Постмодернізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Музей Ґуґґенгайма в Більбао — приклад архітектури постмодернізму.

Постмодерні́зм (фр. postmodernisme — після модернізму) — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Термін «постмодернізм»[ред.ред. код]

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца[1] (Rudolf Pannwitz) «Криза європейської культури»[2] (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі та музиці[3].

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах[4]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

Розвиток постмодернізму[ред.ред. код]

Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Для епохи постмодерну характерні конкурентна демократія та узгодження інтересів різних груп на основі суспільного договору, ринкова економіка з масовим споживанням, нові джерела соціальної нерівності, індивідуалізація та плюралізація життєвих стилів. Прогресуючою стає регіональна нерівність. Філософський постмодерн оголошує все відносним, крім самої відносності[6].

У постмодерністському пізнавальному дискурсі збільшується роль індивідуального[6].

Риси постмодернізму у мистецтві[ред.ред. код]

Порівняльна таблиця «модернізм-постмодернізм» за Брайніним-Пассеком[7]
модернізм постмодернізм
Скандальність Конформізм
Антиміщанський пафос Відсутність пафосу
Емоційне заперечення попереднього Ділове заперечення попереднього
Первинність як позиція Вторинність як позиція
Оціночне у самоназві: «Ми — нове» Безоціночне в самоназві: «Ми — все»
Декларована елітарність Недекларована демократичність
Переважання ідеального над матеріальним Комерційний успіх
Віра у високе мистецтво Антиутопічність
Фактична культурна спадкоємність Відмова від попередньої культурної парадигми
Виразність кордону мистецтво-немистецтво Все може називатися мистецтвом
Krzywy Domek w Sopocie klatka.jpg


Дискурс міту-яйця, заперечення міщанства, архаїка


Енциклопедія літературних напрямків і течій подає список рис постмодернізму.
Визначальні риси постмодернізму:

  • культ незалежної особистості;
  • потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
  • прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
  • бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
  • використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
  • зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
  • суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
  • сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
  • запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
  • як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;
  • іронічність та пародійність.[8]

Американський літературознавець Ігаб Хассан (Ihab Hassan) відзначає такі риси:

  • «невизначеність»,
  • «фрагментарність»,
  • «деканонізація»,
  • «втрата Я»,
  • «іронія»,
  • «гібридизація»,
  • «карнавальність»,
  • «сконструйованість».[9]

Постмодернізм виходить із цілісності суб'єкт-об'єктних відносин. А ключовим моментом його раціональності є визнання того, що світ (об'єкт) не є призначенням, «служницею» людини (суб'єкта). Тому слід відкинути уявлення про людину як хазяїна Всесвіту, зрозуміти, що вона істота не штучна, яка височить над природою, а частина її, міцно вкорінена у світові процеси й залежна від них[10].

Людина своєю діяльністю порушує самоорганізацію природи, тому між ними виникає конфлікт. У зв'язку з цим істотним моментом постмодернізму є усвідомлення глобального взаємозв'язку живої й неживої природи, сприйняття світу як єдиного цілого. Ключ до цього — дія закону ентропії, яка в одну мить може перетворити світ на руїни. Людина періоду постмодернізму знає також, що якісь наші дії у минулому (наприклад застосування гексахлорану) здатні про себе нагадати найнесподіванішим чином. Тому, щоб ситуацію зробити стійкою, необхідна значна мобільність суб'єкта, вміння пристосовуватися до змін умов[10].

Обов'язковими атрибутами реальних об'єктів (систем) постмодернізм вважає мінливість і випадковість. Відповідно будь-яка система вважається процесуальною. Сама ідея процесуальності систем бере початок з праць А. Файоля. Нині вона входить в усі фундаментальні підручники з менеджменту[10].

Постмодернізм у літературі[ред.ред. код]

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса»] (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко, В. Кураша та інших.

Герой літератури постмодернізму — людина, яка почувається «дуже незатишно у холодному всесвіті» (У. Еко), є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого. Які досягнення в розвитку новітніх засобів масових комунікацій сприяли виникненню постмодернізму? Постмодернізм багато чим зобов'язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій — телебаченню, відеотехніці, інформатиці та комп'ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, і на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю — відеокліпами, комп'ютерними іграми, диснеївськими атракціонами.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. [1](рос.)
  2. Pannwitz, Die Krisis der europäischen Kultur, Nürnberg 1917, S. 64 (матеріали німецької вікіпедії)
  3. бібліотека української літератури
  4. Згідно з en:Postmodernity#Postmodernism_and_postmodernity
  5. В російськомовному перекладі — Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. — СПб.: 1998.
  6. а б Мартинов А. Ю. Історична соціологія (циклічна парадигма) » 1.3. Постмодерний виклик історичній соціології
  7. В.Брайнин-Пассек. О постмодернизме, кризисе восприятия и новой классике. // Новый мир искусства.— Санкт-Петербург, листопад 2002. (рос.)
  8. Цитата по [2]
  9. Leslie A. Fiedler, Uberquert die Grenze, schliebt den Graben. — Ihab Hassan, Pluralismus in der Postmoderne. — In: «Die unvollendete Vernunft. Moderne versus Postmoderne», Frankfurt a. M.,1987, S. 159–165. Цитата по [3]
  10. а б в [http://archive.nbuv.gov.ua/portal/all/herald/2002-08/7.htm В. Захарченко З позицій постмодерністської раціональності. Нові підходи до дослідження промислових територіальних систем]

Посилання[ред.ред. код]