Шолохов Михайло Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Михайло Шолохов
Sholokhov-1938.jpg
Народження 11 (24) травня 1905(1905-05-24)
  хутір Кружилін, станиця Вьошенська, Донецький округ, Область Війська Донського, Російська імперія
Смерть 2 лютого 1984(1984-02-02) (78 років)
  станиця Вьошенська, Ростовська область, РРФСР
Національність росіянин
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяСРСР СРСР
Мова творів російська
Рід діяльності письменник, романіст[d], сценарист і поет
Жанр роман, оповідання, нарис
Magnum opus: «Тихий Дон»
Член політичної партії Комуністична партія Радянського Союзу
Нагороди та премії
Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з літератури (1965)
Автограф: Sholokhov Signature.jpg
Сайт: mikhailsholohov.ru
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Шолохов Михайло Олександрович на Вікісховищі
Nobel prize medal.svg

Михайло Шолохов (рос. Михаил Александрович Шолохов; 11 (24) травня 1905(19050524), хутір Кружилін, станиця Вешенська, Донецький округ, Область Війська Донського, Російська імперія2 лютого 1984, станиця Вешенська, Ростовська область, РРФСР) — письменник , лауреат Нобелівської премії з літератури 1965 року. Уродженець Донщини. Найвідомішими його творами нібито є «Тихий Дон», «Піднята цілина» та «Доля людини».

Походження[ред.ред. код]

Мати Михайла Шолохова — Анастасія Чорняк була етнічною українкою. Предки її були панщанними селянами на Чернігівщині. Володар селян — російський поміщик Попов, на початку ХІХ століття перевів своїх кріпаків з Сіверщини на Дін, у маєток Ясенівку. Тут українські селяни жили укупі, як і в Україні, зберігаючи на Донщині свій національний уклад. Анастасія Чорняк (або по-російському Черникова), рано залишившись сиротою, пішла в найми до панського маєтку покоївкою. Поміщиця Попова силоміць віддала її заміж за сина козачого отамана Кузнєцова. Але Анастасія кохала іншого — гуртівника (або «шибая» по-місцевому), уродженця Рязанської губернії Олександра Шолохова, який шукав на Дону кращого заробітку. Шолохов вкрав Анастасію, і вони жили разом на хуторі Кружилині, де в них і народився син Михайло. Бувши позашлюбною дитиною, Михайло до 7 років мав прізвище свого офіційного батька — Кузнєцов, і тільки по смерті останнього 1912-го року, Олександр і Анастасія повінчалися, а їхній син став з Кузнєцова Шолоховим.

Зростаючи на хуторі Кружилині, неподалік від Ясенівки, Михайло Шолохов з малих літ знаходився в переважно українському середовищі. Ставши дорослим, він згадував, як у дитинстві постійно чув від матері казки й пісні українською мовою. 1954-го року, виступаючи на III-му з'їзді письменників України, Шолохов сказав: «Моя мати з дитинства прищепила мені любов до українського народу, до українського мистецтва, до української пісні — однієї з наймилозвучніших у світі»[1].

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 11(24) травня 1905 року на хуторі Кружилині Донецького округу Області війська Донського (зараз Шолоховський район Ростовської області Росії).

Навчався 2 року у церковно-приходській школі, У 1920—1921 роках жив з сім'єю в станиці Каргінськой. Після закінчення ростовських податкових курсів отримав призначення на посаду продовольчого інспектора в станицю Букановську, потім вступив в продзагон, де за приписки і махінації з награбованим чекістами зерном був засуджений подільниками до розстрілу, але потім помилуваний, як неповнолітній. "Я вів круту лінію, та й час був крутий ; шибко я комісарив, був судимий ревтрибуналом за перевищення влади … — розповідав вiн пізніше . — Два дні чекав смерті … А потім прийшли і випустили … ". До 19 вересня 1922 року Шолохов перебував під вартою. Батько дав за нього великий грошову заставу і взяв на поруки до суду додому. На суд батьки привезли нову метрику, і його звільнили як неповнолітнього. Йому дали один рік виправних робіт в колонії для неповнолітніх і відправили в Болшево (під Москвою). Шолохов служив у станичному 1923 року в газеті «Юношеская правда» було надруковано перший фейлетон «Испытание», наступного року світ побачило нібито його перше оповідання «Родинка». У грудні 1923 року М. А. Шолохов повернувся в Каргінску, а потім — в станицю Букановську, де і посватався до Лідії Громославской — однієї з дочок колишнього станичного отамана Петра Яковича Громославського. Але колишній отаман сказав: «Бери Марію, і я зроблю з тебе людину». 11 січня 1924 року М. А. Шолохов одружився на старшій дочці — Марії Петрівні Громославськой (1901—1992), яка працювала вчителькою початкової школи (у 1918 році М. П. Громославська, вчилася в Усть-Медведицкой гімназії, директором якої в той час був дуже відомий письменник Ф. Д. Крюков, який і був автором не опублікованого тоді ще прототекста роману "Тихий Дон " і збірника "Донські повісті " . Згодом архів Крюкова потрапив в руки до чекістів і вони призначили Шолохова «письменником» а на ділі літературним мародером архіву загиблого при відступу білих Крюкова).

1925 року відбулася зустріч із О. Серафимовичем, що «сказав схвалення і визнання». Згодом М. Шолохов вважав О. Серафимовича одним із перших своїх учителів. В газетах і журналах того часу з'являються оповідання Шолохова, пізніше об'єднані в збірки "Донські повісті " та «Вогневий степ». В кінці 1926 почав нібито писати роман «Тихий Дон», першу книгу якого було опубліковано на початку 1928. Вона одразу здобула визнання і позитивні відгуки Максима Горького та Олександра Серафимовчиа. 1929 року вийшла друга книга «Тихого Дону».

Під час Другої світової війни М. Шолохов був військовим кореспондентом газет «Правда» та «Красная звезда», нібито часто виїжджав на фронт. В післявоєнні роки віддавав багато часту громадській діяльності, зокрема брав участь у роботі Всесвітнього конгресу діячів науки та культури на захист миру. 1965 року Шолохову було присуджено Нобелівську премію з літератури за роман «Тихий Дон». Насправді Шолохов своїх творів ніколи не писав, а був не більше ніж «обличчям» успішного літературного проекту радянських спецслужб, на який працювали численні радянські літератори і який врешті-решт приніс для СРСР престижну Нобелівську премію

1984 року помер у рідній станиці Вєшенській.

Українські мотиви «Тихого Дону»[ред.ред. код]

Роман «Тихий Дон» недаремно називають епопеєю, адже дієвими особами цього твору, за підрахунками науковців, є не менше 883 персонажів. Талановито висвітлені у романі й різноманітні сторони життя не лише донських козаків, але й інших народів, які оселяють донські землі — росіян, євреїв, калмиків. Не оминув своєю увагою справжній автор і українців Донщини, які мали вагомий вплив на громадське життя Дону тих часів.

Однією з яскравих сцен першої частини роману є сцена бійки між донцями і українцями на Парамонівському млину. От як сам автор розповідає про причини постійної ворожнечі між українцями і донськими козаками:

С давних пор велось так: если по дороге на Миллерово ехал казак один, без товарищей, то стоило ему при встрече с украинцами (слободы их начинались от хутора Нижне-Яблоновского и тянулись вплоть до Миллерова на семьдесят пять верст) не уступить дороги, украинцы избивали его. Оттого ездили на станцию по нескольку подвод вместе и тогда уж, встречаясь в степи, не боялись вступить в перебранку.

— Эй, хохол! Дорогу давай! На казачьей земле живешь, сволочуга, да ишо дорогу уступать не хочешь?

Несладко бывало и украинцам, привозившим к Дону на Парамоновскую ссыпку пшеницу. Тут драки начинались безо всякой причины, просто потому, что «хохол»; а раз «хохол» – надо бить.

Не одно столетье назад заботливая рука посеяла на казачьей земле семена сословной розни, растила и холила их, и семена гнали богатые всходы: в драках лилась на землю кровь казаков и пришельцев – русских, украинцев.[2]

Не менш цікавим є інший фрагмент роману, у якому розповідається про початок селянського повстання українців Східної Слобожанщини (Воронізької губернії) проти більшовиків. Головний герой «Тихого Дону» Григорій Мелехов, на початку 20-х років, втомившись від довгої війни з більшовиками, повертається у рідну станицю Вешенську, де сподівається забутися від бойових справ. Але жорстока політика радянської влади по відношенню до козаків, змушує Григорія разом з однодумцем Прохором Зиковим готуватися до нової боротьби. В цей самий час Прохор Зиков розповідає Григорію про те, що в сусідній Воронізькій губернії місцеві українці повстали проти більшовиків. Здавалося б, ця звістка повинна була обрадувати донців, які теж були незадоволені постійним свавіллям з боку більшовиків, але донські козаки віднеслися до збройної боротьби українців байдуже, та навіть з неприхованою радістю від того, що українців тепер покарає радянська влада. «Нехай хохлы думают. Набьют им зады до болятки, тогда узнают, как восставать. А нам с тобой это вовсе ни к чему. Мне за них нисколько не больно», — такою була реакція донців на повідомлення про українське повстання в романі.

—Соседи-то наши удумали же…
— Ну?
— Вот тебе и ну. Восстание в Воронежской губернии, где-то за Богучаром, поднялось.
— Брехня это!
— Какая там брехня, вчера сказал знакомый милиционер. Их как будто туда направлять собираются.
— В каком самое месте?
— В Монастырщине, в Сухом Донце, в Пасеке, в Старой и Новой Калитве и ишо где-то там. Восстание, говорит, огромадное.
— Чего же ты вчера об этом не сказал, гусь щипаный?
— Не схотел при Михаиле говорить, да и приятности мало об таких делах толковать. Век бы не слыхать про такие штуки, – с неудовольствием ответил Прохор.
Григорий помрачнел. После долгого раздумья сказал:
— Это плохая новость.
— Она тебя не касается. Нехай хохлы думают. Набьют им зады до болятки, тогда узнают, как восставать. А нам с тобой это вовсе ни к чему. Мне за них нисколько не больно.[3]

У романі Піднята цілина. Книга друга Цікавий діалог головного героя Давидова і Купріянівна, в якому стара козачка запевняє, що Нестеренко - справжній козак, не знаючи, що він українець. Пародокс в тому, що вона не помилилася назвавши українця козаком старої виправки. Адже українське козацтво дійсно мало більш давнє коріння, ніж донське. І це було справжнє козацтво.

— Ты глянь, как он верхи сидит! Как, скажи, под конем родился, а на коне вырос! И не ворохнется, соколик мой, не качнется! Ну, вылитый казак, да ишо старинной выправки! — восторженно приговаривала она, не сводя очарованного взгляда с удаляющегося всадника.

— Он не казак, он украинец, — рассеянно сказал Давыдов и вздохнул. Ему стало как-то невесело после отъезда Нестеренко.

От его слов Куприяновна вспыхнула, как сухой порох:

— Ты своей бабушке сказки рассказывай, а не мне! Я тебе точно говорю, что он истый казак! Неужто тебе глаза залепило? Его издаля по посадке угадаешь, а вблизу — по обличью, по ухватке, да и по обхождению с женщиной видать, что он казачьей закваски, не из робких…      Том 7. Поднятая целина. Книга вторая                                                                 - Да головушка ты моя горькая! - сокрушалась Куприянова. - Такого расхорошего человека и не покормили! Хотя он, видать, из служащих, а не погребовал картошку со мной чистить, когда ты, председатель, дрыхнул. Он - не то, что наши казачишки, не чета им! От наших дождешься помочи, как же! Они только и умеют жрать в три горла да брехать на молодой месяц, а чтобы стряпухе помочь - и не проси! А уж какие ласковые слова говорил мне этот приезжий человек! Такие ласковые да подсердешные, что другой и ввек не придумает! - жеманно поджимая румяные губы, хвалилась Куприяновна, а сама искоса поглядывала на Давыдова: какое это произведет на него впечатление? 

     Тот не слышал ее, мысленно перебирая в памяти недавний разговор с Нестеренко. Однако Куприяновне, разговорившись, трудно было остановиться сразу, потому она и продолжала: 

     - И ты, Давыдов, чума тебя забери, хорош, хоть бы шумнул мне, что человек собирается в путь. И я-то, дура набитая, недоглядела, вот горюшко! Небось, он подумает, что стряпуха нарочно схоронилась от него в будку, а я как раз к нему - со всей душой... 

     Давыдов по-прежнему молчал, и Куприяновна высказывалась без помех: 

     - Ты глянь, как он верхи сидит! Как, скажи, под конем родился, а на коне вырос! И не ворохнется, соколик мой, не качнется! Ну, вылитый казак, да ишо старинной выправки! - восторженно приговаривала она, не сводя очарованного взгляда с удаляющегося всадника. 

     - Он не казак, он украинец, - рассеянно сказал Давыдов и вздохнул. Ему стало как-то невесело после отъезда Нестеренко. 

     От его слов Куприяновна вспыхнула, как сухой порох: 

     - Ты своей бабушке сказки рассказывай, а не мне! Я тебе точно говорю, что он истый казак! Неужто тебе глаза залепило? Его издали по посадке угадаешь, а вблизу - по обличью, по ухватке, да и по обхождению с женщиной видать, что он казачьей закваски, не из робких... - многозначительно добавила она. 

     - Ну, пусть будет по-твоему, казак так казак, мне от этого ни холодно, ни жарко, - примирительно сказал Давыдов. - А хорош парень? Как он тебе показался? Ведь ты же с ним, пока не разбудила меня, наверное, наговорилась всласть? 

     Теперь пришла очередь вздохнуть Куприяновне, и она вздохнула всей могучей грудью - да с таким усердием, что под мышкой у нее во всю длину шва с треском лопнула старенькая кофточка. 

     - Такого поискать! - помедлив, с глубочайшим чувством ответила Куприяновна и вдруг, ни с того ни с сего, яростно загремела посудой, бесцельно переставляя ее по столу, вернее даже не переставляя, а расшвыривая как попало и куда попало...

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Третий съезд писателей Украины» // «Литературная газета», 1954, 2 ноября, № 131.(рос.) Українською мовою — «Радянська Україна», 1954, 31 жовтня, № 257.
  2. М. А. Шолохов «Тихий Дон». Кн. 1, ч. 2, р. VI. (рос.)
  3. М. А. Шолохов «Тихий Дон». Кн. 4, ч. 8, р. VIІ. (рос.)
  4. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Посилання[ред.ред. код]

  • Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.

Література[ред.ред. код]