Психологія розвитку

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Психологія розвитку або вікова психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного та особистісного розвитку людини на різних етапах її життя[1]. Психологія розвитку вивчає стадії розвитку, закономірності їх зміни, періодизацію психічного розвитку та розвитку особистості, залежність психічного розвитку від культурно-історичних і соціальних умов тощо.[2]т

Зміст

Предмет, завдання та структура вікової психології[ред.ред. код]

Вікова психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного розвитку людини на різних вікових етапах індивідуального розвитку людини (онтогенез). Предметом дослідження вікової психології є вікова динаміка, закономірності, фактори, умови, механізми становлення, формування та розвитку особистості. Вікова психологія вивчає загальні закономірності, особливості виникнення і розвитку психічних процесів і властивостей і зумовлену віком динаміку співвідношень між ними; причини та закономірності переходу від одного вікового періоду до наступного; становлення різних видів діяльності (гри, навчання, праці, спілкування); В її загальній структурі виокремлюють психологію дитинства, до якої входять психологія новонародженого, немовляти, раннього дитинства, дошкільного періоду, молодшого школяра, підлітка, юнака, психологію дорослості — психологію дорослої людини, геронтопсихологію — психологію старості. Як навчальний курс вікова психологія охоплює такі теми: вікова психологія як галузь психологічної науки; виникнення і розвиток вікової психології; теоретичні основи вікової психології; початок людського життя; психічний і особистісний розвиток дитини від народження до вступу в школу; психологія молодшого школяра; психологія підлітка; психологія ранньої і зрілої юності; рання дорослість; зрілий дорослий вік; старість. Завданнями вікової психології є дослідження особливостей розвитку особистості на кожному її віковому етапі, надання відповідних рекомендацій щодо попередження спричинених віковими кризами психологічних проблем, а також конкретної психологічної допомоги. Не менш важливим є зосередження зусиль вікової психології на розв'язанні таких теоретичних і практичних завдань:

  • вивчення особливостей розвитку людини на етапах ранньої та зрілої дорослості (Я-концепції, системи життєдіяльності, особливостей інтересів та інтелекту, проблем і криз розвитку тощо)
  • розвиток психічно здорової особистості та дослідження особливостей відхилень у психічному здоров'ї людини
  • дослідження психології старих людей та особливостей їхньої життєдіяльності
  • розвиток обдарованих дітей (їхніх здібностей, особистісних якостей, окремих психічних функцій)
  • з'ясування індивідуальних відмінностей дітей, відкриття їхніх творчих здібностей
  • дослідження сенситивних періодів у розвитку особистості та окремих психічних функцій;
  • створення психологічних умов для забезпечення саморозвитку
  • вивчення відхилень у психічному та особистісному розвитку
  • дослідження взаємин дітей і дорослих
  • з'ясування особливостей впливу масової культури та засобів масової інформації на психічний та особистісний розвиток дітей
  • забезпечення психологічних умов розвитку цілісної та гармонійної особистості дитини, підлітка та юнака

Зв'язок вікової та педагогічної психології з іншими науками[ред.ред. код]

Вікова та педагогічна психологія тісно пов'язані між собою цей взаємозв'язок виявляється у таких аспектах:

  • в одному і тому ж об'єкті вивчення (дитині, підліткові, старшокласникові)
  • у використанні схожих методів дослідження
  • у схожих зв'язках з одними й тими ж науками

Вікова та педагогічна психологія пов'язані з такими науками:

  • З філософією — яка виступає методологічною основою для В. та ПП.
  • З педагогікою — найтісніший між педагогікою та педагогічною психологією яка виникла на межі двох наук педагогіки та психології. Педагогіка надає віковій та педагогічній психології інформацію про передовий досвід, про шкільну практику, а В. та ПП. Озброюють вчителів знаннями про психологічні закономірності розвитку психіки, формування особистості дітей, про психологічні закономірності навчально-виховного процесу.
  • З загальною психологією — яка виступає фундаментом для розвитку вікової та пед. Псих. А В., ПП., збагачують загальну психологію новим фактичним матеріалом для розкриття нових психологічних закономірностей
  • З соціальною психологією — надає інформацію про закономірності міжособистісного спілкування і спільної діяльності у різних соц. групах.
  • З історією яка вивчає закономірності розвитку психології на всіх історичних етапах.
  • З дефектологією — вивчає відхилення психічних та фізичних станів дітей. Використовує дані дефектології для організації навчання та виховання дітей.
  • З анатомією та фізіологією — яка озброює В. та ПП.. знаннями про особливості фізичного розвитку дітей різних вікових особливостей та необхідного дотримання певних санітарно-гігієнічних норм до організації виховного процесу.
  • З методиками викладання шкільних предметів.
  • З математичними науками — які розробляють методи математичної статистики для кількісної обробки результатів психологічних досліджень.

Історичний розвиток В. та П. психології[ред.ред. код]

У давньому світі загальнопсихологічні знання розвивалися в лоні філософії. Геракліта (прибл. 544–483 до н. є.) про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про процесуальність (плинність, змінність) психічних станів, різні перехідні рівні душевного життя (основи генетичного підходу), підпорядкованість усіх психічних явищ непорушним законам матеріального світу.

Один із чільних її представників католицький філософ Фома Аквінський (1225/26—1274),. Рослинна, тваринна і людська душі розташовані ступінчасто, а у середині кожної з них розміщені здібності та їх продукти (відчуття, уявлення, поняття). Душа спочатку здійснює акт пізнання: їй являється образ об'єкта (відчуття або поняття); потім усвідомлює, що нею зроблено цей акт; і нарешті, душа «повертається» до себе, пізнавши вже не образ і не акт, а себе як унікальну сутність. Перша спроба докладного і послідовного опису психічного розвитку особистості пов'язана з ім'ям німецького філософа Альфреда Тідемана (1736–1803), який опублікував у 1787 р. «Спостереження за розвитком душевних здібностей дитини». Значно ширше і детальніше дослідив поведінку дитини-дошкільника у середині XIX ст. німецький психолог Альберт Кусмауль (1811–1897). Спостерігав за розвитком дитячої психіки французький філософ Іпполіт Тен (1828–1893). Він описав процес засвоєння мови своєю дочкою.

Засновником дитячої психології вважають англійського ембріолога і психолога Віктора Прейєра (1822–1899). Якщо до нього досліджували окремі проблеми і давали фрагментарні ескізи розвитку психіки дитини, то В. Прейєр намагався цілісно проаналізувати проблему на основі систематичного її дослідження. Його книга «Душа дитини» (1882) репрезентувала опис психічного та біологічного розвитку дитини від народження до трьох років. На думку В. Прейєра, у сфері психічного розвитку виявляється біологічна спадковість, яка є основою індивідуальних відмінностей. Він прагнув не тільки розкрити зміст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мовлення, емоцій дитини, а й навчити дорослих розуміти дітей, використовуючи об'єктивні методи. З цією метою в додатку до своєї книги умістив зразок щоденника, покликаного забезпечити вивчення особливостей розвитку дітей різного віку.

Характеристика осн. теорій розвитку особистості[ред.ред. код]

Всі теорії розвитку особистості можна поділити на три групи згідно з поєднанням факторів розвитку: Представники біологічного напрямку рахують, що людина народжується з набором відповідних моральних та етичних якостей, таких як: доброта, злість, чесність, брехливість, порядність, агресивність, жорстокість та інші. Представниками цієї течії є: М. Монтессорі, К. Лоренц, Е. Фромм, А. Чічерліх; Представники соціологічного напрямку вважають, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є середовище, а головним — вплив сім'ї. До них належали: Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро та інші; Представники теорії конвергенції дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та інші) мають біологічну природу, а спрямованість інтереси, здібності формуються під впливом середовища. До них відносяться Д. Шаттлеворт, Піаже та інші. Залежно від поглядів на роль спадковості чи середовища в розвитку особистості представники цих педагогічних теорій відводять різну роль вихованню: від визнання його повного безсилля до активного втручання в поведінку особистості. Правильним вірогідно є те, що особистість треба виховувати з врахуванням біологічних факторів і впливу соціального середовища.

Теорії розвитку[3][ред.ред. код]

Методи вікової та педагогічної психології за Ананьєвим[ред.ред. код]

Організаційні методи[ред.ред. код]

А) порівняльний — (метод поперечних зрізів) спрямований на виявлення динаміки певної психологічної функції шляхом порівняння особливостей її розвитку на різних кінцевих етапах.

Б) лонгітюдний метод (повздовжних зрізів) має на меті тривале вивчення одних і тих же досліджуваних з метою виявлення глибинних закономірностей психічного розвитку та формування особистості людини.

В) комплексний метод — передбачає розподіл підходів різних наук до вивчення одного і тогож об'єкта (програма роботи з обдарованими дітьми)

Емпіричні методи[ред.ред. код]

А) спостереження, самоспостереження метод цілеспрямованого планомірного опису психічних властивостей, які проявляються в діяльності і поведінці учнів на основі їх безпосереднього сприймання в навчально-виховному процесі з обов'язковою систематизацією одержаних даних і формулюванням можливих висновків.

б) експериментальні методи: Основними ознаками експерименту є створення дослідником умов, у яких виявляються психічні явища, і контролювання його перебігу. Це дає змогу варіювати незалежними змінними, впливаючи на індивіда і тим самим викликаючи певні явища (залежні змінні). Під час експерименту виникають умови для відокремлення явищ, які вивчають, від тих, що їх супроводжують. Завдяки цьому вдається виявити приховані процеси, механізми, явища, властивості, встановити закономірні зв'язки між ними.

Природний та лабораторний експеримент

Констатуючий (передбачає з'ясування закономірностей існування психічного факту, особливостей психічного процесу, особистісних рис), формуючий (зорієнтований на формування психічних явищ, властивостей, створення умов для їх прояву і розвитку) експеримент.

Психодіагностичні методи (бесіда, інтерв'ю, анкетування, тестування, соціоматриця, референтометрія, метод аналізу процесу та продуктів діяльності).

В) біографічний метод.

Методи обробки результатів[ред.ред. код]

А) метод якісного аналізу має на меті смислове групування одержаних результатів у вигляді зручному для їх інтерпретації

Б) методи кількісного аналізу спрямовані на кількісну обробку результатів за допомогою методів математичної статистики.

Інтерпретаційні методи (пояснення)[ред.ред. код]

А) генетичний метод — має на меті встановлення вертикальних зв'язків між рівнями розвитку досліджуваних феноменів. Виявлення специфіки цих рівнів розвитку певної функції.

Б) структурний метод — передбачає виділення горизонтальних структурних зв'язків між компонентами досліджень цілісного феномену.

Вимоги до проведення досліджень з вікової і педагогічної психології[ред.ред. код]

Кожен дослідник і психолог-практик повинні чітко знати методологічні засади вікової та педагогічної психології, вміти обирати, а за необхідності і створювати відповідно до мети і завдань дослідження конкретні методики, мати достатнє уявлення про систему методів, придатних для пізнання психічних явищ у галузі вікової психології. Чіткість методологічної позиції психолога унеможливлює надмірне захоплення лише збором емпіричного матеріалу чи складанням теоретичних схем без заглиблення в психологічну реальність, вивчення суті психологічної проблеми.

У процесі психологічного пізнання дослідник не завжди може спостерігати те, що пізнає, мати безпосередній контакт із предметом дослідження. Крім того, спостережувані явища, події можуть не лише не відповідати суті психічного процесу, а й спотворювати її. Отримання наукових знань про психіку значною мірою залежить від підходу дослідника до об'єкта пізнання. Цей підхід обумовлюється системою методологічних засад, принципів.

У своїх наукових пошуках вікова психологія спирається на такі загальнофілософські принципи:

а) принцип всезагального зв'язку. Гносеологічний зміст його полягає в необхідності враховувати у процесі вивчення психічного явища всю сукупність фактів, які його стосуються, а також виявляти ієрархію зв'язків між елементами структури цього явища, виокремлюючи в них головні і другорядні. Адже будь-який психічний феномен перебуває у різноманітних зв'язках з іншими феноменами, тому ізольоване, однобічне його вивчення призводить до викривлених, помилкових висновків. Непродуктивним виявляється прогнозування розвитку психічних явищ без знання й урахування відомостей про основні їх зв'язки з іншими явищами;

б) принцип розвитку. Він орієнтує на розгляд психіки та оточення особистості у процесі закономірних змін, тобто в розвитку, динаміці. Як відомо, об'єктом вікової психології є людина як суб'єкт діяльності, міжособистісних стосунків і суспільних відносин. З огляду на принцип розвитку важливо вивчати окрему особистість, пам'ятаючи, що її психіка є не чимось застиглим, нерухомим, а безперервно змінюваним феноменом. Ці зміни детерміновані різноманітними суперечностями, зумовленими впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Тому логіка психологічного пізнання повинна відтворювати логіку виникнення і розвитку явища, що вивчається;

в) принцип єдності теорії і практики. Послуговування цим принципом зумовлене особливостями відносин людини зі світом. Вона не пристосовується до природи, як тварина, і не перебуває на споглядальних, теоретичних позиціях стосовно неї, а активно діє, і ця її діяльність є способом і формою ставлення до об'єктивного (природного, суспільного) світу. Діяльність людини полягає в теоретико-практичному освоєнні, перетворенні зовнішнього світу. Тому теорія і практика є нерозривно пов'язаними і взаємозумовленими гранями життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини, констатує визначальну роль практики в процесі пізнання, яка є критерієм істинності теоретичних положень. Відповідно теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною, а практика, яка не спрямовується теорією, — стихійною, не має необхідної цілеспрямованості та доцільності. Саме в цьому полягає єдність теорії і практики. Усе це свідчить, що ефективне вирішення завдань, які ставить перед віковою психологією практика, можливе лише на основі ґрунтовної, розвинутої теорії; чим складнішими є практичні завдання, тим актуальніша потреба в теорії. Одночасно постійно відбувається перехід від емпіричного рівня осмислення психологічної реальності до теоретичного;

г) принцип конкретно-історичного підходу до аналізу явищ. Відповідно до цього принципу всі предмети і явища дійсності необхідно розглядати в їх конкретних історичних зв'язках та відношеннях, як такі, що виникають, функціонують, розвиваються, відмирають, стан яких на певний момент зумовлений особливостями їх попереднього розвитку. Наприклад, особливості ціннісних орієнтацій, інтересів та мотивів поведінки сучасних людей зумовлені конкретними соціально-економічними умовами, що склалися в Україні на початку XXI ст. (ринкові відносини, економічна криза, урбанізація суспільства, агресивний вплив засобів масової інформації, творів масової культури тощо).

У царині вікової психології принцип конкретно-історичного підходу вимагає відстежування поетапного розвитку особистості з урахуванням місця, часу, обставин її буття та інших детермінант. Послуговування ним дає змогу проаналізувати психологію особистостей, котрі жили в різні епохи, з'ясувати їхні особливості, спільні і відмінні риси.

Проблеми розвитку психіки й особистості[ред.ред. код]

При розгляді проблем розвитку психіки і особистості можна виділити два основних напрями — біогенетичний та соціогенетичний.

Біогенетичний напрям[ред.ред. код]

Представники його основну увагу акцентують на вирішальному значенні вроджених особливостей, спадковості у психічному розвитку та навчанні дитини. Соціальним чинникам розвитку, соціальному середовищу вони відводять роль «регулятора», «проявника» спадкового. Біогенетичний закон у психології сформулював німецький зоолог Ернст Геккель (1834–1919), доводячи, що онтогенез (індивідуальний розвиток організму) дитини є скороченим повторенням філогенезу (еволюції органічного світу). Подібно до того як людський зародок повторює всі стадії (від одноклітинної істоти до людини) розвитку органічного світу, так і дитина у своєму дозріванні відтворює етапи людської історії. Все відбувається закономірно, тобто індивід переживає п'ять періодів історичного розвитку людства: дикунський, мисливський, пастуший, землеробський, торгово-промисловий. Розвиток дитини представники біогенетичного напряму розглядають відірваним від її виховання, яке вони вважають зовнішнім фактором, здатним або загальмувати, або прискорити процес виявлення її природних, спадково-зумовлених психічних якостей. Втручання у природний процес розвитку дитини, за їх переконаннями, є свавіллям. Біогенетизм став психологічним обґрунтуванням педагогічної теорії «вільного виховання», прихильники якої наголошували на особливому значенні активності дитини в її саморозвитку. Біогенетичний напрям розвитку основну увагу звертає на його біологічні чинники, які зумовлюють розвиток соціально-психологічних властивостей, а сам процес розвитку вони трактують як дозрівання. На початку XX ст. американський психолог Гренвіл-Стенлі Холл (1846–1924) так ілюстрував тезу, за якою онтогенез є повторенням основних стадій філогенезу (закон рекапітуляції): новонароджений відтворює стадію розвитку тварини; дитинство відповідає епосі, коли головним заняттям первісної людини були мисливство і рибальство; період 12—18 років — закінченню епохи дикості і початку цивілізації; юність еквівалентна епосі романтизму (період «бурі», «натиску» внутрішніх і зовнішніх конфліктів, які стимулюють формування у людини почуття соціальної відповідальності). Ця теорія була піддана критиці психологами, які стверджували, що зовнішня подібність між дитячою грою і поведінкою тварин, первісних людей не означає психологічної тотожності їх поведінки. Поверхові, зовнішні аналогії, на яких ґрунтується закон рекапітуляції, не дають змоги зрозуміти конкретні закономірності психічного розвитку. Іншим представником біогенетичного напряму був 3. Фройд, який обґрунтував теорію про стадії психосексуального розвитку дитини, доводячи, що вони відображають зафіксований генетично попередній досвід сексуального розвитку людського роду і не залежать від впливу оточення. Все в особистості він виводив із сексуальності та її зіткнення із суспільними вимогами, заборонами, стверджуючи, що суспільство для людини є ворожою силою, яка калічить її природу. Заборона (табу) на отримання природних задоволень, їх витіснення у сферу підсвідомого спричинюють, за 3. Фройдом, розвиток неврозу, а зняття табу із задоволень — відродження різноманітних форм дитячої сексуальності. Також можлива сублімація (лат. sublimatio — підіймаю, підношу) — переключення спрямованої на прагнення до задоволення енергії на не сексуальні об'єкти, цілі та види діяльності. З допомогою цього механізму пояснюють, чому в підлітка виникають прагнення до творчості, інтерес до науки, мистецтва.

Соціогенетичний напрям[ред.ред. код]

Психологи, які репрезентували цей напрям, заперечували активність особистості у процесі її розвитку, вважаючи соціальне оточення вирішальним чинником, що детермінує його. На їх погляд, щоб пізнати людину, досить проаналізувати особливості її оточення. Однак, як свідчать життєві реалії, нерідко за однакових умов виростають різні люди. Тому цей підхід є механістичним щодо розуміння розвитку особистості, оскільки він ігнорує самоактивність, діалектичні суперечності її становлення. Із цих причин біогенетичний і соціогенетичний напрями психології уже в 30-ті роки XX ст. стали об'єктами критики. Попри те що з наукового погляду вони викликають тепер лише історичний інтерес, нерідко педагоги-практики вважають, що розвиток школярів зумовлений насамперед спадковістю, применшуючи роль навчання і виховання, або недооцінюють значення спадковості У становленні особистості. Соціогенетичні теорії намагаються пояснити особливості різних вікових періодів людини, зважаючи на структуру суспільства, засоби соціалізації, взаємодію з іншими людьми. Наприклад, німецько-американський психолог Курт Левін (1890–1947) розглядає юність як соціально-психологічне явище, пов'язуючи психічний розвиток особистості зі зміною її соціального становища. Однак він не бере до уваги загально-соціальні детермінанти — соціальне походження, рід занять, загальні умови розвитку. Спільною ознакою біо- і соціогенетичного напрямів є те, що джерела й рушійні сили розвитку вони вбачають у позапсихологічних факторах. Представники біогенетичного підходу акцентують на біологічних процесах, що відбуваються в організмі, соціогенетичного — на соціальних процесах, у яких бере участь людина.

Вчення про психічний розвиток[ред.ред. код]

Фактори психічного розвитку[ред.ред. код]

Біологічні передумови психічного розвитку[ред.ред. код]

Спадковість — фізіологічні ознаки які спільні для всіх представників людського роду (будова тіло, будова нервової системи, будова мовленнєвого апарату, будова руки як органу пізнання).

Задатки — це вроджені анатомо-фізіологічні особливості будови нервової системи, головного мозку, та органів чуття.

Вродженість — це ті індивідуальні особливості яких набуває дитина під впливом умов її розвитку в утробі матері (вживання матір'ю алкоголю, наркотиків, токсичних речовин, захворювання, травми при пологах).

Соціальний фактор[ред.ред. код]

Макросередовище (природне середовище, географічне положення клімат), рівень суспільно-історичного та соціально-економічного розвитку суспільства, вплив ЗМІ, рівень розвитку науки, культури, ідеології).

Мікросередовище (первинні -малі групи в яких формується особистість людини (сім'я, дитсадок, клас, група, трудовий колектив) групи за місцем проживання та інтересами). Ігрова діяльність, навчання, виховання, праця.

Взаємодія психологічних та соціальних факторів[ред.ред. код]

Природні передумови, сам по собі не визначають психічний розвиток, а виступають лише основою цього розвитку, розвиток психіки (визначається соціальним середовищем) при в взаємодії з біологічними передумовами — вирішальну роль відіграють навчання і виховання. Природні передумови впливають на псих. розвиток в таких напрямках. Визначає шляхи і способи формування певних психічних властивостей. Впливають на темпи та рівень досягнень людини у певній сфері. При дуже яскраво виражених задатках можливе досягнення людиною значних успіхів навіть при несприятливих соціальних умовах.

Проте ні біологічні передумови, ні соціальне середовище не може впливати на людину поза її власною активністю.

Рушійні сили психічного розвитку[ред.ред. код]

В науці існує дві концепції розгляду проблеми розвитку взагалі і психологічного зокрема:

1) метафізична — з позиції цієї концепції розвиток розглядається як накопичення кількісних сил, а проблема рушійних сил розвитку навіть не піднімається. З позиції такої концепції розвиток психіки людини розглядається як збільшення обсягу уваги, пам'яті, збільшення словникового запасу тощо.

2) діалектико-матеріалістична — з позиції цієї концепції розвитком розглядається не як просте накопичення кількісних змін, а як перетворення на певному етапі кількісних змін у якісні, розвиток психіки трактується як перетворення (збільшення словникового запасу дитини на певному етапі її життя переходить у нову якість — здатність до спілкування за допомогою мови. З позиції цієї концепції рушійними силами розвитку є боротьба протилежностей (внутрішні суперечності між новим та старим).

· Суперечності між новими потребами які виникають у дитини та наявним рівнем її можливостей який ще недостатній для негайного задоволення її потреб

· Між дорослими фізичними та психічними силами дитини та старшими способами взаємодії з дорослими видами діяльності, які вже не задовольняють дитину

· Суперечність між новими вимогами, що ставляться суспільством та дорослими та наявним рівнем розвитку, що не дозволяє виконувати ці вимоги.

Діалектичний взаємозв'язок навчання, виховання та розвитку[ред.ред. код]

У психологічній науці при розгляді проблеми співвідношення навчання, виховання та розвитку можна виділити декілька підходів:

  • Психологи женевської школи вважали, що розвиток психіки відбувається за своїми власними законами які не залежать від навчання та виховання, розвиток йде попереду і веде за собою навчання — це означає, що в процесі навчання повинне пристосовуватися лише до тих надбань які вже досягнуті дитиною в процесі розвитку. На думку Виготського при такому трактуванні співвідношення навчання і розвитку. Навчання орієнтується не на завтрашній день розвитку, «плентається» у його хвості.
  • Підхід біхевіористів — вважали, що між розвитком і на учінням існує прямий зв'язок і зводили розвиток психіки лише до тих надбань які виникають від впливом на учіння. При такому трактуванні розвитку надто спрощено і збіднено розгляд сутності навчання і розвитку.
  • Підхід вітчизняних вчених на чолі з Виготським — вважали, що навчання повинно йти по переду і вести за собою розвиток. Він розробив вчення про дві зони розвитку (Зона (рівень) актуального розвитку — той рівень психічного розвитку якого дитина вже досягла і який виявляється за допомогою завдань, що дитина успішно розв'язує самостійно; зона найближчого розвитку — це потенційна можливість психіки дитини — той рівень розвитку якого вона ще не досягла, але може досягти при допомозі дорослого(виявляється за допомогою завдань які дитина не може розв'язати самостійно)). Навчання повинно спиратись на рівень актуального розвитку та орієнтувати на зону найближчого розвитку. Вітчизняний вчений Костюк доводив, що між навчанням і розвитком існує діалектичний взаємозв'язок. Чим вищим є рівень розвитку психіки дитини тим складніші завдання може вирішувати вчитель в процесі її навчання. Розвиток психіки являє дуже складний багатогранний процес, а тому не можна розвиток зводити до тих надбань які виникають під впливом навчання.

Закономірності психічного розвитку[ред.ред. код]

Виділяють такі закономірності психічного розвитку людини:

1). Нерівномірність психічного розвитку виявляється тоді коли навіть при найсприятливіших умовах різні психічні функції розвиваються по різному у певний віковий період. Виділяють найсприятливіші умови для розвитку лише певних психічних функцій, такі періоди називають сенситивними для розвитку цих функцій.

2). Інтеграція психіки — полягає у набутті психікою людини в процесі розвитку все більшої єдності, цілісності та стійкості. Психіка маленької дитини являє собою мало систематизовані поєднання тимчасових психічних станів, а психіка дорослої людини являє собою цілісну систему стійких рис особистості.

3). Диференціація психіки — полягає в урізноманітненні психічних проявів психічних якостей та властивостей в процесі дорослішання людини(інтелект, почуття у дитини в період раннього дитинства представлені лише допитливість у підлітків такі почуття стають різноманітними та більш багатогранними). Диференціація психіки виявляється набуттям все більшої, багатогранності та комплексності.

4). Пластичність психіки ґрунтується на пластичності нервової системи яка виявляється у здатності психіки швидко пристосовуватись до постійних змін умов середовища на основі пластичності психіки розвивається здатність до компенсації.

5). При недорозвитку або випаданні однієї психічної функції починається інтенсивний розвиток інших психічних функцій(при втраті зору розвивається слух і дотик). Акселерація — це прискорення фізичного та психічного розвитку дитини. Причини: біологічні — за рахунок збільшення у раціоні людини білкової їжі тваринного походження за рахунок використання у сільському господарстві біостимуляторів росту — вплив малих доз іонізуючого випромінення; соціальні — урбанізація життя (збільшення кількості великих міст та прискорений стиль життя у них). Величезний обсяг інформації за рахунок впливу засобів масової інформації, передових інформаційних технології. Інфантилізм — це прояв рис дитинства у дорослішому віці прояв рис притаманним більш раннім віковим періодом. Інфантилізм виявляється у незрілості суджень, легковажності, у невмінні брати на себе відповідальність за власті вчинки. Причини: недоліки сімейного та шкільного стиль гіперопіки і не сприяють розвитку дитини самостійності активності та відповідальності.

Вікова періодизація психічного розвитку особистості[ред.ред. код]

У віковій і педагогічній психології використовують таку періодизацію вікового розвитку:

  1. Пренатальний період — від зачаття до пологів.
  2. Натальний період — пологи.
  3. Період новонародженості — від народження до 2 місяців.
  4. Вік немовляти — від 2 місяців до 1 року.
  5. Ранній дитячий вік — від 1 до 3 років.
  6. Дошкільний вік — від 3 до 6/7 років. Його поділяють на:-- молодший дошкільний вік — 4-й рік;— середній дошкільний вік — 5-й рік;— старший дошкільний вік — 6/7-й рік.
  7. Молодший шкільний вік (зріле дитинство) — 1—4 класи (від 6/7 до 10/11 років).
  8. Дорослішання: — підлітковий (середній шкільний) вік — 4—8 класи (від 11 до 14 років) у дівчаток, 5—9 класи (від 12 до 15 років) у хлопчиків;— рання юність (старший шкільний вік) — 10—11 класи (від 15/16 до 17/18 років);— зріла юність — від 18 до 20 років.
  9. Дорослість: — рання дорослість — від 20 до 40 років;— зріла дорослість — від 40 до 60 років.
  10. Старість — після 60 років. У межах кожного вікового періоду спостерігаються великі індивідуальні відмінності, які є результатом впливу умов життя, характеру активності, виховання, природних й індивідуальних відмінностей. Хронологічні межі вікових періодів відносні, потребують уточнення, що зумовлене психічними, особистісними, статевими, соціально-економічними та історичними чинниками.

Особливості психічного розвитку немовляти[ред.ред. код]

Період немовляти охоплює вікові межі від народження до одного року. Цей період включає в себе фазу новонарожденості, яка триває до 10 днів (1 міс.) Дитина народжується на світ із системою безумовних рефлексів, нервова система готова до встановлення зв'язків зі світом. Продовжується процес мієнілізації нервових волокон. З перших днів життя починають виникати умовні рефлекси, першим є рефлекс на позу при годуванні. У дитини інтенсивно розвиваються всі системи організму у неї розвивається здатність до відчуттів, а пізніше і до сприймання об'єктів. У цей період сприймання набуває предметності. Особливо інтенсивно розвиваються зоровий та слуховий аналізатори. Дорослі, насамперед мати, відіграють значну роль виступають посередником між дитиною та світом. Задовольняє всі потреби. Якщо мати проявляє до дитини любов, ласку, ніжність то у маляти формується довіра до світу. Якщо мати емоційно холодна, обмежується задоволенням її фізичних потреб або дитина взагалі позбавлена матері у неї можуть розвиватись приховані, або відкриті форми госпіталізму (затримки фізичного чи психічного розвитку). Провідною діяльністю є спілкування з дорослими, а новим психічним утворенням є потреба в емоційних контактах з дорослими, з 3-х місяців дитина намагається вимовляти перші звуки. Близько року у дитини розвивається здатність робити перші кроки.

Психічний розвиток дитини у ранньому дитинстві[ред.ред. код]

Від 1 до 3х років. На початку цього віку дитина оволодіває дуже важливим фізичним надбанням прямоходіння, яке приводить до значимих психічних значень. Отримує можливість розширювати свої контакти зі світом.

У цьому віці провідною діяльністю є предметно-маніпулятивна, яка полягає у ознайомленні дитини з предметами у засвоєнні нею суспільно-історичного досвіду втіленого у способах використання певних предметів. Дорослі навчають дитину властивостям відповідних предметів і правильним способом їх використання. Діти оволодівають двома видами дій з предметами: співвідносні дії (закривання коробки кришкою), знаряддеві дії (використ. знарядь праці). Предметно-маніпулютивна діяльність створює сприятливі умови для розв'язання основних новоутворень віку: розвитку мовлення; наочно-дійового мислення; формування самосвідомості.

У цьому віці Дорослий відіграє провідну роль у житті дитини і спостерігається спільна діяльність дорослого і дитини. Під керівництвом дорослого дитині передається суспільно-історичний досвід людства.

Період від року до 3х у дитини інтенсивно розвивається мовлення від року до5 є синзетивним для розвитку мовлення. У цьому віці воно виступає основою психічного розвитку. В 1-2 роки оволодіння мовленням відбувається досить повільними темпами. У дитини поки що бідний словниковий запас. Після двох років процес прискорюється, збільшується словниковий запас.

З розвитком мовлення пов'язаний розвиток наочно-дійового мислення. В процесі маніпулятивної діяльності дитина пізнає властивості окремих предметів. У цьому віці умовою розвитку мислення виступають практичні дії з предметами. Цей віковий період інтенсивно розвивається чуттєве пізнання (відчуття і сприймання). Після трьох років у дитини виникає здатність відокремлювати себе від інших людей та усвідомлюється власне фізичне «Я». це новоутворення виникає під час кризи 3х років(криза «Я САМ»). Дитина прагне до самостійності. Спілкування з ровесниками носить фрагментарний характер.

Розвиток пізнавальних процесів дошкільнят[ред.ред. код]

Найзагальнішу картину змін періоду немовляти дає вивчення пізнавального розвитку дитини. Протягом першого року життя діти не тільки набувають моторних (рухових) навичок, а й вчаться гратися, мислити, розуміти навколишній світ. Інтелект їх як універсальний чинник врівноваження з оточенням, за Ж. Піаже, розвивається на основі інстинкту та анатомо-фізіологічної структури організму. Хоч процес пізнання в цей час надзвичайно багатогранний, найважливішими психічними механізмами у ньому є розвиток сприйняття, розпізнавання інформації, виокремлення категорій, розвиток пам'яті.

Розвиток у немовляти сприйняття. Цей пізнавальний процес полягає у цілісному відображенні предметів і явищ, здатності дитини отримувати багато наочних, звукових, тактильних і смакових вражень. Немовлятам притаманна більшість людських відчуттів. Вони бачать, чують, відчувають біль, дотик.

Діти не обов'язково чекають від дорослих стимулів до моторної і перцептивної (лат. perceptio — уявлення, сприймання) діяльності, вони самі активно шукають інформацію. Привертають і утримують увагу немовлят здебільшого переміщення предметів, кольорові (наприклад, чорно-білі) контрасти, різні за гучністю, протяжністю та висотою тону звуки. Діти вчаться виявляти зміни в однакових явищах, зіставляти отриману інформацію з набутими раніше знаннями. Згідно з гіпотезою вчених, у немовляти з перших днів життя виникає відображення отриманих вражень (перцептивных схем) як абстрактне відображення зовнішніх елементів уявлення та їх взаємозв'язків. Генетично перцептивні дії пов'язані з практичними діями. У русі руки, що обмацує предмет, у русі ока, що обстежує видимий контур, у рухах гортані, що відтворює звук, відбувається зіставлення ситуативного образу з оригіналом, здійснюється його корекція.

Гра як провідна діяльність у дошкільнят[ред.ред. код]

У дошкільному віці провідною діяльністю виступає рольова гра, характерне для 3х років прагнення дитини бути самостійною може бути вирішене лише у формі гри. В процесі гри дитина пізнає різні види діяльності дорослих, а також особливості взаємин між ними. Від 3-х до 4х років дитина оперує реальними предметами і віддає їм перевагу. У цей період у неї розвивається здатність до сюжетно рольових ігор. Наприкінці дошкільного віку. У неї розвивається здатність до ігор з правилами. Ігрова діяльність є провідною, тому що створює сприятливі умови для розвитку пізнавальних інтересів, позитивних психічних якостей. Це дозволяє підготувати дитину для засвоєння складніших символів — систем соціальних знаків.

Продуктивні види діяльності дитини[ред.ред. код]

Малювання, ліплення, конструювання — на різних етапах дошкільного віку тісно пов'язані з ігровою діяльністю. Інтерес до малювання, ліпленню та конструюванню виникає саме як гра, направлена на процес створення малюнка, фігури, конструкції у поєднанні з ігровим задумом. І тільки в середньому та старшому дошкільному віці інтерес переноситься на результат діяльності (наприклад, малюнок), і вона звільняється від впливу гри. Всередині ігрової діяльності починає формуватися і навчальна діяльність, котра пізніше стає провідною діяльністю.

Розвиток особистості дошкільників[ред.ред. код]

У дошкільному віці розпочинається формування особистості, здійснюється воно під впливом дорослих.

  • потребово-мотиваційна сфера. У цьому віці домінуючою потребою є: потреба в ігровій діяльності; потреба у рухах; потреба в зовнішніх вираженнях. На початку віку в поведінці дитини ще не сформована ієрархічна система мотивів дитина діє під впливом безпосередніх спонук, що надає її поведінці безпосереднього характеру. Під керівництвом дорослого в процесі ігрової учбової діяльності дитина починає певним чином управляти власною поведінкою тобто у неї розвивається наприкінці віку супідрядність мотивів тобто їх ієрархічність.
  • моральна сфера. У дошкільному віці під керівництвом дорослих починає оволодівати моральними нормами (що добре, що погано). У цьому віці вона вже здатна оцінити певні свої вчинки та вчинки інших людей з позицій моральних норм, але через недостатній життєвий досвід вона постійно звертається до дорослих з метою підтвердження правильної оцінки нею певних вчинків. З позиції цих норм.
  • сфера самосвідомості. У дошкільному віці продовжується формування самосвідомості дитини. У цьому віці розвивається її самооцінка. Дитина здатна оцінювати окремі свої вчинки, як правило спостерігається завищена самооцінка, що спричинено бідним досвідом.
  • емоційно вольова сфера. Дошкільники вирізняються імпульсивністю поведінки тобто діють під впливом безпосередніх спонук. Це пов'язано зі слабким розвитком вольових якостей дитини. Діти ще не здатні розуміти емоції ні свої ні оточуючих. У цьому віці вони дуже безпосередні у вираженні своїх емоційних проявів, ще не вміють їх контролювати. Наприкінці віку під впливом рольової гри та учіння, елементарної праці, рольової гри та продуктивної діяльності. Під впливом цього розвивається здатність певним чином виявляти своїми емоційними проявами, починається розвиток вольових якостей особистості.

Психологічна готовність дитини до навчання[ред.ред. код]

Психологічна готовність дитини до школи ґрунтується на фізичній готовності. Фізична готовність — це той рівень фізичного розвитку дитини, який дозволяє без значних труднощів виконувати учбову діяльність. Психологічна готовність до навчання це рівень психічного розвитку дитини який дозволяє їй безболісно займатися навчанням. Психологічна готовність включає: особистісна готовність (готовність дитини виконувати нову соціальну роль, роль школяра.) у дитини має бути сформована ієрархічність мотивів яка дозволяє дитині управляти власною поведінкою. У дитини також повинна бути сформована певна інформативна стабільність. Дитина повинна мати бажання йти до школи, якщо сформована особистісна готовність до навчання її приваблюють не зовнішні атрибути, але й сам процес учіння; інтелектуальна готовність включає — достатній рівень розвитку елементів словесно-логічної та смислової пам'яті, розвиток елементів логічного мислення, здатність дитини здійснювати певні розумові дії та мисленнєві операції, вміння виділяти учбову задачу, розвиток диференційованого сприймання, оволодіння мовою на слух та розуміння символів, розвиток тонкої моторики руки і здатність дитини відтворювати зразок, розвиток елементів довільної уваги, більший реалізм образів уяви та підкорення їх законам реальності та законам логіки. Соціально психологічний розвиток — це розвиток у дитини вміння спілкуватися та взаємодіяти з іншими учасниками навчання, виховного процесу. Діти мають визнати керівну роль вчителя, вміти підкорятися вимогам дитячого колективу і при необхідності себе захищати.

Анатомо-фізіологічні особливості молодших школярів[ред.ред. код]

Молодший шкільний вік охоплює вікові межі від 6-7 до 11 років. У цьому фізичний розвиток дитини відбувається відносно емоційно і рівномірно збільшується життєва ємність легенів зростає і серце, і діаметр кровоносних судин. Продовжується процес окостеніння кістяку, проте у хребті дитини ще багато хрящової тканини. Порушення сан-гігієнічних норм може привести до викривлення хребта. Саме тому дорослим потрібно постійно слідкувати за поставою, ходою та позою при сидінні. У цьому віці процес окостеніння фаланг пальців та кисті руки ще не завершилося, а тому виникають труднощі у виконанні точних дрібних рухів (при письмі). Саме тому не можна переобтяжувати дітей виконанням письмових завдань. У цьому віці швидко ростуть великі м'язи, а дрібні відстають у розвитку, саме тому дитину не можна перевантажувати письмовими завданнями. Їй набагато легше робити розмашисті рух аніж дрібні. У цьому віці збільшується вага головного мозку та продовжується удосконалюватися його аналітично-систематична діяльність. У молодшому шкільному віці у порівнянні з дошкільним віком удосконалюється гальмівні процеси проте збудження має приорітет над гальмуванням, тому діти схильні до імпульсивної поведінки.

Психологічна перебудова, пов'язана зі вступом дитини до школи[ред.ред. код]

У першокласників при входженні у шкільне життя можуть виникати такі типи труднощів: зміна режиму дня породжує труднощі у пристосуванні до нового режиму. Особливо важко тим дітям які не відвідували дитячий садок. Завданням батьків та педагога розробити такий режим дня який би не приводив до її перевантаження постійно контролювати дотримання цього режиму дитиною; труднощі у взаєминах з ровесниками — найчастіше виникає у дітей які не ходили до дитячого садка відрізняються сором'язливістю, замкненістю або агресією в поведінці. Вчитель з перших днів навчання повинен проводити роботу по згуртуванню, здатністю до співробітництва; у взаєминах з педагогом. Якщо вихователька дитсадка для дитини була другою мамою то вчитель виступає вимогливим та досить суворим наставником, що може породжувати страх перед педагогами. Вчитель молодших класів повинен всім учням класу пред'являти однакові вимоги, повинен враховувати індивідуальні здібності.

Особливості психічного розвитку дітей 6-річного віку[ред.ред. код]

Психічний і особистісний розвиток дитини у молодшому шкільному віці зумовлюється особливістю соціальної ситуації розвитку — навчанням у початковій школі. На цьому віковому етапі провідною діяльністю стає навчання, основою якого є пізнавальний інтерес і нова соціальна позиція.

Молодший шкільний вік, як відомо, охоплює період життя дитини від 6—7 до 10—11 років. Основою для його визначення є час навчання дітей у початкових класах. Нижня межа цього вікового періоду (6—7 років) пов'язана з переходом до навчання як систематичної та цілеспрямованої діяльності. У перші його місяці ознаки дошкільного дитинства поєднуються з ознаками школяра. Часом це поєднання є досить суперечливим, що проявляється у невідповідності можливостей дитини вимогам життя, особливо вимогам школи і батьків. Дошкільний і молодший шкільний вік розділяє «симптом утрати безпосередності», який свідчить, що між бажанням щось зробити і самою діяльністю виникає новий момент — з'ясування, що дасть дитині конкретна діяльність. Цей симптом виявляється як внутрішня орієнтація в тому, який сенс може мати для малюка здійснення діяльності: задоволення чи незадоволення своїм місцем у стосунках із дорослим, іншими дітьми. Так уперше виникає емоційно-смислова орієнтувальна основа вчинку.

Характерні особливості навчальної діяльності мол. школ[ред.ред. код]

У молодшому шкільному віці провідною діяльністю виступає навчання, коли дитина розпочинає учбову діяльність у неї переважають утилітарні мотиви учіння. Під впливом вчителя у дитини починає розвиватись соціальні та пізнавальні мотиви учіння. Динаміка формування пізнавальних інтересів: позитивне ставлення дитини до факту вступу до школи; ставлення до шкільного життя як до цікавої ситуації, як до гри(2-3 тижні); формування у дитини інтересу до процесу виконання учбової діяльності; формування інтересу до результату учбової діяльності; формування інтересу до змісту учбової діяльності. Шляхи формування пізнавального інтересу у молодших школярів: Новизна навчального матеріалу; (показ його практичної значущості; створення у дітей ефекту здивування через використання: засобів наочності, технічних засобів навчання, творів літератури та мистецтва, створення ігрових уроків); активізація пізнавальної діяльності дитини через створення проблемних ситуацій та організації учбових дискусій; врахування вікових та індивідуальних особливостей; психологічно обґрунтована оцінка знань дитини.

Особливості ігрової та трудової діяльності[ред.ред. код]

Ігрова діяльність має велике значення для розвитку спонукальної сфери учня, в тому числі й для розвитку свідомого бажання вчитися. Саме у грі відбувається перехід від мотивів як до свідомих, афективно забарвлених, безпосередніх бажань до спонукань як узагальнених, тобто найбільш усвідомлених, намірів. Жодній діяльності не властиве таке емоційно захоплене входження дитини в життя дорослих, як грі, в якій вона добровільно підкоряється різним вимогам. Потреба молодших школярів у русі залишається такою сильною, як і в дошкільників. Часто вона заважає їм зосередитись на занятті. Стримуючи себе на уроці, вони нерідко проявляють особливу рухливість на перерві, що втомлює їх і знижує працездатність на наступному занятті. Тому вчитель повинен уміти організувати відпочинок дітей, включаючи їх у рухливі ігри на перервах, даючи їм змогу рухатися на уроках (фізкультхвилинки). Трудова діяльність. Рішення багатьох питань трудового виховання підростаючого покоління істотно залежить від правильного розуміння функцій, цілей і психологічного змісту дитячої праці.

Праця школяра має свою специфіку. Насамперед праця учнів відрізняється від праці дорослих тим заради чого він організований. Дитяча праця організовується насамперед з виховними цілями. Праця в суспільстві, як правило, носить колективний характер, тому від кожного учасника потрібно уміння взаємодіяти. Отже, молодші школярі повинні включатися в суспільне виробництво. Підготувати дитину до праці — це значить сформувати в неї психологічну готовність трудитися. Психологічна готовність до праці означає рівень розвитку особистості, що є достатнім для успішного освоєння будь-яким видом продуктивної праці. Формування в школяра психологічної готовності до праці відбувається у таких видах діяльності як: гра, навчання, побутова і продуктивна праця, технічна творчість.

Розвиток пізнавальних інтересів[ред.ред. код]

Увага — у молодшому шкільному віці домінує мимовільна увага, але під впливом учіння інтенсивно розвивається довільна увага. Властивості уваги: нестійка увага молодших школярів; діти відчувають значні труднощі у розподілі уваги на два види діяльності; молодші школярі відчувають труднощі і при переключені уваги з одного предмета на інший. Вчитель повинен давати їм час; обсяг уваги дітей менший обсягу уваги у дорослих.

Сприймання у молодшому шкільному віці: домінує мимовільне сприймання проте під впливом учіння розвивається довільне сприймання: спочатку сприймання першокласників іде на здійснення ними практичних дій з предметами. Дії з предметами є головною метою, а сприймання їх виступає засобом досягнення цієї мети. Наприкінці молодшого шкільного віку змінюється співвідношення між сприйманням та предметними діями. Сприймання перетворюється в основну мету, а дії стають засобом досягнення цієї мети.

Вікові особливості сприймання: мала диференційованість сприймання коли діти плутають схожі предмети; тісний зв'язок сприймання з практичними діями, зв'язок сприймання з емоціями.

Засоби розвитку сприймання: використання методу порівняння; виділення головного і суттєвого в об'єктах які сприймаються дітьми; використання наочності та технічних засобів; словесний звіт про те, як вони сприйняли певні об'єкти; врахування вікових та індивідуальних особливостей сприймання.

Пам'ять. На початку віку у дитини механічна та образна пам'ять. Причини: домінування механічної пам'яті — досить високий рівень розвитку цього виду пам'яті; діти не впливають розрізняють мнемічні завдання; недостатньо розвинене мовлення, тому їм легше запам'ятовувати дослівно, ніж відтворювати матеріал своїми словами. Ще не володіють прийомами смислового запам'ятання. Пам'ять молодших школярів протягом даного періоду має дві тенденції розвитку: посилення ролі смислової пам'яті у порівнянні з механічною; розвиток словесно-логічної пам'яті.

Засоби розвитку пам'яті: формування у дітей правильної установки на запам'ятання матеріалу; навчання дітей здатності розрізнювати мнемічні завдання; навчання дітей прийомам смислового запам'ятання; врахування вікових та індивідуальних особливостей. Мислення. У молодшому шкільному віці на початок періоду домінує наочно-образного мислення, а під впливом учіння інтенсивно розвивається абстрактне мислення.

Розумові операції: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, конкретизація, класифікація, систематизація. У дитини розвивається здатність використовувати певні предметні поняття та поняття відношень, такі якості мислення: критичність, раціональність, широта мислення, самостійність, творчий характер мислення.

Шляхи розвитку мислення: навчання дітей здатності виділяти головне і суттєве у матеріалі який вивчається; використання творчих завдань; створення проблемних ситуацій; організація навчальних дискусій; врахування вікових та індивідуальних особливостей. Уява. В 2х основних напрямах: збільшення реалізму образів уяви; розвиток здатності дитини управляти процесами своєї уяви. У цьому віці розвивається як репродуктивна так і творча уява.

Шляхи розвитку уяви: використання творчих завдань; використання творів літератури та мистецтва; використання позакласної та позашкільної роботи; врахування вікових та індивідуальних особливостей. Мовлення. На початку віку у дітей домінує усне діалогічне мовлення. Під впливом учіння у дітей розвивається усне монологічне мовлення та писемне. Діти оволодівають лексичними, фонетичними та граматичними сторонами рідної мови. Засобом розвитку мовлення виступає використання різних видів словесної творчості, насамперед творів та переказів.

Розвиток особистості молодшого школяра. Потребово-мотиваційна сфера[ред.ред. код]

У молодших школярів ще зберігаються такі потреби: потреба у рухах, яку потрібно задовольняти шляхом організації фізичних хвилинок на уроках, а також організовувати рухові ігри на перервах та після уроків; потреба в ігровій діяльності, яку треба задовольняти шляхом організації ігрових моментів та ігрових уроків; потреба у зовнішньому вираженні під впливом учіння, перетворюється у пізнавальну потребу.

Протягом молодшого шкільного віку відбуваються певні зміни потреб дитини. Збільшення духовних потреб, зміна співвідношення між матеріальним та духовними потребами. Потреби дитини стають більш усвідомленими, на основі потреб розвиваються мотиви поведінки та діяльності дитини, зокрема, її інтереси. Вікові особливості інтересів мол. школярів: нестійкість інтересів; поверховий характер; тісний зв'язок з емоціями, тому досліджують безпосередньо інтереси. Моральна сфера. У мол. школярів можуть спостерігатися такі види самооцінки за ступенем її адекватності: діти зі стійкою завищеною самооцінкою (зарозумілість, зверхність, критичне ставлення до досягнень інших) з метою формування у них адекватної самооцінки — потрібно здійснювати чітке висування вимог та об'єкт оцінювання досягнень дитини; діти з адекватною самооцінкою (впевнені в своїх силах, знають на, що здатні) — підтвердити це реальними досягненнями. Метод заохочення та схвалення; діти з нестійкою самооцінкою у сторону завищення або заниження. У молодшому шкільному віці немає дітей зі стійкою заниженою самооцінкою. При роботі з дітьми з нестійкою заниженою самооцінкою, які часто демонструють невпевненість у своїх силах, нерішучість, потрібно використовувати прийом гарантованого успіху.

Емоційно-вольова сфера. Молодші школярі ще не вміють розуміти ні власні емоції та почуття ні емоції та почуття інших людей хоча у порівнянні з дошкільниками, спостерігається певний прогрес у розвитку такої здатності. Молодші школярі відкриті і безпосередні у виявленні своїх емоцій та почуттів. Проте у порівнянні з дошкільниками, вміють краще отримувати і контролювати свої емоційні прояви. Діти схильні до імпульсивної поведінки, що породжено віковою слабкістю волі, проте під впливом учіння, трудової діяльності у дитини розвиваються певні вольові якості. Формування характеру. У молодших школярів характер знаходиться у стадії формування, тому досить легко прийняти за риси характеру тимчасові психічні стани дитини. Вікові особливості характеру: довірливість; безпосередність; відкритість; імпульсивність; схильність до наслідування. У зв'язу з розвитком схильності дітей до наслідування, особливо важливим є приклад вчителя.

Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка[ред.ред. код]

У підлітковому віці відбувається анатомо-фізіологічна перебудова організму яка розпочинається з активне функціонування залоз внутрішньої секреції, насамперед, гіпофізу. В наслідок функціонування цих залоз відбувається стрибок у рості, тобто інтенсивний розвиток тіла у довжину, причому тіло росте більш повільно, ніж кінцівки. А це порушує пропорційність зовнішнього вияву підлітків. Інтенсивно розвиваються кістки лицьової частини черепу. Воно нагадує за своїми характеристиками обличчя дорослої людини. Продовжується процес окостеніння хребта, проте, у ньому ще багато хрящової тканини, що може призводити до його викривлень. У дівчаток кістки тазу завершують процес окостеніння близько 21 року тому дівчаткам-підліткам не можна носити взуття на високих підборах і стрибати зі значної висоти — це може призвести до зміщення кісток тазу і до негативного впливу на пологову функцію. У цьому віці інтенсивно розвивається і м'язева система організму. У хлопчиків — за чоловічим типом, у дівчаток — за жіночим. У підлітків розпочинається статеве дозрівання і у них наприкінці віку починають виникати вторинні статеві ознаки, хоча завершення цього процесу лежить за межами даного вікового періоду.

У підлітковому віці серце росте — швидше ніж діаметр кровоносних судин, а тому спостерігаються вікові порушення серцево-судинної системи у вигляді запаморочення, серцебиття. У даний період відбувається перебудова моторних функцій організму — це приводить до втрати гармонійності рухів, рухи стають різними, уривчастими, вуглуватими.

Перебудова нейрон-гуморальних співвідношень, а це приводить до підвищеної чутливості до впливу негативних факторів. Перебудова нейрогуморальних співвідношень призводить до тимчасових вікових порушень у функціонуванні нервової системи. У зв'язку зі значними змінами у фізичного розвитку у підлітків випливає почуття дорослості — усвідомлення себе дорослим і прагнення брати учать у житті дорослих як рівноправний член цього життя.

У зв'язку з процесом статевого дозрівання з'являється інтерес до протилежної статі, може виникати перша закоханість. Гостро переживають значні непривабливі зміни їхнього вигляду(категорично забороняється іронічні зауваження з приводу їхньої зовнішності.

Фізичний розвиток підлітка та набуті у попередні роки властивості психічного розвитку створюють внутрішні передумови для зміни його становища в школі, в сім'ї, в суспільстві.

Провідна діяльність у підлітковому віці[ред.ред. код]

У підлітковому віці провідними видами діяльності є міжособистісне спілкування з дорослими і ровесниками, суспільно корисна праця і навчання, що позитивно позначається на розвитку психіки та особистості загалом. Міжособистісне спілкування підлітка. Реалізується воно у спілкуванні з дорослими та спілкуванні з ровесниками, їх роль у формуванні особистості неоднакова. Якщо у спілкуванні з дорослими підліток засвоює суспільно значущі критерії оцінок, цілі та мотиви поведінки, способи аналізу навколишньої дійсності і способи дій, то спілкування з ровесниками є своєрідним випробуванням себе у сфері особистісної, зокрема специфічної моральної, проблематики. Для підлітка характерна зміна ставлення до дорослих. Він починає критичніше оцінювати їх слова і вчинки, аналізувати поведінку, стосунки, соціальну позицію. Однак вимоги підлітка до дорослого є дещо суперечливими. Він прагне самостійності, протестує проти опіки, контролю, недовіри, відчуваючи водночас тривогу і ляк за необхідності долати проблеми, сподівається на допомогу і підтримку дорослого, але не завжди відверто зізнається в цьому.

У зв'язку з появою в дітей підліткового віку нових психологічних особливостей інколи їхні стосунки з дорослими супроводжуються конфліктами, негативними формами поведінки, зокрема проявами грубості, впертості. Це пов'язане, як правило, з прагненням до самостійності, яке дорослі не сприймають і не підтримують. Однак прояви негативних форм поведінки і конфліктність підлітків не є неминучими. У підлітковому віці дитина більше часу проводить з друзями, наслідує їх. Дружба підлітків ґрунтується на спільних інтересах та вподобаннях. Важливе значення для підлітка має оцінка друзями його особистісних якостей, знань і вмінь, здібностей і можливостей. У товаришів він знаходить співчуття, адекватне сприйняття своїх радощів і негараздів, які дорослим часто здаються незначущими.

Групі підлітків-ровесників характерні непостійність, змінюваність стосунків та інтересів. Зміна симпатій, авторитетів, посилення і послаблення впливу однолітків у групі є свідченням постійного внутрішнього осмислення і переосмислення, переживання, приміряння вчинків і стосунків друзів до вимог моралі.

Новоутворення підліткового віку[ред.ред. код]

Підлітковий вік характеризується такими специфічними новоутвореннями, як почуття дорослості, потреба у самоствердженні. Почуття дорослості у підлітковому віці. Розвиток дорослості є процесом становлення готовності дитини до життя в суспільстві. Він передбачає засвоєння суспільних вимог до особистості, діяльності, стосунків і поведінки дорослих. Становлення дорослості відбувається по-різному. Підліток краще, ніж молодший школяр, розуміє себе, може аналізувати свої вчинки, хоч йому ще важко передбачати їх наслідки. Його поведінка більш осмислена, не така імпульсивна, як молодшого школяра, він краще володіє собою. Водночас у підлітків посилюється негативізм щодо будь-яких вимог дорослих, яскраво виявляються ознаки емансипації, намагання будь-що демонструвати свою незалежність. Потреба підлітка у самоствердженні. Постійна взаємодія підлітка з однолітками породжує у нього прагнення зайняти належне місце серед них, що є одним із домінуючих мотивів поведінки та діяльності. Його потреба в самоствердженні настільки сильна, що задля визнання ровесниками підліток готовий поступитися своїми поглядами та переконаннями, здійснювати вчинки всупереч своїм моральним настановам. Вона спонукає так званих важких підлітків до порушень норм і правил поведінки. Втратити авторитет в очах друзів, відчути посягання на свою честь і гідність є найбільшою трагедією для підлітка, що може призвести аж до суїциду (самогубства). Тому він бурхливо реагує на нетактовні зауваження учителя у присутності друзів, вважаючи це приниженням своєї особистості. На цій основі нерідко виникають конфлікти між учнями і вчителем.

Взаємовідносини підлітків та дорослих[ред.ред. код]

Спілкування підлітка з дорослими. Підліток прагне діяти та виглядати як дорослий, мати його права і можливості. Тому його розвиток супроводжується постійним рівнянням на дорослого. Саме в спільній діяльності дорослий має реальні можливості впливати на становлення особистості підлітка, його дорослішання. Тому для нього надзвичайно важливо зайняти правильну позицію в стосунках з дитиною. Для підлітка характерна зміна ставлення до дорослих. Він починає критичніше оцінювати їх слова і вчинки, аналізувати поведінку, стосунки, соціальну позицію. Однак вимоги підлітка до дорослого є дещо суперечливими. Він прагне самостійності, протестує проти опіки, контролю, недовіри, відчуваючи водночас тривогу і ляк за необхідності долати проблеми, сподівається на допомогу і підтримку дорослого, але не завжди відверто зізнається в цьому. Важливе значення для підлітка має спільна діяльність із дорослими, організована на основі єдності інтересів, захоплень. У підлітковому віці дитина прагне зрозуміти, що означає бути дорослим, проводить паралелі між вчинками дорослих і своїми. Підліток зауважує їхні прорахунки та помилки, нестерпно ставиться до спроб принизити його. Та якщо дорослі визнають свої помилки, діти щиро їм вибачають. Часто предметом критики (заслуженої і незаслуженої) стає вчитель, якого інколи учні звинувачують в несправедливості. У зв'язку з появою в дітей підліткового віку нових психологічних особливостей інколи їхні стосунки з дорослими супроводжуються конфліктами, негативними формами поведінки, зокрема проявами грубості, впертості. Це пов'язане, як правило, з прагненням до самостійності, яке дорослі не сприймають і не підтримують. Підлітки хочуть, щоб з їхніми думками, бажаннями та настроями рахувалися, не терплять недовіри, байдужості, насмішок, нотацій, особливо в присутності друзів. Однак прояви негативних форм поведінки і конфліктність підлітків не є неминучими. Компетентні, досвідчені батьки і вчителі знають, що передбачити та попередити конфлікт легше, ніж подолати його наслідки, і відповідно вибудовують свою взаємодію з підлітками.

Проблема кризи підліткового віку[ред.ред. код]

Психологічні особливості підлітків науковці пояснювали фактом статевого дозрівання, яке є домінантою розвитку в цьому віці, вважаючи кризи неминучими, біогенетично зумовленими. За таких умов найраціональнішими, за переконаннями С. Холла, є методи пасивної педагогіки, оскільки втручання в розвиток підлітка для того, щоб змінити, виправити його, є недоцільними і шкідливими, бо не можна змінити природу.

Згідно з психоаналітичною теорією 3. Фрейда неминучість у підлітковому періоді внутрішніх і зовнішніх конфліктів є нормою, а випадки безконфліктного розвитку свідчать про різноманітні варіанти патологічного розвитку.

У 20—30-ті роки XX ст. психологічна наука зосереджувалася на пізнанні залежності деяких особливостей особистості підлітка від його соціального оточення. З цією метою було досліджено життя і психічні особливості підлітків в умовах примітивної цивілізації острова Самоа задля встановлення, що в розвитку людини залежить від природи, а що від культури (конкретних суспільно-історичних умов). Результати досліджень описані у працях американського етнографа Маргарет Мід (1901–1978). Оскільки в розвитку підлітків острова Самоа симптомів кризи не виявлено, це переконливо доводить необґрунтованість тверджень про біологічне походження підліткової кризи. Вона пов'язана не із дозріванням організму, а з особливостями соціалізації. Однак індивідуальні варіанти її перебігу певною мірою залежать від вроджених особливостей нервової системи.

На основі етнографічних досліджень американський психолог Рут Бенедикт (1887–1948) зробила висновок, що перехід від дитинства до дорослості різний у різних суспільствах і його не можна вважати природно зумовленим. Вона довела, що конкретні соціальні обставини життя дитини зумовлюють тривалість підліткового віку, наявність чи відсутність кризи, конфліктів, труднощів, особливості переходу від дитинства до дорослості. Згідно з цими дослідженнями у людині природне не може бути протиставлене соціальному, оскільки природне в ній теж є соціальним.

У дослідженні підліткового віку важливо, на думку Л. Виготського, виокремити основне новоутворення у психіці підлітка, з'ясувати соціальну ситуацію його розвитку, яка у кожному віці передбачає неповторну систему стосунків дитини і середовища. А суть кризи перехідного віку полягає у перебудові цієї системи. Психологічний зміст підліткової кризи пов'язаний з виникненням почуття дорослості, розвитком самосвідомості, ставлення до себе як до дорослої особистості, до своїх нових можливостей і здібностей. Підліткам властиві прагнення до ідеалів, максималізм, значні фізіологічні зміни.

Становлення до навчальної діяльності та розвиток пізнав. процесів[ред.ред. код]

У підлітковому віці починається систематичне ґрунтовне вивчення науки і це значно підвищує умови до учіння підлітків, у більшості формується мнемічно-репродуктивний тип учбової діяльності — коли підлітки вважають, що їм достатньо вислухати вчителя, прочитати підручник і відтворити те, що вони засвоїли, у них не сформоване вміння самостійно отримувати інформацію з інших джерел, здійснення критичного аналізу та узагальнювати її. У них найчастіше домінують утилітарні мотиви учіння. Завданням педагога є така точка процесу при якій буде розвивати мислення формувати пізнавальні та соціальні мотиви учіння і школярі будуть оволодівати раціональними прийомами пізнавальної діяльності. Шляхи розвитку пізнавальних мотивів учіння у підлітків: новизна і практична значущість навчального матеріалу; активізація пізнавальної діяльності підлітків через використання творчих завдань, створення проблемних ситуацій, елементів діалогового та програмового навчання, різних видів самостійних і лабораторних робіт; індивідуалізація та диференціація навчання; застосування наочності та технічних засобів навчання; використання різних форм позакласного та позашкільної роботи (організація конкурсів та вікторин, проведення тематичних вечорів, ведення факультативів гуртків та секцій, проведення екскурсій.

Особливості психосексуального розвитку[ред.ред. код]

Паралельно зі статевим дозріванням відбувається психосексуальний розвиток особистості. Психосексуальний розвиток дитини — розвиток комплексу властивостей і якостей, що характеризують статеву належність людини з точки зору її поведінки, дозрівання здатності кохати, створити в майбутньому власну сім'ю, народити і виховати дітей, а також спілкуватися з людьми, враховуючи їх статеву належність. Психосексуальний розвиток — один з аспектів онтогенезу, тісно пов'язаний із загальним біологічним розвитком організму, особливо зі статевим дозріванням і подальшою зміною статевої функції. Разом з тим психосексуальний розвиток — результат статевої соціалізації, в процесі якої індивід засвоює певну статеву роль і правила сексуальної поведінки. Вирішальне значення тут мають соціальні фактори: структура діяльності індивіда, його взаємини зі значущими людьми, норми статевої моралі, вік і типові форми раннього сексуального експериментування, нормативне визначення подружніх ролей тощо. Препубертатний етап (від 7 років до 13), що характеризується формуванням, в основному в іграх, стереотипів і набуттям навичок статево-ролевої поведінки (війна, ляльки), інтенсивною гендерною соціалізацією дитини, формуванням характеру. На цьому етапі здійснюється вибір статевої ролі, яка найбільше відповідає психофізіологічним особливостям дитини чи ідеалам мужності/жіночності мікро середовища. У широкому спілкуванні з однолітками і, насамперед, під час статево-ролевих («сімейних») ігор, які вимагають виконання дітьми певної ролі (батька, матері, нареченого, нареченої тощо), апробується і закріплюється обрана статева роль, яка відображає різноманітні аспекти людських стосунків, у тому числі й сексуальні. Сексуальні ігри, сексуальний фольклор, мастурбація набувають значно більшого поширення. Батьки в цей період ще є об'єктом наслідування, моделлю жіночності і мужності. Правильна статево-ролева поведінка батьків багато в чому визначає формування статевої ролі дитини. Поступово зростає роль однолітків у формуванні адекватної статі поведінки. Для нормального психосексуального розвитку необхідне завершення кожної фази реалізацією її мети. Зокрема, в платонічній фазі слід зуміти звернути на себе увагу, долучитися до спілкування. Якщо це не вдається, то залишаються невпевненість і страхи, що переносяться в наступну фазу. Реалізація кожної стадії дає необхідну базу для наступної. Чим менший розрив у часі між фантазуванням і реалізацією, тим гармонійніше відбувається розвиток.

Психологічні основи навчально-виховної роботи з важкими підлітками[ред.ред. код]

В підлітковому віці проявляються наслідки неправильного сімейного виховання та виховання в дитячому садку. Діти не вміють спілкуватися з однолітками, управляти собою звідси випливають невдачі в навчальній та трудовій діяльності, капризність, грубість, нестриманість, впертість, інертність. Дуже важливо на даному етапі виявити підлітків які відрізняються складним характером. В підлітковому віці дітей які важко піддаються виховному впливу, спричинено не лише відставанням в психічному розвитку, але й недостатністю життєвого досвіду. Підлітки копіюють дорослих — звідси виникає грубість, нестриманість, дратівливість, негативне ставлення до навчання, конфліктність у спілкуванні. Ефективність виховання залежить від того на скільки задоволені для цього умови: єдність педагогічного впливу; робота по згуртуванню учнівського колективу; наявність діяльності в котрій важкий підліток може самоствердитись з позитивної сторони як в очах однолітків, дорослих так і у власних; згуртованість виховного впливу родини та вчителів. Знання рівня давіантності може визначити правильний напрям психолого-педагогічного впливу. Особливості психолого-педагогічного впливу полягає: вивченні вікових та індивідуальних особливостей підлітка; об'єктивність ставлення відносно кожного підлітка; динаміка вивчання особистості. Педагог повинен уміти бачити ведучі якості підлітка, вміти відрізняти їх від другорядних та випадкових. Вивчення підлітка переслідує вирішення трьох основних завдань: виявлення найсприятливіших для навчання та виховання його особливостей та можливостей; виявлення недоліків його особистості; оцінка ефективності засобів які використовуються для навчання та виховання.

Значення трудової діяльності для формування особистості[ред.ред. код]

Важливою похідною соціально-психологічних чинників є формування відповідальності за результати праці колективу. Великі вимоги до людини пред'являють результати праці. Таким чином, вимоги предмету, знарядь, умов і результатів праці є найважливішою умовою розвитку психіки людини в процесі трудової діяльності. Другою умовою розвитку психіки особистості під впливом праці є доцільна діяльність самого суб'єкту. Перетворюючи предмет праці, створюючи суспільно цінні продукти, вона перетворює себе. Для повного використання можливостей, що розвиває праця, вони повинні доповнюватись діяльністю старших — навчанням і вихованням. Діяльність вихователя є третьою умовою розвитку психіки в процесі праці. Беручи участь в колективній праці індивід пізнає не тільки інших, але і себе: хто він є, яку цінність представляє для інших, на що він здатний. Діти, як показали психологічні дослідження, погано знають себе, свої можливості, своє положення в колективі. В наслідок трудової діяльності відбуваються істотні зміни. Передусім змінюється їх відношення до себе, а потім відношення колективу і педагогів. В психології зібрано багато фактів, які показують, що трудова діяльність спонукається тим, на скільки високі її результати. Із цим пов'язане формування таких мотивів як особиста значимість праці, усвідомлення її суспільної значимості. Праця має велике значення в розвитку здібностей учня. Здібності розвиваються головним чином в умовах провідної діяльності: в дошкільному віці в грі, в молодшому і середньому шкільних віці — в учінні, в юнацькому — в професійно-трудовій підготовці. В процесі праці, наприклад, розподіл уваги стає надзвичайно широким, а її переключення швидким. Велика роль праці в розвитку мислення. В міру оволодіння трудовими навичками розвиваються його нові форми: технічне, практичне, логічне. В процесі праці і спілкування з іншими членами трудового колективу відбувається розвиток почуттів. Включаючись у трудовий процес дитина докорінно змінює своє уявлення про себе і про навколишній світ. Радикальним чином змінюється і самооцінка. В процесі спілкування і оволодінням новими знаннями формується світогляд школяра. Робота в колективі розвиває соціалізацію особистості дитини Розвиток здібностей, почуттів і мислення робить особистість дитини гармонійно та всебічно розвиненою.

Розвиток особистості підлітка. Потребово-мотиваційна сфера[ред.ред. код]

У підлітків вже сформована певна ієрархічність мотивів, розвивається не лише матеріальних та духовних потреб розвиваються інтереси. Інтереси стають більш глибокими, стають ширшими та різноманітними, охоплюють значно більше галузей знань, інтереси стають стійкішими, можуть набувати характеру пристрасті. У підлітковому віці у зв'язку з підвищенням теоретичного рівня учіння та підвищенням вимог до нього у певної частини підлітків розвивається пізнавальні потреби та їх основні форми — пізнавальні інтереси. Морально-вольова сфера — продовжує формуватись моральна свідомість. Підлітки здатні значно краще усвідомлювати моральні поняття, моральні якості, і діяти згідно зі своїми моральними принципами. У цьому віці виникає потреба у дружбі з ровесниками. Стосунки з ровесниками можуть проходити в кілька етапів (за Страховим): коли підлітки виконують спільно навчальні справи, трудові і все це насичується атмосферою симпатії та прихильності; товаришування — рівень взаємодії значно вищий; дружба — пред'являє значно вищі вимоги до друзів, вимагає спільності поглядів на життя та діяльність, та глибокої прихильності. У підлітковому віці інтенсивно розвивається крім дружби інші почуття на основі дружби — перша закоханість. Сфера самосвідомості у підлітковому віці починається систематичне ґрунтовне вивчення наук і це значно підвищує умови до учіння підлітків. У більшості формується мнемічно-репродуктивний тип учбової діяльності. У них переважать утилітарні мотиви учіння. Шляхи розвитку пізнавальної діяльності підлітків: новизна і практична значущість навчального матеріалу; активізація пізнавальної діяльності підлітків через використання творчих завдань, створення проблемних ситуацій, елементів діалогового та програмового навчання, самостійної роботи; індивідуалізація та диференціація навчання; застосування наочності та ТЗН; використання форм позаурочної та позашкільної діяльності; психологічно обґрунтована оцінка знань вмінь та навичок підлітка. Емоційно-вольова сфера. У порівнянні з молодшими школярами піднімається здатність управляти своїми емоційними проявами, здатні краще усвідомлювати емоції та почуття інших. У цьому віці розвиваються більш глибокими інтелектуальні, моральні та естетичні почуття та інтенсивно формуються вольові якості особистості.

Фізичний розвиток в юнацькому віці та його психологічні наслідки[ред.ред. код]

Період ранньої юності — старший шкільний вік охоплює вікові межі від 15 до 18 років. У цьому ріці фізичний розвиток відносно спокійно і рівномірно оскільки завершується характерний для підліткового віку період бурхливого і нерівномірного фізичного розвитку. Старшокласник досягає фізичної зрілості і їх фізичний розвиток наприкінці віку мало чим відрізняється від фізичного розвитку дорослого. У цьому віці помітно сповільнюються темпи росту тіла у довжину. Фізичні якості старшокласників набувають стабільності. Помітно нарощується м'язева сила і працездатності старшокласників, збільшується об'єм грудної клітки завершується окостеніння кістяку, трубчастих кісток. Відбувається функціональний розвиток всіх органів. Зникає характерна для підліткового віку невідповідність між темпами росту серця і кровоносних судин. Врівноважується кров'яний тиск, узгоджується робота залоз внутрішньої секреції. У даному періоді відбувається значні зміни у розвитку нервової системи і особливо головного мозку. Ці зміни впливають не стільки у збільшенні ваги мозку, яка в цей віковий період зростає незначним чином, а в ускладненні внутрішньої будови мозку. Нейрони кори головного мозку старшокласників набувають тих же особливостей, що й кори дорослих людей. У цьому віці збільшується кількість асоціативних волокон які поєднують між собою діяльність кори. Всі ці зміни є основою укладення аналітично-синтетичної діяльності мозку, яка відбувається під впливом біль високих вимог до учіння і трудової діяльності старшокласників. Процеси надмірної нервової збудливості, неврівноваженості у цьому віці є наслідком неправильного режиму дня. У період ранньої юності завершується статеве дозрівання і набуваються вторинні статеві ознаки, що помітно змінює їхню рівномірність. Проте завершення статичне дозрівання ще не означає досягнення ними фізичної, ні тим більше духовної зрілості. Психологічні наслідки фізичного розвитку старшокласників: рівень фізичного розвитку відіграє певну роль майбутньої професії старшокласника; фізичний розвиток впливає оволодіння певними трудовими вміннями та навичками; усвідомлення ними своєї фізичної привабливості, сили, породжує виникнення у них оптимізму життєрадісності, впевненості в собі, усвідомлення порушень та недоліків фізичного розвитку може приводити до себе негативних переживань, до заниженої самооцінка; рівень фізичного розвитку особливості зовнішності старшокласників відіграють далеко не останню роль у взаєминах між статями у даний віковий період.

Характеристика навчально-професійної діяльності як провідної у період ранньої юності[ред.ред. код]

У період ранньої юності провідною діяльністю виступає учбово-професійна діяльність. У період ранньої юності до учбової діяльності пред'являє значно віці вимоги, у порівнянні з середніми класами. Це пов'язано не лише зі зміною структури навчальних предметів, поглибленням їх теоретичного змісту, але насамперед з підвищенням вимог до активності і самостійності старшокласників в процесі учіння. У більшості старшокласників ще з підліткового віку зберігається мнемонічно-репродуктивний рівень учбової діяльності коли школярі демонструють пасивність у засвоєнні знань і невміння самостійно здобувати знання з різних джерел. Така відмінність між більшістю висунутих вимог до активності та самостійності старшокласників. В учінні сформованим у більшості з них мнемонічно-репродуктивного рівня учіння. Який недостатній для задоволення цих вимог, виступає рушійною силою розумового розвитку старшокласників. При розв'язанні цієї суперечки, старшокласники оволодівають раціональними прийомами учбової роботи і у них розвивається теоретичне мислення на основі більш-високого рівня розвитку абстрактного мислення. У період ранньої юності спостерігається вибіркове ставлення старшокласників до навчальних предметів. Проте, на відміну від підлітків у старшокласників причиною вибірковості є, насамперед, зв'язок навчального предмету з їх майбутньою професійною діяльністю. Вчений Левітов вивів причини вибіркового ставлення до навчальних предметів: світогляд значення предмету; суспільне значення; практичне значення; пізнавальне значення; легкість оволодіння предметом; якість викладеного матеріалу. Крутенький виявив, які причини з позиції старшокласників, є найбільш значущими, виділені Левітовим мотиви вибору предмету. Крутенький виявив, що старшокласники, в першу чергу, звертають увагу на практичне і пізнавальне значення предмету. На 3му місці знаходиться його суспільне значення, а на 4му якість викладання. Інші мотиви вибору займають останні місця за ступенем значущості. У старшокласників формуються глибокі пізнавальні інтереси — це виступає підставою більш усвідомлено ставитись до учіння. У цьому віці у більшості старшокласників вже формується стрижневий інтерес який лежить в основі їх продуктивності само визнання. У даний вік. період вони опиняються перед необхідністю пошуку свого місця у майбутньому самостійному житті. Мотиви вибору професії: сімейні традиції; інтерес та здібності до певного навчального предмету; матеріально-побутова забезпеченість; приклад друзів; чисто зовнішні мотиви вибору. Помилки: переосуди щодо соціальної приналежності професії; орієнтація на глобальне уявлення про професію при ігноруванні її труднощів; Орієнтація на привабливі сторони професії при ігноруванні її повсякденної побутової сторони; не враховують відповідальність, індивідуальних психологічних особливостей; вибір професії за прикладом друзів. Напрямки проф. роботи зі старшокласниками: Ознайомити ста шоку. з якомога більшою кількістю проф. причому не лише з привабливими сторонами; допомога старшокласникам у визначенні ступеня відповідальності їхньої індивідуальної особливості вимогам професії.

Основі психічні новоутворення у ранньому юнацькому віці[ред.ред. код]

Основні новоутворення психіки у період ранньої юності: Формування світогляду і переконань як центр. новоутворення віку; формування самосвідомості;формування ідеалів. Світогляд — просто узгодження, внутрішньо-організована система знань — система переконань. Передумови формування світогляду: когнітивні (наявність у людини досить знання про світ, розвиток абстрактного мислення, який дозволяє перетворення суму знань про світ на узгоджену цілісну систему переконань); особистісні передумови усвідомлення людиною сенсу життя, тобто усвідомлення власного життя не як розрізнених випадкових подій, а як цілісного процесу, який має свій напрямок, наступність і повну мету. У період ранньої юності виникають і когнітивні, й особистісні передумови формування світогляду. Саме у цьому віці юнаки в перше намагаються усвідомити вічні проблеми життя і, насамперед, усвідомити вічні проблеми життя і сенс буття. Цей етап називається етапом юнацького філософствування, але пов'язаний він з необхідністю старшокласників знайти своє місце у майбутньому самостійному житті.

Розвиток пізнавальних процесів у старшокласників[ред.ред. код]

У ранній юності відбувається прогресивний розвиток теоретичного мислення (старшокласники виявляють логічне мислення, здатність займатися теоретичними міркуваннями та самоаналізом). їх інтелект формується як цілісна структура. Розвиток мислення старшокласників. Центром когнітивного розвитку старшокласників є становлення словесно-логічного мислення. У цьому віці вони переходять до вищих рівнів абстрактного мислення, здатні усвідомлено оволодівати логічними операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, абстрагуванням, конкретизацією, узагальненням). У старшокласників виробляється індивідуальний когнітивний стиль розв'язування пізнавальних і практичних завдань, формуються такі індивідуальні особливості мислення: а) глибина, б) гнучкість, в) широта г) усвідомленість, ґ) самостійність д) чутливість до допомоги, е) критичність, є) активність ж)

Розвиток мовлення старшокласників[ред.ред. код]

Завдяки розвитку мислення в ранній юності відбуваються якісні зміни у розвитку мовлення. Здійснюється перехід від розгорнутого до стислого внутрішнього мовлення. Учні опановують норми літературної мови, прагнуть до вдосконалення мовлення, зокрема виразності і точності, лаконічності у висловлюванні думки. Окремі з них пишуть вірші, ведуть щоденники.

Розвиток сприймання старшокласників[ред.ред. код]
Докладніше: Сприйняття

У ранній юності розвиток сприймання виявляється у домінуванні його довільної форми, засвоєнні перцептивних дій, цілеспрямованому спостереженні за певними об'єктами, виокремленні суттєвого у предметах, подіях і явищах. Це особливо характерне для сприймання складного матеріалу, схем. Розвиваються цілісність, осмисленість, предметність, вибірковість, особливо аперцепція сприймання. Цілісний образ сприйнятого виникає на основі усвідомленого узагальнення відомостей про окремі властивості, якості та функції предмета, в результаті інтеграції відчуттів різної модальності. Осмислене сприймання дійсності можливе завдяки мисленню. Активно розвивається самоспостереження — спостереження за своїми діями, поведінкою, переживаннями, думками й іншими проявами психічного життя. Воно є елементом самопізнання, сприяє самовдосконаленню, самовихованню.

Розвиток уяви старшокласників[ред.ред. код]

Оволодіння навчальним матеріалом, який значно ускладнюється у старших класах, вимагає активізації репродуктивної уяви, що позитивно позначається на її розвитку. Виникненню відтворювальної уяви сприяють описи, креслення, нотні знаки. Водночас у старшокласників розвивається творча уява у різноманітних видах творчої діяльності (наукової, художньої, технічної та ін Розвиток пам'яті старшокласників. У ранній юності довільнішим стає запам'ятовування, яке є значно ефективнішим від запам'ятовування мимовільного. Від організації розумової діяльності залежить продуктивність мимовільної пам'яті, роль якої не зменшується. Мимовільно запам'ятовується передусім те, що пов'язане з інтересами, потребами і планами на майбутнє, що викликає сильний емоційний відгук.

Розвиток уваги старшокласників[ред.ред. код]

Розвиток пізнавальної сфери старшокласників відбувається і за рахунок удосконалення їх здатності до цілеспрямованого зосередження уваги на певних об'єктах і явищах, а також переборювання впливу чинників, які відволікають її. Усе це є свідченням розвитку концентрації уваги. Старшокласники цілком свідомо розподіляють і переключають увагу. Прогрес цих властивостей уваги пов'язаний з розвитком логічного мислення.

Формування особистості старшокласника[ред.ред. код]

Нові інтелектуальні можливості, які виникають в ранній юності, розширюють горизонти самосвідомості молодої людини. Розвиток самосвідомості в цьому віці настільки яскравий та наочний, що дослідники різних психологічних напрямків мають єдину позицію в оцінці його значення для формування особистості. Самосвідомість — це, перш за все, механізм, за допомогою якого людина пізнає себе і ставиться до самої себе. Виділяються три основні компоненти самосвідомості:

  1. когнітивний (пізнавальний) — система уявлень і знань індивіда про себе (самопізнання, самоаналіз, уявлення про себе, самооцінка тощо);
  1. емоційно-оцінний — емоційна оцінка своїх уявлень і знань індивіда про себе, емоційне ставлення до себе (почуття скромності, гордості, власної гідності тощо);
  1. поведінковий (регулятивний) — усі ті прояви психічної активності, у яких виступає свідоме регулювання власних дій, вчинків, свого ставлення до оточуючих і до самого себе (самовладання, самодисципліна, самоконтроль тощо). Найважливішим надбанням цього віку є відкриття свого внутрішнього світу. Завдяки рефлексії молода людина набуває здатності заглиблюватись в себе, в свої переживання, усвідомлювати свої емоції не тільки як похідні від певних зовнішніх подій, а як стани власного Я. Емоційний розвиток. У ранньому юнацькому віці збагачується емоційна сфера підростаючої особистості.

Внутрішній світ старшокласників досить складний і тендітний. В юності нерідко зустрічається загострення переживання самотності, яке, згідно з думкою Винятково важлива риса особистості, яка започатковується у ранній юності — самоповага, яка являє собою узагальнену самооцінку, міру прийняття чи неприйняття себе як особистості. Становлення моральних якостей старшокласників тісно пов'язане з формуванням їх моральних ідеалів. Моральні ідеали виступають як взірець, з яким учні звіряються у процесі свідомого самовиховання та самовдосконалення своєї особисті. Ідеали старшокласників стають більш узагальненими та усвідомлюються ними вже не у вигляді конкретної особи, як у підлітковому віці, а як певна система вимог до моральних якостей особистості. В старшому шкільному віці формуються такі вольові якості, як енергійність, терплячість, витримку та сміливість, відносять до базальних (первинних) якостей особистості, і Функціональні прояви цих якостей є односпрямованими регуляторними діями свідомості, що набирають форми вольового зусилля. Системні вольові якості. Решта проявів вольової регуляції особистості старшокласників складніші. Вони являють собою певні сполучення односпрямованих проявів свідомості. Системність вольових якостей пов'язана з широким спектром функціональних проявів різних сфер (вольової, емоційної, інтелектуальної). Такі вольові якості є вторинними, системними. Так, хоробрість включає в себе як складові сміливість, витримку, енергійність; рішучість — витримку та сміливість.

Психологічні особливості вибору професії[ред.ред. код]

Згідно з матеріалістичною теорією про типологічні індивідуальні особливості вищої нервової діяльності кожна людина володіє природженими психофізіологічними властивостями. Деякі властивості психіки передаються і зберігаються впродовж майже всього життя. Сила і рухливість нервових процесів є стабільними властивостями нервової системи. Деякі характерні психофізіологічні особливості сприяють швидкому оволодінню одними спеціальностями і в той же час перешкоджають успішній діяльності в інших. Вчення І. Павлова про вплив центральної нервової системи на динамічні особливості поведінки виділяє три основні властивості нервової системи: силу, врівноваженість, рухливість збудливого і гальмівного процесів і два типи нервових процесів: сильний і слабкий, їх поєднань: я дає чотири основні типи темпераменту. Властивості і тип нервової системи вважають професійно важливими характеристиками. Наприклад, люди з сильним типом нервової системи можуть виконувати складну, напружену і відповідальну роботу, просиджувати довгий час перед пультом управління і бути при цьому готовими до екстрених непередбачених дій, зберігати витримку і самовладання. Людям із слабким типом властива мала витривалість нервової системи. Але цей недолік завжди компенсується такими позитивними якостями, як висока слухова, зорова і інша чутливість, що дає переваги при оволодінні професіями, які пред'являють підвищені вимоги до м'язово-суглобової чутливості рухового аналізатора, точності окоміру. Л. Кондратьєва відзначає, що «одночасний розвиток пізнавальних і професійних інтересів є принципово важливим моментом, оскільки в психології інтерес все більше розглядається не як; якась відособлена, незалежна освіта, а — як одна з найважливіших характеристик цілісності особи, що визначає її відносини і дії» Ф. Парсонс виділив три основні чинники успішності вибору професій: правильна самооцінка схильностей, здібностей, інтересів, устремлінь, можливостей і обмежень; знання того, що потрібне для успішної діяльності по кожній з вибираних професій; уміння співвіднести результати самооцінки із знаннями вимог професій. Психологи Л. Виготський, О. Леонтьев, А. Петровський, С. Рубінштейн обґрунтували найважливішу закономірність: розвиток особи відбувається в діяльності, причому лише в тій діяльності, яка насичена елементами творчості і викликає у людини позитивне відношення до даного виду праці. Всяка діяльність, у тому числі і трудова, представляє процес взаємодії індивіда з дійсністю, в якому і відбувається становлення його як особи.

Особливості розвитку пізнавальних процесів (18-25р.)[ред.ред. код]

На етапі зрілої юності виникає нова соціальна ситуація розвитку, центром якої є перехід до самостійного життя (початок професійного становлення, реалізації життєвих планів). Продовжується інтенсивний розвиток самосвідомості, молоді люди самовизначаються в системі моральних цінностей, принципів, норм і правил поведінки, усвідомлюють особисту соціальну відповідальність. Нових якостей набуває юнацька дружба, а дружба з особою протилежної статі переростає в закоханість. Соціальна ситуація розвитку в період зрілої юності. На зміну ранньому юнацькому віку приходить зріла юність — період, коли закінчується перехід від дитинства до дорослості. У психологічній літературі з проблем юності (праці Е. Еріксона, Е. Шпрангера, І. Кона, В. Слободчикова) простежуються різні підходи до з'ясування вікових меж, основних суперечностей і новоутворень цього віку. В зрілій юності завершуються процеси біологічного дозрівання, однією з найважливіших потреб особистості стає інтелектуальний розвиток, посилюється емоційна стабільність, у міжособистісних стосунках важливого значення набуває спілкування з ровесниками, особливо з представниками протилежної статі, тривають саморозвиток і самовдосконалення. У період зрілої юності відбувається суттєва перебудова особистості, зумовлена змінами соціальної ситуації розвитку. Вибір професії та навчання у вищій школі свідчать про професійне самовизначення людини. Професійне самовизначення відбувається з урахуванням життєвих цінностей особистості. Розвиток самосвідомості в зрілому юнацькому віці. Пов'язане воно як із продовженням розумового розвитку, так і з появою нових ситуацій, кутів зору, під якими він себе розглядає. Зріла юність може оперувати гіпотетичними твердженнями, уявленнями, які фігурують тільки у думках, незалежно від можливості їх конкретно перевірити. Такі когнітивні орієнтації задовольняють потребу юної людини щодо формування змісту ідентичності, оскільки з-поміж багатьох можливих та уявних зв'язків вона повинна обирати завжди конкретні. Становлення ідентичності тісно пов'язане з рефлексією, детермінованою передусім когнітивними новоутвореннями, зміною соціальних стосунків, потребою подолання внутрішніх конфліктів. З її допомогою відбувається реалізація потреби в самоусвідомленні, зумовленої суперечностями між уявленнями про себе, що існували в ранній юності, прагненнями самоствердження, незалежності, пошуку реалістичного погляду на світ і себе.

Особливості психічного розвитку дорослої людини[ред.ред. код]

Індивідуальний розвиток дорослої людини є продовженням онтогенезу із закладеною в ньому філогенетичною програмою. Дорослість — неоднорідний віковий період, що починається після юності і триває до кінця життя. У цьому віці продовжується психічний та особистісний розвиток людини, пошук своєї ідентичності (на основі професії та способу життя), розширюються її можливості як суб'єкта діяльності, пізнання, спілкування. На дорослу людину покладається відповідальність не тільки за реалізацію власного життєвого покликання, а й за долю інших людей. Вона повинна вирішувати безліч складних соціальних завдань, долати професійні та особистісні випробування, переживати втрати, які часто загрожують психічному здоров'ю особистості. Потужним є прагнення дорослої людини до все більшої незалежності від батьків, інших дорослих у прийнятті рішень, навіть якщо це пов'язане з ризиком для власного благополуччя. Вона шукає близькості з партнером протилежної статі, усвідомлюючи, що інтимність вимагає взаємної довіри, підтримки, розпочинає сімейне життя. Досягнення соціальної зрілості є передумовою самостійності дорослої людини на роботі й у сім'ї, реалізації її здібностей і мрій. Вона здатна критично оцінити життя, приймаючи рішення про правильність обраного життєвого шляху чи шукаючи нову ідентичність. Розвиток особистості дорослої людини відбувається за такими напрямами: а) зростання самостійності людини, її свободи та відповідальності, розвиток індивідуальності (неповторності), творчого ставлення до дійсності та власного життєвого шляху; б) посилення соціально-духовної інтегрованості людини, соціальної відповідальності, збагачення форм її життєдіяльності.

Особливості психічного розвитку людини літнього віку[ред.ред. код]

Період старості часто називають геронтогенезом (грец. geron — стара людина і genesis — походження). Більшість дослідників вважає, що починається вона з 60 років і триває до смерті. Міжнародна класифікація виокремлює такі періоди геронтогенезу:-- похилий вік (для чоловіків 60—74 роки, для жінок 55—74 роки); — старечий вік (75—90 років); — вік довгожительства (90 років і старші). На цьому етапі життя людина помітно втрачає фізичну силу, енергійність, погіршуються її здоров'я та психофізіологічні показники. Знижується функціонування судинної та імунної систем, еластичність тканин організму. Шкіра стає твердішою, чутливішою до подразнень. Стара людина адаптує свою поведінку до фізіологічних обмежень. Про початок старіння людини свідчать припинення трудової діяльності, обмеження системи соціальних відносин. У більшості дорослих вихід на пенсію мало змінює задоволеність життям. У деяких сім'ях набуває вищої значущості сімейне життя, особливо якщо чоловік працює, а дружина вже на пенсії. Припинення роботи теж сприймається позитивно. У період старості з'являються нові аспекти Я-концепції: збереження сенсу життя, налаштованість на відпочинок, відсутність тривалої перспективи, орієнтація на минуле і теперішнє, сприйняття факту скінченності власного життя, підготовка до смерті, усвідомлення обов'язку передати життєвий досвід молодшому поколінню. Літня людина живе спогадами і своїм сьогоденням, усвідомлюючи, що простір її майбутнього невпинно скорочується. її роздуми сповнені мотивами гріха і спокути.

Предмет, завдання та структура педагогічної психології[ред.ред. код]

Починаючи вивчати курс педагогічної психології, студенти повинні ознайомитись із змістом лекційного курсу цієї галузі психологічної науки. Визначаючи предмет педагогічної психології, ми звертаємо увагу на те, що ця наука вивчає психологічні закономірності навчання і виховання як зі сторони того, хто навчається і виховується, так і зі сторони того, хто організує це навчання і виховання, тобто зі сторони педагога, вихователя. В першому і другому випадках навчання і виховання виступають як специфічні види діяльності конкретного суб'єкта (учня, вчителя). Але вони повинні розглядатись і як спільна діяльність вчителя і учня, тобто діяльність в ситуації організованого спілкування. В першому випадку мова йде про учбову діяльність (або учіння), в другому — про педагогічну діяльність вчителя (вихователя), про виконання ним функцій організації, стимуляції і управління учбової діяльності учня. Завдання — збагачення учня знаннями, вміннями і навичками, але розвиток його як особистості. Тому предметом педагогічної психології є також визначення критеріїв розумового та інших сторін розвитку особистості. Предмет педагогічної психології змінювався із зміною завдань, практики, організаційних форм і засобів навчання і виховання. Він (предмет) змінювався і в залежності від того, де, в яких умовах і на розв'язання яких задач спрямоване навчання Педагогічна психологія вивчає психологічні проблеми управління процесом навчання, досліджує формування пізнавальних процесів, шукає надійні критерії розумового розвитку і визначає умови, при яких визначається ефективний розумовий розвиток в процесі навчання, розглядає питання взаємовідносин педагога і учнів, а також взаємовідносини між учнями. Розділи педагогічної психології — це психологія навчання, психологія виховання і психологія вчителя. Коли ми розглядаємо проблему навчання і розвитку, то повинні зауважити, що ця проблема в однаковій мірі стосується як вікової, так і педагогічної психології.

Сутність та структурні компоненти процесу учіння[ред.ред. код]

На учіння — це стійка доцільна зміна діяльності людини на основі попередньої діяльності, а не завдяки вродженим фізіологічним реакціям організму. На учіння є кінцевою метою учіння у багатьох підручниках та посібниках як синонім терміну учіння використовується термін учбова діяльність. Учіння це самостійна пізнавальна діяльність школяра по засвоєнню суспільно-історичного досвіду людства у вигляді певних знань, умінь та навичок. Учіння в свою чергу є складовим компонентом навчання. Навчання — управляється вчителем — процес учіння спрямований на засвоєння учнями вмінь та навичок. Структурні компоненти учіння: спонукальний — включає потреби і сформовані на їх основі мотиви учіння які спонукають учня до здійснення учбової діяльності.(приклад пізнав. інтерес); програмно-цільовий — включає мету та програму; дійово-операційний — включає навчальні дії та операції. послідовне виконання дитиною певних учбових операцій утворює відповідну учбову дію. Види учбових дій: предметні або практичні; рецептивні (дії сприймання); мнемічні дії (пам'ять); мовленнєві дії; розумові дії; мисленнєві дії і т. д. Контрольно-регулюючі — це дії контролю та оцінювання здобутків учня з боку вчителі які починають з підліткового віку доповнюються діями самоконтролю та самооцінки.

Мотиви учіння та їх класифікації[ред.ред. код]

Будь-яка діяльність і учіння спонукальними певними стимулами ролі яких можуть виступами інтереси, потреби, ідеали, ціннісні інтереси особистості вони утворюють, мотиваційну сферу та мотивацію учіння. Функції: спонукальна; організуючу; смислоутворюючу — надає учіння певний особистісний смисл для школяра. Види мотивів: 1) за характером: пізнавальні — це мотиви які безпосередні пов'язані з метою, процесом і змістом учіння, з прагненням людини отримували нові знання; (учбово-пізнавальні — спрямовані на оволодіння раціональними прийомами учбової діяльності, оволодіння способами пізнаннями, мотиви самоосвіти — спрямовані на поглиблення власного освітнього рівня); соціальні — пов'язані з певними взаєминами між людьми в процесі учіння (широкі соціальні мотиви — пов'язані зі ставленням до учіння як до засобу бути корисним суспільством, вузькі соціальні мотиви — пов'язані з прагненням зайняти перше місце у системі міжособистісних стосунків групи, або підтвердити свій статус і престиж; мотиви співробітництва — пов'язані з прагненнями встановлення стосунків з іншими партнерами учіння); утилітарні — спрямовані на досягнення людиною власної користі за допомогою учіння. 2) за змістовними характеристиками: за наявністю або відсутністю (смислоутворюючі, несмислоутворюючі); за ступенем дійовості (дійові, недійові); за особливостями утвореннями (внутрішньо які є результатом є результатом роботи самого учня, зовнішні — формуються під впливом дорослих) за місцем в ієрархічній системі (домінуючі, другорядні); за ступенем усвідомленості (чітко усвідомлені, слабо усвідомлені, неусвідомлені); 3) за динамічними характеристиками: за силою (слабкі, сильні); за тривалістю (стійкі, не стійкі); за емоційними особливостями (мотиви які викликали позитивні емоції, які викликали негативні емоції, нейтральні). Шляхи формування мотивації учіння: показ новизни та практичної значущості матеріалу; використання елементів проблеми навчання; організація навчальної дискусій; організація навчальних дискусій; комп'ютеризація навчання та ТЗН; врахування вікових та індивідуальних особливостей; збільшення питомої ваги творчим завдань, самостійної та лабораторної роботи; використання різних форм позакласної та позашкільної роботи.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Українська психологічна термінологія: словник-довідник. За ред. М.-Л. А. Чепи. — К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2010. ISBN 978-617-571-040-0.
  2. Вісник психології і соціальної педагогіки — Психологія розвитку
  3. [з книги: У. Крейн, «Теорії розвитку», 2002 (див. уривок з книги — www.ethology.ru/library/?id=190)]

Джерела[ред.ред. код]

  • Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, 3. В. Огороднійчук та ін. — К.: Либідь, 2005. — С. 464.
  • Карабанова О. А. Вікова психологія. Конспект лекцій. М., "Айрісс-прес", 2005 р., с.238. ISBN 5-8112-1353-0