Політологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Політологія або Політична наука (англ. political science, фр. sciences politiques; від (грец. πολιτικός, politikos - суспільний, громадський, грец. πόλις, polis — місто, politika  — державні й суспільні справи) — соціально-гуманітарна наука про політику, її роль і функції в житті суспільства, зокрема, про її теорію; функції політичної системи та влади; функції і характер держави; сутність, форми та методи діяльності суб'єктів політики та закономірності і випадковості розвитку політичного процесу; про проблеми глобальної політики, зокрема, міжнародних відносин.

Дослідження політики у політології міждисциплінарні і відображаються у їх інтеграції з іншими дисциплінами [1] насамперед із соціологією, психологією, правом. Політологія ж вивчає їх, інтегруючи в себе окремі аспекти цих дисциплін.

Зміст

Термінологія науки[ред.ред. код]

Польська дослідниця Барбара Witkowska-Rozciecha у дослідженні проблем політичної науки розглядає терміни: політологія, політична наука та політичні науки як синоніми [2].

Категорії науки[ред.ред. код]

Три категорії (ключові поняття) політичної науки: сила, держава і політика.

Історія дисципліни[ред.ред. код]

Історію розвитку політичних знань можна умовно розділити на три періоди:

  • Донауковий, зокрема, Філософський - до середини ХІХ-го ст.;
  • Емпіричний. - З середини XIX-го ст. по 1948-й р.;
  • Рефлексія. - З 1948-го р. до наших днів.

Донауковий період накопичення політичних знань[ред.ред. код]

Міфологічний етап[ред.ред. код]

Почався в Стародавньому світі з політичної думки Стародавнього Сходу. Знання про політику (зокрема владу - грец. Πολιτικές Επιστήμες (від. гр. logos — слово, поняття, вчення - букв. політична епістемологія, політзнання)) починає накопичуватись разом з виникненням самої політичної влади. Волхви Давньої України, жреці Стародавнього Єгипту, мудреці імператорів Давнього Китаю  володіли певними політичними знаннями і відбивали їх у політичних вченнях релігійного чи міфологічного забарвлення. В цей період і влада і знання про неї були справою невеликої, закритої групи людей, яка могла набувати рис касти, яку український політичний мислитель та ідеолог І-ї половини ХХ-го ст. Дмитро Донцов називав провідною верствою, яка розглядала політику як політичне мистецтво.

Філософский етап[ред.ред. код]

  • Серед представників цього етапу у античному світі виділяютьː

Демокріта з Абдери, який виступав за демократичну форму правління; засновників політичної філософії - Платона - теоретика тоталітаризму і Аристотеля - який наголосив на необхідності маневрування між конкуруючими інтересами різних соціальних груп;

  • Ціцерона, оратора, який багато зробив для вдосконалення політичної думки Античності.

Найбільш відомі з праць праць з цього періоду розвитку політичної думки, що дійшли до сьогодніː

В Західній Європі політичні знання починають набувати характеру політичної філософії на межі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати політичні процеси за допомогою філософських підходів і методів. Основи європейської політичної філософії з цього часу почали закладати Н. Макіавеллі - італійський мислитель з Флоренції (XVI-го ст.), який вважається засновником сучасної політичної соціології, І. Кант, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Лок, Ш.-Л. Монтеск'є, Дж. Б. Віко та ін. Відповідно у цей час галузь знань про політику отримала нову назву — політична філософія.

Найбільш відомі з праць праць з цього періоду розвитку політичної думки, що дійшли до сьогодніː Відродження: Макіавеллі, «Державець», «Міркування про першу декаду Тита Лівія» - відмова від погляду на політику як предмет божественного провидіння, влада монархів розглядається як цілком людське явище, тому книга Макіавеллі досі сприймається багатьма як зразок крайнього політичного цинізму. Новий час: Спіноза, «Богословсько-політичний трактат»; Гоббс, «Левіафан»; Локк, «Два трактати про правління». Твори просвітителів (Монтеск'є, Вольтер, Руссо). Цей період розвитку галузі тривав до середини XIX століття. Його представниками були також - соціалісти-утопісти (Оуен, Фур'є, Сен-Сімон), Ф. Ніцше З ХХ ст. - тоталітарна політична думка (праці А. Гітлера, М. Каддафі, представників «історичного матеріалізму»). її противники - К. Поппер, «Відкрите суспільство та його вороги».

Розвиток політичної науки в модерний період[ред.ред. код]

Знання про політику починають набувати характеру науки в європейський Новий час. Починається вивчення політики науковими методами. Перші кафедри політичної науки відкрились у 1640-х рр. — в Республіці Сполучених Провінцій (університет Лейдена) і королівстві Швеція (університет Упсали). Однак в провідних державах Заходу як самостійна наукова і навчальна дисципліна політична наука оформилась набагато пізніше — в ІІ-й половині XIX-го ст, коли почався емпіричний етап розвитку науки, який тривав до 1945 року, почалося викладання політичної науки в навчальних закладах. Великий вплив на її розвиток справила соціологія, зокрема марксизму. У США у 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових закладів. 1903 роком датується створення Американської асоціації політичних наук. Це пов'язано з розвитком капіталізму та банківської системи, демократичних інституцій та потребі у формуванні фахового підходу до політичного та адміністративного управління запитом на кадри для сфери активних комунікацій в ієрархії координаційного управління колоніальних держав, до числа яких США увійшли з перемогою в Іспано-американсьькій війні 1898-го р. Тому у 1920-30-ті рр. центром розвитку науки стають США. У 1896-му р. італійський політолог і соціолог Г. Моска опублікував книгу «Елементи політичної науки», що дало підстави говорити про поширення політичної науки у Європі починаючи з кінця XIX-го ст..

Найвідоміші праці періодуː з XIX ст. - соціальні концепції К. Маркса, М. Вебера і Г. Спенсера. З ХХ ст. - труди Римського клубу.

Необхідність ідеологічної боротьби з СРСР наприкінці 1940-х, однією з ідеологічних платформ якого була політична економія (див. Політологія СРСР), а також бурхливий повоєнний розвиток такого напрямку соціології як політтехнологія, спонукала політичну еліту країн НАТО, зняти негласне табу з цієї теми, доповнивши її політтехнологією, і оформити як самостійну галузь наукового знання; до того коло питань, пов'язаних з теорією державного устрою, розглядався в рамках соціальної філософії, а з кінця XIX століття - і в соціології.

Становлення політичної науки у глобальному масштабі завершилося на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948-го р.), який був організований з ініціативи ]ЮНЕСКО]]. На цьому семінарі було окреслено предмет цієї науки, рекомендовано включити курс політичної науки як загальнообов'язкової загальноосвітньої дисципліни в систему вищої освіти.

Згаданий семінар визначило чотири складові політичної науки[3]:

  1. історія політичної думки і теорія політики;
  2. політичні інститути і процеси в т. ч.ː
  1. політичні партії громадські організації і групи тиску в т. ч.ː
  1. теорія міжнародних відносин, політики і права в т. ч.ː

У 1949 році утворено Міжнародну асоціацію політичних наук.

Об'єкт дослідження науки =[ред.ред. код]

Політична влада, основи її правової системи, визначення засад її легітимності, з'ясування механізмів забезпечення її стабільності і оптимальності з погляду правління. Крім цього, об'єктом вивчення політичної науки є політика, політична сфера суспільного життя.

Предмет дослідження науки =[ред.ред. код]

В уявленні багатьох вчених політологія являє собою міждисциплінарну науку, предметом вивчення якої є Закономірності взаємин соціальних суб'єктів з приводу політичної влади; тенденції і закони функціонування і розвитку політичного життя, які відображають реальний процес включення суб'єктів політики в діяльність з реалізацією політичної влади і політичних інтересів. Але в той же час багато вчених дотримуються протилежної точки зору, вважаючи, що немає особливих підстав для відкриття «вічних» істин і «незмінних» політичних законів[4]. На їхню думку, часто прихильники пошуку політичних законів не враховують головного - те, що один теоретик розглядає як «прогрес», для іншого виявляється регресом.

Проблеми, якими займається політологія, можна розділити на три великі блоки[5]:

  1. філософські та ідейно-теоретичні підстави політики, системоутворчі ознаки і найважливіші характеристики підсистеми політичного, політичні феномени, властиві тому чи іншому конкретному періоду історії;
  2. політичні системи і політична культура, їх відмінності і подібності, переваги та недоліки, політичні режими, умови їх зміни і т. ін.;
  3. політичні інститути, політичний процес, політична поведінка і т. ін.

Методологія політичної науки[ред.ред. код]

Методологія науки включає в себе три групи компонентівː принципи дослідження, досслідницькі підходи і конкретні методи дослідження.

Принципи політичної науки[ред.ред. код]

  • Об'єктивності;
  • Верифікованості.

Основні підходи політичної науки[ред.ред. код]

Це концептуальні практико-теоретичні підходи до дослідження, що об'єднують сукупності специфічних методів політичної наукиː

  • Історичний - полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв 'язку та розвитку.
  • Інституційний - вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань тощо).
  • Соціологічний - сприяє з'ясуванню соціальної зумовленості політичних явищ і процесів, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, моралі, культури, релігії. Передбачає з'ясування залежності політики від суспільства, соціальної обумовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології, культури. У своїх крайніх проявах представлений в марксизм е - тезу залежно політичної структури від економічного базису.
  1. Психологічний (біхевіористичний або біхевіоралістський)' - прийшов на зміну інституційного підходу. Особливий розвиток отримав у США в останній третині XIX ст. Претендує на максимальну науковість у політології, широко використовує методи природничих наук, конкретної соціології. Суть біхевіоралістської методології полягає у вивченні політики за допомогою конкретного дослідження різноманітного поведінки окремих осіб і груп (але не інститутів). Конституюючі начала підходу: 1) політика має особистісний вимір, групові дії людей так чи інакше сходять до поведінки окремих особистостей, які і є об'єктом дослідження; 2) домінуючі мотиви поведінки людей - психологічні, вони можуть мати й індивідуальну природу; 3) політичні явища вимірюються кількісно; це відкриває перед політологами можливість використання математики. орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети. Беспосередньо вплив через особистості в історії показав і Девід Оуэн, англійський лікар та політик: "характерна риса "хюбриса" - небажання визнання помилок та асоціальна і аморальна політика". Він та інші автори показують маніакальність поведінки відомих політиків (Гітлер, Сталін, Черчіль): "Наприклад, Вінстон Черчілль і Рузвельт Теодор страждали маніакально-депресивними розладами, але якщо зауважити депресію у шанованого політика люди ще якось погоджувалися, то маніакальні симптоми - немає";
  • Системний - забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз зв'язків між окремими його елементами в межах цілого. В політиці вперше розроблений в 50-60-ті роки XX ст. Д. Істоном і Т. Парсонсом. Суть цього підходу полягає в розгляді політики як цілісного, складного організму, саморегульованого механізму, що знаходиться в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через вхід і вихід системи. Політичній системі належить верховна влада в суспільстві.
  1. Нормативно-ціннісний — передбачає з'ясування значення політичних явищ для суспільства й особистості, їх оцінку з точки зору загального блага і справедливості, свободи, поваги людської гідності і т. п. Цей підхід орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою і шляхів його практичного втілення. Виходить з належного чи бажаного і відповідно до цього будує політичні інститути і поведінку.
  • Структурно-функціональний - передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, соціальних змін індивидів.
  • Антропологічний - вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду.

Основні методи політичної науки[ред.ред. код]

Політологія володіє значним арсеналом дослідницьких методів, оскільки є міждисциплінарною наукою і використовує методологічну базу всіх суміжних дисциплін. Методи, що їх використовує політологія можна поділити на такі групи:

- логічні (Загально-філософські) використовувані політологією як однією із суспільствознавчих наук (поряд із соціологією, економікою). Це - не її власні методиː

- загальнонаукові (порівняльний, термінологічний, стуктурно-функціональний) в т. ч.ː

  • Порівняльний - зіставлення однотипних політичних явищ (політичних режимів, державного устрою тощо), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій, політичних рішень і т. д. Дає можливість встановити спільні і відмінні риси політичного життя різних епох, народів, країн.

- емпіричні (прикладні) методи досліджень - отримання первинної інформації про політичні факти:

Функції політичної науки[ред.ред. код]

  • Описова (Гносеологічна) - полягає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? У чому її природа та специфіка? хто виступає суб'єктом політики?
  • Пояснювальна - дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? Чому ці факти мають саме такі властивості?
  • Інструментальна - пов'язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.
  • Інноваційна - прагне надати прогнозам і висновкам максимальну наукову обгрунтовану і максимальну контрольовану форму.
  • Прогностична (експертна) - полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність або коли відбудуться певні політичні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез.
  • Методологічна - охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань.
  • Світоглядна (Ідеологічна) - утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб'єктів. Полягає у розробці стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичних процесів тощо.
  • політичної соціалізації - забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.
  • Прикладна (управлінська) - розробляє критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує провідною інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу.
  • Нормативна - проявляється в регламентації відносин між суб'єктами політичного життя.

Політична наука як навчальна дисципліна[ред.ред. код]

Як навчальна дисципліна, політична наука включає в себе такі основні дидактичні одиниці: предмет політичної науки та її методологія; історія політичної думки людства; розвиток політичної думки в Україні; теорія влади і владних відносин; політична система суспільства; політична культура; політичні партії та партійні системи; політичні еліти та лідерство; глобальний політичний процес; політичне прогнозування та ін.

Усю сукупність проблем, які вивчає політична наука, можна згрупувати у такі умовні розділи: вступ у політичну науки, історія політичних вчень, теорія політики та прикладна політологія (соціологія політики). Головне завдання політичної науки як навчальної дисципліни — опрацювання і таке викладення загально-теоретичного і практичного матеріалу відповідно до завдань політологічної підготовки спеціалістів будь-якого профілю, надання їм необхідного мінімуму наукових знань про політику у доступній формі.


Розвиток політичної науки в окремих країнах[ред.ред. код]

у Франції[ред.ред. код]

У Франції викладання «політичних і моральних наук» було започатковано ще під час Великої Французької революції. Нині більшість центрів французьких провінцій мають інститути політичних наук.

у Британії[ред.ред. код]

У Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії з 1885-го р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук, де здійснюється підготовка працівників органів державних влади та управління різних рівнів.

у США[ред.ред. код]

Наприкінці XX ст. у США на 1300 кафедрах працювало близько 25 тисяч фахівців з політології, діяло 100 Вчених рад із захисту дисертацій.

в державах Бенілюксу[ред.ред. код]

Голландський асоціація політологів - Голландське товариство політології (Nederlandse Kring voor Wetenschap der Politiek NKWP) видає журнал англійською мовою Acta política.

Диплом "Магістра політичної науки (politicologie)" можна здобути в університетах: Амстердама; Антверпена; Брюсселя; Гента з Політології (Politieke wetenschappen} по напрямахː національна або міжнародна політика, Дослідження ЄС в конфліктах і розвитку; Льовен: порівняльна політика, міжнародні відносини, політична теорія, політична поведінка і комунікації в голландській політиці; Неймеген: порівняльна політика, міжнародні відносини чи політична теорія і філософія)

в Норвегії[ред.ред. код]

Дисципліна створена після Другої світової війни. Спочатку її навчальні плани взяті з політичної історії, права та історії політичних ідей. Серед її головних розробників у перших десятиліття розвитку були - Фреде Кастберг (no:Frede Castberg), Йенс Аруп Сейп (no:Jens Arup Seip), Генрі Вален (no:Henry Valen) і Штайн Роккан (no:Stein Rokkan).

Політична наука як університетський предмет вперше почала читатись в 1947 р. в Університеті Осло для юристів та істориків на історико-філософському факультеті - з ініціативи адвоката та експерта з конституційного права Фреде Кастберг. В 1956 р. базою для викладання став факультет права. Окремий факультет політичних наук створений в 1957 р. з ініціативи приват-доцента Томаса Крістіан Віллера (no:Thomas Christian Wyller). З 1963 р. і дотепер політологія в Університеті Осло належить до факультету соціальних наук.

У 1965 р. Кнут Даль Якобсен (no:Knut Dahl Jacobsenr) став першим норвезьким професором політології. У наступному році він створив кафедру порівняльній політології в Університеті Бергена, відому завдяки Штейну Роккану. З 1980 р. в Університеті Бергена організовано два політологічні інститути: Порівняльної політології та Державного управління та організації знань (на даний час - Департамент з питань адміністрації та теорії організації). Центральне місце в розвитку останнього інституту відіграє політолог Йохан П. Олсен (no:Johan P. Olsen).

Окрім того існують відділ соціології та політології Норвезького університету науки і технології в Тронхеймі та факультет політичних наук в Університеті Тромсе та відділ політології та управління в університеті Агдер.

Зараз політологія вивчається в більшості норвезьких університетів і коледжів. Норвезька асоціація політології (no:Norsk statsvitenskapelig forening) організовує людей з вищою освітою (ступенем) з державних (політичних) наук (høyere utdannelse statsvitenskapelige).

в Данії[ред.ред. код]

Перший інститут політичних наук Данії (Danmarks institut for statskundskab), в якому міжнародна політика були виілена як самостійний елементом програми створена в Університеті Орхуса в 1964 р.[7].

Магістр в галузі політології університету Данії може називати себе cand.scient.pol. також існує титул cand.adm.pol але він протягом ряду років не використовується і не присвоюється. Студент політології називається stud.scient.pol, а бакалавр в галузі політології - B.Sc.pol[8].

У Данії програми з політики пропонують, ун-ти Копенгагена, Орхуса і Південної Данії (Оденсе) і за ступенем cand.scient.pol. Ун-ти Роскилле та Ольборг пропонують тісно пов'язану з політичною наукою освіту в галузі управління (ККО) та державного управління (ААУ). Кандидати які закінчили освіту у них отримують cand.scient.adm.

Втім, cand.polit. отримує кандидат наук з економіки Університету Копенгагена.

у Німеччині[ред.ред. код]

Майже в кожному великому німецькому університеті можна вивчати політичну науку - на різних рівнях складності. Раніше з цієї спеціальності часто пропонувались декілька аспірантських програм. Внаслідок поширення у вишах Болонського процесу в даний час для студентів-політологів пропонуються переважно програми ступеня бакалавра і магістра. Багато курсів стали міждисциплінарними і об'єднали матеріали щодо основних питань політичної науки з різних соціальних наук. Можна здати державний іспит на професією вчителя шкільного предмету громадянська освіта який є в в більшості провінцій ФРН під різними назвами: соціальні дослідження, суспільствознавство, політичні і соціальні науки, політика і бізнесу, і т. ін.

в Чехії[ред.ред. код]

У Чеській Республіці політичні науки розвивались під німецьким впливом, в першу чергу німецьких політичної науки та конституційного права. Зокрема їх в період Першої Республіки представляли Франтішек Вейр (František Weyr) та Едвард Бенеш (Edvard Beneš). Другий напрям, який розвивався в першій Республіці і з якого виникала політична наука - т. зв. Моральна філософія Томаш Масарик (cs:Tomáš Garrigue Masaryk) і Емануель Радль (cs:Emanuel Rádl)[9].

З появою комуністичного режиму в лютому 1948 р. дослідження політики заборонені до т. зв. Празької весни 1968 р., коли дослідення - на рік були відновлені. У наступний період - т. зв. нормалізації розвиток науки знову припинився[10].

Після оксамитової революції 1989 р. дослідження політичної науки в Чехії відновлюється. Основними темами політичних досліджень стали транзитологія (переходи від недемократичних режимів до демократій), партійні системи, теорія демократії, порівняння і міжнародні відносини. Політична наука в Чеській Республіці Сьогодні повністю консолідовані як наука[11].

У Чеській Республіці, політична наука формується в університетах. Сере чеських політологів можна відзначити професора Яна Філіпа (cs:Jana Filip), Петра Фіалу (cs:Petr Fiala), Максиміліана Стрміска (cs:Maxmilián Strmisk), Мирослава Новака (cs:Miroslav Novák), Бланку Річову (Blanku Říchovou) і доцентів Віта Глоушек (Víta Hlouška), Любомира Копечека (Lubomíra Kopečka) Ладіслава Кабаду (cs:Ladislav Cabada) і Пржемисла Росульку(Přemysl Rosůlka) та ін.

в Україні[ред.ред. код]

Початок викладання політичної науки на території України повязаний із вишами Львова. Так, в Україні у 80-ті роки XVII ст. - наприкінці існування І-ї Речі Посполитої в Академії Ієзуїтів та згодом - за імперії Габсбургів - в Йозефінському університеті викладалися курси «Політичні і комерційні знання»'. Лекційні курси «Політичне право і право націй», «Політичні знання і австрійське законодавство» також читалися у відновленому Габсбургами Львівському університеті. За ІІ-ї Речі Посполитої (в період 1918-1939 рр.) курси з політичної науки викладались у Львівському університеті.

У радянський період розвитку України з 1917 по 1991 рр. політичні проблеми розглядалися поза межами політичної науки - в рамках таких дисциплін як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., проте їх вивчення мало догматичний, однобокий характер зумовлений панівною в суспільстві марксистсько-ленінською ідеологією.

Наприкінці існування СРСР і в період відновлення незалежності України у 1990-1991-му рр. окремі колишні викладачі й дослідники наукового комунізму пропонували змінити його аналогічним заідеологізованим навчальним курсом - т. зв. науковим націоналізмом. Однак ця спроба не увінчалась успіхом.

Політична наука як новий навчальний курс почала викладатися в усіх вищих навчальних закладах України лише після розпаду СРСР - з 1991 р., на базі установ і кадрів які займались викладанням вищезгаданих дисциплін.

Зараз при Київському, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському національних університетах та інших освітніх закладах здійснюється підготовка спеціалістів, захищаються кандидатські та докторські дисертації, видається чимало наукової та навчальної літератури, спеціальні журнали та збірники.

У 1992 році створено Асоціацію політичних наук України. З 2007 року Асоціація політичних наук України прийнята до Міжнародної асоціації у якості колективного члена.

в Білорусі[ред.ред. код]

В Білорусі політологію викладають уː

  • Департаменті політичних наук Європейського гуманітарного університету (емігрантський - в Литві) (Дэпартамэнт палітычных навук ЭГУ);

Кафедри політології існують на:

  • Юридичному факультеті Білоруського державного університету (Юрыдычны факультэт БДУ);
  • факультеті перекваліфікації кадрів Академії управління при президенті Республіки Білорус (Акадэміі кіраваньня пра прэзідэнце РБ - Факультэт падрыхтоўкі);
  • Інституті соціально-гуманітарної освіти БДЕУ (Інстытут сацыяльна-гуманітарнае адукацыі БДЭУ)
  • Інституті парламентаризму і підприємництва (Інстытут парлямэнтарызму й прадпрымальніцтва)
  • Білоруского інституту правознавства (Беларускі інстытут правазнаўства).

в Росії[ред.ред. код]

Традиція викладання політичних наук в Росії існує з 1755-го року, коли за пропозицією М. В. Ломоносова в структурі Московського університету була заснована кафедра політики[12]. З 1804-го по 1835-й роки в складі Московського університету працював факультет моральних і політичних наук, який готував спеціалістів у галузі політики і політичної економії[13].

В СРСР політологія була офіційно визнана «буржуазною лженаукою»[14], що, втім, не завадило відкриттю в 1955-му році Радянської асоціації політичних наук.

В 1963 у на базі МВТУ ім. Баумана і МДУ ім. Ломоносова був створений Університет політичної пропаганди (з 1989-го року - Університет політичних проблем), в рамках якого починається викладання політології.

Відродження політології як академічної дисципліни в Росії відбулось у 1989-му році з часу введення дисципліни в реєстр спеціальностей вузів країни і відкриття в складі Московського державного університету імені М. В. Ломоносова відділення політології[12], перетвореного в 2008-го року в факультет політології МДУ. У січні 1989 року політологія введена як навчальна дисципліна в російській вищій школі. З цього моменту з'являються перші відкриті кафедри та відділення політології: в березні 1989 року в Ленінградському державному університеті на філософському факультеті СПбДУ (перша в СРСР і РФ), [[Російський університет дружби народів | РУДН] ], МГУ, МГИМО.

Новий імпульс до розвитку університетська політологія в Росії отримала у 2008-2009 роках внаслідок повноцінної інституціоналізації цієї дисципліни в рамках окремих факультетів найбільших університетів Росії - у вересні 2008-го року створено Факультет політології МДУ[15], в березні 2009-го року - факультет політології СПбДУ.

в Польщі[ред.ред. код]

У Польщі тривалий час існувало розрізнення на політичні науки і науки про політику .До перших відносили (ті які займаються розглядом політики), такі як соціологія, політична економія, політична історія, історія громадської думки, соціологія політичних відносин, соціальна політика, політична географія.

Початком відділення політології від інших соціальних наук у Польщі вважають створення у 1902 році у Львові школи політичних наук. У міжвоєнний період був найбільшим університетом політології в школі політичних наук Краків.

Після Другої світової війни у 1948 р. академічна політична наука в Польщі була залежна від офіційної ідеології політології та замінена науковим соціалізмом і сталінською версією Марксизму.

Відновлення політології пов'язане з еволюцією тоталітаризму після жовтня 1956-го року. З 1957 року Польське політологічне товариство (Polskie Towarzystwo Nauk Politycznyc - PTNP), що є одним із засновників Міжнародної асоціації політичної науки (IPSA). - В 1967 році ініційоване створення Інституту політичних наук (Instytutu Nauk Politycznych) Варшавського університету. Перший захист докторського ступеня в політичній науці в Інституті відбувся в 1971-му році а перша габілітація - в середині 1970-х років. У цей же час розвивалось викладання політології в інших польських університетах, при них з'явилися науково-дослідні центри.

Сьогодні політична наука дисципліна в Польщі вичаєтся і викладається майже у всіх польських університетах і багатьох приватних гуманітарних навчальних закладах.

У польська наукова література традиційно поділяє політологію на п'ять відділів[16]:

Зараз у Польщі дослідження в рамках політичні науки проводяться за наступними напрямками:

  • власне політична наука (politologia);
  • міжнародні відносини (stosunki międzynarodowe);
  • соціальна політика (polityka społeczna);
  • європеїстика (Europeistyka);
  • національна безпека (bezpieczeństwo narodowe);
  • внутрішня безпека (bezpieczeństwo wewnętrzne);
  • журналістика та соціальні комунікації (dziennikarstwo i komunikacja społeczna).

Деякі з цих напрямків об'єднуються наприклад європейські дослідження Східної Європи чи спеціалізуються - через виділення політичного маркетингу.

Розвиток політичної науки в окремих країнах[ред.ред. код]

у Франції[ред.ред. код]

У Франції викладання «політичних і моральних наук» було започатковано ще під час Великої Французької революції. Нині більшість центрів французьких провінцій мають інститути політичних наук.

у Британії[ред.ред. код]

У Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії з 1885-го р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук, де здійснюється підготовка працівників органів державних влади та управління різних рівнів.

у США[ред.ред. код]

Наприкінці XX ст. у США на 1300 кафедрах працювало близько 25 тисяч фахівців з політології, діяло 100 Вчених рад із захисту дисертацій.

в державах Бенілюксу[ред.ред. код]

Голландський асоціація політологів - Голландське товариство політології (Nederlandse Kring voor Wetenschap der Politiek NKWP) видає журнал англійською мовою Acta política.

Диплом "Магістра політичної науки (politicologie)" можна здобути в університетах: Амстердама; Антверпена; Брюсселя; Гента з Політології (Politieke wetenschappen} по напрямахː національна або міжнародна політика, Дослідження ЄС в конфліктах і розвитку; Льовен: порівняльна політика, міжнародні відносини, політична теорія, політична поведінка і комунікації в голландській політиці; Неймеген: порівняльна політика, міжнародні відносини чи політична теорія і філософія)

в Норвегії[ред.ред. код]

Дисципліна створена після Другої світової війни. Спочатку її навчальні плани взяті з політичної історії, права та історії політичних ідей. Серед її головних розробників у перших десятиліття розвитку були - Фреде Кастберг (no:Frede Castberg), Йенс Аруп Сейп (no:Jens Arup Seip), Генрі Вален (no:Henry Valen) і Штайн Роккан (no:Stein Rokkan).

Політична наука як університетський предмет вперше почала читатись в 1947 р. в Університеті Осло для юристів та істориків на історико-філософському факультеті - з ініціативи адвоката та експерта з конституційного права Фреде Кастберг. В 1956 р. базою для викладання став факультет права. Окремий факультет політичних наук створений в 1957 р. з ініціативи приват-доцента Томаса Крістіан Віллера (no:Thomas Christian Wyller). З 1963 р. і дотепер політологія в Університеті Осло належить до факультету соціальних наук.

У 1965 р. Кнут Даль Якобсен (no:Knut Dahl Jacobsenr) став першим норвезьким професором політології. У наступному році він створив кафедру порівняльній політології в Університеті Бергена, відому завдяки Штейну Роккану. З 1980 р. в Університеті Бергена організовано два політологічні інститути: Порівняльної політології та Державного управління та організації знань (на даний час - Департамент з питань адміністрації та теорії організації). Центральне місце в розвитку останнього інституту відіграє політолог Йохан П. Олсен (no:Johan P. Olsen).

Окрім того існують відділ соціології та політології Норвезького університету науки і технології в Тронхеймі та факультет політичних наук в Університеті Тромсе та відділ політології та управління в університеті Агдер.

Зараз політологія вивчається в більшості норвезьких університетів і коледжів. Норвезька асоціація політології (no:Norsk statsvitenskapelig forening) організовує людей з вищою освітою (ступенем) з державних (політичних) наук (høyere utdannelse statsvitenskapelige).

в Україні[ред.ред. код]

Початок викладання політичної науки на території України повязаний із вишами Львова. Так, в Україні у 80-ті роки XVII ст. - наприкінці існування І-ї Речі Посполитої в Академії Ієзуїтів та згодом - за імперії Габсбургів - в Йозефінському університеті викладалися курси «Політичні і комерційні знання»'. Лекційні курси «Політичне право і право націй», «Політичні знання і австрійське законодавство» також читалися у відновленому Габсбургами Львівському університеті. За ІІ-ї Речі Посполитої (в період 1918-1939 рр.) курси з політичної науки викладались у Львівському університеті.

У радянський період розвитку України з 1917 по 1991 рр. політичні проблеми розглядалися поза межами політичної науки - в рамках таких дисциплін як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., проте їх вивчення мало догматичний, однобокий характер зумовлений панівною в суспільстві марксистсько-ленінською ідеологією.

Наприкінці існування СРСР і в період відновлення незалежності України у 1990-1991-му рр. окремі колишні викладачі й дослідники наукового комунізму пропонували змінити його аналогічним заідеологізованим навчальним курсом - т. зв. науковим націоналізмом. Однак ця спроба не увінчалась успіхом.

Політична наука як новий навчальний курс почала викладатися в усіх вищих навчальних закладах України лише після розпаду СРСР - з 1991 р., на базі установ і кадрів які займались викладанням вищезгаданих дисциплін.

Зараз при Київському, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському національних університетах та інших освітніх закладах здійснюється підготовка спеціалістів, захищаються кандидатські та докторські дисертації, видається чимало наукової та навчальної літератури, спеціальні журнали та збірники.

У 1992 році створено Асоціацію політичних наук України. З 2007 року Асоціація політичних наук України прийнята до Міжнародної асоціації у якості колективного члена.

в Білорусі[ред.ред. код]

В Білорусі політологію викладають уː

  • Департаменті політичних наук Європейського гуманітарного університету (емігрантський - в Литві) (Дэпартамэнт палітычных навук ЭГУ);

Кафедри політології існують на:

  • Юридичному факультеті Білоруського державного університету (Юрыдычны факультэт БДУ);
  • факультеті перекваліфікації кадрів Академії управління при президенті Республіки Білорус (Акадэміі кіраваньня пра прэзідэнце РБ - Факультэт падрыхтоўкі);
  • Інституті соціально-гуманітарної освіти БДЕУ (Інстытут сацыяльна-гуманітарнае адукацыі БДЭУ)
  • Інституті парламентаризму і підприємництва (Інстытут парлямэнтарызму й прадпрымальніцтва)
  • Білоруского інституту правознавства (Беларускі інстытут правазнаўства).

в Росії[ред.ред. код]

Традиція викладання політичних наук в Росії існує з 1755-го року, коли за пропозицією М. В. Ломоносова в структурі Московського університету була заснована кафедра політики[12]. З 1804-го по 1835-й роки в складі Московського університету працював факультет моральних і політичних наук, який готував спеціалістів у галузі політики і політичної економії[17].

В СРСР політологія була офіційно визнана «буржуазною лженаукою»[18], що, втім, не завадило відкриттю в 1955-му році Радянської асоціації політичних наук.

В 1963 у на базі МВТУ ім. Баумана і МДУ ім. Ломоносова був створений Університет політичної пропаганди (з 1989-го року - Університет політичних проблем), в рамках якого починається викладання політології.

Відродження політології як академічної дисципліни в Росії відбулось у 1989-му році з часу введення дисципліни в реєстр спеціальностей вузів країни і відкриття в складі Московського державного університету імені М. В. Ломоносова відділення політології[12], перетвореного в 2008-го року в факультет політології МДУ. У січні 1989 року політологія введена як навчальна дисципліна в російській вищій школі. З цього моменту з'являються перші відкриті кафедри та відділення політології: в березні 1989 року в Ленінградському державному університеті на філософському факультеті СПбДУ (перша в СРСР і РФ), [[Російський університет дружби народів | РУДН] ], МГУ, МГИМО.

Новий імпульс до розвитку університетська політологія в Росії отримала у 2008-2009 роках внаслідок повноцінної інституціоналізації цієї дисципліни в рамках окремих факультетів найбільших університетів Росії - у вересні 2008-го року створено Факультет політології МДУ[15], в березні 2009-го року - факультет політології СПбДУ.

в Польщі[ред.ред. код]

У Польщі тривалий час існувало розрізнення на політичні науки і науки про політику .До перших відносили (ті які займаються розглядом політики), такі як соціологія, політична економія, політична історія, історія громадської думки, соціологія політичних відносин, соціальна політика, політична географія.

Початком відділення політології від інших соціальних наук у Польщі вважають створення у 1902 році у Львові школи політичних наук. У міжвоєнний період був найбільшим університетом політології в школі політичних наук Краків.

Після Другої світової війни у 1948 р. академічна політична наука в Польщі була залежна від офіційної ідеології політології та замінена науковим соціалізмом і сталінською версією Марксизму.

Відновлення політології пов'язане з еволюцією тоталітаризму після жовтня 1956-го року. З 1957 року Польське політологічне товариство (Polskie Towarzystwo Nauk Politycznyc - PTNP), що є одним із засновників Міжнародної асоціації політичної науки (IPSA). - В 1967 році ініційоване створення Інституту політичних наук (Instytutu Nauk Politycznych) Варшавського університету. Перший захист докторського ступеня в політичній науці в Інституті відбувся в 1971-му році а перша габілітація - в середині 1970-х років. У цей же час розвивалось викладання політології в інших польських університетах, при них з'явилися науково-дослідні центри.

Сьогодні політична наука дисципліна в Польщі вичаєтся і викладається майже у всіх польських університетах і багатьох приватних гуманітарних навчальних закладах.

У польська наукова література традиційно поділяє політологію на п'ять відділів[19]:

Зараз у Польщі дослідження в рамках політичні науки проводяться за наступними напрямками:

  • власне політична наука (politologia);
  • міжнародні відносини (stosunki międzynarodowe);
  • соціальна політика (polityka społeczna);
  • європеїстика (Europeistyka);
  • національна безпека (bezpieczeństwo narodowe);
  • внутрішня безпека (bezpieczeństwo wewnętrzne);
  • журналістика та соціальні комунікації (dziennikarstwo i komunikacja społeczna).

Деякі з цих напрямків об'єднуються наприклад європейські дослідження Східної Європи чи спеціалізуються - через виділення політичного маркетингу.

в Болгарії[ред.ред. код]

Політологія почала розвиватись ще до зміни політичного режиму в 1989 р. Політичну науку в Болгарії започатковано у 1981 р. із появою на філософському факультеті Софійського університету ім. "Св. Климента Охридського" з ініціативи проф. Мінчо Семова Проблемної науково-дослідної лабораторії з дослідження політичного життя (Проблемна научно-изселдователска лаборатория за изучаване на политическия живот - ПНИЛ). Після цього було створено нову університетську спеціальність "політичне знання" (политикознание). 1986. р. в Софійському університеті створено першу кафедру політології за участі проф. Семова та Дмитра Іванова (болг. Димитър Иванов) і Тодора Танєва, доц. Христо Косєва (болг. Христо Кьосев). Після 1990 р. відкривається спеціальність політологія в інших болгарських університетах, зокрема Велико Тирново (болг. Великотърновския университет), Нового болгарського (болг. Нов български университет), Національної та світової економіки (болг. Университета за национално и световно стопанство) і Варненського вільного (болг. Варненския свободен университет). У 1991 р. засновано Болгарську асоціацію політичних наук (болг. Българска асоциация по политически науки) - професійну асоціацію політологів, а у Вищій атестаційній комісії Болгарії створено спеціалізовану вчену ради з політології, пізніше перетворену в Раду політології, соціології та досліджень науки. Після 2002 р. відновлено Вченої раду з політології.

Типові теми розробок болгарських політологів: зміни в країні після 1989 р., парламентські вибори в країні, політичні партії, політична влада, аспекти європейських досліджень, політичної культури в Болгарії.

Література[ред.ред. код]

  1. Бенетон Ф. Введение в политическую науку. — М.: Весь мир, 2002. — 368 с. (рос.)
  2. Гаджиев К. С. Политическая Наука. Ч. 1. — М.: Межд. Отн., 1994. (рос.)
  3. Глущенко В. В. Политология: системно-управленческий подход.-М.: ИП Глущенко В. В., 2008. (рос.)
  4. Ильин В. В. {{{Заголовок}}}. — ISBN 5-8013-0132-1. (рос.)
  5. Политология: Учебн. пособ. для вузов / ред. и сост. Н. И. Сазонов. — Х.: Фолио, 2001. — 831 с. (рос.)
  6. Піча В. М. Політологія: Навч. посібн для студ. вищих навч. закл. освіти / Піча В. М., Хома Н. М. — К.: «Каравелла»; Львів: «Новий Світ-2000».
  7. Соловьёв А. И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов. — М.:Аспект пресс, 2001. (рос.)
  8. Новицкий И. Я. Управление этнополитикой Северного Кавказа. — Краснодар, 2011. 270 с.
  9. Chodubski A. Wstęp do badań politologicznych, Gdańsk, 2004. (пол.)
  10. Chmaj M., Żmigrodzki M. Wprowadzenie do teorii polityki, Lublin, 1996. (пол.)
  11. Henryk Groszyk, Francuska koncepcja nauki politycznej, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa, 1968. (пол.)
  12. Kazimierz Opałek Zagadnienia teorii prawa i teorii polityki, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa, 1983. (пол.)
  13. Politologia w Polsce. Stan badań i perspektywy rozwojowe, pod red. T. Łoś-Nowak, Toruń-Wrocław, 2008. (пол.)
  14. Roskin M., Cord  R., Mediros A., Johanes S., Wprowadzenie do nauk politycznych, Poznań, 2001. (пол.)
  15. Ryszka F. Nauka o polityce, Warszawa, 1984. (пол.)
  16. Tansey D. Nauki polityczne, Poznań, 1997. (пол.)
  17. Wprowadzenie do nauki o państwie i polityce, pod red. B. Szmulika i M. Żmigrodzkiego, Lublin, 2002. (пол.)
  18. Zieliński E. Nauka o państwie i polityce, Warszawa, 1999. (пол.)
  19. Arkadiusz Żukowski Politologia jako dyscyplina naukowa i kierunek kształcenia, Instytut Nauk Politycznych Uniwersytetu Warmińsko-Mazurskiego w Olsztynie, Olsztyn, 2006. (пол.)

Джерела[ред.ред. код]

  1. Kazimierz Opałek, Zagadnienia teorii prawa i teorii polityki, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa 1983, strona 256.
  2. (Barbara Witkowska-Rozciecha, Problemy metod badawczych nauki o polityce, Studia Nauk Politycznych, numer 1 (23) z 1976 roku)
  3. Za: Henryk Groszyk, Francuska koncepcja nauki politycznej, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa 1968, strony 45-46.
  4. Соловьёв А. И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов. — М.:Аспект пресс, 2001. — 559 с.
  5. Гаджиев К. С. Политическая Наука. Ч. 1. — М.: Межд. Отн., 1994. — С. 7
  6. Картографирование данных рейтингов Политического Атласа Современности
  7. Den Store Danske Encyklopædi bd. 16, s. 538. Opslag: Samfundsvidenskabelige uddannelser
  8. StudieordningsGenerator
  9. CABADA, L. a kol. Úvod do studia politické vědy. Plzeň: Aleš Čeněk, 2007. Kapitola: Politická věda jako samostatná společenskovědní disciplína, s. 19-37
  10. CABADA, L. a kol. Úvod do studia politické vědy. Plzeň: Aleš Čeněk, 2007. Kapitola: Politická věda jako samostatná společenskovědní disciplína, s. 19-37
  11. CABADA, L. a kol. Úvod do studia politické vědy. Plzeň: Aleš Čeněk, 2007. Kapitola: Politická věda jako samostatná společenskovědní disciplína, s. 19-37
  12. а б в г Развитие политической науки в России
  13. Обращение ректора МГУ академика В. А. Садовничего к коллективу факультета политологии МГУ
  14. М. Н. Ненин, Е. И. Камышев, Н. К. Манькова, А. Г. Аникевич, В. Ю. Ховес, Р. В. Бобков. Учебник по политологии
  15. а б Приказ ректора МГУ В. А. Садовнічєго от 10 сентября 2008 года «О создании факультета политологии»
  16. A. Korybski, Z. Szeliga, Marek Żmigrodzki, Współczesne państwowe systemy polityczne, Lublin 1987, strony 14-15, za: Arkadiusz Żukowski, Politologia jako dyscyplina naukowa i kierunek kształcenia, Instytut Nauk Politycznych Uniwersytetu Warmińsko-Mazurskiego w Olsztynie, Olsztyn 2006, strona 29.
  17. Обращение ректора МГУ академика В. А. Садовничего к коллективу факультета политологии МГУ
  18. М. Н. Ненин, Е. И. Камышев, Н. К. Манькова, А. Г. Аникевич, В. Ю. Ховес, Р. В. Бобков. Учебник по политологии
  19. A. Korybski, Z. Szeliga, Marek Żmigrodzki, Współczesne państwowe systemy polityczne, Lublin 1987, strony 14-15, za: Arkadiusz Żukowski, Politologia jako dyscyplina naukowa i kierunek kształcenia, Instytut Nauk Politycznych Uniwersytetu Warmińsko-Mazurskiego w Olsztynie, Olsztyn 2006, strona 29.

Посилання[ред.ред. код]

Політологія Це незавершена стаття з політології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.