Упир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Упир повстає з могили, гравюра 1820 р.

Упи́р (опи́р) — міфологічна або фольклорна істота, яка живиться людською (як варіант — тваринною) кров'ю. Часто є мерцем, котрий повстає з могили, щоб пити кров живих. Прообраз вампірів сучасної масової культури.

Етимологія[ред. | ред. код]

Етимологія слова не до кінця зрозуміла[1]. Навіть з праформою слова є неясності (ǫpirь?, ǫpуrь?, ǫpěrь?). Початковий звук ǫ — носове а, як вважається, в більшості слов'янських мов перетворився в [u] ([у]) (рос. упырь, укр. упир, біл. упір, чеськ. upír; з сх.-слов. мов — старопольске upir і сучас. пол. upiór), а в деяких зберігся, отримавши перед собою протетичне [в] (ст.-болг. вѫмпырь, пізніше вѫпиръ, въпиръ, ст.-польск. wąpierz).

Первісне значення слова також неясне. Одні пов'язують його з дієсловом «випивати», «упиватися» (в сенсі — «упиватися кров'ю»), пор. грец. ἐμπίνω — «жадібно пити, напиватися», лат. uber — «вим'я, сосець», інші — з іменником нетопир (рос.  нетопырь), треті — з коренем слів рос. пари́ть (ширяти), перо (порів. зі ст.-польск. wąpiory — «пернатий») або грец. πύρ — «вогонь». Існує версія (яка переважно відкидається) про зв'язки з тюркськими мовами (татарське убирь — «відьма»). Ще більш сумнівні версії пояснюють початкове ǫ як заперечувальну частку, зводячи значення слова до «той, що не має пір'я» чи «неспалимий». Існують також інші тлумачення.

Першу писемну згадку слова упир старослов'янською мовою звичайно відносять до 1047 року. Це колофон (рукопис) Книг пророків написаний священиком, який переписав кирилицею книгу, яка була написана глаголицею для новгородського князя Володимира Ярославича[2][3]. Цей автор підписався «попъ Оупирь Лихый».

Історична еволюція уявлень про упирів[ред. | ред. код]

У давньослов'янських віруваннях упирями називали ничжих божеств, злих духів. Попервах вони згадувались переважно у множині і не мали чітко визначених рис.

Згодом під упирями стали розуміти істот, на які нібито перетворюються потопельники, невмерлі, заложні, самогубці. З поширенням християнства утвердилося переконання, що упирями стають також нехрещені покійники, надто ж чаклуни, що не встигли навчити своєму мистецтву інших. Зазвичай упирів уявляли як рухомі трупи, що завдають різноманітної шкоди живим людям з власної волі або ж з волі бісів, що в них вселилися.

Зрештою сформувався сталий образ упиря: мрець, який нібито залишає могилу у пошуках крові.

В фольклорі термін переважно використовується стосовно кровососа зі східно-європейських легенд, але часто упирами (вампірами) називають і подібних створінь та літературні образи з інших країн і культур.

Упирі в українському фольклорі і художній літературі[ред. | ред. код]

Мертвого упира вбивають кілком. Літографія 1864 року

Українські легенди відводили упирю роль «старшого над відьмами». Згідно з одними уявленнями, він є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно з іншим віруванням, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти.

Існувало вірування, що упирі — це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселяються чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє.

Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому для того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити[4]. О. Афанасьєв стверджує, що фольклорні упирі — це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква (вбивці, єретики, клятвовідступники). Вночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей (найчастіше — на немовлят) і висмоктують їхню кров (потинають), в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил.

В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, стихійних лих. Оскільки праобразом упиря ввжали Іуди, традиційніми (згідно міфології та попкультури) засобами їхнього вбивства вважали:

  • зброю або кулі із срібла (натяк на 30 срібняків)
  • осиковий кіл (за легендою Іуда, розкаявшись, повісився саме на осиці)
  • світло
  • хрест

Є згадки про те, що для того, щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали.

Упирів вважали причиною посух, неврожаїв, пошестей, зокрема холери — під час епідемії 1831 роців зафіксовані «розправи над упирями» на Галичині і Правобережній Україні. Опитані світки запевняли, що «упирі ходили по хатах, на кого дихнуть — ті захворіють, а в кого кров виссуть — ті помруть».

Упирями вважали деяких історичних осіб. Наприклад, генерального обозного В. Борковського вважали упирем, тому пробили осиковим колом. Надалі ця подія була зображена на стіні Троїцького собору в Чернігові[5].

Образ упиря зустрічається в українській художній літературі, зокрема в творах І. Котляревського, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Див. етимологічні словники: М. Фасмера [1] (т. 4, стор. 165), П. Я. Черних (т. 1, стор. 133—134), А. Брюкнера (стор. 594—595, 597, 605).
  2. Соболевский, Славяно-русская палеография, http://www.textology.ru/drevnost/srp2.shtml
  3. http://www.stsl.ru/manuscripts/book.php?col=1&manuscript=089 The original manuscript, Книги 16 Пророков толковыя
  4. П. С. Ефименко. Упыри, из истории народных верований// Українці. — С. 499.
  5. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — 706 с. — С. 612.