Арктика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Арктика — північний полярний регіон Землі, що включає окраїни материків Євразія і Північна Америка, майже весь Північний Льодовитий океан з островами (крім прибережних островів Норвегії), а також прилеглі частини Атлантичного й Тихого океанів.

Зміст

1 Географічні умови
- 1.1 Розташування та рельєф
- 1.2 Клімат
2 Флора та фауна
3 Населення
4 Господарство
5 Історія арктичних досліджень
6 Міжнародно-правовий статус
7 Примітки
8 Література

[ред.] Географічні умови

Фізична карта Арктики

Площа — 27 млн. кв. км, з них більше 60 % займають водні простори. За межу Арктики вважають ізотерму 4-10° найтеплішого місяця, яка приблизно збігається з північною межею поширення деревної рослинності, або ж із південною межею зони тундри. Іноді Арктику обмежують полярним колом (66° 33' пн. ш.), у цьому разі площа менша.

[ред.] Розташування та рельєф

До складу Арктики входить північне узбережжя Європи, Азії, Америки та майже весь Північний Льодовитий океан із островами. Острови своїм розташуванням ділять прибережну частину океану на окремі морські басейни - це Баренцове море, Біле море, Карське море, море Лаптєвих, Східно-Сибірське море, Чукотське море, Норвезьке море, Ґренландське море, море Баффіна і море Бофорта. Більшість островів Арктики являє собою високі гірські плато з крутими скелястими берегами. Деякі з них вкриті льодовиковими щитами. Загальна площа сучасних льодовиків становить близько 2 млн. км2. Моря навколо надовго замерзають, вкриваються значною товщею льоду. Дно Північного Льодовитого океану має окремі підвищення — хребти та западини. Центральна, найбільш глибоководна частина океану має назву Арктичного басейну. В її межах — западина Г. Сєдова (5220 м), найглибша в Північному Льодовитому океані. Від Новосибірських о-вів до о. Ґренландії простягається підводний хребет Ломоносова і паралельно йому (від о. Врангеля до о. Елсміра) лежить хребет Менделєєва. Рельєф континентальної суші переважно рівнинний, що характеризується наявністю вічної мерзлоти.

У водах Північного Льодовитого океану знаходиться велика кількість айсбергів і криги, що покривають зону діаметром від 3 до 4 тис. км. Максимальна кількість криги припадає на лютий, навесні лід руйнуються і виноситься Ґренландською течією на південь в Атлантику. До серпня зона, вкрита кригою, стає мінімальною. Найбільше скупчення айсбергів в арктичному регіоні розташоване в затоці Баффіна. Вони відколюються від глетчерів у західній частині Ґренландії і спускаються по затоці Баффіна в північну Атлантику, де поступово тануть біля Лабрадору і Ньюфаундленду. Берингова протока вкрита кригою понад 6 місяців на рік, але Баренцове море між Скандинавією і Шпіцбергеном вільне від криги протягом цілого року.

[ред.] Клімат

Південне узбережжя Ґренландії

Природні умови Арктики суворі, що визначається не так зимовими морозами, як різкими вітрами, хуртовинами та низькими температурами влітку. Взимку панує полярна ніч. Охолодження земної поверхні в умовах характерної в цей час для внутрішніх районів Арктики малохмарної погоди надзвичайно велике. Отеплюючий вплив на Арктику мають океанічні води та теплі води Північноатлантичної морської течії. Пересічні температури найхолодніших місяців знижуються в ділянці полюса до —35, —40°С, на узбережжях до —30°С; абсолютний мінімум сягає —55°С. Влітку сонце не заходить, піднімається на небі невисоко, гріє слабко. Танення снігу та льоду обмежує можливість підвищення температури вище 0°С. Пересічна температура повітря найтепліших місяців в районі полюса підвищується до 0°С, на узбережжях до +10°С. Опади навіть влітку випадають переважно у вигляді снігу. Річна сума опадів від 75—100 мм поблизу полюса до 300—400 мм на узбережжі материків. Взимку над Арктикою формується область високого тиску. В інші пори року значного розвитку досягає циклонічна діяльність, яка спостерігається здебільшого на периферії. Влітку поле високого тиску розмите, і циклонічна діяльність захоплює також і центральні райони. З низькими температурами пов'язане значне поширення багаторічної мерзлоти, яка в окремих районах сягає кількох сот метрів. З 1920 р. спостерігається деяке потепління клімату Арктики. Зона, вкрита арктичною крижаною шапкою, поступово зменшується, що пов'язують із пошкодженням озонового шару.

[ред.] Флора та фауна

Через низькі температури, фізіологічну сухість, багаторічну мерзлоту, короткий вегетаційний період (2—2,5 міс.) Арктика характеризується бідним рослинним світом. У зоні арктичних пустель переважають мохи, лишайники, водорості та полярні маки, в тундрі — карликові берези, низькорослі вільхи, верби та морозостійкі трав'янисті рослини (брусниця, лохина).

Фауну Арктики становлять тварини, здатні вижити в суворих кліматичних умовах — на континентах і островах це білий ведмідь, песець, полярний заєць, вівцебик та північний олень, у морі - тюлень, морж, нерпа, північний кит та деякі види риб (оселедець, тріска, нельма та ін.). В арктичних регіонах трапляються представники 240 видів птаства — зокрема, біла куріпка, біла сова, різні види чайок, американський лебідь, гагара, кречет, білоспинний альбатрос та ін.

Унаслідок людської діяльності чимало видів тварин перебувають під загрозою винищення. Так, вважається, що цілковито зникла морська корова Стеллера. Заради збереження видів полювання на білих ведмедів та морських ссавців заборонене чи обмежене в більшості країн, що мають арктичні території.

[ред.] Населення

Населення — близько 1 млн. аборигенів:

алеути Аляски,
північноамериканські індіанці,
лопарі (саамі, саами) Скандинавії і Росії,
якути,
ненці,
комі,
чукчі,
евенки (тунгуси)
долгани Росії,
ескімоси Канади, Гренландії і Росії.

[ред.] Господарство

Найбільший порт у цій зоні — Мурманськ (на Кольському півострові).

В Арктиці є запаси вугілля, нафти, природного газу, золота, срібла, міді, урану, свинцю, цинку, нікелю і бокситів. Через суворі кліматичні умови навігація в Арктиці триває недовго, що утрудняє видобуток корисних копалин.

Ці два зображення показують мінімальне льодове покриття влітку у 1979 p. та у 2005 p.

Мінімальне льодове покриття влітку у 1979 p.

Мінімальне льодове покриття влітку у 2005 p.

[ред.] Історія арктичних досліджень

Дослідження Арктики

Систематичні дослідження А. почалися в 2-й пол. 16 ст., коли були зроблені перші спроби знайти пн. морський шлях у Китай та Індію. У 17 ст. промисловці та козаки (І. Ребров, С. Буза, І. Ерастов, М. Стадухін, С. Дежнєв) зробили ряд важливих плавань вздовж берегів Сибіру, обігнули мис Челюскін, відкрили протоку між Азією та Америкою. У 18 ст. рос. дослідники В. Берінг, С. Малигін, Д. Овцин, С. Челюскін, брати X. та Д. Лаптєви, В. Русанов та ін. здійснили ряд великих експедицій і нанесли на карту майже все пн. узбережжя Азії. У 19 ст. та на поч. 20 ст. наук. експедиції в А. здійснили рос. дослідники Ф. Літке, П. Анжу, Ф. Врангель, С. Макаров, Г. Седов, норвежець Р. Амундсен та ін. У 1909 американець Р. Пірі першим досяг Пн. полюса. Під час Першого Міжнародного полярного року (1882—83) силами 12 країн було відкрито 13 полярних станцій. Під час Другого і особливо Третього МПР число станцій значно збільшилось, а обсяг роботи розширився.

Провідна роль у вивченні А. належала СРСР, який організував сотні експедицій в А., створив густу сітку полярних станцій та обсерваторій, здійснював регулярне плавання суден Пн. морським шляхом. Планомірне вивчення А. почалося з моменту організації метеостанції «Північний полюс-1», яка за 9 міс. дрейфу (1937—38) зібрала цінний матеріал про природу центр. частини Арктики. Важливий наук. матеріал дав дрейф криголама «Сєдов» (1937—39). Всебічні дослідження в найтлу-хіших районах А. провели у післявоєнні роки дрейфуючі станції ПнП-2 та ПнП-3. Ці спостереження продовжили станції ПнП-4, ПнП-5, ПнП-7 і продовжують станції ПнП-6, ПнП-8.

[ред.] Міжнародно-правовий статус

А. ділиться на полярні сектори. Кожний сектор становить трикутник, основою якого є берег держави, що прилягає до А., вершиною — Пн. полюс, а боковими лініями — меридіани від Пн. полюса до сх. і зх. кордонів цієї держави. Полярні сектори в А. мають СРСР, Канада, США, Норвегія і Данія. За пост. ЦВК і РНК СРСР від 15 квітня 1926 рад. територією є всі землі й острови (відкриті й ті, що можуть бути ще відкриті), розташовані між узбережжям СРСР на Пн. Льодовитому ок., Пн. полюсом і меридіаном 32° 4' 35 сх. д. і 168°49'30 зх. д. (від Грінвіча). Виняток становлять сх. о-ви Шпіцбергенського архіпелагу, що знаходяться між 32 і 35° сх. д. і належать Норвегії. Біле м. на Пд. від лінії Канін Ніс — Святий Ніс 1921 проголошено внутр. водами СРСР. Сибірські моря затокового типу вважаються історичними радянськими морями.

2 серпня 2007 року в ході експедиції, одним із завдань якої було довести, що хребти Менделєєва й Ломоносова є продовженням континентального шельфу Росії й повинні вважатися територією РФ, російські батискафи Мир-1 і Мир-2 занурились на дно океану в районі Північного полюсу. Росіяни встановили на дно Північного льодовитого океану платиновий прапор РФ, а після повернення в Москву керівник експедиції Артур Чилінгаров заявив, що Арктика "завжди була російської й залишиться такою".

Експедиція Росія, а також і слова Чилінгарова, викликали хвилю критики з боку США й Канади. Свої претензії на володіння Арктикою встигли пред'явити Великобританія й навіть Абхазія.^[1]