Антична філософія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Антична філософія — філософія античності. Умовно може бути поділена на давньогрецьку філософію та давньоримську філософію. Першим філософом античності є Фалес, останнім — Боецій.

Усі основні ідеї та інституції, які складають сучасну західну цивілізацію, виникли протягом декількох століть в результаті зусиль давньогрецького народу. Право, демократія, мистецтво, наука, філософія — в тому значенні, як ми їх розуміємо сьогодні, з'явились саме в Давній Греції. Перші філософські вчення виникли близько 2 500 років тому в Індії, Китаї і Стародавній Греції. Однак тільки давньогрецька філософія являє собою цілком оригінальне, завершене явище, яке корінним чином вплинуло на західну цивілізацію. Індійська філософія мала епізодичний вплив на європейське мислення: в давнину — вірогідно, на Піфагора, в новий час — на Шопенгауера.

У Стародавньому Римі були значні філософи-письменники на зразок Цицерона, Сенеки, Лукреція Кара, але вони не являють руху думки вперед, всі вони повторюють греків. Поряд з римлянами, до римської філософії відносяться також греки — представники римських шкіл.

Західна філософія[ред.ред. код]

Прокл Ямвліх Порфирій Плотін Секст Емпірик Марк Аврелій Клавдій Птолемей Епіктет Луцій Анней Сенека Філон Лукрецій Цицерон Карнеад Ератосфен Хрісіпп Архімед Аристарх Тімон Евклід Зенон із Кітіона Епікур Стратон Піррон Теофраст Аристотель Діоген Синопський Платон Ксенофон Арістіпп Антисфен Сократ Демокріт Мелісс Левкіпп Філолай Горгій Протагор Зенон Емпедокл Анаксагор Парменід Геракліт Ксенофан Піфагор Анаксимен Анаксимандр Фалес

Джерело: A Timeline of Western Philosophers
Легенда

Давньогрецька філософія[ред.ред. код]

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок виявляє єдину основу всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

Античність створила й перші спроби застосування різноманітних теорій в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є праці Арістотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Арістотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.

Натурфілософи вважали, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина — апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах; елеати вбачали основу світу в єдиному, незримому бутті; Демокрит вважав такою основою неподільні атоми; академія Платона — земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке беззупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика у Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей. Згідно з Парменідом, буття — це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів відчуттів.

Елліністична філософія[ред.ред. код]

В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики.

Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушності духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.

Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е., проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи.

Діяльність засновників стоїцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи концепції досократівської філософії (насамперед Геракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні космічного розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність.

З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичного об'єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему платонічного стоїцизму. Продовжувачами цього були Евдор та Потамон.

Література[ред.ред. код]

  1. (рос.) Античная философия: Энциклопедический словарь. — М.: Прогресс-Традиция, 2008. — 896 с. ISBN 5-89826-309-0
  2. (рос.) Античная философия: Проблемы историографии и теории познания. — М., 1991. − 133 с.
  3. (рос.) Асмус В. Ф. Античная философия. — М.: Высшая школа, 1999
  4. (рос.) Буряк В. В. Античная философия: Учебник. - Симферополь: ДИАЙПИ, 2009. - 256 с.
  5. Буряк В.В. Антична філософія. – Сімферополь: БУК-пресс, 2009. – 264 с
  6. (рос.) Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. — М.: Прогресс, 1988. — 221 с.
  7. (рос.) Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии, книга 1. Введение.
  8. (рос.) Греческая философия. В 2-х томах. Под редакцией М. Канто-Спербер. Том 2, стр. 866-919.
  9. (рос.) Гуторов В. А. Античная социальная утопия. Вопросы истории и теории. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1989. — 288 с.
  10. (рос.) Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении. — М, 1989.
  11. (рос.) Лосев А. Ф. История античной эстетики. Последние века. — В 2 кн. — М.: Искусство, 1988.
  12. (рос.) Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии. — М.: Аграф, 1997.
  13. (рос.) Надточаев А. С. Философия и наука в эпоху античности. — М.: Издательство Московского университета, 1990. — 286 с.
  14. (рос.) Хлебников Г. В. Античная философская теология. — М.: Наука, 2007.
  15. (рос.) Целлер Э. Очерк истории греческой философии. Перевод С. Л. Франка. — СПб.: Алетейя. 1996.

Посилання[ред.ред. код]