Добра стаття
Перевірена версія

Супутники Юпітера

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Юпітер і Галілеєві супутники (згори вниз): Іо, Європа, Ганімед, Каллісто

Супутників Юпітера з підтвердженими орбітами відомо 95 (станом на 5 лютого 2024 року). Це число не включає численні мінісупутники метрового розміру та сотні можливих зовнішніх нерегулярних супутників кілометрового розміру, які не вдалося відстежувати достатній час для надійного визначення орбіти[1]. Кожні кілька років публікують відкриття нових супутників. Очікується, що Юпітер має близько 100 нерегулярних супутників розміром понад 1 км[2]. Наймасивнішими є чотири Галілеєві супутники Юпітера (Іо, Європа, Ганімед і Каллісто), які були відкриті Галілео Галілеєм в 1610 році і стали першими відкритими супутниками в інших планет Сонячної системи. Починаючи з 1892 року були виявлені десятки набагато менших супутників Юпітера, які отримали імена, пов'язані з римським богом Юпітером або його грецьким еквівалентом Зевсом, найчастіше на честь його коханок або дочок. З 87 відомих нерегулярних супутників Юпітера 38 ще не отримали офіційної назви.

Вісім супутників Юпітера є регулярними, вони мають проградні та майже колові орбіти, не сильно нахилені відносно екваторіальної площини Юпітера. Через свою велику масу Галілеєві супутники майже сферичні. Інші чотири регулярні супутники, відомі як внутрішні супутники, набагато менші та ближчі до Юпітера. Вони служать джерелами пилу, з якого утворюються кільця планети. Решта супутників Юпітера є зовнішніми нерегулярними супутниками. Їхні проградні й ретроградні орбіти розташовані набагато далі від Юпітера та мають високі нахили та ексцентриситети. Найбільші з них, ймовірно, є астероїдами, захопленими гравітацією Юпітера.

Фізичні та орбітальні характеристики супутників дуже різні. Діаметри кожного з чотирьох Галілеєвих супутників перевищує 3100 км, а найбільший з них, Ганімед, є дев'ятим за величиною об'єктом у Сонячній системі після Сонця та семи планет, — він навіть більший за Меркурій. Діаметри решти супутників менші за 250 км, найчастіше — всього кілька кілометрів. Галілеєві супутники значно перевищують за розмірами й масами інші супутники Юпітера: решта 91 відомий супутник і кільця разом узяті становлять лише 0,003 % загальної маси тіл на орбітах навколо Юпітера. Форми орбіт супутників коливаються від майже ідеально колових до дуже витягнутих та сильно нахилених, і багато з них обертаються в напрямку, протилежному до обертання Юпітера. Періоди обертання становлять від семи годин (швидше, ніж обертання Юпітера навколо своєї осі) до майже трьох земних років.

Походження та еволюція

[ред. | ред. код]
Відносні маси супутників Юпітера. Супутники, менші за Європу, не видно в цьому масштабі: їх можна було б побачити лише при 100-кратному збільшенні.

Вважається, що регулярні супутники Юпітера утворилися з навколопланетного газово-пилового диска, аналогічного протопланетному диску навколо Сонця, з якого утворилися планети[3][4]. На початку історії Юпітера могло утворитись близько 10 супутників з масами приблизно як у галілеєвих супутників, і теперішні супутники можуть бути їхніми залишками[3][5]. Чисельні моделювання показують, що цей навколопланетний диск мав відносно велику масу, і з часом через нього пройшла значна частка маси Юпітера (кілька десятків відсотків). Утворення нинішніх супутників потребувало б лише 2 % маси протопланетного диска[3].

У ранній історії Юпітера могло існувати кілька поколінь супутників з масами порядку мас галілеєвих супутників. Кожне з них могло з часом падати на Юпітер через взаємодію з диском, а нові супутники утворювалися з нового матеріалу, захопленого з навколосонячного диска[3]. До моменту формування нинішнього (можливо, п'ятого) покоління супутників диск розсіявся настільки, що вже не змушував супутники падати на Юпітер[5], однак вони продовжували зазнавати збурень. Іо, Європа та Ганімед потрапили в орбітальний резонанс 1:2:4, і це допомогло стабілізувати їхні орбіти. Більша маса Ганімеда означає, що він мігрував всередину швидше, ніж Європа та Іо[3]. Припливна дисипація енергії в системі Юпітера все ще триває, і Каллісто, ймовірно, потрапить у резонанс приблизно через 1,5 мільярда років, створивши ланцюжок 1:2:4:8[6].

Вважається, що зовнішні нерегулярні супутники походять від астероїдів, захоплених, коли навколопланетний диск все ще був достатньо масивним, щоб поглинути більшу частину їхнього імпульсу й таким чином захопити їх на орбіту. Багато з них, ймовірно, були розбиті механічними навантаженнями під час захоплення або пізнішими зіткненнями з іншими малими тілами, утворивши супутники, які ми бачимо тепер[7].

Історія спостережень

[ред. | ред. код]
Вигляд Юпітера і Галілеєвих супутників у 25-сантиметровий телескоп

Візуальні спостереження

[ред. | ред. код]

1609 року Галілео Галілей спостерігав за Юпітером у телескоп та побачив деякі з його супутників[8]. До січня 1610 року за допомогою телескопа з 20-кратним збільшенням він побачив усі чотири Галілеєві супутники, і опублікував свої результати в березні 1610 року[9].

На першість у відкритті супутників претендував також німецький астроном Симон Маріус, який відкрив супутники через день після Галілея. Свою книгу на цю тему він опублікував лише в 1614 році. Назви супутників Іо, Європа, Ганімед та Каллісто дав саме Маріус[10].

Жодних нових супутників не було виявлено, поки Едвард Барнард не відкрив Амальтею в 1892 році[11].

Фотографічні та космічні спостереження

[ред. | ред. код]
Відкриття «Вояджером-1» внутрішнього супутника Метіди 4 березня 1979 року, на якому видно крихітний силует супутника на тлі хмар Юпітера

На початку і в середині XX століття нові супутники відкривали за допомогою телескопічних фотографій на фотопластинки. Гімалію відкрили в 1904 році[12], Елару в 1905[13], Пасіфе в 1908[14], Сінопе в 1914[15], Лісітею і Карме в 1938[16], Ананке в 1951[17], Леду в 1974 році[18].

До того, як космічні зонди «Вояджер» досягли Юпітера в 1979 році, було відомо тринадцять супутників, не рахуючи Фемісто, який спостерігався в 1975 році[19], але був втрачений до 2000 року через недостатність спостережних даних. У 1979 році космічний корабель «Вояджер» виявив ще три внутрішні супутники: Метіду, Адрастею та Тебу[20].

Цифрові телескопічні спостереження

[ред. | ред. код]

У наступні 20 років після «Вояджерів» нові супутники не спостерігались. Нарешті, в жовтні 1999 року проєкт Spacewatch випадково відкрив Каллірое[21]. У 1990-х роках телескопи перейшли з фотопластинок на цифрові ПЗЗ-камери, які дозволяли ширококутні огляди неба з безпрецедентною чутливістю та зробили можливими відкриття багатьох нових супутників[22].

Скотт Шеппард, тогочасний аспірант Девіда Джуїтта, використовуючи ПЗЗ-камери 2,2-метрового телескопа UH88 в обсерваторії Мауна-Кеа та автоматизовані комп'ютерні алгоритми, у листопаді 2000 року відкрив одинадцять нових нерегулярних супутників Юпітера, включаючи раніше втрачену Фемісто[23]. В наступні роки група Шеппарда і Джуїтта і незалежна від них група Бретта Гладмана, працюючи на телескопі CFHT, виявили десятки нових супутників[24][25]. В результаті у 2000—2004 роках кількість відомих супутників Юпітера зросла з 17 до 63[21][26]. Нові супутники були тьмяними й малими, із видимими зоряними величинами 22–23 і діаметрами менш ніж 10 км[23]. Багато з них не вдалось надійно відстежити, і вони загубилися[27]. У 2010 році Майк Александерсен, Марина Брозович, Бретт Гладман, Роберт Джейкобсон і Крістіан Вейлет за допомогою CFHT і телескопа Гейла виявили два нові нерегулярні супутники[28][29][30].

Найбільше супутників Юпітера відкрив Скотт Шеппард, працюючи на телескопі Віктора Бланко й телескопі Субару, іноді у співпраці з Чедвіком Трухільо та Девідом Толеном[31]. Загалом Шеппард є відкривачем або співвідкривачем понад 70 супутників Юпітера (близько 3/4 всіх відомих супутників). Шеппард та його команда продовжують відстежувати нові супутники Юпітера, щоб підтвердити їхні орбіти, але поки не оголошують про відкриття[32].

Очікується, що в майбутньому будуть відкриті ще багато нерегулярних супутників Юпітера, особливо після початку глибоких оглядів неба обсерваторією Вери Рубін і Космічним телескопом Ненсі Грейс Роман у середині 2020-х років[33][34].

Назви

[ред. | ред. код]
Галілеєві супутники навколо Юпітера       Юпітер ·       Іо ·       Європа ·       Ганімед ·       Каллісто
Орбіти внутрішніх супутників Юпітера в межах його кілець

Сам Галілей у 1610 році пропонував назвати Галілеєві супутники «Медічейськими зорями» на честь його покровителя великого герцога Тосканського Козімо Медічі[8], однак більшої популярності набули назви Іо, Європа, Ганімед і Каллісто, запропоновані в 1614 році Симоном Маріусом за порадою Йоганна Кеплера. Галілей відмовлявся використовувати назви Маріуса й позначав супутники у своїх нотатках числами I, II, III і IV. До XX століття назви Маріуса втратили популярність, і супутники називали «Юпітер I» або «перший супутник Юпітера», «Юпітер II» або «другий супутник Юпітера» тощо[35]. Назви Іо, Європа, Ганімед і Каллісто знову стали популярними в середині XX століття[36], але решта супутників залишалися без назв і зазвичай нумерувалися римськими цифрами від V й далі[37][38]. Юпітер V, відкритий у 1892 році, з ініціативи французького астронома Каміля Фламмаріона стали називати Амальтея, але ця назва тривалий час залишалась неофіційною[39][40].

Переважна більшість супутників позначалися римськими цифрами в астрономічних джерелах до 1970-х років[41]. Було висунуто кілька різних пропозицій щодо назв зовнішніх супутників Юпітера, але жодна з них довгий час не була загальновизнаною. Лише 1975 року робоча група Міжнародного астрономічного союзу з номенклатури зовнішньої Сонячної системи надала назви супутникам V—XIII[42] і передбачила формальний процес присвоєння назв майбутнім супутникам[42]. Супутники стали називати іменами коханок і фаворитів бога Юпітера (Зевса), а з 2004 року — також іменами їхніх нащадків[39]. Усі супутники Юпітера, починаючи з XXXIV (Евпоріе), названі на честь нащадків Юпітера чи Зевса[39], крім LIII (Дія), названої на честь коханки Юпітера. Назви, що в латинській формі запису закінчуються на «a» або «o», використовуються для нерегулярних супутників на проградних орбітах («o» — для орбіт із великим нахилом), а назви, що закінчуються на «e», використовуються для нерегулярних з ретроградним обертанням[22]. З відкриттям невеликих супутників кілометрового розміру навколо Юпітера Міжнародний астрономічний союз встановив додаткове обмеження: не присвоювати назв супутникам з абсолютною зоряною величиною понад 18 або діаметром менше ніж 1 км[43]. Деякі з нещодавно підтверджених супутників не отримали назв[1].

Існують астероїди із тими самими назвами, що й супутники Юпітера: 9 Метіда, 38 Леда, 52 Європа, 85 Іо, 113 Амальтея, 239 Адрастея. Ще два астероїди в українській мові мають такі ж назви, що й супутники Юпітера, однак в англійській мові Міжнародний астрономічний союз спеціально встановив для них різне написання: супутник Ганімед (Ganymede) і астероїд 1036 Ганімед (Ganymed), супутник Каллісто (Callisto) та астероїд 204 Каллісто (Kallisto).


Групи

[ред. | ред. код]
Орбіти непостійних супутників Юпітера і їх розподіл на групи: за великою піввіссю (горизонтальна вісь у гігаметрах); за нахилом орбіти (вертикальна вісь); і за орбітальним ексцентриситетом (жовті лінії). Відносні розміри показано кружечками

Регулярні супутники

[ред. | ред. код]

Регулярні супутники мають проградні та майже колові орбіти з низьким нахилом і поділяються на дві групи:

  • Внутрішні супутники або група Амальтеї: Метіда, Адрастея, Амальтея і Теба. Їхні орбіти дуже близькі до Юпітера. Метіда й Адрастея обертаються по орбіті менше ніж за юпітеріанський день. Амальтея і Теба є п'ятим і сьомим за розмірами супутниками Юпітера. Спостереження вказують, що принаймні найбільший із внутрішніх супутників, Амальтея, утворився не на теперішній орбіті, а далі від планети, або є захопленим тілом Сонячної системи, яке утворилось окремо від Юпітера[44]. Чотири внутрішні супутники, а також ряд поки ще не відкритих дрібніших супутників, втрачають речовину з поверхні, поповнюючи матеріалом кільця Юпітера. Метіда й Адрастея допомагають підтримувати головне кільце Юпітера, а Амальтея й Теба підтримують власні слабкі зовнішні кільця[45][46].
  • Основна група або Галілеєві супутники: Іо, Європа, Ганімед і Каллісто. Їхні радіуси більші за радіус будь-якої карликової планети, а Ганімед перевершує за діаметром навіть планету Меркурій. Вони є четвертим, шостим, першим і третім за розмірами природними супутниками в Сонячній системі й сукупно містять у собі 99,997 % усієї маси на орбіті навколо Юпітера. Сам Юпітер у 5000 разів важчий за Галілеєві супутники[к 1]. Іо, Європа і Ганімед перебувають в орбітальному резонансі 1:2:4. Теоретичні моделі припускають, що Галілеєві супутники утворилися внаслідок повільної акреції в дископодібній газовопиловій субтуманності, яка існувала в протопланетному диску навколо новоутвореного Юпітера. Процес їхнього утворення тривав до 10 мільйонів років (для Каллісто)[47]. Вважається, що в Європі, Ганімеді та Каллісто є підповерхневі водні океани[48][49], а на Іо може бути підповерхневий магматичний океан[50].

Нерегулярні супутники

[ред. | ред. код]
Зовнішні супутники Юпітера і їх орбіти з сильним нахилом

Нерегулярні супутники є значно меншими об'єктами з більш віддаленими та ексцентричними орбітами. Вони утворюють групи зі схожими параметрами орбіт (велика піввісь, нахил, ексцентриситет) і складом. Вважається, що деякі з цих груп утворились у зіткненнях більших батьківських тіл з астероїдами, захопленими гравітаційним полем Юпітера. Групи отримують назви за іменами найбільших супутників, які в них входять. Розбиття супутників на групи є попереднім, але зазвичай виділяють такі групи[1][51][52]:

  • Фемісто є внутрішнім нерегулярним супутником і не входить до жодної відомої групи[1][51].
  • Група Гімалії містить супутники з великою піввіссю від 11 до 12 млн км, нахилом орбіти в діапазоні 27—29° й орбітальним ексцентриситетом в межах від 0,12—0,21[53]. Припускають, що група може бути залишком розпаду астероїда, що прибув з головного поясу астероїдів[51].
  • Група Карпо включає два відомі супутники з високим нахилом орбіти 50° і великими півосями в межах 16-17 млн км[1]. Завдяки своїм великим нахилам ці супутники піддаються гравітаційним збуренням через резонанс Лідова–Козаї, який змушує їхні ексцентриситети та нахили періодично коливатися у відповідності один з одним. Резонанс Лідова-Козаї може значно змінювати орбіти цих супутників: наприклад, ексцентриситет і нахил Карпо можуть коливатися в межах 0,19-0,69 і 44-59° відповідно[54].
  • Валетудо є найдальшим проградним супутником і не входить до жодної відомої групи. Його проградна орбіта перетинається з кількома ретроградними супутниками, що в майбутньому може призвести до зіткнення супутників[55].
Ретроградні супутники: нахил орбіти (°) vs ексцентриситет, з позначеними групами Карме (помаранчевий) і Ананке (жовтий)
  • Ретроградні супутники:
  • Група Карме містить супутники з великою піввіссю від 22 до 24 млн км, з нахилом орбіти в діапазоні від 164 до 166° й орбітальним ексцентриситетом в межах від 0,25 до 0,28[53]. Клас дуже однорідний за кольором (світло-червоний). Вважається, що його члени утворилися в результаті подрібнення астероїда типу D, можливо, троянця Юпітера[23].
  • Група Ананке містить супутники з більшим, ніж в інших групах, діапазоном параметрів, для великої півосі приблизно від 19 до 22 млн км, нахилами орбіт від 144° і 156° й ексцентриситетом від 0,09 до 0,25[53]. Більшість членів групи мають сірі кольори. Вважається, що група сформувалась з уламків астероїда, захопленого гравітацією Юпітера[23].
  • Група Пасіфе досить розсіяна: її члени мають великі півосі від 22 до 25 млн км, нахили орбіт в діапазоні 141—157° й ексцентриситети в межах 0,23-0,44[53]. Кольори різноманітні, від червоного до сірого, що може бути результатом зіткнень кількох різних тіл. Інколи Сінопе відносять до групи Пасіфе[23]. Цей супутник червоний, і через різницю в нахилі орбіти можна стверджувати, що він був захоплений окремо від інших супутників цієї групи[51]. Пасіфе й Сінопе перебувають у віковому резонансі[56].

Оцінюють, що в Юпітера повинно бути близько 100 нерегулярних супутників, яскравіших за 24 зоряну величину (діаметр понад 1 км)[23][28]:4, і близько 600 нерегулярних супутників, яскравіших за зоряну величину 25,7[2]:6. Ймовірно, вже відкриті всі нерегулярні супутники, яскравіші за зоряну величину 23,2 (діаметр понад 3 км)[2]:6[28]:4.

Список

[ред. | ред. код]
Діаграма радіусів та нахилів орбіт для кілець та супутників Юпітера в різних масштабах.

Супутники Юпітера перераховані нижче за орбітальним періодом. Напівжирним шрифтом виділено чотири Галілеєві супутники, достатньо масивні, щоб їхня поверхня набула сферичної форми, розміри яких близькі до розмірів Місяця. Інші супутники набагато менші: найменший Галілеїв супутник у понад 7000 разів масивніший за найбільший з решти. Нерегулярні проградні супутники позначені світло-сірим і помаранчевим кольорами, а ретроградні — жовтим, червоним і темно-сірим.

Орбіти нерегулярних супутників сильно змінюються протягом короткого періоду через планетарні та сонячні збурення[54], тому для їх опису краще використовувати власні орбітальні елементи, усереднені за певний період часу. Власні орбітальні елементи нерегулярних супутників, перелічені в таблиці, усереднені за 400 років та можуть сильно відрізнятися від оскулюючих орбітальних елементів, наведених в інших джерелах[53]. Для нещодавно відкритих нерегулярних супутників, для яких поки що немає опублікованих власних елементів, надані оскулюючі орбітальні елементи; вони виділені курсивом, щоб відрізнятися від нерегулярних супутників з власними орбітальними елементами. Власні орбітальні елементи нерегулярних супутників наведено на епоху 1 січня 2000 року[53].

За деякими нерегулярними супутниками спостерігали лише короткий час протягом року або двох, але їхні орбіти відомі достатньо точно, щоб вони вже не були втрачені[54][1].

Позначення
Внутрішні супутники Галілеєві супутники Група Фемісто Група Гімалії Група Карпо Група Валетудо Група Ананке Група Карме Група Пасіфе
№
[к 2] 		Назва[к 3] Зображення Абс. зор. вел.[57] Діаметр (км)[1][к 4] Маса
(× 1016 кг)[58][к 5] 		Велика піввісь
(км)[53] 		Період обертання
(д)
[53][к 6] 		Нахил орбіти
(°)[53][59] 		Ексцентриситет
[1] 		Рік відкриття[24] Відкривач[39][24] Група
XVI Метіда
10,5 43
(60 × 40 × 34)		 ≈ 3,6 128000 +0,2948
(+7год 04хв 29с)		 0,060 0,0002 1979 Сіннот
(Вояджер-1)		 Внутрішній
XV Адрастея
12,0 16,4
(20 × 16 × 14)		 ≈ 0,20 129000 +0,2983
(+7год 09хв 30с)		 0,030 0,0015 1979 Джевіт
(Вояджер-2)		 Внутрішній
V Амальтея
7,1 167
(250 × 146 × 128)		 208 181400 +0,4999
(+11год 59хв 53с)		 0,374 0,0032 1892 Барнард Внутрішній
XIV Теба
9,0 98,6
(116 × 98 × 84)		 ≈ 43 221900 +0,6761
(+16год 13хв 35с)		 1,076 0,0175 1979 Сіннот
(Вояджер-1)		 Внутрішній
I Іо
-1,7 3 643,2
(3660 × 3637 × 3631)		 8931900 421800 +1,7627 0,050 0,0041 1610 Галілей Галілеїв
II Європа
-1,4 3 121,6 4799800 671100 +3,5255 0,470 0,0090 1610 Галілей Галілеїв
III Ганімед
-2,1 5 268,2 14819000 1070400 +7,1556 0,200 0,0013 1610 Галілей Галілеїв
IV Каллісто
-1,2 4 820,6 10759000 1882700 +16,690 0,192 0,0074 1610 Галілей Галілеїв
XVIII Фемісто
13,3 ≈ 9 ≈ 0,038 7398500 +130,03 43,8 0,340 1975/2000 Коваль[en] і Ремер/
Шепард та ін.		 Фемісто
XIII Леда
12,7 21,5 ≈ 0,52 11146400 +240,93 28,6 0,162 1974 Коваль[en] Гімалія
LXXI Ерса
16,0 ≈ 3 ≈ 0,0014 11401000 +249,23 29,1 0,116 2018 Шепард Гімалія
  S/2018 J 2 16,5 ≈ 3 ≈ 0,0014 11419700 +249,92 28,3 0,152 2018 Шепард Гімалія
VI Гімалія
8,0 139,6
(150 × 120)		 420 11440600 +250,56 28,1 0,160 1904 Перрайн Гімалія
LXV Пандія
16,2 ≈ 3 ≈ 0,0014 11481000 +251,91 29,0 0,179 2017 Шепард Гімалія
X Лісітея
11,2 42,2 ≈ 3,9 11700800 +259,20 27,2 0,117 1938 Ніколсон Гімалія
VII Елара
9,7 79,9 ≈ 27 11712300 +259,64 27,9 0,211 1905 Перрайн Гімалія
  S/2011 J 3 16,3 ≈ 3 ≈ 0,0014 11716800 +259,84 27,6 0,192 2011 Шепард Гімалія
LIII Дія
16,1 ≈ 4 ≈ 0,0034 12260300 +278,21 29,0 0,232 2000 Шепард та ін. Гімалія
  S/2018 J 4 16,7 ≈ 2 ≈ 0,00042 16328500 +427,63 50,2 0,177 2018 Шепард Карпо
XLVI Карпо
16,2 ≈ 3 ≈ 0,0014 17042300 +456,29 53,2 0,416 2003 Шепард Карпо
LXII Валетудо
17,0 ≈ 1 ≈ 0,000052 18694200 +527,61 34,5 0,217 2016 Шепард Валетудо
XXXIV Евпоріе
16,3 ≈ 2 ≈ 0,00042 19265800 −550,69 145,7 0,148 2001 Шепард та ін. Ананке
LV S/2003 J 18
16,4 ≈ 2 ≈ 0,00042 20336300 −598,12 145,3 0,090 2003 Гледмен Ананке
LX Евфеме
16,6 ≈ 2 ≈ 0,00042 20768600 −617,73 148,0 0,241 2003 Шепард Ананке
  S/2021 J 3 17,2 ≈ 2 ≈ 0,00042 20776700 −618,33 147,9 0,239 2021 Шепард Ананке
LII S/2010 J 2
17,4 ≈ 1 ≈ 0,000052 20793000 −618,84 148,1 0,248 2010 Вейллет Ананке
LIV S/2016 J 1
17,0 ≈ 1 ≈ 0,000052 20802600 −618,49 144,7 0,232 2016 Шепард Ананке
XL Мнеме
16,3 ≈ 2 ≈ 0,00042 20821000 −620,07 148,0 0,247 2003 Шепард і Гледмен Ананке
XXXIII Еванте
16,4 ≈ 3 ≈ 0,0014 20827000 −620,44 148,0 0,239 2001 Шепард та ін. Ананке
  S/2003 J 16
16,3 ≈ 2 ≈ 0,00042 20882600 −622,88 148,0 0,243 2003 Гледмен Ананке
XXII Гарпаліке
15,9 ≈ 4 ≈ 0,0034 20892100 −623,32 147,7 0,232 2000 Шепард та ін. Ананке
XXXV Ортозіе
16,6 ≈ 2 ≈ 0,00042 20901000 −622,59 144,3 0,299 2001 Шепард та ін. Ананке
XLV Геліке
16,0 ≈ 4 ≈ 0,0034 20915700 −626,33 154,4 0,153 2003 Шепард Ананке
  S/2021 J 2 17,3 ≈ 1 ≈ 0,000052 20926600 −625,14 148,1 0,242 2021 Шепард Ананке
XXVII Праксідіке
14,9 7 ≈ 0,018 20935400 −625,39 148,3 0,246 2000 Шепард та ін. Ананке
LXIV S/2017 J 3
16,5 ≈ 2 ≈ 0,00042 20941000 −625,60 147,9 0,231 2017 Шепард Ананке
  S/2021 J 1 17,3 ≈ 1 ≈ 0,000052 20954700 −627,14 150,5 0,228 2021 Шепард Ананке
  S/2003 J 12
17,0 ≈ 1 ≈ 0,000052 20963100 −627,24 150,0 0,235 2003 Шепард Ананке
LXVIII S/2017 J 7 16,6 ≈ 2 ≈ 0,00042 20964800 −626,56 147,3 0,233 2017 Шепард Ананке
XLII Тельксіное 16,3 ≈ 2 ≈ 0,00042 20976000 −628,03 150,6 0,228 2003 Шепард, Гледмен та ін. Ананке
XXIX Тіоне
15,8 ≈ 4 ≈ 0,0034 20978000 −627,18 147,5 0,233 2001 Шепард та ін. Ананке
  S/2003 J 2
16,7 ≈ 2 ≈ 0,00042 20997700 -628,79 150,2 0,225 2003 Шепард Ананке
XII Ананке
11,7 29,1 ≈ 1,3 21034500 −629,79 147,6 0,237 1951 Ніколсон Ананке
  S/2022 J 3 17,4 ≈ 1 ≈ 0,000052 21047700 −630,67 148,2 0,249 2022 Шепард Ананке
XXIV Іокасте
15,5 ≈ 5 ≈ 0,0065 21066700 −631,59 148,8 0,227 2000 Шепард та ін. Ананке
XXX Герміппе
15,5 ≈ 4 ≈ 0,0034 21108500 −633,90 150,2 0,219 2001 Шепард та ін. Ананке
LXX S/2017 J 9 16,2 ≈ 3 ≈ 0,0014 21768700 −666,11 155,5 0,200 2017 Шепард Ананке
LVIII Філофросіне 16,7 ≈ 2 ≈ 0,00042 22604600 −702,54 146,3 0,229 2003 Шепард Пасіфе
  S/2016 J 3 16,7 ≈ 2 ≈ 0,00042 22719300 −713,64 164,6 0,251 2016 Шепард Карме
  S/2022 J 1 17,0 ≈ 1 ≈ 0,000052 22725200 −738,33 164,5 0,257 2022 Шепард Карме
XXXVIII Пазіфее
16,8 ≈ 2 ≈ 0,00042 22846700 −719,47 164,6 0,270 2001 Шепард та ін. Карме
LXIX S/2017 J 8
17,1 ≈ 1 ≈ 0,000052 22849500 −719,76 164,8 0,255 2017 Шепард Карме
  S/2021 J 6 17,3 ≈ 1 ≈ 0,000052 22870300 −720,97 164,9 0,271 2021 Шепард та ін. Карме
  S/2003 J 24 16,6 ≈ 2 ≈ 0,00042 22887400 −721,60 164,5 0,259 2003 Шепард та ін. Карме
XXXII Еврідоме
16,2 ≈ 3 ≈ 0,0014 22899000 −717,31 149,1 0,294 2001 Шепард та ін. Пасіфе
LVI S/2011 J 2 16,8 ≈ 1 ≈ 0,000052 22909200 −718,32 151,9 0,355 2011 Шепард Пасіфе
  S/2003 J 4
16,7 ≈ 2 ≈ 0,00042 22926500 −718,10 148,2 0,328 2003 Шепард Пасіфе
XXI Халдене
16,0 ≈ 4 ≈ 0,0034 22930500 −723,71 164,7 0,265 2000 Шепард та ін. Карме
LXIII S/2017 J 2
16,4 ≈ 2 ≈ 0,00042 22953200 −724,71 164,5 0,272 2017 Шепард Карме
XXVI Ісоное
16,0 ≈ 4 ≈ 0,0034 22981300 −726,27 164,8 0,249 2000 Шепард та ін. Карме
  S/2022 J 2 17,6 ≈ 1 ≈ 0,000052 23013800 −781,56 164,7 0,265 2022 Шепард Карме
  S/2021 J 4 17,4 ≈ 1 ≈ 0,000052 23019700 −728,28 164,6 0,265 2021 Шепард Карме
XLIV Калліхоре 16,3 ≈ 2 ≈ 0,00042 23021800 −728,26 164,8 0,252 2003 Шепард Карме
XXV Еріноме
16,0 ≈ 3 ≈ 0,0014 23032900 −728,48 164,4 0,276 2000 Шепард та ін. Карме
XXXVII Кале
16,3 ≈ 2 ≈ 0,00042 23052600 −729,64 164,6 0,262 2001 Шепард та ін. Карме
LVII Ейрене 15,8 ≈ 4 ≈ 0,0034 23055800 −729,84 164,6 0,258 2003 Шепард Карме
XXXI Етне
16,0 ≈ 3 ≈ 0,0014 23064400 −730,10 164,6 0,277 2001 Шепард та ін. Карме
XLVII Евкеладе
16,0 ≈ 4 ≈ 0,0034 23067400 −730,30 164,6 0,277 2003 Шепард Карме
XLIII Архе
16,2 ≈ 3 ≈ 0,0014 23097800 −731,88 164,6 0,261 2002 Шепард Карме
XX Тайгете
15,6 ≈ 5 ≈ 0,0065 23108000 −732,45 164,7 0,253 2000 Шепард та ін. Карме
  S/2016 J 4 17,3 ≈ 1 ≈ 0,000052 23113800 −727,01 147,1 0,294 2016 Шепард Пасіфе
LXXII S/2011 J 1 16,7 ≈ 2 ≈ 0,00042 23124500 −733,21 164,6 0,271 2011 Шепард Карме
XI Карме
10,6 46,7 ≈ 5,3 23144400 −734,19 164,6 0,256 1938 Ніколсон Карме
L Герсе 16,5 ≈ 2 ≈ 0,00042 23150500 −734,52 164,4 0,262 2003 Гледмен та ін. Карме
LXI S/2003 J 19 16,6 ≈ 2 ≈ 0,00042 23156400 −734,78 164,7 0,265 2003 Гледмен Карме
LI S/2010 J 1
16,5 ≈ 2 ≈ 0,00042 23189800 −736,51 164,5 0,252 2010 Джейкобсон та ін. Карме
  S/2003 J 9
16,9 ≈ 1 ≈ 0,000052 23199400 −736,86 164,8 0,263 2003 Шепард Карме
LXVI S/2017 J 5 16,5 ≈ 2 ≈ 0,00042 23206200 −737,28 164,8 0,257 2017 Шепард Карме
LXVII S/2017 J 6 16,6 ≈ 2 ≈ 0,00042 23245300 −733,99 149,7 0,336 2017 Шепард Пасіфе
XXIII Каліке
15,4 6,9 ≈ 0,017 23302600 −742,02 164,8 0,260 2000 Шепард та ін. Карме
XXXIX Гегемоне 15,9 ≈ 3 ≈ 0,0014 23348700 −739,81 152,6 0,358 2003 Шепард Пасіфе
  S/2018 J 3 17,3 ≈ 1 ≈ 0,000052 23400300 −747,02 164,9 0,268 2018 Шепард Карме
  S/2021 J 5 16,8 ≈ 2 ≈ 0,00042 23414600 −747,74 164,9 0,272 2021 Шепард та ін. Карме
VIII Пасіфе
10,1 57,8 ≈ 10 23468200 −743,61 148,4 0,412 1908 Мелотт Пасіфе
XXXVI Спонде
16,7 ≈ 2 ≈ 0,00042 23543300 −748,29 149,3 0,322 2001 Шепард та ін. Пасіфе
  S/2003 J 10
16,9 ≈ 2 ≈ 0,00042 23576300 −755,43 164,4 0,264 2003 Шепард Карме
XIX Мегакліте
15,0 ≈ 5 ≈ 0,0065 23644600 −752,86 149,8 0,421 2000 Шепард та ін. Пасіфе
XLVIII Кіллене 16,3 ≈ 2 ≈ 0,00042 23654700 −751,97 146,8 0,419 2003 Шепард Пасіфе
IX Сінопе
11,1 35 ≈ 2,2 23683900 −758,85 157,3 0,264 1914 Ніколсон Пасіфе
LIX S/2017 J 1
16,8 ≈ 2 ≈ 0,00042 23744800 −756,41 145,8 0,328 2017 Шепард Пасіфе
XLI Аойде 15,6 ≈ 4 ≈ 0,0034 23778200 −761,42 155,7 0,436 2003 Шепард Пасіфе
XXVIII Автоное
15,5 ≈ 4 ≈ 0,0034 23792500 −761,00 150,8 0,330 2001 Шепард та ін. Пасіфе
XVII Каллірое
14,0 9,6 ≈ 0,046 23795500 −758,87 145,1 0,297 1999 Скотті та ін. Пасіфе
  S/2003 J 23
16,6 ≈ 2 ≈ 0,00042 23829300 −760,00 144,7 0,313 2003 Шепард Пасіфе
XLIX Коре
16,6 ≈ 2 ≈ 0,00042 24205200 −776,76 141,5 0,328 2003 Шепард Пасіфе

Див. також

[ред. | ред. код]

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Маса Юпітера 1.8986× 1027 кг / Маса Супутників Юпітера (англ.) 3.93× 1023 кг = 4,828
  2. ↑ Номери позначаються римськими числами.
  3. ↑ Назви наведені за джерелами в такій ієрархії:
    1) Супутники Юпітера // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 462-463. — ISBN 966-613-263-X.
    2) Відьмаченко А. П., Мороженко О. В. Супутники Юпітера // Порівняльна планетологія. — Київ : ТОВ ДІА, 2013. — 552 с.
    3) Словник античної міфології / Уклад. І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів; вступ. стаття А. О. Білецького; відп. ред. А. О. Білецький. — 2-е вид. — Київ : Наукова думка, 1989. — 240 с. — ISBN 5-12-001101-2.
    Для супутників, відсутніх у цих джерелах, назви транслітеровані. При цьому закінчення «a», «o» та «e» усюди взяті в залежності від нахилу орбіти у відповідності з англійським оригіналом, навіть коли це суперечить україномовним джерелам з античної міфології.
  4. ↑ Діаметри з кількома числами, як-от «60 × 40 × 34», вказують на те, що тіло не є ідеально сферичним, і що кожен із його розмірів достатньо добре виміряний.
  5. ↑ Наразі маси виміряня тільки для Амальтеї, Гімалії та чотирьох Галілеєвих супутників. Маси внутрішніх супутників оцінені, припускаючи ту ж густину, що в Амальтеї (0,86 г/см3), а для решти супутників припускаючи густину 1 г/см3.
  6. ↑ Від'ємні періоди означають ретроградне обертання.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и Sheppard, Scott S. Moons of Jupiter. Earth & Planets Laboratory. Carnegie Institution for Science. Архів оригіналу за 24 квітня 2019. Процитовано 7 січня 2023.
  2. ↑ а б в Ashton, Edward; Beaudoin, Matthew; Gladman, Brett (September 2020). The Population of Kilometer-scale Retrograde Jovian Irregular Moons. The Planetary Science Journal. 1 (2): 52. arXiv:2009.03382. Bibcode:2020PSJ.....1...52A. doi:10.3847/PSJ/abad95. S2CID 221534456.
  3. ↑ а б в г д Canup, Robert M.; Ward, William R. (2009). Origin of Europa and the Galilean Satellites. Europa. University of Arizona Press (in press). arXiv:0812.4995. Bibcode:2009euro.book...59C.
  4. ↑ Alibert, Y.; Mousis, O.; Benz, W. (2005). Modeling the Jovian subnebula I. Thermodynamic conditions and migration of proto-satellites. Astronomy & Astrophysics. 439 (3): 1205—13. arXiv:astro-ph/0505367. Bibcode:2005A&A...439.1205A. doi:10.1051/0004-6361:20052841. S2CID 2260100.
  5. ↑ а б Chown, Marcus (7 березня 2009). Cannibalistic Jupiter ate its early moons. New Scientist. Архів оригіналу за 23 березня 2009. Процитовано 18 березня 2009.
  6. ↑ Lari, Giacomo; Saillenfest, Melaine; Fenucci, Marco (2020). Long-term evolution of the Galilean satellites: the capture of Callisto into resonance. Astronomy & Astrophysics. 639: A40. arXiv:2001.01106. Bibcode:2020A&A...639A..40L. doi:10.1051/0004-6361/202037445. S2CID 209862163. Архів оригіналу за 11 червня 2022. Процитовано 1 серпня 2022.
  7. ↑ Jewitt, David; Haghighipour, Nader (September 2007). Irregular Satellites of the Planets: Products of Capture in the Early Solar System (PDF). Annual Review of Astronomy & Astrophysics. 45 (1): 261—295. arXiv:astro-ph/0703059. Bibcode:2007ARA&A..45..261J. doi:10.1146/annurev.astro.44.051905.092459. S2CID 13282788. Архів (PDF) оригіналу за 25 лютого 2014. Процитовано 8 січня 2023.
  8. ↑ а б Galilei, Galileo (1989). Translated and prefaced by Albert Van Helden (ред.). Sidereus Nuncius. Chicago & London: University of Chicago Press. с. 14–16. ISBN 0-226-27903-0.
  9. ↑ Van Helden, Albert (March 1974). The Telescope in the Seventeenth Century. Isis. The University of Chicago Press on behalf of The History of Science Society. 65 (1): 38—58. doi:10.1086/351216. S2CID 224838258.
  10. ↑ Pasachoff, Jay M. (May 2015). Simon Marius's Mundus Iovialis: 400th Anniversary in Galileo's Shadow. Journal for the History of Astronomy. 46 (2): 218—234. Bibcode:2015JHA....46..218P. doi:10.1177/0021828615585493. S2CID 120470649.
  11. ↑ Barnard, E. E. (October 1892). Discovery and Observation of a Fifth Satellite to Jupiter. Astronomical Journal. 12 (275): 81—85. Bibcode:1892AJ.....12...81B. doi:10.1086/101715. Архів оригіналу за 4 лютого 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  12. ↑ Campbell, L. (9 січня 1905). Discovery of a Sixth Satellite of Jupiter. Astronomical Journal. 24 (570): 154. Bibcode:1905AJ.....24S.154.. doi:10.1086/103654. Архів оригіналу за 7 січня 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  13. ↑ Perrine, C. D. (30 березня 1905). The Seventh Satellite of Jupiter. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 17 (101): 62—63. Bibcode:1905PASP...17...56.. doi:10.1086/121624. JSTOR 40691209. S2CID 250794880. Архів оригіналу за 7 січня 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  14. ↑ Melotte, P. J. (March 1908). Note on the Newly Discovered Eighth Satellite of Jupiter, Photographed at the Royal Observatory, Greenwich. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 68 (6): 456—457. Bibcode:1908MNRAS..68..456.. doi:10.1093/mnras/68.6.456. Архів оригіналу за 7 січня 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  15. ↑ Nicholson, S. B. (October 1914). Discovery of the Ninth Satellite of Jupiter. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 26 (1): 197—198. Bibcode:1914PASP...26..197N. doi:10.1086/122336. PMC 1090718. PMID 16586574. Архів оригіналу за 7 січня 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  16. ↑ Nicholson, S. B. (October 1938). Two New Satellites of Jupiter. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 50 (297): 292—293. Bibcode:1938PASP...50..292N. doi:10.1086/124963. S2CID 120216615. Архів оригіналу за 7 січня 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  17. ↑ Nicholson, S. B. (December 1951). An unidentified object near Jupiter, probably a new satellite. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 63 (375): 297—299. Bibcode:1951PASP...63..297N. doi:10.1086/126402. S2CID 121080345. Архів оригіналу за 4 лютого 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  18. ↑ Kowal, C. T.; Aksnes, K.; Marsden, B. G.; Roemer, E. (June 1975). Thirteenth satellite of Jupiter. Astronomical Journal. 80: 460—464. Bibcode:1975AJ.....80..460K. doi:10.1086/111766. Архів оригіналу за 7 січня 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  19. ↑ Marsden, Brian G. (3 жовтня 1975). Probable New Satellite of Jupiter (discovery telegram sent to the IAU). IAU Circular. Cambridge, US: Smithsonian Astrophysical Observatory. 2845. Архів оригіналу за 16 вересня 2002. Процитовано 8 січня 2011.
  20. ↑ Synnott, S. P. (November 1980). 1979J2: The Discovery of a Previously Unknown Jovian Satellite. Science. 210 (4471): 786—788. Bibcode:1980Sci...210..786S. doi:10.1126/science.210.4471.786. PMID 17739548.
  21. ↑ а б Press Information Sheet: New Outer Satellite of Jupiter Discovered. Central Bureau for Astronomical Telegrams. 20 липня 2000. Архів оригіналу за 9 січня 2023. Процитовано 6 січня 2023.
  22. ↑ а б Nicholson, P. D.; Cuk, M.; Sheppard, S. S.; Nesvorny, D.; Johnson, T. V. (2008). Irregular Satellites of the Giant Planets (PDF). У Barucci, M. A.; Boehnhardt, H.; Cruikshank, D. P.; Morbidelli, A. (ред.). The Solar System Beyond Neptune. с. 411—424. Bibcode:2008ssbn.book..411N. ISBN 9780816527557. S2CID 32512508. Архів (PDF) оригіналу за 9 березня 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  23. ↑ а б в г д е Sheppard, Scott S.; Jewitt, David C. (May 2003). An abundant population of small irregular satellites around Jupiter (PDF). Nature. 423 (6937): 261—263. Bibcode:2003Natur.423..261S. doi:10.1038/nature01584. PMID 12748634. S2CID 4424447. Архів (PDF) оригіналу за 7 січня 2023. Процитовано 7 січня 2023.
  24. ↑ а б в Planetary Satellite Discovery Circumstances. JPL Solar System Dynamics. NASA. 15 листопада 2021. Архів оригіналу за 27 вересня 2021. Процитовано 7 січня 2022.
  25. ↑ Gladman, Brett; Allen, Lynne; Kavelaars, JJ; Cook, Michelle (29 травня 2003). Irregular Satellites of Jupiter. University of British Columbia. Архів оригіналу за 4 квітня 2004. Процитовано 7 січня 2023.
  26. ↑ Sheppard, Scott S.; Jewitt, David C. (4 лютого 2004). New Satellites of Jupiter Discovered in 2003. Institute for Astronomy. University of Hawaii. Архів оригіналу за 1 квітня 2004. Процитовано 7 січня 2023.
  27. ↑ Jacobson, R.; Brozović, M.; Gladman, B.; Alexandersen, M.; Nicholson, P. D.; Veillet, C. (November 2012). Irregular Satellites of the Outer Planets: Orbital Uncertainties and Astrometric Recoveries in 2009–2011. The Astronomical Journal. 144 (5): 8. Bibcode:2012AJ....144..132J. doi:10.1088/0004-6256/144/5/132. S2CID 123117568. 132.
  28. ↑ а б в Alexandersen, M.; Gladman, B.; Veillet, C.; Jacobson, R.; Brozović, M.; Rousselot, P. (July 2012). Discovery of Two Additional Jovian Irregulars. The Astronomical Journal. 144 (1): 4. Bibcode:2012AJ....144...21A. doi:10.1088/0004-6256/144/1/21. S2CID 123292373. 21.
  29. ↑ Green, Daniel W. E. (1 червня 2011). CBET 2734: New Satellites of Jupiter: S/2010 J 1 and S/2010 J 2. Central Bureau Electronic Telegrams. Central Bureau for Astronomical Telegrams. 2734 (2734): 1. Bibcode:2011CBET.2734....1G. Архів оригіналу за 16 жовтня 2020. Процитовано 7 січня 2023.
  30. ↑ Alexandersen, Mike; Gladman, Brett; Lin, Brian; Balma, Chris (4 червня 2012). UBC researchers help unveil Jupiter's smallest known moon. University of British Columbia. Архів оригіналу за 22 липня 2012. Процитовано 7 січня 2023.
  31. ↑ MPEC 2021-V333 : S/2003 J 24. Minor Planet Electronic Circulars. Minor Planet Center. 15 листопада 2021. Архів оригіналу за 16 листопада 2021. Процитовано 8 січня 2023.
  32. ↑ Greenfieldboyce, Nell (9 лютого 2023). Here's why Jupiter's tally of moons keeps going up and up. Sky & Telescope. Архів оригіналу за 5 березня 2023. Процитовано 6 березня 2023.
  33. ↑ Jones, R. Lynne; Jurić, Mario; Ivezić, Željko (January 2016). Asteroid Discovery and Characterization with the Large Synoptic Survey Telescope. Proceedings of the International Astronomical Union. 10 (S318): 282—292. arXiv:1511.03199. Bibcode:2016IAUS..318..282J. doi:10.1017/S1743921315008510. S2CID 8193676.
  34. ↑ Holler, Bryan J.; Milam, Stefanie N.; Bauer, James M.; Alcock, Charles; Bannister, Michele T.; Bjoraker, Gordon L. та ін. (July 2018). Solar system science with the Wide-Field Infrared Survey Telescope. Journal of Astronomical Telescopes, Instruments, and Systems. 4 (3): 034003. arXiv:1709.02763. Bibcode:2018JATIS...4c4003H. doi:10.1117/1.JATIS.4.3.034003. S2CID 119084280. 034003.
  35. ↑ Marazzini, C. (2005). The names of the satellites of Jupiter: from Galileo to Simon Marius. Lettere Italiane (італ.). 57 (3): 391—407.
  36. ↑ Marazzini, Claudio (2005). I nomi dei satelliti di Giove: da Galileo a Simon Marius (The names of the satellites of Jupiter: from Galileo to Simon Marius). Lettere Italiane. 57 (3): 391—407.
  37. ↑ Nicholson, Seth Barnes (April 1939). The Satellites of Jupiter. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 51 (300): 85—94. Bibcode:1939PASP...51...85N. doi:10.1086/125010.
  38. ↑ Owen, Tobias (September 1976). Jovian Satellite Nomenclature. Icarus. 29 (1): 159—163. Bibcode:1976Icar...29..159O. doi:10.1016/0019-1035(76)90113-5.
  39. ↑ а б в г Planet and Satellite Names and Discoverers. Gazetteer of Planetary Nomenclature. IAU Working Group for Planetary System Nomenclature. Архів оригіналу за 21 August 2014. Процитовано 22 січня 2023.
  40. ↑ Sagan, Carl (April 1976). On Solar System Nomenclature. Icarus. 27 (4): 575—576. Bibcode:1976Icar...27..575S. doi:10.1016/0019-1035(76)90175-5.
  41. ↑ Payne-Gaposchkin, Cecilia; Haramundanis, Katherine (1970). Introduction to Astronomy. Englewood Cliffs, N.J.: Prentice-Hall. ISBN 0-13-478107-4.
  42. ↑ а б Marsden, Brian G. (3 жовтня 1975). Satellites of Jupiter. IAU Circular. 2846. Архів оригіналу за 22 лютого 2014. Процитовано 8 січня 2011.
  43. ↑ IAU Rules and Conventions. Working Group for Planetary System Nomenclature. U.S. Geological Survey. Архів оригіналу за 13 April 2020. Процитовано 10 вересня 2020.
  44. ↑ Anderson, J.D.; Johnson, T.V.; Shubert, G. та ін. (2005). Amalthea's Density Is Less Than That of Water. Science. 308 (5726): 1291—1293. Bibcode:2005Sci...308.1291A. doi:10.1126/science.1110422. PMID 15919987.
  45. ↑ Burns, J. A.; Simonelli, D. P.; Showalter, M. R. та ін. (2004). Jupiter's Ring-Moon System. У Bagenal, Fran (ред.). Jupiter: The Planet, Satellites and Magnetosphere. Cambridge University Press.
  46. ↑ Burns, J. A.; Showalter, M. R.; Hamilton, D. P. та ін. (1999). The Formation of Jupiter's Faint Rings. Science. 284 (5417): 1146—1150. Bibcode:1999Sci...284.1146B. doi:10.1126/science.284.5417.1146. PMID 10325220.
  47. ↑ Canup, Robin M.; Ward, William R. (2002). Formation of the Galilean Satellites: Conditions of Accretion (PDF). The Astronomical Journal. 124 (6): 3404—3423. Bibcode:2002AJ....124.3404C. doi:10.1086/344684. Архів (PDF) оригіналу за 15 червня 2019. Процитовано 31 серпня 2008.
  48. ↑ Clavin, Whitney (1 травня 2014). Ganymede May Harbor 'Club Sandwich' of Oceans and Ice. NASA. Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 31 January 2020. Процитовано 1 травня 2014.
  49. ↑ Vance, Steve; Bouffard, Mathieu; Choukroun, Mathieu; Sotina, Christophe (12 квітня 2014). Ganymede's internal structure including thermodynamics of magnesium sulfate oceans in contact with ice. Planetary and Space Science. 96: 62—70. Bibcode:2014P&SS...96...62V. doi:10.1016/j.pss.2014.03.011.
  50. ↑ Khurana, K. K.; Jia, X.; Kivelson, M. G.; Nimmo, F.; Schubert, G.; Russell, C. T. (12 травня 2011). Evidence of a Global Magma Ocean in Io's Interior. Science. 332 (6034): 1186—1189. Bibcode:2011Sci...332.1186K. doi:10.1126/science.1201425. PMID 21566160.
  51. ↑ а б в г Grav, Tommy; Holman, Matthew J.; Gladman, Brett J.; Aksnes, Kaare (November 2003). Photometric survey of the irregular satellites. Icarus. 166 (1): 33—45. arXiv:astro-ph/0301016. Bibcode:2003Icar..166...33G. doi:10.1016/j.icarus.2003.07.005. S2CID 7793999.
  52. ↑ Sheppard, Scott S.; Jewitt, David C.; Porco, Carolyn (2004). Jupiter's outer satellites and Trojans (PDF). У Fran Bagenal; Timothy E. Dowling; William B. McKinnon (ред.). Jupiter. The planet, satellites and magnetosphere. Cambridge planetary science. Т. 1. Cambridge, UK: Cambridge University Press. с. 263—280. ISBN 0-521-81808-7. Архів оригіналу (PDF) за 26 березня 2009.
  53. ↑ а б в г д е ж и к Planetary Satellite Mean Elements. JPL Solar System Dynamics. NASA. Архів оригіналу за 6 жовтня 2021. Процитовано 28 березня 2022. Примітка: Орбітальні елементи регулярних супутників дані відносно площини Лапласа, а орбітальні елементи нерегулярних супутників — відносно екліптики.
  54. ↑ а б в Brozović, Marina; Jacobson, Robert A. (March 2017). The Orbits of Jupiter's Irregular Satellites. The Astronomical Journal. 153 (4): 10. Bibcode:2017AJ....153..147B. doi:10.3847/1538-3881/aa5e4d. S2CID 125571053. 147.
  55. ↑ Sheppard, Scott S.; Williams, Gareth V.; Tholen, David J.; Trujillo, Chadwick A.; Brozović, Marina; Thirouin, Audrey та ін. (August 2018). New Jupiter Satellites and Moon-Moon Collisions. Research Notes of the American Astronomical Society. 2 (3): 155. arXiv:1809.00700. Bibcode:2018RNAAS...2..155S. doi:10.3847/2515-5172/aadd15. S2CID 55052745. 155.
  56. ↑ Nesvorný, David; Beaugé, Cristian; Dones, Luke (March 2004). Collisional Origin of Families of Irregular Satellites (PDF). The Astronomical Journal. 127 (3): 1768—1783. Bibcode:2004AJ....127.1768N. doi:10.1086/382099. S2CID 27293848. Архів (PDF) оригіналу за 9 жовтня 2022. Процитовано 27 серпня 2008.
  57. ↑ Natural Satellites Ephemeris Service. Minor Planet Center. Архів оригіналу за 4 жовтня 2022. Процитовано 20 січня 2023. Selection of Objects → «All Jovian outer irregular satellites» → Check «I require Orbital Elements» → Get Information
  58. ↑ Planetary Satellite Physical Parameters. Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 28 березня 2022. Процитовано 28 березня 2022.
  59. ↑ Siedelmann P.K.; Abalakin V.K.; Bursa, M.; Davies, M.E.; de Bergh, C.; Lieske, J.H.; Obrest, J.; Simon, J.L.; Standish, E.M.; Stooke, P. ; Thomas, P.C. (2000). The Planets and Satellites 2000. IAU/IAG Working Group on Cartographic Coordinates and Rotational Elements of the Planets and Satellites. Архів оригіналу за 10 серпня 2011. Процитовано 31 серпня 2008.

Література

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Супутники_Юпітера&oldid=43498679