Гуманізм епохи Відродження

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.

Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, НідерландиАнглію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.

Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304–1374). Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.

Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тобто «до джерел»).

Термін[ред.ред. код]

Первісна латинська форма цього поняття — studia humanitatis. У такому вигляді цей термін був власне запроваджений ренесансними гуманістами, що перефразували Цицерона, який свого часу наполягав на тому, щоб поняття «людяність» як найважливіший результат культури, виробленої в давньогрецьких полісах, мусить прищепитись і на римському ґрунті. 

Значення терміну «гуманізм» в епоху Відродження (на відміну від сьогоднішнього значення слова)  полягало в: «ревному вивченні всього, що складає цілісність людського духу», оскільки humanitas означало «повноту та розділеність природи людини»[1]. Також це поняття протиставлялося «схоластичному» вивченню «божественного» (studia divina) . Таке розуміння studia humanitatis вперше отримало своє обґрунтування у вигляді ідейної програми нового інтелектуального руху в творах Петрарки

Ренесансний «гуманізм» — це не захист прав людини, а дослідження людини такою, як вона є. Гуманізм, з погляду Петрарки та інших філософів, означав перенесення людини в центр світу, першочергове вивчення саме людини. Термін «гуманізм» «в цьому плані є частково синонімом слова „антропоцентризм“ та протистоїть терміну „теоцентризм“. На противагу релігійній філософії Західної Європи гуманістична філософія ставила перед собою завдання вивчення людини з усіма її земними та не-земними потребами. Замість онтологічних питань на перший план висуваються питання етичні»[2]

Слово «гуманіст» з'явилося в кінці XV століття. Власне термін «гуманізм» у сьогоднішньому вигляді, за даними російського дослідника гуманізму Баткіна, вперше застосував 1808 року педагог Ф. Нітгаммер; після праці Ґеорґа Фоґта « Відродження класичної давнини та перше століття гуманізму» (1859) в науці почалося обговорення історичного змісту та меж цього поняття. 

Самі гуманісти XV століття називали себе зазвичай «ораторами», рідше «риторами», таким чином підкреслюючи свою відмінність від університетських вчених, а також демонструючи зв'язок з давніми традиціями античних ораторів[3].

Передумови виникнення[ред.ред. код]

На головне джерело гуманістичних ідей постійно вказували самі гуманісти — це культурна спадщина греко-римської античності. Проте питання виникнення гуманістичного руху саме Флоренції середини XIV століття є не таким однозначним.

Однією з головних причин появи гуманізму науковці називають зміну соціально-економічного становища в Італії: зростання ролі ремісничих цехів, поява пополанства (зокрема у Флоренції)[4], розвиток банківської системи, зокрема громадських банків та кредиту в XII столітті (Флоренція, Венеція)[5].

Проте, це лише одна складова, не менш важливим був, наприклад, інтелектуальний вплив з боку грецьких науковців, які після Падіння Константинополя 1453 року масово емігрували до Італії (див. Грецькі вчені епохи Відродження). Грецькі вчені були не лише вчителями грецької мови для більшості італійських гуманістів, але й популяризаторами ідей грецької античної демократії та філософії.

Ще одним джерелом поширення ідей античної культури була арабська Іспанія й арабська цивілізація загалом[6]. Й хоча сам гуманізм в Іспанії розвинувся значно меншою мірою, ніж в Італії, саме завдяки арабським перекладачам було збережено величезну кількість давньогрецьких і римських текстів, які пізніше зіграли велику роль у формуванні світогляду гуманістів (див. Аль-Андалус). Престиж арабських мислителів був доволі високим особливо в університетському середовищі Італії. Популярне в Італії вчення арабського мислителя Ібн Рушда спиралося на концепції Арістотеля та інших грецьких вчених (див. Аверроїзм).

Нідерландський історик Йоган Гейзинга у своїй праці «Осінь Середньовіччя» звертає увагу на поступовість переходу від Середньовіччя до Відродження. Гуманісти представляли свою концепцію як різкий розрив з попередньою середньовічною культурою, проте багато ідей Ренесансу визрівали саме в середньовічному середовищі. Так Гейзинга пише, що «бажання прекрасного життя вважають ознакою, особливо властивою Ренесансу… Та межу між Середньовіччям і Ренесансом… проводять, як правило, надто різко. Пристрасне бажання увібрати життя в прекрасні форми, витончене мистецтво життя, мальовнича розробка життєвого ідеалу — все це набагато старше за італійське кватроченто»[7].

За Йоганом Гейзингою, багато ідеалів гуманізму розвинулися зокрема й завдяки культурі та світогляду середньовічного лицарства. Про те, що духовні традицій середньовічного лицарства пережили середньовіччя й у трансформованому вигляді досягли нашого часу, згадує також українська письменниця і філософ Оксана Забужко, коли аналізує першооснови світогляду Лесі Українки у праці «Notre Dame d'Ukraine»[8].

Концепція та діяльність[ред.ред. код]

Вінченцо Катена. Портрет італійського гуманіста Джанджорджо Триссіно, 1510. Вчений поет зображений з книгою — атрибутом знання

Самі гуманісти розповідали про себе таким чином: Леонардо Бруні визначав studia humanitatis так — «пізнання тих речей, які відносяться до життя та звичаїв, і які вдосконалюють та прикрашають людину»[9]. Салютаті вважав, що в цьому слові поєдналися «доброчесність та вченість» (virtus atque doctrina) , причому «вченість» передбачала універсальність знань на основі володіння «словесністю» (litterae) , А «доброчесність» включала душевну стриманість та доброзичливість (benignitas) , що означає здатність правильно поводитися. Ця чеснота, на думку гуманістів, була невіддільною від класичної освіченості, й таким чином, виявлялася не вродженою якістю, а чимось таким, що було індивідуально досягнуте завдяки роботі над класиками. В епоху Ренесансу панувала ідея окультурення, «обробітку» душі шляхом вивчення античних авторів, здатність через гуманістичні заняття здійснити та виявити всі можливості, закладені природою в індивідуумі. Гуаріно Веронезе писав: «немає нічого придатнішого та належного для надбання чеснот, ніж старанне читання вчених античних письменників». Гуманісти вірили, що через гуманістичні заняття людина зможе реалізувати всі можливості, закладені в індивідуумі, культивувати свої «чесноти». Для Петрарки studia humanitatis були передусім засобом самопізнання. 

Сучасні вчені уточнюють тлумачення: Пауль Крістеллер розуміє ренесансний гуманізм як «професійну сферу» діяльності приблизно між 12801600 роками, яка полягала в заняттях та викладанні відомого набору дисциплін (граматика, риторика, поезія, історія та моральна філософія, включаючи політичну філософію) на основі класичної греко-латинської освіченості. Таким чином, як зазначає Баткін, згадані межі гуманізму не збігаються із середньовічним квадривіумом, відрізняються від традиційної номенклатури вільних мистецтв  і показують серйозний розрив між гуманізмом та тодішньою університетською освітою (за рамками раннього гуманізму залишаються юриспруденція, медицина, природознавство, логіка, богослів'я, філософія в розумінні натурфілософії)[10]

Е. Гарен тлумачить ренесансний гуманізм як нове світобачення, яке привело до всебічної зміни культури та стало важливим етапом в історії та філософії, й усього мислення загалом. Центром інтересів гуманістів була «словесність»  — філологія та риторика, в центрі філософії було Слово, панував культ прекрасної та чистої класичної мови. Слово ототожнювалося зі Знанням та Чеснотою, воно розумілося як втілення універсальної та божественної людської природи, як її гармонійний етос  та інструмент практичної діяльності людини в колі друзів, родини та рідної громади (ідеал homo civilis)

Гуманістична «словесність» дозволила виробити новий світогляд, перейнятий критицизмом, світськістю, протиставленням себе до тем та методів середньовічної  схоластики й, до того ж, уможливила вперше усвідомити історичну дистанцію щодо античності. 

Спосіб життя та ідеали гуманістів[ред.ред. код]

Гуманістичні заняття, як правило, залишалися приватною справою гуманістів, їхнім захопленням, не будучи професією, хоча вони й приносили репутацію, а отже й подарунки від меценатів.

Платонова академія (давньоримська мозаїка, Помпеї)

Ренесансні гуманісти становили собою неформальну групу однодумців, яких вирізняв від інших внутрішній зміст, а не офіційний рід діяльності. Гуманістами ставали представники цілком різних верств, станів та професій. Хоча деякі з гуманістів були членами старих цехів та корпорацій, те, що їх об'єднувало, не мало до цього стосунку: «місцем їхніх зустрічей служили заміська вілла, монастирська бібліотека, книжкова крамниця, палац правителя або просто приватний будинок, де можна було затишно порозмовляти, погортати рукописи, порозглядати античні медалі. Наслідуючи інтелектуалів античності, вони почали називати свої гуртки академіями »[11]. (Див., наприклад, Платонівська академія в Кареджі). Баткін зазначає, що, мабуть, гуманісти були перші в європейській історії інтелігенція; інші дослідники погоджуються, що «поява тієї категорії осіб, яку згодом стали називати гуманістами, власне, поклало початок процесу виникнення в цю епоху світської інтелігенції »[12]. Об'єднуючим ознакою для гуртка гуманістів служила виключно духовна спільність, що залишалася при цьому занадто широкою та ефемерною, недоступною для матеріального закріплення; «Грань між гуманізмом як умонастроєм і як діяльністю умовна». П'єтро Паоло Верджеріо вказує, що гуманізм — це не фах, а покликання, і викриває людей, які звернулися до літератерної справи заради грошей та почестей, а не заради вченості й плекання чесноти. 

Важливою складовою studia humanitatis в уявленнях гуманістичного середовища було «дозвілля» (otium, ozio) , заповнене високими заняттями, солодке та втішне, яке завжди протиставляється службі та різним діловим обов'язкам (negotium, ufficio) . Свобода розпоряджатися своїм часом та собою —  попередня умова для того, щоб стати гуманістом. Лоренцо Валла перераховує[13] п'ять важливих умов, необхідних для вчених занять: 

  • «Спілкування з освіченими людьми» (litteratorum consuetudo)  
  • «Достаток книг» 
  • «Зручне місце» 
  • «Вільний час» (temporis otium)  
  • «Душевний спокій» (animi vacuitas) , особлива «порожнеча, незаповненість, вивільненість душі», що робить її готовою до наповнення вченістю та мудрістю. 

Гуманісти відроджують філософію епікуреїзму, яка пропагує насолоду — але в першу чергу духовну, а не чуттєву  (Козімо Раймонді, «Захист Епікура» , кінець 1420-х; Лоренцо Валла, діалог «Про насолоду (Про істинне та фальшиве благо)» , 1433). типова ідея Відродження — questa dolcezza del vivere («ця солодкість життя»). 

Водночас існувала концепція про тісний зв'язок ідеалів споглядального життя (vita contemplativa) і життя активного (vita activa), причому останнє слід було спрямовувати на благо суспільства. Гуманісти-науковці відчували себе педагогами (П'єтро Паоло Верджеріо, Гуаріно Веронезе, Вітторіно да Фельтре) та вважали своїм головним завданням виховувати досконалу людину, яка завдяки гуманітарній освіті зможе стати ідеальним громадянином. Науки вивчаються для того, щоб зробити людей вільними. В кінці XIV —  на початку XV століть Колуччо Салютаті та Леонардо Бруні висунули новий ідеал громадянського життя (vita civile) , що був близький флорентійцям і за яким класична освіченість ставала невіддільною від активної політичної діяльності на благо республіки — див. Цивільний гуманізм. Північноіталійські гуманісти, які жили в монархіях, виховання громадянина насамперед асоціювали з ідеалом досконалого правителя, водночас вони виробляють ідеал слухняного йому придворного. 

Новий ідеал людини[ред.ред. код]

У гуманістичному середовищі виник новий ідеал особистості, породжений світськими та класичними прагненнями цього світогляду. Згаданий ідеал було розвинуто в гуманістичній літературі. 

Головним принципом всієї гуманістичної етики Ренесансу було вчення про високе призначення людини, про її гідність — dignitas. Гуманісти вважали, що людина, наділена розумом та безсмертною душею, володіє чеснотами та безмежними творчими можливостями, вільна у своїх вчинках та помислах, поставлена в центр світобудови самою природою. Це вчення ґрунтувалося на поглядах античної філософії, а також частково на середньовічній теологічній доктрині про те, що людина була створена за образом та подобою Бога. (Власне ж гуманістичне вчення було спрямоване проти християнського аскетизму з його фіксованим місцем людини в ієрархії). Одним з античних джерел цієї ідеї був діалог Цицерона «Про закони». 

Леон-Баттіста Альберті пише: 

«Природа, тобто Бог, вклала в людину елемент небесний та божественний, незрівнянно прекрасний та благородний, ніж будь-що смертне. Вона дала їй талант, здатність до навчання, розум — властивості божественні, завдяки яким людина може досліджувати, розрізняти та пізнавати, чого треба уникати та чому слідувати для того, щоб зберегти саму себе. До цих великих та безцінних дарів Бог вклав ще в душу людини поміркованість, стриманість проти пристрастей та надмірних бажань, а також сором, скромність та прагнення заслужити похвалу. Крім того, Бог запровадив в людей потребу в твердому взаємному зв'язку, яка підтримує співжиття, правосуддя, справедливість, щедрість та любов, а всім цим людина може заслужити у людей подяку та похвалу, а у свого творця — благовоління та милосердя. Бог вклав ще в груди людини здатність витримувати будь-яку працю, кожне нещастя, кожен удар долі, долати всілякі труднощі, перемагати скорботу, не боятися смерті. Він дав людині міць, стійкість, твердість, силу, презирство до нікчемних дрібниць… Тому будь переконаний, що людина народжується не для того, щоб скніти в сумному існуванні в бездіяльності, але щоб працювати над великою та грандіозною справою. Цим вона може, по-перше, догодити Богові та вшанувати його і, по-друге, набути для самої себе найдосконаліших чеснот та повного щастя».

Роздуми на цю тему були улюбленим предметом гуманістів (Петрарка; Альберті, трактат «Про родину» , 1433-43, 41; Манетті, трактат «Про гідність та перевагу людини», 1451-52; Марсіліо Фічіно; Піко делла Мірандола, «Промова про гідність людини», 1486)[14]

Усі їхні міркування були пройняті однією головною ідеєю — схилянням перед розумом та його творчої міццю. Розум — це безцінний дар природи, який відрізняє людину від усього сущого, робить її богоподібною. Для гуманіста мудрість була вищим благом, доступним людям, і тому своїм найважливішим завданням вони вважали пропаганду класичної літератури. В мудрості та пізнанні, вірили вони, людина знаходить справжнє щастя — і в цьому полягала її справжня шляхетність. 

На відміну від середньовічного та феодального ідеалу особистості (релігійного та станового), новий, гуманістичний ідеал мав чітко виражену світську та соціальну орієнтацію. Гуманісти, спираючись на спадок античності, відкидають значення походження в оцінці гідності людини, яке тепер залежить від її індивідуальних якостей. 

Гуманістична шляхетність[ред.ред. код]

Шляхетність (італ. virtú, лат. virtus) була головною визначальною категорією гуманістичного ідеалу особистості. Людина, наділена такою шляхетністю, називалася uomo virtuoso. Але це поняття, що традиційно перекладається українською як чеснота, шляхетність, було ще ширше: воно охоплювало ціле коло моральних норм та уявлень, до того ж, протягом  XV століття набувало нових відтінків. На відміну від християнства, для якого чесноти були теологічними (віра, надія, милосердя), гуманісти спиралися на засади античної етики (стоїки, Аристотель, Цицерон). 

Доссо Доссі. «Юпітер, Меркурій та Доброчесність»

У «Нікомаховій етиці» Аристотель розвинув думку, яку згодом повторив Цицерон, про те, що чесноти поділяються на два роди: 

  • моральні (мужність, щедрість, великодушність, справедливість, дружність) 
  • розумові (мудрість, розсудливість, здатність до науки та мистецтва) 

За Аристотелем чесноти розуміються як розумне самообмеження пристрастей та потреб, як гармонія людського буття. Натомість Цицерон сформулював думку про те, що шляхетність — то вроджена властивість людини, яку та вдосконалює у своїх життєвих справах, бо людина, мовляв, «не що інше, як природа, що досягла, досконалості та була доведена до своєї вищого ступеню». 

Для всіх гуманістів першої половини XV століття virtú була універсальною категорією, яка визначала найважливіші властивості людської особистості, характер та спосіб життя[15]. Спочатку ідеал uomo virtuoso відрізнявся сильними рисами релігійно-морального стоїцизму, але потім він був пом'якшений ідеями про неподільності душі й тіла, потреб духовних та земних, життя споглядального та активного. Для ранніх гуманістів досконала людина — uomo completo утворюється через залучення до studia humanitatis. 

Саме розум скеровує людину до істинної шляхетності та мудрості. Перший обов'язок людини — розвиток розуму шляхом невтомного пізнання та корисної діяльності. 

На питання Альфонса Арагонського, в чому полягає справжнє призначення людини, Манетті коротко відповів — «діяти та мислити» (agere et intelligere).

 

  Інші ознаки virtú , крім розуму — розсудливість, поміркованість, мужність, стійкість, терпіння, гуманність, щедрість, великодушність, скромність, сором'язливість, співчуття. Крім того, ідеальна людина — не тільки мудра та щаслива, але і діяльна. Альберті пише:   

І ми скажемо так: через доброту людина створює та зміцнює в собі справжній та нескінченний спокій та безтурботність душі, й живе сама вільною, й стільки ж, скільки для себе, корисна й для інших, задоволена своїми думками, чужа щодо всякого занепокоєння. (...) Істинне щастя  — це спокій та безтурботність радісної душі, вільної та задоволеної самою собою.

Андреа Превіталі. «Алегорія Фортуни», 1490

Образ людини — індивідуальне втілення шляхетної та доброчесної особистості, втілився в ідеалі досконалої людини (uomo universale). Людина буде відчувати себе «мірою всіх речей» та гордо усвідомлювати свою перевагу над світом, високу гармонію свого фізичного та духовного буття. 

Інші тези[ред.ред. код]

З інших понять, важливих для світогляду гуманістів, слід відзначити: 

  • уявлення про співвідношення вільної волі з поняттям фортуни. На відміну від фатуму, що виражає владу над людиною якихось позаземних сил, фортуна означає соціальну необхідність, тиск обставин. «І ось відносно фортуни, наскільки б не була вона наказовою в безлічі випадків, з найбільшою силою все ж проявляє себе свобода людської волі. Якщо перед обличчям фатуму свобода людської волі залишається надприродною таємницею бога, то щодо фортуни вона в принципі в руках самої людини. Звідси дружне проголошення свободи людської волі усіма гуманістами розглянутої епохи, починаючи з Данте»[12]. Девізом людини Відродження було — Virtú vince fortuna (Шляхетність перемагає Фортуну), тобто людина своїми достоїнствами може здолати долю. 
  • проголошення принципової доброти людської природи і, що ще важливіше, принципової рівності всіх людей , незалежно від їхнього народження, від їхньої приналежності до того чи іншого стану. 
  • наголошення на органічній необхідності суспільства, соціальності для гармонійного розвитку та існування людської особистості. 

Навички, знання та переконання гуманістів[ред.ред. код]

«Геракліт плаче, а Демокрит сміється» (фреска роботи Донато Браманте)

Гуманісти не були вузькими спеціалістами, а були фахівцями з культури взагалі. «Вони — носії нової шляхетності (nobilitas) , що ототожнюється з особистою доблестю та знанням».[16] Основним інструментом гуманіста була філологія. Бездоганне знання латинської та грецької мов, особливо майстерне володіння класичною латиною було необхідною вимогою до репутації гуманіста, вкрай бажаним було володіння усною латинською мовою. Також був необхідний чіткий почерк та неймовірна пам'ять[17]. У своїх студіях гуманісти цікавилися наступними предметами — граматика, риторика, етика, історія та поезія тощо. Гуманісти відмовляються від середньовічних художніх форм, воскрешаючи нові — вірші, епістолярний жанр, художню літературу, філософські трактати (на противагу схоластичному псевдознанню, що збиралося в різних енциклопедіях типу Summa). 

« Не volgare, а класична латинська мова була в руках гуманістів ключем до Відродження. Досконале володіння «обома мовами» (тобто латинською та грецькою) вело до світу справжньої античної думки. Менш за все ці люди були пуристами заради пуризму. Латина об'єднувала освічену Європу не тільки в просторі, але і в часі. Писати чистою мовою Цицерона та Квінтіліана значило включати написане у велику історичну традицію, в безперервний культурний ряд, наділяти свою працю в бронзу та мармур, долучати до вічності [18].  »

Велике значення відігравала найвища репутація гуманізму. Характерною рисою епохи Відродження став високий соціальний престиж гуманістичних знань та талантів, культ культури, хороший латинський був необхідністю політики. У перші десятиліття XV століття захват перед гуманістичною вченістю стане звичною рисою суспільного побуту.

Ставлення до античності[ред.ред. код]

Гуманісти звертали пильну увагу на вивчення первинних джерел, а не на тлумачення їх іншими. Крім того, глибоку відразу викликала в них варварська латина, якою говорили в церкві та в університетах. Побічним наслідком цієї тези стало відкриття багатьох раніше загублених класичних текстів, пошуки в монастирських бібліотеках латинських та грецьких рукописів, експедиції за стародавніми книгами. 

Сімоне Мартіні. Ілюстрація до Вергілія, XIV століття

Інтерес до античності стає визначальною думкою ренесансного гуманізму: «саме в ній їм бачиться ідеал, який потрібно відроджувати. Середні століття для гуманістів представляються якимось „темним царством“,яке настало після античної культури. На думку гуманістів, саме в наслідуванні античної культури, у відродженні античного світобачення полягає завдання істинних філософів. Для цього вони перекладають з давньогрецької на латину та сучасні мови практично всі старогрецькі твори; і все, що ми зараз знаємо про Стародавню Грецію, за небагатьма винятками, відкрито саме в епоху Відродження. Ці праці не просто перекладаються, а коментуються, причому коментарі пишуться не з богословського погляду, а є текстологічними, філологічними, тож водночас виникають багато нових наук, зокрема — філологія в її сучасному розумінні. Це коментування було вільним від будь-якого догматичного уявлення, і відкритість, свобода також характеризували гуманістів»[2]

Загальна риса світогляду ранніх гуманістів, яка випливала з властивого їм прагнення максимально відродити ідеї та дух античної культури, зберігаючи при цьому й весь головний зміст християнського віровчення, полягала в його паганізації , тобто насиченні античними, «язичницькими» морально-філософськими ідеями. Наприклад, Пій II, один з гуманістів цієї епохи, писав, що «християнство — не що інше, як новий, повніший виклад вчення про вище благо мислителів античності»  — і, що характерно, Пікколоміні стане папою Пієм II[12]

Будь-які міркування гуманістів підкріплювалися прикладами з античної історії. Вони любили порівнювати сучасників з видатними «мужами давнини» (uomini illustri) : флорентійці захоплювалися філософами і політиками республіканського Риму, а феодальні кола — полководцями та цезарями. При цьому звернення до античності не сприймалося як воскресіння мертвого, а радше як горде самовідчуття себе прямими нащадками та продовжувачами традицій: «напівзабуті скарби мистецтва та літератури давнини виносять з радістю на світло, як коштовну, давно загублену колишню власність»[19]

Ставлення до християнства[ред.ред. код]

Гуманісти ніколи не протиставляли себе релігії. Протиставляючи себе схоластичному філософствуванню, вони вважали, що відроджують справжню Церкву та віру в Бога, при цьому вони не вбачали жодного протиріччя в поєднанні християнства з античною філософією. 

«Вихваляючи розум людини, гуманісти бачили в розумній людській природі образ Божий, те, чим Бог наділив людину, щоб людина удосконалювала й поліпшувала своє земне життя. Як розумна істота, людина є творцем і саме цим подібна до Бога. Тому обов'язок людини — брати участь у світі, а не йти від нього, покращувати світ, а не аскетично відсторонено дивитися на нього як на щось непотрібне для порятунку. Людина та світ прекрасні, бо створені Богом, і завдання людини — покращувати світ, роблячи його ще прекраснішим, в цьому людина є соратником Бога».[2] Так, гуманісти полемізують з написаним папою Інокентієм III твором «Про презирство до світу, або Про нікчемність людського життя» , де принижується тіло та вихваляється дух, і прагнуть реабілітувати тілесне начало в людині (Джаноццо Манетті) : Прекрасний увесь світ, створений Богом для людини, але вершиною його творіння є тільки людина, тіло якої багатократно перевершує всі інші тіла. Які дивовижні, наприклад, її руки, ці «живі знаряддя», здатні до будь-якої роботи! Людина — це розумна, завбачлива та дуже прониклива тварина (…animal rationale, providum et saga…) , вона відрізняється від тварини тим, що якщо кожна тварина здатна до якогось одного заняття, то людина може займатися будь-яким з них. Духовно-тілесна людина настільки прекрасна, що вона, як творіння бога, водночас служить основною моделлю, за якою вже стародавні язичники, а за ними й християни зображують своїх богів, що сприяє пошануванню Бога, особливо серед грубих та неосвічених людей. Бог — творець всього сущого, тоді як людина — творець великого та прекрасного царства культури, матеріальної і духовної. 

Сторінка з манускрипту латинського автора Лукреція, копія 1483 року

Водночас стосовно кліру гуманісти відчували негативніші емоції: «ослаблення зв'язків гуманістів з церквою, адже багато з них жили на доходи від їхньої професійної діяльності (як і заможніх людей, не залежних від церкви), посилювало їхню неприязнь до офіційної вченості, просоченої церковно-схоластичним духом. У багатьох з них така неприязнь переростала в різко критичне ставлення до всієї системи цієї вченості, до її теоретичних і філософських засад, до авторитарності, поза якою і без якої ця вченість не могла існувати. Важливо також нагадати, що гуманістичний рух почався в Італії в епоху занепаду морально-політичного авторитету папства, пов'язаного з подіями його Авіньйонського полону (1309–1375), доволі частими розколами католицької церкви, коли на противагу законним папам з'являлися антипапи та коли на церковних соборах оскаржувалося верховенство пап в житті церкви (…) Відродження цієї [класичної латинської] мови було формою критики щодо панування церковно-схоластичної вченості та релігійної практики, що оперувала» зіпсованою, «маловиразною латиною, далекою від давньоримських класичних зразків»[12]. З'являються критичні дослідження історії католицької церкви («Про фальшивість Константинового дару»). 

Гуманістична теорія мистецтва[ред.ред. код]

Важливим теоретиком та практиком, що працював над цією темою, був Леон Баттіста Альберті. Рання гуманістична естетика спиралася на ідею, запозичену з античності, про здатність мистецтва до наслідування. «Наслідування натури» (imitatio, imitazione) —   не просте копіювання, а творчий акт зі свідомим відбором найдосконалішого. Поширилася також ідея «мистецтва» (як ремесла) разом з талантом, генієм (індивідуальна інтерпретація художником) —   ars et ingenium, як формула естетичної оцінки твору мистецтва. Набуло поширення поняття «схожість» ( similitudo) —   як пряма подібність, що стала необхідною умовою для портрета[20]

Жанри творчості гуманістів[ред.ред. код]

Епістоли[ред.ред. код]

Франческо Петрарка.
«Лист до нащадків»  (уривок)
Коли ти почуєш щось про мене — хоча й сумнівно, щоб моє нікчемне та темне ім'я проникло далеко крізь простір та час, — то 

тоді, можливо, ти забажаєш дізнатися, якою людиною я був та яка була доля моїх творів, особливо тих, поголос або хоча б слабка чутка про які дійшли до тебе. Судження про мене людей будуть різноманітні, бо майже кожний говорить так, як вселяє йому не істина, а примха, і немає міри ні хвали, ні ґани…[21]

 

Листи (епістоли) були одним з найпоширеніших жанрів творчості гуманістів. Вони користувалися листами не для обміну злободенною та особистою інформацією, а для загальних міркувань та стилістичних вправ за Цицероновим зразком. Епістоли часто посилати не лише адресатові, але і його друзям, які, в свою чергу, знімали з неї копії, тож врешті послання розходилося в багатьох примірниках. Власне, це був не «лист» в сучасному розумінні, а твір особливого літературного жанру, який певною мірою був провісником журналістики. З часів Петрарки листи гуманістів насамперед призначалися для опублікування. 

Для стилю таких листів властиві урочистість та публічність. Як відзначають дослідники, можливо «жоден інший вид джерел так виразно не показує штучність, вигаданість, стилізованість життя і спілкування гуманістів як їхні епістоли»[22]. Характерні піджанри епістол: 

  • consolatoriae  — «втіха» (втішний лист),
  • hortatoriae — «натхнене звернення» .

Накопичивши достатню кількість епістол, автори укладали з них збірники, які включали в прижиттєві зібрання творів. Так вчинив, наприклад, Петрарка, з якого всі брали приклад. Петрарка переробляв та редагував свої «Листи до близьких» заднім числом (перші дві книги цих «Листів» датовані 1330-40 роками, але насправді були написані заново близько у 1351-40 роках, які перероблялися й правилися до 1366 року). Деякі з цих листів навіть адресовані давно померлим Цицеронові або Сенеці, що дозволяло автору висловити свою позицію з різних приводів. 

Промови[ред.ред. код]

Інший улюблений жанр гуманістів — промови, які нерідко справді проголошувалися з різних урочистих приводів, але насамперед, як і епістоли, вони були призначені для друкування й поширення в письмовому вигляді. Як приклад гуманістичних промов можна згадати «Вступну промову до лекцій про вільні мистецтва Гаспаріно Барціцца з Бергамо»[23], «Промову, яку склав Маттео Пальмієрі, гонфальоньєр компанії за наказом Синьйорії, в якій ректори та інші чільні посадовці закликаються керувати справедливо»[24], або «Промову, виголошену Крістофано Ландіно перед початком читання сонетів мессера Франческо Петрарки в Студіо»[25].

Діалоги[ред.ред. код]

Наслідуючи Платона, Цицерона та інших античних авторів гуманісти нерідко зверталися до жанру діалогу. Діалоги писалися найчастіше на певну філософську, етичну чі суспільну тему, в них презентувалися позиція гуманістів та спростовувалися можливі закиди. Так, наприклад, Поджо Браччоліні написав «Застольний диспут про жадібність, марнотратство, про брата Бернардино та інших проповідників»[26], Аламанно Рінуччіні був автором «Діалогу про свободу»[27], а Франческо Філельфо відомий своїми «Флорентійськийми бесідами про вигнання»[28].

Періоди ренесансного гуманізму[ред.ред. код]

Історичним підґрунтям для формування гуманістичного руху (як і всього Відродження загалом) став розквіт міст, економічні та соціальні зрушення, зародження нової людини та потреба в його свідомому самоствердженні та вихованні. 

Ренесансний гуманізм прийнято поділяти на такі періоди:

Гуманізм у країнах Європи[ред.ред. код]

Італія[ред.ред. код]

Італія в період розквіту ренесансного гуманізму

Італія є колискою ренесансного гуманізму, звідки він поширився на інші країни Європи. Як інтелектуальна течія гуманізм сформувався в Італії в першій половині XIV століття. Кінцем епохи гуманізму вважають XVI століття, коли гуманістичні ідеї стали здаватися само собою зрозумілими. Важливою символічною цезурою — навіть для сучасників — було так зване Пограбування Рима в 1527 році. З цією подією добігає кінця історія ренесансного мистецтва та розквіт гуманізму епохи Відродження.

Протогуманізм[ред.ред. код]

Не зовсім точним терміном «Протогуманізм» (Передгуманізм) позначають культурні процеси і явища XIII — початок XIV століття, які в певних аспектах підготували появу гуманістичних ідей, хоча самі носії цих ідей загалом належали до культури пізнього Середньовіччя. Оскільки ці ідеї не були визначальними у згаданий час, було б помилково говорити про «епоху протогуманізму», тут йдеться радше про окремі прояви гуманістичних ідей.

Так, наприклад, Данте Аліґ'єрі († 1321) не вважається ні гуманістом, ні протогуманістом, проте серед його сучасників були діячі, чий світогляд видається справді гуманістичним. Протогуманізм виник в Північній Італії. Його появі сприяло середньовічне Ars dictaminis, один з розділів риторики, що розвинувся ще в XII столітті й займався виробленням гарного прозового стилю в листуванні та офіційних грамотах. Вивчення мистецтва письма було особливо поширене в Північній Італії серед міщан й було важливою складовою світської освіти, на противагу духовній освіті, де увага зосереджувалася на риториці. Базою для розвитку мистецтва письма стали університети (насамперед Болонський університет і Падуанський університет) й особливо правничі факультети. Проте про протогуманізм можна вести мову лише з того часу, коли у колах стилістів, що викладали мистецтво письма, стали пропагувати так звані «язичницькі» тексти, всупереч спротиву католицької церкви. Чи не найпершими прихильниками язичницьких (тобто античних) авторів були падуанці Ловато де Ловаті (1241–1309) та Альбертіно Муссато (1261–1329), що вже аналізували ці тексти з філологічних позицій. Важливою була також роль поета й історика з Віченци Феррето де Ферреті († 1337), елегантний та ясний стиль якого, був вироблений під впливом Тита Лівія та Гая Саллюстія.

Початки гуманізму в Італії[ред.ред. код]

Петрарка

Власне гуманізм виник у першій половині XIV століття. Особливо велика роль тут належала Петрарці. На противагу до протогуманістів Франческо Петрарка займає різку й безкомпромісну позицію проти всієї схоластично-середньовічної системи тодішньої освіти. Він сподівається на прихід нового часу, що має продовжити перервані традиції античності як в культурному, так і в політичному плані. Саме тому Петрарка підтримав у 1347 році заколот Кола ді Рієнцо в Римі. Сам Кола ді Рієнцо був високоосвіченою людиною, знавцем римської античності, чудовим оратором, а отже ідеальним втіленням гуманістичних ідеалів. Політичні утопії Коли ді Рієнцо зазнали краху внаслідок невигідного для нього розподілу владних сил та браку відчуття реальності, проте самі ідеї гуманізму одержали потужний імпульс.

Велика популярність Петрарки пояснюється не лише тим, що він формулював і проголошував ідеали багатьох освічених сучасників, сам його спосіб життя був втіленням гуманістичних принципів. Він захоплювався давньоримською та давньогрецькою культурою, хоча знання давньогрецької мови, як і в багатьох інших гуманістів, у нього були доволі скромні[29].

Джованні Боккаччо

Під великим впливом Петрарки формувався світогляд його молодшого сучасника Джованні Боккаччо. Як і Петрарка Боккаччо займався пошуком ще невідомих текстів античних авторів. Його гуманістична позиція особливо яскраво проявилася у захисті мистецтва поезії. На його переконання поезія займає не лише перше місце серед літературних жанрів, але й серед наук стоїть на одній з перших позицій, оскільки відіграє вирішальну роль в потягу людини до мудрості й чеснот. На думку Боккаччо, риторика й філософія поєднуються й досягають найвищого ступеня саме в поезії.

Розквіт гуманізму у Флоренції[ред.ред. код]

Батьківщиною гуманізму вважається Флоренція, що на той час була одним з найважливіших міст Італії особливо у сфері культури й мистецтва. Гуманісти, що проживали або перебували на навчанні у Флоренції, поширили гуманістичні ідеї на інші міста Італії. Провідна роль Флоренції як центру гуманізму зберігалася до 90-их років XV століття. Проте у період 1494–1498 років тут панувала антигуманістична атмосфера, запроваджена Савонаролою.

Флоренція не мала першокласного університету, тож університетська схоластична традиція мала тут доволі слабкий вплив. Інтелектуальне спілкування відбувалося як правило у розкутій атмосфері приватних гуртів, що мали великий вплив на розвиток гуманістичної дискусійної культури. Починаючи з Колюччо Салютаті (канцлер 1375–1406) посада канцлера перебувала в руках представників гуманізму.

Іншим важливим фактором розвитку гуманізму у Флоренції було домінуюче положення родини Медічі (1434–1494). Козімо Медічі («il Vecchio», † 1464)[30] та його внук Лоренцо («il Magnifico», † 1492) своєю меценатською діяльністю зробили великий внесок в розвиток мистецтв і наук. Лоренцо, який сам був талановитим поетом і прозаїком, був втіленням образу ідеального ренесансного мецената.

Важливим діячем гуманізму у Флоренції був філософ Марсіліо Фічіно (1433–1499), у філософській концепції якого поєдналися елементи неоплатонізму й католицизму. Фічіно займався перекладами на латинську мову творів Платона та його послідовників. До гуманістичного гуртка, що сформувався навколо Фічіно, входив також Джованні Піко делла Мірандола (1463–1494), що був обізнаний не лише з античністю, а й культурною спадщиною арабського світу та іудаїзму. Промова Піко «Про людську гідність», надрукована посмертно, є одним з найвідоміших текстів Ренесансу й вважається програмою ренесансної антропології. Піко виводив людську гідність зі свободи волі, яка, на його думку, є тією ознакою, що відрізняє людину від тварин.

Серед флорентійських гуманістів вирізнялися такі постаті, як: Нікколо Нікколі († 1437), пристрасний бібліофіл та дослідник давніх книг і рукописів; Леонардо Бруні, учень Салютаті й канцлер 1427–1444, автор «Історії Флоренції»; Амброджіо Траверсарі (1386–1439), чернець і перекладач грецької літератури; його учень Джанноццо Манетті (1396–1459), перекладач з давньоєврейської; Ангело Поліціано (1454–1494), поет, що писав італійською, латинською й грецькою мовами. Іншими відомими гуманістами, що певний час жили у Флоренції, були: Франческо Філельфо, Поджо Браччоліні та Леон Батіста Альберті. Веспасіано да Бістіччі (1421–1498) був першим великим книгарем у Флоренції. Завдяки його зусиллям було віднайдено багато давніх рукописів, а найняті нам десятки писарів зробили велику кількість каліграфічно виконаних копій для бібліотек гуманістів та аристократів. Бістіччі був також автором збірки життєписів видатних сучасників.

Рим[ред.ред. код]

Сторінка рукопису Помпонія Лета (Клавдіан, In Rufinum з коментарем Помпонія)

Як центр гуманізму Рим поступався Флоренції, його розквіт спостерігається тут лише з середини XV століття. Більшість гуманістів Риму мали посади в папській курії, зокрема в папській канцелярії, деякі були секретарями кардиналів чи навіть секретарями папи. Велике значення для діяльності гуманістів у Римі мало ставлення до гуманізму папи римського.[31]

Потужного імпульсу до розвитку гуманізму в Римі дала діяльність папи Миколая V (1447–1455). Миколай V запросив до папського двору багатьох видатних гуманістів, з його ініціативи було організовано переклад численних грецьких творів античності, завдяки його захопленню книжками було закладено основу нової Ватиканської бібліотеки. Пій II (Енеа Сільвіо де Пікколоміні, 1458–1464) до обрання папою заявив про себе як гуманіст, проте на найвищій католицькій посаді зробив для розвитку гуманізму доволі мало. Натомість особливо прихильними до гуманізму були папи Сікст IV (1471–1484), Юлій II (1503–1513) та Лев X (1513–1521). Проте вже за Лева X відчувалося наближення занепаду гуманістичного руху. Великим ударом по гуманізму було так зване Пограбування Рима (1527).

Провідними діячами римського гуманізму в XV столітті Поджо Браччоліні, Лоренцо Валла, Флавіо Бйондо та Помпоній Лет. Поджо Браччоліні († 1459) був видатним відкривачем нових античних рукописів. Він писав діалоги й різкі памфлети. Лоренцо Валла († 1457) перебував у ворожих стосунках з Поджо Браччоліні. Він був професором риторики й став відомий як засновник нової філологічної критики тексту. Неконвенційні погляди Валли та провокативність його тез нікого не залишали байдужим. Бйондо († 1463) досяг великих успіхів у галузі археології та історичної топографії Італії й, особливо, Риму. У своїх дослідженнях він звертався також і до середньовічної Італії та особливу увагу зосереджував на документуванні всіх залишків античності. 1464 року саме він був засновником найдавнішої римської академії «Accademia Romana». Одним з найвидатніших учнів Бйондо був археолог Андреа Фульвіо. 1468 року академія була тимчасово закрита, оскільки папа Павло II підозрював окремих гуманістів у змові проти нього. Така реакція папи у часи гуманізму була нетиповою, стосунки між курією та гуманістами загалом були цілком нормальними. Багато представників колегії кардиналів виступили на захист підозрюваних папою гуманістів.

П'єтро Бембо, портрет Тіціана, 1539–1540, Національна галерея мистецтв, Вашінгтон

У кінці XV — на початку XVI століття молодші представники гуманізму цікавилися насамперед творчістю Цицерона (цицероніанізм) та новолатинською літературою. У порівнянні з іншими центрами гуманізму захоплення спадщиною Цицерона було особливо великим саме в Римі. Цицероніанізм набув особливого розквіту завдяки діяльності таких гуманістів, як П'єтро Бембо († 1547) та Джакопо Садолето († 1547), які на посаді секретарів папи Лева X мали великий вплив на курію. Бембо, що походив з венеціанської аристократії, писав переважно історичні праці, а кар'єрною драбиною піднявся аж до кардинала. У своїй головній праці «Проза народною мовою» (італ. Prose della volgar lingua), написаній 1525 року, він зробив детальний виклад італійської граматики та теорії стилю літературної італійської мови. Літературними зразками до наслідування він вважав у прозі Джованні Боккаччо та в поезії Франческо Петрарку.

Неаполь[ред.ред. код]

У Неаполітанському королівстві гуманізм підтримувався самим королем та представниками правлячої еліти. Гуманістична історіографія служила уславленню правлячої Арагонської династії.[32] Ще король Роберт Анжуйський (1309–1343) захоплювався освітніми ідеями Петрарки й заснував бібліотеку, а за часів Альфонсо V (1442–1458), який уславився як великий меценат й покровитель мистецтв, гуманізм остаточно утвердився у Неаполі. Альфонсо V запрошував до себе гуманістів та створював їм умови для діяльності.

Великою прихильністю Альфонсо V користувався Лоренцо Валла, що якийсь час проживав у Неаполітанському королівстві. Саме тут Валла розвінчав так званий Дар Костянтина, дарчу грамоту імператора Костянтина Великого папі римському Сильвестру I, яка виявилася середньовічною підробкою. Дарча грамота захищала привілеї католицької церкви, тож викриття цієї грамоти як підробки було великим ударом по престижу католицької церкви та папства, тріумфом гуманістичної філології й водночас великою приємністю для Альфонсо V, який перебував з папою у ворожих стосунках. У Неаполі Валла також написав свої знамениті «Елеґанції» (лат. Elegantiarum linguae Latinae libri sex — Шість книг про витонченість латинської мови).

У Неаполі знайшов також прихисток гуманіст Антоніо Беккаделлі, автор сенсаційних, як на той час, еротичних віршів, якого буквально ненавиділи представники церкви. Навколо Беккаделлі утворився своєрідний гуманістичний гурток, який часом називають Неаполітианською академією.[33]

Син Альфонсо і його наступник на престолі Фердинанд I (1458–1494) продовжив лінію свого батька щодо прихильності до гуманізму. Він заснував в Неаполітанському університеті чотири гуманістичні кафедри. Гуманіст Джованні Понтано († 1503) заснував у Неаполі гуманістичне товариство, відоме як «Потаніанська академія» (лат. Accademia Pontaniana). Ця академія, що вважається одним з найпотужніших інтелектуальних центрів свого часу, відзначалася духом толерантності й відкритості, тут розроблялися численні напрямки наукових досліджень.

З Неаполя походив також відомий поет Джакопо Саннацаро († 1530), який працював при дворі та в академії. Вплив академії зберігався й після смерті Понтано, коли її очолював П'єтро Суммонте, проте в 30-і роки XVI століття академія почала занепадати. 1542 року її було закрито.

Мілан[ред.ред. код]

Міланське герцогство, до якого також належало університетське місто Павіа, за часів правління дому Вісконті (до 1447) було важливим осередком гуманізму. Гуманісти працювали в герцогській канцелярії та в Університеті Павії. Більше, ніж в інших місцях, гуманісти в Мілані виступали в ролі пропагандистів на службі в правлячого дому. Таку роль відігравали при дворі герцога гуманісти Антоніо Лоші, Уберто Дечембріо та його син П'єр Кандідо Дечембріо. Найвідомішим гуманістом в Мілані був Франческо Філельфо († 1481), глибокий знавець грецької мови й культури і навіть автор грецькомовних віршів. Численні учні Філельфо займалися виданням і коментуванням класиків античності. Філельфо опинився в Мілані через те, що з політичних причин був змушений покинути Флоренцію, куди повернувся в похилому віці. За часів правління Сфорца (з 1450) настає період розквіту гуманістичної культури в Мілані, проте як духовний центр гуманізму Мілан значно поступався Флоренції, Риму й Неаполю. Французьке завоювання герцогства (1500) було фатальним зокрема й для розвитку гуманізму в цьому місті[34].

Венеція[ред.ред. код]

Книга Франческо Гріффо, надрукована в Альдо Мануціо

У Венеціанській республіці розвиток гуманізму перебував у залежності від цілей і потреб правлячої аристократії, яка виступала за стабільність і не підтримувала запеклих диспутів і полеміки проти схоластичної традиції. Хоча у Венеції й з'явилося чимало важливих текстів гуманізму, їхня кількість не відповідала політичній та економічній вазі міста-держави. Домінуючими залишалися консервативні й конвенційні погляди. Венеціанські гуманісти, як і в Мілані, були радше захисниками місцевої аристократичної системи. Потужним духовним напрямком у Венеції був аристотелізм у поєднанні з традиційною релігійністю. Типовим представником венеціанського гуманізму був Франческо Барбаро († 1454).[35]

Пізніше важливим гуманістичним діячем Венеції був друкар і видавець Альдо Мануціо, що був активним у 1491–1516 роки й опублікував велику кількість грецьких авторів. Його книжки (так звані альдини) мали великий вплив на розвиток книгодрукування у всій Європі. Його видавництво було найважливішим центром венеціанського гуманізму. Венеціанські філологи збиралися в Академії Мануціо, що називалася Neoacademia. Щоправда ця академія не була справжньою інституцією, а радше дискусійним гуртком.[36]

Інші італійські центри[ред.ред. код]

При дворах, що змагалися за культурну першість в Італії, гуманізм мав підтримку численних представників правлячої еліти:

Франція[ред.ред. код]

Франческо Петрарка прожив у Франції значну частину свого життя. Його полеміка проти французької культури, яку він розглядав як меншовартісну, викликала різкий протест з боку французьких вчених. Петрарка вважав, що поза Італією — й особливо у Франції — не існує жодного істинного оратора чи поета, тобто відсутня гуманістична освіта.[37] І справді гуманістичні ідеї утвердилися у Франції лише в кінці XIV століття. Одним з перших французьких гуманістів був Нікола Кламанж (бл. 1360–1437), що викладав з 1381 року риторику в Наваррському колежі. Він був єдиним визначним стилістом свого часу у Франції. Проте в пізні роки він дещо дистанціювався від гуманізму. Гуманістичні ідеали поширював також Жан де Монтрей (1354–1418).

Гійом Бюде, портрет пензля Жана Клуе

Суттєвою перешкодою в розвитку гуманізму стала Столітня війна, однак по її завершенні, з другої половини XV століття гуманізм у Франції зазнав період справжнього розквіту. Одним з визначних гуманістів того часу був викладач риторики Гійом Фіше, який заснував у Парижі першу друкарню, а 1471 року опублікував перший французький підручник риторики. Учень Фіше на ім'я Робер Гаген († 1501) продовжив справу свого вчителя. Важливі імпульси розвитку гуманізму у Франції дали численні італійські гуманісти, що часто зупинялися в Парижі. Грецький гуманіст Янос Ласкаріс († 1534) став популяризатором у Франції італійського гуманізму неоплатонічного спрямування, також важливим був його внесок у поширення вивчення грецької мови.

Якоб Фабер (Jacobus Faber Stapulensis, † 1536), займався виданням та перекладом праць античних авторів, насамперед творів Арістотеля[38] Якоб Фабер займався також філологічними студіями Біблії, що вороже сприймалося багатьма паризькими теологами.

Видатним дослідником античності був також Гійом Бюде (1468–1540), який зробив собі ім'я як грецист та організатор французького гуманістичного руху. Велике значення мали його дослідження римського права та його праця De asse et partibus eius («Про ас і його частини», 1515). Ця праця була присвячена дослідженню монетної справи та одиниць виміру в античності та водночас вона мала ширший діапазон і була однією з перших гуманістичних праць з економічної та соціальної історії. Бюде був секретарем французьких королів Карла VIII та Франциск I й використовував своє високе становище для поширення гуманізму. Як керівник Королівської бібліотеки, яка згодом стала національною бібліотекою, він доклав великих зусиль на її розбудову. Саме з його ініціативи було засновано королівський колеж (пізніше Колеж де Франс), що розвинувся у важливий центр поширення гуманістичних ідей. Королівський колеж фактично був противагою консервативно та антигуманістично налаштованої тогочасної Сорбонни. Серед гуманістів-літераторів вирізнявся поет і прозаїк Жан Лемер де Бельж, який плекав традиції італійської літератури Ренесансу. У політичному й культурному аспектах він, як і Бюде, стояв на націоналістичних позиціях.[39]

Французький король Франциск I, що правив з 1515 до 1547 року, вважався сучасниками одним з найбільших прихильників та поширювачів французького гуманізму. Численні французькі письменники XVI століття вважали розквіт гуманістичної освіти своєю заслугою.[40]

Важливим осередком гуманізму в Ельзасі було місто Селеста, в якому діяла гуманістична школа, заснована 1441 року. Досьогодні в цьому місті збереглася гуманістична бібліотека, що належить до найвизначніших культурних надбань Ельзасу. 2011 року гуманістична бібліотека міста Селеста́ була занесена до списку ЮНЕСКО «Пам'ять світу».[41]

Німеччина і Нідерланди[ред.ред. код]

Титульна сторінка другої частини Листів темних людей, 1517

У Німеччині гуманістичні ідеї набули поширення з середини XV століття. Визначальним був приклад Італії не лише щодо загальних ідей, а й щодо літературних жанрів чи навіть стилістики. Знаковою постаттю в німецькомовному культурному просторі був італійський гуманіст Енеа Сільвіо де Пікколоміні, який до свого обрання папою римським з 1443 до 1455 року перебував у Відні на посаді дипломата й секретаря Фрідріха III. Енеа Сільвіо де Пікколоміні був провідною постаттю гуманістичного руху в Центральній Європі. Його вплив поширювався не лише на Австрію й Німеччину, але й на Богемію та Швейцарію. У Німеччині він вважався зразковим стилістом й до кінця XV століття був найвпливовішим гуманістичним письменником.[42]

На початковому етапі центрами гуманізму на північ від Альп були королівські двори й канцелярії. Суттєвий внесок у поширення гуманістичних ідей у Німеччині зробили німці, що пройшли навчання в італійських університетах і повернулися додому. В німецьких університетах поширенням гуманізму займалися так звані мандрівні гуманісти (Wanderhumanisten), серед яких вирізнявся Петер Луде. Боротьба гуманістів зі схоластичною традицією, яку вони називали «варварською», була набагато запеклішою та безкомпроміснішою, ніж в Італії, через більше поширення схоластики в німецьких університетах. Це протистояння призводило до численних відкритих конфліктів та до бурхливого розвитку полемічної літератури. Свого піку протистояння схоластів та гуманістів досягло після публікації Листів темних людей, що висміювали антигуманістів й особливо великої популярності набули з 1515 року.

Першими видатними гуманістами в Німеччині й Нідерландах, що емансипувалися від прямого впливу Італії, були Рудоль Аґрікола († 1485) та Конрал Цельтіс († 1508). Цельтіс вважається першим визначним латиномовним поетом Німеччини. Він підтримував цілу мережу контактів та знайомств, яку сформував через листування та під час своїх тривалих подорожей. Його великий проект географічного, історіографічного та етнологічного опису Німеччини «Germania illustrata» залишився незавершеним. Цельтіс сприяв заснуванню товариств учених (sodalitates) у деяких німецьких містах, що поглибило співробітництво німецьких гуманістів.[43] Обраний 1486 року німецький імператор Максиміліан I підтримував гуманістичний рух як меценат, здобувши багато прихильників, які часто підтримували його починання. 1501 року у Відні він заснував Поетичну колегію (нім. Poetenkolleg) на чолі з Цельтісом. Колегія входила до складу університету й мала чотирьох викладачів для таких дисциплін, як поетика, риторика, математика та астрономія. Випускники колегії не одержували традиційних наукових ступенів, а коронувалися на поета (нім. Dichterkrönung).

На початку XVI століття найвідомішим і найвпливовішим гуманістом на північ від Альп був голландець Еразм Ротердамський. Велике значення мали його пошуки несфальшованого й неспотвореного тексту Нового Заповіту, який він сподівався відтворити за допомогою грецьких джерел. Великий відгук мали його твори морального й житейського спрямування. Провідними гуманістами в тогочасній Німеччині були правники Конрад Пейтінгер (1465–1547) та Віллібарт Піркгаймер (1470–1530), історики Йоганнес Авентіус (1477–1534) та Якоб Вімфелінг (1450–1528), філософ, грецист і гебраїст Йоганнес Ройхлін (1455–1522), публіцист Ульріх фон Гюттен (1488–1523), а також філолог й історик Беатус Ренанус (1485–1547). Ульріх фон Гюттен був найяскравішим представником войовничо-політичного гуманізму, гуманістична вченість поєднувалася в нього з патріотичними цілями та культурно-політичним націоналізмом. Ключовою постаттю наступного покоління гуманістів був грецист та реформатор освіти Філіп Меланхтон (1497–1560), якого називали вчителем Німеччини (нім. Lehrmeister Deutschlands). Гуманістичні ідеї Меланхтона мали великий вплив на світогляд Мартіна Лютера.

Англія[ред.ред. код]

В Англії протогуманістичні ідеї з'явилися вже у XIV столітті у колах францисканців. А власне англійський гуманізм як інтелектуальна течія постав у XV столітті. Розвиткові англійського гуманізму сприяли ідеї італійського та французького гуманізму, а також бургундсько-нідерландський вплив. Одним з найвпливовіших прибічників гуманізму був герцог Гамфрі Ланкастерський (1390–1447).[44] На початку XVI століття значний вплив на інтелектуальне життя Англії мав Еразм Ротердамський.

Протягом XV століття в английських університетах після запеклих протистоянь схоластичну традицію замінив гуманістичний світогляд. Водночас було засновано багато нецерковних закладів освіти (коледжі та граматичні школи), що стали конкурувати зі старими церковними школами.[45]

Одною з провідних постатей англійського гуманізму був Джон Колет (1467–1519), друг Еразма, що вчився в Італії та став засновником нових шкіл в Англії. Королівський лікар Томас Лінакре († 1524) поширював серед своїх колег знання античної медичної літератури. Друг Лінакре Вільям Гросін († 1519) став у Англії зачинателем біблійного гуманізму. Та найвідомішим представником англійського гуманістичного руху був державний діяч і письменник Томас Мор († 1535), що працював королівським секретарем та дипломатом, а з 1529 року став Лорд-канцлером Англії. Учень Мора Томас Еліот опублікував 1531 року важливу морально-філософську й суспільствознавчу працю The boke Named the Governour, в якій виклав принципи гуманістичної освіти, що стали основою для уявлень англійців про ідеального джентельмена.

Політична теорія XV століття перебувала під сильним впливом платонізму. Англійські гуманісти детально розглядали вчення Платона про добру й справедливу державу. Вони виправдовували існуючий аристократичний суспільний порядок і намагалися його вдосконалити завдяки поширенню гуманістичної освіти для дітей аристократів. Ця тенденційно меритократична шкала вартостей входила в суперечність з принципом панування спадкової аристократії. Гуманісти задавалися питанням, чи набуття гуманістичних знань не може прирівнюватися до статусу аристократа і, навпаки, чи не втрачає свого статусу той аристократ, який нехтує освітою. Проте одностайної думки щодо цього на той час ще не існувало.[46]

Іспанія і Португалія[ред.ред. код]

Приміщення Colegio San Ildefonso, де розташовувався історичний університет Алькали, центр гуманізму в Іспанії

Суспільні передумови на Іберійському півострові були менш сприятливими для розвитку гуманізму в порівнянні з Францією чи Центральною Європою. Тож тут гуманізм розвинувся у значно вужчих рамках. Вплив італійського гуманізму був помітний насамперед в Каталонії, що пояснюється експансійною політикою Арагонського королівства та пов'язаних з нею політичними зв'язками з південною Італією. Перші переклади античної літератури народною мовою з'являються вже в XIV столітті. Літератор і дипломат Хуан Фернандес де Ередіа († 1396) займався організацією перекладів видатних грецьких авторів (Фукідід, Плутарх) арагонською. Серед античних латиномовних творів, що перекладалися іспанською, на першому місці стояли твори морально-філософського характеру. Особливо широкою була рецепція творів Сенеки. У Кастильському королівстві поети Хуан де Мена († 1456) та Іньїґо Лопес де Мендоса († 1458) стали зачинателями іспанської поезії народною мовою за італійським зразком.[47]

У кінці XV — на початку XVI століття під час правління католицьких королів іспанський гуманізм зазнав свого найбільшого (хоча й доволі помірного) розквіту. Серед іспанських гуманістів вирізнявся насамперед професор риторики Антоніо де Небріха († 1522). 1481 року він опублікував підручник латинської мови Introductiones Latinae, що започаткував реформу у вивченні латини. Згодом з'явився його латинсько-іспанський та іспансько-латинський словник. А 1492 року Небріха видав першу граматику кастильської (іспанської) мови. У заснованому 1499 року університеті Алькали 1508 року було утворено тримовну колегію для вивчення латинської, грецької та гебрейської мов.

Гуманізм в Португалії поширився лише в кінці XV століття, тобто ще пізніше, ніж в сусідній Іспанії. Гуманістичні ідеї прийшли до Португалії з португальськими студентами, що навчалися в Італії. Великий внесок в поширення гуманізму зробив сицілійський мандрівний поет і вчений Катальдус Паризіус, який з 1485 року перебував при лісабонському королівському дворі як секретар та вихователь принца. 1493 року була опублікована перша гуманістична граматика латинської мови, яку написав Естевау Кавалейру (лат. Stephanus Eques). Серед португальських гуманістів велася інтенсивна дискусія про те, яка мова — португальська чи латинська — повинна мати пріоритет.[48]

Богемія і Моравія[ред.ред. код]

Рецепція гуманізму в Богемії почалася з діяльності Яна Оломоуцького († 1380), що був канцлером Карла IV, який з 1347 року був також королем Богемії й перетворив Прагу, де розташовувалася його резиденція, на визначний культурний центр Європи. Ян Оломоуцький захоплювався Петраркою й активно з ним листувався. Надвірний поет Карла Генріх фон Мюґельн також був близький до гуманістичного руху. Проте загалом стиль імператорської концелярії та літературні твори цієї епохи були ближче до середньовічної традиції й істотно поступалися зразкам італійського гуманізму.[49]

У XV столітті та на початку XVI століття гуманізм у Богемії став примітним явищем, у той час діяли такі видатні богемські гуманісти, як дипломат Ян Пфлюг-Рабштейн (чеськ. Jan Pflug z Rabštejna, 1437–1473), який навчався в Італії й зібрав величезну приватну бібліотеку, поет Богуслав Газіштейн (лат. Bohuslaus Hassensteinius, 1461–1510), що також вчився в Італії й досі поціновується як майстерний стиліст, поет Ян Шлехта (1466–1525).[50]

Найвидатнішим гуманістом Моравії був Августин Оломоуцький (Augustin Olomoucký, Augustin Käsenbrod, 1467–1513). На розвиток моравського гуманізму вплинув Конрад Цельтіс, який 1504 року перебував у місті Оломоуц. Оломоуцькі гуманісти були об'єднані в товариство Sodalitas Marcomannica, яке також називали Sodalitas Maierhofiana.[51]

Хорватія[ред.ред. код]

Розвиток духовного життя в Хорватії був притлумлений турецькою загрозою. Хорватські гуманісти брали активну участь у опорі проти експанії Османської імперії. Вони писали численні латиномовні промови «проти турків». Через близькість Туреччини в Хорватії особливо сильним було християнське самоусвідомлення та потяг до збереження християнських традицій. Одним з найвидатніших гуманістів Хорватії був поет Марко Марулич (лат. Marcus Marullus, 1450–1524), що вважається «батьком хорватської літератури».[52]

Угорщина[ред.ред. код]

В Угорщині перші паростки гуманістичних ідей з'явилися доволі рано. Розвиткові контактів з Італією сприяло те, що на угорському троні в XIV столітті тривалий час залишалася Анжуйська династія, яка правила в Неапольському королівстві.

За короля Сигізмунда (1387–1437) в угорській столиці Буда вже діяли іноземні гуманісти, що перебували там у ранзі послів. Ключову роль в становлені угорського гуманізму відіграв італієць П'єтро Паоло Верджеріо († 1444), що тривалий час проживав у Буді. Його найвідомішим учнем був хорват за походженням Янош Вітез (János Vitéz de Zredna, † 1472), який провадив активні філологічні й літературознавчі студії й зробив вагомий внесок у справі поширення гуманізму в Угорщині. Небіж Вітеза Янош Панноніус († 1472) був відомим гуманістичним поетом.[53]

Вітез був вихователем короля Матьяша Хуньяді (1458–1490), який згодом у своїй діяльності широко сприяв розвитку гуманізму на угорських землях. Король збирав навколо себе італійських та місцевих гуманістів й заснував знамениту Корвініану, що була однією з найбільших ренесансних бібліотек Європи.

У XVI столітті найпомітнішою постаттю угорського гуманізму був Янош Сильвестр. Він належав до гуманістичної течії, що орієнтувалася на Еразма Ротардамського. Сильвестр був автором угорського перекладу «Нового Заповіту» та першої граматики угорської мови «Grammatica Hungaro-Latina».[54]

Польща[ред.ред. код]

У Польщі гуманістичний рух зародився у XV столітті. 1406 року в Краківському університеті було засновано першу кафедру риторики. З 1430-их років зросло зацікавлення до творів італійських гуманістів та почалася власна літературна продукція латинською мовою. З середини XV століття в Краківському університеті утвердилася система гуманістичної освіти, проте схоластика частково зберігала свої позиції аж до XVI століття.[55]

1470 року італійський гуманіст Філіппо Дуонаккорсі (також Філіп Каллімах, лат. Callimachus Experiens) був звинувачений у змові проти папи римського й утік від переслідувань до Польщі. Його прибуття до Кракова стало початком нового етапу польського гуманізму. Як державний сектретар польського короля Казимира IV Ягеллончика він мав великий вплив на формування внутрішньої та зовнішньої політики Польщі.

Одним з видатних гуманістичних істориків Польщі був Ян Длугош (1415–1480). Ще одним відомим польським гуманістом був Вавжинець Корвін († 1527), автор підручника латинської мови та поширювач гуманістичних ідей в Сілезії. Горвін зазнав впливу Конрада Цельтіса та флорентійських неоплатоніків. Гуманіст Ян Лаский (молодший) був другом Еразма Ротердамського й широко пропагував його творчість та ідеї на польських теренах.

Важливим був також внесок польського гуманіста й письменника Миколая Рея. Він першим показав, що літературу можна успішно розвивати й народною мовою, і найбільше зробив для того, аби в польській літературі народна мова взяла гору над латиною.

Україна[ред.ред. код]

Починаючи від 2-ї половини XV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються передумови ренесансно-гуманістичної філософської та громадсько-політичної думки[56]. Насамперед це була поява значної кількості економічно незалежних міст із магдебурзьким правом, які ставали не лише торгівельними й ремісничими центрами, але й центрами політичного й культурного життя.

Ідеї ренесансного гуманізму виникали й розвивалися в Україні на ґрунті двох різних традицій: західноєвропейської та русько-візантійської.

На думку Володимира Литвинова, дослідника епохи Відродження на українських землях, до українських гуманістів XV–XVI ст. передусім належали ті, хто сам усвідомлював себе українцем («рутенцем») і наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мали суттєвого значення. Водночас багато з українських гуманістів того періоду належали до кола діячів інших культур, насамперед, польської.

Найвизначнішими гуманістами другої половини XV — початку XVII ст., що поширювали нові ідеї на українських теренах, були такі діячі як: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406–1477), Юрій Дрогобич (Котермак) (бл. 1450–1494), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (бл. 1470–1517), Лукаш із Нового Міста (пом. бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), Йосип Верещинський (1532–1598), Себастьян Кленович (бл. 1545–1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558–1629), Симон Пекалід (Пенкальський) (бл. 1567 — після 1601), Іван Домбровський (кінець XVI — поч. XVII ст.), Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. після 1634), Стефан Зизаній (пом. до 1621), Дем'ян Наливайко (пом. 1627), Мелетій Смотрицький (бл. 1577–1633), Кирило Транквіліон-Ставровецький (пом. 1646), Хома Євлевич (поч. XVII ст.), Йов Борецький (пом. 1631), Касіян Сакович (бл. 1578–1647).

Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах повернулися на українські землі й провадили гуманістичну діяльність передусім у так званому Руському воєводстві.

Головними центрами поширення гуманістичний ідей у цей час були Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя.

За свідченням Дмитра Антоновича, гуманістичний рух на українських землях був тісно пов'язаний з друкарською справою[57]:

Школа і друкарня стали головною зброєю у відпорній боротьбі за українську національність, яку вів український гуманізм у другій половині XVI століття.

Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, суспільно-політичної та етичної проблематики. Українські гуманісти розвивали й поширювали комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи. Популяризація цих ідей створила духовне підґрунтя для майбутньої національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Дмитро Антонович у лекціях про українську культуру висловив думку про те, що український гуманізм був ближчим до німецького гуманізму, аніж до емансипованого від церкви італійського ренесансного гуманізму. Спільною рисою з німецьким гуманізмом, на думку Антоновича, було те, що у обох випадках це був рух пробудження національної ідентичності[58].

Рецепція[ред.ред. код]

XVII–XVIII століття[ред.ред. код]

Радикально антигуманістичну позицію відстоював французький філософ Рене Декарт (1596–1650). Гуманістичні студії здавалися йому зайвими, ба навіть шкідливими. На його думку гуманізм не мав філософського значення. Декарт відкидав класичну риторику, що її поціновували гуманісти, оскільки вважав, що вона лише затуманює ясність мислення.[59]

Гуманістична традиція, що утвердилася на той час у сфері освіти, нерідко зазнавала критики. Мішенню сатиричних випадів була узагальнена постать педантичного, відірваного від реального світу вчителя, якому закидали стерильність його освіти, надмірну фіксацію на книжки, зверхність та брак життєвого досвіду.[60] Зростаючий інтерес до природничих наук та пов'язане з цим уявлення про прогрес призводило до сумнівів щодо абсолютної взірцевості античної культури. Ці фактори дещо впливали на оцінку гуманістичних вартостей, проте не могли принципово змінити їхню провідну роль в освіті. Особливо в гуманітарних науках принципи гуманістів залишалися на центральному місці. Натомість епоха Середньовіччя сприймалася як менш вартісна у порівнянні з античністю на новим часом. Антична класика зберігала свій нормативній ранг.

У кінці XVII століття впливові інтелектуали, такі як Кристоф Целаріус або П'єр Бейль, ввжали великим поступом відкидання гуманістами Середньовіччя та їхній поворот до культури античності. Гуманістична освіта й надалі вважалася незамінною. Так само й у XVIII столітті представники Просвітництва негативно оцінювали Середньовіччя та підтримували ідеї та ідеали ренесансного гуманізму.[61]

Протягом XVIII століття у рамках руху Просвітництва розвинувся так званий Неогуманізм. Неогуманізм, поряд з інтенсивними студіями латини, надавав великого значення вивченню грецької мови. Представники цього руху відкидали концепцію філантропістів, які у той час заснували так звану «реальну школу», де латину замінили нові мови, приділялася більша увага природничим наукам, а саме навчання було більше пов'язане з практичною діяльністю.

Окрім сфери освіти ідеї гуманізму мали великий вплив на розвиток науки й суспільного устрою та призвели до зменшення суспільного впливу церкви.

З ідеями Просвітництва, що розвинулося на тлі гуманізму, пов'язані такі визначальні для сучасного світу події, як Американська революція, Французька революція та Промислова революція.

Модерна епоха[ред.ред. код]

В Європі неогуманістичний рух сприяв виробленюю освітнього ідеалу, за яким знову підкреслювалося значення античності. З неогуманізмом пов'язане також заснування Фрідріхом Августом Вольфом (1759–1824) так званих наук про давнину (нім. Altertumswissenschaften), покликаних ґрунтовно й систематично вивчати класичну античність і насамперед класичні мови.[62] Погляди Вольфа та його послідовників сприяли тому, що пізня (не класична) античність та тексти патристики сприймалися як меншовартісні.

Неогуманістичні ідеї стали підґрунтям освітньої реформи у Прусії, що мала вплив на розвиток освіти у багатьох країнах. Одним із ініціаторів цієї реформи був Вільгельм фон Гумбольдт. Чи не найголовішим здобутком реформи стала поява нового типу середнього навчального закладу — гуманістичної гімназії XIX–XX століть.

Запеклим критиком ренесансного гуманізму був Гегель. На його думку, гуманістичні ідеї перебували у світі конкретного, чуттєвого, у світі фантазії й мистецтва, й були не достатньо спекулятивними та не сприяли розвитку справжнього філософського мислення.[63] Водночас Гегель підтримував гуманістичний ідеал у сфері освіти.[64]

Жан-Поль Сартр: «Екзистенціалізм — це гуманізм»

У філософії XX століття Мартін Гайдеґґер виступав критиком ренесансного гуманізму, якому закидав, пропагування уявлення про humanitas, яке не заторкувало суть людини.[65] Натомість Ернст Кассірер простежував єдину лінію європейського духовного розвитку від Ренесансу до Канта, вчення якого він вважав кульмінаційною точкою Просвітництва в сенсі розуміння культури як засобу до самовивільнення та розвитку вільної особистості.[66]

Протягом XX століття переосмислені за нових умов ідеї гуманізму стали основою нових напрямків філософської думки. Жак Марітен розробив концепцію так званого Християнського гуманізму. Ернст Блох, Родольфо Мондольфо та Герберт Маркузе поєднали гуманізм з марксиським вченням. Жан-Поль Сартр став засновником екзистенціалістського гуманізму[67].

Тему гуманізму й гуманістів розвивали також сучасні письменники, для прикладу тут можна згадати образ гуманіста Лодовіко Сеттембріні з філософського роману Томаса Манна «Зачарована гора».

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Баткина Л. М. Італійське відродження: Проблеми та люди. 1995, с. 48
  2. а б в В. П. Лега. Лекції з історії західної філософії
  3. Гращенков В. Н. Портрет в італійського живопису Раннього Відродження. М. 1996. Т.1. С. 70
  4. Див. про це: Luigi Arbizzani, Sguardi sull'ultimo secolo. Bologna e la sua provincia, 1859–1961; Galileo, Bologna, 1961, а також Л. М. Брагина, Гуманистическая мысль Италии XV века / Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV век), Москва: Издательство Московского университета, 1985Б с. 9-10.
  5. Мельник П. В., Банківські системи зарубіжних країн, Розділ 9. Банківська система Італії
  6. Влияние арабов на Запад: Влияние на науку и литературу, уривок з монографії Гюстава Лебона, «Історія арабської цивілізації»
  7. Осень Средневековья: Исследование форм жизненного уклада и форм мышления в XIV и XV веках во Франции и Нидерландах // Сочинения: В 3 томах. — М.: Прогресс-Культура, 1995. — Т. 1. — 413 с. — (Памятники исторической мысли). — ISBN 5-01-004467-6, глава 2, с. 160.
  8. Оксана Забужко, Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. Видавництво «Факт», 2007
  9. Marsel R. Marsile Ficin. Paris, 1958, p. 114
  10. Баткін, цит. праця — С. 52.
  11. Баткін, цит. праця — 61-2.
  12. а б в г В. В. Соколов. Філософія епохи Відродження
  13. Баткін, цит. праця — с.72
  14. Гращенков, цит. праця, с. 72.
  15. Гращенков, цит. праця, с. 74.
  16. Баткін, цит. праця — с. 67.
  17. Баткін, цит. праця — с. . 75-77.
  18. Баткін, цит. праця — с. 105
  19. Г. Янітчек. Передмова до видання Альбері, 1877
  20. Гращенков, цит. праця — с. 85.
  21. Петрарка. Лист до нащадків
  22. Баткін, цит. праця — с. 133.
  23. Текст у виданні Prosatori latini del Qattrocento. A cara di E. Garin, Milano-Napoli, 1952, p. 306/308.
  24. Текст у виданні Santini E. La protestatio de justitia nella Firenze medicea del secolo XV. — Rinascimento, 1959, X, p. 13-24.
  25. Текст у виданні Reden Cristoforo Landinos / ed. M. Lentzen, München, 1974.
  26. Див. видання Bracciolini Poggio / Prosatori latini del Qattrocento. A cara di E. Garin, Milano-Napoli, 1952, одна з перших публікацій: Bracciolini Poggi, Opere omnia, Basilae, 1538
  27. Rinuccini A. Dialodus de libertate. A cura di Fr. Adorno. — Atti e memorie dell'accademia Toscana «La Colombaria», XXII, n. s. VIII, 1957, p. 267–303.
  28. Francesco Filelfo in Prosatori latini del Qattrocento. A cara di E. Garin, Milano-Napoli, 1952, p. 494–516.
  29. Про Петрарку і його роль див.: Alfred Noe: Humanismus: A. Allgemeines. In: Historisches Wörterbuch der Rhetorik, Band 4, Tübingen 1998, Sp. 4f.
  30. Про роль Козімо Медічі див.: James Hankins: Cosimo de’ Medici as a Patron of Humanistic Literature. In: James Hankins: Humanism and Platonism in the Italian Renaissance, Band 1, Rom 2003, S. 427–455.
  31. Про гуманізм у Римі див.: John F. D'Amico: Humanism in Rome. In: Albert Rabil: Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy, v. 1, Philadelphia 1988, p. 264–295.
  32. Про роль історіографії при дворі Неаполя див.: Bruno Figliuolo: Die humanistische Historiographie in Neapel und ihr Einfluß auf Europa (1450–1550). In: Johannes Helmrath u. a. (Hrsg.): Diffusion des Humanismus, Göttingen 2002, S. 77-98.
  33. Про гуманізм в Неаполі див.: Mario Santoro: Humanism in Naples. In: Albert Rabil (Hrsg.): Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy, Bd. 1, Philadelphia 1988, S. 296–331.
  34. Про міланський гуманізм див.: Albert Rabil: Humanism in Milan. In: Albert Rabil (Hrsg.): Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy, v. 1, Philadelphia 1988, p. 235–263.
  35. Про венеціанський гуманізм див.: Margaret L. King: Humanism in Venice. In: Albert Rabil (Hrsg.): Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy, v. 1, Philadelphia 1988, p. 209–234.
  36. Martin Lowry: The World of Aldus Manutius, Oxford 1979, p. 193–207.
  37. Про вердикт Петрарки та французьку реакцію на нього див.: Heribert Müller: Der französische Frühhumanismus um 1400. Patriotismus, Propaganda und Historiographie. In: Johannes Helmrath u. a. (Hrsg.): Diffusion des Humanismus, Göttingen 2002, S. 319–376, тут: 319–322; Alexander Peter Saccaro: Französischer Humanismus des 14. und 15. Jahrhunderts, München 1975, S. 148–177.
  38. Про це детально в: Eugene F. Rice: Humanist Aristotelianism in France. Jacques Lefèvre d'Etaples and his circle. In: Anthony H. T. Levi: Humanism in France at the end of the Middle Ages and in the early Renaissance, Manchester 1970, p. 132–149.
  39. Про націоналізм французьких вчених див. Heribert Müller: Der französische Frühhumanismus um 1400. Patriotismus, Propaganda und Historiographie. In: Johannes Helmrath u. a. (Hrsg.): Diffusion des Humanismus, Göttingen 2002, S. 319–376, hier: 319–322, 367–376.
  40. Werner L. Gundersheimer (Hrsg.): French Humanism 1470–1600, London 1969, p. 9
  41. Beatus Rhenanus Library Memory of the World
  42. Детальніше про це в: Johannes Helmrath: Vestigia Aeneae imitari. Enea Silvio Piccolomini als «Apostel» des Humanismus. Formen und Wege seiner Diffusion. In: Johannes Helmrath u. a. (Hrsg.): Diffusion des Humanismus, Göttingen 2002, S. 99-141.
  43. Див. про це: Franz Machilek: Konrad Celtis und die Gelehrtensodalitäten, insbesondere in Ostmitteleuropa. In: Winfried Eberhard, Alfred A. Strnad (Hrsg.): Humanismus und Renaissance in Ostmitteleuropa vor der Reformation, Köln 1996, S. 137–155; Christine Treml: Humanistische Gemeinschaftsbildung, Hildesheim 1989, S. 46-77.
  44. Див. про нього: Susanne Saygin: Humphrey, Duke of Gloucester (1390–1447) and the Italian Humanists, Leiden 2002.
  45. Walter F. Schirmer: Der englische Frühhumanismus, Tübingen 1963, S. 53-57.
  46. Fritz Caspari: Humanismus und Gesellschaftsordnung im England der Tudors, Bern 1988, S. 7-24.
  47. Огляд рецепції гуманізму в Іспанії представлений у виданні: Dietrich Briesemeister: Humanismus: Spanien. In: Historisches Wörterbuch der Rhetorik, Band 4, Tübingen 1998, Sp. 20-25.
  48. Dietrich Briesemeister: Portugiesisch und Lateinisch. Humanismus und Sprachbewußtsein in Portugal im 15. und 16. Jahrhundert. In: Martin Hummel, Christina Ossenkop (Hrsg.): Lusitanica et Romanica, Hamburg 1998, S. 29-40; Dietrich Briesemeister: Humanismus: Portugal. In: Historisches Wörterbuch der Rhetorik, Band 4, Tübingen 1998, Sp. 25-27.
  49. Про початки рецепції гуманізму в Богемії див.: Klára Benešovská: Forgotten Paths to ‚Another’ Renaissance: Prague and Bohemia, c. 1400. In: Alexander Lee u. a. (Hrsg.): Renaissance? Perceptions of Continuity and Discontinuity in Europe, c. 1300 — c. 1550, Leiden 2010, S. 289–310; Ferdinand Seibt: Gab es einen böhmischen Frühhumanismus? In: Hans-Bernd Harder, Hans Rothe (Hrsg.): Studien zum Humanismus in den böhmischen Ländern, Köln 1988, S. 1-19.
  50. Див. про нього: Rado L. Lencek: Humanism in the Slavic Cultural Tradition with Special Reference to the Czech Lands. In: Albert Rabil (Hrsg.): Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy, Bd. 2, Philadelphia 1988, S. 335–375, hier: 357–363.
  51. Franz Machilek: Der Olmützer Humanistenkreis. In: Stephan Füssel, Jan Pirożyński (Hrsg.): Der polnische Humanismus und die europäischen Sodalitäten, Wiesbaden 1997, S. 111–135.
  52. Dražen Budiša: Humanism in Croatia. In: Albert Rabil (Hrsg.): Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy, Bd. 2, Philadelphia 1988, S. 265–292, тут: 266f., 274f.; Winfried Baumann: Humanistische Literatur bei Süd- und Westslaven. In: Winfried Eberhard, Alfred A. Strnad (Hrsg.): Humanismus und Renaissance in Ostmitteleuropa vor der Reformation, Köln 1996, S. 301–315, тут: 301–304.
  53. Про розвиток гуманізму в Угорщині див.: Günther Böhme: Bildungsgeschichte des europäischen Humanismus. Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 1986, S. 127–130.
  54. Детальніше про це див.: Günther Böhme: Bildungsgeschichte des europäischen Humanismus. Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 1986, S. 130.
  55. Про Краківський гуманізм див.: Jan Pirożyński: Die Krakauer Universität in der Renaissancezeit. In: Stephan Füssel, Jan Pirożyński (Hrsg.): Der polnische Humanismus und die europäischen Sodalitäten, Wiesbaden 1997, S. 11-38.
  56. Виклад цього розділу за виданням: Володимир Литвинов Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV — початку XVII ст. (онлайн)
  57. Дмитро Антонович. Автори, Друкарі та Меценати. Доба гуманізму // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. — Київ: Либідь, 1993, с. 112.
  58. Дмитро Антонович, там само, с. 112.
  59. Ernesto Grassi: Einführung in die humanistische Philosophie, 2. Auflage, Darmstadt 1991, S. 13f.
  60. Wilhelm Kühlmann: Gelehrtenrepublik und Fürstenstaat. Entwicklung und Kritik des deutschen Späthumanismus in der Literatur des Barockzeitalters, Tübingen 1982, S. 288–318; August Buck: Humanismus, Freiburg 1987, S. 290.
  61. August Buck: Humanismus, Freiburg 1987, S. 300–302, 305–328.
  62. Позиція Вольфа викладена у виданні Eckard Lefèvre: Humanismus und humanistische Bildung. In: Humanismus in Europa, Heidelberg 1998, S. 1-43, тут: 28-30, 33.
  63. Ernesto Grassi: Einführung in die humanistische Philosophie, 2. Auflage, Darmstadt 1991, S. 14f.
  64. August Buck: Humanismus, Freiburg 1987, S. 376.
  65. Ernesto Grassi: Einführung in die humanistische Philosophie, 2. Auflage, Darmstadt 1991, S. 17f.
  66. Ernst Cassirer: Das Erkenntnisproblem in der Philosophie und Wissenschaft der neueren Zeit. (Band 1: 1906, 73 ff. Також дисертація.: Individuum und Kosmos in der Philosophie der Renaissance. 1927; тут: Massimo Ferrari: Ernst Cassirer: Stationen einer philosophischen Biographie. Meiner, Hamburg 2003, 2)
  67. Пор. його працю «Екзистенціалізм — це гуманізм»

Література[ред.ред. код]

Загальні огляди

  • Günther Böhme: Bildungsgeschichte des europäischen Humanismus. Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 1986, ISBN 3-534-01403-0
  • André Chastel, Robert Klein: Die Welt des Humanismus. Europa 1480–1530. Callwey, München 1963 (Bildband)
  • Cassirer, Ernst. Individual and Cosmos in Renaissance Philosophy. Harper and Row, 1963.
  • Paul Oskar Kristeller: Humanismus und Renaissance. Fink, München 1974–1976
    • Band 1: Die antiken und mittelalterlichen Quellen, 1974
    • Band 2: Philosophie, Bildung und Kunst, 1976, ISBN 3-7705-1027-5
  • Alfred Noe u. a.: Humanismus. In: Historisches Wörterbuch der Rhetorik, Band 4, Niemeyer, Tübingen 1998, ISBN 3-484-68104-7, Sp. 1-80
  • Albert Rabil (Hrsg.): Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy. University of Pennsylvania Press, Philadelphia 1988
  • Баткин Л. М. Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления. М.: Наука, 1978. Изд. на ит. яз. 1990.
  • Баткин Л. М. Итальянское возрождение: Проблемы и люди. М.: Изд-во РГГУ, 1995.
  • Брагина Л. М. Итальянский гуманизм эпохи Возрождения. Идеалы и практика культуры. М., 2002
  • Горфункель А. Х. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрождения, М., 1977
  • Корелин М. С. Ранний итальянский гуманизм и его историография, т.1-4, СПб, 1914
  • Семенов, Андрій Миколайович. Досконалість як форма доброчесного життя людини в гуманістичній філософії XIV- XVI століть: дис… канд. філос. наук: 09.00.05; Львівський держ. ун-т ім. І.Франка. — Львів, 1998. — 190 с.

Довідники, покажчики

  • Ludwig Bertalot: Initia humanistica Latina. Initienverzeichnisse lateinischer Prosa und Poesie aus der Zeit des 14. bis 16. Jahrhunderts. Niemeyer, Tübingen 1985 ff.

Педагогіка

  • Anthony Grafton, Lisa Jardine: From Humanism to the Humanities. Education and the Liberal Arts in Fifteenth- and Sixteenth-Century Europe. Harvard University Press, Cambridge (Massachusetts) 1986, ISBN 0-674-32460-9
  • Gregor Müller: Bildung und Erziehung im Humanismus der italienischen Renaissance. Grundlagen — Motive — Quellen. Steiner, Wiesbaden 1969
  • Gregor Müller: Mensch und Bildung im italienischen Renaissance-Humanismus. Vittorino da Feltre und die humanistischen Erziehungsdenker. Koerner, Baden-Baden 1984, ISBN 3-87320-409-6
  • Ревякина Н. В. Гуманистическое воспитание в Италии XIV–XV вв. Иваново, 1993
  • Ревякина Н. В. Человек в гуманизме итальянского Возрождения. Иваново, 2000
  • Мармураш, Любов Петрівна. Розвиток гуманістичної спрямованності педагогічної думки в епоху віхових культур Стародавнього світу і Середньовіччя : автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.01 ; Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка. — Т., 2009. — 20 с.

Пащенко, Дмитро Іванович. Генезис гуманістичних ідей у педагогіці. — К. : Науковий світ, 2001. — 278 с. — Бібліогр.: с. 253–277.

Правничий гуманізм

  • Guido Kisch: Studien zur humanistischen Jurisprudenz. De Gruyter, Berlin 1972, ISBN 3-11-003600-2
  • Hans Erich Troje: Humanistische Jurisprudenz. Studien zur europäischen Rechtswissenschaft unter dem Einfluß des Humanismus. Keip, Goldbach 1993, ISBN 3-8051-0205-4
  • Яремко, Оксана Михайлівна. Контамінація раціонального та гуманістичного вимірів у генезі інституту покарання в контексті європейської правової традиції : автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.12 ; Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2009. — 20 с.

Біблійний гуманізм

  • Cornelis Augustijn: Humanismus. Vandenhoek & Ruprecht, Göttingen 2003, ISBN 3-525-52330-0 (Die Kirche in ihrer Geschichte. Ein Handbuch. Band 2, Lieferung H 2) (Rezension)
  • Erika Rummel (Hrsg.): Biblical Humanism and Scholasticism in the Age of Erasmus. Brill, Leiden 2008, ISBN 978-90-04-14573-3

Естетика, ставлення до мистецтва

  • Hermann Bauer: Kunst und Utopie. Studien über das Kunst- und Staatsdenken in der Renaissance. De Gruyter, Berlin 1965
  • Erwin Panofsky: Die Renaissancen der europäischen Kunst. 3. Auflage, Suhrkamp, Frankfurt am Main 2001, ISBN 3-518-28483-5
  • Rudolf Wittkower: Grundlagen der Architektur im Zeitalter des Humanismus. Deutscher Taschenbuch Verlag, München 1990, ISBN 3-423-04412-8 (Nachdruck der Ausgabe München 1969)

Італія

  • Michael Schmidt, Michael Wendland (Hrsg.): Der wunderbare florentinische Geist. Einblicke in die Kultur und Ideengeschichte des Rinascimento. Mit einer Einleitung von Ulrich Arnswald und einem Nachwort von Hans-Peter Schütt und Bernd Thum. KIT Scientific Publishing, Karlsruhe 2011 (Europäische Kultur und Ideengeschichte / Mitteilungen 1), ISBN 978-3-86644-716-5.
  • Charles Trinkaus: In Our Image and Likeness. Humanity and Divinity in Italian Humanist Thought, 2 Bände, Constable, London 1970
  • Ronald G. Witt: 'In the Footsteps of the Ancients’. The Origins of Humanism from Lovato to Bruni. Brill, Leiden 2000, ISBN 90-04-11397-5

Німеччина

  • Erich Meuthen: Charakter und Tendenzen des deutschen Humanismus. In: Heinz Angermeier (Hrsg.): Säkulare Aspekte der Reformationszeit. Oldenbourg, München und Wien 1983, ISBN 3-486-51841-0, S. 217–276
  • Richard Newald: Probleme und Gestalten des deutschen Humanismus. De Gruyter, Berlin 1963
  • Wolfgang Reinhard (Hrsg.): Humanismus im Bildungswesen des 15. und 16. Jahrhunderts. Verlag Chemie, Weinheim 1984, ISBN 3-527-17012-X
  • Paul Gerhard Schmidt (Hrsg.): Humanismus im deutschen Südwesten. Biographische Profile. Thorbecke, Sigmaringen 1993, ISBN 3-7995-4166-7
  • Franz Josef Worstbrock (Hrsg.): Deutscher Humanismus 1480–1520. Verfasserlexikon. De Gruyter, Berlin 2008 ff.

Австрія

  • Alfred A. Strnad: Die Rezeption von Humanismus und Renaissance in Wien. In: Winfried Eberhard, Alfred A. Strnad (Hrsg.): Humanismus und Renaissance in Ostmitteleuropa vor der Reformation. Böhlau, Köln 1996, ISBN 3-412-16495-X, S. 71-135

Швейцарія

  • Walter Rüegg: Humanistische Elitenbildung in der Eidgenossenschaft zur Zeit der Renaissance. In: Georg Kauffmann (Hrsg.): Die Renaissance im Blick der Nationen Europas. Harrassowitz, Wiesbaden 1991, ISBN 3-447-03156-5, S. 95-133

Нідерланди

  • Bernhard Asmuth: Der Humanismus in den Niederlanden, besonders bei Erasmus und Lipsius. In: Humanismus in Europa. Winter, Heidelberg 1998, ISBN 3-8253-0840-5, S. 111–157
  • Jozef Ijsewijn: The Coming of Humanism to the Low Countries. In: Heiko A. Oberman (Hrsg.): Itinerarium Italicum. The Profile of the Italian Renaissance in the Mirror of Its European Transformations. Brill, Leiden 1975, ISBN 90-04-04259-8, S. 193–301

Франція

  • Philippe Desan (Hrsg.): Humanism in Crisis. The Decline of the French Renaissance. The University of Michigan Press, Ann Arbor 1991, ISBN 0-472-10239-7
  • Sem Dresden: The Profile of the Reception of the Italian Renaissance in France. In: Heiko A. Oberman (Hrsg.): Itinerarium Italicum. The Profile of the Italian Renaissance in the Mirror of Its European Transformations. Brill, Leiden 1975, ISBN 90-04-04259-8, S. 119–189
  • Werner L. Gundersheimer (Hrsg.): French Humanism 1470–1600. Macmillan, London 1969
  • Philippe de Lajarte: L'humanisme en France au XVIe siècle. Champion, Paris 2009, ISBN 978-2-7453-1855-8
  • Anthony H. T. Levi (Hrsg.): Humanism in France at the end of the Middle Ages and in the early Renaissance. Manchester University Press, Manchester 1970
  • Jean-François Maillard u. a.: La France des humanistes. Brepols, Turnhout 1999 ff.
  • Alexander Peter Saccaro: Französischer Humanismus des 14. und 15. Jahrhunderts. Fink, München 1975, ISBN 3-7705-0821-1

Англія

  • Fritz Caspari: Humanismus und Gesellschaftsordnung im England der Tudors. Francke, Bern 1988, ISBN 3-317-01616-7
  • Denys Hay: England and the Humanities in the Fifteenth Century. In: Heiko A. Oberman (Hrsg.): Itinerarium Italicum. The Profile of the Italian Renaissance in the Mirror of Its European Transformations. Brill, Leiden 1975, ISBN 90-04-04259-8, S. 305–367
  • Walter F. Schirmer: Der englische Frühhumanismus. Ein Beitrag zur englischen Literaturgeschichte des 15. Jahrhunderts, 2. Auflage, Niemeyer, Tübingen 1963

Іспанія і Португалія

  • Dietrich Briesemeister: Portugiesisch und Lateinisch. Humanismus und Sprachbewußtsein in Portugal im 15. und 16. Jahrhundert. In: Martin Hummel, Christina Ossenkop (Hrsg.): Lusitanica et Romanica. Festschrift für Dieter Woll. Buske, Hamburg 1998, ISBN 3-87548-172-0, S. 29-40
  • Ottavio Di Camillo: Humanism in Spain. In: Albert Rabil (Hrsg.): Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy. Band 2, University of Pennsylvania Press, Philadelphia 1988, ISBN 0-8122-8064-4, S. 55-108

Угорщина і Хроватія

  • Dražen Budiša: Humanism in Croatia. In: Albert Rabil (Hrsg.): Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy. Band 2, University of Pennsylvania Press, Philadelphia 1988, ISBN 0-8122-8064-4, S. 265–292
  • Marianna D. Birnbaum: Humanism in Hungary. In: Albert Rabil (Hrsg.): Renaissance Humanism. Foundations, Forms, and Legacy. Band 2, University of Pennsylvania Press, Philadelphia 1988, ISBN 0-8122-8064-4, S. 293–334
  • Marianna D. Birnbaum: Humanists in a Shattered World. Croatian and Hungarian Latinity in the Sixteenth Century. Slavica Publishers, Columbus (Ohio) 1985, ISBN 0-89357-155-5
  • Ágnes Ritoók-Szalay: Der Humanismus in Ungarn zur Zeit von Matthias Corvinus. In: Winfried Eberhard, Alfred A. Strnad (Hrsg.): Humanismus und Renaissance in Ostmitteleuropa vor der Reformation. Böhlau, Köln 1996, ISBN 3-412-16495-X, S. 157–171

Польща

  • Stephan Füssel, Jan Pirożyński (Hrsg.): Der polnische Humanismus und die europäischen Sodalitäten. Akten des polnisch-deutschen Symposions vom 15.-19. Mai 1996 im Collegium Maius der Universität Krakau. Harrassowitz, Wiesbaden 1997, ISBN 3-447-09104-5

Богемія

  • Hans-Bernd Harder, Hans Rothe (Hrsg.): Später Humanismus in der Krone Böhmen 1570–1620. Dresden University Press, Dresden 1998, ISBN 3-931828-59-X
  • Hans-Bernd Harder, Hans Rothe (Hrsg.): Studien zum Humanismus in den böhmischen Ländern. Böhlau, Köln und Wien 1988, ISBN 3-412-01088-X
  • Ivo Hlobil, Eduard Petrů: Humanism and the Early Renaissance in Moravia. Institute of Art History of the Academy of Sciences of the Czech Republic, Prag 1999, ISBN 80-7198-398-5
  • František Šmahel: Die Anfänge des Humanismus in Böhmen. In: Winfried Eberhard, Alfred A. Strnad (Hrsg.): Humanismus und Renaissance in Ostmitteleuropa vor der Reformation. Böhlau, Köln 1996, ISBN 3-412-16495-X, S. 189–214

Україна

  • Нічик, Валерія Михайлівна. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI — початок XVII ст.) / В. М. Нічик, В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій ; АН УРСР, Ін-т філософії. — К. : Наукова думка, 1990. — 382 с.
  • Дмитро Антонович. Автори, Друкарі та Меценати. Доба гуманізму // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. — Київ: Либідь, 1993, с. 112–119. 
  • Українські гуманісти епохи Відродження : антологія: У 2. ч. / відп.ред. В. М. Нічик ; НАН України, Інститут філософії. — К. : Наук. думка, 1995 . — ISBN 5-12-003804-2.
  • Литвинов, Володимир. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV- початку XVII століття. — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2000. — 472 с.
  • Д'яченко, Інна Миколаївна. Ренесансний світогляд: гуманістична традиція в українському суспільстві XVI–XVII ст. : дис… канд. філос. наук: 09.00.03 ; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1999. — 172 л. — л.152-172.

   Рецепція та історія дослідження

  • Günther Böhme: Wirkungsgeschichte des Humanismus im Zeitalter des Rationalismus. Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 1988, ISBN 3-534-03161-X
  • August Buck: Humanismus. Seine europäische Entwicklung in Dokumenten und Darstellungen. Alber, Freiburg 1987, ISBN 3-495-47627-X, S. 289–473 (огляд історії рецепції гуманізму починаючи з ренесансу)
  • Max Engammare u. a. (Hrsg.): L’étude de la Renaissance nunc et cras. Droz, Genève 2003, ISBN 2-600-00863-2
  • Wilhelm Kühlmann: Gelehrtenrepublik und Fürstenstaat. Entwicklung und Kritik des deutschen Späthumanismus in der Literatur des Barockzeitalters. Niemeyer, Tübingen 1982, ISBN 3-484-35003-2
  • Stéphane Toussaint: Humanismes, antihumanismes : de Ficin à Heidegger. Les Belles Lettres, Paris 2008, ISBN 978-2-251-42033-2
  • Кудрявцев О. Ф. Ренессансный гуманизм и «Утопия». М., 1991
  • Людина і мистецтво в гуманістичних вимірах : матеріали людинознавчих читань / відп. ред. Т. Біленко [та ін.] ; Дрогобицький держ. педагогічний ін-т ім. Івана Франка. — Львів : Край.

Вип. 4. — [Б. м.] : [б.в.], 1997. — 335 с.

  • Гуманізм і духовність у контексті культури / ред. Т. Біленко ; НАН України, Інститут філософії. — Дрогобич, 1995. Кн. 1 : Духовність у гуманістичних виявах творчості. — Дрогобич : [б.в.], 1995. — 266 с.

Посилання[ред.ред. код]