Тао-Кларджеті

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тао-Кларджеті
Картвельське царство
груз. ქართველთა სამეფო
888 – 1008

Прапор Тао-Кларджеті

Прапор

Розташування Тао-Кларджеті
Кордони царства
Столиця Артануджі
Олтісі
Мови грузинська
Релігії східне християнство (Грузинська православна церква)
Форма правління
князь
 - 813—826 Ашот I
 - 826—876 Баграт I
 - 876—881 Давид I
 - 881—888 Адарнасе II
цар
 - 888—923 Адарнасе II
 - 923—937 Давид II
 - 937—945 Баграт I
 - 958—994 Баграт II
 - 994—1008 Гурген II
Історичний період Раннє середньовіччя
 - Засновано 888
 - Ліквідовано 1008
Попередник
Наступник
Kartli - drosha jvari.svg Князівство Іверія
Грузинське царство Flag of Kingdom of Georgia.svg
Візантійська імперія Byzantine imperial flag, 14th century.svg
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Тао-Кларджеті

Тао-Кларджеті[k 1], або Картвельське царство (самоназва з кінця IX ст.)[5] — грузинська[6][7][8] феодальна держава в історичному регіоні Тао-Кларджеті. Правителі князівства з династії Багратіоні титулували себе «картвельськими куропалатами», претендуючи тим самим на спадщину найдавніших царів Картлі (Іберії)[9]. Адарнасе II остаточно зумів відновити картлійську монархію 888 року[10][11][12][13]. Однак Багратіоні залишалися розділеними на кілька гілок, що боролися за владу на грузинських землях.

Тао-Кларджеті особливо зміцнилося в X столітті при Давиді III Куропалаті[14], який був одним із ініціаторів об'єднання Грузії. Головними суперниками на цьому шляху виступали абхазькі царі[15], однак династичний союз і палацовий переворот 978 року посприяли тому, що абхазький престол зайняв Баграт III, законний спадкоємець Давида Курапалата, який 1008 року успадкував Картлі від свого батька Гургена та об'єднав корони Абхазії і Картлі, утворивши єдине Грузинське царство[16][17][18][19][20].

Після смерті Давида III 1001 року його володіння в Тао успадкувала Візантійська імперія, яка на нових територіях сформувала Іверійскую фему — це згодом стало причиною серії конфліктів Грузії з Візантією.

Передісторія[ред. | ред. код]

На тлі заворушень і сепаратистських настроїв серед васалів арабські халіфи з династії Аббасидів були змушені шукати союзників серед місцевих еліт. 813 року вони дозволили князю Ашоту I відродити Картлійське ерісмтаварство на підконтрольних Гуарамідам землях. Ця подія поклала початок тисячолітнього правління грузинських Багратідів[12]. Візантійський імператор у свою чергу присвоїв Ашоту титул куропалата[21][22]. За аналогічних обставин 806 року відтворили і вірменську державу з Багратідами на чолі.

Історія[ред. | ред. код]

Формування князівства[ред. | ред. код]

Ашот I Великий тримає монастир у руках. Барельєф монастиря Опіза. 1-ша чверть IX ст.

Між VIII та IX століттями на території Грузії виникли різні феодальні держави, які почали боротися за отримання гегемонії в регіоні. Незважаючи на відновлення Картлійського князівства з центром в Уплісцисі[23] 813 року, східна Грузія залишалася поділеною між володарями, що змагалися за владу[24]. Григол, князь Кахетії, сподівався правити всією Грузією[25] та за підтримки цанарів[en] і Тбіліського еміра почав активну експансію та вторгся у Внутрішню Картлі (Шида-Картлі)[26]. У союзі зі своїм зятем, царем Абхазії, Ашот I рушив військо проти Кахетії та її союзників, переміг супротивників та розширив свої кордони до річки Ксані[26]. Посилення влади Ашота могло бути пов'язано з рухом Бабека[23]. 818 року, протистоячи Тбіліському еміру, який відокремився від Халіфату, Ашот спонукав халіфа визнати його ерісмтаваром Картлі та підтримати його проти кахетинців[27]. Незабаром обставини змінилися, коли правитель Армінії Халід ібн Язід[en] відновив контроль над Східною Грузією[27]: емір Тбілісі був прощений, цанарів суворо покарали, а араби, трохи зміцнівши, знову спробували взяти контроль над Картлі[28]. Рятуючись від арабів, біля 820—823 років[23] останній ерісмтавар Картлі Ашот I покинув центральну Грузію та оселився у південно-західній Грузії, в Кларджеті, зі своєю сім'єю та прихильниками[5][28][9]. Резиденцією Ашота I стало розташоване на Великому шовковому шляху місто Артануджі[29][5][28][22][9]. Ашот I об'єднав під своєю владою більшу частину історичної Південно-Західної Грузії та згодом поклав початок новій феодальній державі, що зіграла виняткову роль у житті Грузії[23][28]. Він був покровителем чернечого життя, розпочатого видатним грузинським духовним діячем Григорієм Хандзтійським[30][5]. Від Візантійської імперії Ашот I отримав титул «курапалата»[22][9], що фактично було визнанням його влади[9][23]. Ашот використовував свої візантійські зв'язки не тільки в боротьбі з арабами, але і для посилення своєї влади в Тао-Кларджеті. У свою чергу, імператор бачив у Тао-Кларджеті не тільки союзника в боротьбі з арабами, але і інструмент для відновлення колишнього впливу Візантії на Грузію[22]. Ашота убили 826 року в той час, коли він збирав військо проти арабів[31][23].

Після вбивства Ашота його рід розділився на три гілки:

Династична ворожнеча[ред. | ред. код]

У 829—830 роках Халіфат наказав правителю Армінії Халіду ібн Язіду[en] вторгнутися у Східну Грузію, щоб підпорядкувати Тбіліський емірат[32]. У цьому ж поході арабський полководець відібрав Внутрішню Картлі у Баграта I Куропалата[32], який змінив Ашота як картлійського куропалата[27] і якого вважають засновником лінії[33]. Такий розвиток подій змусив Баграта переглянути політичну орієнтацію на користь Халіфату[32]. В обмін на допомогу проти Тбіліського еміра Саака Мухаммад Халід[en] передав Баграту Внутрішню Картлі 842 року[32] та був визнаний ерісмтаваром Картлі[34].

Тао-Кларджеті та сусідні держави 850 року

Зміна політичного курсу Баграта викликала розкол серед Багратідів[32]. Баграту протистояв його молодший брат Гуарем Мампалі, що особливо яскраво проявилося в середині X століття під час загострення конфлікту між Халіфатом і Тбіліським еміратом[32]. Тбіліський емір спробував віддалитися від Багдада і перестав виплачувати данину. У відповідь Аббасіди відправили каральну експедицію під керівництвом Гуляма Буга аль-Кабіра (853)[35]. Проти Бугу аль-Кабіра виступили Гуарем Мампалі, князь Вірменії Смбат Багратуни, Кахетинське князівство та Абхазьке царство[32]. У цьому поході арабська армія за підтримки Баграта I[23] захопила Тбілісі, спалила його дотла та обезголовила бунтівного еміра[35]. Після взяття Тбілісі Буга відправив Зірака для боротьби з абхазьким царем. Цар абхазів зазнав поразки та відступив, і саме в цей час Зірак полонив Константі-Каху[en][5].

У 860-х роках Георгій I, цар Абхазії, зайняв Внутрішню Картлі. Переваги у боротьбі за гегемонію над Картлі поступово домоглося Абхазьке царство[5], і таким чином абхазькі царі стали головними суперниками Тао-Кларджеті[22]. У цей же період Тбіліські еміри остаточно стали самостійними володарями території в межах Нижньої Картлі[36]. Арабське панування на Кавказі значно ослабло до другої половини IX ст., і буферні держави в Грузії та Вірменії, що розвивалися, поступово стали потужним оплотом проти візантійських посягань[35] .

У 870-х роках вкрай загострилися протиріччя між будинками Гуарама Мампалі та Баграта, спровоковані Ліпаритом Багваші. Цього князя вигнали з Абхазії[37], після чого він рушив до Тріалеті під володінням Гуарама та збудував там цитадель Клдекарі, а після 876 року встановив еріставство під сюзеренітетом племінника Гуараме — Давида I[38]. Через це двоюрідний брат Давида Насра, законний спадкоємець Гуарама, не міг пробачити такої образи і шкоди своїм феодальним інтересам; 881 року Насра вбив свого двоюрідного брата[39]. Сини Баграта, Ліпарит та їхні союзники почали мстити за Давида, вигнали Насра з країни та захопили його володіння[40]. Після цього він втік до Візантії, звідки перебрався до Абхазії. Цар Абхазії Баграт I, якому Насра припадав швагром, отримав допомогу від Візантії та вторгся у володіння грузинських Багратідів. Офіційною причиною війни стала допомога Насрі. Прагнучи врівноважити візантійський вплив на Кавказі, Ашот I, цар Вірменії, втрутився у конфлікт і підтримав сина Давида I — Адарнасе. Таким чином, династична ворожнеча Багратідів поступово переросла в регіональний конфлікт. Насрі вдалося захопити Самцхе, але у підсумку його перемогли[11][41].

Відновлення царства[ред. | ред. код]

Тао-Кларджеті та сусідні держави 900 року

Оскільки Адарнасе був неповнолітнім, візантійський імператор, відповідно до політики поділу, призначив куропалатом не Адарнасе, а його двоюрідного брата Гургена I, князя верхнього Тао. Не будучи куропалатом і маючи перед собою приклад Вірменії, Адарнасе 888 року відновив грузинське царство[42] та прийняв титул «царя картвелов» (цар Грузин)[13][30][5][22]. Цей акт означав проголошення політичної незалежності та був направлений проти агресивних устремлінь Візантії, а окрім того, будинок Багратіоні відстоював своє виняткове право на володіння Картлі та придушував можливі претензії грузинських та іноземних суперників на ці землі[22].

Відносини між Адарнасе та Гургеном стали напруженими та згодом переросли у відкриту війну. 891 року Гургена смертельно поранили й захопили Адарнасе та його союзник Баграт I, князь Кларджеті. Візантійський уряд після смерті Гургена 891 року визнав Адарнасе як куропалата[11]. Адарнасе продовжував союз із Ашотом I, царем Вірменії, а потім і з його наступником — Смбатом I, якому Адарнасе допоміг завоювати корону в династичної боротьбі 890 року. У свою чергу, Смбат визнав царствений статус Адарнасе та особисто коронував його 899 року[24].

На початку X століття Костянтин III, цар Абхазії, пішов походом у Картлі та призначив там свого еристава. З цього часу Внутрішня Картлі протягом довгого часу перебувала в руках абхазьких царів[5]. 904 року союзники спільно воювали проти Костянтина III, їхнього загального родича, який конкурував з Адарнасе за гегемонію у Внутрішній Картлі та зі Смбатом — у Нижній Картлі. Адарнасе захопив Костянтина і передав його Смбату, але Смбат хотів врівноважити щораз більшу міць Адарнасе[24], тому звільнив свого бранця, аби уникнути «абхазо-картвельської» консолідації. Цар Вірменії та Костянтин III уклали мирний договір, за яким цар абхазів повернув собі «Уплісцихе та всю Картлі», та закріпили його династичним шлюбом[43]. Цей крок повернув Адарнасе проти Смбата — цей розрив та ворожнеча послабили обох монархів: 904 року Адарнасе позбавили внутрішньої Картлі, а Смбата переміг та замучив до смерті Юсуфо ібн Абу-с-Саджіда, правитель Азербайджану 914 року.

Михайло-Гоброн на картині «Рай Грузії», М. Сабінін, біля 1882 року

Незабаром після цього, між 908 і 914 роками, Юсуф ібн Абу-с-Садж від імені Халіфату вторгся в Грузію[en] з Вірменії. Він пройшов через Тбіліський емірат у Кахетії, звідки рушив в Картлі, що тоді перебувала під контролем Костянтина III, царя Абхазії. Костянтин зруйнував цитадель Уплісцихе[44], після чого Юсуф вторгся в Самцхе та Джавахетію. Не зумівши захопити фортецю Тмогві, емір обложив Квелі, яка перебувала тоді у володінні князя Гургена II. Фортеця Квелі протрималася 28 днів: молодий командир Гоброн надав запеклий опір і зробив ряд вилазок, але врешті прийняв мученицьку смерть від руки Юсуфа[45]. Навали Юсуфа ібн Абу-с-Саджіда завдали країні величезної шкоди, але він не зміг відновити арабське оподаткування і гегемонію, як це було у випадку Бузі 853 року[44]. Проте панування арабів у Грузії підійшло до кінця[5][23]. Саме в цей період Візантійська імперія активізувала дипломатичну діяльність на грузинському і вірменському напрямках[43]. Лідерство Адарнасе піддалося серйозному випробуванню після 918 року, коли князь верхнього Тао Гурген II став сильнішати[43].

Після смерті Адарнасе його володіння розділили його сини:

На відміну від свого батька, цар Давид II не носив візантійського титулу куропалата, який передали Ашоту II[46]. Давид мав лише титул магістра, який він поділяв зі своїм родичем Гургеном II, князем Верхнього Тао. Після смерті Давида II 937 року Тао-Кларджеті та претензії на Картлі перейшли до його брата Сумбата I[11], який в останній рік свого життя став куропалатом, коли 954 року помер Ашот II[46]. 958 року син Сумбата I Куропалата — Баграт II — успадкував титули свого батька (крім куропалата) і керував тільки Нижнім Тао. Титул куропалата перейшов до Давида III[46], двоюрідного брата Баграта II. Баграт часто виявляв себе як прихильник Давида III, найвпливовішого серед Багратідів того часу. Баграт II також вступив у союз з абхазами, а його син одружився на Гурандухт, дочці абхазького царя Георгія II.

Відродження[ред. | ред. код]

Давид III Великий на барельєфі з монастиря Ошки

Після короткочасного періоду феодальної роздробленості, в середині X століття царство досягло вершини своєї могутності при куропалатіДавиді III. Давид надав важливу допомогу візантійському імператору Василю II під час великого повстання Барда Скліра 979 року[22]. Давид зміцнив імператорського полководця та його старого друга Барда Фока із 12-тисячним військом під командуванням Торнике[46]. В нагороду Давид отримав у довічне володіння велику ділянку землі Візантійської Вірменії[47], що тяглася від Тао до озера Ван, включно з містом Феодосіополь. Ще однією нагородою за лояльність Давида стало виділення імператорських коштів на заснування грузинського монастиря на Афоні. Вірменський історик Степанос Таронеці писав про Давида[22]:

« Великий куропалат Давид перевершував усіх государів нашого часу своїми жалісливістю та миролюбністю. Давид встановив мир і ґречність у всіх східних країнах, особливо в Вірменії та Грузії. Він поклав кінець війнам, що виникали безперестанку, та переміг усі народи, що живуть навколо. «

Із твердим наміром об'єднати всі грузинські землі[30] та за підтримки Іоанна Марушисдзе[ka][22] Давид близько 975 року зробив своїм спадкоємцем Баграта III[48][49][50] — майбутнього царя об'єднаної Грузії. Давид встановив його правителем у Картлі[49][30] (з 975 року), а пізніше і царем Абхазії[30][51] (з 978 року), а також допоміг батьку Баграта — Гургену, стати царем Картлі-Іберії після смерті Баграта II 994 року.

Відносини з Візантією[ред. | ред. код]

Кавказ і Близький Схід протягом 884—962 років

У роки правління Македонської династії та особливо в першій половині X століття — коли Візантією правили Лев VI, Роман Лакапін і Костянтин VII Багрянородний — візантійці розширювалися на схід, підпорядковуючи різних арабських еміратів. У цих походах візантійські імператори просили допомоги в іберійців (грузинів), які мали славу здатних воїнів, внесли свій вклад у військових походах та займали сусідні фортеці[52]. Костянтин VII Багрянородний у своїй роботі «Про управління імперією», що описує країни та народи, які межують з імперією, виділяє Херсонес, князівства Вірменії та Іберії серед васалів, що орієнтуються у своїй політиці на інтереси Візантії, але абсолютно непідконтрольні у внутрішніх справах[53]. Відносини з імперією не виходили за рамки своєрідного «союзу старших і молодших царств», що анітрохи не заважало грузинським політичним утворенням проводити досить незалежну політику, яка часто суперечила інтересам Візантії на Сході[43].

Перші суперечки з Візантією виникли, коли візантійці близько 920 року намагалися захопити місто Артануджі. Це не тільки втягнуло імператора в суперечку між Ашотом Кіскасі та його зятем Гургеном, а й об'єднало Гургена з кузенами. Імператор був змушений відступити, оскільки ібери пригрозили розірвати союз і об’єднатися з арабами[52][54].

Чергова суперечка з Візантією сталася через Феодосіополь[52]. Іберійці відмовлялися допомагати візантійцям, оскільки мали дружні стосунки з жителями Феодосіполя та не хотіли розширювати візантійський вплив[52]. Хоча Феодосіополь і був у сфері інтересів Візантії, її володарі Роман Лакапин і Костянтин VII, очевидно, були готові віддати місто Багратідам, а саме Ашоту II[54]. Костянтин навіть видав хрисовул, у якому надавав Ашоту право володіти «усіма місцями агарійців[en]» (грец. Ἀγαρηνοί), яких Ашот та його племінник могли б своїми силами підпорядкувати. 949 року візантійцям вдалося захопити місто і вздовж Араксу встановити прикордонну лінію з Іберією. Після ослаблення арабів і розширення кордонів імперії на схід візантійців уже не влаштовувало посилення грузинських царств і князівств[5][22]. Нестача сили Тао-Кларджеті для протидії візантійцям компенсувалася ідеологічною, політичною та культурною допомогою об'єднання грузинських земель у єдине царство[55]. У другій половині X століття в Візантійської імперії «всі найважливіші військові позиції займали вірмени і грузини»[22].

Ще один конфлікт із Візантією виник під час повстання Барди Фоки[en] (989), в якому Давид III Куропалат брав участь на боці повсталих проти імператора Василя II (976—1025)[56]. Імператор Василь II попросив допомогу у київського князя Володимира та пообіцяв віддати йому в дружини свою сестру Анну[5]. Хоча Давид надав велику допомогу Василю у боротьбі з іншим бунтівником Бардой Скліром (979), десять років потому він, примушений до покори та бездітний, 990 року заповів свої володіння Візантії. Згідно з Василем Васильєвським, грузини Барди Фоки зазнали поразки від новоствореного російського корпусу, який замінив грузин у Візантійської армії[57]. Після смерті Давида (1000) Василь II особисто зустрівся з Багратом III та його батьком Гургеном II і досяг угоди про розподіл Тао: його південна частина пізніше увійшла до складу феми Іверія, а північна дісталася Баграту III. Імператор Василь II визнав спадкові права картлійських царів у Тао-Кларджеті, у результаті чого Баграт став куропалатом[58]. Врешті політичний центр Грузії перемістився на північ, як і більша частина грузинської знаті[59].

Формування єдиного Грузинського царства[ред. | ред. код]

Об'єднання з Абхазьким царством 1000 року

На початку 980-х років Баграт III став номінальним царем об'єднаної Грузії, а фактично — до 1008 року[60]. 1008 року після смерті батька Гургена II Баграт III став першим правителем єдиного грузинського царства[16][17][18][19][20]. Столицею об'єднаної Грузинської монархії став Кутаїсі. Царювання Баграта, найважливіший період в історії Грузії, призвело до остаточної перемоги грузинських Багратідів у багатовіковій боротьбі за владу. Прагнучи створити більш стабільну та централізовану монархію, Баграт ліквідував або принаймні зменшив автономію династичних князів. У його очах найімовірніша внутрішня небезпека виходила з лінії Кларджетинських Багратідів, які, схоже, визнавали суверенітет Баграта, але іменувати себе царями та суверенами Кларджеті. Щоб забезпечити спадкоємність своєму синові Георгію I, Баграт заманив своїх двоюрідних братів — Сумбата і Гургена — під приводом примирної зустрічі у замок Панаскерті та кинув їх до в'язниці 1011 року. Їхні діти — Баграт, син Сумбата, та Деметре, син Гургена, — бігли в Константинополь.

Територія[ред. | ред. код]

За припущенням К. Туманова, після 772 року Тао, що належала тоді роду Маміконянів, розділили на дві частини. Верхня Тао відійшла до Багратідів, а Нижня, разом із Асіспорі, — до Гуарамідів[61]. Після 772 року іберійські Багратіди оволоділи областями Артаани та Ерушеті[62].

Туманов пише: «Адарнас, син Васака — молодшого брата Смбата VII, переселився в Іберію після 772 року. Там він придбав землі Ерушеті і Артаани (Ардахан), а на рубежі століть успадкував державу Гуарамідів, що включала Кларджеті, Джавахеті та північний Тайк, або Тао, раніше взяті у Маміконянів»[62]. Приблизно між 786—807 роками іберійські Багратіди успадкували князівство Гуарамідів[63], що включало Кларджеті, Джавахеті і Тао[62]. Приблизно між 786—807 роками Нижній Тао, разом із Арсеацпором (Асіспорі) у Верхньому Тао, перейшов до іберійських Багратідів. Весь Тао остаточно об'єднанали 813 року. З цього часу Тао переходить від вірменської політичної сфери до грузинської[64].

Спочатку до складу князівства входили Кларджеті, Шавшеті, Аджара по річках Чорох — Іспір і, власне, Тао, по верхній течії річок Кур — Кола, Артаані, Самцхе і Джавахеті[65].

952 року візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй роботі «Про управління імперією» писав, що межа між Візантією і Тао-Кларджеті проходила по річці Аракс[54][66] (приблизно з 949 року).

Згідно з повідомленнями історичних джерел, за надану допомогу в придушенні заколоту Барда Скліра Візантія передала Давиду III Куропалату низку областей. Згідно зі Степаносом Таронеці, до них входили Халтія Арич, «зі (своєю) клісурою», Чормайрі, Карін, Басеан і фортеці Севук в Мардалі, Харк і Апахунік[67][68]. В. Степаненко та К. Юзбашян вважають, що Давид у реальності отримав тільки Карін-Феодосіополь, оскільки Басеан вже перебував у складі Тао, Халтія Арич і Чормайрі імовірно були під сюзеренітетом Давида, а Харк і Апахунік належали Мерванідам[69], їх ще належало відвоювати (що і сталося 992—993 рр.). С. Репп і Р. Едвардс, навпаки, стверджують, що Харк і Апахунік вже де-факто перебували під контролем Давида[70][71]. Між 990 і 991 роками Давид оволодів Манцикертом. У 997—998 роках війська Давида безуспішно осаджували Ахлат.

Населення[ред. | ред. код]

Суспільство[ред. | ред. код]

У князівстві паралельно співіснували як об'єднані в сільські громади вільні виробники і приватні власники, так і закріпачені ремісники — глехі (селяни)[1]. У цей же період, у зв'язку з розвитком великого феодального землеволодіння, до початку X століття завершився процес формування феодального класу — азнаурі — і сталося закріпачення вільних ремісників. До азнаурі належали дідебулі, поки ще не виділені в окремий стан і іменовані «дідебулі азнаурі», що значить «вельможні азнаурі»[1]. Нижче азнаурів стояли вільні мсахурні (служиві), що були на службі у царя або вельможного азнаурі. На час зміцнення феодальних відносин азнаурі були однією зі складових частин соціально панівної верстви[1][72]. Церковна влада і духовенство мали величезний авторитет, з яким треба було рахуватися. Вони прагнули до незалежності від світської влади і навіть намагалися перевершувати її, пробуючи взяти управління країною в свої руки[1]. Церква об'єднувала території і протидіяла фактору дроблення і перегрупування земель під владою різних політичних керівників[73]. Монастирі багатіли за рахунок пожертвувань. Вони були частиною феодальної системи в тому сенсі, що могли мати своїх кріпаків[74]. Національне об'єднання, яке проводили Багратіоні, підтримали церква, дрібне дворянство та зростаюче купецтво[16].

Демографія[ред. | ред. код]

Згідно з С. Раппом, Тао-Кларджеті населяли грузини, вірмени та в меншій мірі греки[75]. Яна Чехановець вважає населення Тао-Кларджеті змішаним вірмено-грузинським[76].

Напередодні створення князівства вірмени проживали в основному в Тао, особливо в південній частині області, де вони становили більшість; північна частина була в основному грузинською[77]. Згідно з Алісон Вакк, Тао традиційно був етнічно змішаним регіоном[78]. Як зазначає Кшиштоф Стопка, більшу частину населення Тао, що відійшло від Вірменії до Грузії в VIII столітті, становили вірмени[79]. Леонтій Мровелі розглядав Тао як «вірменську країну». Згідно з В. Степаненком, в епоху арабських завоювань населення Тао було переважно вірменським. Арабські навали, однак, привели до масштабного руйнування і спустошення області[80]. У IX столітті починається приплив грузинського населення, Тайк поступово перетворюється в Тао[81]. Як зазначає «Оксфордський словник Візантії», переселення грузин у Тао в IX столітті описано в «Житії Григорія Хандзтелі»[82]. Згідно з С. Раппом, після захоплення арабами Східної Грузії та її столиці Тбілісі значна частина картвелів мігрувала на південний захід в Тао-Кларджеті[83]. С. Рапп зазначає, що в результаті цієї окупації, можливо, тисячі представників світської та релігійної еліти залишили регіон: «протягом наступних двох століть був створений Картлі у вигнанні, який я називаю нео-Картлі»[84]. І. Дорфман-Лазарєв уточнює, що переселення спочатку йшло в області на північ від Тао, де переважало грузинське населення, а згодом міграція змістилася на південь і південний захід, де проживали переважно вірмени[85].

Ішхані, напис Асомтаврули (1006), з грузинським та вірменським літочисленням

Частина вірмен Тао-Кларджеті в релігійному плані сповідували діофізитство, частина — монофізитство. Після відторгнення від Вірменії «грузинська» халкідонітська догматика поширилася серед місцевих вірмен Тао[79]. Хоча «звернені» продовжували використовувати вірменську мову як мову своєї літургії, вони підпорядковувалися церковній владі католикоса Грузії і вважали своїх співвітчизників, які не залишили національну юрисдикцію, «єретиками-монофізитами». Н. Алексидзе зазначає, що, залишаючись етнічними вірменами, проте вийшовши з юрисдикції національної церкви, це населення набувало особливої ідентичністі, яку в сучасних дослідженнях характеризують як вірмено-халкідонська[86]. Вони здійснювали переклади агіографічних творів із вірменської грузинською мовою. Цю літературну діяльність спрямовували на вірменські громади Тао, які, згідно з Г. Чеішвілі, на той час майже втратили свою ідентичність[87]. У деяких грузинських рукописах зустрічаються також вірменські слова і терміни. За словами В. Степаненка, «все це — свідчення тої двомовності, яка неминуче мала сформуватися в Тао внаслідок грузинської колонізації»[88]. Грузинський рукопис X століття містить зразки місцевого вірменського діалекту[89]. Анна Елізабет Редгейт, посилаючись на російського історика Арутюнову-Фіданян, зазначає, що вірмени-халкідоніти уникали злиття або спільної ідентифікації зі своїми грузинськими і грецькими одновірцями[90]. Середньовічні візантійські автори називали всіх халкідонітів Південного Кавказу, враховуючи вірмен, «іверами»[91], тобто грузинами.

Економіка[ред. | ред. код]

У VIII столітті територія князівства сильно постраждала від арабського нашестя та епідемій, що вплинуло на скорочення чисельності населення і стало причиною зникнення міст і сіл[1]. Після сформування князівства Ашот відновив місто Артануджі, яке стало найважливішим політичним центром[1]. Регіон Тао мав невеликі міста з щільним населенням[74]. Незалежність від Візантійської та Арабської імперій пішла на користь державі, оскільки вона не мала високих податків[73]. Особливо важливим результатом звільнення від двох імперій став розвиток Артануджі як великого торгового міста[9][73]. Збагачуючись за рахунок торгівлі по Великому шовковому шляху, Артануджі перетворився на великий торгово-ремісничий центр Грузії[1]. Докладний опис міста в X столітті залишив Костянтин VII Багрянородний у творі «Про управління імперією»:

« Артануджська фортеця дуже міцна і має великий посад і також місто. І туди прибуває товар з усіх земель Трапезунда, Іберії, Абхазії, Вірменії та Сирії. І з цих товарів він отримує великі мита. Артануджська земля, тобто Арзен, велика і родюча і є ключем Іберії, Абхазії і країни месхів. «
Руїни цитаделі Артануджі на вершині гори, побудованій у V столітті Вахтангом Горгасалі, царем Іберії (область Кларджеті)

Торгівлю вели в основному з Візантією та сусідніми країнами, зокрема з Абхазією, Вірменією та іншими мусульманськими країнами Близького сходу. Місто знаходилося на найважливішому торговому шляху, що вів з Феодосіополя до Чорноморського узбережжя[31]. Від Чорного моря (поблизу Хопе) торговий шлях ішов через Борчху та Артвин до Стамбула, від якого одна гілка йшла на схід в східну Грузію, що знаходилася в той час в основному в руках арабів, а інша — в Карс та іншу частину Вірменії[73]. Вирощування різних сільськогосподарських культур, здатних задовольнити потреби сусідніх країн, сприяло розвитку інтенсивного обміну[38]. Є підстави вважати, що країна експортувала хліб та інші сільськогосподарські продукти — вино, фрукти, худобу, шерсть і т. д.[38] Також у князівстві, особливо в Месхеті, було розвинене скотарство. В цей час поширювалися візантійські монети на території князівства[1], вони циркулювали разом із арабськими монетами, які карбували по всьому регіону після арабського нашестя[1]. Карбування місцевої грузинської монети відновив Давид III[1], що говорить про економічний підйом держави.

Культура[ред. | ред. код]

Докладніше: Культура Грузії
«Всією Картлі вважають ту країну, в якій церковну службу здійснюють та моляться грузинською мовою, а киріє елейсон вимовляють грецькою мовою».

Георгій Мерчуле[92], X століття

Стівен Рапп зазначає, що картвельці, серед яких були священики та представники культурної еліти, втікаючи від арабів, емігрували на південний захід, в тому числі в Тао-Кларджеті. Згодом ці області стали важливим центром розвитку картвельської культури та літератури. У цій «новій Картлі» картвельські переселенці зіткнулися з переважаючим вірменським населенням. Взаємодія та взаємопроникнення культур, поряд із сильним візантійським впливом, сприяли культурному підйому. Ці процеси підготували ґрунт для подальшого об'єднання грузинських земель під керівництвом «картвелізованної» гілки дому Багратідів[12].

Григорій Хандзтійський, мініатюра XVIII століття з Грузії

Релігія[ред. | ред. код]

Головною ідеологічною опорою князівства стала церква, яка підтримувала патріотичний рух проти арабських завойовників. Цей рух очолив Григорій Хандзтійський[93], який став архімандритом дванадцяти монастирів у Кларджеті[94][80]. Ці монастирі Микола Марр[95] характеризував як «чернечу республіку», очолювану Григорієм Хандзтійським. Сучасники називали Григорія «славою картвелів, світилом, що освітлює край»[31]. Систему монастирів також називали «грузинський синай»[96]. Консолідація картвельської церкви в Тао-Кларджеті мала величезне значення. Вона сприяла об'єднанню різних грузинських народностей і земель, передувала політичному об'єднанню Грузії Багратідами у перші роки XI століття. С. Рапп зазначає, що саме з цього часу можна говорити про істинно грузинське царство та грузинську церкву[97].

Архітектура[ред. | ред. код]

Якщо спочатку давня грузинська архітектура з одного боку була тісно пов'язана з Візантією, зокрема з Сирією, та з іншого — з Іраном, то у IX—X століттях вона стає самобутньою[98]. З VIII століття в Південній Грузії особливого поширення набуло монастирське життя[99], де заснували такі великі монастирські центри, як Опіза, Ішхані, Ошки, Бана, Цкароставі, Хандзта, Хахулі, Шатберді, Зарзма та інші[60][100][5]. Особливу цінність представляє храм Ошки X століття, перший із чотирьох Великих Кафедралів (у наш час знаходиться на території Туреччини). До цього дня ці церкви є апогеєм грузинської цивілізації у східній Анатолії[59].

Мистецтво та література[ред. | ред. код]

У різних монастирських центрах виникли місцеві скрипторії зі своїми традиціями. Завдяки культурному підйому в князівстві незабаром з'явилася блискуча плеяда грузинських письменників, вчених, художників, майстрів із оформлення книг, різьбярів по каменю й дереву, карбування[101]. Серед діячів науки та літератури виділяють таких представників Грузинської церкви, як Григорій Хандзтійський, Георгій Мерчуле, Мікаел Модрекілі та інші[99]. Кращі зразки грузинської агіографії та гімнографії створені ченцями Тао-Кларджеті: «Житіє Григорія Хандзтелі», «Житіє Серапіона Зарзмелі», «Мучеництва Михайла (Гоброна)»[5], гімни Мікаела Модрекілі та інших грузинських авторів[5] включені в його «Іадгарі»[en][100]. З біблійних книг, скопійованих у Тао-Кларджеті, збереглися кодекси: «Ошкській кодекс» (978) — перший повний переклад Біблії грузинською мовою, Книга Псалмів і кілька Четвероєвангелій[100]. У цей же період написали «Звернення Грузії» та «Житіє святої Ніни»[102]. У IX столітті грузинська писемність «нусхурі» (рядково-церковна) приймає цілком оформлений вид. У X столітті з'явилася тенденція переходу з «нусхурі» на «мхедрулі» (цивільна писемність)[5].

Окрім розвитку оригінальної творчості, інтенсивно переводили праці з грецької, сирійської, арабської, вірменської мов, щоб долучити грузинську культуру до новітніх досягнень літератури й науки[101]. Одним із прикладів цього є «Мудрість Варлаама» — грузинська адаптація східної легенди про Будду[22].

Грузинські громади за кордоном[ред. | ред. код]

Одним із перших центрів грузинської культури за кордоном була Сабацміндська лавра в Палестині[5]. У другій половині X століття на Синайській горі заснували грузинську монастирську колонію[5]. Важливим монастирським центром був монастир Улумбo в Малій Азії, заснований Іларіоном Грузинським[5]. З початку IX століття християнська Грузія в процесі боротьби з арабами та політичного зближення з Візантією поступово змінювала свою культурну орієнтацію: з палестинських культурних центрів вона змістилася на грецькі[101]. Незабаром після цього створили перші грузинські монастирські громади в Греції. Івіронський монастир[5] на Афоні перетворили у найбільший центр грузинської наукової думки та писемності. Блискучі представники цієї школи: Іоанн, Євтимій, Георгій, Теофіле та інші.

Правителі[ред. | ред. код]

Походження Грузинських Багратідів[ред. | ред. код]

Докладніше: Багратіоні
«Володар, син пророка Давида та господа помазаника наречений ними Христос Бог нехай дасть тобі в спадщину царство своє».

(звернення до Ашота) Григорій Хандзтійський, VIII ст.

Відповідно до сучасних уявлень, династія Багратіоні є гілкою вірменських Багратідів[103], які мігрували з Вірменії до Грузії після безуспішного повстання проти арабів 772 року[12]. Низка вчених, зокрема Адонц та Туманов, вважали батьківщиною Багратіоні провінцію Іспір, прикордонну область між Вірменією та Грузією[104]. С. Рапп зазначав, що Багратіди після переселення в Тао-Кларджеті дуже скоро зазнали грузинської культурної асиміляції[105]. Після того як грузинська гілка знайшла царську владу в Грузії, легенда про їхнє біблійне походження[en] допомогла затвердити їхню легітимність в очах народу і стала головною ідеологічною основою тисячолітнього правління Багратіоні у Грузії[106].

Список правителів[ред. | ред. код]

830—842 — панування арабів

1001 — частина Тао відійшла до Візантії

Титулатура[ред. | ред. код]

Після смерті Ашота I Куропалата князівство розділили його спадкоємці. Виникли дві правлячі гілки: Тао та Кларджеті[1]. Гілка Тао згодом також розділилася. Правління Багратіоні характеризують «феодальною колегіальністю». Примітно те, що майже всіх представників цього будинку іменували «царями»[k 2], проте «куропалат картвелів» мав позначати конкретну владу, яка виражала певну форму взаємин із Візантією, що була прерогативою лише одного представника цього роду. Згідно з Павлом Інгороква, поява титулатури царя вже з часів Ашота означала відновлення «царювання» в будинку Багратіоні[1]. Однак більшість істориків дотримуються думки, що царствену владу відновили за часів Адарнасе, який прийняв титул «царя картвелів».

888 року Адарнасе II засновав титул «царя картвелів» і таким чином замінив місцевий головний титул «еріставт-еріставі» («князь-князів») та візантійський «куропалат»[1]. Згідно з Іваном Джавахішвілі, голові роду («куропалату» і «царю картвелів») підкорялися інші представники знаті з титулами «еріставі» іта«еріставт-еріставі». Останні були представлені посадовими особами при царському дворі.

Гурген II, батько Баграта III, титулував себе «царем царів»[1], що, за словами Сумбата, було обумовлено царюванням його сина Баграта в Абхазькому царстві (з 978 року).

Коментарі[ред. | ред. код]

    • Під назвами «Тао-Кларджеті» та «Картвельське царство» в грузинській історіографії вважають володіння грузинських Багратідів у Південно-Західній Грузії[1]. Термін введений за назвами двох найважливіших провінцій регіону: Тао та Кларджеті[2].
    • У візантійських джерелах (Костянтин Багрянородний, Лев Грамматик, Кедрин та інші) IX—XI ст. — царство іменували як «Іберія» (грец. Ἰβηρία)[3]
    • Так само вірменські джерела не використовують термін «Тао-Кларджеті», натомість вживають назву «Іберія» (вірм. Վիրք, «Вірк»)[4].
  1. «Цар» («мепе») у цьому випадку означає володаря, господаря, суверена.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с Очерки истории Грузии, 1988.
  2. Mikaberidze, 2007, с. 625.
  3. Н. И. Ломоури. Названия Грузии в византийских источниках // Иностранная и грузинская терминология понятий «Грузия» и «Грузины» / Грузинська національна академія наук. — Тб. : Мецниереба, 1993. — С. 89. — ISBN 978-5-520-01504-8..
  4. Kalistrat Salia. History of the Georgian nation. — Paris : N. Salia, 1983. — С. 129.
  5. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х Історія Грузії, 1993.
  6. Sagona, A. G. Archaeology at the north-east Anatolian frontier, I. : an historical geography and a field survey of the Bayburt Province. — Leuven : Peeters Press, 2004. — ISBN 90-429-1390-8.
  7. Історія СРСР, 1966, с. 405.
  8. Силогава, 2006, с. 8.
  9. а б в г д е Історія СРСР, 1966, с. 406.
  10. Suny, 1994, с. 30—31.
  11. а б в г Toumanoff, 1963, с. 490—493.
  12. а б в г Stephen H. Rapp, 2003
    Оригінальний текст (англ.)
    A great many K'art'velian élites, including clerics, evaded Islamic rule by migrating to the southwest (e.g., Tao/Tayk', Klarjeti, Shavshet'i, and Javacet'i), an area relatively unscathed by Arab invasion and occupation. The southwest was subsequently transformed into a vibrant center of K'art'velian religion, culture, and literature, and it was through this region that the K'art'velians entered into direct contact with neighboring Byzantium as never before. In this neo-K'artly, as I call it, exiled K'art'velians also came face-to-face with the large Armenian populations already resident in there. The interaction and exchange of ideas between the K'art'velians and Armenians along with the robust influence of Byzantium fueled a brilliant cultural outburst which inserted the K'art'velians more firmly into the Byzantine world and reintroduced the K'art'velians to Armenian ideas as never before. This paved the way for the subsequent unification of the Georgian peoples and lands by a “K'art'velized” branch of the Bagratid house.
    It is hardly surprising that neo-K'art'li was also the launching pad for the revival of K'artvelian sovereignty, an undertaking involving the accumulation of lands already in the possession of the Georgians and those areas, including much of K'art'li itself, under Arab jurisdiction. Soon after a disastrous Caucasian uprising in Armenia against the Arabs in 772, a branch of the powerful Armenian Bagratid (Bagratuni) family relocated permanently to neo-K'art'li. His family rapidly acculturating to the mixed Armeno-K'art'velian environment, the Bagratid Ashot I displaced the weak presiding prince of the Guaramid dynasty in 813 and ushered what turned out to be a millennium of Georgian Bagratid rule. In 888 his kinsman Adarnase II resuscitated K'art'velian kingship.
  13. а б Очерки истории СССР, 1958, с. 514.
  14. Історія СРСР, 1966, с. 408.
  15. Очерки истории СССР, 1953, с. 556.
  16. а б в Toumanoff, 1943.
  17. а б Rayfield, 2012, с. 71.
  18. а б Suny, 1994, с. 32.
  19. а б D. M. Lang. A modern history of Soviet Georgia. — Westport, Conn. : Greenwood Press, 1975. — P. 28. — ISBN 0-8371-8183-6. Помилка цитування: Некоректний тег <ref>; назва «Lang1975» визначена кілька разів з різним вмістом
  20. а б The Oxford Dictionary of Byzantium, 1991, с. 3.
  21. Georgia - Cultural life. Encyclopedia Britannica (en). Процитовано 2021-03-17. 
  22. а б в г д е ж и к л м н п Історія Грузії, 1962.
  23. а б в г д е ж и Очерки истории СССР, 1953, с. 555.
  24. а б в Suny, 1994, с. 31.
  25. Rayfield, 2012, с. 59.
  26. а б Очерки истории СССР, 1958, с. 515.
  27. а б в Rayfield, 2012, с. 65.
  28. а б в г Очерки истории СССР, 1958, с. 512.
  29. Гургенидзе Н., М. Сургуладзе М. Ашот I Великий. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2002. — Т. IV. — С. 229—230. — ISBN 5-89572-009-9.(рос.)
  30. а б в г д Mikaberidze, 2007.
  31. а б в Очерки истории СССР, 1958, с. 513.
  32. а б в г д е ж Метревели, 2003.
  33. Toumanoff, 1963, с. 488.
  34. Rayfield, 2012, с. 66.
  35. а б в Suny, 1994, с. 30.
  36. Очерки истории СССР, 1958, с. 516.
  37. Rayfield, 2012, с. 63.
  38. а б в Очерки истории СССР, 1958, с. 520.
  39. Toumanoff, 1963, с. 490.
  40. Очерки истории СССР, 1958, с. 521.
  41. Stephen H. Rapp, 2003, с. 388, 404.
  42. Toumanoff, 1963, с. 492.
  43. а б в г З. Папаскири, 2011.
  44. а б Rayfield, 2012, с. 61.
  45. Rayfield, 2000, с. 48—49.
  46. а б в г Rayfield, 2012, с. 67—68.
  47. Toumanoff, 1963, с. 497.
  48. Toumanoff, 1963
    Оригінальний текст (англ.)
    David, being childless, adopted the future Bagrat III, great-grandson of Sumbat I of Iberia, then still the heir of the younger line and, through his mother, eventual claimant of the throne of Abasgia, as well. In the person of the young Prince Bagrat, thus, three great successions were to converge: the Crowns of Iberia and Abasgia (the former, at the time, being de facto included in the latter), and the Curopalatate: all the Hereditary Lands, save Cholarzene, and most of the Georgian lands. p. 497
  49. а б Д. А. Косоуров, 2018, с. 91.
  50. Stephen H. Rapp, 2012, с. 6.
  51. Степаненко В. П. Политическая обстановка в Закавказье в первой половине XI в. (PDF) (ru). Архів оригіналу за 2018-07-28. Процитовано 2021-03-05. 
  52. а б в г Vassiliki, 2000.
  53. Домрачев, Николай (2015). Византийская дипломатия в X-XII вв. Опыт сосуществования. с. 7. 
  54. а б в EASTERN APPROACHES TO BYZANTIUM. — TAYLOR & FRANCIS, 2017. — ISBN 1-138-26343-5.
  55. Г. Цулая, 1982.
  56. А. Н. Слядзь. Военно-политические проблемы отношений Византии и Руси XI - начала XII веков // СПбГУ. — Санкт-Петербург, 2016. — 10 вересня.
  57. Васильевский В. Г. Варяго-русская и варяго-английская дружина в Константинополе XI и XII веков // Труды. — СПб., 1908. — Т. 1 (10 вересня). — С. 176—377.
  58. Очерки истории СССР, 1953, с. 558.
  59. а б Edwards, 1988, с. 126.
  60. а б Edwards, 1988, с. 135.
  61. Toumanoff, 1963, с. 455-456.
  62. а б в Toumanoff, 1963, с. 1966.
  63. Toumanoff, Cyril (1963). Studies in Christian Caucasian history. Washington: Georgetown University Press. 
    Оригінальний текст (англ.)
    Tao - Lower Tao and Asispori, a canton in Upper Tao - reappears in the Georgian sources as part of the acquisition, made sometime between 786 and 807, of the - then still partial - Guaramid inheritance by Adarnase, the founder of the Iberian line of the Bagratids. And, us will be seen, his posterity the Iberian Bagratids, subsequently appear in possession of the whole of that inheritance as well as of the whole of Tao. It seems indeed highly probably that it was the dispossion of Mamikonids, after 772, that firs resulted in the division of Tayk-Tao into two parts: and while the south-western Upper Tao was, as has already been notes, acquired by the Bagratids, the north-eastern Lower Tao and Asispori, the northernmost part of Upper Tao, must, at different times possibly, have fallen to the Guaramids, each dynasty acquiring what was nearest to it. p. 455-456
  64. Hewsen, 1992, p. 200
    Оригінальний текст (англ.)
    After 772, the Georgian sources begin to inform us of developments in Tao making a distinction between Upper ot Thither Tao (Imier-Tao, i- e. southwest Tayk' in its greater sense) and Lower or Hither Tao (Amier-Tao, i.e. northeastern greater Tayk'). The former had in that century passed into the hands of the expanding Bagratid dynasty, while the latter was in the possession of the Iberian Guaramids. The latter. Lower or Hither Tao, apparently consisted of Cakk' and Berdac'p'or, i. e. the lower course of the Olti River and the valley of its tributary the Berdik. The former. Upper or Thither Tao, probably accounted for the rest of (greater) Tayk' but did not, of course, include Kola which, to the Georgians, was always separate from Tao.
    Sometime between 786 and 807, Lower Tao, together with Arseac'p'or (Geo.: Asisp'ori) in Upper Tao, passed to the Iberian branch of the Bagratids and by 813 all of Tao, both Upper and Lower, was in their hands. From this time onwards Tao remained in the Iberian rather than the Armenian sphere, and by the tenth century it and a part of Klarjk'/KlarJet'i formed a vassal state of the Byzantine Empire known as the Curopalatate of Tao-Klarjet'i. Later this territory became part of the United Georgian monarchy of the Bagratid dynasty. This, however,takes us beyond the period of our interest.
  65. Степаненко В. П. Политическая обстановка в Закавказье в первой половине XI в. // Античная древность и средние века. — Свердловск, 1975. — Вип. 11 (10 вересня). — С. 125.
  66. Валери Силогава и Каха Шенгелия. Тао-Кларджети. — Tbilisi : კავკასიის უნივერსიტეტის გამომცმემლობა, 2006. — 891 pages с. — ISBN 99940-861-7-0, 978-99940-861-7-7.
    Оригінальний текст (рос.)
    В 952 году византийский император Константин Багрянородный, столь же превосходно информированный о кавказских делах, как и Прокопий, категорически удостоверяет, что владения тао-кларджетских Багратионов подступали к самому Феодосиополю, нын. Эрзеруму, и что граница между Грузией и империей в этом секторе проходила по реке Араксу. Константин пишет: ... «по его (грузинского куропалата) просьбе (решено), чтобы границей Фазианы (груз. Басиани, область смежная с Эрзерумской - С .Д.) служила река Еракс, или Фазис, и чтобы земли влево, в сторону Иверии (Грузии), принадлежали иверам (грузинам), а вправо, в сторону Феодосиополя, крепости и селения -нашему величеству, и чтобы река служила гранью между обоими владениями» p. 575
  67. Степаненко В. П. Апахуник в византийско-таоских отношениях в период мятежа Варды Склира (976—979) // Античная древность и средние века. — 1973. — Вип. 10 (10 вересня). — С. 221.
  68. Армянские государства эпохи Багратидов и Византия IX–XI вв.. maxima-library.org. Процитовано 2021-02-16. 
  69. Степаненко В. П. Апахуник в византийско-таоских отношениях в период мятежа Варды Склира (976—979) // Античная древность и средние века. — 1973. — Вип. 10 (10 вересня). — С. 223.
  70. Rapp, Stephen H (1997). Imagining history at the crossroads: Persia, Byzantium, and the architects of the written Georgian past. 
    Оригінальний текст (англ.)
    Armenian historian Asoghik reports that the emperor bestowed several regions and cities of eastern Anatolia upon Davit of Tao, including Basiani/Basean, Apahunik (including the city of Manzikert), Hark, and the city of Theodisioupolis (Karin/Erzerum - in Georgian called Karnu-Kalaki). Although some of these territories were newly given over to the Kartvelians, like Theodosioupolis, others, like Hark and Apahunik, were already under de facto control of Davit. p. 545
  71. Edwards, 1988, с. 136.
  72. Історія СРСР, 1966, с. 407.
  73. а б в г Sinclair, 1989, с. 34.
  74. а б Sinclair, 1989, с. 35.
  75. Stephen H. Rapp Jr. The Sasanian World through Georgian Eyes: Caucasia and the Iranian Commonwealth in Late Antique Georgian Literature. — Ashgate Publishing, Ltd, 2014. — P. 4.
    Оригінальний текст (англ.)
    This study uses "Tao-Klarjeti" in a broad sense. Throughout Late Antiquity and early medieval era, this extensive region was inhabited by K‛art‛velian-, Armenian-, and it would seem, to a considerably lesser extent, Greek-speaking communities.
  76. Yana Tchekhanovets. The Caucasian Archaeology of the Holy Land. — BRILL, 2010. — P. 39.
    Оригінальний текст (англ.)
    Tao-Klarjeti, Armenian Tajk – region with mixed Armenian and Georgian population, within the limits of Greater Armenia and historical Georgia, in modern north-eastern Turkey.
  77. Hewsen, 1992, с. 205.
  78. Alison Vacca. Non-Muslim Provinces under Early Islam: Islamic Rule and Iranian Legitimacy in Armenia and Caucasian Albania. — Cambridge University Press, 2017. — P. 59.
    Оригінальний текст (англ.)
    Tao (Tayk'/Tayr), a border zone between Georgia and Armenia with a traditionally mixed population, appears in Arabic as part of Armenia, but it rarely (if ever) is separated from Sirâj/Sirak and only appears in reference to outdated administrative schemas.
  79. а б Krzysztof Stopka. Armenia Christiana: Armenian Religious Identity and the Churches of Constantinople and Rome (4th–15th Century). — Wydawnictwo UJ, 2016. — P. 92.
    Оригінальний текст (англ.)
    In the late 8th century Georgia reoccupied the provinces of Tayk (Tao) and Klarjeti, the population of which was largely Armenian. Georgians, along with their clergy, started settling in these areas. Georgian monks took over Armenian churches and monasteries which had been left in ruins aft er the Arab invasions, and converted Monophysite Armenians to “the true religion.” The operation was supported by the Georgian Bagratid dynasty, which had Armenian roots. As a result “Georgian” Chalcedonianism spread among the local Armenians. Although the “converts” continued to use Armenian as the language of their liturgy, they submitted to the ecclesiastical authority of the catholicos of Georgia and regarded their countrymen who had not left the national jurisdiction as “Monophysite heretics.” In the 9th century, once their position was fi rmly established in northern Armenia, the Chalcedonians tried to disseminate their “orthodoxy” in central Armenia as well.
  80. а б Georgica, 1935, с. 24.
  81. Степаненко В. П. Михаил Катафлор, императорский куратор Манцикерта и Внутренней Иверии / В. П. Степаненко // Античная древность и средние века. — Екатеринбург: Урал. гос. ун-т, 1998. — [Вып. 29]. — С. 176—192.
    Оригінальний текст (рос.)
    Дебаты относительно этнического состава владений Давида связаны с тем, что до нашествия арабских войск во главе с полководцем Мерваном Кру (735) и восстания 774 - 775 гг. Тао-Тайк был уделом известного армянского рода Мамиконян, и население его было по преимуществу армянским. Здесь сохранились элементы армянской топонимики и руины памятников армянской архитектуры (Ишхани, Субхечи - Сурб Хач). Вследствие арабских походов район подвергся тотальному разорению и в значительной степени обезлюдел. Поэтому с IX в., в связи с притоком сюда грузинского населения, Тайк постепенно превращался в Тао, что ярко отразили «История» Сумбата Давитисдзе и «Житие Григория Хандзтели». Тем не менее процент армянского населения оставался здесь довольно значительным. Как отметили грузинские исследователи, надпись царя царей Гургена на малой церкви в Ишхани 1006 г. датирована не только по хроникону, но и по армянской эре. Более того, именно из Тао происходят те семьи, которые А. П. Каждан отнес к армяно-ивирским
  82. The Oxford Dictionary of Byzantium, 1991, с. 2018—2019.
  83. Stephen H. Rapp, 2012, с. 2.
  84. Stephen H. Rapp. Georgian Christianity // The Blackwell Companion to Eastern Christianity. — Ames, Iowa, USA : Blackwell Publishing Ltd, 2008. — 25 лютого. — С. 137–155. — ISBN 978-0-470-69020-8, 978-0-631-23423-4.
    Оригінальний текст (англ.)
    K‘art‘velian political authority remained feeble throughout the ninth century, and as it had in previous times the local church postured to fill the void. But the Arab con- quest brought changes to the K‘art‘velian Church. As a result of the occupation, what may have been thousands of religious and secular elites evacuated the region. Some travelled east into the mountainous far eastern regions of Kaxet‘i, while many others sought refuge in the Georgian south-west, in regions such as Tao (the Armenian Tayk‘), Klarjet‘i and Shavshet‘i, where the Arabs had been unable to extend their dominion. Over the next two centuries a K‘art‘li-in-exile was created, which I call neo K‘art‘li.
  85. Byzantine orthodoxies: papers from the Thirty-sixth Spring Symposium of Byzantine Studies, University of Durham, 23-25 March 2002 / Spring Symposium of Byzantine Studies, Augustine Casiday, Andrew Louth. — Aldershot (Reino Unido); Burlington (Estados Unidos) : Ashgate-Variorum, 2006. — ISBN 978-0-7546-5496-4.
    Оригінальний текст (англ.)
    For centuries Tayk has constituted a frontier region between the lands inhabited by the Armenians and Georgians. Devastated during the eight century by Arab-Byzantine war, it was gradually resettled by the Georgian Bagratid princes from Klarjeti, its northerly neighbour. Under the patronage of curopalatai Ashot I the Great (813-26) and his son Bagrat I (830-76), and, thanks notably to the activity of Gregory the abbot of Xancta (759-861), a monastic revival took place in those two regions. The settlements began north of Tayk, where the Georgian population was predominant, and thence proceeded towards the predominetly Armenian population south and south-west of the province. A number of monasteries that had been abandoned by Armenians during previous century, were reconstructed under Georgian patronage; moreover many new houses were founded. p. 180
  86. Nikoloz Aleksidze. The Narrative of the Caucasian Schism: Memory and Forgetting in Medieval Caucasia // Corpus Scriptorum Christianorum Orientalium. — Louvain. — Peeters, 2018. — Т. 137. — P. 155.
    Оригінальний текст (англ.)
    As a result of this long process of identity formation, a certain substratum was formed on the ArmenoGeorgian border-regions, such as the regions of T'ao/Tayk' and Gugark'; those making up this substratum are referred to in recent studies as Chalcedonian Armenians. These are ethnic Armenians who remained outside the borders of the jurisdiction of the Armenian Church and were incorporated into the Byzantine or Georgian Church and kingdom(s). Their literary language was most likely Georgian, as was their political allegiance, whilst ethnically they remained Armenian. Kazhdan qualifies this group a "specific ethnic entity which first made its appearance on Armenian and Georgian soil in the region of Tayk' and was outstanding for its support of Chalcedonianism".
  87. George Tcheishvili. Bulletin of British Byzantine studies: being the Bulletin of the Society for the Promotion of Byzantine Studies. : Armenian saints in Georgian hagiographical literature. — 2007. — С. 61.
    Оригінальний текст (англ.)
    In the 9th-10th c. "old" cults of the Queen Sadukht, Nerses the Great,Vardan Mamikonian, etc. revitalized in the Georgian Church. The latter sponsored translation of Armenian hagiographical writings into Georgian. These literary activities were carried out by the Chalchedonian Armenians and targeted at Armenian communities of Tao who had almost lost their identity by that time
  88. Степаненко В. П. Чортванели, Торники и Тарониты в Византии (к вопросу о существовании т.н. тайкской ветви Торникянов) // Античная древность и средние века. — 1999. — Вип. 30 (10 вересня). — С. 134-135.
  89. И. Абуладзе. Армянские приписки грузинской рукописи X века и их значение для армянской диалектологии // Вестник Матенадарана. — Ер., 1958. — № 4 (10 вересня). — С. 35.
  90. A. E. Redgate. The Armenians. — Oxford: Blackwell, 2000. — P. 254.
    Оригінальний текст (англ.)
    Probably at a lower level too, the Chalcedonian element in the Armenian church seems to have remained and felt just as ‘Armenian’ as its opponents, well into the eleventh century. Armenian Chalcedonians were characterized by bilinguilism and trilinguilism, used Armenian rites and traditions, and avoided merging, or identification, with their Georgian and Greek co-religionists. Thus though these co-religionists pressed Armenian Chalcedonians to celebrate the litugy in Georgian or Greek, the late tenth-century Chalcedonian David of Taykc preferred an Armenian translation he commissioned, from Arabic, and the late eleventh-century prince Gabriel of Melitene is described by the twelfth-century historian William of Tyre as Greek by religion, Armenian by race, language and custom.
  91. Stephen H. Rapp, 2014, с. 21.
  92. Жордания, 2013, с. 564.
  93. Edwards, 1988, с. 134.
  94. D. M. Lang. Lives and legends of the Georgian saints. — Crestwood, N.Y. : St. Vladimir's Seminary Press, 1976. — С. 135. — ISBN 0-913836-29-X.
    Оригінальний текст (англ.)
    The patriotic movement had much of the character of a crusade, and needed a militant religious leader. This role was ably filled by St. Gregory of Khandzta, who was as much a statesman as he was a dignitary of the Church. He became Archimandrite of twelve monasteries in Klarjeti, five of which were built or restored by him, and the others by his disciples. These formed a real monastic republic, with Gregory as their redoubtable and often despotic president. So strong did he become that he was able to interfere effectively in the private life of the ruling prince Ashot, and win for the monastic community a dominant position in public affairs.
  95. Д. Хоштария. Церкви и монастыри Кларджети. — Тбилиси: Артануджи, 2005. — С. 52. — ISBN 978-99940-11-94-0.
  96. J. A. McGuckin. The Encyclopedia of Eastern Orthodox Christianity. — Hoboken : Wiley, 2010. — ISBN 1-78402-016-8.
  97. Stephen H. Rapp, 2012, с. 13.
  98. Очерки истории СССР, 1958, с. 528.
  99. а б ГРУЗИНСКАЯ ПРАВОСЛАВНАЯ ЦЕРКОВЬ • Большая российская энциклопедия - электронная версия. bigenc.ru. Процитовано 2021-02-15. 
  100. а б в М. Сургуладзе, 2018.
  101. а б в Н. С. Джанашиа, Е. М. Мачавариани, М. К. Сургуладзе. Грузинская рукописная книга // Рукописная книга в культуре народов Востока. — М. : Наука, 1987. — Т. I. — С. 176—200.
  102. Очерки истории СССР, 1958, с. 527.
  103. The Oxford Dictionary of Byzantium, 1991, с. 244.
  104. Stephen H. Rapp, 1997, с. 510.
  105. Stephen H. Rapp, 2003, с. 337
    Оригінальний текст (англ.)
    At that time, a group of Bagratids had migrated from their Armenian homeland to the western Armeno-Georgian frontier following a failed uprising of Caucasian aristocrats against the Arabs in 772. These newly-arrived Bagratids not only assimilated to K'art'velian culture with great speed but also commandeered the reins of power from the politically crippled Guaramid princely dynasty. In 813 Ashot I won the principate for his branch of the Bagratid clan.
  106. Stephen H. Rapp, 2003, с. 234.

Література[ред. | ред. код]

Первинні джерела[ред. | ред. код]

Дослідження[ред. | ред. код]

англійською мовою
  • E. Taqaishvili, edit. W. E. D. Allen. Georgian chronology and the beginning of Bagratid rule in Georgia // Georgica: a journal of Georgian and Caucasian studies / Georgian historical society. — London : Published by S. Austin & sons, ltd, 1935. — С. 9-27.
  • Toumanoff, Cyril. Medieval Georgian historical literature. — Cosmopolitan Science & art Service Co, 1943.
  • Toumanoff, Cyril. Studies in Christian Caucasian history. — Georgetown University Press, 1963.
  • Toumanoff, Cyril. Armenia and Georgia // The Byzantine Empire. 1. Byzantium and Its Neighbours. — 1966. — 10 September.
  • Robert W. Edwards. The Vale of Kola: A Final Preliminary Report on the Marchlands of Northeast Turkey // Dumbarton Oaks Papers. — 1988. — Vol. 42 (10 September). — ISSN 0070-7546.
  • T. A. Sinclair. Eastern Turkey : an architectural and archaeological survey. Vol. II. — London, 1989. — ISBN 978-1-904597-73-5.
  • Nina G. Garsoian. The Oxford Dictionary of Byzantium / Editor in chief Alexander P. Kazhan. — Oxford University Press, 1991. — Т. 3.
  • Robert H. Hewsen. The geography of Ananias of Sirak = (Ашхарацуйц). — Wiesbaden : Reichert Verlag, 1992. — ISBN 978-3-88226-485-2.
  • Ronald Grigor Suny. The making of the Georgian nation. — 2nd ed. — Bloomington : Indiana University Press, 1994. — ISBN 0-253-35579-6.
  • Stephen H Rapp. Imagining history at the crossroads: Persia, Byzantium, and the architects of the written Georgian past. — 1997. — 10 September.
  • Donald Rayfield. The literature of Georgia : a history. — 2nd rev. ed. — Surrey : Curzon Press, 2000. — ISBN 0-7007-1163-5.
  • Vassiliki Nerantzi-Varmazi. Byzantium and Iberia (6th-11th Centuries) (PDF) // PHASIS. — 2000. — Iss. 2—3 (10 September). — P. 307–310. — ISSN 2346-8459. Архівовано з джерела 4 березня 2021. Процитовано 2021-03-05.
  • Stephen H. Rapp. Studies in medieval Georgian historiography : early texts and Eurasian contexts. — Lovanii : Peeters, 2003. — ISBN 90-429-1318-5.
  • Donald Rayfield. Edge of empires : a history of Georgia. — London : Reaktion Books, 2012. — ISBN 978-1-299-19101-3.
  • Stephen H. Rapp, Jr. Caucasia and the Second Byzantine Commonwealth: Byzantinization in the Context of Regional Coherence // An NCEEER Working Paper. — 2012. — 10 вересня. — С. 2.
  • Stephen H. Rapp. The Sasanian world through Georgian eyes : Caucasia and the Iranian Commonwealth in Late Antique Georgian literature. — Surrey : Ashgate, 2014. — ISBN 978-1-4724-3935-2.
  • Alexander Mikaberidze. Historical dictionary of Georgia. — Lanham, Md. : Scarecrow Press, 2007. — ISBN 978-0-8108-5580-9.
грузинською мовою
  • Р. Метревели. История грузинской дипломатии. — Тб, 2003. — ISBN 978-99940-20-32-4.
  • Литературное наследие Тао-Кларджети. — Тб. : Институт рукописей имени Корнелия Кекелидз, 2018. — 318 с. — ISBN 978-9941-9564-0-9.
російською мовою
французькою мовою