Арктика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Топографічна карта Арктики.

Арктика — північний полярний регіон Землі, що включає окраїни материків Євразії та Північної Америки, майже весь Північний Льодовитий океан з островами (крім прибережних островів Норвегії), а також прилеглі частини Атлантичного й Тихого океанів.

[ред.] Географічні умови

Фізична карта Арктики.

Площа — 27 млн. км², з них більше 60 % займають водні простори. За межу Арктики вважають ізотерму 4-10° найтеплішого місяця, яка приблизно збігається з північною межею поширення деревної рослинності, або ж із південною межею зони тундри. Іноді Арктику обмежують полярним колом (66° 33' пн. ш.), у цьому разі її площа менша.

[ред.] Розташування та рельєф

Південне узбережжя Ґренландії.

До складу Арктики входить північне узбережжя Європи, Азії, Америки та майже весь Північний Льодовитий океан із островами. Острови своїм розташуванням ділять прибережну частину океану на окремі морські басейни: Баренцове море, Біле море, Карське море, море Лаптєвих, Східно-Сибірське море, Чукотське море, Норвезьке море, Ґренландське море, море Баффіна і Бофорта. Більшість островів Арктики являє собою високі гірські плато з крутими скелястими берегами. Деякі з них вкриті льодовиковими щитами. Загальна площа сучасних льодовиків становить близько 2 млн. км². Моря навколо надовго замерзають, вкриваються значною товщею льоду.

Дно Північного Льодовитого океану має окремі підвищення — хребти та западини. Центральна, найбільш глибоководна частина океану має назву Арктичного басейну. В її межах — западина Сєдова (5 220 м), найглибша в Північному Льодовитому океані. Від Новосибірських островів до острова Ґренландія простягається підводний хребет Ломоносова і паралельно йому (від острова Врангеля до острова Елсміра) лежить хребет Менделєєва.

Рельєф континентальної суші переважно рівнинний, що характеризується наявністю вічної мерзлоти.

[ред.] Льодовий покрив

Мінімальне льодове покриття влітку 1979 pоку.

Мінімальне льодове покриття влітку 2005 pоку.

У водах Північного Льодовитого океану знаходиться велика кількість айсбергів і криги, що покривають зону діаметром від 3 до 4 тис. км². Максимальна кількість криги припадає на лютий, навесні лід руйнуються і виноситься Ґренландською течією на південь в Атлантику. До серпня зона, вкрита кригою, стає мінімальною. Найбільше скупчення айсбергів в арктичному регіоні розташоване в затоці Баффіна. Айсберги відколюються від глетчерів у західній частині Ґренландії і спускаються по затоці Баффіна в північну Атлантику, де поступово тануть біля острова Лабрадор та Ньюфаундленду. Берингова протока вкрита кригою понад 6 місяців на рік, але Баренцове море між Скандинавією і Шпіцбергеном вільне від криги протягом цілого року.

[ред.] Клімат

Природні умови Арктики суворі, що визначається не так зимовими морозами, як різкими вітрами, хуртовинами та низькими температурами влітку. Взимку панує полярна ніч. Охолодження земної поверхні в умовах характерної в цей час для внутрішніх районів Арктики малохмарної погоди надзвичайно велике. Отеплюючий вплив на Арктику мають океанічні води та теплі води Північноатлантичної морської течії.

Пересічні температури найхолодніших місяців знижуються в ділянці полюса до —35°C, —40°С, на узбережжях до —30°С; абсолютний мінімум сягає —55°С. Влітку сонце не заходить, піднімається на небі невисоко, гріє слабко. Танення снігу та льоду обмежує можливість підвищення температури вище 0°С. Пересічна температура повітря найтепліших місяців в районі полюса підвищується до 0°С, на узбережжях до +10°С. З низькими температурами пов'язане значне поширення багаторічної мерзлоти, яка в окремих районах сягає кількох сот метрів.

Опади навіть влітку випадають переважно у вигляді снігу. Річна сума опадів від 75—100 мм поблизу полюса до 300—400 мм на узбережжі материків. Взимку над Арктикою формується область високого тиску. В інші пори року значного розвитку досягає циклонічна діяльність, яка спостерігається здебільшого на периферії. Влітку поле високого тиску розмите, і циклонічна діяльність захоплює також і центральні райони.

З 1920 року спостерігається деяке потепління клімату Арктики. Зона, вкрита арктичною крижаною шапкою, поступово зменшується, що пов'язують із пошкодженням озонового шару.

[ред.] Флора та фауна

Вівцебик (Ovibos moschatus) у національному парку Норвегії.

Через низькі температури, фізіологічну сухість, багаторічну мерзлоту, короткий вегетаційний період (2—2,5 місяці) Арктика характеризується бідним рослинним світом. У зоні арктичних пустель переважають мохи, лишайники, водорості та полярні маки, в тундрі — карликові берези, низькорослі вільхи (Alnus), верби (Salix) та морозостійкі трав'янисті рослини (брусниця (Vaccinium vitis-idaea L.), лохина (Vaccinium uliginosum L.)).

Фауну Арктики становлять тварини, здатні вижити в суворих кліматичних умовах — на континентах і островах це білий ведмідь (Ursus maritimus), песець (Vulpes lagopus), полярний заєць, вівцебик (Ovibos moschatus) та північний олень (Rangifer tarandus), у морі — тюлені, морж (Odobenus rosmarus), нерпа (Pusa), північний кит та деякі види риб (оселедець (Clupeidae), тріска (Gadus), нельма та інші). В арктичних регіонах трапляються представники 240 видів птаства — зокрема, біла куріпка (Lagopus lagopus), біла сова (Bubo scandiacus, Nyctea scandiaca), різні види чайок (Larus), американський лебідь, гагара (Gavia), кречет (Falco rusticolus L.), білоспинний альбатрос (Phoebastria albatrus) та інші.

Унаслідок людської діяльності чимало видів тварин перебувають під загрозою винищення. Так цілковито зникла морська корова Стеллера. Заради збереження видів полювання на білих ведмедів та морських ссавців заборонене чи обмежене в більшості країн, що мають арктичні території.

[ред.] Населення

Родина інуітів, 1917 рік.

Населення — близько 1 млн. аборигенів:

алеути Аляски, північноамериканські індіанці — США;
лопарі — Норвегія Росія Фінляндія Швеція;
якути, ненці, комі, чукчі, евенки, долгани — Росія;
ескімоси (інуіти) — Канада Ґренландія Росія.

[ред.] Господарство

Найбільший порт у цій зоні — Мурманськ (на Кольському півострові).

В Арктиці є значні запаси вугілля, нафти, природного газу, золота, срібла, міді, урану, свинцю, цинку, нікелю і бокситів. На дні Північного льодовитого океану знайдені величезні поклади газогідратів. Через суворі кліматичні умови навігація в Арктиці триває недовго, що утрудняє видобуток корисних копалин.

[ред.] Історія арктичних досліджень

Історія дослідження Арктики.

Систематичні дослідження Арктики почалися в другій половині XVI століття, коли були зроблені перші спроби знайти північним морський шлях у Китай та Індію. У XVII столітті промисловці та козаки (І. Ребров, С. Буза, І. Ерастов, М. Стадухін, С. Дежнєв) зробили ряд важливих плавань вздовж берегів Сибіру, обігнули мис Челюскін, відкрили протоку між Азією та Америкою. У XVIII столітті російські дослідники Вітус Берінг, С. Малигін, Д. Овцин, С. Челюскін, брати X. та Д. Лаптєви, В. Русанов та інші здійснили ряд великих експедицій і нанесли на карту майже все північне узбережжя Азії.

У XIX столітті та на початку XIX наукові експедиції в Арктику здійснили російські дослідники Ф. Літке, П. Ф. Анжу, Ф. Врангель, С. Макаров, Г. Сєдов, норвежець Руал Амундсен та інші. У 1909 році американець Роберт Пірі першим досяг Північного полюса. Під час Першого Міжнародного полярного року (1882—1883) силами 12 країн було відкрито 13 полярних станцій. Під час Другого і особливо Третього полярного року число станцій значно збільшилось, а обсяг роботи розширився.

СРСР організовував сотні експедицій в Арктику, створив густу сітку полярних станцій та обсерваторій, здійснював регулярне плавання суден Північним морським шляхом. Планомірне вивчення Арктики почалося з моменту організації метеостанції «Північний полюс-1», яка за 9 місяців дрейфу (1937—1938) зібрала цінний матеріал про природу центральної частини Арктики. Важливий науковий матеріал дав дрейф криголама «Сєдов» (1937—1939). Всебічні дослідження в найглухіших районах Арктики провели у післявоєнні роки дрейфуючі станції «Північний полюс-2» та «Північний полюс-3». Ці спостереження продовжили станції серії.

[ред.] Міжнародно-правовий статус

Арктику поділяють на полярні сектори. Кожний сектор становить трикутник, основою якого є берег держави, що прилягає до Арктики, вершиною є Північний полюс, а боковими лініями — меридіани від полюса до східних і західних кордонів цієї держави. Полярні сектори в Арктиці мають:

За постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 квітня 1926 року радянською територією вважались усі землі й острови (відкриті й ті, що могли бути ще відкриті), розташовані між узбережжям СРСР, Північним полюсом і меридіаном 32°4'35 східної довготи і 168°49'30 західної (від Грінвіча). Виняток становили східні острови Шпіцбергенського архіпелагу, що знаходяться між 32° і 35° східної довготи і належать Норвегії. Біле море на південь від лінії Канін ніс — Святий ніс ще у 1921 році було проголошено внутрішніми водами СРСР. Сибірські моря затокового типу вважаються історичними російськими морями.

2 серпня 2007 року в ході російської експедиції, одним із завдань якої було довести, що хребти Менделєєва й Ломоносова є продовженням континентального шельфу Росії й повинні вважатися територією РФ, батискафи Мир-1 і Мир-2 занурились на дно океану в районі Північного полюсу. Було встановлено на дні платиновий прапор, а після повернення до Москви керівник експедиції Артур Чилінгаров заявив, що Арктика:

«

завжди була російської й залишиться такою.

»

Експедиція та слова Чилінгарова, викликали хвилю критики з боку США й Канади.

Свої претензії на володіння Арктикою встигли пред'явити Великобританія й навіть Абхазія.^[1]