Людовик Угорський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Людовик Угорський
Людовик I Великий

угор. I. (Nagy) Lajos,
пол. Ludwik Węgierski
Людовик Угорський Людовик I Великий
Людовик Угорський Людовик I Великий
Король Угорщини і Хорватії
1342 — 1382
Коронація: 21 липня 1342
Попередник: Карл I Роберт
Наступник: Марія I Анжуйська
Король Польщі
1370 — 1382
Коронація: 17 листопада 1370
Регенти: Єлизавета Польська,
Владислав Опольчик
Попередник: Казимир III Великий
Наступник: Ядвіга
Король Галіції і Лодомерії
1370 — 1382
Попередник: Казимир III Великий (як Король і дідич Русі)
Наступник: Марія I Анжуйська
 
Народження: 5 березня 1326
Вишеград, Угорщина
Смерть: 10 вересня 1382
Трнава (сьогодні Словаччина)
Похований: Кафедральний Собор Святого Стефана, Секешфегервар, Угорщина
Релігія: християнство
Династія: Анжу
Батько: Карл І Роберт
Мати: Єлизавета Локетек
Дружина: Маргарита Люксембургська
Єлизавета Боснійська
Діти: Катерина, Марія, Ядвіга
Нагороди: Золота троянда

CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Людо́вик Уго́рський[1] (Людвик Угорський, пол. Ludwik Węgierski) або Людо́вик I Вели́кий[2] (Лайош І Великий, угор. I. (Nagy) Lajos; 5 березня 1326 — 10 вересня 1382) — угорський король з 1342 року, польський король з 1370 року, титулярний «король Галичини та Володимирії» («Король Русі»). Син Карла I Роберта та Єлизавети Локетек (сестри Казимира ІІІ). Представник Анжуйської династії Капетингів.

Біографія[ред. | ред. код]

1338 року внаслідок Вишеградського договору, укладеного між батьком Людовика Карлом I Робертом та польським королем Казимиром ІІІ, він став потенційним спадкоємцем Казимира (на випадок, якщо б у того не було синів)[3].

Вів войовничу зовнішню політику за висунення Угорщини на провідні позиції у Європі. У 1340—1350-х роках брав участь у династичних претензіях на землі Королівства Русі. Посилював свою владу та вплив, як в середині країни, так і за її межами, за допомогою дрібного лицарства, яке об'єднувалось в (заснований його батьком) Орден Святого Георгія.

1350 року уклав угоду зі своїм дядьком, польським королем Казимиром (підтвердження Вишеградського договору 1338 року[4]). За цією угодою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Королівство Русі пожиттєво Казимиру, а після його смерті (якщо у нього не буде синів) усі землі держави Казимира переходять до Людовика (небожа Казимира), у випадку наявності в Казимира синів, король Угорщини мав виплатити їм зазначену суму і повернути королівство Русі під своє управління.

Оскільки у Казимира не було дітей, то після його смерті, Людовик успадкував усі польські та руські (українські) землі які належали раніше Казимиру[5]. Кароль Шайноха стверджував, що мав протевтонські симпатії, як і П'ясти над Віслою[уточнити][6].

У 1372 року передав владу над Галицькою землею своєму наміснику, сілезькому князю Владиславу Опольчику (правив до 1378). У 13761378 роках вів вперту боротьбу з Великим князівством Литовським за династичні права на Західну Волинь.

У грудні 1378 року видав у Вишеграді грамоту, якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і сьвятої корони нашої».[7]

Після смерті Людовика польський престол посіла його дочка Ядвіга I, а Королівство Руське перейшло до доньки Марії І. Після нього всі королі Угорщини до ХХ ст. титулувались королями Галичини та Володимирії на відміну від королів Польщі, що титулувались панами, володарями, великими князями Русі.

Оцінка правління[ред. | ред. код]

В Угорщині Людовик отримав прізвисько «Великий» і вважається одним з найвизначніших правителів цієї країни. Внутрішня політика призвела до зрівняння прав угорських магнатів і шляхти. Він також заснував Університет Печ. У Польщі Людовик ніколи не користувався дуже великою популярністю, хоча період його правління сприяв розвитку торгівлі і перешкодив розпаду королівства.

Внутрішня політика стосовно Королівства Русі[ред. | ред. код]

У квітні 1350 р. Казимір III уклав угоду зі своїм небожем угорським королем Людовіком І, про те, що, у разі, якщо у Казиміра не буде синів, то після його смерті польські, галицькі, холмські та белзькі землі перейдуть під владу Угорщини. В свою чергу Угорський король Людовик І «відступав свої спадкові права» на Руське королівство пожиттєво польському королю Казимирові ІІІ, який став титулярним королем Русі й додав до свого титулу „господар і спадковий володар Русі” або "пан і дідич Русі". А в разі наявності спадкоємця в короля Польщі, володарі Угорщини повинні були сплатити визначену суму (100 тис. флоринів) відступного за королівство Руси, яке повинно було повернутись від Польщі до Угорщини. Тим часом, під час своїх походів на Волинь та Берестє, Казимир узяв у полон короля Любарта.

Король угорський Людовик так само увійшов в Берестейсько-Дорогичинську землю. Цей похід закінчився мирною угодою між Литвою та Угорщиною й Польщею, відповідно до якої Любарта звільнили й він залишав за собою Волинські землі, проте обіцяв бути союзником проти пруських рицарів і татар. Окрім того в Литві мала бути заведена католицька єпархія.

1370 року помер польський король Казимир ІІІ, не залишивши спадкоємця, на цьому припинилося правління на польському королівському престолі династії П’ястів. Польське та Руське королівства перейшли під владу угорського короля Людовіка І Великого зі статусом персональної унії. Людовик І одночасно став королем Угорщини, королем Польщі та королем Русі. Офіційно Руське (Українське) королівство продовжувало вважатись окремим королівством, на рівні з Польщею та Хорватією, залежним від Угорщини, що були з'єднані персональною унією.

Угорщина тоді стала справжньою імперією, найбільшою державою в центрі Європи. Намагаючись привернути на свій бік польську шляхту Людовик І проголосив 1374 року в місті Кошиці Статут, яким підтвердив всі попередні привілеї польської шляхти й обмежив їх повинності перед королем. З цього почалась ера підвищення значення польської шляхти й обмеження авторитетності польських королів.

У 1372 року король Угорщини, бажаючи звільнити Русь від польських впливів, передав владу над Королівством Русі своєму наміснику — Князю сілезькому Володиславу Опольчику (правив до 1378), який титулував себе "Господар, пан та дідич Руської землі" та карбував власну монету. Папа Римський звертався до нього в листі як до “князя Опольського і володаря Русі” (duci Opuliensi et principi Rusciae).

Володислав був князем в Сілезії, васалом імператора Священної Римської імперії Карла ІV, походив з королівського роду П'ястів та мав далекі династичні зв'язки з королями України-Руси. Проводив самостійну політику, а Королівство Русі при Володиславі існувало як окреме державне утворення й карбувало власні монети з гербом Королівства Русі левом.

У 1376–1378 роках тривала запекла боротьба між Владиславом Опольчиком та королем Любартом за владу в Українському королівстві. 1377 р. Любарту вдалось відвоювати Берестейські, Володимирські і Луцькі землі.

У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив забрати від Владислава Опольського «землю нашу Руську (Українську) з усіма її правами, землями й приналежностями у володіння Своє, своїх дітей і святої корони нашої». В січні 1379 року угорський король призначив Владислава палатином (намісником) королівства Польщі у Краків. У Львові перебував генеральний руський (український) староста. Безпосередню владу на місцях також мали призначені угорським королем старости; у великих містах стояла угорська залога.

Таким чином король Людовик І узяв під пряме керування Руське королівство, а Польським поставив управляти свого намісника. Відвоював у Любарта Холмську та Белзьку землі. Помер 11 вересня 1382 року й не мав синів. Після цього династична унія між Угорщиною і Польщею розпалась.

Угорською королевою стала його середня донька Марія, яка у 1382–1385 рр. ще утримувала владу над Галичиною (Руським королівством). А польська шляхта захотіла власного, окремого монарха. Внаслідок Громадянської війни у Великопольщі (1382–1385), на Польський трон була запрошена молодша донька Людовіка І, Ядвіґу (1374–1399), яку коронували у Кракові 16 жовтня 1384 року.

Поки був живий останній загальновизнаний Король Русі Любарт, це стримувало Польщу, Угорщину та Литву від остаточного розподілу українських земель.

Діти[ред. | ред. код]

  1. Марія (13651366)
  2. Катерина (13701378)
  3. Марія (13711395)
  4. Ядвіга (13721399)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Ім'я як польського короля
    Полонська-Василенко Н. Галицько-Волинська держава XIII—XIV ст. // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 430.
  2. Ім'я як угорського короля
    Книш Я. Б. Белзьке князівство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2003­—2013. — ISBN 966-00-0632-2.
  3. Галицько-Волинська держава. Вишеградський договір
  4. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів&nbsp: Каменяр, 1998. — С. 44. — ISBN 966-7255-01-8.
  5. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок з4 не вказаний текст
  6. Jadwiga a Jagiełło, 13741413. — т. 1. — S. III. (пол.)
  7. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 112.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Людовик Угорський