Голокост у Білорусі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Голокост у Білорусі
Єврейські в'язні Мінського гетто прибирають сніг на вокзалі, лютий 1942 року
Огляд
Період 22 червня 1941 – 28 липня 1944
Територія Окупована Білорусь
Жертви Більше 800,000 євреїв[1]
Меморіал «Яма» у Мінську — пам’ятник жертвам Голокосту
Голокост

Голокост у Білорусі — переслідування і знищення євреїв[2] на території Білорусі у добу німецької окупації з 22 червня 1941 по 28 липня 1944, частина загальної політики нацистів та їхніх союзників щодо знищення євреїв.

На окупованих територіях діяли Нюрнберзькі расові закони, які виконувалися для здійснення ізоляції євреїв за расовою ознакою. Облік євреїв був першим кроком до їх фізичного знищення[3][4][5].

Масові вбивства євреїв почалися практично одночасно з приходом німецьких військ і тривали до повного визволення білоруської території. Точна інформація про кількість жертв і загальну чисельність євреїв, які там проживали до моменту початку Голокосту, відсутня. Однак, за відомостями більшості наукових джерел, загинуло приблизно від 246 000 осіб, тобто від 66 % єврейського населення Білорусі.

У післявоєнній Білорусі події Голокосту піддавалися замовчуванню з ідеологічних причин. Систематична робота з увічнення пам'яті жертв почалася тільки в 1991 році. До сьогодні наукове розроблення теми Голокосту в Білорусі знаходиться на низькому рівні.


Хід подій[ред. | ред. код]

22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на СРСР, а до кінця серпня німецькі війська повністю захопили територію Білорусі. У зв'язку зі стрімким просуванням німецьких частин лише небагатьом євреям вдалося евакуюватися чи втекти вглиб радянської держави.

Евакуація євреїв[ред. | ред. код]

Чим далі на схід проживало єврейське населення, тим більшу його частку було евакуйовано і врятовано від окупації. Молоді чоловіки були призвані в Червону армію. З приєднаних до СРСР після 1939 року західних територій, де проживало понад 2 мільйони євреїв[6], зуміли евакуюватися не більш ніж 100 000. На території Білорусі, відібраній у Польщі в 1939 році, яку німці зайняли вже до кінця червня 1941 року, проживало трохи більше за 130 тисяч євреїв, з яких встигли евакуюватися 14-15 тисяч. На території Білорусі, зайнятій німцями до середини липня, проживало ще від 105 до 110 тис. євреїв, з яких встигли виїхати на схід 45-48 тисяч. У період другої хвилі евакуації, з середини липня до кінця серпня 1941 року, вдалося вивезти 80 тисяч євреїв зі 125 тисяч, що залишалися на неокупованій на той час території Білорусі.[7].

За приблизними підрахунками, з районів, захоплених німцями до кінця червня 1941 року, було евакуйовано всього близько 11 % євреїв; з районів, окупованих до середини липня 1941, — від 43 до 44 %, а зі східної частини республіки врятувалося близько 63-64 %[8].

Шанси на евакуацію визначалися місцем проживання (наприклад, близькістю залізниці), швидкістю просування німецької армії на схід і пріоритетами радянських органів у політиці евакуації. В іменних списках, складених у Центральному довідковому бюро у Бугуруслані (Оренбурзька область, РРФСР), у жовтні-листопаді 1941 року було зареєстровано 222 тисячі євреїв-біженців з Білоруської РСР.

Періоди, територіальний і адміністративний поділ[ред. | ред. код]

Адміністративний поділ Білорусі в добу окупації

Періодизація Голокосту у Білорусі збігається з періодизацією Голокосту на території СРСР з тим уточненням, що Білорусь було відвойовано в липні 1944 року.

Ілля Альтман виділяє такі етапи у здійсненні Голокосту на території СРСР[3]:

  1. 22 червня 1941 року (напад на СРСР) — січень 1942 року (Ванзейська конференція).
  2. лютий 1942 року — осінь 1943 року (ліквідація гетто і трудових таборів в німецьких зонах окупації).
  3. зима 1943/1944 років — осінь 1944 року (переведення вцілілих євреїв у концтабори. У той самий час відбувається повне відвоювання окупованої території СРСР[9]).
Генеральна округа Білорусь

Іцхак Арад розглядає три етапи з такими інтервалами:[10]

  1. 22 червня 1941 року (напад на СРСР) — лютий 1942 року. За цей час знищено більшість євреїв Литви, Латвії, Естонії, Молдови, майже всі євреї Східної Білорусі, Східної України та зайнятих німцями районів РРФСР.
  2. весна 1942 року — грудень 1942 року. Знищено більшість євреїв Західної України і Білорусі, а також південних районів РРФСР, окупованих влітку 1942 року.
  3. січень 1943 року — кінець літа 1944 року. Знищення залишених євреїв на окупованих територіях перед відступом німців.

Територія Білорусі виявилася поділеною на такі зони:[11][12]

У першій зоні діяла військова влада, а в решті переслідуванням і знищенням євреїв займалася цивільна окупаційна адміністрація[13]. Генеральну округу Білорусь було поділено на 10 округ (нім. Gebiet), на чолі яких стояли гебітскомісари[14]. Повноваження від військової влади до цивільної на території генеральної округи Білорусь було передано 1 вересня 1941[15]

Доктор історичних наук Олег Романько пише також про третю гілку влади — поліційну, яка підпорядковувалася райхсфюреру СС Генріху Гіммлеру. На території райхскомісаріату Остланд він призначав Головного фюрера СС і поліції (нім. Hohere SS-und Polizeifuhrer; HSSPf, трансліт. скорочено). У Генеральній окрузі Білорусь було створено апарат фюрера СС і поліції генеральної округи Білорусь (нім. SSPfWeissruthenien), якому підлягали начальник поліції безпеки і СД (нім. Kommandeur der Sicherheitspolizei und SD Weissruthenien) та начальник поліції порядку (нім. Kommandeur der Ordnungspolizei Weissruthenien). У рамках генеральної округи було створено шість поліційних округів, які були дещо більші за округи цивільної адміністрації: Ліда-Новогрудок; Слонім; Барановичі-Ганцевичі; Вілейка; Глибоке; Мінськ-Слуцьк[16]. Саме ці структури були основними виконавцями акцій знищення в зоні відповідальності цивільної влади.

Перший період[ред. | ред. код]

Масові вбивства євреїв на окупованих територіях йшли зі сходу на захід в цілях «очищення тилів» групи армій «Центр». У західній частині йшла ізоляція євреїв від місцевого населення. Частину вбивали відразу, а решту заганяли у спеціально виділені для проживання євреїв місця — гетто. Для євреїв вводилися спеціальні розпізнавальні знаки — нашивки жовтого кольору, які необхідно було носити на одязі спереду і ззаду[17].

Більшу частину євреїв Білорусі було вбито в 1941 — першій половині 1942 року головним чином у східній частині республіки[18].

У багатьох населених пунктах вбивства євреїв почалися у перші ж дні після приходу німців. Вже 28 червня у Білостоці було вбито 2 000 євреїв, а через декілька днів — ще кілька тисяч[19]. 10 липня у Бресті-Литовському було розстріляно, за різними даними, від 5 до 10 000 євреїв. З 5 по 7 серпня у Пінську було вбито 10 000 євреїв[10][20].

14-15 серпня райхсфюрер СС Генріх Гіммлер відвідав Мінськ, де особисто спостерігав за показовим розстрілом 100 ув'язнених мінського гетто[21][22].

До початку зими було вбито понад 50 000 осіб. У перші місяці окупації було винищено також більшість євреїв Вітебська, Гомелі, Бобруйська і Могильова. Зокрема, 8 жовтня ліквідовано Вітебське гетто, убито 16 000 євреїв[23]. 30 жовтня солдати вермахту розстріляли 4 500 євреїв у Несвізькому гетто[24]. 8 грудня 1941 року з 7 000 євреїв, що жили в Новогрудку, було вбито 4,5 тисячі[10]. Під кінець 1941 року повністю знищено євреїв із тридцяти п'яти великих гетто[25].

З 1 по 31 січня 1942 року у Білорусі айнзацкоманди розстріляли 33 210 євреїв. На тій частині окупованої території, яка перебувала під контролем цивільної влади Генеральної округи Білорусь, наприкінці січня залишилося в живих 139 000 євреїв[26].

Другий період[ред. | ред. код]

Влітку і восени 1942 року нацисти приступили до акцій ліквідації гетто Західної Білорусі. Було знищено євреїв Міра, Клецька, Ляховичів, Несвіжа, Косова і багатьох інших місць[27]. 17 липня 1942 року були вбиті всі 1137 євреїв гетто селища Городея[28].

31 липня 1942 генеральний комісар Вільгельм Кубе доповів райхскомісару Остланда Гінріху Льозе, що «за останні десять тижнів у Білорусі ліквідовано близько 55 000 євреїв. У Мінській області євреї знищені повністю »[29].

15—18 жовтня 1942 року було знищено Брестське гетто, врятувалися всього 19 осіб[30]. 28 жовтня було знищено Пінське гетто, вбито близько 17 000 євреїв.

За деякими відомостями, німці планували переселити на місце знищених євреїв голландських фермерів, проте справа, найімовірніше, обмежилася ознайомчим візитом і промовою генерального комісара Кубе перед представниками місії в 1942 році[31][32].

Третій період[ред. | ред. код]

8 лютого 1943 було ліквідовано Слуцьке гетто[33]. До 12 березня було повністю знищено єврейське населення Гродна — більш ніж 25 тисяч осіб[34].

21 червня 1943 райхсфюрер СС Генріх Гімлер підписав секретний наказ про ліквідацію з 1 серпня всіх гетто в райхскамісаріаті Остланд і переведення всіх євреїв, що залишилися в живих, у концентраційні табори[35]. 16-20 серпня вбито останніх в'язнів Білостоцького гетто[20]. Під кінець літа ліквідовано останні гетто в Західній Білорусі — у містах Глибоке і Ліда[25].

7 серпня 1943 в новогрудському гетто розстріляно всіх ув'язнених дітей і частину дорослих. Живими залишилися тільки родини фахівців, вивезені в будівлю суду і майстерні по вулиці Корелицькій. Їх було вбито в лютому 1944 року[36].

До кінця літа 1943 року в усіх разом узятих гетто Білорусі залишалося близько 30 000 євреїв[37]. Євреї Бобруйська, що залишилися в живих, були вбиті у вересні 1943 року[25]. 21 жовтня 1943 почався останній погром у мінському гетто. Всіх його жителів було винищено, до визволення Мінська від нацистів дожили всього 13 осіб[38]. 17 грудня було ліквідовано гетто у Барановичах (вбито 3 000 осіб, інших переведено в концтабори)[39].

Вже з весни 1942 року за наказом Гіммлера почалися роботи з приховування слідів масових вбивств, які тривали до самого кінця окупації[40]. Зокрема, у першій половині 1944 року під час операцій «Метеозведення» було організовано спалення раніше похованих трупів убитих[41].

Політика окупаційної влади щодо євреїв[ред. | ред. код]

Політика окупаційної влади спрямовувалася на знищення всіх євреїв, які опинилися під її контролем. Однак швидко убити сотні тисяч осіб і вирішити всі пов'язані з цим питання було неможливо, тому спочатку євреїв реєстрували, потім ізолювали від місцевого населення, грабували і експлуатували в інтересах окупантів, а тільки після цього знищували[5].

Формально «очищенням» окупованих територій від євреїв займалося німецьке Міністерство східних територій, яким керував знаменитий теоретик нацизму — Альфред Розенберг. Початковий план передбачав переселення євреїв за Урал, за межі Європи[42].

Однак через провал бліцкригу цей план втратив актуальність і провідна роль в «остаточному розв'язанні єврейського питання» перейшла до голови СС Генріха Гіммлера. Спочатку Гіммлер планував провести знищення основної маси євреїв силами спеціальних команд — айнзацгруп. Проте їхніх сил виявилося недостатньо і було створено численні загони з місцевих жителів, які підтримували ідеї нацизму. Саме ці загони колаборантів і виконали основну частину масових розстрілів восени 1941 р. У результаті до кінця 1941 р. східніше лінії Молотова — Ріббентропа було розстріляно близько мільйона євреїв[43].

Облік євреїв[ред. | ред. код]

Всі євреї на окупованій території були зобов'язані зареєструватися у місцевих органах влади. Також євреї повинні були носити відмітні знаки — так звані «латки». Найчастіше це були різної форми клаптики тканини або шестикутні зірки жовтого кольору, які мали бути пришиті на одязі спереду і ззаду[44][45].

Згідно з наказом № 1 від 7 липня 1941 командувача тилу групи армій «Центр» генерала Максиміліана фон Шенкендорфа, вводилися обов'язкові для носіння євреями з 10 років нарукавні пов'язки білого кольору з намальованою жовтою зіркою[17]. 21 серпня він видав наказ, який із метою «суворого контролю за діяльністю євреїв» забороняв залишати район місця проживання[5]. Надалі євреям заборонялося змінювати не тільки район, а й будинок. У багатьох гетто євреї повинні були носити на одязі також номер будинку, в якому вони жили[46].

Ізоляція[ред. | ред. код]

Виселення євреїв у Могильові в липні 1941 року

Основною інфраструктурою ізоляції євреїв були гетто, концентраційні табори, табори смерті.

Створюючи місця примусового ізольованого утримання євреїв, нацисти керувалися такими цілями:[47]

  • Полегшення подальшої ліквідації євреїв.
  • Запобігання потенційному опору.
  • Отримання безкоштовної робочої сили.
  • Привернення симпатій решти населення, якому нацисти підносили це як відплату більшовицькій владі за попередні лихоліття народу. Нацистська пропаганда ототожнювала євреїв і комуністів[48].

Євреїв заборонялося змінювати місце проживання, користуватися тротуарами, відвідувати театри, кіно, бібліотеки і музеї, а також торгувати і навіть спілкуватися з місцевим населенням[44]. Спіймані за межами гетто без спеціального дозволу євреї, як правило, розстрілювалися на місці[49].

Документи окупаційної адміністрації, що стосуються життя населення, часто містили окремі вказівки щодо дискримінації євреїв. Так, у наказі генерального комісара Кубе від 10 вересня 1941 щодо організації обов'язкового шкільного навчання було зазначено, що для євреїв не встановлюється ніякого обов'язкового навчання, а створення єврейських шкіл заборонено[50].

Геннадій Вінниця вирізняє 4 варіанти режимів примусового утримання євреїв:[51]

  • Без ізоляції у межах населеного пункту;
  • Ізоляція без пересування з місця постійного проживання;
  • Ізоляція з переміщенням в окремий район (квартал, вулицю, будинок) з правом у певні години вільно переміщуватися у межах населеного пункту
  • Ізоляція з переміщенням в окремий район (квартал, вулицю, будинок) з повною забороною покидати визначену територію.

Перший варіант застосовувався в деяких невеликих віддалених від райцентрів населених пунктах, де знищення єврейського населення відбувалося в лічені дні. Наприклад, у містечку Старосілля Шкловського району і в селі Баєво Дубровенського району всіх жителів було розстріляно у вересні 1941 року.

Другий варіант був характерний для населених пунктів, де євреї проживали досить компактно, що забезпечувало необхідну нацистам ізоляцію без переселення в гетто. Прикладом таких населених пунктів можуть бути містечка Бобер, Черея Чашницького району, Камінь Лепельського району та деякі інші.

Див. також[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Голокост у Білорусі

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Per Anders Rudling (2013). John-Paul Himka; Joanna Beata Michlic (ред.). Invisible Genocide. The Holocaust in Belarus. University of Nebraska Press. с. 60—62. ISBN 978-0803246478. {{cite book}}: Проігноровано |work= (довідка)
  2. ↑ Хоча сам термін «Голокост» часто застосовується не тільки щодо геноциду євреїв, але й інших національних і соціальних груп, проте відносно території Білорусі у переважній більшості джерел він використовується тільки в контексті геноциду євреїв. Це не означає, що представники інших національностей не піддавалися переслідуванням і вбивствам під час окупації, див. зокрема Немецко-фашистский оккупационный режим в Белоруссии. 1941—1944 гг. [Архівовано 13 квітня 2010 у Wayback Machine.], История войны: обзор событий [Архівовано 21 жовтня 2013 у Wayback Machine.], Невідомий геноцид: знищення білоруських циган у 1941—1944 [Архівовано 10 серпня 2010 у Wayback Machine.] (біл.)
  3. ↑ а б Полян П. М. Первая обобщающая монография о Холокосте на территории СССР // Заметки по еврейской истории : интернет-журнал. — сентябрь 2005. — Вип. 9 (58). Архівовано з джерела 23 липня 2011. Процитовано 12 вересня 2015.
  4. ↑ Альтман И. А. Жертвы ненависти. Холокост в СССР, 1941—1945 гг. — М. : Фонд «Ковчег», 2002. — С. 59. — (Анатомия Холокоста) — ISBN 5-89048-110-X.
  5. ↑ а б в Холокост в Беларуси. Документы и материалы. — Мн. : Национальный архив Республики Білорусь, 2002. — С. 5—6. — 1000 прим. — ISBN 9856372240.
  6. ↑ Крім Західної Білорусі та Західної України, частини території Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії та Північної Буковини.
  7. ↑ Altshuler M. Escape and Evacuation of the Jews Eastern Belorussia During the Holocaust // Studies in Contemporary Jewry (Yahadut Zmaneinu). — Jerusalem : Hebrew University of Jerusalem, 1986. — Вип. 3. — С. 119—158.
  8. ↑ Розенблат Е. С., Еленская И. Э. Динамика численности и расселения белорусских евреев в XX веке // Демоскоп Weekly : журнал. — Институт демографии Государственного университета - Высшей школы экономики, 17-30 березня 2003. — Вип. 105-106.
  9. ↑ За винятком Курляндського котла.
  10. ↑ а б в Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941—1944). Сборник документов и материалов / Ицхак Арад. — Иерусалим : Яд ва-Шем, 1991. — 424 с. — ISBN 9653080105.
  11. ↑ Иоффе Э. Г. О некоторых специфических особенностях Холокоста на территории Беларуси. — Мн.. — Вип. 1. Архівовано з джерела 30 грудня 2013. Процитовано 14 вересня 2015.
  12. ↑ Шыбека З. Нарыс гісторыі Беларусі, 1795—2002. — Мн. — С. 453. — ISBN 9856599431.
  13. ↑ Хеер Х. Вермахт и Холокост // Трагедия евреев Белоруссии в 1941— 1944 гг : сборник материалов и документов. — Мн. : Э. С. Гальперин, 1997. — С. 30-46. — ISBN 985627902X.
  14. ↑ Зелинский П. И., Пинчук В. Н. Оккупационный режим на территории Беларуси // [1] — Мн. Архівовано з джерела 5 жовтня 2015
  15. ↑ Винница Г. Р. Введение // Холокост на оккупированной территории Восточной Беларуси в 1941-1944 годах. — Мн. : Ковчег, 2011. — С. 13. — 150 прим. — ISBN 978-985-6950-96-7.
  16. ↑ Романько О. В. Органы управления на оккупированной территории Белоруссии в 1941—1944 гг. // Военно-исторический журнал. — М., апрель 2008. — Вип. 4. — С. 39-44. — ISSN 0321-0626.
  17. ↑ а б Черноглазова В. А. Уничтожение евреев Белоруссии в годы немецко-фашистской оккупации // Трагедия евреев Белоруссии в 1941— 1944 гг. : сборник материалов и документов. — Мн., 1997. — Вип. 2. — С. 17-29. — ISBN 985627902X.
  18. ↑ Ботвинник М. Б. Холокост в книгах «Память» Республики Беларусь. — Мн. : ООО «Ковчег», 2008. — С. 140. — 100 прим. — ISBN 9789856756415.
  19. ↑ Михман Д. Еврейские лидеры и еврейское сопротивление // Катастрофа европейского еврейства. — 1. — Тель-Авив : Открытый университет Израиля, 2001. — Т. 4. — С. 374. — ISBN 965-06-0233-X.
  20. ↑ а б Великовская И. Хроника белостокского гетто // Лехаим : журнал. — ноябрь1999. — Вип. 11 (91). Архівовано з джерела 29 грудня 2017. Процитовано 14 вересня 2015.
  21. ↑ Как Гиммлер и Кубе в Минске почивали. Столичное телевидение. 21 серпня 2010. Процитовано 07.05.2009.[недоступне посилання з липня 2019]
  22. ↑ Browning C. R. [2] — U of Nebraska Press, 2007. — P. 312. — (Comprehensive History of the Holocaust) — ISBN 9780803259799. Архівовано з джерела 1 жовтня 2014
  23. ↑ Chronology of Jewish Persecution: 1941 (англ.). Jewish Virtual Library. 1 вересня 2010. Архів оригіналу за 4 серпня 2011. Процитовано 14 вересня 2015.
  24. ↑ Бартов О. Жестокость и менталитет. К поведению немецких солдат на «Восточном фронте», ВКН: Завоевание и истребление. Берлин. 1991. С. 187.
  25. ↑ а б в Белоруссия. Encyclopedia of the Holocaust, In Association with Yad Vashem, The Holocaust Martyrs’ and Heroes’ Remembrance Authority, Dr. Robert Rozett and Dr. Shmuel Spector, Editors, Yad Vashem and Facts On File, Inc., Jerusalem Publishing House Ltd, 2000: Яд ва-Шем. 8 вересня 2010. Архів оригіналу за 20 серпня 2011. Процитовано 14 вересня 2015.
  26. ↑ З донесення начальника поліції безпеки і СД. Истребление евреев на оккупированных территориях // Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941—1944). Сборник документов и материалов / Ицхак Арад. — Иерусалим : Яд ва-Шем, 1991. — С. 191. — ISBN 9653080105.
  27. ↑ Смиловицкий Л. Л. [3] — Тель-Авив : Библиотека Матвея Чорного, 2000. — С. 119—129. — ISBN 965-7094-24-0. Архівовано з джерела 5 лютого 2016
  28. ↑ В Минской области на месте убийства 1137 евреев открыт мемориал жертвам Холокоста. Newsru.com. 29 серпня 2010. Архів оригіналу за 2 вересня 2014. Процитовано 18 липня 2004.
  29. ↑ Минское гетто. ГМК «Хатынь». 1 вересня 2010. Архів оригіналу за 27 травня 2011. Процитовано 14 вересня 2015.
  30. ↑ Уроки Холокоста: история и современность. // В. 3 Розенблат Е. С. Палачи и жертвы Брестского гетто
  31. ↑ Лашкевіч К. Знішчаных у Беларусі габрэяў нацысты хацелі замяніць галандскімі фермерамі // TUT.BY. — 13.08.2010. Архівовано з джерела 15 листопада 2010. Процитовано 14 вересня 2015.
  32. ↑ Liphshiz C. White Jews', not 'good Nazis': How Germany rejected Holland's settler farmers // Haaretz : newspaper. — Israel, 12.08.2010. Архівовано з джерела 7 червня 2015. Процитовано 14 вересня 2015.
  33. ↑ Жуковская С. И. (2 жовтня 2010). Трагедия слуцкого гетто. Еврейская генеалогия. Архів оригіналу за 20 серпня 2011. Процитовано 8 кастрычніка 2009.
  34. ↑ Актуальные вопросы изучения Холокоста на территории Беларуси в годы немецко-фашистской оккупации // Ботвинник М. Б. Исследователь Холокоста на Гродненщине. К портрету профессора Якова Мараша
  35. ↑ Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941-1944). Сборник документов и материалов / Ицхак Арад. — Иерусалим : Яд ва-Шем, 1991. — С. 262. — ISBN 9653080105.
  36. ↑ Гринкевич Т. Туннель // Беларусь сегодня : газета. — Мн., 30 червня 2007.[недоступне посилання]
  37. ↑ Альтман И. А. Глава 4. Уничтожение евреев СССР. § 3. Холокост в Белоруссии // [4] — М. : Научно-просветительный центр «Холокост», 2002. — 319 с. — ISBN 5-88636-007-7. Архівовано з джерела 23 квітня 2015
  38. ↑ Иоффе Э. Г. 800 дней воли и борьбы // Беларусь сегодня : газета. — Мн., 21.10.2003. — Вип. 150 (23541). Архівовано з джерела 21 вересня 2010. Процитовано 14 вересня 2015.
  39. ↑ Смиловицкий Л. Л. (1 вересня 2010). Гетто Белоруссии — примеры геноцида. Объединение выходцев из Белоруссии в Израиле. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 14 вересня 2015.
  40. ↑ Актуальные вопросы изучения Холокоста на территории Беларуси в годы немецко-фашистской оккупации // Смиловицкий Л. Л. Гетто в Гомельской области: общее и особенное, 1941—1942 гг.
  41. ↑ Холокост в Беларуси. Документы и материалы. — Мн. : Национальный архив Республики Беларусь, 2002. — С. 203-205. — 1000 прим. — ISBN 9856372240.
  42. ↑ Snyder, стр. 188
  43. ↑ Snyder, стр. 189
  44. ↑ а б Иоффе Э. Г.:Белорусские евреи: трагедия и героизм: 1941—1945
  45. ↑ Альтман И. А. Глава 3. Нацистский оккупационный режим на территории СССР. § 3. Правовое и социально-экономическое положение евреев // [5] — М. : Научно-просветительный центр «Холокост», 2002. — 319 с. — ISBN 5-88636-007-7. Архівовано з джерела 2 листопада 2011
  46. ↑ Архівована копія. Столичное телевидение. 1 вересня 2010. Архів оригіналу за 20.08.2011. Процитовано 07.05.2009. {{cite web}}: Вказано більш, ніж один |заголовок= та |title= (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  47. ↑ Каганович А. Вопросы и задачи исследования мест принудительного содержания евреев на территории Беларуси в 1941—1944 годах // Актуальные вопросы изучения Холокоста на территории Беларуси в годы немецко-фашистской оккупации : сборник научных работ. — Мн. : Ковчег, 2005. — Вип. 1. Архівовано з джерела 26 серпня 2016. Процитовано 14 вересня 2015.
  48. ↑ Актуальные вопросы изучения Холокоста на территории Беларуси в годы немецко-фашистской оккупации // Букина Т. Антисемитская изобразительная пропаганда на Беларуси в годы фашистской оккупации (1941—1944)
  49. ↑ Койфман Г. (1 вересня 2010). Архівована копія. Архів оригіналу за 14 серпня 2010. Процитовано 14 вересня 2015. {{cite web}}: Вказано більш, ніж один |заголовок= та |title= (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  50. ↑ Уроки Холокоста: история и современность. // Лейзеров А. Т. Структура германской гражданской администрации в оккупированной Белоруссии
  51. ↑ Винница Г. Р. Глава 2. Система гетто и еврейское руководство // Холокост на оккупированной территории Восточной Беларуси в 1941-1944 годах. — Мн. : Ковчег, 2011. — С. 48-50. — 150 прим. — ISBN 978-985-6950-96-7.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Голокост_у_Білорусі&oldid=41857203