Демня (Миколаївський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Демня
Demnia myk gerb.png Demnia myk prapor.png
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Миколаївський район (Львівська область) Миколаївський район
Рада/громада Демнянська сільська рада
Код КОАТУУ 4623084001
Облікова картка с. Демня 
Основні дані
Засноване 1453
Населення 1602
Площа 12,97 км²
Густота населення 539,39 осіб/км²
Поштовий індекс 81613[1]
Телефонний код +380 3241
Географічні дані
Географічні координати 49°34′05″ пн. ш. 23°57′08″ сх. д. / 49.56806° пн. ш. 23.95222° сх. д. / 49.56806; 23.95222Координати: 49°34′05″ пн. ш. 23°57′08″ сх. д. / 49.56806° пн. ш. 23.95222° сх. д. / 49.56806; 23.95222
Середня висота
над рівнем моря
263 м
Водойми р. Зубра
Місцева влада
Адреса ради 81613, Львівська обл., Миколаївський р-н, с. Демня, тел. 6-23-43
Карта
Демня. Карта розташування: Україна
Демня
Демня
Демня. Карта розташування: Львівська область
Демня
Демня

Демня у Вікісховищі?

Де́мня (з 1950 до 1989 — Димівка[2]) — село в Україні, в Миколаївському районі Львівської області. Населення становить 1602 особи. Орган місцевого самоврядування — Демнянська сільська рада.

Назва[ред. | ред. код]

Демня виникла ще у часи давньоруської держави і свою назву отримала від того, що постійно була задимлена в результаті розвинутого тут залізодобувного виробництва. Не виключно, що й назва села утворена від слова "домниця", тобто піч для виплавки заліза з болотяної руди. Перша письмова згадка про Демню датована 1464 роком. Однак інші джерела повідомляють, що село згадувалося під назвою Демня на Зубрі або Воля ще в 1453 році. Назва Воля свідчить, що тут відбувався процес заселення нових селян і їм на певний період (10 - 15 років) давалося звільнення від відбування повинностей. У 1950 році радянські чиновники вирішили "ошляхетнити" назву села і перейменували Демню в Димівку. Ця назва проіснувала до початку 1990 років.[3]

Історія[ред. | ред. код]

Старовинне село розташоване над річкою Зуброю, за кілька кілометрів від Миколаєва.

Непрямим підтвердженням давності Демні є назва церковної сіножаті "під Острівцем", зазначена у документі 1739 року. Ця назва свідчить, що колись тут було укріплення з часів Київської Русі. Імовірно, що на початку свого існування Демня належала до князівських маєтків і після захоплення Галичини Польщею перейшла до королівських володінь.

З податкового реєстру відомо, що після ворожої навали місцеві селяни обробляли 8 ланів землі (лан — 20 гектарів), а 15 ланів пустували. На Зубрі функціонували два великі млини, була корчма. Слід зауважити, що село зайняло багато земель. На частині з них у XVIII столітті виник сусідній Тростянець.

Багато злигоднів випало на долю Демні. Пізньої осені 1620 року її спалили ординські нападники, забрали худобу. Демня зазнала ще ряд спустошливих татарсько-турецьких нападів. І, як свідчать перекази, саме в той час вона змінила своє розташування: з високого горба перемістилася на 2 кілометри північніше, в долину Зубри.

1711 року село спіткало чергове, лихо — нашестя сарани. Тут з голоду вигинула не тільки худоба, але й птиця. Сарана знищила всі посіви. З 1735 року війтівство в селі перейшло до рук магнатів Ржевуських, які володіли Демнею довгий час. В селі існувала "Димарка", де виплавлялось залізо, виготовлялись штаби для дальшої обробки, обручі для бочок, лемеші для плугів, серпи та коси, цвяхи та чавунні пічки. Сировиною служила болотяна руда. Добування болотяної руди, випалювання вугілля, заготівля дров і все інше, аж до вивезення готової продукції, було внесено в інвентар та обов'язкові повинності навколишніх сіл. Руду возили з Верина, Стільська, Надітич, Ілова і Волі Великої, а також брали і в самій Демні. Кожен з підданих Верина, Надітич, Демні та Стільська мав 10 днів відробити в рахунок шарварків на копанні та перевезенні руди та 2 дні на ремонт кузні. За роботу понад повинності платили гроші. Щоб полегшити селянам відробіток в 1738 р. М. Й. Ржевуський звільнив їх від плати мостових мит. На самих промислах платили гроші найманим майстрам. В 1809–1811 рр. в Демні працювало 36 майстрів, 73 челядники, 7 учнів та 4 помічники. Всього в рік тут вироблялось бл. 2500 центнерів заліза. Димарка в Демні припинила своє існування до 1830 р., ще якийсь час туди возили залізо для роботи в штабах зі Сколе та інших місць. [4]

Обробка каменю також з давніх-давен була в традиціях жителів Демні. В 1912 р. на 1982 жителів припадало майже 100 майстрів по обробці каменю. Найвідомішими майстрами рубежу XIX–XX ст. були Михайло Верещинський, Захар Дзиндра, Андрій Лавренців, його син Лавр, Максим Петриця, Григорій Янів. Скульптури з вапняку, переважно надгробні пам'ятники, дем'янських майстрів можна знайти чи не на кожному цвинтарі — в Миколаєві, Ходорові, Жидачеві, Бібрці, Городку і селах, що їх оточують до самого Львова і Стрия. Серед них є і роботи достойні музеїв. Хрести в честь 1848 р., піраміди і постаменти в честь 100-річчя Шевченка. Один з таких пам'ятників з іменем автора Федя Дзиндри стоїть в с. Завидовичах Городоцького р-ну. Ці традиції живуть і нині.

Костел св. Богородиці Ченстоховської[ред. | ред. код]

Костьол був споруджений у 1913 р. місцевими жителями. Наприкінці 19 – на початку 20 ст. маєток був власністю Фундації графа Станіслава Скарбека. Перед I світовою війною були розпочаті старання про утворення в Демні окремої парафії. Після завершення війни постала парафіяльна експозитура, а в 1935 р. – окрема

парафія, що належала до Стрийського деканату. До неї належали села Черкаси, Дроговиж, Глуховець, Гонятичі, Кагуїв і Луб’яни, відокремлені з миколаївської парафії, а також Горбачі зі щиренької парафії.

Завдяки старанням миколаївського пароха кс. Войцеха Войновського Львівська консисторія погодилася на спорудження каплиці (з часом філіального костьолу, нарешті парафіяльного) в Демні. Працю фінансували з пожертв парафіян. Вже наступного року постали мури костьолу Святої Богородиці Ченстоховської, але забракло фондів. У 1913 р. отримали допомогу від консисторії і намісництва у Львові для завершення будівництва, яке було завершене в серпні 1913 р. склепінням. Проте зміна пароха в Миколаєві на короткий час припинила працю. Каплиця стояла без даху, без хорів і без підлоги. Новий парох з Миколаєва кс. Антон Баре скаржився на нестачу коштів і проекту, який зник у мулярів.

У травні 1914 р. після отримання чергової дотації від консисторії, праця була відновлена. Перед самим вибухом війни каплиця була закінчена, в ній почали служитися відправи.

Наприкінці 1914 р. святиня була пошкоджена російським військом. У 1916 – 1917 роках в Демні квартирувало австрійське військо, і вояки відремонтували каплицю, а якийсь вояк-артист помалював її всередині. У 1918 – 1920 роках в Демні було збудовано плебанію (обійстя для ксьондза).

Біля 1945 р. костьол був закритий. У 1960-х роках в ньому містився колгоспний склад, а в 1984 р. – шкільний гімнастичний зал. В будинку плебанії знаходилася школа. У 1989 р. було відремонтовано дах костьолу, а в 1990 р. зліквідовано гімнастичний зал. Тепер будівля костьолу пустує. Вікна повибивані, а хрест впав від старості зразу ж на другий чи третій день Великодніх свят у 2007 р.

Герб та прапор[ред. | ред. код]

У червоному полі дві срібні печі, над ними – золотий хрест із конюшиноподібними кінцями. Печі означають давні залізоплавильні промисли, а хрест вказує на розвинену каменеобробку.

21 сторіччя[ред. | ред. код]

В 10-х числах січня 2015 року відбулося останнє прощання з Любомиром Подфедьком — «кіборгом»-захисником донецького аеропорту, 80 аеромобільна бригада, загинув 1 січня. В похоронній процесії брали участь сотні селян, жителів сусідніх сіл, райцентру, бойові побратими; прощалися, стоячи на колінах у снігу[5]

Відомі люди[ред. | ред. код]

Народилися[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Довідник поштових індексів України. Львівська область. Миколаївський район
  2. Постанова про перейменування
  3. Лаба, Василь (2007). Історія села Демня від найдавніших часів до 1939 року (українською). Львів. с. 4,5,7. 
  4. Л. Войтович. Розділ: столиця “Української Швейцарії” на Дністрі // Дрогобицький краєзнавчий збірник / [Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), В. Александрович, Л. Винар, Л. Войтович, Я. Ісаєвич та ін.]. – Вип. ІХ. – Дрогобич: Коло, 2005. – С. 245.
  5. На Львівщині попрощалися захисником Донецького аеропорту. Відео
  6. Коротко про художницю

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ / Ред. кол. тому: Маланчук В. Ю. (гол. редкол.), Гнидюк М. Я., Дудикевич Б. К., Івасюта М. К., Крип'якевич I. П., Огоновський В. П., Олексюк М. М., Пастер П. I. (відп. секр. редкол.), Сісецький А. Г., Смішко М. Ю., Челак П. П., Чугайов В. П. АН УРСР. Інститут історії. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1968. — 998 с. — С. 471.
  • Фольварковъ Н. Село Демня. В повіті Жидачовскомъ. — Коломыя: Зъ печатні А. В. Кисілевского и Сполки, 1912. — 21 с.
  • Український родовід: матеріали генеалогічної конференції, 2-4 грудня 1995 р. / упоряд. А. Огорчак ; ред. К. Шевченко ; Товариство «Просвіта». Секція «Український родовід». — Л. : Українські технології, 2001. — 116 с.: іл. — ISBN 966-666-007-5
  • Сакральна різьба по дереву в Галичині ХІХ — першої половини ХХ століть: історія та художні особливості / Р. В. Одрехівський. — Л.: Афіша, 2006. — 286 с. — С. 55.
  • Українська народна меморіальна скульптура / М. Моздир ; НАН України, Інститут народознавства. — К. : Наук. думка, 1996. — 129 с. — ISBN 5-12-003854-9
  • Українська народна сакральна скульптура в контексті зв'язків із західними сусідами / М. Моздир // Мистецтвознавство: Зб. наук. пр. — Львів, 2008. — С. 13, 19.
  • Дорош А. Ю. Народная каменная скульптура ХІХ — начала ХХ в. мастеров села Демни (Дымовки) // Памятники культуры: Новые открытия. — Ленинград, 1985. — С. 459—467.
  • Л. Войтович. Розділ: столиця «Української Швейцарії» на Дністрі // Дрогобицький краєзнавчий збірник / [Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), В. Александрович, Л. Винар, Л. Войтович, Я. Ісаєвич та ін.]. — Вип. ІХ. — Дрогобич: Коло, 2005. — С. 234—256.
  • Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie Zachodniej. Cz. 3 : Ziemia Lwowska / G. Rąkowski. — Pruszków: [Rewasz], 2007. — 576 s. : fot., rys. ; 17 kart. : fot. + 1 dod. — ISBN 978-83-89188-66-3 — C. 416.