Хортиця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Хортиця
Карта острова
Географія
47°49′00″ пн. ш. 35°05′00″ сх. д. / 47.81667° пн. ш. 35.08333° сх. д. / 47.81667; 35.08333Координати: 47°49′00″ пн. ш. 35°05′00″ сх. д. / 47.81667° пн. ш. 35.08333° сх. д. / 47.81667; 35.08333
Місце знаходження Запоріжжя Запоріжжя, Вознесенівський район
Площа 23,59 км²
Країна
Україна
Адм. одиниця Запорізька область

Хортиця у Вікісховищі
Хортиця (Україна)
Хортиця
Хортиця

Хо́ртиця — найбільший острів на Дніпрі, розташований у районі міста Запоріжжя, нижче Дніпровської ГЕС. Унікальний природний та історичний комплекс. Хортиця є одним із Семи чудес України.

На північній стороні острова був останній дніпровський поріг. Хортиця витягнута із північого-заходу на південний-схід, має довжину 12,5 км, ширину в середньому 2,5 км і площу приблизно 3000 га. Острів до останнього часу зберігав ліси в прибережних балках, а в післявоєнні часи був заліснений лісовим господарством в північній частині, де ґрунти є піщаними. В південній частині зберігається степ з багатьма реліктовими видами рослин, які збереглися тільки на острові, але в давнину зростали на всій території півдня України. На крайньому півдні острова існують плавні.

Природа[ред.ред. код]

Північна скеляста частина Хортиці

З геологічного погляду, Хортиця є частиною Українського кристалічного щита. Долина Дніпра в районі Хортиці є єдиною збереженою ділянкою порожистої частини ріки. До будівництва Дніпровської ГЕС русло Дніпра перетинало дев'ять порогів. Безпосередньо біля острова Хортиця не було порогів, але збережені скельні острови й скельні структури в північній частині острова мають характерні для порогів особливості. Хортиця й прилеглі до неї острови оголошені геологічним заказником «Дніпровські Пороги».

Геологічною основою острова служать докембрійські породи віком близько 2,5 мрд. років, у першу чергу — граніти, покриті шаром більш молодих осадових порід. У північній частині Хортиці над берегом піднімаються скелі заввишки 40—50 м, що спадають до півдня.

Флора Хортиці нараховує понад 1600 видів вищих рослин, з яких 15 % є ендеміками. На острові стикаються різноманітні природні зони: різнотравно-ковилові степи, дубові й хвойні ліси, заплавні луки. Завдяки особливим мікрокліматичним умовам, утвореним могутньою рікою, рослинні угруповання істотно відрізняються від материкових.

Назва[ред.ред. код]

Скелясті береги з північного-заходу Хортиці

Існує дуже багато версій походження назви острова, втім більшість дослідників[1] виводять назву від тюрксько-половецького «орт», «орта», що означає «середній» (посеред Дніпра). Серед низки версій, назву виводять від «хорт» — «пес», від давньослов'янського бога Хорса.

Вперше назва острова трапляється у праці імператора Костянтина Багрянки «Про управління імперією». В різних списках цієї праці Хортиця носить назву острів Святого Григорія та острів Святого Георгія. Щодо Григорія, то вважають, що це був вірменський просвітник Св. Григор.

У руських літописах острів називається Хортичем, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським островом. Вперше назва Хортичий острів згадана у зв'язку з походом князя Святослава Ізяславича проти половців 1103 року.

У Воскресенському літопису під 1223 роком острів названий Варязьким островом. Еріх Лясота, Боплан писали про Хортицю та Хіртицю, польський хроніст Марцін Бельський писав про Хорчика. Василь Зуєв й князь Мишецький називали острів Хортиц. В атласі Дніпра 1786 року адмірала Пущина іменується Хитрицький, в Рігельмана — Хордецький острів.

Дмитро Донцов наводить легенду[2], де йдеться про те, що «Хортицею той острів прозивався по причині, що там колись у давнину стародавня була хвортеця». Проте, ця легенда не є переконливою з наукової точки зору.[3]

Історія[ред.ред. код]

Плямисті олені — найбільші хребетні тварини на острові Хортиця. Зустріти їх можна в плавнях заповіднику

Завдяки стратегічному розташуванню Хортиця мала багате історичне минуле[4]. Острів відіграв чималу роль у битвах козаків. 1965 року острів став державним історико-культурним заповідником, в якому передбачено створити музейний комплекс, присвячений історії запорозького козацтва. Археологічні й історичні знахідки здебільшого зберігаються в Запорізькому історичному музеї, що в північній кінцівці острова.

Мезоліт[ред.ред. код]

Людина з'явилася на острові ще в епоху палеоліту та мезоліту. Перші археологічні знахідки відносять до доби мезоліту (10—6 тисячоліття до н. е.) у північній та східній частинах Хортиці. Пам'ятки дніпро-донецької культури доби неоліту (5—3 тис. до н. е.) — у селі Середній Стіг і урочищі Вирва.

Енеоліт[ред.ред. код]

Стародавнє капище (реконструкція)

Поселення знайдено у північно-східній частині острова, де до 1970 рр. існувало давнє козацьке село Середній Стіг, яке дало назву Середньостогівській культурі енеоліту 4 тис. до Р. Х. Від цих поселень залишилися численні поховання, городища й культові споруди, велика кількість крем'яних, кам'яних, кістяних та рогових знарядь праці на острові Байди, в урочищах Вирва, Дурна Скеля, Соловка Гай та в північній частині Хортиці. Численні знахідки цього часу було піднято зі дна Старого Дніпра.

Бронза[ред.ред. код]

Альтанка на Хортиці

Перші істотні досліджені поселення належать до епохи бронзи (III—II тис. до Р. Х.). Пам'ятки бронзи відомі по всій території Хортиці:

На острові Байда була виявлена потужна фортеця з кількома рядами стін та ровів, що була столичним замком усього Нижнього Подніпров'я. Тут було знайдено святилища, де, можливо, проводили астрономічні спостереження.

Залізна доба[ред.ред. код]

Городище «Совутина Скеля» є пам'яткою скіфського часу 7—3 ст. до н. е., де досліджено оборонні (до 6 м), житлові та господарські будівлі. Численні ґрунтові і курганні могильники (6 курганних груп).

Сармати з ІІ сторіччя до Різдва Христова до ІІІ сторіччя залишили окремі поховання і монети. В 1925 році була знайдена тетрадрахма царя Єфтидема Бактрійського ІІ — І сторіччя до Різдва Христова (в річці біля Хортиці) і римський денарій імператора Адріана.

Могильник черняхівської культури (ІІ ст.) на території сучасної СШ № 43, поселення на острові Байда та на річці Середня Хортиця.

Русь — бродники[ред.ред. код]

В ІХ сторіччі на півдні острова виникло неукріплене слов'янське містечко бродників, назване Сокульським «Протолче». Поселення лежало біля стародавньої переправи через Дніпро — Протолчий брід. Поселення існувало у 10—14 сторіччях. Про торгівельну активність населення можуть свідчити виявлені тут арабські й інші монети.

Костянтин VII Багрянородний згадує в середині Х ст. Хортицю у творі «De administrando imperio» як острів святого Григорія.

За легендою, 972 року біля Дніпрових порогів загинув у боротьбі з печенігами князь Святослав Ігоревич, повертаючись із походу на Константинополь. Цікаво, що в цих місцях на дні Дніпра знаходили старовинну зброю, яка втратилася в часи Другої світової війни. А у 2011 р. знайшли коштовний меч, який зразу нарекли «мечем Святослава»[6].

В 1928 році під час будівництва ДніпроГЕСу поблизу Хортиці на дні Дніпра було виявлено чотири мечі й один клинок без рукояті. За написами, клинки є франкського походження, за орнаментацією рукоятей — вироблені на берегах Балтики в другій половині 10 — початку ХІ ст. (ще один подібний меч Х сторіччя був знайдений у протоці гирла Дніпра).

У подальшому острів постійно використовувався як українська база проти половців і монголо-татар. 1103 руські кн язі на чолі з Святополком Ізяславичем зійшлися на Хортиці перед походом на половців (Іпатський літопис).

Також 1224 року руські князі зустрілися на нараду на Хортиці перед битвою з татарами.

Запорозькі козаки[ред.ред. код]

Козак на Хортиці

На острові багато назв пов'язаних з перебуванням запорожців: урочище Сагайдачного, Січові ворота, Козача могила, Совутина скеля та інші.

У 15 сторіччі Хортиця стала центром формування протидії Польщі з боку козаків. Козаки будували тут, як і на інших островах, «засіки». Саме на Малій Хортиці (можливо за 10 км на північ від Хортиці, або на острові Байди) у 1550-х pp. князь Дмитро Вишневецький-Байда збудував фортецю, що планувалася польським урядом для контролю над рухом козаків через Дніпро і на Хортиці. У січні 1557 року турецько-татарські війська напали на фортецю і згодом зруйнували. На острові Байда були виявлені залишки дерев'яних укріплень, оборонні, господарські споруди та житлові приміщения 16 сторіччя.

У 1596–1648 рр. з короткими перервами на Хортиці перебувала залога реєстрових козаків; звідти починали повстанські походи Тарас Федорович — Трясило (1630), Іван Сулима (1635). Богдан Хмельницький 1648 року розгромив на Хортиці польську залогу.

У 1660—1670-х pp. Хортиця була військовою базою Івана Сірка.

У балках Молодняга і Липова відкриті зимовники запорозьких козаків 18 сторіччя, де знайдені цвяхи, кераміка, ножі та інше.

Багато пам'яток з російсько-турецької війни 1735—1739 років, в якій брали участь запорожці.

У 1736 році на Хортиці була заснована Запорозька верф, і для її захисту побудовані фортеця та ретраншемент. Декілька десятків чайок верфи затонуло біля острова.

До зруйнування Січі (1775) Хортиця належала до володінь Запорізької Січі. Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. на Хортиці збудовано укріплення, залишки яких збереглися.

Перiод Новоï Сiчi (1734—1775)[ред.ред. код]

Січ з висоти польоту

За часів Нової Січі Хортиця знаходилася в межах Самарської паланки Війська Запорозького[7]. Укріплення Хортицького ретраншементу функціювали якийсь час після закінчення війни з турками, про що свідчить розпорядження Військової колегії від 22 березня 1749 р.:

«…ретраншементы: Хортицкой, Малышевской, Ненасытецкой (…) во всем в доброе и оборонительно состояние приводить…»[8]. З листа, датованого 1747 р. випливає, що на острові діяв і військовий склад-магазин: «…И на показанной 746 год означенное число круп, шестьдесят две четверти четыре четверика изволите требовать, как и прежде было определено, и с помянутого хортицкого магазеина от находящегося в Каменском ретранжементе порутчика, в котораго тот магазеин команде имеется, Мухоротова, а более по способности, как и выше объявлено, осигновать неоткуда»[9].

Кинуті після війни на Хортицькому ретраншементі матеріали використовувалися Військом Запорозьким для своїх потреб:

«В Хортицком ретранжементе и в других по Днепру состоящих крепостях з розбитых же судов и протчих материалов лому, железа задоволность имеется, з которого и нам, Войску Вашего императорского величества, для окончания устояемых при церквах Божиих пределов пожаловать всеподданейше просим» (з чолобитної 1746 р.)[10].

Імовірно, саме бажаючи оглянути ретраншемент, у жовтні 1765 р. «на Хортицкой остров, полюбопітствовать» завітав новоросійський губернатор Г. М. Ісаков. Ця обставина здалася запорожцям настільки важливою, що про неї листом було повідомлено кошового отамана П. І. Калнищевського, що знаходився тоді по справах у Петербурзі[11]. У середині ХVIII ст. на острові, імовірно, поряд з поромним перевозом, діяв шинок. Про це свідчить протокол допиту грабіжника Т. Крутя від 14 січня 1756 р.:

«Представленный в пушкарню вор куреня Левушковского Трохим Круть показал: …и между собою подуванили (поділили — ред.)… на пятеро и разошлись каждый во свое место. А он, Круть, те коне шинкару куринному сергеевскому Петру в острове Хортицком пропил»[12].

Втративши своє колишнє стратегічне значення, Хортиця використовувалася козаками в господарчих цілях. Тут, як і всюди на Запорожжі, виникло чимало зимівників. У «Топографічному описі…» 1774 р. читаємо:

«…а пред сего и первое — Хортицкий остров на Дніпрі, примечания достоин потому, что более всех имеющихся на сей реке островов и до 12 верст в длину продолжился, да и равняется высотою с обеими надбережью той реки горами, и местами каменной берег, также небольшой лес и селение имеет…»[13].

Совутина балка

У балці Велика Молодняга на узбережжі Нового Дніпра археологами були досліджені залишки зимівника. Він складався з житла та двох господарчих споруд, одна з яких була селитроварнею. Житло двокамерне, із заглибленою в ґрунт глиняною долівкою та стінами каркасно-стовпової конструкції, обмазаними глиною[14]. Велика кількість хортицьких топонімів походить від імен та прізвищ місцевих мешканців-запорожців часів Нової Січі: балки Чавунова (Чавун), Совутина (Совута, іменем якого названа також скеля), Башмачка (Башмак), Костина (Костя), Громушина (Громуха), Наумова (Наум), Музичина (Музика), Кайдацька балка на правому березі Дніпра (Кайдак), скелі Каракайка (Каракай), Гавунівська (Гавун), Думна (Дума), острови Канцерівський (Канцира-Гурченко) та Розстебин (Розстеба), озеро Головківське (Головко). Крім того, у переказах згадуються гайдамацький ватажок Гаркуша, кишло якого було в балці Широкій, запорожці Шевці, Довгалі, Кучугура (у балці Бабурці та на Хортиці), Сагайдак, Хоз, Шут (в урочищі Сагайдачному на лівому березі Дніпра). Більшість цих козаків займалися риболовлею та скотарством[15][16];[17][18].

Запорізька Січ

З козаками Нової Січі пов'язані уявлення про Хортицю, як особливу, сакральну територію, та численні перекази про скарби, заховані на острові. Один з таких переказів записаний етнографом Новицьким у 1884 р. від 95-річного діда Василя Нагірного з м. Олександрівськ: «На Хортицькім острові багато кладів, тільки всі вони закляті. Діди було розказують, що через ті клади заклята і вся земля на острові. Колись, кажуть, грамотний чоловік взяв Євангелію і вночи хотів перейти острів. Тіки й він зійшов на гору, — Євангелія й випала з рук; він підняв — вона опять випала… Став творить молитву, а козеня з-під куща „меке-ке-ке-еее!“, — та дідові на шию і сіло верхом… Далі козеня зскочило, а ззаду єго хтось лозиною як шмарне, як шморгне, — та по ухах, та по ухах. Гнало та шмогало, насилу дід влучив до каюка… Стрибнув той дід в каюк і помахав веслом додому. На другий день пішов він шукать Євангелію, аж вона пошматана на кусочки». «Запорозьким», тобто пов'язаним з козаками, вважався й давній «Красний дуб» поряд з балкою Шанцевою, під яким теж був запорозький скарб[19].

У 1767 році на Хортиці було встановлено один з 20-и козацьких бекетів (сторожових постів) для спостереження за діями ногайців Кримського ханства[20]. Взимку 1772 р., під час чергової Російсько-турецької війни, на острові був встановлений пост «при полковнику Ивану Бабуре и двоих старшинах 200 человека рядовых казаков пароконных»[21].

У володінні князя Григорія Потьомкіна[ред.ред. код]

Карта острова Хортиця Якова Новицького

Після знищення Запорозької Січі (1775) Хортиця була віддана у рангову дачу князю Потьомкіну-Таврійському[22]. Адміністративно острів тоді належав до новоутвореного Слов'янського повіту Новоросійської губернії [23]. Під час своєї подорожі до Херсона у 1781—1782 рр. академік Василь Зуєв писав про Хортицю: «За три версты от Кичкаса переехали мы речку Хортиц (тобто Верхню Хортицю), славную по имеющемуся против устья ея особливой от всех прочих величины острову того же имяни, на котором князь Григорий Александрович Потемкин особое для разведения и украшения прилагает старание»[24].

Згідно народних переказів, записаних Новицьким та Яворницьким у кінці ХІХ ст., по велінню князя на Хортиці був закладений великий сад, де росли яблуні, кислиці, груші, вишні й особливо багато терену. Цей сад, який називали «Потьомкінським» або «Царським», знаходився у підвищеній південно-східній частині острова, біля великого кургану, який також отримав назву «Потьомкінського». На кургані, або біля нього Потьомкін, начебто, хотів збудувати палац. Від саду через весь острів до поромної переправи через Старий Дніпро була проведена «поштова» дорога, обсаджена алеєю. Крім того, князь планував з'єднати Хортицю з берегами Дніпра двома мостами. «Потьомкінський» сад охоронявся старим капралом. Від нього отримала назву балка Капралка на узбережжі Нового Дніпра у південній частині острова, хортицьке урочище Капральщина, та нині не існуючий малий піщаний острів Капральський Просеред у тому ж Новому Дніпрі. Коли капрал помер, багато садових дерев були викопані місцевими жителями для своїх потреб[25][26].

Згідно «Плану снятому на реке Днепре Хортицкому острову…» у 1780-і рр. на узбережжі Нового Дніпра знаходилися вісім козацьких зимівників: «зимовник Кравцов», Івана Чорана, Федора Шлепки, Івана Івахи, Василя Книшенка, Семена Кравця, Івана Шевця та Степана Вергерки. Крім того, на плані показані рілля, «место для деревни», «место для винограду и фруктовых деревьев», «место для саду» та «для огороду»[27].

Архівні документи Олександрівського Покровського собору свідчать, що у 1784 р. у правобережній у слободі Новогригорівка (згодом — Хортиця, Верхня Хортиця), яка тоді належала Потьомкіну, була побудована церква й утворений новий приход. До нього були зараховані й піддані князя, жителі острова Хортиці в кількості чотирьох родин[28].

На узбережжі Нового Дніпра, у районі сучасної вулиці Наукове Містечко Потьомкін хотів заснувати великий «сад», або парк англійського, пейзажного типу, про що свідчить «План саду на Хортицком острове Светлейшаго князя Григория Александровича Потемкина с показанием на оном разного строения». У цьому «саду» передбачалося звести «будинок», який за розмірами та плануванням нагадує палац у стилі класицизм, пам'ятник Катерині ІІ, та різні паркові споруди: «турецький дім», «ротонда», «храм Ніки», «піраміда», «грецький», «доричний», «іонічний», «тосканський» храми, «обеліск». Однак, чергова війна з Туреччиною, розпочата 1787-го року, відволікла князя від реалізації хортицьких планів. Вже 1789-го він передав острів скарбниці, а 1790-го сюди прибули колоністи-меноніти. Своє поселення — село Острів Хортиця, вони заснували саме на місці запланованого князем саду. Проте, нові мешканці не помітили ніяких слідів того, що створення саду було розпочате[29][30].

Менонітське село Острів Хортиця[ред.ред. код]

Влітку 1789 року у Хортицьке урочище за запрошенням уряду Російської імперії прибули перші 34 родини колоністів-менонітів із Західної Прусії (регіон Данцига та Марієнвердера на Нижній Віслі). У складі Катеринославського повіту Катеринославської губернії ними була заснована Хортицька колонія (або Колонія Хортиця, «Стара колонія»), центром якої стало село Хортиця на р. Верхня Хортиця[31][32]. У 1790 р. на острові 18-ма родинами було засноване однойменне село — Острів Хортиця (німецькою — Insel Chortitz). Серед засновників була й родина Якоба Хьоппнера (1748—1826) — одного з депутатів, який першим приїжджав на оглядини Хортицького урочища. Село мало неофіційну назву Kampe — німецькою літературною мовою, або de Kaump — на діалекті платдойч (plattdeutsch), який був розмовною мовою меннонітів[33]. Назва Kampe (de Kaump) перекладається, як «табір» та пояснюється тим, що на Хортиці було багато давніх укріплень.

У найперший день свого перебування на Хортиці меноніти зупинилися на відпочинок у балці Музичиній. Тут вони зустрілися із запорозьким козаком Матвієм Шутом, відомим також, як Дворяненко, який тоді жив в урочищі Кічкас на правому боці Дніпра[34]. За спогадами менонітів, коли на Хортицю прибула перша їхня партія, на острів, познайомитися з Хьоппнером, завітав козак Іван Бабура, що жив тоді недалеко від Дніпра, на р. Середня Хортиця. Наступного дня Бабура надіслав Хьоппнеру в подарунок по парі гусей, качок та курок[35].

Біля плавневого озера Домаха Хьоппнер побачив покинуту козацьку хату: «Хата небольшая была, из тесаннаго дерева, с маленькими окнами со ставнями; внутри стоял большой дубовый стол, на средине которого вырезано было распятие Христа, а на одном из углов просверлена дырка, в которую, видно, вставлялась свеча; кроме стола в хате были еще печь и лавы; с наружной стороны, вокруг хаты, разбросаны были тряпки, валялись черепья от посуды и насыпаны были кучи золы»[36].

У перші часи перебування на острові меноніти іноді зазнавали нападів місцевих розбійників-лугарів, про що також збереглися перекази. Ця обставина змусила колоністів селитися не окремими хуторами, як у Пруссії, а цілими селами[37].

Село Острів Хортиця розташовувалося на узбережжі Нового Дніпра, від гирла балки Мала Вербова на півночі до південної околиці сучасного селища Садівників на півдні. На північній околиці села знаходилися вітряк, кінська стайня, корівник та будинок чабана. Планування самого села дещо відрізнялося від більшості менонітських населених пунктів. Тут всі подвір'я були лише по один бік вулиці, по другий був Дніпро з гарним пляжем, що тягнувся вздовж берега. У межах колишнього села знаходяться дві великі скелі. Ту, на залишках якої сьогодні стоїть профілакторій заводу «Дніпроспецсталь», меноніти називали Grosse Stein (Велика Скеля). Поряд із нею, на хортицькому схилі видається Stein Berg (Скельна Гора), українська назва якої — ск. Думна. Нижче Grosse Stein була річкова пристань, поряд з Stein Berg — школа та магазин. Садиби були оточені фруктовими садами, позаду садиб пролягала польова дорога, а за нею — приватні ділянки землі. В Острів Хортиці не було церкви. Селяни ходили молитися до центральної Хортицької Менонітської церкви у правобережне село Хортиця. Добиратися до неї не завжди було легко, і тому часто богослужіння проводили у приміщенні школи. У 1872 році велика пожежа у селі знищила 8 садиб разом з будинками, стодолами та стайнями[38][39].

Населення Острова Хортиці складало 93 особи у 1818 р., 395 — у 1859 р., 452 — у 1885 р., 205 — у 1897 р., 204 — у 1905 р., 215 — у 1908 р., 282 — у 1911 р., 314 — у 1918 р.[40].

Сучасне селище Острів Хортиця сьогодні неофіційно називається «Колонкою». З тутешніх давніх споруд зберігся тільки один житловий будинок, який досі використовується за призначенням — це будинок зі стайнею, що належав родині Ґерхарда Янцена. Його сильно пошкодила велика пожежа 1914 р., а після ремонту на фронтоні позначили дату «1914», яка збереглася донині[41].

Поряд із лівим схилом балки Ганівка, серед сотень могил центрального хортицького кладовища збереглося 39 менонітських надгробків. Два з них належать людям, які народилися ще у Західній Прусії. Це Петер Гільдебранд (3.03.1754 — 27.03.1849) та Хелена Гільдебранд (11.05.1775 — 8.06.1833). У 1889 р. на честь сотої річниці переселення менонітів в Україну, біля могили Якоба Хьоппнера було встановлено пам'ятний обеліск. На північному боці цього монументу є напис: «Пам'яті уповноваженого Якову Хьоппнеру від хортицьких та молочанських друзів». Напис на протилежному боці: «Згадай дні давні, поміркуй про літа минулих родів, що Господь зробив для них. Второзак. ХХХІІ, 7». У 1973 р. пам'ятник був перевезений до Канади і зараз міститься у музеї Менонітської спадщини у Стейнбаху, Канада, провінція Манiтоба[42][43].

Як виглядав острів Хортиця у часи менонітів, дає змогу уявити «План дачи колонии Хортицы…» 1867 р. Узбережжя та балки були вкриті листяним лісом. Багато лісу було й у південній плавневій частині. Тут також були значні площі луків, чагарників, піщаних кучугур та 16 озер видовженої форми, часто оточених болотами. Північна частина підвищеного плато острова, вкрита степовою рослинністю та піскуватими ґрунтами з шелюгою, у господарстві не використовувалася. Тут проходила лише одна дорога — з села до поромного перевозу на Старому Дніпрі, де стояв будинок перевізника. Центральна частина острова була зайнята ріллею. Від дороги, що йшла вододілом острова, у південному напрямку відділялися ще кілька — до пасовиська, у плавні та до броду через Старий Дніпро. Давні кургани та земляні укріплення ХVIII ст. до ІІ половини ХІХ ст. прекрасно збереглися.

План 1867 р. містить повністю забуті згодом менонітські назви деяких урочищ острова Хортиця: Ганнеш лехт — балка Ганівка, Кроп лехт — балка Костіна, Енц лехт — балка Корнієва (Капралка), Корніше лехт — балка Корнетівська, Рій лехт — балка Широка (Оленяча), Генерал лехт — балка Генералка, Штрюк — безіменне нині урочище біля профілакторію заводу «Запоріжсталь», Бором лехт — балка Громушина, Гей лехт — балка Музичина, Штейн воде — оз. Кам'яне, Грос ланге воде — оз. Прогній[44][45].

Піщаний ґрунт острова не міг давати багатих врожаїв зернових, тому в перші роки колоністи випасали багато овець та рогатої худоби. Але з часом стало зрозуміло, що це шкодить лукам та лісам, і меноніти перейшли до хліборобства та садівництва. Острів укрився фруктовими садами та городами. Свій врожай селяни продавали в Олександрівську. Особливо славилися прекрасні хортицькі кавуни, продаж яких приносив чималі прибутки[46]. Про вирощування менонітами картоплі згадує навіть Т. Г. Шевченко у своєму вірші «І мертвим, і живим…», написаному у 1845 р, після відвідин острова Хортиці: «І на Січі мудрий німець картопельку садить…»[47].

Меноніти дуже дбали про хортицький ліс. У 1842 р. вони започаткували соснові посадки та закріпили сипучі піски чагарниками шелюгу. За даними 1857 р. на острові було 49000 дорослих дерев дубу, 4000 — бересту, 1000 — липи, 4500 — груші. Все це — не рахуючи великої кількості тополь, верби та лозняку. У 1871 р. колоністи були переведені з «іноземних поселян» у розряд поселян-власників. Після цього мешканці сусіднього м. Олександрівськ та с. Вознесенівка почали хижацькі порубки хортицького лісу. Скарги менонітів та наступні заходи губернської адміністрації ніяких результатів не дали. Тому меноніти були вимушені продати свій ліс з торгів. Врешті, у 1884 р. давній хортицький ліс було майже повністю знищено[48].

Великий внесок менонітів у природоохоронну справу. У 1910 р. викладачем Хортицького центрального училища П. П. Бузуком було засноване Хортицьке товариство охоронців природи — перша народна громадська природоохоронна організація в Україні, Російській імперії та Старому Свiтi. Переважна більшість членів Товариства були менонітами. Одним з багатьох напрямків роботи організації було збереження мальовничих прибережних скель від знищення кар'єрами. До нашого часу на деяких хортицьких скелях, наприклад, Канцерівській Нижній (на о. Байди у Старому Дніпрі), збереглися написи «ХООП». Внаслідок наростання в суспільстві антигерманської істерії, викликаної Першою Світовою війною, у 1915 р. діяльність Товариства було призупинено[49][50].

У 1915 р. у Російській імперії було прийнято новий дискримінаційний закон про «німецьке» землеволодіння. Користуючись ним, влада Олександрівська фактично примусила менонітів продати острів Хортицю місту. 28 липня 1916 р. було укладено договір з продажу землі за ціною 300 руб за десятину — загалом 722200 руб. Однак, навіть і половини цієї суми колоністи врешті не отримали. Частина колишніх мешканців одразу переселилася в інші менонітські села, частина залишилася на острові на правах орендарів[51].

Тим часом керівництво Олександрівська почало розробляти грандіозні проекти зі створення на Хортиці «міста-супутника»: «Остров Хортица по своему живописному расположению и необычайно в гигиеническом отношении благоприятным особенностям, представляет сочетание всех условий для создания новой части городского поселения — города-сада, города-здоровья» — йшлося в офіційному листі до Петрограду. Проекти міста-саду планувалося втілити після війни, але вони так і залишилися на папері[52].

ХІХ століття: відродження святині[ред.ред. код]

Комплекс «Запорізька Січ»

На межі ХVIII — XIX ст. Хортиця стала об'єктом спеціального вивчення. Це пояснюється, по-перше, відкриттям на території України нових університетів, системна освіта яких передбачала знайомство з працями античних та середньовічних авторів, які описували цю місцевість. Крім того, романтизм, що охопив творчі верстви Російської імперії з 1820-х років, передбачав всебічний інтерес до минулого, тобто до історії, археології, етнографії та інших гуманітарних наук[53]. Свою роль відіграло й характерне для доби романтизму захоплення надзвичайно мальовничими краєвидами околиць Хортиці. Генерал М. М. Раєвський, подорожуючи разом з поетом О. С. Пушкіним на Кавказ у 1820 р., у своєму щоденнику писав: «Тут Днепр только перешел свои пороги, посреди его — каменистые острова с лесом, весьма возвышенные, берега также местами лесные; словом, виды необыкновенные, я мало видал в моем путешествии, кои бы мог сравнить с оными»[54].

На початку ХІХ ст. академік А. Х. Лерберг торкається історії та природи острова, пояснюючи події раннього середньовіччя[55]. У 1825 р. питання стосовно Хортиці та Дніпровських порогів у контексті історичної географії Подніпров'я та Причорномор'я з'ясовував письменник, драматург і дипломат О. С. Грибоєдов[56]. Короткі свідчення про Хортицю містяться у працях історика Нової Січі та Південної України А. О. Скальковського[57][58][59].

У 1835 році виходить друком повість М. В. Гоголя «Тарас Бульба», в якій письменник зобразив Запорозьку Січ на Хортиці: «Козаки сошли с коней своих, взошли на паром и через три часа плавания были уже у берегов острова Хортицы, где была тогда Сеча, так часто переменявшая свое жилище»[60]. У 1842 р. побачила світ нова, доповнена й цензурована редакція повісті, просякнута промосковською ідеологією. Твір в якому історія майстерно переплетена з романтичними стереотипами, став неймовірно популярним як серед патріотів України, так і серед імперських шовіністів[61]. Повість надзвичайно пожвавила інтерес до Хортиці у всіх верствах суспільства. Т. Г. Шевченко, який у 1842 р. ілюстрував «Тараса Бульбу», в липні-серпні наступного, 1843 р., побував на острові. Своїми враженнями від цієї подорожі він поділився з етнографом Я. Г. Кухаренком у листі від 26 листопада 1844 р. «Був я уторік на Україні — був у Межигорського спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрувала нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися». Поет згадував Хортицю у кількох своїх творах: «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842), «І мертвим, і живим…» (1845), «Іржавець» (1847), «Не хочу я женитися» (1848). Величезний авторитет Т. Г. Шевченка в українському суспільстві сприяв, зокрема, й тому, що Хортиця у ХІХ ст. поступово перетворилася на одне з визначних сакральних місць для українців як Російської, так і Австро-Угорської імперій[62].

У 1844 р. літературний критик М. І. Надєждін, у роботі з історичної географії Геродотової Скіфії згадує про Запорозьку Січ на острові Хортиці, сприймаючи цей факт, як беззаперечний. Крім того Надєждін пов'язує острів та розташоване поряд урочище Кічкас зі священим скіфським краєм Геррос: «Я полагаю здесь самое приличное место кладбищу царей скифских, посреди столь дикаго, грозновеличественнаго ландшафта»[63]. У 1867 р. археолог і журналіст А. Подберезський пов'язує з Хортицею також події міфу про походження скіфів, неодноразово підкреслюючи «прекрасну», «поетичну» й «таємничу» особливість тутешньої місцевості[64].

Першим, хто звернув увагу на Хортицю, як місце, навколо якого акумулювалася народна пам'ять, був літератор О. С. Афанасьєв-Чужбинський, який вивчав етнографію Нижнього Дніпра у 1856—1860 рр. У праці «Очерки Днепра» (1861) він описав природу острова та побут місцевих мешканців-менонітів, приділив увагу топоніміці[65]. У 1875 р. протоєрей І. І. Карелін досліджував історію й топографію Хортиці та її околиць у зв'язку з питанням Хортицької Січі[66]. У 1876 р. історик та етнограф Я. П. Новицький присвятив острову окрему свою статтю[67]. Згодом, протягом десятиліть Новицький збирав і видавав багато народних легенд і переказів про Хортицю та навколишні урочища, акцентуючи увагу на козацькій тематиці[68]. Його узагальнююча праця «Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности» (1917) до цього часу зберігає велику наукову цінність[69][70].

Значну увагу Хортиці приділяв історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький, який протягом життя багато разів бував на острові. Романтичне захоплення козацтвом, літературний талант і невимушена манера викладення матеріалу сприяли надзвичайній популярності його робіт. У працях «Остров Хортица на реке Днепре» (1886)[71], Запорожжя в остатках старины и преданиях народа" (1888)[72], «Вольности запорожских казаков» (1898)[73], «История запорожских казаков» (1900)[74] Д. І. Яворницький описував природу, топоніміку острова, побут та перекази місцевих мешканців, вивчав питання Хортицької Січі та діяльності князя Д. І. Вишневецького.

Наприкінці XIX ст. серед освіченої публіки Хортиця вже міцно набула статусу особливого, сакрального острова, місця паломництва, пов'язаного передовсім із запорозьким козацтвом[75].

Влітку 1878 р. Хортицю відвідав композитор М. В. Лисенко, який брав участь у археологічній експедиції В. Л. Беренштама[76].

Збираючи матеріали для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», влітку 1880 р. на Хортиці побував художник І. Ю. Рєпін разом зі своїм молодим учнем В. О. Сєровим: «Мы долго бродили по Хортице, казавшейся нам выкованной из чистого палевого золота с лиловыми тенями, слепившего нам глаза на раскаленном солнце, — это впечатление создавали густо покрывавшие большие пространства палевые иммортели. Осматривали мы старые, уже местами запаханные колонистами запорожские укрепления; пили у колонистов пиво; устали изрядно»[77].

У 1891 р. в Олександрівську, а можливо й на Хортиці, побував письменник О. М. Пєшков (Максим Горький)[78].

У 1895 р. Хортицю відвідав письменник І. А. Бунін: «Я отправился на знаменитый „Остров св. Георгия“ — Хортицу и долго блуждал по нем, отыскивая хоть каких-нибудь следов старой Сечи. Но остров был тих и пустынен… Только земляные валы, заросшие травой, говорили о том, что когда-то тут были воинские станы..»[79].

На межі ХІХ — ХХ ст. флору та ґрунти Хортиці вивчали А. М. Бекетов, І. Я. Акінфієв, С. І. Ростовцев[80].

Хортиця під час революції та Перших визвольних змагань (1917—1920 рр.)[ред.ред. код]

Після Лютневої революції, в Олександрівську, як і по всій Україні, почалося національно-культурне відродження. Влітку 1917 р. робітники Південних залізничних майстерень Катерининської залізниці заснували культурно-освітні організації — курені «Січ» та «Хортиця». У цих назвах відбилося ставлення місцевої громадськості до острова Хортиця, як до національної святині й місця розташування легендарної Січі. У жовтні 1917 р. на основі згаданих куренів постали однойменні курені Вільного козацтва, створені для протидії анархії і більшовикам.[81] Ці курені успішно взяли участь у боях з російськими більшовиками, які точилися в Олександрівську 12—14 грудня 1917 р. Однак, 2 січня 1918 р. у місто залізницею прибули значні сили червоних і окупували його.[82]

У звільнені Олександрівська значну роль відіграв легіон Українських січових стрільців союзної австро-угорської армії, яка просувалася територією України згідно умов Берестейського договору. Вояки УСС, західні українці, сприйняли «візит» до Олександрівська, до Хортиці з великим ентузіазмом. Австрійський ерцгерцог (архикнязь), полковник легіону УСС Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген, відомий також під псевдонімом Василь Вишиваний (1895—1948) у своїх автобіографічних спогадах пише: «Одного вечора я дістав наказ вирушити зо своїми частинами — кораблем і залізницею — через Нікополь на Олександрівськ, себто в околиці славної Хортиці, де була колись славна мати Січ. У нас була велика радість, що саме ми мали щастя обсадити ці славні землі»[83].

Український січовий стрілець Мирон Заклинський, згадуючи про Хортицю, «прив'язує» місто до острова, а не навпаки: «На північ від Біленького, напроти Хортиці, є гарне місто. Тоді називалося Олександрівське, тепер Запоріжжя»[84].

16 квітня 1918 р. ударом Кримської групи армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана, за підтримки легіону Українських січових стрільців, більшовики були вибиті з Олександрівська.[85]

Одною з популярних форм культурного дозвілля українських вояків стали екскурсії на Хортицю. Стрілець Мирон Заклинський згадував: «…Рухлива управа наладнувала культурне наше життя після перерви… Зорганізувала кілька прогулянок на Хортицю, в яких приняли участь також Українські січові стрільці. Мешканці східних і західних земель знайомились, пізнавали краще одні одних і заприязнювались. Бував приявний також старий археолог і етнограф Новицький. Біля нього держалася на Хортиці більшість Українські січові стрільці. Він водив своє товариство по острові, показував давні окопи і сліди укріплень, та все пояснював»[86].

29 червня 1918 р. відбулася важлива подія в історії Хортиці — панахида за загиблими вояками. Мешканець Олександрівська, сотник армії УНР Никифор Авраменко (1893—1973) згадував:

« Незабутньою подією був побут всім полком на острові Хортиці. Великим пароплавом, без зброї курені переправились через Дніпро і пішо пройшли коло 4-х кілометрів на найвище місце в голові острова. Було запрошено кілько гостей, серед їх і Андрій (рідний брат Н. Авраменка — ред.). По дорозі затримувались коло історичних місць, як редут на Вошивій скелі, оборонні фортифікації першої Січі, видом на урочище Сагайдачного, Стовпи. Поясняли топографію і історію минулого переважно ми з Андрієм. На найвищому місці поставлено приготовлений гранітний пам'ятник з хрестом і одповідним написом (напис на хресті був такий: „Сей хрест — знак щирої любови і вдячної пам'яти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918“ — ред.). Дивились гості на кількатисячну групу наслідників колишньої козацької слави, і не одному блиснуло сльозою око.  »

Після короткого одпочинку польовий священик п. о. Микола Мошняга посвятив пам'ятник, одслужив молебень за закінчення боїв та панахиду за полеглих за волю тепер і колись. Оркестр грав одповідні мелодії, хор співав величаво.

Виголосили мови Болбочан (полковник армії УНР Петро Болбочан), Оліфер (отаман Олександрівського куреня Вільного козацтва І. Оліфер — ред.) і Андрій. То були хвилі глибокого скуплення, поваги, порушення душевних струн.

Наступили поминки. Наше постачання постаралось. німці-колоністи, господарі Хортиці, тоже несподівано привезли пару возів молока, масла, ковбас, хліба. Їли і пили хто що хотів і скілько хотів. Довго, до вечора тягнулись поминки під музику і спів. Як довга і широка Україна, знайшлись тут представники всіх земель: Київщини, Полтавщини,Харківщини, Запорожжя, Волині, Поділля, Полісся, Бессарабії, Наддністрянщини. Каждому запали в душу ці хвилі, як символ соборності України. Пороблено пам'яткові фотографічні знімки. Од'їхав штаб і гості. Вечором перевозились дубами назад. З п. Кондратюком сліділи за переправою"[87][88].

Судячи з розповіді Никифора Авраменка, згаданий пам'ятник було встановлено у північно-східній частині Хортиці, на північ від балки Совутиної та на захід від сучасного історико-культурного комплексу «Запорозька Січ», у районі так званої Першої курганної групи[89]. Сьогодні панахида 29 червня на Хортиці вважається прологом до Акту Соборності України 22 січня 1919 р.[90].

17 листопада 1918 року в Олександрівську було повалено владу гетьмана Павла Скоропадського та відновлено УНР. Головну роль у цих подіях відіграли Вільні козаки — вояки колишнього 47 пішого Олександрівського полку. Курінь Вільних козаків почав формуватися у Хортицький полк армії УНР. Пізніше цей підрозділ брав участь у боях поблизу Кічкаського мосту з колишнім гетьманським 8-м Катеринославським корпусом, який ішов на з'єднання з військами Денікіна[91].

У грудні 1918 року на Хортиці облаштувався повстанський отаман Юхим Божко (1885—1920) — колишній вояк кінного полку ім. Костя Гордієнка, який брав участь у червневій панахиді. Проголосивши себе кошовим «Новї Запорозької Січі», Божко разом з однодумцями прагнув максимально відтворити колишні козацькі звичаї та порядки.[92]

У пам'ять про перебування на острові та на пошану до національної святині, ім'ям «Хортиця» був названий бронепотяг армії УНР. Він брав участь у боях з червоними та денікінцями на території сучасних Вінницької та Хмельницької областей у серпні—листопаді 1919 р.[93]

Наприкінці грудня 1918 року Олександрівськ було захоплено загонами Нестора Махна та бiльшовиками. 10 липня 1919 р. мiсто захопила Добровольча армія генерала Денікіна. Восени 1919 р. Олександрівськ неодноразово займали загони Нестора Махна, що дiяли в тилу денiкiнцiв. Хортиця опинялася «на лінії фронту» між білими та Революційною повстанською армією України.

21 вересня 1920 року червоні були вибиті з Олександрівська стрімким ударом армії білого генерала Врангеля. Вночі з 23 на 24 вересня 1920 року батальйон першого полку білої дивізії Маркова на рибальських човнах переправився з Вознесенки на Хортицю, вибив звідти 19-й полк червоних та зайняв невелику частину острова. Протягом наступного дня білі зайняли всю південну половину острова. Наступні 2-3 дні білі відбивали контратаки червоних і захопили всю Хортицю. З 29 вересня переправа врангелівців на острів здійснювалася за допомогою п'яти пароплавів та двох моторних човнів. До 4 жовтня інженерна рота Марковської дивізії спорудила тимчасовий міст через Новий Дніпро, влаштований на козлах, баржах та понтонах. Острів був зв'язаний зі штабом Марковської дивізії на лівому березі Дніпра також телефоном та телеграфом.

Марковцям належало форсувати Старий Дніпро Бурвальдською переправою, Корниловцям — Нижньохортицькою. Броди досліджувалися за допомогою місцевих жителів.

О 3 годині ночі 8 жовтня білі почали раптову операцію по захопленню плацдарму на правому березі Старого Дніпра. Марковці, подолавши брід глибиною по груди, швидко зламали спротив 19-го та 21-го полку червоних, який майже весь здався у полон. Корнилівці подолали Нижньохортицький брід всього за кілька хвилин, увірвалися до колонії Нижня Хортиця й без бою захопили цілий полк червоних. Далі розгорнувся наступ на колонію Розенталь (Канцерівка), яка була захоплена до полудня. В той час вже був готовий тимчасовий міст через Старий Дніпро. В той день на переправі у південній частині Хортиці був присутній відомий білий генерал О. Кутєпов.[94][95]

Наступні кілька днів червоні намагалися здійснити контратаку й на острові траплялися запеклі бої. Підполковник Марковського піхотного полку В. Є. Павлов згадував, що білогвардійці на Хортиці жартома називати себе «Запорожцями ХХ століття» й порівнювали своє становище зі становищем козаків минулого[96].

На правому боці Дніпра врангелівцям так і не вдалося розвинути наступ. Вже вранці 14 жовтня їхні частини, відступаючи під ударами червоних, знов опинилися біля Бурвальдської переправи. На висоті східніше колонії Бурвальд відбувся важкий багнетний бій. Після цього білим довелося швидко розбирати міст на переправі, відігнавши червоних від берега рушничним вогнем. Нижньохортицький міст було спалено[97]. У той же час червоні вдерлися на Хортицю з півночі. Зав'язався бій, в результаті якого вони почали відступ до Бурвальдського броду. Тут червоні зустрілися з останніми частинами врангелівців, які прямували їм на зустріч тим же бродом. Тільки взаємне незнання тими й іншими обстановки дозволило їм мирно розійтися у воді.

20 жовтня надійшов наказ командування білої армії відійти з Хортиці. Вночі з 20 на 21 жовтня частини пройшли по мосту й швидко почали його демонтаж. 23 жовтня білі без бою залишили Олександрівськ.[98]

В описаних боях, у складі армії генерала Врангеля, брав участь Хортицький курінь Катеринославського повстанського кошу «Визволення України». Він був створений в Олександрівську у вересні 1920 р. з колишніх гайдамаків, вільних козаків, бійців самокатної сотні й новобранців. Після кривавих подій цей підрозділ відступив через Генічеськ до Феодосії, а потім опинився у Туреччині.[99][100]

Нестабільність у державі та бойові дії на острові призвели до того, що становище у місцевому господарстві стало катастрофічним. Не було обігових коштів, посівного матеріалу, палива, не вистачало робочих рук, сільськогосподарський реманент не лагодився, коні гинули від хвороб, лани заростали бур'яном, сади та будівлі не доглядалися. Управитель господарства Г. А. Недавній повідомляв, що посівну 1918 р. довелося проводити під обстрілами. З 1918 р. землі господарства здавалися у короткострокову оренду й виснажувалися. Більшовики, які утримували Олександрівськ з грудня 1918 по липень 1919 р., вирішили перетворити Острів-Хортицьке господарство на совєтську ферму, «для забезпечення бідноти міста продуктами за собівартістю». Однак, доля цього підприємства була сумна. З 1919 р. господарство зазнавало постійних грабунків з боку жителів Вознесенівки. Через розбійні напади орендарі-меноніти були вимушені покинути острів, рятуючи своє життя.[101]

Міжвоєнний перiод (1921—1941)[ред.ред. код]

Згідно перепису населення та володінь м. Олександрівська 1921 р. На Хортиці налічувалося 211 постійних мешканців та 5 біженців[102].На 1926 р. острів Хортиця належав до Вознесенівської сільради. У селі з населенням 134 осіб було 32 двори. Серед мешканців була тільки одна родина менонітів, решта — українці. Школи та вітряка на острові на той час вже не було[103].За даними 1928 р. острiв належав вже до м. Запоріжжя. Тут мешкало 158 людей[104].

Великі зміни відбулися з початком будівництва Дніпрогесу. Iнженер-гідротехнік Алєксандров розпочав роботу над його проектуванням ще у 1921 р. За першим, попереднім варіантом проекту фронт водоутримуючих споруд мав перетинати північну частину о. Хортиця. У Новому Дніпрі, між Хортицею та скелею Дурна, планувалася водозливна гребля. За скелею Дурною, коло лівого берега, та у Старому Дніпрі розташовувалися дві секції силової станції. На лівому березі Старого Дніпра та на правому березі Нового Дніпра намічалося два чотирикамерних шлюзи: перший — для проходу морських суден, другий — для річкових. Північний кінець Хортиці мала оточити бетонна дамба. Згодом проект Дніпрогесу був значно змінений[105].

Вигляд на ДніпроГЕС з острова Хортиця

У 1929 р. спеціальна комісія при Президії ВРНГ СРСР розглядала 8 «майданів» — варіантів розміщення у районі м. Запоріжжя нового промкомбінату — основного споживача енергії Дніпрогесу. Так званий «майдан Б» був розташований у південній плавневій частині о. Хортиця. Цей варіант було відхилено через недостатню площу та велику вартість підготовки до будівництва[106].

У 1932 р. був затверджений генеральний план «Соціалістичного міста» Велике Запоріжжя, яке створювалося у зв'язку з будівництвом ДніпроГЕСу та Запорізького промкомбінату. Згідно із цим планом острів Хортиця мав стати одним з семи окремих районів міста. Йому відводилася роль загальноміського рекреаційного центру. Більшу частину острова по плану займали санітарна зона, бази відпочинку, спорткомплекси та центральний парк площею 1000 га. Тільки одна вісімнадцята площі Хортиці, у північній її частині, відведена під забудову. Це — 15-20-поверхові житлові будинки та 30-40-поверхові адміністративні хмарочоси, де розташовані науково-дослідні інститути, лабораторії, музеї, бібліотеки. Зі зміною архітектурної моди у Радянському Союзі у сер. 1930-х рр. цей план забудови Хортиці був визнаний хибним[107].

Вид на Три щогли з історико-культурного комплексу «Запорозька Січ»

З будівництвом ДніпроГЕСу пов'язана поява потужних ліній електропередачі, які спотворили краєвид північної частини Хортиці. Найпомітнішим їх елементом є так звані «Три щогли» на скелі Совутиній над Новим Дніпром (до Німецько-радянської війни їх було чотири). Ці опори, які отримали назву «ПС» — «Перехідна Спеціальна», були споруджені у 1932-33 рр. Опори цього типу не мають аналогів в Україні[108].

У зв'язку зі створенням Дніпровського водосховища Кічкаський міст 2-ї Катерининської залізниці мав бути демонтований. Замість нього було вирішено будувати мости через Новий та Старий Дніпро та залізничну лінію «Шлюзовий — Канцерівка 2-га». Споруди, спроектовані під керівництвом інженера М. С. Стрелецького, зводилися з високоякісної сталі чехословацької фірми Witkowitz-Werke. Обидва мости були арковими, двопутними (з двобічним рухом) та двоярусними (нижній ярус — шосейна дорога, верхній — залізниця). Міст через Новий Дніпро — триарковий, загальною довжиною 616 м. Міст через Старий Дніпро — найбільший на той час одноарковий металічний міст у Європі. Довжина його арки складала 224 м, а загальна довжина — 370 м. Роботи на Мостовому переході почалися у 1927 р. з побудови робітничих бараків на о. Хортиця. За 4 роки крім мостів на Хортиці з'явилася залізнична станція «Січ» та шляхопровід, було здійснено величезний об'єм земляних робіт. 31 серпня 1931 р. на згаданій станції відбувся мітинг з нагоди відкриття мостів та залізниці, а 5 вересня 1931 р. об'єкти були здані в експлуатацію[109].

Міжвоєнний період позначився бурхливим розвитком сільського господарства на Хортиці. У 1927 р. тут були створені приватні меліотовариства «Вільне життя», «Серп і Молот», «Червона Зірка», «Січ», які отримали землю у довгострокову оренду. У 1928 р. всі вони були об'єднані у «Плодоспілку». У 1929 р. було створено велике господарство з метою постачання городини (переважно картопля, помідори, капуста) робітникам Дніпробуду. У 1930 р. воно стало частиною Запорізького Агрокомбінату. В жовтні 1930 р. на Хортиці створено Хортицький науково-дослідний інститут електрифікації та механізації (ХОНДЕМ) — перше подібне підприємство в СРСР та Україні. Інститут здійснював глибоку оранку полів за допомогою електроплугу, проводив досліди із впливу електрики на рослини у скляних електроангарах з підігрівом ґрунту електрикою та паровим опаленням по підземним паропроводам. У 1931 р. у плавневій частині виділялося кілька дослідних ділянок для вирощування рису площею понад 5 га. У зв'язку із цим планувалося запросити на Хортицю 15-20 досвідчених корейців на посаду бригадирів. Будувалися житлові бараки для сотень робітників, насосна станція, канали, лінії електропередачі, корпус інституту[110].

У часи Дніпровського Будівництва населення Хортиці значно збільшилося, з'явилися кілька нових селищ. У 1938 р. у с. Колонка (колишнє менонітське селище Острів Хортиця) жили 1130 чол., у с. Радгосп (відоме сьогодні, як Овочівників), заснованому у 1929 р. — 476 чол. На той час існували також сел. Січ при однойменній залізничній станції, виселок Січ, сел. Старий Дніпро (біля мосту). Крім того, на острові значилися педагогічна школа, інститут електрифікації, науково — дослідна лабораторія інституту, неповна середня школа № 43 (відкрилася у 1936 р., капітальну будівлю зведено 1938 р.), будинок відпочинку ДАЗу, піонерський табір ДАЗу, будинок відпочинку «Запоріжсталь» (відкрито 6 липня 1935 р.), будинок хворої дитини, а також різні майстерні[111].

Острів Хортиця

У зв'язку з проведенням Дніпробудівської археологічної експедиції Наркомосу УСРР (1927—1932 рр.) на Хортиці надзвичайно пожвавилися археологічні роботи. Розкопувалися поселення доби неоліту-енеоліту на скелі Середній Стовп (А. Добровольський, 1927-30 рр.), поселення доби бронзи в районі балки Мала Вербова (П. Смолічев, 1928-29 рр.), могили курганної групи № 5 (П. Смолічев, 1930 р.). Пізніше досліджувалися кургани з групи № 2 (В. Каменський, 1936 р.), козацький зимівник ХVIII ст. (В. Пешанов, 1937 р.) та укріплення на о. Байди (Л. Макаревич, 1941)[112].

Вже у 1927 р. були висловлені пропозиції щодо створення на Хортиці музею, заповідування окремих її ділянок, або оголошення природним заповідником всього острова, який «є справді одним з найцікавіших куточків України і його конче потрібно обслідувати з усіх боків»[113].

Знаходячись поряд з найбільшою в Європі ГЕС, яка у довоєнному Радянському Союзі була одним з найпопулярніших туристичних об'єктів, Хортиця вже з самого початку Дніпровського Будівництва привертала до себе увагу сотень тисяч екскурсантів. Туристів приваблювали перш за все мальовничі краєвиди скель північної частини острова, старовинні земляні укріплення й панорами нових циклопічних споруд: ДніпроГЕСу та мостів через Дніпро[114].

Перiод Німецько-радянськоï війни (1941—1945)[ред.ред. код]

Зруйнований міст Стрілецького через Новий Дніпро на острів Хортиця, 1942 р.
Зруйнований міст через р. Новий Дніпро на острів Хортиця, 1942 р.

У середині серпня 1941 р. через Хортицю пішов потік біженців. Трактори, комбайни та інша сільськогосподарська техніка незабаром знищила шосе, прокладене на піщаному ґрунті, й воно перетворилося на нездоланну перепону для транспорту.

Вдень 18 серпня погано озброєні й непідготовлені частини 274 стрілецької дивізії, батальйони 157-го полку НКВС та «народного ополчення», які працювали на ритті протитанкових окопів між Старим Дніпром і Бабуркою, розпочали бій з переважаючими силами німців. Не витримавши натиску, совєтські війська відступили на південь. Міст через Старий Дніпро підірвати не вдалося й німецькі танки прорвалися на Хортицю, зайнявши північну частину острова. Біля 15:00 при прямому влучанні снаряду від детонації вибухнув замінований міст, що з'єднував Хортицю з лівим берегом. У пастці на острові залишилося 400—500 бійців 274-ої дивізії, які продовжували бій.[115][116]

Близько 18:00 18 серпня в паніці перед наступаючими частинами Вермахту радянські сапери підірвали Дніпрогес. Було зруйновано 10 биків у правобережній частині греблі (загальна довжина руйнування — 175,5 м), до відмітки близько 30 м. Внаслідок цього за лічені секунди рівень води у нижньому б'єфі піднявся на близько 5 м. Хвиля накрила хортицькі плавні й загинуло багато воїнів 274 стрілецької дивізії РСЧА, яких на момент вибуху на острові було близько 3000[117][118].

За спогадами старожилів острову відтворюється драматична картина наслідків цієї події. Коли хвиля відійшла, на деревах лишились висіти сотні (якщо не тисячі) солдатів. Відразу ж німецькі війська зігнали із селищ жінок і наказали їм зібрати тіла загиблих червоноармійців. Тіла лежали на полях, на городах, висіли на деревах у плавнях[119]. Мешканка південної частини Запоріжжя М. Ф. Мозгова згадує: «В 41-му, коли підірвали наши плотину, теж скілько солдат полягло. В лісі у плавнях стояли воїнські частини. Їх не попередили, мабуть. Коли хлинула вода, який крик був в цих плавнях! Як кричали люди: „Допоможіть! Допоможіть!“ Тоді майже у кожного були човни. Так дуже багатьох врятували човнами»[120].

Після 18 серпня радянські війська перебували в південній частині Хортиці. Однак в ніч на 27 серпня острів залишили: 600 червоноармійців не стримали атаку 300 піхотинців противника, підсилених 10-ма танками і 2-ма батареями. На початку вересня на Хортиці залишилися тільки угорські війська. У ніч з 1 на 2 вересня на острові невдало намагалася закріпитися рота стрілецького полку РСЧА. 3-5 вересня Дніпро перетинали кілька великих підрозділів, й, закріпившись у південно-східній частині Хортиці, звідти розвивали наступ. Перед загрозою оточення угорці залишили важке озброєння і відкотилися по мосту через Старий Дніпро. На ранок 6 вересня Хортицю повністю захопили червоні. Допомогу частинам, що наступали на Хортиці, надав загін «Юні чапаєвці», який складався із запорізьких школярів. Перепливаючи Дніпро, вони добували розвіддані й розкладали сигнальні вогнища. Хортицька контрнаступальна операція, проведена в дні суцільних невдач, була сприйнята як свідчення зростаючих можливостей Червоної армії.[121]

Після звільнення Хортиці біло підірвано міст через Старий Дніпро. В ніч 3 жовтня 1941 р. війська Червоної армії згідно наказу командування покинули острів Хортицю й Запоріжжя[122].

У 1942 р. силами мобілізованих в місті й області робітників, під керівництвом українських інженерів та під контролем німецьких військових спеціалістів було відбудовано стратегічно важливі мости через Хортицю[123]. У тому ж 1942 р. у Запоріжжі було проведено перепис населення. За його даними на о. Хортиця тоді жили 1348 чол. у селищах Нове Дніпро, станція «Січ», Старий Дніпро, Будинок відпочинку (виникло на місці розваленого б/в «Запоріжсталь»). Мешканці селищ проживали в будинках, бараках та землянках[124].

З липня по вересень 1943 р. на острові Хортиця дислокувалася розвідувальна школа, що переїхала сюди з Києва. Вона розміщувалася у будівлі середньої школи № 43 та корпусі Всесоюзного інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Основний контингент школи, яка готувала розвідників та диверсантів, складався з військовополонених Червоної армії. Тут навчалося 40-50 чоловіків та 7-8 жінок різних національностей[125].

У вересні 1943 р. фронт знову наблизився до Запоріжжя. На Хортиці німці створили систему укріплень та спеціальних споруд. Тут тримали оборону 123-й і 125-й піхотні дивізії Вермахту.[126] 21 вересня 1943 р. радянська авіація завдавала ударів по мостах через Дніпро у районі Хортиці задля того, щоб перервати залізничне сполучення. Однак задачу з руйнування мостів виконано не було.[127]

У першій половині дня 14 жовтня 1943 р. лівобережна частина Запоріжжя була повністю захоплена червоними і Хортиця опинилася на лінії фронту. В другій половині дня німці здійснили перший потужний вибух на Дніпрогесі. Але завдяки тому, що перед цим рівень води у водосховищі був понижений, це не спричинило таких катастрофічних наслідків, як у 1941 р.[128]

З 25-26 жовтня на Хортиці намагалися закріпитися підрозділи РСЧА, однак з початком переправи у районі Розумівки (26 листопада) всі частини були виведені з острова. Безуспішно намагаючись ліквідувати Розумовський плацдарм, німці перекинули туди два полки з Хортиці. Через місяць з Розумівського плацдарму розгорнула наступ 6-а армія. У ніч з 29 на 30 грудня німці залишили Хортицю й правобережні околиці Запоріжжя[129][130].

Відновлений міст Стрілецького, 1943 рік

Під час відступу Вермахту обидва мости через Дніпро у районі о. Хортиця були цілком знищені. Замість них Управлінням військово-відновлювальних робіт 3 січня 1944 р. почалося спорудження тимчасових мостів у плавневій частині острова, на місці стародавнього броду. Мости будувалися за проектом інженера М. О. Артеменка, під керівництвом генерал-майора технічних військ М. В. Борисова, силами 1-ї Гвардійської залізничної бригади та всього мобілізованого працездатного населення міста Запоріжжя й області.

На величезній кількості паль, вбитих у дно Дніпра, були поставлені опори з просякнутих спеціальною сумішшю шпал та колод, на них — дерев'яні ферми, настил з балок і залізничний шлях. Працюючи день і ніч, за надзвичайно несприятливих зимових погодних умов, під нальотами німецької авіації, мости збудували за 48 діб, закінчивши 19 лютого 1944 р. Об'єкти використовувалися до грудня 1952 р., коли стали до ладу мости ім. Б. Н. Преображенського.[131][132]

Уявлення про те, як виглядав острів у 1945 р., дає тогочасна військова карта. Тут позначено селища Виселок, Новий Дніпро, Старий Дніпро, Січ та Радгосп, зруйновані бази відпочинку заводів «Запоріжсталь» і ДАЗ та школа. В південній частині острову відмічено роз'їзд Гвардійській, що з'явився під час будівництва мостів у 1944 р. і отримав свою назву на честь 1-ї Гвардійської залізничної бригади[133].

Панорами[ред.ред. код]

Панорама Дніпрогесу з Хортиці
Панорама знаменитого мосту через Дніпро з Хортиці
Панорама острову Хортиця

Сучасність[ред.ред. код]

Спальний корпус піонерського табору ЗТЗ
Монета Острів Хортиця на Дніпрі — колиска українського козацтва аверс
Монета Острів Хортиця на Дніпрі — колиска українського козацтва реверс

Острів інтегровано в структуру Запоріжжя. Через острів проходить залізниця зі станцією «Запорізька Січ» в середній частині острова. Працюють три автомобільні мости.

На острові є заселені селища, велика кількість означених пам'яток історії й археології. Десятки будинків відпочинку, санаторіїв, туристичних баз. Піщані пляжі. Смерекові й листяні ліси. Унікальні плавні на півдні.

28 березня 2007 року, напередодні Великодніх свят, на святому місці був відкритий пам'ятник українській писанці, що став незабаром місцем активного паломництва віруючих. Древнє святилище на хортицькій землі у вигляді вселенського символу світобудови являє собою виконане з Янцевського граніту яйце вагою дев'ятсот кілограм, яке встановлене в центральній частині острова. Його значний обсяг (обхват — 2,85 м, висота — 1,35 м), розфарбований у червоно-біло-чорній гамі з використанням традиційних візерунків місцевої розпису, покоїться на постаменті з дикого каменю з сакральної написом «Краса, добробут, родовід».

У 2013 році художником Леонідом Нікітіним писанка була заново пофарбована. Нові яскраві кольори символізують довголіття, плодовитість і благополуччя під захистом вогню фарби в поєднанні з покровом містичної таємниці минулого і древнім запорізьким орнаментом — ось те, що зробило цей пам'ятник унікальним і відомим на всю Україну.[134]

2007 року на Хортиці було розбудовано комплекс «Запорозька січ». Частина будівель була створена як декорація до багатосерійного фільму «Тарас Бульба» режисера В. Бортко. На території комплексу відтворено козацькі курені, гострокіл та оборонну вежу. Збудовано невелику триверху дерев'яну церкву, присвячену Покрові Богородиці[135]. Комплекс відкрито для відвідувачів, передбачене екскурсійне обслуговування.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Владимир Супруненко. Запорожский край. Популярная энциклопедия природных и исторических достопримечательностей, традиций и названий. Запоріжжя, Просвіта, 2006, с. 65.
  2. Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорозького). — Київ : Українська видавнича спілка імені Юрія Липи, 2008.
  3. І.М.Желєзняк, А.П.Корепанова, Л.Т.Масенко, О.С.Стрижак Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. — Академія наук Української РСР. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні. — Київ : Наукова думка, 1985. — С. 172.
  4. Історія запорізької Хортиці: від витоків до сучасності (фото) — reporter-ua.com
  5. В Запорожье обнаружено уникальное захоронение III тысячелетия до нашей эры
  6. Меч князя Святослава
  7. Остапенко М. А., Мірущенко А. П. Найбільший острів на Дніпрі (історико-археологічний нарис) / М. А. Остапенко, А. П. Мірущенко // Заповідна Хортиця. — Запоріжжя: Дике Поле, 2006. — Випуск 1. — С. 26
  8. Кобалія Д. Р., Нефьодов В. В. «Запорозька чайка»: історія однієї знахідки. — Запоріжжя: Дике Поле, 2005. — С. 145.
  9. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. — Т. 2. — К., 2000. — C. 39-40
  10. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. — Т. 2. — К., 2000. — С. 37.
  11. Скальковский А. А. Опыт статистического описания Новороссийского края. Часть I. — Одесса, в типографии Л. Нитче, 1850. — C. 118
  12. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. — Т. 3. — К., 2003. — C. 742
  13. Топографическое описание доставшимся по мирному трактату от Отоманской порты во владение Российской Империи земель, 1774 года // Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. 7. — С. 173
  14. Олійник О. Л. Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734—1775) / О. Л. Олійник. — Запоріжжя: Дике Поле, 2005. — C. 91, 97
  15. Новицький Я. П. Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності / Я. П. Новицький. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1997. — C. 33-44
  16. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Д. І. Яворницький. Частина І. — Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. — С. 205.
  17. Новицький Я. П. Народна пам'ять про Запорожжя. Перекази та оповідання, зібрані на Катеринославщині / Я. П. Новицький // Народна пам'ять про козацтво. — Запоріжжя: СП «Интербук», 1991. — С. — 24-26
  18. Новицкий Я. П. С берегов Днепра (очерки Запорожья). Путевые записки и исследования // Яків Новицький. Твори. — Запоріжжя, АА Тандем, 2007. — Т. 1. — С. 178, 182
  19. Новицький Я. П. Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності / Я. П. Новицький. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1997. — C. 48-49
  20. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: у 3 т. — Т. 1. — К.: Наукова думка, 1990. — С. 315.
  21. Расписанные, в каких местах, для предосторожности, через всю зиму, от неприятеля из Войска Запорожского Низового, учреждены посты (1772 года) // Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. 9. — С. 209
  22. Новицкий Я. П. Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности / Я. П. Новицький. — Запоріжжя: Тандем-У, 2005. — C. 20
  23. Генеральная карта Новороссийской губернии, разделенной на уезды. Соч. в 1779 году Иваном Исленьевым // НБУВ, 38344
  24. Путешественныя записки Василья Зуева от С.Петербурга до Херсона въ 1781 и 1782 году. Репринтное издание. — Днепропетровск: Герда, 2011. — 393 с. C. 260—261
  25. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Д. І. Яворницькй. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — Ч. І. — C. 217
  26. Новицкий Я. П. Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности / Я. П. Новицький. — Запоріжжя: Тандем-У, 2005. — C. 21-22
  27. План снятому на реке Днепре Хортицкому острову с показанием на оном разного леса, лугов, зимовников и другой ситуации // ЦГВИА, ф. ВУА, № 24089 (I—III) 27
  28. Новицкий Я. П. Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности / Я. П. Новицький. — Запоріжжя: Тандем-У, 2005. — C. 20.
  29. План саду на Хортицком острове Светлейшаго князя Григория Александровича Потемкина с показанием на оном разного строения // ЦГВИА, ф. ВУА, д. 22752 (1-4)
  30. Власов О. Ю. Нездійснений проект створення на о. Хортиця салу з палацем князя Г. О. Потьомкіна за картографічними даними / О. Ю. Власов // Заповідна Хортиця. Збірка наукових праць. — Запоріжжя, 2012. — С. 97-100
  31. Немцы России. Населенные пункты и места поселения. Энциклопедический словарь [составитель В. Ф. Дизендорф]. — Москва: «ЭРН», 2006. — C. 496
  32. Bergen H. Chortitza Colony atlas. Mennonite Old Colony (1867) / H. Bergen. — Saskatoon: Mennonite Historical Society of Saskatchewan, 2004.
  33. Bergen H. Chortitza Colony atlas. Mennonite Old Colony (1867) / H. Bergen. — Saskatoon: Mennonite Historical Society of Saskatchewan, 2004
  34. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Д. І. Яворницький. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — Ч. І. — С. 220
  35. Новицький Я. П. Твори в 5-ти томах. Т. 2. — Запоріжжя: АА Тандем, 2007. — C. 162
  36. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Д. І. Яворницький. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — Ч. І. — С. 219
  37. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Д. І. Яворницький. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — Ч. І. — С. 224
  38. Фрізен Руді. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Руді Фрізен. — Мелітополь: ТОВ «Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні», 2010. — С. 90
  39. H. J. Neudorf. Insel Chortiza (Ostrov Chortiza), Chortitza Kolonie. 1916. — Режим доступу: Електронний ресурс
  40. Немцы России. Населенные пункты и места поселения // Энциклопедический словарь [составитель В. Ф. Дизендорф]. — М. : «ЭРН», 2006. — C. 176
  41. Фрізен Руді. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Руді Фрізен. — Мелітополь: ТОВ «Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні», 2010. — С. 91 — 92
  42. Фрізен Руді. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Руді Фрізен. — Мелітополь: ТОВ «Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні», 2010. — С. 92 — 96
  43. Новицький Я. П. Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності / Я. П. Новицький. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1997. — С. 38
  44. План дачи колонии Хортицы лит. Е с колониями А. Кронсвейде, Б. Нейгорст, В. Нейендорф, Г. Нейенбург, Д. Ейнлаге, З. Шенгорст, И. Остров-Хортицы, I. Розенталь, К. Розенгард, Л. Кронсталь, М. Остервик, О. Шенеберг, П. Блюменгарт, Р. Бурвальд, С. Нижния Хортицы, Н и Ж государственных окружных овчарен владения меннонистов Екатеринославской Губернии и Уезда, Хортицкаго меннонитскаго округа. Съемки, произведенной в 1867 году Чинами Корпуса Межевщиков. Масштаб в англійском дюйме 200 сажень // ДАЗО, ф. 264, спр. 92
  45. Власов О. Ю. Острів Хортиця на «Плані дачі колонії Хортиці…» 1867 року / О. Ю. Власов // Музейний вісник. — 2014. — Вип. 14. — С. 166—169
  46. Clara Klassen. Klassen genealogy. From the land of revolution and war to the land of freedom and peace. — Abbotsford, BC: Private publication, 1996. — hdc., 636 Valcraft Printing LTD. — P. 13
  47. Шевченко Т. Г. Кобзар. Повна збірка. — Харків: Видавничий дім «Школа», 2005 — С. 329
  48. Новицкий Я. П. Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности / Я. П. Новицький. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1997. — C. 15-16
  49. Черноморец В. С. П. Ф. Бузук — основоположник природоохранного движения в Александровске (к 90-летию Хортицкого общества охранителей природы) / Черноморец В. С. // Музейний вісник. — 2001. — Вип. 1. — С. 83 — 86
  50. Берестень Ю. В. Організація охорони довкілля в менонітських колоніях Півдня України в ХІХ — початку ХХ століття: до історії Хортицького товариства охоронців природи / Ю. В. Берестень // Історія і культура Придніпров'я: невідомі та маловідомі сторінки. — 2012. — Вип. 9. — С. 51 — 56
  51. Чайка О. В. Принятие законов о ликвидации немецкого землевладения в России в 1915 году и его последствия для острова Хортицы / О. В. Чайка // Музейний вісник. — 2008. — Вип. 8. — С. 110—112
  52. Чайка О. В. Принятие законов о ликвидации немецкого землевладения в России в 1915 году и его последствия для острова Хортицы / О. В. Чайка // Музейний вісник. — 2008. — Вип. 8. — С. 112—114
  53. Завгородний Ю. Ю. Пещеры в сакральном пространстве Днепровских порогов и острова Хортица
  54. Вилинов Ю. А. Остров в филиграни эпох и путей (Хортицкий коллаж). — Запорожье: Полиграф, 2003. — С. 145
  55. Лерберг А. Х. Изследования, служащие к объяснению древней русской истории. — Санктпетербург: в типографии Департамента народнаго просвещения, 1819. — С. 278—279
  56. Грибоедов А. С. Сочинения. — Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1953. — С. 458—459
  57. Скальковский А. А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730—1823. Часть 1 с 1730 по 1796. − Одесса, 1836. — С. 255
  58. Скальковский А. А. История Новой Сечи или последняго Коша Запорожскаго. — Одесса, в городской типографии, 1841. — С. 155
  59. Скальковский А. А. Опыт статистического описания Новороссийского края. Часть I. − Одесса, в типографии Л. Нитче, 1850. — С. 118—119
  60. Гоголь Н. В. Тарас Бульба. (Редакция 1835 г.)
  61. Палiй О. Цензурований Бульба i режиссер Бортко в ролi Андрiя / О. Палiй // Украïнська правда. — 6 квiтня 2009
  62. Завгородній Ю. Ю. Тарас Шевченко і острів Хортиця: модерні витоки відродження давньої святині / Ю. Ю. Завгородній // Українознавство. — Київ, 2008. — № 3. — С. 113—115
  63. Надеждин Н. И. Геродотова Скифия, объясненная через сличение с местностями / Н. И. Надеждин // Записки Одесскаго общества истории и древностей. — Одесса, 1844. — Том первый. — С. 84 — 85
  64. Подберезский, А. Геркулесовы столбы на Днепре / А. Подберезский // Записки Одесскаго общества истории и древностей. — Одесса, 1867. — Т. VI. — С. 496
  65. Афанасьєв-Чужбинський О. С. Нариси Дніпра. — Львів: Апріорі, 2016. — С. 184—190
  66. Карелин И. Запорожские городища / И. Карелин // Записки Императорскаго Одесскаго общества истории и древностей. — Том девятый. — Одесса: в городской тип. сод. Алексомати, 1875. — С. 434—436
  67. Новицький Я. П. Острів Хортиця на Дніпрі / Я. П. Новицький // Народна пам'ять про козацтво. — Запоріжжя: Интербук, 1991. — С. 100—108
  68. Новицький Я. П. Народна пам'ять про Запорожжя. Перекази та оповідання, зібрані на Катеринославщині / Я. П. Новицький // Народна пам'ять про козацтво. — Запоріжжя: СП «Интербук», 1991. — С. 11-99.
  69. Новицкий Я. П. Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности / Я. П. Новицький. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1997. — 88 с.
  70. Діброва С. Я. Остання праця «Нестора української етнографії»: Я. П. Новицький про історичну Хортицю / С. Я. Діброва // Сіверянський літопис. — 2007. — № 5. — С. 74-81
  71. Эварницкий Д. И. Остров Хортица на реке Днепре (Из поездки по запорожским урочищам) // Киевская старина. — 1886. — Т. XIV, кн. I. — С. 41-90
  72. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Д. І. Яворницький. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — Ч. І. — С. 146—151, 185—229.
  73. Яворницький Д. І. Твори у 20 томах / Д. І. Яворницький. — Запоріжжя: Тандем-У, 2005. — Т. 2. — С. 65-71, 97-98, 183, 188.
  74. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. Том І. — Київ, «Наукова Думка», 1990. — 592 с.
  75. Каргапольцев И. Н. Путеводитель по Днепру и его порогам. — Екатеринослав: тип. Н. Я. Павловского, 1888. — С. 205—208
  76. Архів Михайла Драгоманова. — Т. 1: Листування Київської старої громад из М. Драгомановим (1870—1895 рр.). — Варшава: Український науковий інститут, 1938. — С. 158
  77. Репин И. Е. Далекое близкое. — Москва: Искусство, 1953. — С. 351
  78. Шевелев М. Максим Горький: «…Я ночевал на берегу Днепра против острова Хортицы…»/ Шевелев М. // Хроники и комментарии (интернет-газета). — Режим доступу: Електронний ресурс
  79. Бунин И. А. Казацким ходом
  80. Зайцев Д. Днiпробуд i острiв Хортиця / Д. Зайцев // Краєзнавство. — 1927. — № 1. — С. 18 -19
  81. Турченко Ф. Г. Запорізький край за доби Центральної Ради / Ф. Г. Турченко // Науковi працi iсторичного факультету Запорiзького Нацiонального унiверситету. — Запорiжжя: ЗНУ, 2009. — Вип. ХХV. — С. 9
  82. Щур Ю. Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне ХХ сторіччя / Ю. Щур. — Запоріжжя: ФОП Москвін А. А., 2016. — С. 11 — 14
  83. [Автобіографічні спогади Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена. Українські Січові Стрільці з весни 1918 до перевороту в Австрії [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://rubooks.org/book.php?book=5655&page=54]
  84. Мирон Заклинський. Українські Січові Стрільці в Східній Україні — Режим доступу: Електронний ресурс
  85. Щур Ю. Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне ХХ сторіччя / Ю. Щур. — Запоріжжя: ФОП Москвін А. А., 2016. — С. 20
  86. Мирон Заклинський. Українські Січові Стрільці в Східній Україні
  87. Авраменко Н. Спомин запорожця
  88. Щур Ю. Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне ХХ сторіччя / Ю. Щур. — Запоріжжя: ФОП Москвін А. А., 2016. — С. 32
  89. Власов О. Ю. День Соборности на Хортице // Власов О. Ю. Звіт про науково-дослідну роботу за 2014 рік. — Запоріжжя, 2015 // НА НЗХ № 871. — С. 86
  90. Завгородній Ю. Ю. Острів Хортиця, як національна святиня, під час національно-визвольних змагань 1917—1921 років / Ю. Ю. Завгородній // Заповідна Хортиця. Збірка наукових праць. — Запоріжжя, 2015. — С. 111
  91. Саричев В. Д. Хортицький полк 1918—1920 рр. (до історії однієї знахідки) / В. Д. Саричев // Заповідна Хортиця. Збірка наукових праць. — Запоріжжя, 2011. — С. 99-101
  92. Савченко В. А. Авантюристы гражданской войны: историческое расследование. — Харьков: Фолио, М.: АСТ, 2000
  93. Печенюк С. І. Бронепотяги — фортеці на рейках / С. І. Печенюк // Дослідження з історії техніки. — 2010. — Вип. 12. — С. 34
  94. Битенбиндер А. Г. Действия Марковской дивизии на правом берегу реки Днепра в районе западнее города Александровска в период 24.09.2010 — 01.10.1920
  95. [Критский М. А. Корниловский ударный полк. — Париж, 1936. — с. 199
  96. Павлов В. Е. Марковцы в боях и походах за Россию в освободительной войне 1917—1920 родов. Книга вторая. 1919—1920 г. г. — Париж: типография Сергея Березняка, 1964. — C. 291—299
  97. Битенбиндер А. Г. Действия Марковской дивизии на правом берегу реки Днепра в районе западнее города Александровска в период с 24.09.2010 по 01.10.1920
  98. Павлов В. Е. Марковцы в боях и походах за Россию в освободительной войне 1917—1920 родов. Книга вторая. 1919—1920 г.г. — Париж: типография Сергея Березняка, 1964. — C. 304—313
  99. Щур Ю. Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне ХХ сторіччя / Ю. Щур. — Запоріжжя: ФОП Москвін А. А., 2016. — С. 48
  100. Саричев В. Д. Хортицький полк 1918—1920 рр. (до історії однієї знахідки) / В. Д. Саричев // Заповідна Хортиця. Збірка наукових праць. — Запоріжжя, 2011. — С. 102
  101. Чайка О. В. Принятие законов о ликвидации немецкого землевладения в России в 1915 году и его последствия для острова Хортицы / О. В. Чайка // Музейний вісник. — 2008. — Вип. 8. — С. 114—117
  102. Генеральний план Національного заповідника «Хортиця». Пояснювальна записка 5044-19 ПЗ. — Запоріжжя: ДПІ «Запоріжцивільпроект», 2003. — С. 20
  103. Павелко И. Кто жил на Хортице в 20-е годы прошлого века // Газета «МИГ». — Запорожье, 3 января 2013
  104. Довідник по населених пунктах Запорiзькоï округи (до округовоï мапи видання 1928 року). — Запорiжжя: друкарня «Комунар», 1928. — С. 190
  105. Днепрострой. Рабочий проект гидротехнических сооружений и электротехнического оборудования. — Ленинград — Москва: Объединенное научно-техническое издательство НКТП СССР, 1937. — Том первый (Общий обзор проектирования. Гидростанция). — С. 21-22
  106. Белоцветов В. К вопросу о выборе площадок для заводов при Днепровской гидростанции // Днепрострой. Бюллетень Государственного Днепровского Строительства. № 3. — Москва, 1929. С. с. 157
  107. Нариси історії архітектури Української РСР (радянський період) / під ред. Заболотного В. Х. — К. : Державне видавництво літератури з будівництва та архітектури УРСР, 1962. — 480 с
  108. Толмачев А. Свидетели войны: как строили и восстанавливали знаменитые «Три мачты» и другие ЛЭП на Хортице
  109. Власов О. Ю. Мосты через Новый и Старый Днепр (постройки 1931 г.) / О. Ю. Власов // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2001. — № 1. — С. 68-72
  110. Клименко А. А. Діяльність тресту ДЕСК у 1920 — 1930-х роках ХХ століття / А. А. Клименко // Заповідна Хортиця. — Запоріжжя, 2012. — С. 101—106
  111. Клименко А. А. Хортиця у 30 — 60-і рр. — виникнення селищ, будинків відпочинку та оздоровчих закладів (довідка) // Звіт про науково-дослідну роботу за 2011 р. По темі «Освоєння острова Хортиця у ХХ столітті» // НА НЗХ 765
  112. Кобалия Д. Р. Сквозь древние горизонты (очерк истории археологических исследований на Хортице) / Д. Р. Кобалия // Заповідна Хортиця. — Запоріжжя, 2011. — С. 203—204
  113. Зайцев Д. Дніпробуд і острів Хортиця / Д. Зайцев // Краєзнавство. — Харків: Український комітет краєзнавства, 1927. — № 1. — С. 21-23
  114. Власов О. Ю. До історії розвитку туризму на Запорожжі у зв'язку з будівництвом Дніпрогесу / О. Ю. Власов // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2012. — № 12. — С. 220—221
  115. Запорізький рахунок Великій війні. 1939—1945 / Ф. Г. Турченко, В. М. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський та ін.; Ф. Г. Турченко (наук. ред.). — Запоріжжя: Просвіта, 2013. — С. 69
  116. Тараненко С. В. Оборона Запорожья в августе — октябре 1941 года / С. В. Тараненко // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2006. — № 6. — С. 140—142
  117. Лініков В. А. Підрив Дніпровської греблі 18 серпня 1941 р. / В. А. Лініков // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2012. — № 12. — С. 227—228
  118. Лініков В. А. Дніпровська гідроелектростанція: погляд з-під хмар / В. А. Лініков // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2013. — № 13. — С. 207
  119. Сушко К. І. Острів Хортиця: Історико-публіцистична розвідка. — Запоріжжя: Дике Поле, 2001. — С. 91
  120. Шилин Дмитрий. 740 дней / Дмитрий Шилин // Индустриальное Запорожье. — 2001. — 20 жовтня
  121. Запорізький рахунок Великій війні. 1939—1945 / Ф. Г. Турченко, В. М. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський та ін.; Ф. Г. Турченко (наук. ред.). — Запоріжжя: Просвіта, 2013. — С. 101—103
  122. Тараненко С. В. Оборона Запорожья в августе — октябре 1941 года / С. В. Тараненко // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2006. — № 6. — С. 146
  123. Запорізький рахунок Великій війні. 1939—1945 / Ф. Г. Турченко, В. М. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський; Ф. Г. Турченко (наук. ред.). — Запоріжжя: Просвіта, 2013. — С. 162
  124. Клименко А. А. Хортиця у 30 — 60-і рр. — виникнення селищ, будинків відпочинку та оздоровчих закладів (довідка) // Звіт про науково-дослідну роботу за 2011 р. По темі «Освоєння острова Хортиця у ХХ сторітті» // НА НЗХ 765
  125. Хортицька німецька розвідшкола // Окуповане Запоріжжя: страшна правда війни (віртуальна виставка)
  126. Антощак М. М. Розумовський плацдарм / М. М. Антощак // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2014. — № 14. — С. 275
  127. Лініков В. А. Про що говорять тіні / В. А. Лініков // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2015. — № 15. — С. 217
  128. Лініков В. А. Дніпровська гідроелектростанція: погляд з-під хмар / В. А. Лініков // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2013. — № 13. — С. 213
  129. Запорізький рахунок Великій війні. 1939—1945 / Ф. Г. Турченко, В. М. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський, Ф. Г. Турченко (наук. ред.). — Запоріжжя: Просвіта, 2013. — С. 317, 326—327
  130. Антощак М. М. Розумовський плацдарм / М. М. Антощак // Музейний вісник. — Запоріжжя, 2014. — № 14. — С. 279
  131. Борисенко О. Є. Спогади М. О. Артеменка про будівництво мостів через р. Дніпро в районі м. Запоріжжя / О. Є. Борисенко // Заповідна Хортиця. Матеріали V міжнародної наукова-практичної конференції «Історія запорозького козацтва в пам'ятках та музейній практиці». — Запоріжжя: ПП В. І. Антіпов, 2011. — С. 186—188
  132. Борисенко О. Є. Тимчасові мости через р. Дніпро (1944—1952) / О. Є. Борисенко // Музейний вiсник. — Запоріжжя. — 2002. — № 2. — С. 122—125
  133. Клименко А. А. Хортиця у 30 — 60-і рр. — виникнення селищ, будинків відпочинку та оздоровчих закладів (довідка) // Звіт про науково-дослідну роботу за 2011 р. По темі «Освоєння острова Хортиця у ХХ столітті» // НА НЗХ 765
  134. Пам'ятник писанці на Хортиці, — zabytki.in.ua
  135. Козацька Покровська церква і комплекс «Запорозька Січ» на сайті «Дерев'яні храми України»

Ресурси Інтернету[ред.ред. код]