Неоплатонізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Порфірій і Плотін. Ілюстрація до середньовічного рукопису.

Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.

Концепція[ред.ред. код]

Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відобразилося на філософії IIIIV ст. н. е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Еманація. Джерело світла, що поширюється в темряві.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.

Періодизація[ред.ред. код]

Античний неоплатонізм існував у вигляді ряда шкіл, які були орієнтовані на тлумачення діалогів Платона і систематизацію його вчення.

II-III ст.[ред.ред. код]

Науковий період. Він відрізняється спекулятивно-теоретичним характером, переважно реконструюванням основної тріади Платона. До цього періоду належить:

III-IV ст.[ред.ред. код]

Богословський період, спроба об'єднати всі існуючі давні культи і обгрунтувати політеїзм. Неоплатонізм цього періоду ставить головним завданням практичну містику, теургію і мантику; систематизує античну міфологію, більшу увагу звертаючи на релігійно-магічну практику; виясняє сутність і методи пророцтва, знахарства, оракулів, містерій, астрології, екстатичного сходження в надчуттєвий світ. До цього періоду відносяться:

  • Сирійська школа; відомі представники: Дексіпп, Сопатр, Теодор Асінській, Ямвліх. Школу засновує Ямвліх, учень Порфірія, він вперше вводить в неоплатонізм практику теургії. Він провів реформу коментаря, яка вплинула на всю подальшу традицію неоплатонізму, тому виділяють доямвліховській і послеямвліховській неоплатонізм.

IV-VI ст.[ред.ред. код]

Схоластичний, коментаторський період, спроба реставрації та систематизації всієї стародавньої філософії. До цього періоду відносяться:

Деякі дослідники вважають,що александрійці Гіпатія і Синезій не належали до перерахованих основних шкіл неоплатонізму. [1]

Галерея філософів-неоплатоників[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Философский энциклопедический словарь/ Редкол.: С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичёв и др. — 2-е изд. — М.: Сов. энциклопедия, 1989, 414

Джерела[ред.ред. код]

  • Асмус В. Ф. Античная философия. — М., «Высшая школа», 1976, с. 525 — 526. (рос.)
  • Философский словарь. Под редакцией И.Т. Фролова. - М., издательство политической литературы, 1980, с.244 - 245. (рос.)
  • Философский энциклопедический словарь/ Редкол.: С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичёв и др. — 2-е изд. — М.: Сов. энциклопедия, 1989 (рос.)