Казимир III Великий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Казимир III)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Казимир І (III)
Kazimierz III Wielki.jpg
Король Русі
1340[1]/1349[2] — 5 листопада 1370
Попередник: Юрій II
Наступник: Людовик Угорський
Король Польщі
25 квітня 1333 — 5 листопада 1370
Попередник: Владислав I Локетек
Наступник: Людовик Угорський
 
Народження: 30 квітня 1310(1310-04-30)
Коваль, Польща
Смерть: 5 листопада 1370(1370-11-05) (60 років)
Краків, Польща
° падіння з коня[d]
Династія: П'ясти
Батько: Владислав I Локетек
Мати: Ядвіга Болеславна
Дружина: Анна Гедимінівна
Аделаїда Гессенська
Христина Рокічанка
Ядвіга Заганьска
Діти: Ельжбета, Кунегунда I, Анна, Кунегунда II, Ядвіґа
Автограф: Pieczec Kazimierz Wielki.jpg

CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Казими́р III (пол. Kazimierz III; 3 квітня 1310(13100403)5 листопада 1370) — король Польщі (13331370). Останній представник польської династії П'ястів на троні. Народився в Ковалі, Польща. Найменший син польського короля Владислава I Локєтка і калішської князівни Ядвіги Болеславни. Коронований після смерті батька. Проводив курс на відновлення єдності Польського королівства та посилення королівської влади[3]. Збільшив терени своєї держави у 2,5 рази[3]. Здійснив низку важливих реформ у системі управління, судочинстві, фінансовій сфері. Упорядкував Казимирові статути. У зовнішній політиці спирався на підтримку Угорщини[3], був дядьком угорського короля Людовика. Брав участь у війні за руську спадщину проти Литви1340). В ході війни захопив Галичину, південну частину колишнього Руського королівства[3]. Деякий час титулувався «королем Польщі і Русі». Замирився із Богемією (1348) та Тевтонським орденом (1356). Сприяв розвитку міст та міграції євреїв до Польщі. Фундував Краківський університет (1364)[3]. Помер у Кракові, Польща. Похований у Соборі святих Станіслава і Вацлава. Прізвисько — Вели́кий (пол. Wielkij)[3].

Ім'я[ред. | ред. код]

Як Король Польщі він мав ім'я Казимир ІІІ або Казімєж ІІІ[14]. У польській історіографії, нерідко — в українській, його називають Казимир ІІІ Великий.

Біографія[ред. | ред. код]

Казимир був сином польського короля Владислава I Локетка. Його повний титул[коли?]: «Милістю Божою Король Краківської землі, Сандомирської землі, Серадзької землі, Польської землі, Куявської землі, Добрянської землі, Поморської землі, Руської землі, господар і дідич вічний земель тим володар, король велебний».

Його Внутрішня політика у Польщі — зміцнення королівської влади і централізації країни; зокрема у 13371346 роках він провів грошову реформу, 1347 року видав Вислицький і Пйотрківський статути — перші повні записи польського звичаєвого права.

У зовнішній політиці Казимир орієнтувався на союз із Угорщиною; користувався підтримкою папського престолу.

1338 року уклав з угорським королем Карлом I Робертом договір у Вишеграді про те, що на випадок, якщо б у Казимира не було синів, його спадкоємцем буде небіж — угорський королевич Людовик, син Карла І Роберта та сестри Казимира ІІІ Ельжбети[15].

1343 року Казимир приєднав до Польщі Куявію[як?].

1364 року заснував Краківський університет, який згодом став Ягеллонським.

Війна за Королівство Русі[ред. | ред. код]

1340 року організував невдалий похід польсько-угорських військ на Королівство Русі. Після смерті внаслідок отруєння Короля Русі Юрія II (пом. 1340) бояри на підставі династичних зв'язків з Романовичами проголосили Любарта-Дмитра, Гедиміна і рід Романовичів законними правителями Королівства Русі. Казимир на підставі тих же династичних зв'язків (Казимир вважав себе прямим нащадком і роду Романовичів і роду П'ястів, з якого походив останній Король Русі Юрій ІІ, а тому він вважав, що має більш законні права на престол Русі) оскаржив це рішення, як відповів на такі дії бояр, він негайно здійснив похід на Перемиську землю, потім на Львів та деякі інші міста. У Львові він коронувався як король Русі, обмежився він бояр своїм формальним визнанням королівських прав на престол Русі і повернувся назад до Польщі, оскільки там була столиця його держави. Казимир також забрав із собою корону короля Русі та королівські регалії як підтвердження своєї законної влади. Також він забрав із собою деякі інші речі, зокрема, з княжої скарбниці до Кракова привезли дві діадеми, з яких зробили золотий хрест, біля якого свого часу молився Папа Іван Павло ІІ[16]) повернулись назад. У відповідь на такі дії Короля Казимира галицький староста Дмитро Дедько, Данило Острозький (які були підданими Гедиміновичів) та Гедиміновичі, правителі Великого Князівства Литовського звернулись по допомогу до татар (які були сюзеренами Великого Князівства Литовського) Невдовзі Дмитро Дедько та Казимир уклали мирну угоду.[17] Відтоді почалася багаторічне протистояння Великого Князівства Литовського з Казимиром та його спадкоємцями, за спадщину Королів Русі, яка тривала до 1392 року і відома як Війна за галицько-волинську спадщину.

Після смерті Дмитра Детька у 1349 році Казимир здійснив новий похід на Галичину, внаслідок якого край було приєднано до Польського Королівства як його особистий домен. Коронувався у Львові як Король Русі. Проте Королівство Русі продовжувало існувати як окрема незалежна держава, лише тепер розділяло з Польщею спільного монарха.

1350 року уклав угоду з небожем, угорським королем Людовиком Угорським (підтвердження Вишеградського договору 1338 року[18]). Згідно нього Угорщина «відступала свої спадкові права» на Королівство Русі пожиттєво Казимиру, а після його смерті (якщо у нього не буде синів) усі землі Держави Казимира переходять до Людовика І (небожа Казимира), у випадку наявності в Казимира синів, король Угорщини мав виплатити їм зазначену суму і повернути Королівство Русі під своє управління.

Між 1351 та 1352 роками почалось нове протистояння між державою Казимира ІІІ і Великим Князівством Литовським за спадщину Королівства Русі. Успішні походи Любарта-Дмитра та його брата, Великого князя Литовського Кейстута завершились підписанням у 1352 р. мирної угоди з Казимиром.

1366 року Король Казимир підписав договір з Великим князівством Литовським, за яким до Королівства Русі відійшла Західна Волинь з Холмом, Белзом, Володимиром та Ратним. У Белзькому князівстві він залишив правити Юрія Наримунтовича, а у Володимирському та Ратненському уділах — Федора Ольгердовича.

1370 року за підтримки Короля Казимира (звертався до царгородського патріарха Філотея[19]) було відновлено Галицьку православну митрополію і висвячено на митрополита єпископа Антонія (13701391/1392).

Після його смерті владу в його володіннях успадкував Людовик І.

Внутрішня політика стосовно Королівства Русі[ред. | ред. код]

Відновив Галицьку Митрополію.

Титул[ред. | ред. код]

1335
  • лат. nos Kazimirus, Dei gracia rex Polonie nec non terrarum Cracovie, Sandomirie, Siradie, Lancicie, Cuyavie, Pomeranieque dominus et heres.
  • Ми, Казимир, милістю Божою король Польщі, а також господар і спадкоємець Краківської, Сандомирської, Серадської, Лечицької, Куявської і Поморської земель.
1358
  • лат. nos Kazimirus, Dei gracia Rex Polonie et Russie, nec non Cracovie, Sandomirie, Syradie, Lancicie, Cuyavie, Mazovie, Dobrinie, Pomoranie ducatuum et terrarum verus dominus et heres.
  • Ми, Казимир, милістю Божою Король Польщі і Русі, а також справжній господар і спадкоємець Краківського, Сандомирського, Серадського, Лечицького, Куявського, Мазовського, Добринського і Поморського князівств і земель.
1364
  • лат. nos Kazimirus, Dei gracia rex Polonie ac terrarum Cracovie, Sandomirie, Syradie, Lancicie, Cuyavie, Pomeranie, Russieque dominus et heres.
  • Ми, Казимир, милістю Божою король Польщі, господар і спадкоємець Краківської, Сандомирської, Серадської, Лечицької, Куявської, Поморської і Руської земель.

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Надгробок Казимира III у Вавельській катедрі

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. титулярний
  2. фактичний і визнаний русинами. Титул оскаржували Гедеміновичі.
  3. а б в г д е Русина О.В. Казимир ІІІ Великий // Енциклопедія історії України... Т. 4. C. 22.
  4. [http://www.history.org.ua/?encyclop&termin=Kazymyr_III Русина, с. 22.
  5. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. III—IV.
  6. Войтович Л. Загадковий «високородовитий шляхетний князь Червоної Русі» // Дрогобицький краєзнавчий збірник, 2009, вип. ХІІІ. — С. 25.
  7. Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. — К. — 2009. — № 5 (488) (вер.-жовт.). — С. 34—35.
  8. Михайловський В. Васальні стосунки князів Коріатовичів із Казимиром ІІІ та Людовіком Угорським // Український історичний журнал. — К. — 2010. — № 4 (493) (лип.—серп.). — С. 4—14. — ISSN 0130-5247.
  9. Осіпян О. Соціальна циркуляція минулого й історичні уявлення… // Український історичний журнал. — К. — 2015. — № 6. — С. 137, 145.
  10. Петрик А. Ідеологія галицького боярства та її вплив на трансформацію ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ Держави. — С. 53.
  11. Войтович Л. Боротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держави. — С. 124.
  12. Потимко О. Розвиток медицини у Львові в XIV—XVIII ст.: література, проблеми, дискусії. — Львів, 2012. — С. 66, 73, 201. — (Львівські історичні праці. До­слідження. Вип. 4). — ISBN 978-966-02-6500-4.
  13. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів // Старий Луцьк. — 2009. — С. 38. — ІSBN 961-361-013-1.
  14. Мицько, І. Дмитро Дядько: генеалогічний етюд // Zbruč.
  15. Галицько-Волинська держава. Вишеградський договір
  16. Музиченко Я. Ідеологія коштовного металу // Україна молода. — 2016. — № 102 (5095) (16 серп.). — С. 10. (Спадщина)
  17. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 26—27.
  18. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів&nbsp: Каменяр, 1998. — іл. — С. 44. — ISBN 966-7255-01-8.
  19. Abraham W. Antoni, ruski metropolita halicki // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane : Polska Akademia Umiejętności — Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935. — Т. 1, zeszyt 1. — S. 135—136. — Reprint — Kraków : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989. — ISBN 8304034840 (пол.)
  20. [1]
  21. Kieniewicz S. Sapieha Leon h. Lis (1803—1878) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków : Polskia Akademja Nauk, 1994. — T. XXXV/1, zeszyt 144. — S. 80. (пол.)
  22. Дідковський А.Україна і Жиди. — США, 1968. — С. 12.
  23. Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011. — іл. — С. . — ISBN 978-617-629-024-7.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
  • Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV.
  • Казімір ІІІ Великий // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003. — Т. 3. — С. 919.
  • Русина О.В. Казимир III Великий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 22. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  • Підкова І., Шуст Р. (редактори). Довідник з історії України. — К. : Генеза, 1993.
  • Kochanowski J.K. Kazimierz Wielki. Warszawa, 1900.
  • Paszkiewicz H. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. Warszawa, 1923.
  • Kaczmarczyk Z. Monarchia Kazimierza Wielkiego, t. 1–2, Poznań, 1939–1946.
  • Kaczmarczyk Z. Polska czasów Kazimierza Wielkiego. Kraków, 1964.
  • Dąbrowski J. Kazimierz Wielki twórca Korony Królestwa Polskiego. Wrocłаw–Warszawa–Kraków, 1964.
  • Knoll P.W. The Rise of the Polish Monarchy: Piast Poland in East Central Europe, 1320–1370. Chicago–London, 1972.
  • Wyrozumski J. Polska-Węgry i sprawa Rusi halicko-wlodzimierskiej za Kazimierza Wielkiego.// Europa środkowa i wschodnia w polityce Piastów. Toruń, 1997.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Казимир III Великий