Розкол християнської церкви

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Розко́л у христия́нстві (дав.-гр. σχίσμα — поділ, розщеплення) — відокремлення частини церкви чи поділ на кілька частин через канонічні суперечності.

Розколи у християнстві:[ред.ред. код]

Халкедонський розкол[ред.ред. код]

Що стосується самої назви, титулу “православний”, то він виник після четвертого Вселенського Собору, який відбувся в 451 році в Халкедоні, і слугував для означення прихильників так званого халкедонського христологічного догмату про іпостасну (особову) єдність двох природ (божої та людської) у Христі. Противники Собору – монофізити (навчали про єдину божественну природу в Христі, яка “засвоїла” людські властивості, за філософським принципом божественна субстанція – людські акциденції) – були визнані єретиками та засуджені (анафема).

Так відбувся перший значущий розкол Церкви (схизма), який дав початок так званим дохалкедонським Церквам (для прикладу – Вірменська Церква). Щоправда, представники дохалкедонських Церков (та й деяких інших Церков, як це видно із спільної декларації Римо-Католицької та Вірменської Церков, підписаної у 2002 році) не вважають себе монофізитами, твердячи радше про термінологічні відмінності, що спричинили догматичні непорозуміння. Натомість основну причину розколу вони вбачають в імперській сутності Візантійського Православ'я, заперечуючи великий візантійський принцип християнської імперії, опертої на принципі симфонії Церкви і Держави. Саме тому вони називали прихильників халкедонського православ'я “мелкітами” – цареславцями.

Отож, історія халкедонського розколу показує нам на два моменти у понятті “православний”: віросповідальний, прийнятний і для сучасних дохалкедонітів, та симфонійний, характерний для Церков візантійської традиції. Ось чому згодом і дохалкедонські Церкви засвоїли до себе назву “православні”, іменуючи себе Орієнтальними (Східними) Православними Церквами.

У візантійській традиції титул “православний” остаточно закріпився після іконоборства, яке завершилось “торжеством Православ'я” у IX столітті (святкується у Першу неділю Великого Посту). Так поняття “православний” включило в себе ще один момент – духовно-літургійний. У такому значенні титул “православний”, за деяким винятком стосовно свого симфонійного значення, про що слід вести окрему розмову, закріпився й у київській християнській традиції.

„Велика схизма”[ред.ред. код]

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков. У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 p. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Ахенського собору (809 p.) про філіокве. Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos — загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма — грец. chisma) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 p. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Реформація[ред.ред. код]

Докладніше: Реформація

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Екуменічний рух[ред.ред. код]

Докладніше: Екуменізм

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах виник на початку XX ст. екуменічний рух (грец. oikumene — заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних, католиків. У 1995 p. підтримав його і Папа Іван Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань. Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Російська православна церква).

Посилання на джерела[ред.ред. код]