Вторгнення СРСР до Польщі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Початок Другої Світової війни
Друга світова війна
Дата: 17 вересня 1939 - 6 жовтня 1939
Місце: Польща
Результат: Анексія етнічних українських та білоруських земель і повернення в історичні кордони
Сторони
Flag of Poland.svg Польща Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Командувачі
Flag of Poland.svg Едвард Ридз-Смігли Flag of the Soviet Union.svg М. П. Ковальов
Flag of the Soviet Union.svg С. К. Тимошенко
Військові сили
Flag of Poland.svg Польща[1]
  • особовий склад — 370 000
  • артилерія — 540
  • танки — 70
Flag of the Soviet Union.svg СРСР[1]
  • особовий склад — 617 588
  • артилерія — 4 959
  • танки — 4 733
Втрати
Flag of Poland.svg Польща[2]
  • загиблі — 3 500
  • зниклі безвісти — невідомо
  • поранені — 20 000
  • взяті в полон — 452 500
Flag of the Soviet Union.svg СРСР[2]
  • загиблі — 795
  • зниклі безвісти — 59
  • поранені — 2 019

Аґресія СРСР проти Польщі[3] (17 вересня 1939 — 6 жовтня 1939) — віроломний[4], без оголошення війни, збройний напад і окупація Червоною Армією (РСЧА) територій ІІ Речі Посполитої, здійснений СРСР в якості союзника[5] нацистської Німеччини після початку Другої світової за попередньою злочинною змовою[6] між СРСР і Третім Рейхом в порушення низки міжнародних угод, якими було захищено Польщу. Зокрема Пакту Бріана — Келлоґа і «Протоколу Літвінова»[7], Договору про ненапад між СРСР і Польщею[8] і Конвенції про визначення агресії. Напад і подальша анексія спричинили тяжкі наслідки: зникнення з політичної карти світу цілої держави, масові арешти[9], етнічні чистки, Катинський розстріл, депортації народів, значне збільшення загальної чисельності населення, яке підпадало під сталінські репресії.

Офіційна назва в радянській історіографії [10]Визвольний похід Червоної Армії у Західну Україну й Західну Білорусь 1939 року.

Нині офіційна історіографія Російської Федерації називає ці дії введенням радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусію у ході війни Німеччини з Великобританією і Францією, що почалась[11]

Польські військові і політичні діячи того часу,[12] а також сучасні історики розцінюють напад СРСР на Польщу як удар ножем в спину, що повністю змінив положення держави.[13]

Передумови[ред.ред. код]

Відновлення польської держави[ред.ред. код]

1795 року, у результаті так званого третього поділу Польща, як незалежна держава, зникла із політичної карти Європи, а її землі опинились під владою Австрійської, Прусської та Російської корони. Більшу частину Речі Посполитої і за населенням і за територією отримала Росія. Пруссія отримала Велику Польщу, Мазовію із столицею країни Варшавою. Галичина потрапила до Австрії. Проте після Наполеонівських війн Росія на додачу отримала також значну частину Польщі із Варшавою, яка раніше входила до Австрії та Пруссії. Кордони країн Східної Європи, що були встановлені 1815 року на Віденському конгресі, проіснували до початку Першої світової війни.

Вже 14 серпня 1914 року російський уряд заявив про наміри об'єднати усіх поляків в кордонах Царства Польського під скіпетром російського імператора. Німецька та Австро-Угорська імперія у відповідь обмежились достатньо загальними деклараціями про майбутнє польської держави. В ході бойових дій 1914–1916 років більша частина польських земель опинилась під контролем німецької та австро-угорської держав. 5 листопада 1916 року вони проголосили «незалежність» польської держави, однак без зазначення кордонів, що, в свою чергу, могло означати приєднання у майбутньому до контрольованої ними Польщі також її російської частини. Як контрзахід 12 грудня 1916 року Російська імперія оголосила про намір створити «вільну Польщу» із усіх трьох частин. Це рішення підтримали Велика Британія, Франція і Сполучені Штати Америки.

Остаточне утворення нової держави під назвою Друга Річ Посполита відбулося 1918 року — вже після закінчення Першої світової війни.

Територіальні суперечності[ред.ред. код]

Найскладнішою проблемою відновлення державності було питання кордонів. Східний кордон Польщі був окреслений лінією Керзона, проведеною приблизно по лінії етнічного поділу районів із польською більшістю і районів із білоруською та українською більшістю. Однак громадська думка Польщі вимагала відновлення кордонів в межах Першої Річі Посполитої до її поділу 1772 року, що означало приєднання Західної України та Західної Білорусі.

Вже 1918 року, під час Українсько-польської війни Польща захопила територію Західноукраїнської Народної Республіки. У квітні 1920 року за Варшавським договором було встановлено новий кордон із Українською Народною Республікою по річці Збруч. Але вже менш ніж за рік,— 18 березня 1921 року,— представниками РРФСР і УСРР, з одного боку, та Польщі — з другого, було підписано Ризький мирний договір, яким формально закінчилася Польсько-радянська війна, що анулював усі попередні домовленності і остаточно закріпив поділ українських і білоруських земель між Радянською Росією та Польщею. За умовами Ризького миру до складу Польщі увійшли українські землі: Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Західне Полісся та Східна Галичина. В обмін на це Польща визнала УСРР.

2 травня 1921 року у Мінську розпочала роботу змішана комісія, що мала врегулювати питання демаркації кордону, але до кінця липня польська сторона фактично саботувала її роботу. Коли ж сторони відновили роботу комісії, Польща зажадала відсунути кордони на схід у деяких місцях на 1-2 та навіть на 30 км. Тільки у листопаді 1922 року кордон було проведено на місцевості та передано адміністративній і прикордонній владі сторін, а повністю робота прикордонної комісії завершилася лише у серпні 1924 року.

15 березня 1923 року Конференція послів Антанти визнала де-факто кордони Польщі з СРСР.

Іншим складним моментом відновлення польської державності було питання про виконання польською стороною постанов Ризького договору щодо надання культурних прав білорусам і українцям у східних районах країни. 17 грудня 1920 року польський сейм прийняв закон про наділення землею солдат, які відзначилися в радянсько-польській війні, і до кінця 1922 року у східних районах Польщі землю одержало близько 25 тисяч польських родин. Так було розпочато цілеспрямовану колонізацію та полонізацію Західної України та Білорусі, що, в свою чергу, сприяло посиленню антипольських настроїв серед місцевого населення та організацію спротиву діям польської влади.

Після підписання Мюнхенської, угоди 30 вересня 1938 року, Польща анексувала Заолжя (Тешинська Сілезія). Таким чином, Польща, разом з нацистською Німеччиною та Угорщиною, взяла участь у поділі Чехословаччини.

Починаючи від 1938 року становище Польщі у територіальних суперечках із сусідами ще більш ускладнилось, оскільки неузгодженості були не лише на сході з СРСР, але й на заході з Німеччиною. Німецька дипломатія все активніше починала вимагати повернення міста Данциг та створення «Польського коридору». При цьому, як формальний привід для претензій до Польщі, Німеччиною використовувався «захист етнічних німців», що мешкали на території Польщі.

Пакт Молотова-Ріббентропа[ред.ред. код]

Існування Польщі нестерпне та несумісне з умовами існування Німеччини. Польща повинна зникнути — і зникне з нашою допомогою — через свою внутрішню слабкість і дії Росії… Знищення Польщі повинно стати основою політики Німеччини… Це буде досягнуто силами Росії та за допомогою Росії.

Ганс фон Сект, німецький військовий діяч, 1922 р. [14]

На початку 1939 року зазнали провалу переговори про створення антигітлерівської коаліції між Великобританією, Францією, Румунією з одного боку та СРСР з другого боку. З липня 1939 року Німеччина і Радянський Союз починають зближення у «польському питанні». 3 серпня 1939 року міністр закордонних справ Третього Рейху Ріббентроп вперше зробив офіційну заяву, у якій був натяк на розподіл сфер впливу:

«З усіх проблем, що мають відношення до території від Чорного до Балтійського моря, ми могли б легко домовитись»[15]

15 серпня на зустрічі посла Німеччини в СРСР Шуленбурга з народним комісаром закордонних справ Молотовим представник радянської сторони зі свого боку запропонував підписати договір про ненапад, але з обов'язковим підписанням торгівельної та кредитної угоди. Вже 19 серпня економічну угоду було підписано і Молотов передав Ріббентропу проект майбутнього таємного протоколу. Бажаючи форсувати події, Гітлер особистою телеграмою просив Сталіна прийняти німецьку делегацію 22-23 серпня замість запланованого 26-27 серпня.

23 серпня 1939 року у Москві народним комісаром закордонних справ СРСР В. Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом було підписано договір про ненапад. Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Другий пункт цього протоколу порушував «польське питання»:

«У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити лінією рік Нарев, Вісла і Сян. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясоване лише протягом подальшого політичного розвитку…»[16]

Підготовка СРСР до війни з Польщею[ред.ред. код]

Підготовка СРСР до війни з Польщею розпочалася у формі прихованої військової мобілізації. Вже 3 вересня 1939 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило таємне рішення щодо продовження на місяць строку служби червоноармійців і молодших командирів, які підлягали демобілізації, внаслідок чого в РСЧА було затримано понад 310 тисяч чоловік[17]. 6 вересня близько 23.00-24.00 командування семи військових округів, у тому числі КОВО та ХВО, отримало директиву наркома оборони про проведення прихованої мобілізації у вигляді «Великих учбових зборів». Ухвалено призвати на учбові збори весь приписний склад, мобілізувати автотранспорт, коней, розбронювати мобілізаційні запаси продовольства і хлібофуражу. 7 вересня в Москві К.Ворошилов провів нараду з командуванням Київської, Білоруської, Московської, Ленінградської, Харківської, Калінінської, Орловської округ щодо підготовки широкої наступальної операції на терен Західної України і Західної Білорусі.[1]

З 7 вересня 1939 року під виглядом Великих навчальних зборів розпочався призов 2,6 млн запасників 7-ми військових округів, у тому числі двох, розташованих на території України — КОВО і ХВО. Через десять днів після початку зборів було сформовано 98 стрілецьких, 14 кавалерійських дивізій, 27 танкових бригад і 24 артполки Резерву Головного командування. З цієї загальної кількості 41 стрілецька, 13 кавалерійських дивізій, 17 танкових бригад і 9 артполків надалі увійшли до складу Білоруського і Українського фронтів, управління яких були утворені й розгорнуті 11 вересня 1939 року на базі БОВО і КОВО.

Уповноваженим членом Військової Ради КОВО був перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, а Військову Раду БОВО очолював Михайло Ковальов, які здійснювали військово-політичне керівництво всією операцією.

8 вересня 1939, СРСР, західні кордони. У ході передислокації військ КОВО сформовано три армійські групи: Житомирська (згодом — Шепетівська, Північна, 5-та армія) під командуванням комдива І.Совєтнікова, Вінницька (Волочиська, Східна, 6-а армія) на чолі з комкором Ф.Голіковим і Одеська (Кам'янець-Подільська, Південна, 12-а армія) під проводом командарма ІІ рангу І.Тюленєва.

9 вересня нарком оборони СРСР і начальник Генерального штабу Червоної армії видали накази № 16633 Військовій Раді БОВО і № 16634 Військовій Раді КОВО про підготовку бойових дій проти Польщі. Командуванню пропонувалося до 11 вересня забезпечити перегрупування військ, щоб «приховано зосередитися і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити війська супротивника, що стоять напроти». Накази передані у війська 14 вересня.

10 вересня ТАРС повідомило про частковий призов запасників Харківської, Київської особливої, Білоруської особливої, Ленінградської, Московської, Калінінської, Орловської військових округ до РСЧА «у зв'язку з німецько-польською війною».

11 вересня на базі БОВО і КОВО сформовані і розгорнуті управління Білоруського і Українського (командувач — командарм 1 рангу С. К. Тимошенко) фронтів.

14 вересня московська газета «Правда» опублікувала передову «Про внутрішні причини військової поразки Польщі» підготовлену А.Ждановим. Містилося пропагандистсько-ідеологічне пояснення «необхідності» вступу РСЧА на терен Польщі для звільнення «західноукраїнських і західнобілоруських братів».

Того ж дня радянське керівництво поінформувало Німеччину про готовність РСЧА до початку бойових дій, а також про наміри обмежитися окупацією лише українських етнічних територій.

14 вересня, СРСР, західні кордони. У війська КОВО і БОВО надійшли накази наркома оборони СРСР Ворошилова і начальника Генерального штабу Червоної армії Шапошникова № 16633 і № 16634 про підготовку бойових дій проти Польщі. У директиві № 16634 містився наказ: «До 16 вересня приховано зосередити і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити протиборче військо супротивника… Рішучий наступ з переходом державного кордону розпочати на світанку 17 вересня».

15 вересня у Москві Лаврентій Берія видав директиву про «Організацію роботи у західних областях України і Білорусі». Ще до нападу ухвалено скерувати у кожну армійську групу 50-70 працівників НКВС для тісної співпраці з військовими.

Того ж дня в Берліні Й.Ріббентроп надіслав телеграму послу до Москви — Ф.Шуленбургу — з питання про вступ частин Червної армії у східні райони Польщі. Пропонувалося послу висловити В.Молотову вітання німецької сторони з приводу рішення ввести війська РСЧА на терен Польщі. «Радянський уряд, — між усім іншм, говорилося в телеграмі, — таким чином, звільнить нас від необхідності знищувати залишки польської армії, переслідуючи їх аж до російського кордону». Пропонувався радянській стороні проект сумісного німецько-радянського комюніке та вказувалося на неприпустимість «міфологізування» радянською стороною ідеї загрози українському і білоруському населенню з боку Німеччини.

16 вересня 1939 Військова Рада Українського фронту під керівництвом Хрущова видала директиву № А0084 — наказ радянським військам увійти на терени Польщі з тим, аби «рішуче виступити на допомогу трудящим Західної України і Західної Білорусі». Перед вторгненням Український фронт лічив: 28 стрілецьких, 7 кінних дивізій, 10 танкових і 2 моторизовані бригади — близько 800 тисяч бійців і командирів; у взаємодії з військами фронту належало діяти військам НКВС — 55 тисяч бійців, близько 2 тисяч танків, 1100 бойових літаків, 4700 гармат.

Початок бойових дій[ред.ред. код]

17 вересня 1939 року (через 17 днів після наступу Вермахту на територію Польщі та після переходу німецьких військ річки Сян) о другій годині ночі Сталін в присутності Молотова і Ворошилова прийняв німецького посла Шуленбурга і повідомив про те, що Червона Армія приступає до бойових дій проти Польщі. О 3-15 ранку польському послові в Москві В. Гжибовському була вручена нота радянського уряду, у якій зазначалося, що

«Польська держава і її уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свої дії договори, укладені між СРСР і Польщею. Надана самій собі й залишена без керівництва, Польща перетворилася в зручне поле для всяких випадків і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більш нейтрально ставитися до цих фактів»[18]

Крім того зверталась увага на беззахисне положення українського й білоруського населення.

«Через таке положення радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусі»[18]

Якщо до 23 серпня Радянський уряд, захищаючи свої інтереси від можливої загрози, вимагав на тристоронніх переговорах проходу Червоної Армії через польську територію, але отримав відмову від польського уряду, то нині відсутність такого оголошувалась достатньою підставою для здійснення цих дій. Польща уподібнювалась пустелі, що могла бути заповнена або ж силами, що загрожували СРСР, або ж Червоною Армією. [19]

Співвідношення військових сил Польщі та СРСР на час вторгнення[1]

Польща Польща СРСР СРСР
Особовий склад 370 000 617 588
Артилерійська зброя і міномети 540 4 959
Танки 70 4 733

О 5-00 17 вересня передові та штурмові загони Червоної Армії, всього сім армій, 1 кінно-механізована група, біля 615 000 чоловік, 4900 гармат і мінометів, 4700 танків, 3300 літаків, перетнули кордон та розгромили польську прикордонну охорону: полки «Сарни», «Здолбунів», «Чортків» Корпусу Охорони Пограниччя — 12 тисяч бійців. Перші години операції підтвердили дані радянської розвідки про відсутність значних угруповань польських військ, що дозволило прискорити наступальні дії. Всі основні сили польської армії в той час билися на заході проти Німеччини, а на сході були присутні лише нечисленні частини та прикордонники, які контролювали захищений Договором про ненапад між СРСР і Польщею тил.

Отримавши повідомлення про перехід Червоною Армією польського кордону, німецьке командування віддало наказ військам зупинитися на лінії Сколе — Львів — Володимир-Волинський — Брест — Білосток.

Близько 18:00 передовий загін 45-ї стрілецької дивізії РСЧА зайняв місто Рівне, роззброївши дрібні частини польської армії.

4-й кавкорпус РСЧА форсував р. Збруч, польська прикордонна сторожа кілька годин чинила спротив; увечері корпус досяг р. Стрипу; 13-й стрілецький корпус вийшов до Дністра; 5-й кавалерійський корпус досяг лінії Трибуховиці-Дуліби; 25-й танковий корпус увечері після нетривалого бою зайняв Чортків.

Біля 23:40 по радіо передано наказ Міністра оборони Польщі Ридз-Смігли: військам відступати напрямком Румунії і Угорщини найкоротшими шляхами, не вступати у бої з червоними частинами, якщо вони не чинять спроб роззброїти польські частини. Але згідно до наказу наркома оборони СРСР Ворошилова, Червона Армія повинна була відрізати польські війська від румунського кордону, щоби не лишити полякам шансу на врятування.[20]

В ніч з 17 на 18 вересня радянські війська взяли Тернопіль — частини і з'єднання 6-ї армії РСЧА (24-а танкова бригада разом із 136-м полком 97-ї стрілецької дивізії, 10-а танкова бригада та 5-та кавалерійська дивізія), полонено 600 польських вояків; Збараж, Коломию −23-я танкова бригада РСЧА, роззброєно біля 10 000 військових 3 польських піхотних дивізій. О 7-й ранку 18 вересня 36-а танкова бригада РСЧА зайняла Дубно, роззброєно частини тилу 18-ї і 26-ї польських піхотних дивізій, полонено 6000 вояків. Під вечір 18 вересня 36-а танкова бригада і розвідувальний батальйон 45-ї стрілецької дивізії РСЧА в Луцьку, взято в полон до 9 тисяч польських військових. Впродовж 18-19 вересня — Красне, Озерну, Сокаль, Броди, Бібрку, Рогатин, Долину.

Під вечір 18 вересня кораблі Дніпровської воєнної флотилії перетнули кордони Польщі.

19 вересня частини РСЧА підійшли до Львова. Тут Червона армія зустрілась з частинами вермахту: 1-а і 2-а гірсько-піхотні дивізії вермахту, які вже упродовж майже тижня — з 12 вересня — блокували з півночі, заходу і півдня в місті 15-тисячний польський гарнізон на чолі з генералом В. Лянгером. Близько 2:00 зведений мотозагін 2-го кавкорпусу 24-ї танкової бригади РСЧА невдало спробував з ходу взяти місто; о 8:30 під час німецької атаки відбулася випадкова перестрілка між радянськими і німецькими військами. Внаслідок переговорів між радянським і німецьким командуванням німці відійшли з цього району[21]. Червона армія здійснила декілька невдалих спроб здобути Львів. 21 вересня німецькі частини, за домовленістю з радянським керівництвом, зняли блокаду Львова, відходять на захід; позиції зайняли частини XVII-го стрілецького корпусу та 2-го кінного корпусу РСЧА — отримали наказ атакувати місто 21 вересня. Радянські частини через непорозуміння обстріляли німецьку колону, що відходила з міста. Тоді ж на околиці Львова відбулася зустріч радянської і польської делегацій, поляки повідомили про намір генерала Лянгнера прибути на переговори у Винники увечері; радянське військове керівництво відклало атаку Львова до ранку 22 вересня. 22 вересня 1939 року після переговорів з радянським командуванням львівський гарнізон погодився капітулювати на почесних умовах, які, втім, не було виконано: в 11.00 підписано угоду, о 14-й польські війська почали складати зброю, о 15.00 з'єднання 2-го кавалерійського корпусу у пішому строю сумісно з танками 24-ї, 38-ї та 10-ї танкових бригад вступили у місто. Пункт 8 підписаної польською і радянською сторонами угоди гарантував офіцерам польської армії особисту свободу, недоторканість майна, право на виїзд до зарубіжних країн. При виході з міста обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і НКВС та відправлені на розстріл в табори смертників[22].

Вдень 19 вересня частини 23-ї танкової бригади вступили до Станіслава, увечері до Галича, під Галичем полонених до 40 000 жовнірів. Під Костополем сили 87-ї дивізії 15-го стрілецького корпусу РСЧА розбили 2 польских полки з артилерією, полонено 1500 польських солдатів і офіцерів. 19-21 вересня частини 60-ї стрілецької дивізії 5-ї армії вели бої з польськими військами за Сарненський укріплений район. Пізно ввечері 19 вересня 36-а танкова бригада взяла містечко Торчин, після невеликого бою з поляками вступила у Володимир-Волинський.

20 вересня Червона армія зайняла Ковель; того ж дня частини німецької 10-ї танкової дивізії генерала Шааля через непорозуміння атакували кіннотників 2-го кавалерійського корпусу РСЧА; під Львовом після тижневих боїв з німцями ліквідовано півторатисячне угруповання генерала броні К.Соснковського в Брюховицьких лісах. Інформація радянського командування: протягом 17-20 вересня Червона армія роззброїла 3 піхотні польські дивізії, 2 кавалерійські бригади, захопила в полон 60 тис. солдат і офіцерів.

20-22 вересня відбувалася оборона поляками міста Гродно в Білорусі.

22 вересня з'єднання 8-го стрілецького корпусу вийшли на фронт Володимир-Волинський — Сокаль, роззброєно до 10 тисяч польських військових. Війська 5-ї армії Українського фронту вийшли на рубіж Ковель — Володимир-Волинський — Іваничі. 24 вересня генеральний штаб РСЧА повідомляв про здобуття міст Любомль, Грубешів, Унів, Янів (20 км від Львова), Комарно, Борислав, Дрогобич, 25 вересня — Унятичів, 26 вересня — Белз, Холм, Замостя, Яворів, Самбір, Турку. Найпізніше радянська влада в рамках «визвольного походу» на теренах Галичини прийшла до Старого Самбора — 27 вересня. 29 вересня ЧА зайняла Лесько — тепер повітове містечко в Підкарпатському воєводстві Польщі. Того ж дня закінчився триденний бій під Шацьком- 3,5 тисячне угруповання частин Корпусу Охорони Пограниччя під командуванням генерала Орліка-Рюцкеманна (за польськими джерелами, частини 50-ї армії втратили близько 500 бійців та 8 танків); рештки польських сил відійшли в білоруські ліси. 30 вересня відбулися бої окремої оперативної групи «Полісся» генерала Франтішка Клеберга з РСЧА під Парчевом і Мілановом (Любельське воєводство).

Часом на початок жовтня у військах Українського і Білоруського фронтів нараховувалося до 2 420 000 військовиків у 60 стрілецьких, 13 кавалерійських дивізіях та 18 танкових бригадах, більше 5400 гармат, 6000 танків і 3 700 літаків.

Завершальними акордами 5 жовтня радянські війська розбили групу полковника Зелєнєвського, полонили 6500 польських вояків, з них було 360 офіцерів.

Обмін територіями з німецькими військами та спільні воєнні дії проти польських сил[ред.ред. код]

21 вересня командувач Українського фронту С.Тимошенко надіслав директиву військам: «При зверненні німецьких представників до командування наших частин про надання допомоги для знищення польських частин або банд — командирам виділяти необхідні сили, забезпечувати спільну ліквідацію ворожих сил».

Після низки дипломатичних перемовин і відповідного остаточного узгодження демаркаційної лінії, німецькі війська почали передавати СРСР раніше захоплені ними українські та білоруські міста. Так 22 вересня Червоній армії було передано місто Стрий, 24 вересня — Дрогобич, передано і Самбір, який 11 вересня зайняли частини 18-го армійського корпусу генерал-лейтенанта Е.Баєра, та Яворів, зайнятий 12 вересня частинами дивізії «Німеччина».

14-16 вересня у Бересті поляки відбили 7 атак армійського корпусу, яким командував ветеран першої світової, генерал Вермахту Гайнц Вільгельм Гудеріан. На цьому атаки не припинялися, але навіть за допомоги моторизованих дивізій Гудеріану не вдалося остаточно вибити поляків з Берестя. Тому урочиста передача Берестя від Вермахту до РСЧА, більш відома як спільний військовий парад Вермахту і Червоної армії[23], проводилася в той час, коли в місті, в Берестейській фортеці знаходився останній не вибитий Гудеріаном батальйон капітана Радзишевського, з єдиною уцілілою гарматою і боєзапасом до неї. Декількома днями раніше командування Війська Польського прийняло рішення йти і Радзишевському дали наказ відступати. Проте комбат заявив підлеглим, що дозволяє їм відступити, а сам буде битися. Солдати вирішили залишитися зі своїм командиром. Таким чином, після отримання «недовзятого» Берестя, довершувати розпочате Вермахтом взялася Червона армія[24].

22 вересня 1939 батальйон Радзишевського відбив перші 3 атаки РСЧА. Безуспішні спроби взяття форту Совєтами тривали і в наступні дні. 26 вересня Червона армія задіяла вже важку артилерію, а потім прислала переговірників. Вони повідомили капітану, що СРСР прийшов «допомогти полякам» і запропонували скласти зброю. На це Радзишевський відповів, що якщо росіяни не є ворогами, то повинні залишити польський форт. Але оскільки боєзапас у поляків до того часу закінчився, залишки батальйону були змушені відступити. Згодом, за доносом місцевих комуністів ГУДБ НКВС вистежило і заарештувало комбата Радзишевського. Через рік його та інших полонених офіцерів перевели під Катинь, де згодом розстріляли[25].

В подальшому радянські війська вели бойові дії з окремими польськими загонами, які намагалися пробитися до кордонів Румунії та Угорщини. Ці операції Червона армія також нерідко проводила у взаємодії з частинами вермахту. Наприклад, 26-28 вересня в районі Журавинець між Мостиськами і Медикою радянські війська (частини XVII-го стрілецького корпусу і 12-ї армії) спільно з німцями розбили 4-х тисячну кінну групу (5-6 кавалерійських полків) польських військ під орудою генералів Владислава Андерса та Константіна Плісовського, що саме намагалася перейти кордон з Угорщиною; пораненим потрапив до полону генерал Андерс. 27 вересня маршал С.Тимошенко доповів Й.Сталіну і К.Ворошилову про розгром спільно з німцями у районі Немирова 6-ти тисячної групи генерала Перховського.

Підсумки[ред.ред. код]

Територіальні зміни[ред.ред. код]

Четвертий розподіл Польщі

Результатом Польського походу було приєднання до Радянського Союзу території Західної України та Західної Білорусі. Положення нового кордону було закріплено радянсько-німецьким договором про кордон від 28 вересня 1939 року. Новий кордон в основному збігався з «лінією Керзона», що була рекомендована в 1919 році Паризькою мирною конференцією як східний кордон Польщі. Вона розмежовувала області компактного проживання поляків з одного боку, українців і білорусів з іншого.

Території на схід від річок Західний Буг і Сян були приєднані до Української РСР і Білоруської РСР. Це збільшило територію СРСР на 196 тис. км² (50,4% території Польщі), а населення — на 13 млн.

На позачерговій п'ятій сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня - 2 листопада 1939 року нарком Закордонних справ Молотов так оцінив радянську аґресію проти Польщі[26]:

Правлячі кола Польщі немало хизувалися "міцністю" своєї держави і "міццю" своєї армії. Однак, виявилося достатнім короткого удару по Польщі з боку спочатку німецької армії, а потім - Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору.

Після цього, судіть самі: змінилося або не змінилося за останній період зміст таких понять, як "аґресія", "аґресор"?

Наші відносини з Німеччиною, як я вже сказав, покращилися докорінно. Не тільки безглуздо, але й злочинно вести таку війну, як війна за "знищення гітлеризму".

Втрати сторін[ред.ред. код]

Більша частина польських військовослужбовців, які опинилися в радянському полоні, була відразу ж звільнена. У таборах НКВС залишилося 125,4 тис. осіб. З них в 19391941 роках було передано Німеччині 43054 осіб, німці передали СРСР 13575 осіб. Навесні 1940 року органами НКВС в Катинському лісі (Смоленська область) були розстріляні 15131 військовополонений (в основному офіцери польської армії та поліцейські).

Втрати сторін[2]

Польща Польща СРСР СРСР
Загиблі 3 500 795
зниклі безвісти невідомо 59
Поранені 20 000 2 019
Взяті в полон 452 500

Наслідки[ред.ред. код]

30 липня 1941 року з підписанням Угоди Сікорського-Майського СРСР де-юре визнав західноукраїнські землі за Польщею.

23 вересня 2009 року Сейм Польщі одностайно засудив агресію СРСР 1939 року, назвавши Польщу «жертвою двох тоталітаризмів: нацизму та комунізму», а розстріл польських офіцерів у Катині навесні 1940 року «військовим злочином з ознаками геноциду»[27].

Згідно до даних Інститута національної пам'яті (Польща), після нападу СРСР на Польщу сотні тисяч людей загинули в таборах ГУЛаг. Всього - мільйон жертв репресій. Крім того, за даними істориків, Червона армія під час нападу на Польщу здійснила багато воєнних злочинів. До червня 1941 року, як оцінили дослідники, жертвою прямих радянських репресій стали близько мільйона польських громадян, які етнічно були не тільки поляками, а й євреями, білорусами, українцями та чехами[28]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Складено на основі:
    • Мельтюхов М. И. Упущенный шанс Сталина. Советский Союз и борьба за Европу: 1939–1941 (Документы, факты, суждения). — М.: Вече, 2000. Таблица 7. Численность советских войск на 17 сентября 1939 г.
    • Лебедева Н. С. Четвёртый раздел Польши и катынский расстрел //Другая война. 1939–1945.- М., 1996. — С.249.
  2. а б в Складено на основі: Мельтюхов М. И. Упущенный шанс Сталина. Советский Союз и борьба за Европу: 1939–1941 (Документы, факты, суждения). — М.: Вече, 2000. — Таблица 8. Потери сторон в сентябре 1939 г.
  3. У сучасній українській історіографії вживається також назва «Радянсько-польська війна 1939» Див.: Енциклопедія історії України: В 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка, 2003 — ISBN 966-00-0632-2
    Т. 1 : А—В. — 2003. — 688 с. : іл.— С. 600. ISBN 966-00-0734-5
  4. Словник української мови, Академічний тлумачний словник (1970—1980)
  5. Антигітлерівська коаліція після Радянсько-Німецького вторгнення до Польщі
  6. Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов, Історія України (навчальний посібник). Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. ISBN 948-966-518-464-5
  7. (рос.) Протокол о введении в действие Парижского договора от 27 августа 1928 года об отказе от войны в качестве орудия национальной политики
  8. (пол.) Pakt nieagresji między Rzecząpospolitą Polską a Związkiem Socjalistycznych Republik Rad, podpisany w Moskwie dnia 25 lipca 1932 r.
  9. Радянський період 1939—1941 рр
  10. «Советский Союз взял под свою защиту население Западной Украины и Западной Белоруссии. 17 сентября 1939 г. Красная Армия перешла советско-польскую границу.<…> Освободительный поход Красной Армии завершился к концу сентября.»
    В кн.: Всемирная история / Академия наук СССР / Под ред. В. В. Курасова (отв. ред.), А. М. Некрича и др. В 10-ти т.— М.: Мысль, 1956–1965.— Т. X. С. 95.
  11. Очерки истории Министерства иностранных дел России. 1802–2002: В 3 т.— М.: ОЛМА—ПРЕСС, 2002.— ISBN 5-224-03651-8 Т. 2. 1917–2002 гг.— 624 с. ISBN 5-224-03653-4 С. 260.
  12. (пол.)Władysław Pobóg-Malinowski, Najnowsza historia polityczna Polski 1939-1945, Warszawa 1981, s. 135.
  13. (пол.) Karczewski: „Nóż w plecy, który wbili Polsce sowieci 17 września, zmienił całkowicie nasze położenie”
  14. Ширер У. Взлет и падение Третьего рейха
  15. Очерки истории Министерства иностранных дел России. 1802–2002: В 3 т. Т. 2 (рос.)
  16. Договор о ненападении между Германией и Советским Союзом (рос.)
  17. Осьмачко С. Г. Красная Армия в локальных войнах и военных конфликтах (1929–1941): боевой опыт и военная политика. — Ярославль, 1999. стр. 11
  18. а б Правда. 18 сентября 1939 г.; Документы внешней политики. Т. 22. Кн. 2. С. 96; ДМИСПО. Т. 7. С. 178.
  19. Волков С. В., ЕМельянов Ю. В. До и после секретный протоколов. — М.: Воениздат, 1990.— С. 158.
  20. Директива у війська УРСР про приєднання Галичини і Волині. 1939 рік
  21. Запис в щоденнику Ф. Гальдера від 20 вересня 1939 року: Вирішено: Росіяни займуть Львів. Німецькі війська очистять Львів. День ганьби німецького політичного керівництва…
  22. Андрій Байцар, Доцент ЛНУ ім. І. Франка, депутат ВМР: "Договір про здачу Львова Червоній армії поляки підписали у Винниках"
  23. Кінохроніка спільного військового параду частин вермахту і Червоної армії в Бересті (1939 рік)
  24. Оборона Берестя (1939)
  25. (рос.) Червоний бліцкриг. Володимир Бєшанов.
  26. Стенографічний звіт. Видання Верховної Ради СРСР 1939 сс. 7-24.
  27. Сейм Польщі одностайно засудив агресію СРСР проти країни у 1939 році
  28. Інститут національної Пам'яті Польщі розраховував: один мільйон жертв радянської агресії

Джерела[ред.ред. код]