Горщик (посуд)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Горщик — один із найдавніших і найчисленніших різновидів глиняного посуду, що став навіть символічним уособленням гончарства. Цей універсальний посуд, місткість якого, залежно від призначення, варіюється від 200—300 мілілітрів до кількох десятків літрів.

Опішнянський горщик

Виготовлення[ред.ред. код]

Для виготовлення горщиків у різних регіонах України використовували «горшечну», тобто придатну для виготовлення саме горщиків гончарну глину (на території Правобережної та Західної України її досить часто називали глеєм). Головною її властивістю мала бути вогнетривкість.

Як і більшість гончарних виробів, горщик формується на гончарному крузі. Вухо (вуха) до нього гончар завжди доліплює вручну. Один кінець вуха горщика найчастіше прикріплювали до вінець, інший – до опука. Для закривання горщиків виготовлялися спеціальні кришечки – покришки, накривки, розміри яких залежали від розміру отвору посудини, яку мали накривати.

Процес виготовлення посуду називали «робити горшки», «займатися горшками», «ліпити горшки». «Горшечниками», «горшешниками», «горшколєпами» називали майстрів, які виготовляють гончарні вироби.

Колір випалених горщиків залежить від хімічного складу сировини з якої їх виготовлено та технології їх випалювання.

Призначення[ред.ред. код]

Основна функція горщика — це приготування страв у печі.

У горщиках меншого розміру варили борщі, супи і кашу, гасили рибу, м'ясо, овочі, робили різноманітні запіканки і напої.

Горщиками в господарстві послуговувалися також для зберігання продуктів і рідин, готових страв і напоїв, подачі їх до столу; нагрівання води, кип'ятіння-зоління білизни, купання дітей, відправлення природних потреб, виконання лікувальних дій, а також в обрядово-ритуальній практиці. У більш великих і містких горщиках зберігали борошно, крупи, сіль, топлений жир або масло.

В горщику цінуються такі якості, як міцність і жаростійкість. Подібний горщик вважався великою цінністю, його берегли і ретельно за ним доглядали.

Господині намагалися мати в господарстві до десятка різновеликих горщиків. Щодня, як правило, використовуючи два горщика — на рідку та густу страву. Два, в яких готували їжу попереднього дня, випарювали.

В побуті використовували і пошкоджений посуд, зокрема гиряві горщики (гирун, горюнчик) з надщербленими вінцями, без вінець, з тріщиною. Звідси й назви варівний, варівник, (неварівний) горщик — приданий (непридатний) для приготування страв у печі.

Окремі види горщиків не призначалися для готування їжі. Зокрема, в Опішному наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття виготовляли великих розмірів горщики-вулики для бджіл. Здебільшого в Правобережжі України — двійнята (двійнятка, парка, близнята, «дзвінята») два невеликі горщики, з'єднані докупи, з ручкою-кільцем на дотичних вінцях. Їх застосовували для перенесення гарячих страв під час різноманітних польових робіт і сіножатей: в один горщик насипали рідку страву (борщ), в другий — кашу. На Святвечір малі хрещеники носили в них хрещеним батькам кутю і узвар. Рідше з цією метою робили трійнята чи навіть «чвірнята». Близнята, трійнята — це два, три горщики, з'єднані разом в одне ціле. Глиняні близнята накривалися дерев'яною накривкою, спільною для двох горщиків.

Страву в горщиках, як правило, до столу не подавали. Хіба що «варену» (цей давній напій українців називали ще варенухою, варьохою).

Іноді невеликі горщики чи їх фрагменти (черепки) використовувалися як освітлювальні прилади.

У новітній час функції глиняних горщиків поступово звужувалися. Їх призначення слугувати для тримання рідин повністю перебрав на себе металевий та скляний посуд. З розвитком металургії в колишньому СРСР, а також зміна конструкцій теплотехнічних споруд для приготування їжі, газифікацією осель українців, горщики поступово вийшли з ужитку як ємність для приготування їжі.

З перетвореннями в традиційній культурі, горщики втратили й обрядову функцію. В сучасному побуті глиняні горщики ще й досі використовують, але це переважно жителі не газифікованих сіл, а також заклади громадського харчування.

Форма[ред.ред. код]

Форма стереотипного українського глиняного горщика подібна до використовуваної в сусідніх центрально- та східноєвропейських народів та пристосована для найбільш раціонального використання нагрівальної енергії вогню.

Своєю формою глиняний горщик зобов'язаний печі. Нагрівання в ньому відбувається з боків, а не знизу, як на відкритому вогні, при цьому нижня частина посуду практично не прогрівається. Саме тому горщик має опуклу, округлу форму і дуже вузьке дно. Для виймання з печі горщиків існував цілий набір рогачів (кожному горщикові відповідав «свій» рогач).

Впродовж часу, форма українських горщиків змінювалася, еволюціонуючи разом з гончарною технологією, пристосовуючись до теплотехнічних споруд, в яких готувалися страви.

Найменування глиняних горщиків[ред.ред. код]

В народі, зокрема в гончарській термінології, існували принаймні дві системи наймення глиняних горщиків: залежно від розміру і призначення.

залежно від розміру[ред.ред. код]

горщики від меншого до найбільшого, приміром в Опішні (Зіньківський район, Полтавщина) називали:

  • махітка, горща (місткістю 1л);
  • кашник (3 л);
  • плоскун (10 л);
  • стовбун (15 л);
  • підворотень, підворотник (20 л);
  • золінник, золільник (30 і більше л).

в Хомутці (Миргородський район, Полтавщина):

  • кашненя (до 1 л);
  • кашник, горня, горща (1-2 л);
  • горщатне, горщатний (3 л);
  • килаш, кілаш, калаш (4,5 л);
  • плоский, плоскій (8-10 л);
  • порожня (до 20 л);
  • сніз (до 30 л).

В Олешні (Ріпкинський район, Чернігівщина):

  • питун (менше 1л),
  • молошник (1-1,5 л),
  • подобєднік (2-2,5 л),
  • обєднік (3-4 л),
  • стовбун (5-7 л),
  • плоскуша (8-9 л),
  • варейка (10-12 л),
  • ставнік (20 і більше л).

В Шатрищах (Ямпільського району, Сумщина):

  • махотка,
  • горщевик,
  • кашник,
  • яловець,
  • владовець,
  • борщівник.

залежно від призначення[ред.ред. код]

горщики називали за їх основним призначенням:

  • борщівник (для борщу),
  • кашник (для каші),
  • молошник (для молочних страв (переважно каш)),
  • золільник (для зоління білизни).

залежно від кольору черепка[ред.ред. код]

Лівобережжя України:

  • «жовті горщики» – неполив’яні (теракотові)
  • «червоні горщики»

Правобережжя України

  • «руді горщики»

Були ще сірі, сиві, димлені горщики

В багатьох населених пунктах України найбільші горщики називали золільниками (золінник, золійник, а також сніз, підворотень, оптовик, сотенник, горловик, ставнік і борщівник).

Серед локальних назв горщиків назву також «варинче», «варінник» (Гуцульщина), «глиняник» (Бойківщина). В бойківських селах побутувала також назва «саган» (від польського sagan – котел). Оскільки горщики вважались основною приналежністю жіночого господарства, в гуцульських селах вони називались також «бабниці».

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Феномен трипільської культури

Джерела[ред.ред. код]