Листопадове повстання 1917 (Київ)
| Листопадове повстання | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Українська революція / Київські повстання | |||||||||
| |||||||||
| Сторони | |||||||||
.svg){kind=small} УНР
|
 Радянська Росія
| ||||||||
| Командувачі | |||||||||
| Юрій Капкан | Георгій П'ятков | ||||||||
| Військові формування | |||||||||
| 1-ша Сердюцька дивізія 414-й Торопецький полк |
1-й запасний понтонний батальйон 2-й запасний телеграфний батальйон | ||||||||
| Військові сили | |||||||||
| 17 000 вояків | 6100 вояків | ||||||||
| Втрати | |||||||||
| 1 загиблий, 6 поранених[1] | 6100 полонених, роззброєних | ||||||||
Листопа́дове повста́ння — спроба повалення Української Центральної Ради в Києві силами Київського військово-революційного комітету більшовиків. Планувалася на ранок 30 листопада (12 грудня) 1917 року. Закінчилася роззброєнням більшовицьких частин в ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) року українськими військами.
Після проголошення УНР конфронтація між Центральною Радою та Радою народних комісарів Росії швидко наростала. Більшовики Києва вели агітацію проти українського уряду. Вони сформували Київський військово-революційний комітет на чолі з киянином-більшовиком Георгієм П'ятаковим, що розпочав підготовку до збройного повстання проти Центральної ради[2].
Комітет покладався на більшовизовані частини регулярної армії та загони червоної гвардії, дислоковані в Києві. Повстання було намічене на ранок 30 листопада (12 грудня) 1917 року. Використовуючи сценарій жовтневого перевороту в Петрограді, планувалося захопити мости через Дніпро, завод «Арсенал», Київський вокзал і телеграф. Повстання мусило успішно завершитися до відкриття Всеукраїнського з'їзду рад в Києві, рішеннями якого більшовики сподівалися закріпити свою владу[2].
Напередодні повстання Комітет передав Центральній Раді ультиматум, вимагаючи передати керівництво в Україні більшовикам. Український уряд завчасно довідався про підготовку заколоту й виявив більшовицькі осередки у військових частинах. Увечері 29 листопада (11 грудня) 1-ша українська сердюцька дивізія під командуванням Юрія Капкана оточила і на ранок наступного дня роззброїла сім тисяч вояків, що збиралися повстати[3].
Це були 3-й і 5-й авіаційні полки, понтонний і телеграфний батальйони, Перша запасна гірнича батарея і чотири артилерійські батареї, червона гвардія «Арсеналу» й інших заводів. Більшовики за ніч втратили цілу армію, що мала 10 батарей, 200 кулеметів, 2 броньовика, 6 літаків, 5 млн набоїв[3][2]. Роззброєні солдати-росіяни були відправлені до Росії на ешелонах під охороною українських військ. Солдати-українці, що збиралися брати участь у більшовицькому заколоті, були демобілізовані[2][3].
Майже одночасно з цим з Південно-Західного фронту на Київ рушив збільшовизований 2-й гвардійський корпус під проводом Євгенії Бош. Український уряд наказав розібрати залізничні колії, блокувати ключові станції та роззброювати підозрілі військові частини. У районі Жмеринки більшовицький корпус перехопив 14-тисячний 1-й український корпус генерал-лейтенанта Павла Скоропадського[3], командувача усіма військами Правобережної України чисельністю у 20 тисяч вояків та 77 гармат. Більшовицькі сили було роззброєно і відправлено до Росії. Роззброєння інших частин проходило в десяти містах України. Ще в чотирьох містах були розпущені місцеві ради за підготовку до повстання[3].
Самостійницька політика Центральної Ради та протидія більшовикам загострили відносини з керівництвом Радянської Росії. 4 (17) грудня 1917 року воно надіслало ультиматум українському уряду, що став приводом для розгортання радянсько-української війни.
- ↑ Перший український козацький полк імені гетьмана Богдана Хмельницького :: Товариство учасників бойових дій "Спас-Україна". www.spas.net.ua. Архів оригіналу за 10 квітня 2022. Процитовано 20 січня 2022.
- ↑ а б в г Калініченко, Рибалка, 2004, Політика та діяльність Центральної Ради..
- ↑ а б в г д Савченко, 2006, Первая война большевиков против Украинской Народной Республики (декабрь 1917 — февраль 1918)..
- Калініченко В. В., Рибалка І. К. Історія України. Ч. ІІІ : 1917—2003 рр. : Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. — Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. (укр.)
- Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину [Архівовано 6 липня 2021 у Wayback Machine.]. — Харьков: Фолио, 2006. (рос.)
- https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/09/5/93220/ [Архівовано 20 січня 2022 у Wayback Machine.]