Хортиця

|Lat_dir|Lon_dir

острів

Хортиця
Північна скеляста частина Хортиці
Карта
Знімок Хортиці
Географія
47°49′16″ пн. ш. 35°05′28″ сх. д.
Місцезнаходження	річка Дніпро
Акваторія	Дніпро
Площа	23,59  км²
Довжина	12,5  км
Ширина	2,5  км
Найвища точка	30 м
Країна
Україна
Регіон	Запорізька область, м. Запоріжжя, Вознесенівський район
Адм. одиниця	Запоріжжя
Хортиця Хортиця (Україна)
Хортиця Хортиця (Запорізька область)
Хортиця на Вікісховищі

Хо́ртиця — найбільший острів на Дніпрі, розташований у районі міста Запоріжжя, нижче Дніпровської ГЕС. Унікальний природний та історичний комплекс. Хортиця є одним із Семи чудес України.

На північній стороні острова був останній дніпровський поріг. Хортиця витягнута із північого заходу на південний схід, має довжину 12,5 км, ширину в середньому 2,5 км і площу приблизно 3000 га. Острів до останнього часу зберігав ліси в прибережних балках, а в післявоєнні часи був заліснений лісовим господарством в північній частині, де ґрунти є піщаними. В південній частині зберігається степ з багатьма реліктовими видами рослин, які збереглися тільки на острові, але в давнину зростали на всій території півдня України. На крайньому півдні острова існують плавні.

Природа

Скелясті береги з північного-заходу Хортиці

З геологічного погляду, Хортиця є частиною Українського кристалічного щита. Долина Дніпра в районі Хортиці є єдиною збереженою ділянкою порожистої частини річки. До будівництва Дніпровської ГЕС русло Дніпра перетинало дев'ять порогів. Безпосередньо біля острова Хортиця не було порогів, але збережені скельні острови й скельні структури в північній частині острова мають характерні для порогів особливості. Хортиця й прилеглі до неї острови оголошені геологічним заказником «Дніпровські Пороги».

Геологічною основою острова служать докембрійські породи віком близько 2,5 мрд. років, у першу чергу — граніти, покриті шаром більш молодих осадових порід. У північній частині Хортиці над берегом піднімаються скелі заввишки 40—50 м, що спадають до півдня.

Флора Хортиці нараховує понад 1600 видів вищих рослин, з яких 15 % є ендеміками. На острові стикаються різноманітні природні зони: різнотравно-ковилові степи, дубові й хвойні ліси, заплавні луки. Завдяки особливим мікрокліматичним умовам, утвореним могутньою річкою, рослинні угруповання істотно відрізняються від материкових.

Назва

Існує дуже багато версій походження назви острова, втім більшість дослідників виводять назву від тюрксько-половецького «орт», «орта», що означає «середній» (посеред Дніпра). Серед низки версій, назву виводять від «хорт» — «пес», від давньослов'янського бога Хорса.

Вперше назва острова трапляється у праці імператора Костянтина Багрянки «Про управління імперією». В різних списках цієї праці Хортиця носить назву острів Святого Григорія та острів Святого Георгія. Щодо Григорія, то вважають, що це був вірменський просвітник Св. Григор.

У руських літописах острів називається Хортичем, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським островом. Вперше назва Хортичий острів згадана у зв'язку з походом князя Святослава Ізяславича проти половців 1103 року.

У Воскресенському літопису під 1223 роком острів названий Варязьким островом. Еріх Лясота, Боплан писали про Хортицю та Хіртицю, польський хроніст Марцін Бельський писав про Хорчика. Василь Зуєв й князь Мишецький називали острів Хортиц. В атласі Дніпра 1786 року адмірала Пущина іменується Хитрицький, в Рігельмана — Хордецький острів.

Дмитро Донцов наводить легенду, де йдеться про те, що «Хортицею той острів прозивався по причині, що там колись у давнину стародавня була хвортеця». Проте, ця легенда не є переконливою з наукової точки зору.

Історія

Плямисті олені — найбільші хребетні тварини на острові Хортиця. Зустріти їх можна в плавнях заповіднику

Завдяки стратегічному розташуванню Хортиця мала багате історичне минуле. Острів відіграв чималу роль у битвах козаків. 1965 року острів став державним історико-культурним заповідником, в якому передбачено створити музейний комплекс, присвячений історії запорозького козацтва. Археологічні й історичні знахідки здебільшого зберігаються в Запорізькому історичному музеї, що в північній кінцівці острова.

Мезоліт

Людина з'явилася на острові ще в епоху палеоліту та мезоліту. Перші археологічні знахідки відносять до доби мезоліту (10—6 тисячоліття до н. е.) у північній та східній частинах Хортиці.

Неоліт

Пам'ятки дніпро-донецької культури доби неоліту (5—3 тис. до н. е.) — у селі Середній Стіг і урочищі Вирва.

Енеоліт

Стародавнє капище (реконструкція)

Поселення знайдено у північно-східній частині острова, де до 1970 рр. існувало давнє козацьке село Середній Стіг, яке дало назву Середньостогівській культурі енеоліту 4 тис. до Р. Х. Від цих поселень залишилися численні поховання, городища й культові споруди, велика кількість крем'яних, кам'яних, кістяних та рогових знарядь праці на острові Байди, в урочищах Вирва, Дурна Скеля, Соловка Гай та в північній частині Хортиці. Численні знахідки цього часу було піднято зі дна Старого Дніпра.

Бронза

Альтанка на Хортиці

Перші істотні досліджені поселення належать до епохи бронзи (III—II тис. до Р. Х.). Пам'ятки бронзи відомі по всій території Хортиці:

• поховання ранньої бронзи
• поселення племен ямної культури 3—2 тис. до н. е. (північно-східна частина острова);
• поселення племен катакомбної культури, перша половина 2 тис. до н. е. (східний схил балки Совутиної);
• поселення племен культури багатопружкової кераміки 16—15 ст. до н. е. (північно-східна частина острова);
• поселення племен зрубної культури 15—14 ст. до н. е. (південний схил балки Молодняга).

На острові Байда була виявлена потужна фортеця з кількома рядами стін та ровів, що була столичним замком усього Нижнього Подніпров'я. Тут було знайдено святилища, де, можливо, проводили астрономічні спостереження.

Залізна доба

Городище «Совутина Скеля» є пам'яткою скіфського часу 7—3 ст. до н. е., де досліджено оборонні (до 6 м), житлові та господарські будівлі. Численні ґрунтові і курганні могильники (6 курганних груп).

Сармати з ІІ сторіччя до Різдва Христова до ІІІ сторіччя залишили окремі поховання і монети. В 1925 році була знайдена тетрадрахма царя Єфтидема Бактрійського ІІ — І сторіччя до Різдва Христова (в річці біля Хортиці) і римський денарій імператора Адріана.

Хортиця за доби Великого переселення народів (ІІІ-VIII ст. н. е.).

Початок доби Великого переселення народів ознаменувався міграцією у Північне Причорномор'я готів та частини інших германських племен (поч. ІІІ ст.). У ІV ст. на теренах східніше Дністра гревтунгами – східною гілкою готів – була утворена держава на чолі з королем Германаріхом. До складу цього «варварського королівства», імовірно, входило тодішнє населення острова Хортиці та навколишніх земель Дніпровського Правобережжя. Дослідники пов'язують з готським племінним союзом пам'ятки черняхівської археологічної культури, залишені готами, слов'янами, сармато-аланами, скіфами та фракійцями;. На Хортиці відомо кілька пам'яток черняхівської культури. В околицях балки Корнійчиха, поряд із бродом через Старий Дніпро, досліджено поселення, яке складалося з напівземлянкових жител. Навпроти нього, на правому березі ріки, розташовувалося одночасне велике поселення. Рештки невеликих селищ відомі на островах Розстебин та Байди, у районі балки Ганівка (де знайдені могили черняхівського часу). Черняхівські поховання з трупоспаленнями та характерним сірим лощеним посудом досліджені у районі середньої школи № 43 та між скелею Ушвивою й однойменною балкою. Фрагменти подібного посуду знайдені також на дні Старого Дніпра у районі балок Наумової та Каракайки ;.

У 375 чи 376 р. на землі готів зі сходу вдерлися кочівники-гуни. Давньоскандинавські саги, які оповідають про ті події, містять згадки про країну Рейдготаланд (земля готів-гревтунгів), місцевість Данпарстадір (місцевість на Дніпрі), ліс Мюрквід (Похмурий ліс, імовірно, пізніший Великий Луг Запорозький), що знаходиться на кордоні Готаланду (Земля готів) та Гуналанду (Земля гунів). Всі ці топоніми можна пов'язати з Нижнім Подніпров'ям і територією розташування острова Хортиці зокрема .

Пам'ятки гунського часу (I-V ст.) надзвичайно рідкісні. На території Хортиці досліджене лише одне поховання цієї доби, розташоване у північно-східній частині острова, між балками Совутина та Велика Молодняга. Поховання супроводжувалося ліпним горщиком, срібною пряжкою, кістяним гребенем та залізним ножем .

Невиразні сліди поселень пеньківської археологічної культури V-поч. VIII ст., яку більшість дослідників пов'язують із племінним союзом слов'ян-антів, відомі біля озера Осокорового, у балці Генералці та на острові Байди. Поховань кочовиків VI-VIII ст. (аварів, булгарів, хозарів) на Хортиці поки не знайдено. Проте у безпосередній близькості до острову, на лівобережному плато досліджено унікальну пам'ятку поч. VIII ст. – Вознесенівський «скарб», що, ймовірно, був поминальним храмом (так званий «курук»), присвяченим якомусь тюркському хану . Розташування цього видатного комплексу на шляху до Кічкаської переправи свідчить про те, що навколишня територія, в тому числі й острів Хортиця, мала для місцевого ранньосередньовічного населення велике сакральне значення.

Хортиця у IХ-ХV ст.

У IХ ст. Дніпро став частиною торгiвельного та вiйськового «шляху з Варяг у Греки», а Хортиця – важливим пунктом на цьому шляху. Перша лiтературна згадка острова мiститься у творi «Про управління імперією», написанному в 948-952 рр. вiзантiйським імператором Костянтином VII Багрянородним для свого сина Романа: «...Після того, як пройдене це місце (перевiз Крарiя, пiзнiше – Кiчкаський – ред.), вони (купцi з Русi – ред.) досягають острова, званого Святий Григорій (Хортиця – ред.). На цьому острові вони здійснюють свої жертвоприношення, бо там стоїть величезний дуб: приносять у жертву живих півнів, устромлюють вони і стріли навкруги дуба, а інші – шматочки хлібу, м’ясо й що має кожен, як велить їхній звичай. Кидають вони й жереб про півнів: чи залізати їх, чи з’їсти, чи відпустити їх живими. Від цього острову роси не бояться пачінакіта (печенiгiв – ред.)» . Д.I. Яворницький обережно ототожнював згаданий Костянтином дуб iз Красним дубом, який до 1870-х рр. рiс у верхiв’ях балки Шанцева на схiдному схилi о. Хортиця . Сьогоднi дехто з краєзнавцiв пов’язують з «дубом Костянтина» парость давнього дерева у виглядi сiмох стовбурiв, що стоять пiвколом у хортицьких плавнях . На днi Старого Днiпра бiля пiвнiчного краю Хортицi у 1974 р. був знайдений залiзний візантійський ранньосередньовічний якiр, котрий, iмовiрно, походить з торгового корабля .

У лiтописах згадуються походи у Вiзантiю руських князів Аскольда й Дiра (у 860, 866 та 874 рр.), Олега та його посольства (у 907 та 912 рр.), Iгоря Рюриковича (у 941 та 944 рр.), його дружини Ольги (у 955 р.), Святослава Iгоровича (у 967, 969 та 971 рр.) та Володимира Святославича (у 988 р.) . Безперечно, рухаючись по Днiпру, всi цi князi на своєму шляху вiдвiдували Хортицю. У 972 р., повертаючись з походу на Вiзантiю, бiля Днiпрових порогів загинув вiд рук печенігів князь Святослав Iгорович, про що Лiтопис руський повiдомляє: «…Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом, пили з нього» . У I пол. ХХ ст. виникла гiпотеза про те, що Святослав загинув поряд iз Хортицею. Пiдтвердженням цього на думку деяких дослiдникiв є п’ять мечiв Х ст. «каролiнгського типу», знайденi у 1928 р. у протоцi мiж островом Чорним та лiвим берегом Днiпра, за 1 км на пiвнiч вiд Хортицi ;. Ця гiпотеза отримала нове дихання пiсля того, як у 2011 р. на днi Старого Днiпра бiля пiвнiчноï частини Хортицi було знайдено ще один меч Х ст.;;. Проте, iснує iнше пояснення того, як дорогоцiнна зброя опинилася на днi рiки: мечi могли бути кинутi у воду, як жертва Днiпру за вдалий прохiд його порогiв. Цей ритуал вiдомий за багатьма подiбними знахiдками у краïнах Скандинавiï . Все ж таки думка про Хортицю, як мiсце загибелi Святослава, панує серед мешканцiв Запорiжжя. Цьому сприяв вихiд роману письменника С.Д. Скляренка «Святослав» у 1959 р., встановлення охоронного знаку з вiдповiдним написом на пiвнiчному урвищi острова у 1972 р., створення дiорами «Останнiй бiй Святослава бiля Днiпрових порогiв» у Музеï iсторiï Запорiжжя у 1985 р. та встановлення пам’ятника Святославу у 2005 р.;.

У 988 р., iмовiрно, до Хортицi доплив дерев’яний ідол Перуна, скинутий з капища у Києвi за наказом князя Володимира. Про цю подiю лiтопис повiдомляє: «І приставив Володимир до нього (до ідола Перуна – ред.) людей, сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили його і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні звуть Перунова рінь». Це мiсце пов’язував iз Хортицею, зокрема, Б.О. Рибаков .

У березні-квітні 1103 р. вiдбувся переможний похiд вiйськ руських князiв Святополка Iзяславича та Володимира Всеволодовича на половцiв. У зв’язку з цiєю подiєю Хортиця була вперше згадана у Лiтописi руському пiд своєю сучасною назвою: «І рушили вони (руські війська – ред.) на конях і в човнах, і прибули нижче від порогів, і стали в Протолчах і на Хортичім острові. І сіли вони на коней, а піші вої, висівши з човнів, пішли в поле чотири дні, і прийшли на Сутінь (ріка Молочна – ред.)» . Наступного разу топонім «Протолчi», пов’язаний з Хортицею, згаданий у контекстi походу вiйськ князiв Ростислава Юрiйовича та Ростислава Романовича взимку 1190-1191 рр.: «І тоді, зібравшись з чорними клобуками, поїхали вони бистро в напад до Протолчів, і тут зайняли багато стад половецьких у лузі у дніпровському» . Нарешті, в описі спiльного русько-половецького походу супроти татар у травні 1223 р., читаємо: «І ввійшли вони (руське військо – ред.) в ріку Дніпро, і провели човни вгору до порогів, і стали коло річки Хортиці на броді близ Протолчів».

Сьогодні ряд дослідників пов’язують згадані літописцем Протолчі з великим середньовічним поселенням Х-ХІV ст., розташованим біля озера Осокорового у південній частині Хортицi. До створення Каховського водосховища у сер. ХХ ст. поряд знаходився зручний брід через обидва рукави Дніпра. Припускається, що хортицьке та інші поселення у пониззі Дніпра були населені бродниками – спільнотою, відомою з кількох європейських джерел ХІІ – ХІІІ ст..

Дослiдники виділяють два періоди існування хортицького поселення. У нижньому, домонгольському шарі пам’ятки, датованому Х – ХІІ ст., досліджені порівняно невеликі прямокутні житла з глинобитними печами у кутку. Матеріальна культура цього часу мала багато спільного з руською. Населення – нащадки аланоболгар та слов’ян-уличів Хозарського каганату, вихідці з Русі та зубожілі, вимушені покинути кочування половці – сповiдували, iмовiрно, християнство. Мешканцi харчувалися з рибальства, землеробства, скотарства та полювання, про що, зокрема, свідчать знахідки кісток вівці, кози, бика, коня, свині, тура, свійських та диких птахів, а також собаки й кота. Відсутність укріплень говорить про те, що бродники старалися підтримувати мирні та взаємовигідні стосунки із сусідами – кочовиками й Руссю;. З торговельною дiяльнiстю мешканцiв Хортицi можна пов’язати знахiдку амфори ХI ст., вимитоï з урвища на узбережжi Нового Днiпра у 1948 р. На ïï тулубi є напис «хрон» чи «хрен» .

Верхнiй шар поселення на озерi Осокоровому датується ХIII-ХIV ст. й належить до часiв Золотоï Орди. Автори розкопок стверджують, що у 1970-i рр. ними тут були дослiдженi дуже великі «дружинні» приміщення площею до 180 м². Серед знахiдок – фрагменти чавунних казанів, залізні ножі, кінцівки стріл, підпружні пряжки, уламки глиняного посуду, переважно амфор, а також срібні монети ханів Золотої Орди – Джанібека (1344-1349) та Кільдібека (1361-1363). Розкопані також залишки металургійної майстерні, де знайдено багато шлаків, флюсів, шматків залізної руди, тиглів та шматків печини від розібраних горен . Поряд із неукрiпленним поселенням були відкриті залишки невеликого городища ІІ пол. ХІV – поч. ХV ст., оточеного земляними валами, ровами та дерев’яним палісадом. Тут, зокрема, були розкопані юрто подібні житла та знайдено багато уламків посуду, характерного для золотоординських міст і сіл: амфор, глечиків, тарілок, полив’яних піал, чавунних казанів. Iмовiрно, в той час, як Нижнє Поднiпров’я входило до володiнь беклярибека Мамая, у городищi мешкали представники мiсцевоï ординськоï елiти. Згодом, як припускають дослiдники, городище було зруйноване пiд час погрому Золотоï Орди вiйськами самаркандського емiра Тамерлана у 1395-96 рр. Частина знахiдок з верхнього шару поселення може бути датована початком ХV ст. Це дало привiд припустити, що пiсля того, як у 1397 р. великий князь литовський Вітовт Кейстутович домовився з ординським ханом Тохтамишем про передачу Литві земель між Дніпром та Дністром, на Хортицi була залишена прикордонна литовська залога . З господарською дiяльнiстю мешканцiв острова пов’язанi знахiдки на днi Старого Днiпра (у 1984 та 2012 рр.) двох дубових човнiв-довбанок, датованих ХIV-ХV ст.. Iснує недостатньо аргументоване припущення про те, що острiв Хортиця й «мiсто» на ньому позначене на картi венецiйця Фра Мауро, створенiй у 1459 р.. Деякi дослiдники припускають, що бродники (мешканцi поселень, подiбних Хортицькому) могли бути предками запорозьких козаків, а саме згадане поселення – прообразом першоï Сiчi ;. Сучасний меморiальний комплекс, створений на мiсцi цього поселення, носить украïнiзовану назву «Протовче» .

У рiзних урочищах Хортицi вiдомi ще шiсть iнших, менших за розмiром поселень IХ-ХIV ст. У балцi Наумовiй на узбережжi Старого Днiпра дослiджено юртоподібне кочівницьке житло ХII-ХIV ст.. До 1830-х рр. на курганах у середнiй та пiвденнiй частинi острова стояли три половецьких монументи («кам’янi баби») – два жiночих та один чоловiчий .

Замок князя Д. І. Вишневецького та «Січ на Хортиці»

У 1554 р. колишній староста черкаський та канівський, князь Дмитро Іванович Корибут-Вишневецький отримав від короля польського та великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа особливу посаду «стражника на Дніпрі». Офіційно в його обов'язки входило протидія Москві та попередження козацьких наскоків на Крим. Імовірно, саме тоді Вишневецький почав будівництво свого хортицького замку. Вiдомо, що у 1556 р. з Вiнницького замку на Хортицю (Charticza) було надiслано 50 гакiвниць та порох до них.

У 1556 р. люди Вишневецького почали діяти узгоджено з московськими військами, які під проводом дяка Матвія Ржевського прийшли «Днепром под улусы крымские и языков добывати, про царя (хана — ред.) проведати». Восени 1556 р., на Покрову, вони вирушили до кримських прикордонних фортець і, як повідомляє московський Мазуринський літопис, «Тогда и князь Дмитрий Вишневецкий прииде служити к государю (Івану Грозному — ред.). И повелением государевым шед, у Крымскова царя взял град Ислам-Кирмень, и люди побил, и пушки вывез к себе на Днепр в свой град». У помсту за це на початку 1557 р. «…царь Крымской Давлет-Киреи с сыном и со всеми людьми Крымскими приходил под его (Вишневецького — ред.) город на Хордецкои остров и приступал (штурмував — ред.) двадцать четыре дни, и Божим милосердием и царя и государя великого князя именем (Івана ІV Грозного — ред.) и счастием от царя (хана Давлет-Герая — ред.) отбился и побил у царя многих людей лутчих, и пошел царь от него (Вишневецького — ред.) с великим соромом». Але вже, імовірно, влітку 1557 р., написав «ис Черкас да ис Канева к царю и великому князю (Івану Грозному — ред.) князь Дмитрей Ивановичь Вишневецкий, что он з Днепра с Хортицкого острова пошел, потому что корму не стало у него, и казаки от него розошлися, а царь Крымьской пошел на его город да Турьского (султана — ред.) люди многие в судех да Волохи, и он за кормом не сел в городе, а пришед, засел Черкасы и Каневы». Ці свідчення доповнює напис на карті «Точний опис Великого Князівства Литовського…» 1613 р. «Хортиця. Це − місце біля Бористену. Тут колись Дмитро Вишневецький, герой, уславлений старовинністю роду й ратними трудами, спорудив для себе базове укріплення, а (зовнішню — ред.) половину цього місця, захищеного самою природою, оточив стіною, щоб мати змогу довше стримувати наступ сил князя, інакше − хана Перекопу та всієї його орди (Так було — ред.), аж доки Вишневецький, позбувшись унаслідок тривалої облоги потрібних харчових запасів, мусив поїсти коней, а потім, спустившись на човни, подолати пороги й вивести неушкодженими всіх своїх людей до Черкас»;.

Дещо по іншому висвітлює ті події перемишлянський хорунжий Миколай Тарло. У своєму листі до пруського герцога Альбрехта від 31 серпня 1557 р. він пише: «Дмитро Вишневецький порожнім залишив укріплення це, Хортицею назване, яке ворог, що підійшов великими силами (бо Турки та Татари достатнє військо з гарматами туди надіслали), знайшовши (укріплення це — ред.) порожнім від захисників, зруйнованим та спаленим, покинув та залишив. Він справді гармати і все майно, яке там (на Хортиці — ред.) зібрав, частково у воді втопив, частково з собою увіз і інше укріплення, 10 милями ближче розташоване до замків Королівства та Князівства Литовського, укріплювати починає».

На початку 1558 р. князь Д. І. Вишневецький із військом ходив на Крим, а після цього, навесні, як повідомляє Ніконовський літопис, «пришел на Хортинской остров, дал Бог, с всеми людми здорово и тут дождался Диака Ржевского с суды и встретил Диака выше порогов и кошь з запасы оставил выше порогов на Манастырском острове».

Хортиця, як місце розташування замку Д. І. Вишневецького, згадується у кількох пізніших джерелах. Так, Бартош Папроцький, автор праці «Герби лицарства польського», розповідаючи про подорож на Запорожжя шляхтича Самійла Зборовського у 1579 р., пише: «…Там недалеко є замок Хортиця, котрий був Вишневецький поставив; під ним не могли йти галери». Станіслав Сарницький, автор «Опису давньої та нової Польщі» (1585 р.), повідомляє: «Острів (Хортиця — ред.) у руслі Борисфену, славного героя Вишневецького військове господарство. Там бо осідок та опорний пункт свій міцний заклав». Це підтверджує історик Йоахім Бельський у своїй «Хроніці польській Мартина Бєльського» (1597 р.): «Неподалік є й інший острів, котрий зветься Хортиця, на якому Вишневецький перед тим мешкав і татарам на великій перешкоді був, так що за нього не сміли вони так часто до нас удиратися». Шимон Старовольський у праці «Лицарство польське» 1628 р. прямо називає Хортицю островом Вишневецьким. Мартин Пашковський у своїй поемі «Історії турецькі та змагання козацькі з татарами», присвяченій подіям 1590—1591 рр. та виданій у 1615 р., називає Хортицю серед кількох урочищ, де знаходяться козацькі табори: «А якщо хочемо знати, де перебувають козаки в певні часи і де спочивають — у Шабельниковій Вітці, або на Зборовського, або на Ружинського станах зимують. Навесні, оскільки ж бо швидко води великі встають, тоді до Чортомлика звідти втікають або до Базавлука. А здобич свою і коні на Томаківці мають, бо там бої не бувають. Звідти ж, коли робацтво (риби — ред.) встає — відходять на літо у свої звичайні краї — до Хортиці, на скелю велику…».

З часом в уяві самих запорозьких козаків замок Д. І. Вишневецького, імовірно, трансформувався у легендарну «Хортицьку Січ», про що свідчить, зокрема, фрагмент з народної думи «Розмова Дніпра з Дунаєм»: «…Городы бусурменски плюндрували, Огнем, мечем воевали.

Серебра-злата по достатках набирали, До речки Хортеци прибували, Велику переправу соби мали, До стародавной Сечи поспешали, У стародавной Сечи очертою седали, Серебро и злато турецке на три части паювали…».

Козацькі перекази про «Хортицьку Січ» були використані Семеном Мишецьким, який у своїй «Истории о козаках запорожских» (1740-ві рр.) писав: «Против оных трех рек Хортиц, в реке Днепре, имеется великий остров, называемый Хортиц, на котором издревле была Запорожская Сечь». У свою чергу, працею Мишецького користувалися кілька пізніших авторів ХVIII ст., й серед них — академік Г. Ф. Міллер. У популярному збірнику «Сочинения и переводы к пользе и увеселению служащие» (1760 р.) він писав: «Ниже оных порогов находится на Днепре остров длиною 12, а шириною на две версты, называемый Хортицы или Хортицкий остров… На сем острове имели запорожские козаки первую свою Сечь, откуда, кажется, произошла погрешность, всеми почти писателями принятая, будто бы Сечь запорожских козаков завсегда бывает на островах реки Днепра». Вищезгаданими творами користувався письменник М. В. Гоголь при написанні своєї повісті «Тарас Бульба» (1835 та 1842 рр.), де зображено Січ на Хортиці. Захоплений майстерністю гоголівського слова, в липні-серпні 1843 р. Хортицю відвідав 29-річний Т. Г. Шевченко, який замість валів козацької твердині побачив там городи колоністів-менонітів. «І на Січі мудрий німець картопельку садить» — написав він у вірші «І мертвим, і живим…» (1845 р.). Надзвичайний талант М. В. Гоголя та величезний авторитет Т. Г. Шевченка вже у ХІХ ст. спричинилися до вкорінення у суспільстві сталого архетипу — «Січ на Хортиці».

Зрозуміти — де ж саме «на Хортиці» знаходилося козацьке укріплення Д. І. Вишневецького, допоміг щоденник дипломата Священної Римської Імперії Еріха Лясоти, який їздив на Запорожжя у 1594 р. для укладання антитурецького союзу з козаками. Свідчення про Хортицю датовані 7-м червня того року: «…Звідси до Хортиці (Chorticze), красивого, високого, великого і веселого острова в дві милі завдовжки, який розділяє Дніпро на дві рівні частини, 0,5 милі. Тут лишилися на ніч. На цьому острові козаки звичайно тримають узимку своїх коней». Наступного разу Лясота відвідав Хортицю на зворотньому шляху з Запорожжя: «4 липня… А нижче Малої Хортиці, також острова, тут же зовсім близько (там стояв замок, років тридцять тому назад збудований Вишневецьким, а турками й татарами в свою чергу зруйнований) ми причалили до берега. Біля цього острова течуть до Дніпра з руської сторони три невеликі річки, всі називаються Хортицями, і звідси обидва острови отримали назву». Отже, замок Вишневецького знаходився не на Великій, а на Малій Хортиці. Я. П. Новицький ототожнив з островом Мала Хортиця Еріха Лясоти великий трикутний простір, обмежений Старим Дніпром та двома річищами Верхньої Хортиці. Д. І. Яворницький прийняв за залишки замку Д. І. Вишневецького земляні укріплення, розташовані на маленькому острівці Канцерівському у Старому Дніпрі. Це припущення було підтверджене археологічними розкопками кін. ХХ — поч. ХХІ ст.;.

Хортиця у ХVII — поч. ХVIII ст

У ХVII ст. Хортиця все більше привертала увагу картографів різних країн, як пункт на стратегічному Дніпровському шляху. Острів, зокрема, згаданий у «Книзі Великому Кресленню», складеній 1627 р. у московському Розрядному приказі (аналог міністерства оборони): «А ниже Вольного (порогу — ред.) миля остров Хортица. А ниже Хортицы порог Белекова Забора».

Видатний французький інженер та картограф Гійом Левассер де Боплан, який бував на Запорожжі у 1630-ті рр., писав про Хортицю: «За півмилі нижче (Кічкаського перевозу — ред.) починається острів Хортиця. Та оскільки далі цих місць я не мандрував, то розповім вам лише те, що я дізнався з чужих оповідань, хоча не приймав усіх їх за чисту монету. Кажуть, що острів має велике значення тим, що він стоїть високо і майже повністю оточений високими скелями, а отже, малодоступний. Острів має дві милі завдовжки і півмилі завширшки, особливо в верхній своїй частині, бо до заходу він звужується і понижується. Його не затоплюють весняні повені, багато тут росте дубів; острів був би дуже добрим місцем для будування осель, тут можна було б попереджувати про набіги татар. Нижче цього острова русло річки дуже розширюється». Хортиця показана на кількох Бопланових картах, зокрема, на карті «Частина річки Борисфена від фортеці Кодак аж до острова Хортиці разом з тринадцятьма скелястими перешкодами, названими в народі Порогами (по-латинські Limina)» виданій у 1652 р. Згідно цього документу Хортиця перебувала тоді у складі Київського воєводства Речі Посполитої й була оточена Дикими Полями..

Історик ХVІІІ ст. С. І. Мишецький повідомляє про перебування на Хортиці козацького гетьмана П. К. Сагайдачного, помиляючись, однак, у датуванні подій: «А потом, как Поляки шли на Россию войной в 1630 году, тогда Запорожские Козаки были под Польшею, и един Запорожской воин, прозываемой Сагайдачный, на оном острове построил фортецию, а по их званию окоп». Інших свідчень про цей факт, окрім роботи Мишецького, нам не відомо. Тим не менше, історик Г. І. Спаський додає до них певні подробиці: «В начале ХVII столетия гетман Сагайдачный приказал жилища их (казаков — ред.) обвести земляным окопом и деревянным тыном или засекою, от чего, может быть, получило тогда это укрепление и название Сечи…». Проте, звідки Спаський взяв ці свідчення, невідомо. Пан Семенов, автор "лубочної «Истории Малороссии», як назвав її Д. І. Яворницький, стверджував, що ще до того, у ІІ пол. ХVI ст. на Хортиці зводив укріплення козацький ватажок Яків Шах. Це також не підкріплене жодним історичним документом. Незважаючи на це, твердження про перебування на острові Я. Шаха, а також М. Жмайла, Т. Федоровича і Б. Хмельницького не тільки тиражуються у сучасній популярній літературі, а й потрапляють до наукових видань.

У вересні-жовтні 1647 р., коли Річ Посполита готувалася до великої війни з Кримським Ханством, відбулася експедиція у Дикі Поля кількатисячного військового загону на чолі з князем Яремою Вишневецьким. Загін дійшов до Кічкаського перевозу. Учасник експедиції, шляхтич Богуслав Машкевич, писав: «На відстані кількох миль далі останнього порогу, тобто Вільного, є острів посередині Дніпра в одну милю довжини, порослий густим дубовим лісом; тут завжди знаходиться |козацький гарнізон для попередження татарських наскоків; острів цей зветься Хортицею. Вище Хортиці знаходиться урочище, зване Кічкасово, проти якого князь наказав скласти високий курган з каменю на вічну пам'ять нащадкам, бо до нього жоден пан з нашого народу не заходив так далеко у степ у цьому напрямі». Експедиція Яреми Вишневецького у Нижнє Подніпров'я могла бути пов'язана, зокрема, і з тим, що князь готувався отримати у володіння від короля польського Владислава ІV великі обсяги тамтешніх земель. Про це йдеться у «королівському наданні», датованому кінцем лютого 1648 р.: «…замислили ми Хортицю, острів на Дніпрі, що у воєводстві Київському пусто лежить, з обома берегами Дніпра, від останнього порогу почавши, з річками, що плинуть під нього, також річками |Томаківкою та іншими, що впадають у Дніпро аж до Тавані, і з тими полями, котрі прилеглі до тих річок та урочищ, і тими, що в них містяться, луками, пашами, лісами, борами, гаями, деревами бортними, озерами і також усіма, котрі могли б вимислитися пожитками… дати і приєднати ленним вічним правом означеному вельможному Яремі князю…».

Втіленню планів Яреми Вишневецького перешкодив початок Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У сучасній популярній літературі існує твердження про те, що одне з перших бойових зіткнень тої війни відбулося у січні 1648 р. саме на Хортиці, або «у районі Хортиці»;;;. Автором цього твердження є радянський історик В. О. Голобуцький. В одній зі своїх робіт він повідомляє про вищезгадану подію, посилаючись на щоденник шляхтича Богуслава Машкевича. Проте, насправді у цьому документі (принаймні в тому його виданні, на яке посилається В. А. Голобуцький) згадка про будь-який бій на острові Хортиці у січні 1648 р. відсутня.

У ІІ пол. ХVII ст. острів зберігав велике стратегічне значення. Про це свідчать наміри турків збудувати на Хортиці фортецю. 10 квітня 1677 р. Петро Дорошенко повідомляв московському царю Федору Олексійовичу: «Турки же хотят город делати у Хортиц, от Сечи Хортица на низ ходу до ней 3 дни, от того урочища Хортицы еще ходу день урочище до Кучкас, и там город конечно мыслят зделать, для того, что на том месте зело узок Днепр; и как там зделают городок, то ни в свою землю казаков и посулов брать не пустят». Та незабаром турки відмовилися від цих планів, про що йдеться у листі чигиринського полковника Григорія Карпова від 12 липня того ж року: «А в Кадаке де и на Хартице наперед сего Турки хотели учинить крепости и посадить в них своих людей, а ныне учнут ли делать, того он не ведает; толко де чаят, что делать не будут, потому что учнут промысел чинить над Чигириным и над Киевым, и крепостей де им делать будет неколи». У 1697 р. «острів Хортицький» увійшов до «Реєстру річок і прикмет, які лишаються з обох боків річки Дніпра…», як важливий пункт на шляху армій під час Азово-Дніпровських походів.

У 1667 р., за умовами Андрусівського перемир'я між Москвою та Річчю Посполитою, Запорожжя, і Хортиця зокрема, опинилося під владою двох держав одночасно, проте, «Вічний мир», укладений у 1686 р., закріпив ці землі за Москвою;. У 1711 р., за умовами Прутської угоди, вони опинилися під протекторатом Кримського ханства.

На жаль, у наш час на Хортиці поки не відомо археологічних пам'яток кін. ХVI — поч. XVIIІ ст. Однак, є свідчення про те, що речі, які можуть бути датовані тим часом, випадково знаходили у ХІХ ст. місцеві мешканці. Так, Я. П. Новицький повідомляв про «гроші, срібні та мідні, часів Сигізмунда, Іоанна Грозного та інших». За словами вчителя острів-хортицької школи, меноніта Якупа Куппа, у балці Велика Вербова він особисто знаходив кривий кинджал, довгу рушницю та іржаву кольчугу, а в балці Куца — кілька старовинних монет. Між ними були схожі на риб'ячу луску (тобто московські, допетровських часів), у тому числі й з написом «царь Борис» (тобто, кін. ХVI — поч. ХVІІ ст.). Траплялися монети з написами «не російською та не німецькою мовою», з зображенням трьох левів, портретами правителів та людини на коні. У саду колоніста Я. Вібе знайшли дві гармати — мідну й залізну.

Хортиця пiд час росiйсько-турецькоï вiйни 1735-1739 рр.

Під час чергової російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Хортицю було перетворено на потужну базу російської армії. У тодішніх документах вона отримала назву «Хортицкий ретраншемент», «Великохортицкий шанець» та «Хортицкий остров» . У 1736 р. на острові була зведена перша лінія земляних укріплень, що складалася з чотирьох квадратних редутів, поєднаних валами та ровами. Вона перетинала середню частину острова від балки Шанцевої до балки Широкої . У наступному, 1737 р., кораблі Дніпровської флотилії, що прямували для участі у штурмі турецького міста Ачі-Кале (Очаків), були дуже пошкоджені й затримані під час проходження Дніпровських порогів. Тому нове місце для будування та ремонту кораблів «ниже днепровских порогов... приискано на острове, именуемом Вышних Хортиц, лежащем ниже порогов в 10-и верстах, на котором лежащий пост занят и ретраншамент заложен (у жовтні 1737 р. – ред.) и команда оставлена... И то место... назначено именовать Запорожскою верфью...» (інші назви – «Нижнепорожская» або «Хортицкая верфь» ;. У вересні 1738 р. була зведена лінія укріплень, яка півколом оточувала велику ділянку на правому березі Старого Дніпра, захищаючи із заходу Запорозьку верф .

Весною 1738 р. на захоплений росіянами Очаків із Валощини розповсюдилася епідемія чуми, яка незабаром була занесена далі на північ. Через це у серпні-вересні російські війська були вимушені зруйнувати й покинути Очаків, Кінбурн та інші укріплені пункти у пониззі Дніпра, а Дніпровська флотилія перебазувалася на Хортицю . За донесенням контр-адмірала В.О. Дмітрієва-Мамонова вже на початку вересня 1738 р. на 347 кораблях, що знаходилися біля Хортиці рахувалося лише 929 дужих служителів (тобто тільки по двоє-троє на одне судно – ред.) . У зв'язку з прибуттям флоту на острові розгорнулося будівництво нових укріплень. У 1738 р. з'явилися: лінія з 7 редутів упоперек Хортиці, від скелі Вошивої на Новому Дніпрі; лінія з 4 редутів біля східної частини північного краю Хортиці; 2 редути на змитому у ХІХ ст. о. Малий Дубовий у Новому Дніпрі. У 1739 р. були зведені: лінія з 10 редутів від балки Музичиної до балки Каракайки; лінія з трьох редутів уздовж правого берега Старого Дніпра аж до урочища Царська Пристань. Всі редути Хортицького ретраншементу були пов'язані між собою земляними валами й ровами та дерев'яними рогатками .

Всередині укріплень були збудовані до 400-450 різних приміщень: причали, склади будівельних матеріалів, помешкання для морських команд, солдатських екіпажів і робітників тощо ;. Умови перебування гарнізону були вкрай важкими: не було елементарних засобів боротьби з інфекцією, тисячі хворих людей погано харчувалися і важко працювали. «И великое благодарение можно богу воздать, что так осень продолжилась без великой стужи: ежели бы ранее зима пришла, то б подлежало всем умирать, ибо в далном разстоянии замерзли, правианту малое число, да и от неприятеля подлежало быть страху великому» – писав контр-адмірал Я.С. Барш . Чума завдала Дніпровській флотилії та військам нищівного удару. 24 травня 1738 р., заразившись на Хортиці, у районі Очакова помер віце-адмірал Н.Я. Сенявін . «Февраля 11 (1739 р. – ред.) незапно и скоропостижно контр-адмирал Мамонов, жалуяся головою и сидя за столом обедав, ударив в голову рукою, охнул и умер, которой и свидетельствован, но токмо опасной болезни у него не обыскалось. И погребен на Хортицком острову и с церемониею» . Під час зимівлі 1738-39 рр. на території ретраншементу померло 509 військовослужбовців, тобто щодня помирало не менше п'яти людей. На острові залишилося до 14 кладовищ того часу .

Через хвороби, виснаження й смертність було абсолютно недостатньо людей, які б слідкували за кораблями флотилії. Вже під час потужного весняного льодоходу 1739 р. виявилася непридатність острова Хортиці для розміщення біля нього великої Корабельні й значної кількості суден: «...по самой крайней нужде Хортицкий остров избран за удобный, что оный к порогам ближе и полая вода его не потопляет, и судам тамо расположиться пространнее, но и при оном в осень и весною от льда закрытия не имеется и суда вредить может. И на нем для элингов высоких мест за каменными берегами разрывать невозможно, а на низких делать за прибылою водою неудобно, которыми суда из воды вытаскивать уже по брусьям и по доскам, и в том самая невозможность от безлюдства... И в безлюдстве морская команда и суда приходят в вяшую худость, а паче быстротою реки выдирается из оных конопать и весьма текут, что и уливаться водою не можно, отчего ежедневно при Хортице затопают судна по 2 и по 3» . В наш час затоплені судна Дніпровської флотилії вивчаються археологами Національного заповідника «Хортиця». З дна ріки вже піднято й реставрується козацький «новоманерний» човен, запорозький дуб, бригантина, дубельшлюпка, деталі інших суден, велика колекція якорів, вогнепальної та холодної зброї, безліч інших предметів. Знахідки, виставлені в реставраційному ангарі на о. Хортиця, викликають великий інтерес .

У сер. липня 1739 р. безпосередньо біля Хортиці (імовірно, у лівобережному урочищі Сагайдачне – ред.) запорожцями був убитий кошовий отаман Яків Тукало, про що повідомляє контр-адмірал Я.С. Барш: «Июля в половине пришло запорожское войско, которое идет на помощь генералу-фелтьмаршалу Фонлессию (фон Лассі – ред.) и по обещанию генерала-фельтьмаршала Фонминиха (фон Мініха – ред.) требовано от генерала-маэора Браткина (фон Братке – ред.) подъемных денег, с чем бы им иттить возможно было к армии, а оных было до 3000. Генерал-маэор Браткин, не имея денег, заимообразно от меня требовал, понеже у меня денежная сумма имелась, которому 1200 руб. и отдано, и он тем казакам те денги отдал, и переправляли их на байдаках чрез Днепр с Хортицкаго острова. И как оные переправились, зделалось несогласие о разделении денег, кашеваго своего убили и выбрали другово, которой у них был есаул кашевым. А того убитаго тело, положа в гроб, и отослали для погребения в Сечю .

Після закінчення війни, у середині березня 1740 р., «пошли полки по партиям с Хортитцкаго острова. Генерал-маэор Браткин, имея команду лантмилицкую, во всех постах ево ведения до 700 человек, и полки так были безлюдны, что под знаменами редовых и с ундер-афицеры было человек по 40 и по 50. А по объявлению генерала-лейтенанта Фонштофеля во всю бытность в Ачакове и на Хортицком острове умерших в полках, и с лантмилицкими счисляя, до 28.000 человек, кроме запорожских донских казаков и приезжающих маркитентеров, о которых и счисления не было» .

Судна Дніпровської флотилії, що стояли на той момент біля Хортиці, були там залишені через неможливість доправити їх за пороги уверх за течією. Усі вони поступово затонули або були розібрані на будматеріали та паливо .

Перiод Новоï Сiчi (1734—1775)

Січ з висоти польоту

За часів Нової Січі Хортиця знаходилася в межах Самарської паланки Війська Запорозького. Укріплення Хортицького ретраншементу функціювали якийсь час після закінчення війни з турками, про що свідчить розпорядження Військової колегії від 22 березня 1749 р.:

«…ретраншементы: Хортицкой, Малышевской, Ненасытецкой (…) во всем в доброе и оборонительно состояние приводить…». З листа, датованого 1747 р. випливає, що на острові діяв і військовий склад-магазин: «…И на показанной 746 год означенное число круп, шестьдесят две четверти четыре четверика изволите требовать, как и прежде было определено, и с помянутого хортицкого магазеина от находящегося в Каменском ретранжементе порутчика, в котораго тот магазеин команде имеется, Мухоротова, а более по способности, как и выше объявлено, осигновать неоткуда».

Кинуті після війни на Хортицькому ретраншементі матеріали використовувалися Військом Запорозьким для своїх потреб:

«В Хортицком ретранжементе и в других по Днепру состоящих крепостях з розбитых же судов и протчих материалов лому, железа задоволность имеется, з которого и нам, Войску Вашего императорского величества, для окончания устояемых при церквах Божиих пределов пожаловать всеподданейше просим» (з чолобитної 1746 р.).

Імовірно, саме бажаючи оглянути ретраншемент, у жовтні 1765 р. «на Хортицкой остров, полюбопітствовать» завітав новоросійський губернатор Г. М. Ісаков. Ця обставина здалася запорожцям настільки важливою, що про неї листом було повідомлено кошового отамана П. І. Калнищевського, що знаходився тоді по справах у Петербурзі. У середині ХVIII ст. на острові, імовірно, поряд з поромним перевозом, діяв шинок. Про це свідчить протокол допиту грабіжника Т. Крутя від 14 січня 1756 р.:

«Представленный в пушкарню вор куреня Левушковского Трохим Круть показал: …и между собою подуванили (поділили — ред.)… на пятеро и разошлись каждый во свое место. А он, Круть, те коне шинкару куринному сергеевскому Петру в острове Хортицком пропил».

Втративши своє колишнє стратегічне значення, Хортиця використовувалася козаками в господарчих цілях. Тут, як і всюди на Запорожжі, виникло чимало зимівників. У «Топографічному описі…» 1774 р. читаємо:

«…а пред сего и первое — Хортицкий остров на Дніпрі, примечания достоин потому, что более всех имеющихся на сей реке островов и до 12 верст в длину продолжился, да и равняется высотою с обеими надбережью той реки горами, и местами каменной берег, также небольшой лес и селение имеет…».

Совутина балка

У балці Велика Молодняга на узбережжі Нового Дніпра археологами були досліджені залишки зимівника. Він складався з житла та двох господарчих споруд, одна з яких була селитроварнею. Житло двокамерне, із заглибленою в ґрунт глиняною долівкою та стінами каркасно-стовпової конструкції, обмазаними глиною. Велика кількість хортицьких топонімів походить від імен та прізвищ місцевих мешканців-запорожців часів Нової Січі: балки Чавунова (Чавун), Совутина (Совута, іменем якого названа також скеля), Башмачка (Башмак), Костина (Костя), Громушина (Громуха), Наумова (Наум), Музичина (Музика), Кайдацька балка на правому березі Дніпра (Кайдак), скелі Каракайка (Каракай), Гавунівська (Гавун), Думна (Дума), острови Канцерівський (Канцира-Гурченко) та Розстебин (Розстеба), озеро Головківське (Головко). Крім того, у переказах згадуються гайдамацький ватажок Гаркуша, кишло якого було в балці Широкій, запорожці Шевці, Довгалі, Кучугура (у балці Бабурці та на Хортиці), Сагайдак, Хоз, Шут (в урочищі Сагайдачному на лівому березі Дніпра). Більшість цих козаків займалися риболовлею та скотарством;.

Запорізька Січ

З козаками Нової Січі пов'язані уявлення про Хортицю, як особливу, сакральну територію, та численні перекази про скарби, заховані на острові. Один з таких переказів записаний етнографом Новицьким у 1884 р. від 95-річного діда Василя Нагірного з м. Олександрівськ: «На Хортицькім острові багато кладів, тільки всі вони закляті. Діди було розказують, що через ті клади заклята і вся земля на острові. Колись, кажуть, грамотний чоловік взяв Євангелію і вночи хотів перейти острів. Тіки й він зійшов на гору, — Євангелія й випала з рук; він підняв — вона опять випала… Став творить молитву, а козеня з-під куща „меке-ке-ке-еее!“, — та дідові на шию і сіло верхом… Далі козеня зскочило, а ззаду єго хтось лозиною як шмарне, як шморгне, — та по ухах, та по ухах. Гнало та шмогало, насилу дід влучив до каюка… Стрибнув той дід в каюк і помахав веслом додому. На другий день пішов він шукать Євангелію, аж вона пошматана на кусочки». «Запорозьким», тобто пов'язаним з козаками, вважався й давній «Красний дуб» поряд з балкою Шанцевою, під яким теж був запорозький скарб.

У 1767 році на Хортиці було встановлено один з 20-и козацьких бекетів (сторожових постів) для спостереження за діями ногайців Кримського ханства. Взимку 1772 р., під час чергової Російсько-турецької війни, на острові був встановлений пост «при полковнику Ивану Бабуре и двоих старшинах 200 человека рядовых казаков пароконных».

У володінні князя Григорія Потьомкіна

Карта острова Хортиця Якова Новицького

Після знищення Запорозької Січі (1775) Хортиця була віддана у рангову дачу князю Потьомкіну-Таврійському. Адміністративно острів тоді належав до новоутвореного Слов'янського повіту Новоросійської губернії. Під час своєї подорожі до Херсона у 1781—1782 рр. академік Василь Зуєв писав про Хортицю: «За три версты от Кичкаса переехали мы речку Хортиц (тобто Верхню Хортицю), славную по имеющемуся против устья ея особливой от всех прочих величины острову того же имяни, на котором князь Григорий Александрович Потемкин особое для разведения и украшения прилагает старание».

Згідно народних переказів, записаних Новицьким та Яворницьким у кінці ХІХ ст., по велінню князя на Хортиці був закладений великий сад, де росли яблуні, кислиці, груші, вишні й особливо багато терену. Цей сад, який називали «Потьомкінським» або «Царським», знаходився у підвищеній південно-східній частині острова, біля великого кургану, який також отримав назву «Потьомкінського». На кургані, або біля нього Потьомкін, начебто, хотів збудувати палац. Від саду через весь острів до поромної переправи через Старий Дніпро була проведена «поштова» дорога, обсаджена алеєю. Крім того, князь планував з'єднати Хортицю з берегами Дніпра двома мостами. «Потьомкінський» сад охоронявся старим капралом. Від нього отримала назву балка Капралка на узбережжі Нового Дніпра у південній частині острова, хортицьке урочище Капральщина, та нині не існуючий малий піщаний острів Капральський Просеред у тому ж Новому Дніпрі. Коли капрал помер, багато садових дерев були викопані місцевими жителями для своїх потреб.

Згідно «Плану снятому на реке Днепре Хортицкому острову…» у 1780-ті рр. на узбережжі Нового Дніпра знаходилися вісім козацьких зимівників: «зимовник Кравцов», Івана Чорана, Федора Шлепки, Івана Івахи, Василя Книшенка, Семена Кравця, Івана Шевця та Степана Вергерки. Крім того, на плані показані рілля, «место для деревни», «место для винограду и фруктовых деревьев», «место для саду» та «для огороду».

Архівні документи Олександрівського Покровського собору свідчать, що у 1784 р. у правобережній у слободі Новогригорівка (згодом — Хортиця, Верхня Хортиця), яка тоді належала Потьомкіну, була побудована церква й утворений новий приход. До нього були зараховані й піддані князя, жителі острова Хортиці в кількості чотирьох родин.

На узбережжі Нового Дніпра, у районі сучасної вулиці Наукове Містечко Потьомкін хотів заснувати великий «сад», або парк англійського, пейзажного типу, про що свідчить «План саду на Хортицком острове Светлейшаго князя Григория Александровича Потемкина с показанием на оном разного строения». У цьому «саду» передбачалося звести «будинок», який за розмірами та плануванням нагадує палац у стилі класицизм, пам'ятник Катерині ІІ, та різні паркові споруди: «турецький дім», «ротонда», «храм Ніки», «піраміда», «грецький», «доричний», «іонічний», «тосканський» храми, «обеліск». Однак, чергова війна з Туреччиною, розпочата 1787-го року, відволікла князя від реалізації хортицьких планів. Вже 1789-го він передав острів скарбниці, а 1790-го сюди прибули колоністи-меноніти. Своє поселення — село Острів Хортиця, вони заснували саме на місці запланованого князем саду. Проте, нові мешканці не помітили ніяких слідів того, що створення саду було розпочате.

Менонітське село Острів Хортиця

Мала Хортиця

Влітку 1789 року у Хортицьке урочище за запрошенням уряду Російської імперії прибули перші 34 родини колоністів-менонітів із Західної Пруссії (регіон Данцига та Марієнвердера на Нижній Віслі). У складі Катеринославського повіту Катеринославської губернії ними була заснована Хортицька колонія (або Колонія Хортиця, «Стара колонія»), центром якої стало село Хортиця на р. Верхня Хортиця. У 1790 р. на острові 18-ма родинами було засноване однойменне село — Острів Хортиця (німецькою — Insel Chortitz). Серед засновників була й родина Якоба Хьоппнера (1748—1826) — одного з депутатів, який першим приїжджав на оглядини Хортицького урочища. Село мало неофіційну назву Kampe — німецькою літературною мовою, або de Kaump — на діалекті платдойч (plattdeutsch), який був розмовною мовою меннонітів. Назва Kampe (de Kaump) перекладається, як «табір» та пояснюється тим, що на Хортиці було багато давніх укріплень.

У найперший день свого перебування на Хортиці меноніти зупинилися на відпочинок у балці Музичиній. Тут вони зустрілися із запорозьким козаком Матвієм Шутом, відомим також, як Дворяненко, який тоді жив в урочищі Кічкас на правому боці Дніпра. За спогадами менонітів, коли на Хортицю прибула перша їхня партія, на острів, познайомитися з Хьоппнером, завітав козак Іван Бабура, що жив тоді недалеко від Дніпра, на р. Середня Хортиця. Наступного дня Бабура надіслав Хьоппнеру в подарунок по парі гусей, качок та курок.

Біля плавневого озера Домаха Хьоппнер побачив покинуту козацьку хату: «Хата небольшая была, из тесаннаго дерева, с маленькими окнами со ставнями; внутри стоял большой дубовый стол, на средине которого вырезано было распятие Христа, а на одном из углов просверлена дырка, в которую, видно, вставлялась свеча; кроме стола в хате были еще печь и лавы; с наружной стороны, вокруг хаты, разбросаны были тряпки, валялись черепья от посуды и насыпаны были кучи золы».

У перші часи перебування на острові меноніти іноді зазнавали нападів місцевих розбійників-лугарів, про що також збереглися перекази. Ця обставина змусила колоністів селитися не окремими хуторами, як у Пруссії, а цілими селами.

Село Острів Хортиця розташовувалося на узбережжі Нового Дніпра, від гирла балки Мала Вербова на півночі до південної околиці сучасного селища Садівників на півдні. На північній околиці села знаходилися вітряк, кінська стайня, корівник та будинок чабана. Планування самого села дещо відрізнялося від більшості менонітських населених пунктів. Тут всі подвір'я були лише по один бік вулиці, по другий був Дніпро з гарним пляжем, що тягнувся вздовж берега. У межах колишнього села знаходяться дві великі скелі. Ту, на залишках якої сьогодні стоїть профілакторій заводу «Дніпроспецсталь», меноніти називали Grosse Stein (Велика Скеля). Поряд із нею, на хортицькому схилі видається Stein Berg (Скельна Гора), українська назва якої — ск. Думна. Нижче Grosse Stein була річкова пристань, поряд з Stein Berg — школа та магазин. Садиби були оточені фруктовими садами, позаду садиб пролягала польова дорога, а за нею — приватні ділянки землі. В Острів Хортиці не було церкви. Селяни ходили молитися до центральної Хортицької Менонітської церкви у правобережне село Хортиця. Добиратися до неї не завжди було легко, і тому часто богослужіння проводили у приміщенні школи. У 1872 році велика пожежа у селі знищила 8 садиб разом з будинками, стодолами та стайнями.

Населення Острова Хортиці складало 93 особи у 1818 р., 395 — у 1859 р., 452 — у 1885 р., 205 — у 1897 р., 204 — у 1905 р., 215 — у 1908 р., 282 — у 1911 р., 314 — у 1918 р..

Сучасне селище Острів Хортиця сьогодні неофіційно називається «Колонкою». З тутешніх давніх споруд зберігся тільки один житловий будинок, який досі використовується за призначенням — це будинок зі стайнею, що належав родині Ґерхарда Янцена. Його сильно пошкодила велика пожежа 1914 р., а після ремонту на фронтоні позначили дату «1914», яка збереглася донині.

Поряд із лівим схилом балки Ганівка, серед сотень могил центрального хортицького кладовища збереглося 39 менонітських надгробків. Два з них належать людям, які народилися ще у Західній Пруссії. Це Петер Гільдебранд (3.03.1754 — 27.03.1849) та Хелена Гільдебранд (11.05.1775 — 8.06.1833). У 1889 р. на честь сотої річниці переселення менонітів в Україну, біля могили Якоба Хьоппнера було встановлено пам'ятний обеліск. На північному боці цього монументу є напис: «Пам'яті уповноваженого Якову Хьоппнеру від хортицьких та молочанських друзів». Напис на протилежному боці: «Згадай дні давні, поміркуй про літа минулих родів, що Господь зробив для них. Второзак. ХХХІІ, 7». У 1973 р. пам'ятник був перевезений до Канади і зараз міститься у музеї Менонітської спадщини у Стейнбаху, Канада, провінція Манiтоба.

Як виглядав острів Хортиця у часи менонітів, дає змогу уявити «План дачи колонии Хортицы…» 1867 р. Узбережжя та балки були вкриті листяним лісом. Багато лісу було й у південній плавневій частині. Тут також були значні площі луків, чагарників, піщаних кучугур та 16 озер видовженої форми, часто оточених болотами. Північна частина підвищеного плато острова, вкрита степовою рослинністю та піскуватими ґрунтами з шелюгою, у господарстві не використовувалася. Тут проходила лише одна дорога — з села до поромного перевозу на Старому Дніпрі, де стояв будинок перевізника. Центральна частина острова була зайнята ріллею. Від дороги, що йшла вододілом острова, у південному напрямку відділялися ще кілька — до пасовиська, у плавні та до броду через Старий Дніпро. Давні кургани та земляні укріплення ХVIII ст. до ІІ половини ХІХ ст. прекрасно збереглися.

План 1867 р. містить повністю забуті згодом менонітські назви деяких урочищ острова Хортиця: Ганнеш лехт — балка Ганівка, Кроп лехт — балка Костіна, Енц лехт — балка Корнієва (Капралка), Корніше лехт — балка Корнетівська, Рій лехт — балка Широка (Оленяча), Генерал лехт — балка Генералка, Штрюк — безіменне нині урочище біля профілакторію заводу «Запоріжсталь», Бором лехт — балка Громушина, Гей лехт — балка Музичина, Штейн воде — оз. Кам'яне, Грос ланге воде — оз. Прогній.

Піщаний ґрунт острова не міг давати багатих врожаїв зернових, тому в перші роки колоністи випасали багато овець та рогатої худоби. Але з часом стало зрозуміло, що це шкодить лукам та лісам, і меноніти перейшли до хліборобства та садівництва. Острів укрився фруктовими садами та городами. Свій врожай селяни продавали в Олександрівську. Особливо славилися прекрасні хортицькі кавуни, продаж яких приносив чималі прибутки. Про вирощування менонітами картоплі згадує навіть Т. Г. Шевченко у своєму вірші «І мертвим, і живим…», написаному у 1845 р, після відвідин острова Хортиці: «І на Січі мудрий німець картопельку садить…».

Меноніти дуже дбали про хортицький ліс. У 1842 р. вони започаткували соснові посадки та закріпили сипучі піски чагарниками шелюгу. За даними 1857 р. на острові було 49000 дорослих дерев дубу, 4000 — бересту, 1000 — липи, 4500 — груші. Все це — не рахуючи великої кількості тополь, верби та лозняку. У 1871 р. колоністи були переведені з «іноземних поселян» у розряд поселян-власників. Після цього мешканці сусіднього м. Олександрівськ та с. Вознесенівка почали хижацькі порубки хортицького лісу. Скарги менонітів та наступні заходи губернської адміністрації ніяких результатів не дали. Тому меноніти були вимушені продати свій ліс з торгів. Врешті, у 1884 р. давній хортицький ліс було майже повністю знищено.

Великий внесок менонітів у природоохоронну справу. У 1910 р. викладачем Хортицького центрального училища П. П. Бузуком було засноване Хортицьке товариство охоронців природи — перша народна громадська природоохоронна організація в Україні, Російській імперії та Старому Свiтi. Переважна більшість членів Товариства були менонітами. Одним з багатьох напрямків роботи організації було збереження мальовничих прибережних скель від знищення кар'єрами. До нашого часу на деяких хортицьких скелях, наприклад, Канцерівській Нижній (на о. Байди у Старому Дніпрі), збереглися написи «ХООП». Внаслідок наростання в суспільстві антигерманської істерії, викликаної Першою Світовою війною, у 1915 р. діяльність Товариства було призупинено.

У 1915 р. у Російській імперії було прийнято новий дискримінаційний закон про «німецьке» землеволодіння. Користуючись ним, влада Олександрівська фактично примусила менонітів продати острів Хортицю місту. 28 липня 1916 р. було укладено договір з продажу землі за ціною 300 руб за десятину — загалом 722200 руб. Однак, навіть і половини цієї суми колоністи врешті не отримали. Частина колишніх мешканців одразу переселилася в інші менонітські села, частина залишилася на острові на правах орендарів.

Тим часом керівництво Олександрівська почало розробляти грандіозні проекти зі створення на Хортиці «міста-супутника»: «Остров Хортица по своему живописному расположению и необычайно в гигиеническом отношении благоприятным особенностям, представляет сочетание всех условий для создания новой части городского поселения — города-сада, города-здоровья» — йшлося в офіційному листі до Петрограду. Проекти міста-саду планувалося втілити після війни, але вони так і залишилися на папері.

ХІХ століття: відродження святині

Комплекс «Запорізька Січ»

На межі ХVIII — XIX ст. Хортиця стала об'єктом спеціального вивчення. Це пояснюється, по-перше, відкриттям на території України нових університетів, системна освіта яких передбачала знайомство з працями античних та середньовічних авторів, які описували цю місцевість. Крім того, романтизм, що охопив творчі верстви Російської імперії з 1820-х років, передбачав всебічний інтерес до минулого, тобто до історії, археології, етнографії та інших гуманітарних наук. Свою роль відіграло й характерне для доби романтизму захоплення надзвичайно мальовничими краєвидами околиць Хортиці. Генерал М. М. Раєвський, подорожуючи разом з поетом О. С. Пушкіним на Кавказ у 1820 р., у своєму щоденнику писав: «Тут Днепр только перешел свои пороги, посреди его — каменистые острова с лесом, весьма возвышенные, берега также местами лесные; словом, виды необыкновенные, я мало видал в моем путешествии, кои бы мог сравнить с оными».

На початку ХІХ ст. академік А. Х. Лерберг торкається історії та природи острова, пояснюючи події раннього середньовіччя. У 1825 р. питання стосовно Хортиці та Дніпровських порогів у контексті історичної географії Подніпров'я та Причорномор'я з'ясовував письменник, драматург і дипломат О. С. Грибоєдов. Короткі свідчення про Хортицю містяться у працях історика Нової Січі та Південної України А. О. Скальковського.

У 1835 році виходить друком повість М. В. Гоголя «Тарас Бульба», в якій письменник зобразив Запорозьку Січ на Хортиці: «Козаки сошли с коней своих, взошли на паром и через три часа плавания были уже у берегов острова Хортицы, где была тогда Сеча, так часто переменявшая свое жилище». У 1842 р. побачила світ нова, доповнена й цензурована редакція повісті, просякнута промосковською ідеологією. Твір в якому історія майстерно переплетена з романтичними стереотипами, став неймовірно популярним як серед патріотів України, так і серед імперських шовіністів. Повість надзвичайно пожвавила інтерес до Хортиці у всіх верствах суспільства. Т. Г. Шевченко, який у 1842 р. ілюстрував «Тараса Бульбу», в липні-серпні наступного, 1843 р., побував на острові. Своїми враженнями від цієї подорожі він поділився з етнографом Я. Г. Кухаренком у листі від 26 листопада 1844 р. «Був я уторік на Україні — був у Межигорського спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрувала нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися». Поет згадував Хортицю у кількох своїх творах: «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842), «І мертвим, і живим…» (1845), «Іржавець» (1847), «Не хочу я женитися» (1848). Величезний авторитет Т. Г. Шевченка в українському суспільстві сприяв, зокрема, й тому, що Хортиця у ХІХ ст. поступово перетворилася на одне з визначних сакральних місць для українців як Російської, так і Австро-Угорської імперій.

У 1844 р. літературний критик М. І. Надєждін, у роботі з історичної географії Геродотової Скіфії згадує про Запорозьку Січ на острові Хортиці, сприймаючи цей факт, як беззаперечний. Крім того Надєждін пов'язує острів та розташоване поряд урочище Кічкас зі священним скіфським краєм Геррос: «Я полагаю здесь самое приличное место кладбищу царей скифских, посреди столь дикаго, грозновеличественнаго ландшафта». У 1867 р. археолог і журналіст А. Подберезський пов'язує з Хортицею також події міфу про походження скіфів, неодноразово підкреслюючи «прекрасну», «поетичну» й «таємничу» особливість тутешньої місцевості.

Першим, хто звернув увагу на Хортицю, як місце, навколо якого акумулювалася народна пам'ять, був літератор О. С. Афанасьєв-Чужбинський, який вивчав етнографію Нижнього Дніпра у 1856—1860 рр. У праці «Очерки Днепра» (1861) він описав природу острова та побут місцевих мешканців-менонітів, приділив увагу топоніміці. У 1875 р. протоєрей І. І. Карелін досліджував історію й топографію Хортиці та її околиць у зв'язку з питанням Хортицької Січі. У 1876 р. історик та етнограф Я. П. Новицький присвятив острову окрему свою статтю. Згодом, протягом десятиліть Новицький збирав і видавав багато народних легенд і переказів про Хортицю та навколишні урочища, акцентуючи увагу на козацькій тематиці. Його узагальнююча праця «Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности» (1917) до цього часу зберігає велику наукову цінність.

Значну увагу Хортиці приділяв історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький, який протягом життя багато разів бував на острові. Романтичне захоплення козацтвом, літературний талант і невимушена манера викладення матеріалу сприяли надзвичайній популярності його робіт. У працях «Остров Хортица на реке Днепре» (1886), Запорожжя в остатках старины и преданиях народа" (1888), «Вольности запорожских казаков» (1898), «История запорожских казаков» (1900) Д. І. Яворницький описував природу, топоніміку острова, побут та перекази місцевих мешканців, вивчав питання Хортицької Січі та діяльності князя Д. І. Вишневецького.

Наприкінці XIX ст. серед освіченої публіки Хортиця вже міцно набула статусу особливого, сакрального острова, місця паломництва, пов'язаного передовсім із запорозьким козацтвом.

Влітку 1878 р. Хортицю відвідав композитор М. В. Лисенко, який брав участь у археологічній експедиції В. Л. Беренштама.

Збираючи матеріали для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», влітку 1880 р. на Хортиці побував художник І. Ю. Рєпін разом зі своїм молодим учнем В. О. Сєровим: «Мы долго бродили по Хортице, казавшейся нам выкованной из чистого палевого золота с лиловыми тенями, слепившего нам глаза на раскаленном солнце, — это впечатление создавали густо покрывавшие большие пространства палевые иммортели. Осматривали мы старые, уже местами запаханные колонистами запорожские укрепления; пили у колонистов пиво; устали изрядно».

У 1891 р. в Олександрівську, а можливо й на Хортиці, побував письменник О. М. Пєшков (Максим Горький).

У 1895 р. Хортицю відвідав письменник І. А. Бунін: «Я отправился на знаменитый „Остров св. Георгия“ — Хортицу и долго блуждал по нем, отыскивая хоть каких-нибудь следов старой Сечи. Но остров был тих и пустынен… Только земляные валы, заросшие травой, говорили о том, что когда-то тут были воинские станы..».

На межі ХІХ — ХХ ст. флору та ґрунти Хортиці вивчали А. М. Бекетов, І. Я. Акінфієв, С. І. Ростовцев.

Хортиця під час революції та Перших визвольних змагань (1917—1920 рр.)

Після Лютневої революції, в Олександрівську, як і по всій Україні, почалося національно-культурне відродження. Влітку 1917 р. робітники Південних залізничних майстерень Катерининської залізниці заснували культурно-освітні організації — курені «Січ» та «Хортиця». У цих назвах відбилося ставлення місцевої громадськості до острова Хортиця, як до національної святині й місця розташування легендарної Січі. У жовтні 1917 р. на основі згаданих куренів постали однойменні курені Вільного козацтва, створені для протидії анархії і більшовикам. Ці курені успішно взяли участь у боях з російськими більшовиками, які точилися в Олександрівську 12—14 грудня 1917 р. Однак, 2 січня 1918 р. у місто залізницею прибули значні сили червоних і окупували його.

У звільнені Олександрівська значну роль відіграв легіон Українських січових стрільців союзної австро-угорської армії, яка просувалася територією України згідно умов Берестейського договору. Вояки УСС, західні українці, сприйняли «візит» до Олександрівська, до Хортиці з великим ентузіазмом. Австрійський ерцгерцог (архикнязь), полковник легіону УСС Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген, відомий також під псевдонімом Василь Вишиваний (1895—1948) у своїх автобіографічних спогадах пише: «Одного вечора я дістав наказ вирушити зо своїми частинами — кораблем і залізницею — через Нікополь на Олександрівськ, себто в околиці славної Хортиці, де була колись славна мати Січ. У нас була велика радість, що саме ми мали щастя обсадити ці славні землі».

Український січовий стрілець Мирон Заклинський, згадуючи про Хортицю, «прив'язує» місто до острова, а не навпаки: «На північ від Біленького, напроти Хортиці, є гарне місто. Тоді називалося Олександрівське, тепер Запоріжжя».

16 квітня 1918 р. ударом Кримської групи армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана, за підтримки легіону Українських січових стрільців, більшовики були вибиті з Олександрівська.

Одною з популярних форм культурного дозвілля українських вояків стали екскурсії на Хортицю. Стрілець Мирон Заклинський згадував: «…Рухлива управа наладнувала культурне наше життя після перерви… Зорганізувала кілька прогулянок на Хортицю, в яких приняли участь також Українські січові стрільці. Мешканці східних і західних земель знайомились, пізнавали краще одні одних і заприязнювались. Бував приявний також старий археолог і етнограф Новицький. Біля нього держалася на Хортиці більшість Українські січові стрільці. Він водив своє товариство по острові, показував давні окопи і сліди укріплень, та все пояснював».

29 червня 1918 р. відбулася важлива подія в історії Хортиці — панахида за загиблими вояками. Мешканець Олександрівська, сотник армії УНР Никифор Авраменко (1893—1973) згадував:

«

Незабутньою подією був побут всім полком на острові Хортиці. Великим пароплавом, без зброї курені переправились через Дніпро і пішо пройшли коло 4-х кілометрів на найвище місце в голові острова. Було запрошено кілько гостей, серед їх і Андрій (рідний брат Н. Авраменка — ред.). По дорозі затримувались коло історичних місць, як редут на Вошивій скелі, оборонні фортифікації першої Січі, видом на урочище Сагайдачного, Стовпи. Поясняли топографію і історію минулого переважно ми з Андрієм. На найвищому місці поставлено приготовлений гранітний пам'ятник з хрестом і одповідним написом (напис на хресті був такий: „Сей хрест — знак щирої любови і вдячної пам'яти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918“ — ред.). Дивились гості на кількатисячну групу наслідників колишньої козацької слави, і не одному блиснуло сльозою око.

»

Після короткого одпочинку польовий священик п. о. Микола Мошняга посвятив пам'ятник, одслужив молебень за закінчення боїв та панахиду за полеглих за волю тепер і колись. Оркестр грав одповідні мелодії, хор співав величаво.

Виголосили мови Болбочан (полковник армії УНР Петро Болбочан), Оліфер (отаман Олександрівського куреня Вільного козацтва І. Оліфер — ред.) і Андрій. То були хвилі глибокого скуплення, поваги, порушення душевних струн.

Наступили поминки. Наше постачання постаралось. німці-колоністи, господарі Хортиці, тоже несподівано привезли пару возів молока, масла, ковбас, хліба. Їли і пили хто що хотів і скілько хотів. Довго, до вечора тягнулись поминки під музику і спів. Як довга і широка Україна, знайшлись тут представники всіх земель: Київщини, Полтавщини,Харківщини, Запорожжя, Волині, Поділля, Полісся, Бессарабії, Наддністрянщини. Каждому запали в душу ці хвилі, як символ соборності України. Пороблено пам'яткові фотографічні знімки. Од'їхав штаб і гості. Вечором перевозились дубами назад. З п. Кондратюком сліділи за переправою".

Судячи з розповіді Никифора Авраменка, згаданий пам'ятник було встановлено у північно-східній частині Хортиці, на північ від балки Совутиної та на захід від сучасного історико-культурного комплексу «Запорозька Січ», у районі так званої Першої курганної групи. Сьогодні панахида 29 червня на Хортиці вважається прологом до Акту Соборності України 22 січня 1919 р..

17 листопада 1918 року в Олександрівську було повалено владу гетьмана Павла Скоропадського та відновлено УНР. Головну роль у цих подіях відіграли Вільні козаки — вояки колишнього 47 пішого Олександрівського полку. Курінь Вільних козаків почав формуватися у Хортицький полк армії УНР. Пізніше цей підрозділ брав участь у боях поблизу Кічкаського мосту з колишнім гетьманським 8-м Катеринославським корпусом, який ішов на з'єднання з військами Денікіна.

У грудні 1918 року на Хортиці облаштувався повстанський отаман Юхим Божко (1885—1920) — колишній вояк кінного полку ім. Костя Гордієнка, який брав участь у червневій панахиді. Проголосивши себе кошовим «Новї Запорозької Січі», Божко разом з однодумцями прагнув максимально відтворити колишні козацькі звичаї та порядки.

У пам'ять про перебування на острові та на пошану до національної святині, ім'ям «Хортиця» був названий бронепотяг армії УНР. Він брав участь у боях з червоними та денікінцями на території сучасних Вінницької та Хмельницької областей у серпні—листопаді 1919 р.

Наприкінці грудня 1918 року Олександрівськ було захоплено загонами Нестора Махна та бiльшовиками. 10 липня 1919 р. мiсто захопила Добровольча армія генерала Денікіна. Восени 1919 р. Олександрівськ неодноразово займали загони Нестора Махна, що дiяли в тилу денiкiнцiв. Хортиця опинялася «на лінії фронту» між білими та Революційною повстанською армією України.

21 вересня 1920 року червоні були вибиті з Олександрівська стрімким ударом армії білого генерала Врангеля. Вночі з 23 на 24 вересня 1920 року батальйон першого полку білої дивізії Маркова на рибальських човнах переправився з Вознесенки на Хортицю, вибив звідти 19-й полк червоних та зайняв невелику частину острова. Протягом наступного дня білі зайняли всю південну половину острова. Наступні 2-3 дні білі відбивали контратаки червоних і захопили всю Хортицю. З 29 вересня переправа врангелівців на острів здійснювалася за допомогою п'яти пароплавів та двох моторних човнів. До 4 жовтня інженерна рота Марковської дивізії спорудила тимчасовий міст через Новий Дніпро, влаштований на козлах, баржах та понтонах. Острів був зв'язаний зі штабом Марковської дивізії на лівому березі Дніпра також телефоном та телеграфом.

Марковцям належало форсувати Старий Дніпро Бурвальдською переправою, Корниловцям — Нижньохортицькою. Броди досліджувалися за допомогою місцевих жителів.

О 3 годині ночі 8 жовтня білі почали раптову операцію по захопленню плацдарму на правому березі Старого Дніпра. Марковці, подолавши брід глибиною по груди, швидко зламали спротив 19-го та 21-го полку червоних, який майже весь здався у полон. Корнилівці подолали Нижньохортицький брід всього за кілька хвилин, увірвалися до колонії Нижня Хортиця й без бою захопили цілий полк червоних. Далі розгорнувся наступ на колонію Розенталь (Канцерівка), яка була захоплена до полудня. В той час вже був готовий тимчасовий міст через Старий Дніпро. Того дня на переправі у південній частині Хортиці був присутній відомий білий генерал О. Кутєпов.

Наступні кілька днів червоні намагалися здійснити контратаку й на острові траплялися запеклі бої. Підполковник Марковського піхотного полку В. Є. Павлов згадував, що білогвардійці на Хортиці жартома називати себе «Запорожцями ХХ століття» й порівнювали своє становище зі становищем козаків минулого.

На правому боці Дніпра врангелівцям так і не вдалося розвинути наступ. Вже вранці 14 жовтня їхні частини, відступаючи під ударами червоних, знов опинилися біля Бурвальдської переправи. На висоті східніше колонії Бурвальд відбувся важкий багнетний бій. Після цього білим довелося швидко розбирати міст на переправі, відігнавши червоних від берега рушничним вогнем. Нижньохортицький міст було спалено. У той же час червоні вдерлися на Хортицю з півночі. Зав'язався бій, в результаті якого вони почали відступ до Бурвальдського броду. Тут червоні зустрілися з останніми частинами врангелівців, які прямували їм на зустріч тим же бродом. Тільки взаємне незнання тими й іншими обстановки дозволило їм мирно розійтися у воді.

20 жовтня надійшов наказ командування білої армії відійти з Хортиці. Вночі з 20 на 21 жовтня частини пройшли по мосту й швидко почали його демонтаж. 23 жовтня білі без бою залишили Олександрівськ.

В описаних боях, у складі армії генерала Врангеля, брав участь Хортицький курінь Катеринославського повстанського кошу «Визволення України». Він був створений в Олександрівську у вересні 1920 р. з колишніх гайдамаків, вільних козаків, бійців самокатної сотні й новобранців. Після кривавих подій цей підрозділ відступив через Генічеськ до Феодосії, а потім опинився у Туреччині.

Нестабільність у державі та бойові дії на острові призвели до того, що становище у місцевому господарстві стало катастрофічним. Не було обігових коштів, посівного матеріалу, палива, не вистачало робочих рук, сільськогосподарський реманент не лагодився, коні гинули від хвороб, лани заростали бур'яном, сади та будівлі не доглядалися. Управитель господарства Г. А. Недавній повідомляв, що посівну 1918 р. довелося проводити під обстрілами. З 1918 р. землі господарства здавалися у короткострокову оренду й виснажувалися. Більшовики, які утримували Олександрівськ з грудня 1918 по липень 1919 р., вирішили перетворити Острів-Хортицьке господарство на совєтську ферму, «для забезпечення бідноти міста продуктами за собівартістю». Однак, доля цього підприємства була сумна. З 1919 р. господарство зазнавало постійних грабунків з боку жителів Вознесенівки. Через розбійні напади орендарі-меноніти були вимушені покинути острів, рятуючи своє життя.

Міжвоєнний перiод (1921—1941)

Згідно перепису населення та володінь м. Олександрівська 1921 р. На Хортиці налічувалося 211 постійних мешканців та 5 біженців.На 1926 р. острів Хортиця належав до Вознесенівської сільради. У селі з населенням 134 осіб було 32 двори. Серед мешканців була тільки одна родина менонітів, решта — українці. Школи та вітряка на острові на той час вже не було.За даними 1928 р. острiв належав вже до м. Запоріжжя. Тут мешкало 158 людей.

Великі зміни відбулися з початком будівництва Дніпрогесу. Iнженер-гідротехнік Алєксандров розпочав роботу над його проектуванням ще у 1921 р. За першим, попереднім варіантом проекту фронт водоутримуючих споруд мав перетинати північну частину о. Хортиця. У Новому Дніпрі, між Хортицею та скелею Дурна, планувалася водозливна гребля. За скелею Дурною, коло лівого берега, та у Старому Дніпрі розташовувалися дві секції силової станції. На лівому березі Старого Дніпра та на правому березі Нового Дніпра намічалося два чотирикамерних шлюзи: перший — для проходу морських суден, другий — для річкових. Північний кінець Хортиці мала оточити бетонна дамба. Згодом проект Дніпрогесу був значно змінений.

Вигляд на ДніпроГЕС з острова Хортиця

У 1929 р. спеціальна комісія при Президії ВРНГ СРСР розглядала 8 «майданів» — варіантів розміщення у районі м. Запоріжжя нового промкомбінату — основного споживача енергії Дніпрогесу. Так званий «майдан Б» був розташований у південній плавневій частині о. Хортиця. Цей варіант було відхилено через недостатню площу та велику вартість підготовки до будівництва.

У 1932 р. був затверджений генеральний план «Соціалістичного міста» Велике Запоріжжя, яке створювалося у зв'язку з будівництвом ДніпроГЕСу та Запорізького промкомбінату. Згідно із цим планом острів Хортиця мав стати одним з семи окремих районів міста. Йому відводилася роль загальноміського рекреаційного центру. Більшу частину острова по плану займали санітарна зона, бази відпочинку, спорткомплекси та центральний парк площею 1000 га. Тільки одна вісімнадцята площі Хортиці, у північній її частині, відведена під забудову. Це — 15-20-поверхові житлові будинки та 30-40-поверхові адміністративні хмарочоси, де розташовані науково-дослідні інститути, лабораторії, музеї, бібліотеки. Зі зміною архітектурної моди у Радянському Союзі у сер. 1930-х рр. цей план забудови Хортиці був визнаний хибним.

Вид на Три щогли з історико-культурного комплексу «Запорозька Січ»

З будівництвом ДніпроГЕСу пов'язана поява потужних ліній електропередачі, які спотворили краєвид північної частини Хортиці. Найпомітнішим їх елементом є так звані «Три щогли» на скелі Совутиній над Новим Дніпром (до Німецько-радянської війни їх було чотири). Ці опори, які отримали назву «ПС» — «Перехідна Спеціальна», були споруджені у 1932-33 рр. Опори цього типу не мають аналогів в Україні.

У зв'язку зі створенням Дніпровського водосховища Кічкаський міст 2-ї Катерининської залізниці мав бути демонтований. Замість нього було вирішено будувати мости через Новий та Старий Дніпро та залізничну лінію «Шлюзовий — Канцерівка 2-га». Споруди, спроектовані під керівництвом інженера М. С. Стрелецького, зводилися з високоякісної сталі чехословацької фірми Witkowitz-Werke. Обидва мости були арковими, двопутними (з двобічним рухом) та двоярусними (нижній ярус — шосейна дорога, верхній — залізниця). Міст через Новий Дніпро — триарковий, загальною довжиною 616 м. Міст через Старий Дніпро — найбільший на той час одноарковий металічний міст у Європі. Довжина його арки складала 224 м, а загальна довжина — 370 м. Роботи на Мостовому переході почалися у 1927 р. з побудови робітничих бараків на о. Хортиця. За 4 роки крім мостів на Хортиці з'явилася залізнична станція «Січ» та шляхопровід, було здійснено величезний об'єм земляних робіт. 31 серпня 1931 р. на згаданій станції відбувся мітинг з нагоди відкриття мостів та залізниці, а 5 вересня 1931 р. об'єкти були здані в експлуатацію.

Міжвоєнний період позначився бурхливим розвитком сільського господарства на Хортиці. У 1927 р. тут були створені приватні меліотовариства «Вільне життя», «Серп і Молот», «Червона Зірка», «Січ», які отримали землю у довгострокову оренду. У 1928 р. всі вони були об'єднані у «Плодоспілку». У 1929 р. було створено велике господарство з метою постачання городини (переважно картопля, помідори, капуста) робітникам Дніпробуду. У 1930 р. воно стало частиною Запорізького Агрокомбінату. В жовтні 1930 р. на Хортиці створено Хортицький науково-дослідний інститут електрифікації та механізації (ХОНДЕМ) — перше подібне підприємство в СРСР та Україні. Інститут здійснював глибоку оранку полів за допомогою електроплугу, проводив досліди із впливу електрики на рослини у скляних електроангарах з підігрівом ґрунту електрикою та паровим опаленням по підземним паропроводам. У 1931 р. у плавневій частині виділялося кілька дослідних ділянок для вирощування рису площею понад 5 га. У зв'язку із цим планувалося запросити на Хортицю 15-20 досвідчених корейців на посаду бригадирів. Будувалися житлові бараки для сотень робітників, насосна станція, канали, лінії електропередачі, корпус інституту.

У часи Дніпровського Будівництва населення Хортиці значно збільшилося, з'явилися кілька нових селищ. У 1938 р. у с. Колонка (колишнє менонітське селище Острів Хортиця) жили 1130 чол., у с. Радгосп (відоме сьогодні, як Овочівників), заснованому у 1929 р. — 476 чол. На той час існували також сел. Січ при однойменній залізничній станції, виселок Січ, сел. Старий Дніпро (біля мосту). Крім того, на острові значилися педагогічна школа, інститут електрифікації, науково — дослідна лабораторія інституту, неповна середня школа № 43 (відкрилася у 1936 р., капітальну будівлю зведено 1938 р.), будинок відпочинку ДАЗу, піонерський табір ДАЗу, будинок відпочинку «Запоріжсталь» (відкрито 6 липня 1935 р.), будинок хворої дитини, а також різні майстерні.

Острів Хортиця

У зв'язку з проведенням Дніпробудівської археологічної експедиції Наркомосу УСРР (1927—1932 рр.) на Хортиці надзвичайно пожвавилися археологічні роботи. Розкопувалися поселення доби неоліту-енеоліту на скелі Середній Стовп (А. Добровольський, 1927-30 рр.), поселення доби бронзи в районі балки Мала Вербова (П. Смолічев, 1928-29 рр.), могили курганної групи № 5 (П. Смолічев, 1930 р.). Пізніше досліджувалися кургани з групи № 2 (В. Каменський, 1936 р.), козацький зимівник ХVIII ст. (В. Пешанов, 1937 р.) та укріплення на о. Байди (Л. Макаревич, 1941).

Вже у 1927 р. були висловлені пропозиції щодо створення на Хортиці музею, заповідування окремих її ділянок, або оголошення природним заповідником всього острова, який «є справді одним з найцікавіших куточків України і його конче потрібно обслідувати з усіх боків».

Знаходячись поряд з найбільшою в Європі ГЕС, яка у довоєнному Радянському Союзі була одним з найпопулярніших туристичних об'єктів, Хортиця вже з самого початку Дніпровського Будівництва привертала до себе увагу сотень тисяч екскурсантів. Туристів приваблювали перш за все мальовничі краєвиди скель північної частини острова, старовинні земляні укріплення й панорами нових циклопічних споруд: ДніпроГЕСу та мостів через Дніпро.

Перiод Німецько-радянськоï війни (1941—1945)

Зруйнований міст Стрілецького через Новий Дніпро на острів Хортиця, 1942 р.

Зруйнований міст через р. Новий Дніпро на острів Хортиця, 1942 р.

У середині серпня 1941 р. через Хортицю пішов потік біженців. Трактори, комбайни та інша сільськогосподарська техніка незабаром знищила шосе, прокладене на піщаному ґрунті, й воно перетворилося на нездоланну перепону для транспорту.

Вдень 18 серпня погано озброєні й непідготовлені частини 274 стрілецької дивізії, батальйони 157-го полку НКВС та «народного ополчення», які працювали на ритті протитанкових окопів між Старим Дніпром і Бабуркою, розпочали бій з переважаючими силами німців. Не витримавши натиску, совєтські війська відступили на південь. Міст через Старий Дніпро підірвати не вдалося й німецькі танки прорвалися на Хортицю, зайнявши північну частину острова. Близько 15:00 при прямому влучанні снаряду від детонації вибухнув замінований міст, що з'єднував Хортицю з лівим берегом. У пастці на острові залишилося 400—500 бійців 274-ї дивізії, які продовжували бій.

Близько 18:00 18 серпня в паніці перед наступаючими частинами Вермахту радянські сапери підірвали Дніпрогес. Було зруйновано 10 биків у правобережній частині греблі (загальна довжина руйнування — 175,5 м), до відмітки близько 30 м. Внаслідок цього за лічені секунди рівень води у нижньому б'єфі піднявся на близько 5 м. Хвиля накрила хортицькі плавні й загинуло багато воїнів 274 стрілецької дивізії РСЧА, яких на момент вибуху на острові було близько 3000.

За спогадами старожилів острову відтворюється драматична картина наслідків цієї події. Коли хвиля відійшла, на деревах лишились висіти сотні (якщо не тисячі) солдатів. Відразу ж німецькі війська зігнали із селищ жінок і наказали їм зібрати тіла загиблих червоноармійців. Тіла лежали на полях, на городах, висіли на деревах у плавнях. Мешканка південної частини Запоріжжя М. Ф. Мозгова згадує: «В 41-му, коли підірвали наши плотину, теж скілько солдат полягло. В лісі у плавнях стояли воїнські частини. Їх не попередили, мабуть. Коли хлинула вода, який крик був в цих плавнях! Як кричали люди: „Допоможіть! Допоможіть!“ Тоді майже у кожного були човни. Так дуже багатьох врятували човнами».

Після 18 серпня радянські війська перебували в південній частині Хортиці. Однак в ніч на 27 серпня острів залишили: 600 червоноармійців не стримали атаку 300 піхотинців противника, підсилених 10-ма танками і 2-ма батареями. На початку вересня на Хортиці залишилися тільки угорські війська. У ніч з 1 на 2 вересня на острові невдало намагалася закріпитися рота стрілецького полку РСЧА. 3-5 вересня Дніпро перетинали кілька великих підрозділів, й, закріпившись у південно-східній частині Хортиці, звідти розвивали наступ. Перед загрозою оточення угорці залишили важке озброєння і відкотилися по мосту через Старий Дніпро. На ранок 6 вересня Хортицю повністю захопили червоні. Допомогу частинам, що наступали на Хортиці, надав загін «Юні чапаєвці», який складався із запорізьких школярів. Перепливаючи Дніпро, вони добували розвіддані й розкладали сигнальні вогнища. Хортицька контрнаступальна операція, проведена в дні суцільних невдач, була сприйнята як свідчення зростаючих можливостей Червоної армії.

Після звільнення Хортиці біло підірвано міст через Старий Дніпро. В ніч 3 жовтня 1941 р. війська Червоної армії згідно наказу командування покинули острів Хортицю й Запоріжжя.

У 1942 р. силами мобілізованих в місті й області робітників, під керівництвом українських інженерів та під контролем німецьких військових спеціалістів було відбудовано стратегічно важливі мости через Хортицю. У тому ж 1942 р. у Запоріжжі було проведено перепис населення. За його даними на о. Хортиця тоді жили 1348 чол. у селищах Нове Дніпро, станція «Січ», Старий Дніпро, Будинок відпочинку (виникло на місці розваленого б/в «Запоріжсталь»). Мешканці селищ проживали в будинках, бараках та землянках.

З липня по вересень 1943 р. на острові Хортиця дислокувалася розвідувальна школа, що переїхала сюди з Києва. Вона розміщувалася у будівлі середньої школи № 43 та корпусі Всесоюзного інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Основний контингент школи, яка готувала розвідників та диверсантів, складався з військовополонених Червоної армії. Тут навчалося 40-50 чоловіків та 7-8 жінок різних національностей.

У вересні 1943 р. фронт знову наблизився до Запоріжжя. На Хортиці німці створили систему укріплень та спеціальних споруд. Тут тримали оборону 123-й і 125-й піхотні дивізії Вермахту. 21 вересня 1943 р. радянська авіація завдавала ударів по мостах через Дніпро у районі Хортиці задля того, щоб перервати залізничне сполучення. Однак задачу з руйнування мостів виконано не було.

У першій половині дня 14 жовтня 1943 р. лівобережна частина Запоріжжя була повністю захоплена червоними і Хортиця опинилася на лінії фронту. В другій половині дня німці здійснили перший потужний вибух на Дніпрогесі. Але завдяки тому, що перед цим рівень води у водосховищі був понижений, це не спричинило таких катастрофічних наслідків, як у 1941 р.

З 25-26 жовтня на Хортиці намагалися закріпитися підрозділи РСЧА, однак з початком переправи у районі Розумівки (26 листопада) всі частини були виведені з острова. Безуспішно намагаючись ліквідувати Розумовський плацдарм, німці перекинули туди два полки з Хортиці. Через місяць з Розумівського плацдарму розгорнула наступ 6-а армія. У ніч з 29 на 30 грудня німці залишили Хортицю й правобережні околиці Запоріжжя.

Відновлений міст Стрілецького, 1943 рік

Під час відступу Вермахту обидва мости через Дніпро у районі о. Хортиця були цілком знищені. Замість них Управлінням військово-відновлювальних робіт 3 січня 1944 р. почалося спорудження тимчасових мостів у плавневій частині острова, на місці стародавнього броду. Мости будувалися за проектом інженера М. О. Артеменка, під керівництвом генерал-майора технічних військ М. В. Борисова, силами 1-ї Гвардійської залізничної бригади та всього мобілізованого працездатного населення міста Запоріжжя й області.

На величезній кількості паль, вбитих у дно Дніпра, були поставлені опори з просякнутих спеціальною сумішшю шпал та колод, на них — дерев'яні ферми, настил з балок і залізничний шлях. Працюючи день і ніч, за надзвичайно несприятливих зимових погодних умов, під нальотами німецької авіації, мости збудували за 48 діб, закінчивши 19 лютого 1944 р. Об'єкти використовувалися до грудня 1952 р., коли стали до ладу мости ім. Б. Н. Преображенського.

Уявлення про те, як виглядав острів у 1945 р., дає тогочасна військова карта. Тут позначено селища Виселок, Новий Дніпро, Старий Дніпро, Січ та Радгосп, зруйновані бази відпочинку заводів «Запоріжсталь» і ДАЗ та школа. В південній частині острову відмічено роз'їзд Гвардійській, що з'явився під час будівництва мостів у 1944 р. і отримав свою назву на честь 1-ї Гвардійської залізничної бригади.

Хортиця у післявоєнний період (1945—1991)

Будівництво мостів ім. Б. М. Преображенського

Навесні 1949 р. на місці підірваних під час відступу Вермахту в 1943 р. сталевих мостів М. С. Стрелецького почалося будівництво нових. Роботи велися під керівництвом начальника мостового загону полковника Н. А. Артеменка, а проект розробив інженер Б. М. Преображенський, іменем якого й були названі мости. Обидва вони побудовані з монолітного залізобетону, що набагато складніше, ніж будувати їх зі збірних елементів: спочатку необхідно було зробити опалубку, тобто практично будувати той самий міст з дерева. Цим пояснюється порівняно великі строки будівництва — об'єкти були здані в експлуатацію 31 грудня 1952 р.

Міст через Новий Дніпро чотириарковий, загальною довжиною 560 м та висотою 54 м. До проїжджої частини його нижнього ярусу спочатку підходила тільки одна шосейна дорога — з південного боку від залізничної дамби. Міст через Старий Дніпро на момент побудови був найбільшим одноарковим мостом у СРСР. Його довжина дорівнює 228 м. На одній з опор правого берега Старого Дніпра встановлено мармурову табличку з написом: «Мост построен по проекту Бориса Николаевича Преображенского». Обидва мости мають два яруси: верхній — залізничний, нижній — автомобільний та пішохідний, з двома смугами шосе та тротуарами з обох боків від нього.

До початку 1970-х рр. мости Преображенського успішно виконували свою функцію. Та коли з кін. 1960-х рр. на правому березі Дніпра почалося будівництво великого Хортицького житлового масиву, потік транспорту через Хортицю значно зріс. Це стало причиною великих автомобільних заторів на острові, частота яких збільшувалася з року в рік.

Вплив на Хортицю Каховського водосховища

У 1950—1956 рр. у місті Нова Каховка Херсонської області було споруджено Каховську ГЕС. Підняттям рівня води у верхньому б'єфі на 16 м було утворено величезне Каховське водосховище, у хвостовій частині якого опинилася Хортиця. Згідно даних карт 1945 та 1992 р. пiдйом води у Дніпрі вiдносно рiвня Чорного моря в районi острова у зв'язку з цим склав близько 2,4 м.. Це спричинило великі зміни у топографії річки. У II пол. 1950-х рр. зникли багато маленьких скель мiж Днiпрогесом i Хортицею, збільшилася площа плавневих озер острова, з'явилися новi — Щуче, Вербове, Качаче, Тепле тощо). Всi вони з'єдналися протоками одне з одним та з Новим i Старим Днiпром. На озерах з'явилися також новi острови — Пiвденний, Схiдний, Довгий, Чорного Шулiки, Захiдний, також урочище Середнiй Виступ. Пiзнiше, протягом кiлькох десяткiв рокiв, мiсцевi мешканцi дали назви цим новим об'єктам, й тiльки на початку ХХI ст. вони були зафiксованi на туристичних схемах.

Заповідний статус острова та музей на Хортиці

До середини ХХ ст. давні плани по створенню на Хортиці великого міського району так і не були втілені. Тут збереглися значні площі мало змінених антропогенним впливом ландшафтів, які приваблювали чим далі більше відпочивальників та туристів. Разом з тим, після знищення Каховським водосховищем плавнів Великого Лугу Запорозького, Хортиця лишилася одною з дуже небагатьох ділянок Нижнього Дніпра, які могли дати уяву про первісний стан його берегів. Імовірно, це й стало причиною включення острова до реєстру пам'яток природи місцевого значення у 1958 р. (рішення Запорізького облвиконкому від 28 липня 1958 р. № 507). Згодом, у 1963 р., Хортиця отримала статус пам'ятки природи республіканського значення (розпорядження Ради міністрів УРСР від 7 серпня 1963 р. № 1180-р). У 1974 р. Хортиця, а також острів Байди, скелі у нижньому б'єфі Дніпрогесу та частина правобічної берегової смуги Старого Дніпра увійшла до складу Державного геологічного заказника «Дніпровські пороги» (Постанова Ради Міністрів УРСР від 28 жовтня 1974 р. № 500). Постановою Запорiзького облвиконкому № 354 вiд 23 жовтня 1984 р. було заповiдане русло Старого Днiпра. У тому ж роцi хортицькi плавнi були оголошенi зоною абсолютноï заповiдностi.

Значення Хортиці, як пам'ятного місця, пов'язаного з історією козацтва, надзвичайно зросло після того, як залишки більшості Запорозьких Січей були знищені Каховським водосховищем. Занепокоєння станом пам'яток доби козацтва у суспільстві та серед науковців поділяли навіть деякі представники місцевої компартійної номенклатури. Тому пропозиція щодо створення на Хортиці заповідника попервах зустріла підтримку урядових кіл. 18 вересня 1965 р. Рада міністрів УРСР прийняла постанову № 911 «Про увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією Запорозького козацтва». Першим її пунктом стало «Оголосити територію острова Велика Хортиця в м. Запоріжжя Державним історико-культурним заповідником». У зв'язку з цим на острові пропонувалося створити грандіозний меморіальний комплекс у складі монументу-панорами, тематичного садово-декоративного парку зі скульптурами видатних козацьких діячів, тематичних скульптур у різних урочищах острова, етнографічного музею просто неба, а також реконструкцій куреня, хати запорозького старшини, укріплень, козацьких чайок тощо. Згодом майже щорічно проводилися конкурси проектів Заповідника, а у 1970 р. було затверджено його тематико-експозиційний план. За ним Заповідник мав складатися з Музею історії запорозького козацтва, етнографічного розділу та тематичного парку.

У 1972 р., у рамках облаштування території Заповідника, у різних урочищах та біля археологічних пам'яток були встановлені залізобетонні пам'ятні знаки з металевими табличками і відповідними написами на них. Не обійшлося без помилок. Так, пам'ятний знак «Чорна скеля» встановлено поряд зі скелею Верхня Голова, вали укріплень часів війни з турками 1735—1739 рр. безпідставно віднесені до поч. ХVII ст., а залишки скіфського городища на скелі Совутиній — до ХVI ст.

Влітку 1974 р. у північній частині Хортиці, поряд з котлованом майбутньої будівлі Музею історії Запорозького козацтва, з вийнятого з нього ґрунту було насипано високий земляний курган. Роботи велися за участі студентів вищих навчальних закладів м. Запоріжжя. Сьогодні цей курган слугує гарним орієнтиром і прекрасним оглядовим майданчиком.

У 1960-ті рр. відчувався величезний брак і суспільний попит на інформацію з історії Запорозького козацтва і Хортиці зокрема. Разом з тим, історичне краєзнавство, фактично знищене за роки сталінських репресій, переживало глибокий занепад. У цих умовах значну роль у популяризації Хортиці, як пам'ятки природи та історії, зіграла книга заступника голови Запорізького облвиконкому М. П. Киценка «Хортиця в героїці і легендах», вперше видана у 1965 р. Незважаючи на те, що праця була цілком ідеологічно витримана, друге її видання 1972 р. було піддано нищівній критиці як «идейно незрелое» й вилучалося з книгарень;.

25 вересня 1973 р. Центральний Комітет КПУ приймає постанову "Про хід виконання постанови… «Про увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією Запорозького козацтва», якою остання, фактично, була перекреслена. Ще не побудований музей на Хортиці перепрофілювався на «Музей історії м. Запоріжжя», філію Запорізького краєзнавчого музею, а створення етнографічного комплексу відмінялося. Після цього будівництво музею просувалося дуже мляво. Заклад було урочисто відкрито тільки 14 жовтня 1983 р. Експозиція музею обіймала всі історичні періоди аж до сучасності, а Запорозькому козацтву було присвячено лише незначну її частину. До первісного задуму повернулися тільки у часи так зв. «Перебудови», на хвилі національного відродження. Підготовчі роботи по створенню Музею історії Запорозького козацтва почалися згідно доручення Ради Міністрів УРСР «Про зміну тематичної спрямованості Музею історії Запоріжжя» від 14 травня 1988 р..

Протягом другої половини 1960-х — 1980-х рр. становище з охороною пам'яток природи та історії на території хортицького заповідника було вкрай незадовільне. Більша частина території Хортиці займалася різними господарчими об'єктами (майстерні, птахоферми, парники), робітничими селищами та сільгоспугіддями Центрального науково-дослідного проектно-технологічного інституту механізації та електрифікації тваринництва, особистими дачами, садами, городами та гаражами громадян, які самочинно займали ділянки, мешкаючи в інших районах міста. На Хортиці були випадки розорювання культурного шару археологічних пам'яток, влаштовувалися самочинні звалища, незаконно будувалися нові бази відпочинку тощо. Адміністрація заповідника та окремі громадяни багаторазово та безрезультатно повідомляли органи влади про всі ці порушення.

Археологічні дослідження на Хортиці (1945—1990 рр.)

У післявоєнний період у зв'язку зі створенням Заповідника кількість археологічних досліджень на Хортиці значно збільшилася. Нижче подається їх перелік (у дужках — керівник розкопок):

1945 — розкопки курганів (В. Пешанов).

1953 — розкопки Запорозької корабельні 1747—1739 рр. на о. Байди (В. Пешанов).

1959 — давньослов'янський могильник біля школи № 43 (Є. Махно).

1962 — розкопки редуту 1738 р. Біля балки Громушина та курганної групи № 1 (В. Пешанов).

1968 — розкопки укріплень на о. Байди, на Совутиній скелі, а також редутів 1739 р. (Р. Юра).

1971 — розкопки редуту 1738 р. (А. Сокульский).

1972 — розкопки курганної групи № 5 (А. Сокульский).

1976 — розкопки поселення доби бронзи (Н. Козачок, С. Кравченко).

1976—1980 — слов'янське поселення Х — ХІV ст. (А. Сокульський, Т. Шевченко).

1981 — поселення доби бронзи (Н. Козачок, С. Ляшко, В. Тимофеєв).

1982 — розкопки у балці Корнійчиха (С. Кравченко).

1987—1990 розкопки зимівника XVIII ст. (Н. Козачок).

1987—1988 — розвідки на курганній групі № 5 (В. Ільїнський) та розкопки поселення доби бронзи у балці Липовій (Н. Козачок).

1989—1994 — розкопки фортеці на о. Байди (В. Ільїнський) та різночасового поселення у балці Молодняга (Н. Козачок).

1990 — розкопки середньовічного городища на оз. Осокоровому (В. Ільїнський), поселення доби бронзи та черняхівської культури у балці Корнійчиха (Н. Козачок) та зимівника ХVIII ст. у балці Башмачка (М. Остапенко).

Будівництво баз відпочинку

У післявоєнні роки за генеральним планом м. Запоріжжя, територія острову, зокрема, північна його частина визначалася, як зона кліматичного курорту і була призначена для розміщення у ній будинків відпочинку, профілакторіїв, шкіл-інтернатів. Багато таких закладів з'явилися на берегах Хортиці протягом 1950-70-х рр. Більшість із них будувалися всупереч природоохоронному законодавству та заповідному статусу острова.

У червні 1954 р. на березі Нового Дніпра між гирлами балок Вербова та Ганівка відкрилася водна станція заводу «Дніпроспецсталь». У 1958 р. відкрито профілакторій заводу «Дніпроспецсталь», розташований на залишках скелі Думної, у 1968 р. поряд, на кручі, побудовано ще один його житловий корпус та адмінбудівлю. У 1957 рр. на південь від скелі Чорної було відкрито піонертабір «Чайка» Запорізького трансформаторного заводу та створений лісопарк. У 1959 р. відремонтовано зруйнований під час Німецько-радянської війни корпус будинку відпочинку заводу «Запоріжсталь», розташований проти острова Байди. Спочатку він діяв, як Будинок творчості, потім — Будинок відпочинку металургів України, з 15 липня 1965 р. — як санаторій-профілакторій. У 1968 р. недалеко від нього, на схилах балки Каракайки, збудовано базу відпочинку «Металург» заводу «Запоріжсталь». У травні 1959 р. відкрився санаторій-профілакторій Запорізького титаномагнієвого комбінату, розташований поряд із балкою Широка. У 1961 р. поряд із селищем Наукове Містечко відкрилася школа-інтернат (сьогодні — Хортицька Національна навчально-реабілітаційна академія). Недалеко від нього у 1969 р. відкрилася турбаза «Хортиця» Української Республіканської Ради з туризму. На поч. 1960-х рр. біля балки Куца з'явився будинок, що належав Управлінню внутрішніх справ (пізніше — медико-відновлювальний центр «Динамо»). У той же час у районі скелі Копичеватої відкрився Дитячий пульмонологічний санаторій. У 1962 р. на північ від балки Громушиної відкрився профілакторій Дніпровського електродного заводу (з 1991 р. — ВАТ «Укрграфіт»); сьогодні це — санаторій-профілакторій «Нарцис». У сер. 1960-х рр. поряд із балкою Каракайка збудовано базу відпочинку «Січ» для працівників Дніпровського алюмінієвого заводу. В цей же час у районі балки Костіна трест «Запоріжбуддеталь» відкрив базу відпочинку «Дніпро» (пізніше — ТОВ «Дніпротур-Хортиця»). Згодом поряд, у порушення чинного законодавства, збудовано бази відпочинку ВО «Запоріжзалізобетон» та Запорізького комбінату теплоізоляційних матеріалів. У кін. 1960-х рр. у плавневій частині острова, біля оз. Піщане, відкрився санаторій-профілакторій тресту «Дніпродомнаремонт». З 2000 р. Це — профілакторій-біостанція Запорізького національного університету. У 1972 р. поряд з вищезазначеним закладом відкрилася база відпочинку «Дружба» інституту «Запоріжцивільбуд», а у 1973 р. — спортивно-оздоровчий табір Запорізької філії Дніпропетровського металургійного інституту (пізніше — санаторій Запорізької державної інженерної академії). У вересні 1973 р. відкрився санаторій-профілакторій Запорізького феросплавного заводу, розташований на північ від балки Широкої. Того ж року на південь від балки Перевіз відкрито Запорізьку зональну комсомольську школу, будівля якої сьогодні у стані руйнації.

Будiвництво сталевого аркового мосту через Старий Днiпро

У жовтнi 1969 р. почалося будiвництво гiдростанцiï Днiпрогес-2, у зв'язку iз чим планувалося тимчасове перекриття автомобiльного руху по греблi Днiпрогесу. Для розвантаження мостiв Преображенського за пропозицiєю iнженера-мостобудiвельника Н. А. Артеменка було вирiшено побудувати новий сталевий одноарковий автомобiльно-пiшохiдний мiст через Старий Днiпро. Автором його проекту був iнженер iнституту «Союзпроектстальконструкцiя» Попов, роботи здiйснював киïвський трест «Мостобуд» силами Мостзагону № 12, що базувався у Днiпропетровську. Довжина прогону моста склала 320 м, ширина 20 м, висота 40 м, вартiсть будiвництва — 3220 тис. рублiв. На момент вiдкриття це був найбiльший сталевий одноарковий мiст в СРСР. Будiвництво почалося у 1973 р. Вже у кiнцi листопада 1974 р. Державна комiсiя прийняла об'єкт. Перед вiдкриттям руху на мостi були розмiщенi бiля 50 cамоскидiв, навантажених каменем, кожен з яких важив 25 тон. Самоскиди простояли на мостi до ранку й тiльки пiсля цих випробувань мiст було вiдкрито. По мосту було прокладено тролейбусну та автотранспортну магiстраль i тротуари для пiшоходiв. Одночасно з будiвництвом сталевого мосту було розширено автомобiльний шлях бiля мосту Преображенського через Новий Днiпро: нове шосе проведено з пiвнiчного боку вiд залiзничноï дамби на виïздi з нього;.

Панорами

Панорама Дніпрогесу з Хортиці

Панорама знаменитого мосту через Дніпро з Хортиці

Панорама острова Хортиця

Сучасність

Спальний корпус піонерського табору ЗТЗ

Монета Острів Хортиця на Дніпрі — колиска українського козацтва аверс

Монета Острів Хортиця на Дніпрі — колиска українського козацтва реверс

Острів інтегровано в структуру Запоріжжя. Через острів проходить залізниця зі станцією «Запорізька Січ» в середній частині острова. Працюють три автомобільні мости.

На острові є заселені селища, велика кількість означених пам'яток історії й археології. Десятки будинків відпочинку, санаторіїв, туристичних баз. Піщані пляжі. Смерекові й листяні ліси. Унікальні плавні на півдні.

28 березня 2007 року, напередодні Великодніх свят, на святому місці був відкритий пам'ятник українській писанці, що став незабаром місцем активного паломництва віруючих. Древнє святилище на хортицькій землі у вигляді вселенського символу світобудови являє собою виконане з Янцевського граніту яйце вагою дев'ятсот кілограм, яке встановлене в центральній частині острова. Його значний обсяг (обхват — 2,85 м, висота — 1,35 м), розфарбований у червоно-біло-чорній гамі з використанням традиційних візерунків місцевої розпису, покоїться на постаменті з дикого каменю з сакральної написом «Краса, добробут, родовід».

У 2013 році художником Леонідом Нікітіним писанка була заново пофарбована. Нові яскраві кольори символізують довголіття, плодовитість і добробут під захистом вогню фарби в поєднанні з покровом містичної таємниці минулого і древнім запорізьким орнаментом — ось те, що зробило цей пам'ятник унікальним і відомим на всю Україну.

2007 року на Хортиці було розбудовано комплекс «Запорозька січ». Частина будівель була створена як декорація до багатосерійного фільму «Тарас Бульба» режисера В. Бортко. На території комплексу відтворено козацькі курені, гострокіл та оборонну вежу. Збудовано невелику триповерхову дерев'яну церкву, присвячену Покрові Богородиці. Комплекс відкрито для відвідувачів, передбачене екскурсійне обслуговування.

Сучасні археологічні дослідження на о. Хортиця продовжують приносити все нові відкриття

Див. також

• Острів Хортиця на Дніпрі — колиска українського козацтва (срібна монета)
• Хортицький ґебіт
• Хортицький німецький район
• Історико-культурний комплекс «Запорозька Січ»

Література

• С. І. Татарінцев. «Хортиця», Національний заповідник // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 415. — ISBN 978-966-00-1359-9.
• Ю. А. Мицик, Д. Я. Вортман. Хортиця // там само, с. 415—417
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
• Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. В 3-х томах. — Львів: Світ, 1990.
• Киценко М., Пещанов В. Хортиця. — К., 1968.
• Сушко Константин Иванович. Наедине с Хортицей. Краеведческие очерки. — Днепропетровск : Промінь, 1986. — 104 с. — 25 000 прим. (рос.)
• Jana Bürgers Mythos und Museum. Kosakenmythos und Nationsbildung in der postsowjetischen Ukraine am Beispiel des Kosakengeschichtsmuseums auf der Insel Chortycja.//Bianka Pietrow-Ennker (Ред.): Kultur in der Geschichte Russlands. — Göttingen, 2006. — ISBN 3-525-36293-5.
• Christian Ganzer Sowjetisches Erbe und ukrainische Nation. Das Museum der Geschichte des Zaporoger Kosakentums auf der Insel Chortycja. Mit einem Vorwort von Frank Golczewski. — Stuttgart, 2005 (Soviet and Post-Soviet Politics and Society, vol. 19). — ISBN 3-89821-504-

Посилання

• Сайт острова Хортиця з путівником та інтерактивною картою
• Історія Хортиці Галини і Максима Остапенків
• Національний заповідник «Хортиця»
• Історія острова Хортиця
• Сайт Національного заповідника на о-ві Хортиця
• Хортицька Січ — таємниця острову Хортиця
• Скелелазний район Хортиця
• Невідома Хортиця — Weekend
• Пашник С. Д. Священний острів Хортиця