреб металургії.

Дзвін Свободи (Філадельфія)

Найвідоміші дзвони[ред.ред. код]

  • Цар-дзвін (рос. Царь-колокол), знаходиться в Москві у Кремлі — вилитий в 1733 році за наказом імператриці Анни Іванівни. Має висоту з вушками — 6,14 м, діаметр — 6,6 м, вагу близько 10 000 пудів (160т).
  • Великий Мінгунський Дзвін (М'янма) — Найбільший діючий на сьогодні дзвін — вага 90 тон.
  • Дзвін Зігмунта (Dzwon Zygmunta), що знаходиться у замку Вавель в Кракові, 1520 р. — В цей дзвін дзвонять лише при надзвичайних подіях, останній раз — 2 квітня 2005 р. в оголошення смерті Папи Іоанна Павла ІІ. Вага: 10 980 кг; Серце: 350 кг. Діаметр: 2,424 м
  • Великий Том (Great Tom), що знаходиться у Церкві Христа в Оксфорді — 1545 р., вага близько 7 тон, висота 215 см, діаметр 175 см.
  • Дзвін Свободи (Liberty Bell), що знаходиться у Філадельфії — є символом американської історії боротьби за незалежність від Великої Британії. Цей дзвін скликав мешканців Філадельфії на проголошення Декларації незалежності Другим континентальним конгресом в 1776 році. Вага — 2000 фунтів (більше тони). зроблений зі сплаву міді (70%) та олова (25%). Надпис: «І оголосіть свободу на землі всім жителям її» В цей дзвін і зараз щороку дзвонять (обережно) на день незалежності США.
  • Найбільший за вагою дзвін в Україні — 14, 5 тон, встановлено в Спасо-Преображенському соборі міста Одеса (дані на 2008 рік).

Виготовлення дзвонів[ред.ред. код]

Процес виготовлення дзвонів включає декілька етапів:

  1. за допомогою кружала виготовляється сердечник, що повторює внутрішній профіль дзвону (бовдур, стогону, ступа).
  2. За допомогою кружала на нього наноситься тимчасова сорочка (фальшивий дзвін, модель) з поверхневим шаром з воску.
  3. По фальшивому дзвону виробляється кожух.
  4. Після висихання кожуха віск витоплюється.
  5. Форма розбирається і кожух, що повторює зовнішній профіль дзвону, опрацьовується зсередини.
  6. Форма збирається у зворотній послідовності і прожарюється вогнем, що розводиться усередині сердечника.
  7. До форми прикріпляється верхня частина з формою коронки дзвону і системою літника.
  8. Проводиться те, що скріпляє частин форми, обмазка і сушка.
  9. У одній або декількох печах готується дзвонова бронза і прямує по системі літника в порожнину форми.
  10. Залита форма остигає до кімнатної температури, після чого вона розбивається для витягання відливання.
  11. Відливання очищається від частинок форми, що пригоріли, живильники системи літника обрубуються, починається доведення зовнішніх поверхонь для надання естетичному вигляду.
  12. Підвішується ударник і проводяться контрольні удари для визначення якості відлитого дзвону.[3]

Дзвін у православ'ї[ред.ред. код]

Дзвонар

Дзвони є одними з найнеобхідніших приладь православного храму. Церковний дзвін уживається для того, щоб:

  • скликати віруючих до богослужіння;
  • виражати торжество Церкви і її Богослужінь;
  • сповіщати не присутнім в храмі про час здійснення особливо важливих частин Богослужінь.

Православний дзвін служить не тільки для цілей Богослужіння, але і є виразом радості, суму і торжества народу. Звідси і з'явилися різні види дзвонового дзвону.

Види церковного дзвону[ред.ред. код]

У церкві розрізняють 4 канонічних види дзвону: благовіст, перебір, передзвін і дзвоніння.

  • Благовіст — один з найбільш стародавніх дзвонів Православної Церкви і називається так тому, що несе Благу, радісну звістку про початок Богослужіння. Цей дзвін також оповіщає про здійснення таїнства євхаристії на Літургії і про читання Євангелія в інших службах. Благовіст може звучати як самостійно, так і у складі інших дзвонів.
  • Перебір — або поховальний (поховальний, дротяний) дзвін виражає смуток і скорботу про покійних і складається з двох частин: безпосередньо канонічної (перебору як такого) і вільного (дзвоніння).
  • Передзвін — складніший в порівнянні з благовістом і перебором. Він складається також з двох частин: канонічної (тобто самого передзвону) та вільної (дзвоніння). Класично передзвін є дзвін по черзі в кожен дзвін (поодинці або кілька разів в кожен), починаючи з більшого і до найменшого (іноді з ударом «у вся»), і так повторюють багато раз.
  • Дзвоніння — найскладніший в порівнянні з іншими канонічними дзвонами, але і є найяскравішим в музичному відношенні виразом дзвону, оскільки дзвоніння по своїй формі не обмежене церковними статутами і тому різне як по складу використовуваних дзвонів, так і має різноманітну форму виконання, ритм, фактуру і інструментування.[4]

Крім того, дзвоном скликався народ на віче. Дзвоном вказували дорогу подорожнім, що заблукали в негоді. Дзвоном оповіщалася небезпека або нещастя, наприклад, пожежа. У трагічні дні для Батьківщини дзвоном закликали народ на захист Вітчизни. Дзвоном оповіщався народ про перемогу і віталося переможне повернення полків з війни та інш.[5]

Дзвін у слов'янській міфології[ред.ред. код]

Передзвін дзвонів в народних уявленнях є приналежністю культурного простору. Повір'я і обряди, що відносяться до дзвону, отримали найбільший розвиток в слов'янських католицьких традиціях, а також на заході українсько-білоруській території.

Дзвін і сфера містичного[ред.ред. код]

У слов'янських змовах відсутність дзвону, як і інших звуків, що належать людині і її найближчому оточенню, вказує на сферу небуття: зокрема, хвороби «посилають» в «той світ», де не співає півень, не дзвонить дзвін тощо. По польських повір'ям, вуж, що опинився в такому місці, де протягом семи років не чутно людського голосу і дзвону, перетворюється на крилатого змія, надзвичайно небезпечного для людини.

Дзвін показовий з погляду розмежування «чистого» і «нечистого» часу. В усіх слов'янських традиціях відомі повір'я про те, що деякі міфологічні персонажі показуються на очі людям і займаються своєю підступною діяльністю тільки після того, як віддзвонить дзвін. Спеціально це відноситься до періоду від Пристрасного четверга до Пристрасної суботи, коли дзвони, відповідно до церковного канону, не дзвонять взагалі. Мовчання дзвонів — це час їх «говіння» і «скорботи» з приводу кончини і мук Ісуса Христа. Щоб нечиста сила не мала можливості торжествувати перемогу і творити зло, в цей період прийнято було замінювати дзвін іншими звуками — хлопці ходили ночами по селу з дзвіночками і тріскачками, старі били вітками по церковній підлозі або лавам в костьолі (у Словенії це називалося «Йти на барабан»).

Дзвін як щось освячене зверху і, в певному сенсі, таке, що являє присутність цієї сили (дзвін — «голос Божий»), зв'язується в народних уявленнях з істиною. В українських змовах-клятвах, вимовних напередодні суду, дзвін зіставляється з правдою: «як змові, як в дзвін задзвоню… так щоб була правда моя». По українських повір'ям, дзвін вимушує розкаюватися клятвопорушника. Згідно з сербським віруванням, якщо під час якої-небудь розмови задзвонить дзвін, то все сказане в цей час вважається непорушною істиною. У східних слов'ян і поляків дзвін зупиняє злодія, що тікає з місця злочину, вимушуючи його повернутися назад: віжки, прив'язані до церковного дзвону, примушують конокрада залишити свою здобич або задушитися.

На Поділлі у разі якої-небудь крадіжки прийнято було мазати ударник церковного дзвону часником і дзвонити в нього, після чого злодій втрачав всяку надію залишитися невпізнанним.

Самогубцям і людям, померлим раптово без відпущення гріхів і покаяння, дзвін замінював церковний обряд, наприклад, звичай ховати таких небіжчиків під дзвін і збирати пожертвування на лиття дзвонів у порятунок їх душ.

Магічні властивості[ред.ред. код]

Все скоєне в той час, коли звучав дзвін, освячувалося присутністю вищої сили, її співучастю в діяльності людини. Саме тому, ймовірно, святковий дзвін (особливо на Різдво — у південних слов'ян і на Пасху — в католицьких традиціях) сприймався як сакральний час, сприятливий для початку («закладення») багатьох господарських робіт і здійснення різноманітних магічних дій.

У Сербії і Македонії під дзвін на Різдво жінки тричі пускали човник по ткацькому верстату, щоб протягом року їм легко ткалось; коваль тричі ударяв по ковадлу, а колісник — по дереву, щоб протягом року у них була робота; у хліву господар проводив скреблом по кожній тварині і задавав їм небагато корм, щоб худоба була здорова і приносила приплід; господиня зав'язувала в цей час «осередкові» ланцюги, «закриваючи» тим самим на рік пащі вовкам і зміям тощо. В Сербії пасічник під дзвін на Різдво обв'язував вулики спеціальною ниткою, щоб рої не розліталися; у Моравії робили те ж саме, щоб хто-небудь не викрав бджіл; у Ярославській губернії під час дзвону дзвонів на Паску охочі позбавитися від бородавок повинні були потерти їх кісткою мертвяка: у багатьох слов'янських традиціях під пасхальний дзвін люди умивалися у джерелі, щоб бути здоровими, а дівчата — щоб бути красивими і позбавитися від веснянок; під дзвін на Різдво дівчини ворожили про заміжжя тощо.

Дзвін, що став частиною слов'янської народної культури на достатньо пізньому етапі, сприйняв магічні функції, що традиційно приписуються нею іншим формам інтенсивного звуку (гучному голосу, стрілянині, крику і ін.). Дзвін наділяється здатністю впливати на вегетацію культурних рослин. В Україні і східній Польщі на Пасху хлопці поперемінно забиралися на дзвіницю і дзвонили в дзвони: вважалося, що у того, хто зробить це раніше і голосніше за інших, краще уродиться гречка. У Росії жінки дзвонили в дзвони на Пасху, сподіваючись на те, що у них виросте високий льон. У західних слов'ян під дзвін в Пристрасну суботу, коли він поновлювався після перерви, трясли плодові дерева, щоб вони краще плодоносили.

Разом з іншими формами обрядового шуму, дзвін використовувався для розгону градових хмар, при наближенні яких прийнято було дзвонити в дзвони; іноді для цього навіть встановлювали спеціальні дзвони. Словенці вважали, що той дзвін, який раніше інших задзвонить на Трійцю, матиме велику силу дії на градоносниє хмари. Вважали також, що дзвону боїться нечиста сила, що насилає хмари або що управляє ними (наприклад, планетники). Дзвонили в дзвони і при сонячному і місячному затемненні, щоб демонічні істоти, що викрадають або пожираюче сонце і місяць, залишили їх.

У разі важкої агонії вмираючому міг допомогти дзвін «по схід душі», який відгонив від нього нечистих духів. Дзвону приписується колосальна сила дії і на інші природні стихії. У російських змовах, вимовних при відшукуванні кладу, дзвін (як і «голос Божий») коливає землю, оголяє закладені в ній скарби і вражає нечисту силу, що стереже їх.

Асоціації та повір'я[ред.ред. код]

Дзвін асоціюється, з одного боку, з людським голосом, з іншої — зі слухом. У прикметах і снотлумаченнях дзвін нерідко провіщає отримання звістки. Щоб добре співати, дівчата п'ють воду, якій заздалегідь омили церковний дзвін (напр. у гуцульській змові, вимовній при цьому: «йік ти голосний, аби і я така голосна була»). Охочі зцілитися від глухоти, стають на Паску під великий дзвін. На весіллі під час вінчання дзвонять в дзвони, щоб молодожони і їх діти не страждали глухотою тощо.

Дзвін співвідноситься і із смертю. Напр. звичай хреститися при звуці церковного дзвону, поминаючи померлих, і навмисно дзвонити в дзвони на Пасху на згадку про них. Як загроза смерті сприймалася в народі обіцянка, дана живій людині, «заплатити йому на позвонне», тобто дати в церкву гроші за поминальний передзвін по ньому. До цієї загрози вдавалися у разі різних життєвих непорозумінь, при несплаті довга, при сварках і образах тощо Проводжаючи з будинку або з села нелюбимої всіма людини або небажаного гостя, влаштовували йому «позвонне», тобто імітували дзвін, стукаючи по горщиках і металевому посуду. Так вчиняли для того, щоб він ніколи назад не повернувся.

Дзвін зазвичай провіщав смерть. Якщо під час руху весільного потягу пролунає дзвін, це загрожує смертю молодожонам або одному з них; побачений уві сні дзвін передбачає смерть одному з домочадців; дзвін, почутий дівчиною в Святвечір під час ворожінь, провіщає їй смерть протягом року тощо Якщо людина почує вночі, як дзвонить на дзвіниці упир або «ходячий» небіжчик, він неодмінно помре до ранку. Мабуть, з цією особливістю народного сприйняття дзвону і пов'язані ті, що зрідка зустрічаються повір'я про те, що сильний дзвін перешкоджає роїнню бджіл, цвітінню і колосінню хлібів тощо.

Як і іншим видам звуків, дзвін приписується медитативна функція. Вважають, зокрема, що звуки дзвону в одне з весняних свят можуть розбудити предків і донести до них звістку про настання свята.[6]

Музей дзвонів[ред.ред. код]

В Україні влаштовано музей дзвонів у замку Любарта (місто Луцьк) у так званій Владичій вежі.

Фестиваль дзвонів[ред.ред. код]

У вересні 2011 р. на Полтавщині пройшов Другий міжнародний фестиваль церковного дзвону «Диканьські передзвони». Фестиваль традиційно проходить у два етапи: перша частина фестивалю відбулася 3 вересня при Свято-Троїцькому храмі села Великі Будища Диканського району, а основна частина фестивалю відбулася 4 вересня при Свято-Миколаївському храмі Диканьки.[7]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]