Епістемологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Епістемологія (грец. επιστήμη — знання, λόγος — вчення) — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт — об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність).

Античність і середні віки[ред.ред. код]

Історично, епістемологічні уявлення і проблематика виникають раніш гносеологічних і формуються вже в античності. Такі, наприклад, «ідеї» Платона і запропонована ним референційна концепція «істини», апорії Зенона, тропи скептиків, логіка Арістотеля. Античні уявлення про знання мали не стільки описовий, скільки проблематизуючий і нормативно-методологічний характер. Наприклад, апорії Зенона фіксували факт віднесення суперечливих знань до того самого об'єкта і задавали в такий спосіб епістемологічну проблему. Арістотель намагався зняти проблеми, що нагромадилися, за рахунок нормування наукових міркувань і введення загальних принципів організації знання. Це дозволило надалі створити зразки систематичної організації знання. «Початки» Евкліда можна розглядати не тільки як продукт узагальнення і зведення геометричних знань, а й як реалізацію нормативних епістемологічних концепцій Платона й Арістотеля.

У середні віки критична і дослідницька складові епістемології у великому ступені сковуються й обмежуються нормативним характером арістотелівської логіки. Яскраве вираження середньовічної епістемології — схоластична суперечка «номіналістів» і «реалістів». Нові мотиви вносить Відродження. Пробуджується інтерес до дослідного знання, змінюється уявлення про місце і призначення знання в загальній картині світу. Микола Кузанський вводить уявлення про проблеми як «учене незнання», тобто знання про незнання, що формує в перспективі нову епістемологічну стратегію. З іншого боку, філософська рефлексія все більше звертається до суб'єкта і його пізнавальних здібностей. У цьому зв'язку актуалізується введене фактично вже П'єром Абеляром поняття свідомості як індивідуальної здатності і дійсності існування концептів.

«Велике удосконалення наук», проголошене Ф. Беконом і розгорнулося в XVII—XVIII ст., породжує нову формацію знання — новоєвропейську науку. Нова організація знання вимагала критичної рефлексії і теоретичного оформлення. Епістемологічні схеми античності і середньовіччя не могли вирішити цих завдань. На їх місці починає складатися гносеологічна концепція пізнання, що переорганізує філолофсько-методологічні уявлення про знання на основі суб'єкт-об'єктних схем.

ХХ і XXI століття[ред.ред. код]

До XX ст. епістемологія не мала власних інституціональних форм, а відповідна їй проблематика розвивалася в основному в логіку (насамперед в англійській аналітичній традиції) і в рамках гносеології. Однак уже з кінця XIX ст. епістемологічна проблематика починає емансипуватися від гносеологічної. Дослідники (насамперед логіки) прагнули піти від суб'єктивізму і психологізму, породжуваного сенсуалістичними і позитивістськими трактуваннями суб'єкт-об'єктних схем. У XX ст. цей процес призводить до оформлення нових філософсько-методологічних напрямів і підходів. Розвиваються аналітичні, операціональні, нормативні, стуктурно-функціональні прийоми і методи дослідження знання. У 1970-х Карл Поппер дав онтологічне обґрунтування емансипації епістемологія, висунувши концепцію «третього світу» (об'єктивного змісту знання) і «пізнання без суб'єкта пізнання».

Чинники сучасного стану епістемології[ред.ред. код]

Серед чинників, що визначають сучасний стан епістемологічних досліджень, необхідно відзначити такі:

  1. відношення знання й об'єкта виходить за рамки чисто пізнавальних ситуацій. Складаються комплексні практики, де крім пізнання, необхідно розглядати функціонування знання в інших типах діяльності: інженерії, проектуванні, керуванні, навчанні;
  2. класичне відношення «істинності» доповнюється (а іноді і заміщається) поруч інших відносин: «несуперечності», «повноти», «інтерпретовності», «реалізовності» та ін.;
  3. типологія знання стає усе більш розгалуженою і диференційованою: поряд із практико-методологічним, природно-науковим, гуманітарним і інженерно-технічним знанням виділяються більш частинні його варіанти;
  4. особливим предметом дослідження стає семіотична структура знання;
  5. крім «знання» інтенсивно досліджуються й інші епістемологічні одиниці (наприклад, «мови»);
  6. позначилася криза сцієнтизму: наукове знання перестає розглядатися як основна форма знання, усе більший інтерес викликають когнітивні комплекси, зв'язані з різними історичними і духовними практиками, що виходять за рамки традиційних уявлень про раціональність.

Віра в епістемології[ред.ред. код]

Знання представлене у вигляді кіл Ейлера

Інколи, коли люди кажуть, що вони "вірять у" щось, що вони мають на увазі - це означає, що вони передбачають, що так доведуть, у певному розумінні, корисніть чи успішність цього "щось" — можливо хтось зможе "повірити у" його чи її улюблену футбольну команду. Це не те, що має на увазі епістемологіст.

У другому розумінні віри вірити чомусь лише означає думати, що це вірно. Як-то, вірити P — означає не більше ніж думати, з будь-якої причини, що P — факт. Причина — для того, щоб знати щось, хтось повинен думати, що це істина — хтось повинен вірити (у другому розумінні), що це факт.

Хтось каже: «Я знаю, що P, але я не вважаю, що P правда». Особа, що так висловилася, у глибинному сенсі, сама собі суперечила. Якщо хтось знає P, то, серед решти, він гадає, що P дійсно правда. Якщо хтось вважає, що P — істина, то він/вона вірить, що P. (Див.: Парадокс Мура.)

Знання і віра[ред.ред. код]

Знання відмінне від віри і думки. Якщо хтось заявляє, що вірить чомусь, він заявляє, що думає, що це правда. Але звичайно, можливо виявиться, що він помилявся, і те, що він вважав істинним, насправді є хибним. Це не факт із знаннями. Наприклад, припустимо, що Ігор вважає, що певний міст — безпечний, і робить спробу перейти його; на жаль, міст ґиґає під його вагою. Можемо сказати, що Ігор вірив, що міст був безпечним, але це його припущення було помилковим. Ми не повинні казати, що він знав, що міст був безпечним, тому що цього просто не було. Для чого, щоб вважатися знанням, потрібно бути істиною.

Так само, двоє людей можуть вірити речам, які взаємно суперечливі, але вони не можуть знати (недвозначно) речі, які взаємно суперечливі. Наприклад, Ігор може вірити, що міст безпечний, тоді як Тигра вірить, що він ненадійний. Але Ігор знає, що міст безпечний і Тигра не може одночасно знати, що міст небезпечний. Двоє людей не можуть знати взаємовиключні речі.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Ильин В. В. // Теория познания. Введение. Общие проблемы. — 2-е издание. — М.: Либроком, 2010. — 168 с. — 1000 экз. — ISBN 978-5-397-01280-5
  • Ильин В. В. // Теория познания. Эпистемология. — М.: 1994.
  • Кезин А. В. Эволюционная эпистемология: современная междисциплинарная парадигма // Вестник Московского университета. — Серия 7. Философия. — 1994. — № 5. — С.3-11.
  • Никитин Е. П. Исторические судьбы гносеологии //Философские исследования. — 1993. — № 1. — С.61-70.
  • Пиаже Ж. Генетическая эпистемология // Вопросы философии. — 1993. — № 5.
  • Соболев А. В. О персоналистической гносеологии // Вопросы философии. — № 4. — С.121-137.
  • Фурманов Ю. Р. Критика метафизического разума в эволюционной теории познания // Философские науки. — 1991. — № 8. — С.34-50.
  • Эволюционная эпистемология и логика социальных наук. — М., 2000. — 463 с.
  • Абачиев С. К. Эволюционная теория познания: опыт систематического построения. — М., 2004. — 526 с.