Садиба Попова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» Pictogram infobox palace.png
Споруди палацового комплексу ВДІАМЗ «Садиба Попова» 2.jpg
47°26′44″ пн. ш. 35°16′30″ сх. д. / 47.44583333002777437° пн. ш. 35.27500000002777369° сх. д. / 47.44583333002777437; 35.27500000002777369Координати: 47°26′44″ пн. ш. 35°16′30″ сх. д. / 47.44583333002777437° пн. ш. 35.27500000002777369° сх. д. / 47.44583333002777437; 35.27500000002777369
Тип споруда
Країна Flag of Ukraine.svg Україна[1]
Розташування Україна Україна
місто Василівка,
вул. Гагаріна, 12
Стиль неоготика
Архітектор Бенуа Микола Леонтійович
Засновано побудовано 1864-1884
відкрито музей у 1993
Директор Віктор Філас, 2011 р.
Сайт viam.ucoz.net
Садиба Попова. Карта розташування: Україна
Садиба Попова
Садиба Попова (Україна)

CMNS: Садиба Попова у Вікісховищі

Садиба Попова — відома пам'ятка архітектури 2-ї половини XIX століття, палацово-парковий ансамбль у Запорізькій області, нині Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова»[2]. Збереглася частково, у збереженій частині — музейна експозиція[3].

Власники садиби Попови[ред. | ред. код]

Худ. Й-Б. Лампі. Генерал В. С. Попов

Землі поблизу майбутнього міста Запоріжжя, в минулому Олександрівська, були подаровані імператрицею Катериною II генералу Попову Василю Степановичу. Він і став засновником поселення, що пізніше стало містом Василівка. Раніше місцевість використовувалась для зимівників козаків і мала декілька хуторів.

Велике будівництво фундував онук генерала — Василь Павлович Попов у другій половині XIX століття. Родина Попових володіла садибою і до Жовтневого перевороту 1917 року.

Будівництво садиби[ред. | ред. код]

Флігель № 1

Встановити автора проєкту не вдалося. Швидше за все їх було декілька, що і спричиняє проблеми для дослідників. Серед імен архітекторів слід назвати і місцевого — Олександра Агеєнка. За стилістичними ознаками одним з претендентів на авторство міг бути архітектор із Санкт-Петербурга Бенуа Микола Леонтійович (1813—1898).

Будівництво комплексу садиби тривало 20 років (1864—1884), вона стала найбільшою серед садиб Східної України. Побудований в історичних стилях XIX століття, замок має риси північно-італійського ренесансу, готичні і мавританські риси. Будівлі споруджені з червоної цегли з власних заводів Попова в Василівці.

Садиба, опис поруйнованої споруди[ред. | ред. код]

Головна споруда палацово-паркового комплексу — замок. Технічний проект створив архітектор Стюнкл. Побудований з цегли, двоповерховий, у первісному вигляді, замок мав п'ять веж, три з яких мали дахи-шатра. Розміри будівлі 42 на 45 метри, на підмурках, в яких розміщалися льохи для вина. Замок мав лазні (фінські, римські, російські тощо), бальну залу, вітальні, картинну галерею, бібліотеку, колекцію старовинної зброї. З 1907 року тут розмістили етнографічний музей, де були експонати 15 різних національних культур.

На початку XX століття в садибі обладнали метео- та електростанцію. Метеостанція садиби Попова була зарахована до мережі метеослужб Російської імперії. На даху садиби обладнали і астрономічну обсерваторію з телескопом. Тераса з телескопом була прикрашена скульптурами італійського майстра Лангобарді.

Окрім основного будинку садиби ансамбль доповнювали стайні, службові приміщення, пейзажний парк і фонтани. Останній власник садиби Юрій Попов організував тут симфонічний оркестр.

Замок за часів СРСР[ред. | ред. код]

Флігель № 1, Василівка, вул. Гагаріна

Часи трагічного для країни більшовицького перевороту і Першої світової війни спонукали власника садиби Юрія Попова рятувати майно. За переказами він встиг вивезти один вагон найкоштовніших речей. Книги бібліотеки, меблі, етнографічні колекції, картини, скульптури були пограбовані або знищені. Найбільших втрат зазнали замок, парк і навколишня діброва, яку вирубали на дрова. До початку Другої світової війни в будівлях садиби був розташований свинарник.

1934 року, після великого Голодомору в Україні, місцева комуністична влада вирішила створити «культурний центр» з деревини та будівельних матеріалів садиби Попова. Навіть тепер у цій потворній будівлі в радянському стилі можна побачити вкрадені дерев'яні балки та мармурові сходи. В садибі виламали дерев'яні склепіння і стелі і частково дахи, але стіни встояли.

1954 року за вказівкою радянської влади поруйнували собор Святого Петра та Павла, також збудований родиною Попових у Василівці. Пізніше в стайнях садиби розмістили школу для психічно хворих дітей. Каретний сарай надбудували другим поверхом, а на вивільненій території побудували гуртожиток місцевого технікуму. Комплекс частково зруйновано, а будівельні матеріали розікрадено місцевими мешканцями.

Музеєфікація[ред. | ред. код]

Оглядова вежа

До кінця 1980-х серед випадково збережених споруд садиби були: найбільша вежа (донжон), західний флігель (так званий «Англійський замок»), колишні стайні та деякі інші.

З 1989 року розпочалися перші спроби врятувати рештки ансамблю. Знадобилося чотири роки зусиль заради отримання комплексом статуту заповідника. З 1993 року в Північному флігелі організовано музей, у який входять:

  • зала історії садиби Попова (фото, макет первісного вигляду садиби, фрагменти декору тощо)
  • зала етнографії
  • зала історії Другої світової війни
  • твори місцевих художників
  • архітектурний макет поруйнованого садиби
  • рештки речей з колишній садиби тощо.

Зруйнованою садибою опікувалось культурно-історичне товариство «Спадкоємство», один з активістів якого, Володимир Мєшков, став першим директором історико-архітектурного заповідника.

15 січня 2022 року, з нагоди відзначення Дня музейного селфі, вперше за 30 років Садиба Попова відкрила для відвідування усі будівлі комплексу. Віднині у складі міні-груп (5-7 чоловік) щогодини, у супроводі співробітника музею, відвідувачі мають можливість відвідати кожну будівлю історичного комплексу[4].

У лютому 2022 року в садибі Попова з'явився унікальний австрійський бронзовий рояль, який виготовлений у XIX столітті[5].

Обстріли та пограбування садиби[ред. | ред. код]

7 березня 2022 року російські окупанти в ході військового вторгення в Україну, обстріляли історико-архітектурний музей «Садиба Попова». У результаті обстрілів постраждала будівля манежу-конюшні садиби Попова[6].

13 березня 2022 року російські окупанти-мародери винесли все, що можна було взяти у руки та сумки. Оргтехніку окупанти розбили та розтоптали. Окрім цього, вони побили вікна та виламали всі двері, а також знищили все, що було на їхньому шляху[7][8].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. GeoNames — 2005.
  2. Замок Попова у Василівці :: Визначні пам'ятки України. viznachni-pam-yatki-ukrajini.webnode.com.ua. Процитовано 1 червня 2021. 
  3. Бєлікова М.В. Аналіз відвідуваності історико-архітектурного музею-заповідника «Садиба Попова» Запорізької області. global-national.in.ua. Процитовано 1 червня 2021. 
  4. Вперше за всю історію існування Садиба Попова відкриває для відвідування усі будівлі // Перший Запорізький, 2022-01-14
  5. У замку Попова з'явився унікальний австрійський бронзовий рояль (укр.). 1 лютого 2022. Процитовано 7 лютого 2022. 
  6. Запорізькій області російські окупанти обстріляли історико-архітектурний музей «Садиба Попова» у Василівці (фото) // Перший Запорізький, 2022-03-08
  7. У Василівці російські мародери обікрали «Садибу Попова» // Перший Запорізький, 2022-03-13
  8. У Запорізькій області російські окупанти пограбували музей: один з трофеїв — мармуровий унітаз // ЗаБор, 2022-03-14 (рос.)

Джерела[ред. | ред. код]

  • Державний історико-архітектурний музей-заповідник "Садиба Попова // Актуальні проблеми та перспективи розвитку туристичного і готельно-ресторанного бізнесу в Запорізькому регіоні: монографія. — Запоріжжя: ЛІПС, 2012. — С. 119-121
  • Історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» // Василівщина туристична та мистецько-поетична. — Запоріжжя
  • Замок В. Попова // 101 старовинний замок: ілюстрована енциклопедія. — Х., 2009. — С. 62
  • Лютый А. история рода дворян Поповых и их усадьбы в Васильевке // Лютый А. П. Очерки истории Северной Таврии. Т. 1 / А. П. Лютый, О. В. Варяник. — Запорожье, 2005. — С. 5-214.

Ігнатуша О. М. Перлина архітектури Півдня України (за рядками архівних документів) // Нариси історії Південної України. — Запоріжжя, 1997. — С. 43-50

Посилання[ред. | ред. код]