Святогірська лавра

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Свято-Успенська Святогірська лавра
Svjatogorsk, Lavra 3.jpg

Святогірська лавра (2014)
49°01′43″ пн. ш. 37°34′04″ сх. д. / 49.02861° пн. ш. 37.56778° сх. д. / 49.02861; 37.56778Координати: 49°01′43″ пн. ш. 37°34′04″ сх. д. / 49.02861° пн. ш. 37.56778° сх. д. / 49.02861; 37.56778
Розташування Святогірськ Україна
вул. Зарічна, 1
Конфесія Українська Православна Церква (Московський Патріархат)
Єпархія Горлівська і Слов'янська єпархія
Тип монастиря Чоловічий монастир
Відомі насельники єпископ Іларіон (Григорович)
Реліквії мощі преподобного Іоанна затворника Святогірского, Святогірська ікона
Настоятель архієпископ Арсеній (Яковенко)
Стан діючий

CMNS: Святогірська лавра на Вікісховищі

Свято-Успенська Святогірська лавра — православний монастир, Московського патріархату, у Святогірську (Донецька область). Монастир розташований на високому крейдяному правому березі Сіверського Дінця (так звані Святі гори). Окрім наземних будівель, має крейдяні печери. У лаврі зберігаються мощі преподобного Іоанна, затворника Святогірского.

Історія[ред.ред. код]

Свято-Покровська церква
Свято-Покровська церква
Миколаївська церква
Миколаївська церква
Вид на Миколаївську церкву та Андріївську каплицю

Святогірський монастир у колишньому Слов'яногорську над Сіверським Дінцем бере свій початок з часів перед татарською навалою, коли Бату-хан руйнував «матір міст руських» — Київ. Хоч перші письмові згадки про цей монастир датуються 1526 р., академік Д. І. Багалій у праці «З минулого Святогірського монастиря» писав: «Монастир, або церква, існував ще в передмонгольський період». Перші християнські поселення, а можливо і монастир, з'явилися на цих горах ще до Хрещення Русі, коли шанувальники святих ікон були змушені залишати охоплену єрессю іконоборства Візантію та шукати притулку поза межами імперії. Частина з них переховувалася у Південній Італії, частина на Кавказі, а частина через Крим піднялася по Дону та Сіверському Дінцю. Про це свідчать древні печерні обителі на берегах цих річок та знахідки сучасних археологів.

Щоб дістатися верхівки скелі треба пройти більш ніж кілометр печерами, які були вирубані у крейді понад тисячу років тому.

Саме в цих краях в середині IX століття проповідували хозарам православну віру святі рівноапостольні брати Кирило і Мефодій.

Про древні християнські поселення в цій місцевості свідчить і Іпатієвський літопис, в якому говориться, що у 1111 році місцеві християни зустрічали тут великого князя Володимира Мономаха.

Протягом майже всієї історії монастиря ці печери були притулком для благочестивих іноків під час гонінь.

У VIII—IX століттях тут переховувалися від іконоборців шанувальники святих ікон, у XII—XIII століттях благочестиві християни намагалися тут врятуватися від монголо-татарських орд Тамерлана, у XVI—XVII століттях монастир був форпостом на кордоні з татарським степом та католицькою Польщею. Саме сюди у ті часи переселялася братія із захопленої унією Почаївської Лаври.

Пізніше князівство Московське, яке в 1547 р. стало царством, використовувало «Святі гори» для розташування в монастирі своєї сторожі.

Тепер господарями монастиря поступово стають ченці Московської патріархії. Підступність московських володарів, які намагалися заволодіти не лише Святогірським монастирем, а всіма землями вольностей запорізьких козаків, розумів слобідський полковник Іван Богун, який декілька разів намагався вигнати з монастиря царську сторожу. 1654 р. після Переяславської ради він не присягнув московському цареві.

Монастир захищали з одного боку пучини річки, з другого — глухі ліси. Це давало змогу Ізюмському полку, на території якого перебував монастир до 1764 року, успішно відбивати ворожі атаки. Зокрема, Кримська армія п'ять разів: 1664, 1679, 1680, 1691 і 1737 рр. нападали на нього, але не знищили його. Щоразу після нападу він поновлювався.

Після російської окупації Криму в 1788 р. монастир втратив військове значення. Внаслідок реформи російської імператриці Катерини II про запровадження штатів та секуляризацію церковного майна монастир було закрито й Святі гори подаровано своєму фавориту — князю Таврійському Григорію Потьомкіну. Пізніше Святими горами володіли Енгельгардти.

Вдруге відкрито монастир тільки 1844 р. Через 15 років почалося будівництво монументального Успенського собору висотою 53 м і довжиною 42 м. Напроти нього вже з 1851 р. височила Покровська церква з дзвіницею, яка мала 8 дзвонів. Найбільший з них важив 6354 кг. В Покровський церкві містилася ризниця, бібліотека й архів монастиря. На жаль, не мав він старовинних предметів, бо їх розікрали царські чиновники, які закривали монастир у 1788 р.

Радянський період[ред.ред. код]

Пам'ятник Артему

Перед Першою світовою війною у монастирі проживало понад 600 ченців. Жовтневий переворот 1917 року та прихід нової богоборчої влади перервали спокійний перебіг життя монастиря. Після проголошення у 1918 році Донецько-Криворізької радянської республіки почалися систематичні утиски монастиря, що супроводжувалися святотатством, дискредитацією, знущаннями та вбивством братії. У 1918 році кількість ченців скоротилася з 700 до 200 чоловік. Щоб припинити «використовування краси природи з метою затемнення народу» голова Донецького губернського комітету Російської комуністичної партії (більшовиків) Є. І. Квірінг постановив у жовтні 1922 р. перетворити всі будівлі й майно монастиря на будинок відпочинку. Успенський собор став кінотеатром.

Більшовики розорили Арсеньївський, Охтирський та Спасів монастирські скити, Зруйнували Преображенський, Всіхсвятський та Петро-Павлівський храми, а на верхівці гори поруч з монастирем встановили пам'ятник революціонеру Артему. Святі Гори було названо Червоними, Святогірськ — Слов'яногорськом, а монастир — Будинком відпочинку імені Артема. У 1980 році ансамбль споруд оголошено Державним історико-архітектурним заповідником.

Відновлення монастиря та надання статусу Лаври[ред.ред. код]

Успенський собор

Свято-Успенський Святогірський чоловічий монастир є значним духовним центром православної пастви Східної України, Слобожанщини, Подоння та Кубані. Зважаючи на давність святині, її історичну роль, чисельні звернення православних віруючих, а також активне відродження монастиря та його благодатний вплив на духовне життя регіону та України, Священний Синод Української православної церкви 9 березня 2004 року ухвалив рішення надати Свято-Успенському Святогірському чоловічому монастирю статус Лаври. Таким чином, Святогірський монастир став третьою в Україні (після Києво-Печерської і Почаївської) Лаврою. Останній раз освячення Лаври на нашій землі відбувалося понад 170 років тому.

Успенський собор

Відновлювальні роботи тривали з 1992 до 1995 роки. В цей період збільшилась кількість братії, розпочалася реставрація та відбудова храмів та корпусів обителі. На сьогодні відреставровано Успенський собор, монастирську дзвіницю з Покровською церквою, найдавнішим храмом обителі на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських зі скитом, в якому з благословення чільного архієрея братія вдягається у стародавню форму облачення. Зі стін древніх печер стерто рани богоборчої доби, та відновлено храм на честь преподобного Олексія, людини Божої та храм святителя Миколая на верхівці крейдяної скелі. Оригінальною пам'яткою дерев'яного зодчества можна вважати відроджений Всіхсвятський скит з дерев'яним храмом на честь всіх святих нашої землі.

Сьогодні усі храми, печери та вцілілі будівлі повернули монастирю. Послух в обителі несуть понад сотню ченців, а тисячі прочан і туристів щодня відвідують віддалені від суєтного життя Святі Гори.

2004 року, заслухавши доповідь митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона, Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив рішення надати Свято-Успенському Святогірському чоловічому монастирю Горлівської єпархії УПЦ (м. Святогірськ Донецької області) статус Лаври. Віднині Свято-Успенський Святогірський чоловічий монастир іменується Свято-Успенською Святогорською Лаврою.

Під час проросійських виступів в Україні весною 2014 року тут помічали сепаратистів, терористів.[1]

Структура[ред.ред. код]

Господарчий двір

Перші ченці викопали церкви й келії в горішньому ярусі. Через маленькі віконні прорізи в них проникало світло, яке освічувало фрамугу (нішу) для ікони, вирубану в крейдяній скелі лежанку, приступку, прорізи для дверей. Келії з'єднуються з квадратним залом зі склепінням, що спирається на масивний стовп у центрі. В східній стіні ще видно сліди від іконостасу першої підземної церкви Святогірського монастиря до 1632 р. Спочатку вона називалася Успенською, потім Миколаївською, а в XIX ст. Іоано-Предтеченською.

Святогірська лавра та пам'ятник Артему. Вид з плодки біля Андріївсьої каплиці

Від цієї печерної церкви розгалуджуються лабіринти хідників і келій. Один невеличкий хідник з'єднує її з квадратною трапезною, на північ від якої ішов хідник на горішній третій ярус печер, де була Успенська церква. Другий хідник веде до долішнього ярусу печер з Олексіївською печерною церквою висотою до 4 м. За давнім переказом саме в цій церкві ченці влаштували були кімнату тортур. У 1753 р. сюди заслав царат розкольника Чекменьєва, який «сіяв між простим народом єресі». Вівтарна частина Олексіївської церкви мала форму сегментної фрамуги й була відділена від основного простору пілястрами, на які спирається арка, де кріпиться іконостас.

Вхід до печер

У непомітному місці всередені крейдяної гори розташована церква преподобних самітників (затворників) Антонія і Феодосія.

Невеличкий коридор, вирубаний в льосовїй породі, розгалуджується на три коридори, які ведуть до головного місця у церкві. Заснували її послідовники київських ченців, які втекли сюди від Батиєвих орд. Неподалік від неї археологи знайшли посуд VIII—X ст. Можливо тут жили ще в кам'яну добу, сюди втікали люди під час небезпеки, тут відправляли погани (язичники) й перші християни свої культові обряди.

На майданчику крейдяного стрімчака стирчать залишки трьохкамерної Миколаївської церкви, збудованої в Харківсько-Ізюмському стилі української архітектури. Згідно з малюнком монастиря в 1679 р. на тому місці здіймалися три масивні крейдяні стіжки (конуси) з прорубленими віконцями. Очевидно печерна Успенська церква під впливом природи або людини частково завалилася і оголила частину інтер'єру (внутрішнього простору). Церква не лише доповнила втрачену частину крейдяної скелі, але й стала її окрасою. Як у інших українських церквах, її бані розташовані по осі схід-захід. Українські майстри XVI—XVII ст., намагаючись надати церквам стрункішого вигляду, зазвичай ставили на восьмигранник більшого об'єму восьмигранник меншого об'єму. Над вівтарем церкви піднімається пірамідальна баня з невеличким барабаном і грушоподібною маківкою. Подібною банею увінчано західний вівтар. Центральну вежу оздоблено декоративним орнаментом з цегли по обводу (периметру) бані.

Галерея[ред.ред. код]

Велика панорама Святогірського заповідника
Велика панорама споруд Святогірської лаври

Святогірська Лавра у нумізматиці[ред.ред. код]

Реверс

У 2005 році Національним банком України були випущені монети номіналом у 5 і 10 гривень присвячені відомій архітектурно-історичній пам'ятці (XVII — XIX ст.) — Святогірському Успенському монастирю.

На аверсі монети зображено Чудотворну ікону Божої Матері Святогірської, по обидва боки якої два ангели тримають дари — монети, хрести, підвіски тощо, вгорі напівколом напис УКРАЇНА, праворуч — малий Державний Герб України, ліворуч — рік карбування монети — 2005, знизу напівколом :

  • на монеті зі срібла ДЕСЯТЬ ГРИВЕНЬ, а також позначення металу, його проби — Ag 925, маси в чистоті — 31,1 та логотип Монетного двору Національного банку України.
  • на монеті з нойзильберу — П'ЯТЬ ГРИВЕНЬ; логотип Монетного двору Національного банку України.

На реверсі монети на березі річки зображено давній Святогірський Успенський монастир, розташований біля підніжжя крейдяних гір, укритих густим лісом, та вгорі напівколом напис СВЯТО-УСПЕНСЬКА СВЯТОГІРСЬКА ЛАВРА.

В обігу — монета зі срібла з 20 жовтня 2005 року, монета з нейзильберу з 8 грудня 2005 року

Джерела та література[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]