Користувач:Греськів/Козаки.Історія і сучасність

Козаки

Заняття

Хоча вважається, що основним заняттям козаків була військова справа, при більш уважному дослідженні помічаємо, що козаки та їхні нащадки встигли себе проявити практично в усіх сферах суспільного життя, яке відоме за військово-прикладною сферою (охорона й патрулювання торгових шляхів, морські рейди на чайках проти турецького флоту в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав) а також у ремісництві, полюванні, землеробстві, науці тощо. Серед козаків зустрічаємо людей доволі творчо і нестандартно мислячих (господарників, вчителів, художників, музикантів, вчених, філософів, економістів, священнослужителів).

На думку Арнольда Дж. Тойнбі

розкидані на величезній території козацькі громади, які — перед своєю загибеллю у вогні Російської комуністичної революції 1917 року — заселяли смугу, що тяглася через усю Азію, від Дону до Уссурі, походили від однієї материнської громади — січового товариства дніпровських козаків.

Походження

Теорії

• Автохтонна — козаки це місцевий стан, що виник через потребу захисту південного кордону Литовського князівства. Козацтво виникло централізовано згідно з державницькою політикою тогочасного уряду. Першим її виклав Мартин Бєльський, нащадок козацького старшини. На цьому стояв й Самійло Величко, а згодом детально обґрунтував Михайло Максимович. Прибічником цієї догми був і Михайло Грушевський.
• Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).
• Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачі з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою. Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною в радянській й пострадянській історіографії.

Гіпотези

• Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що в різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів (адигів), татар та інших. Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи 16 — 17 століття й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці 18 століття обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман. У 20 столітті апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов. У XXI ст. цю гіпотезу — щодо запорожців, донців та кубанців — було спростовано рядом генетичних досліджень.
• Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали в 11 — 13 століттях в Північному Причорномор'ї (автор Голубовський). Частково цю гіпотезу підтримував Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза (автор Дашкевич), згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.Література

Сучасні «козаки». 1990 р. 500-ліття Запорозького козацтва

До теми козацтва зверталося багато українських письменників. Вперше цю тематику узагальнив С. Костюк на 1-й республіканській науково-практичній конференції «Проблеми історії запорізького козацтва в сучасній історичній науці та музейній практиці», присвяченій 500-річчю запорізького козацтва (Запоріжжя, о. Хортиця, 1990).

• Повісті та оповідання
• В. Будзиновський — «Осаул Підкови» (1920), «Пригоди запорізьких скитальців» (1927), «Козак Шуба» (1937) та ін.
• А. Лотоцький — «Триліси» (1910), оповідання «Три побратими» (1934), «Козак Байда» (1936) та ін.,
• П. Сорока — «На ясні зорі Запорожжя» (2000), «Душа при свічці: Діаруш Федора Жука» (2002) П. Сороки та ін.
• Неперевершеним описувач періоду гетьманства Івана Мазепи — Богдан Лепкий у циклі з 5-ти повістей: «Мотря» (в 2 ч.), «Не вбивай» (усі — 1926), «Батурин» (1927), Полтава (в 2 ч., 1928-29), «З-під Полтави до Бендер» (видані у США 1955; закінчення дописав Левко Лепкий). Окрім того, його перу належать твори «Сотниківна: Історична картина з часів Івана Виговського» (1927), історичне оповідання «Орли» (1934), повість «Крутіж» (1941),

• 1835 — «Тарас Бульба» (Микола Гоголь)
• 1846 — «Чорна рада» (Пантелеймон Куліш)
• 1888 — «Вогнем і мечем» (Генрик Сенкевич)
• 1940 — «Тихий Дон» (Михайло Шолохов, Росія)
• Т. Микитин; — «На чорному морі, на білому камені» (1986).
• Адріан Кащенко — Зруйноване гніздо

Про козацтво писали Осип Маковей (повість «Ярошенко» (1905), А. Чайковський у (повісті «Козацька помста» (1910), «За сестрою» (1914), «Сагайдачний» (1908-32) та інші автори.

Знищення

15 червня 1775 року за наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорізьку Січ. Про це офіційно оголосили в Маніфесті у серпні 1775-го. Ця подія належить до найважливіших в історії України і стала одним із кроків ліквідації автономії і повної інкорпорації українських земель у склад Російської імперії.

Запорозька Січ

Запоро́зька Сі́ч — укріплений осередок нереєстрового Війська Запорозького Низового другої половини XVI — кінця XVIII століття, що був розташований за порогами Дніпра.

Була обведена високими валами з палісадом і зрубами, на які ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені — казарми, де мешкали запорожці. Козацька залога на Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді її чисельність доходила до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа, господарські та військові споруди. Панівну верству Запорозької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо.

Протягом існування Війська Низового, його осередками у різний час були 8 Запорозьких січей:

• Хортицька — 1556—1557 роки
• Томаківська — 70-80 роки ХVI ст.
• Базавлуцька — 1593—1638 роки
• Микитинська — 1639—1652 роки
• Чортомлицька — 1652—1709 роки
• Кам'янська — 1709—1711, 1730—1734 роки
• Олешківська — 1711—1728 роки
• Нова (Підпільненська) Січ — 1734—1775 роки.

Гетьманщина

Гетьма́нщина — українська козацька держава, яка виникла на теренах України внаслідок найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Очільником виступав виборний гетьман. З 1654 перебувала під протекторатом Московського царства. Протягом другої половини XVII — початку XVIII століття, під час громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенство Московського царства, Речі Посполитої та Османської імперії.

У 1667 році за Андрусівським миром розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на Правобережжі в 1699 році продовжила існування лише на теренах Лівобережжя. У 1709 році, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат Шведської імперії. Протягом XVIII ст. поступово втратила політичну й економічну автономію. 1764 року наказом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію.

Оскільки з середини XIV й до 1780-х саме городові козаки були найчисленнішою групою служилого стану Гетьманщини, її також іноді згадують як Військо запорозьке Городове.

Назва

В офіційних документах та інших джерелах Гетьманщина називалася переважно Україною, Українською державою або ж Українським князівством. Рідше використовувалися назви Мала Росія, Русь та інші.^{[джерело?]}

В 1672 році в турецько-польських домовленостях згадувалася «Українська держава», а в 1712 цей термін використав гетьман в еміграції Пилип Орлик. У той же час в своїх латинських листах Орлик пише і про «Українську республіку».

В 1677 кошовий отаман Іван Сірко називав Гетьманщину Україною і писав що Хмельницький «удільним князівством Україну приукрасив». Іван Мазепа також використовував термін «Україна», протиставляючи її «государству Московському», називаючи при цьому «своєю вітчизною» і «милою маткою»

Але окрім України використовувалися й інші назви. Так, в 1669 році гетьман Петро Дорошенко бажаючи відродити Київську Русь в кордонах від ріки Вісли до міста Севськ називав Гетьманщину Руссю. Поширеним був і термін Мала Русь, Мала Русь або Малоросія, що однак не завжди гарантувало існування терміну «Великоросія». Наприклад в «Маніфесті до іноземних державців» (1658) Івана Виговського Україна називається «Руссю» або «Малою Руссю», землі Білорусі «Білою Руссю», а територія Росії — Московією. Гетьман Петро Іваненко теж вживав це поняття, називаючи Гетьманщину «Малоросійським князівством» та «Малоросійською державою» на противагу «Московщині». Поняття «Русь» і «Україна» часто використовувалися як назви однієї і тієї ж території. У листі-зверненні гетьмана Івана Брюховецького до Війська Запорізького Низового датованого 1667 роком згадується про намір кримського хана «идти на Русь или на Украйну».

В часи існування Гетьманщини згадувався і термін «Козацька республіка» або просто «Козацька земля». Німецький географ Йоган Гюбнер в своїй праці «Землеводного кола короткий опис зі старої та нової географії» (1719) писав, що землі України розділені поміж Польщею, Москвою та «Козацькою землею».

Заснування

Гетьманщина виникла в результаті великого козацького повстання в Речі Посполитій, яке спалахнуло 1648 року в українських землях під проводом Богдана Хмельницького. Причинами повстання були корупція королівських урядів Речі Посполитої, соціальне безправ'я, активізація діяльності православної церкви та зростання чисельності козацтва попри обмеження уряду. За влучним описом тогочасного становища Річ Посполита являла собою: «рай для шляхти, Небеса для євреїв, пекло для селян»

Громадянська війна

У вересні 1657 року, після смерті Хмельницького, на старшинській раді в Чигирині новим гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського. Проти цього рішення виступили січовики, яких не запросили на раду, та полтавський полковник Мартин Пушкар, що очолив супротив сил, які не визнали нові порядки з реставрації шляхетсько-панського устрою. Разом із кошовим отаманом Яковом Барабашем, полковник підняв повстання на Лівобережній Україні й закликав на допомогу єдиного можливого союзника — Московське царство. Цар початково намагався замирити сторони, згодом надсилав військо, яке мало підтримати або гетьмана, у разі відсилу татар, або повсталих у разі невиконання цієї умови. За рік гетьману вдалося збройно придушити опозицію. Опісля відверто пропольської політики Виговського, зважаючи на подальшу відкриту підтримку антигетьманських сил московським урядом, він продовжив курс на вихід з царської протекції. 1658 року під Гадячем козацька рада разом із емісарами Речі Посполитої ухвалила подану гетьманом угоду про повернення України під владу короля. Гадяцький трактат спирався на ідею перетворення Речі Посполитої на союз Польщі, Литви і козацької Русі. У відповідь Московське царство вислало в Україну військо, яке, однак, було розбито Виговським та його союзниками 1659 року під Конотопом. Не зважаючи на перемогу, гетьман не зміг нею скористатися — Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди. Це викликало обурення усього козацтва та сприяло відновленню промосковських впливів на Лівобережжі. Паралельно з цим січовики під проводом Івана Сірка самовільно здійснили похід на союзницький Виговському Крим. У вересні 1659 року гетьмана було скинуто на чорній раді під Германівкою за те, що «запродав Україну ляхам». Виговський врятувався втечею, а замість нього у Білій Церкві було обрано новим гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького, сина покійного Богдана.

1659 року, під тиском московської сторони, молодий Хмельницький підписав Переяславські статті. Вони повертали Гетьманщину в орбіту Московського царства, обмежували козацьке самоврядування і права Київської митрополії. Статті спричинили розкол козацької старшини на лівобережну промосковську і правобережну антимосковську. Сподіваючись на підтримку козаків у боротьбі проти Речі Посполитої, 1660 року царський уряд розпочав наступ на Правобережжя, але зазнав поразки від війська Речі Посполитої під Чудновим. Через це Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат — новий договір про перехід Гетьманщини під протекцію короля Речі Посполитої. Козацька рада в Корсуні схвалила угоду, проте полки Лівобережжя її не визнали. Вони залишилися вірними Московському царству і обрали наказним гетьманом Якима Сомка, дядька молодого Хмельницького. Між козаками обох берегів Дніпра спалахнула громадянська війна, яка отримала назву Руїни.

Сучасність

Література

До теми козацтва зверталося багато українських письменників. Вперше цю тематику узагальнив С. Костюк на 1-й республіканській науково-практичній конференції «Проблеми історії запорізького козацтва в сучасній історичній науці та музейній практиці», присвяченій 500-річчю запорізького козацтва (Запоріжжя, о. Хортиця, 1990).

• Повісті та оповідання
• В. Будзиновський — «Осаул Підкови» (1920), «Пригоди запорізьких скитальців» (1927), «Козак Шуба» (1937) та ін.
• А. Лотоцький — «Триліси» (1910), оповідання «Три побратими» (1934), «Козак Байда» (1936) та ін.,
• П. Сорока — «На ясні зорі Запорожжя» (2000), «Душа при свічці: Діаруш Федора Жука» (2002) П. Сороки та ін.
• Неперевершеним описувач періоду гетьманства Івана Мазепи — Богдан Лепкий у циклі з 5-ти повістей: «Мотря» (в 2 ч.), «Не вбивай» (усі — 1926), «Батурин» (1927), Полтава (в 2 ч., 1928-29), «З-під Полтави до Бендер» (видані у США 1955; закінчення дописав Левко Лепкий). Окрім того, його перу належать твори «Сотниківна: Історична картина з часів Івана Виговського» (1927), історичне оповідання «Орли» (1934), повість «Крутіж» (1941),

• 1835 — «Тарас Бульба» (Микола Гоголь)
• 1846 — «Чорна рада» (Пантелеймон Куліш)
• 1888 — «Вогнем і мечем» (Генрик Сенкевич)
• 1940 — «Тихий Дон» (Михайло Шолохов, Росія)
• Т. Микитин; — «На чорному морі, на білому камені» (1986).
• Адріан Кащенко — Зруйноване гніздо

Про козацтво писали Осип Маковей (повість «Ярошенко» (1905), А. Чайковський у (повісті «Козацька помста» (1910), «За сестрою» (1914), «Сагайдачний» (1908-32) та інші автори.

• Драматичні твори

У драматургії козацтву присвячено:

• трагедія Осипа Барвінського «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1887),
• п'єса Б. Мельничука «Козацькі вітрила» (1995) та його інсценізації за твором Богдана Лепкого «Мазепа, гетьман український: Сповідь перед людьми і часом» (1991), «Сотниківна» (1992; всі поставлені)
• історична п'єса Л. Крупи «Ой, Морозе, Морозенку» (1990),
• Л.Костенко; — історичний роман у віршах — «Маруся Чурай»,
• Т. Шевченко; — «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія»,

• «Дума про козака Голоту»,
• I. Котляревський; — «Енеїда».

До козацької тематики зверталися письменники укр. діаспори, зокрема Р. Завадович, К. Куцюк-Кочинський, О. Неприцький-Грановський, а також представники інших національностей, серед яких Юліуш Словацький у поемах «Мазепа», «Срібний сон Саломеї», віршах «Українська дума», «Пісня козацької дівчини» та ін.

Кіно

«Тарас Бульба» (1909) — перша кіноекранізація повісті, російський німий фільм Олександра Дранкова. «Taras Bulba» (1924) — німецький фільм за повістю, знятий режисером Олексієм Грановським* «Tarass Boulba» (1936) — французький фільм за повістю. «The Rebel Son» (1938) — англійський фільм за повістю. «Богдан Хмельницький»(1941) (СРСР) «Taras Bulba» (1962) — найвідоміша іноземна екранізація, американський фільм за повістю. Юл Бріннер — в ролі Тараса Бульби. «Taras Bulba, il cosacco» (1963) — італійський фільм за повістю.

• 1972 — Пропала грамота (Україна)

«Taras Bulba» (1987) — чеський телефільм за повістю. «Дорога на Січ» (1995) Україна

• 1999 — Вогнем і мечем (Польща)

«Богдан Зіновій Хмельницький»(2002-06) Україна, режисер Микола Мащенко. «Дума про Тараса Бульбу» (2009) — український телевізійний повнометражний художній фільм за повістю; прем'єра 29 березня 2009 року

• 2009 — Тарас Бульба (фільм) (Росія, Україна, Польща)
  • Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке" Фільм-казка
  • "Віддана"
  • "Черкаси"
  • "Захар Беркут"
  • "Чоний ворон"