Павлов Іван Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Павлов Іван Петрович
Павлов Иван Петрович
Ivan Pavlov nobel.jpg
Іван Павлов
Народився 14 (26) вересня 1849(1849-09-26)
Російська імперія Рязань, Російська імперія
Помер 27 лютого 1936(1936-02-27) (86 років)
СРСР Ленінград, РРФСР, СРСР
Громадянство Російська імперія, РРФСР, СРСР
Національність Росіянин
Галузь наукових інтересів Фізіологія
Alma mater Петербурзький університет
Відомі учні Георгій ФольбортЛеон Орбелі, Костянтин Биков, Петро Купалов, Петро Анохін, Борис Бабкін, Наталія Трауготт
Відомий завдяки: творець науки про вищу нервову діяльність і уявлень про процеси регуляції травлення; засновник найбільшої російської фізіологічної школи
Нагороди Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з фізіології та медицини (1904)
Nobel prize medal.svg

Іва́н Петро́вич Па́влов (14 (26) вересня 1849(18490926), Рязань27 лютого 1936, Ленінград) — фізіолог, творець науки про вищу нервову діяльність і уявлень про процеси регуляції травлення; засновник найбільшої російської фізіологічної школи; лауреат Нобелівської премії в галузі медицини і фізіології у 1904 «За роботу з фізіології травлення».

Перші роки[ред.ред. код]

Будинок, де народився Іван Павлов

Іван Петрович народився 27 (14) вересня 1849 року у місті Рязань. Пращури Павлова батьківської та материнської ліній були служителями церкви. Батько Петро Дмитрович Павлов (1823 —— 1899), мати — Варвара Іванівна (у дівоцтві Успенська) (1826 — 1890).

Закінчивши 1864-го рязанське духовне училище, Павлов вступає до рязанської духовної семінарії, про яку потому згадував із великим теплом. На останньому курсі семінарії він прочитав невелику книгу «Рефлекси головного мозку» професора Івана Михайловича Сєченова, яка перевернула усе його життя.

1870-го вступив на Юридичний факультет Санкт-Петербурзького державного університету (семінаристи були обмежені у виборі університетських спеціальностей), але за 17 днів по вступові перейшов на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету (спеціалізувався у фізіології тварин у І.Ф. Ціона і Ф.В. Овсяннікова). Павлов, як послідовник Сеченова, багато займався нервовою регуляцією. Сеченову через інтриги довелося переїхати із Петербурга до Одеси, де він деякий час працював в Одеському університеті. Його кафедру у Медико-хірургічній академії зайняв Ілля Фаддейович Ціон, і Павлов перейняв від Ціона віртуозну оперативну техніку.

Дослідження[ред.ред. код]

Собака Павлова, Музей Павлова, 2005

Павлов понад 10 років присвятив тому, щоб отримати фістулу (отвір) шлунково-кишкового тракту. Зробити таку операцію було надзвичайне важко, оскільки сік, що виливався із кишечника, перетравлював сам кишечник і черевну стінку. Павлов так зшивав шкіру і слизову оболонку, вставляв металеві трубки і закривав їх пробками, щоб жодних ерозій не було, і він міг отримувати чистий шлунковий сік по всій довжині шлунково-кишкового тракту — від слинної залози до товстої кишки, що він і проробив на сотнях піддослідних тваринах.

Проводив досліди із уявним годуванням (переріз стравоходу таким чином, що їжа не потрапляла до шлунку) і уявною дефекацією (кільцювання кишківника шляхом зшивання кінця товстої кишки із початком дванадцятипалої). Завдяки цьому здійснив низку відкриттів у галузі рефлексів виділення шлункового і кишкового соків.


За 10 років Павлов, по суті, наново створив сучасну фізіологію травлення. У 1903 році 54-річний Павлов прочитав доповідь на міжнародному фізіологічному конгресі у Мадриді. А наступного, 1904 року, Павлову було присуджено Нобелівську премію за дослідження функцій головних травних залоз — він став першим російським Нобелівським лауреатом.

У Мадридській доповіді (російською мовою) І.П. Павлов уперше сформулював принципи фізіології вищої нервової діяльності, якій він і присвятив наступні 35 років свого життя. Такі поняття як підкріплення (англ. reinforcement), безумовний і умовний рефлекси (англ. conditional) стали основними поняттями науки про поведінку.

Стосунки з радянською владою[ред.ред. код]

Павлов, будучи прихильником організації і порядку, відразу ввійшов у конфлікт з більшовицькою владою. Він відкрито критикував хаос революції і говорив про неможливість наукових досліджень у подібних умовах. Взимку його лабораторії бракувало навіть дров на опалення. Критикував також «теорію революції» Леніна та політику більшовицького терору; вступив у заочну дискусію з головним «ідеологом» РКПб Л. Троцьким. Павлова викликали до ЧК, його залякував сам Григорій Зінов'єв, гроза Петрограду і всієї Радянської Півночі, його травила радянська преса, погрожуючи «зашибити» пана професора. У нього вдома ЧК неодноразово робило обшук, конфіскувала всі золоті речі і навіть його Нобелівську медаль.

У 19191920 роках Павлов, без коштів на життя і фінансування наукових досліджень, пригрозив більшовицький владі, що він покине Радянську Росію. Загроза втрати престижного вченого подіяла на верхівку більшовиків. Ленін персонально дав категоричну вказівку своїм соратникам якомога сприяти Павлову, не дати тому емігрувати. Ця вказівка Леніна діяла як «захисна грамота» навіть після смерті вождя більшовиків. Павлова персонально опікав Бухарін, якомога зглажуючи протиріччя та «гострі кути» між вченим та більшовицькою владою.

У день 80-річчя вченого (27 серпня 1929) Раднарком СРСР спеціальною постановою забезпечив особливо сприятливі умови роботи І. Павлову та Фізіологічному відділенню Державного інституту експериментальної медицини, що він їм керував. На базі цього відділення був створений Фізіологічний інститут АН СРСР для якого у Колтушах, під Ленінградом було побудоване наукове містечко (1929-1932). Першим директором інституту був І. Павлов, там він і пропрацював до своєї смерті у 1936 році.

Протягом всього життя Павлов називав Жовтневий переворот 1917 року «більшовицьким експериментом». Він писав в Раднарком СРСР 21 грудня 1934 р.:

« По-перше, те, що ви робите, є зрозуміло тільки експеримент, і навіть грандіозний за відвагою <...>, але не здійснення безперечної наскрізь життєвої правди — і, як усякий експеримент, з невідомим поки що кінцевим результатом. По-друге, експеримент страшно коштовний (і в цьому суть справи), зі знищенням всього культурного і всієї культурної краси життя. <...> Пощадіть же батьківщину і нас[1]  »

Павлов про соціальну свободу[ред.ред. код]

На початку 1924 року, проаналізувавши дві брошури Бухаріна, він прочитав кілька публічних лекцій, одна з котрих звалася «Рефлекс свободи», в яких він несамовито наскакував на політичне керівництво більшовиків, таврував "революційні ідеї" та методи досягнення більшовиками своїх цілей.

« Ви в вашій роботі, — писав Павлов Бухаріну в 1931 р, — ви дуже спрощуєте людину і розраховуєте зробити її істинно суспільною, замикаючі її, наприклад на безкінченних зборах для вислухування одних і тих же повчань ... Революція для мене це дійсно щось жахливе за жорстокістю та насильством, насильством навіть над наукою; бо один тільки ваш Діалектичний матеріалізм за його сучасною життєвою постановкою ні на волосину не відрізняється від теології та космогонії Інквізиції (пер. з рос.)  »

Павлов вважав, що поєднання насильства, примусу і терору з голодом, виробляє у людини рабські рефлекси. Які подавляють природжений інстинкт волі...

« ...терор та ще і в супроводі голоду ... прищеплює населенню умовний рефлекс рабської покори.  »

В результаті такої «безперечно кепської виховальної практики» нація буде забита, рабськи принижена.

«Ідолізація»[ред.ред. код]

Після смерті Павлова перетворили на ідола радянської науки. Під гаслом «захисту павлівського спадку» у 1950 р. проведено т.з. «Павлівську сесію» АН і АМН СРСР (організатори — К.М. Биков, А.Г. Іванов-Смоленський), де піддали гонінням провідних фізіологів країни. Така політика, однак, різко суперечила особистим поглядам Павлова (див., наприклад, наведені нижче його цитати).

Хронологія життя[ред.ред. код]

  • 1875 — вступає на третій курс Медико-хірургічної академії (нині Військово-медична академія), одночасно (187678) працює у фізіологічній лабораторії К.Н. Устимовича. Закінчивши ВМА (1879), залишається завідувачем фізіологічної лабораторії при клініці С.П. Боткіна.
  • 1890 — обраний професором фармакології до Томського університету і майже одночасно професором фізіології Військово-медичної академії у Петербурзі, а 1896 — завідувачем кафедри фізіології, якою керував до 1924. Одночасно (з 1890) є завідувачем фізіологічної лабораторії при організованому тоді інституті експериментальної медицини.

Цитати[ред.ред. код]

« Ми жили і живемо під неослабним режимом терору і насильства <...>. Я понад усе бачу схожість нашого життя з життям стародавніх азіатських деспотій <...>. Пощадіть же ж батьківщину і нас. [2]  »
« Ми живемо у суспільстві, де держава — усе, а людина — ніщо, а таке суспільство не має майбутнього, не зважаючи на жодні волховбуди і дніпрогеси. [2]  »
« При хворобливій нервовій системі, при її парадоксальному стані втрачається сприйнятливість до дійсності, але лишається сприятливість тільки до слів. Слово починає замінювати дійсність. В такому стані знаходиться зараз все російське населення... Російська людина має таку слабу мозкову систему, що вона не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї існують тільки слова. Її умовні рефлекси координовані не з дійсністю, а із словами[3].  »

Пам'ять[ред.ред. код]

Поштова марка СРСР, присвячена Івану Павлову, 1991 (ЦФА 6321, Скотт 5999)

Іменем Івана Павлова названі:

Твори[ред.ред. код]

  • И. П. Павлов. Полное собрание сочинений в 6 томах. Изд. Академии наук СССР, Москва - Ленинград, 1952
  • Павловские среды. 3 тома. Изд. Академии наук СССР, Москва - Ленинград, 1949

Література про Павлова[ред.ред. код]

  • Л. А. Орбели. Лекции по физиологии нервной системы, Л.,М., Ленмедгиз, 1934
  • П. К. Анохин. Внутреннее торможение как проблема физиологии, М., Медгиз, 1958
  • Э. А. Асратян. Иван Петрович Павлов. Жизнь, творчество, современное состояние учения. , Л., Изд. АН СССР, 1949 // М.: Наука, 1981. (рос.)

Виноски[ред.ред. код]

  1. СПФ АРАН. Ф.259. Оп.1а. Ед.хр.30. Л.1—2 об.
  2. а б Артамонов В.И. Психология от первого лица. 14 бесед с российскими учеными. М.: Академия, 2003, с. 24. (рос.)
  3. Див: Н. А. Гредескул. Условные рефлексы и революция: [По поводу выступления акад. И. П. Павлова] — Журнал «Звезда», 1924, №3, С. 149-164.// Див.також: Бенедикт Сарнов. ДВОЕЧУВСТВИЕ. - «Лехаим», 2004, №9 (149)

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]