Охотське море
 | |
| 55° пн. ш. 150° сх. д. / 55° пн. ш. 150° сх. д. | |
| Розташування | Тихий океан |
|---|---|
| Площа | 1 603 000 км² |
| Найбільша глибина | 3 521 м |
| Середня глибина | 1 780 м |
| Впадаючі річки | Амур, Охота, Кухта, Уда, Конон |
 | |
 Охотське море у Вікісховищі | |
.jpeg)
_-_panoramio.jpg)
Охо́тське мо́ре (рос. Охо́тское мо́ре, яп. オホーツク海) — море, частина Тихого океану біля берегів Азії; обмежене російськими Камчаткою, Курильськими островами на сході, островом Сахалін на південному заході та японським островом Хоккайдо на півдні. Це внутрішнє море. Більша частина моря та узбережжя в межах Росії. На півдні знаходиться Японія. Площа — 1,603 млн км², середня глибина — 1780 м, найбільша глибина — 3521 м.
Західна частина моря розташована на континентальному шельфі і має малу глибину. У центрі моря розташовані западина Дерюгіна (на півдні) та западина ТІНРО. У східній частині розташований Курильський жолоб, де найбільша глибина. Біля західного узбережжя моря розташовані Шантарські острови.
З жовтня по травень — червень північна частина моря покрита льодом. Південно-східна частина практично не замерзає.
Узбережжя на півночі сильно порізано, на північному-сході Охотського моря розташована найбільша її затока — Затока Шеліхова. Серед дрібніших заток північної частини найвідоміші Ейринейська губа і затоки Шельтінга, Забіяка, Бабушкіна, Кекурна, Одеська затока на острові Ітуруп. На сході берегова лінія півострова Камчатка практично позбавлена заток. На південному заході найбільшими є затоки Аніва і Терпіння.
Рибальство (лососевих, оселедець, минтай, мойва, навага тощо)
Впадають річки Амур, Охота, Кухтуй, Уда.
Головні порти: на материку — Магадан, Аян, Охотськ (портпункт); на острові Сахалін — Корсаков, на Курильських островах — Сєвєро-Курильськ.
Назви[ред. | ред. код]
У XVII—XVIII століттях місцевим населенням море часто називалося Тунгуським. У 1639 році Іван Московітін, який вийшов на його берег, назвав море Ламським. На початку 1650-х років Михайло Стадухін, який вийшов до моря річкою Пенжиною, назвав його Пенжинським. У подальшому море називалося Камчатським (за назвою півострова, що обмежує його з північного сходу). На мапі 1745 року воно назване Тихим морем, на мапі Ф. Татаринова 1766 року — Камчатським морем. Ця ж назва часто вживалася на географічних мапах XVIII століття. У першій половині ХІХ століття південна частина моря на мапах позначалася як Сахалінське море[1].
Сучасна назва від назви річки Охоти, що, своєю чергою, походить від евенського Окат — «річка» і вперше з'явилася на мапах у середині XVIII століття. Японці традиційно називали це море «Хоккай» (北海), буквально «Північне море». Але оскільки зараз це назва відноситься до Північного моря Атлантичного океану, то назву Охотського моря вони змінили на «Охоцуку-Кай» (オホーツク海), що є адаптацією російської назви до норм японської фонетики.
Клімат[ред. | ред. код]
Акваторія моря лежить у помірному кліматичному поясі, північна частина (затока Шеліхова) — в субарктичному[2]. Увесь рік панують помірні повітряні маси. Переважає мусонна циркуляція. Значні сезонні коливання температури повітря. Цілий рік переважає циклонічна діяльність, погода мінлива, часті шторми[3]. Зима сувора, утворення стійкої морської криги. У східній частині, поблизу Курильської гряди зима відносно тепла, штормова, літо прохолодне. Зволоження достатнє[3].
Біологія[ред. | ред. код]
Акваторія моря утворює однойменний морський екорегіон бореальної північнотихоокеанської зоогеографічної провінції, акваторія поблизу Курильських островів відноситься до самостійного екорегіону течії Ояшіо[4]. У зоогеографічному відношенні донна фауна континентального шельфу й острівних мілин до глибини 200 м відноситься до пацифічної області бореальної зони[5].
Геологія[ред. | ред. код]
Море розташоване на Охотській плиті, яка є частиною Північноамериканської плити. Кора під більшою частиною Охотського моря континентального типу.
Протоки[ред. | ред. код]
Протоки Татарська (між Азією і Сахаліном) і Лаперуза (між островами Сахалін і Хоккайдо) з'єднують Охотське море з Японським морем. Протоки Кунаширська і Зради (між островами Кунашир і Хоккайдо) через Південно-Курильску протоку з'єднують Охотське море з Тихим океаном. Аналогічну функцію виконує Перша Курильська протока між півостровом Камчатка і островом Шумшу, а також численні протоки між островами Курильської гряди: Друга Курильська, Четверта Курильська, протока Сєвєргіна, протока Крузенштерна і багато інших.
Територіальний режим[ред. | ред. код]
Охотське море, хоч і оточене майже з усіх боків територією Російської Федерації, її внутрішнім морем не є. Його акваторію складають внутрішні морські води, територіальні води та виняткова економічна зона Росії та Японії. У центральній частині моря є витягнута в меридіональному напрямку ділянка — Анклав Охотського моря, в англомовній літературі традиційно звана Peanut Hole, яка входить у виняткову економічну зону Росії з березня 2014[6][7]; зокрема, будь-яка країна світу має тут право здійснювати лов риби і вести іншу дозволену конвенцією ООН з морського права діяльність. Оскільки цей регіон є важливим елементом для відтворення популяції деяких видів промислових риб, уряди деяких країн прямо забороняють своїм суднам вести промисел на цій ділянці моря.
Запаси нафти[ред. | ред. код]
Загальні запаси нафти оцінюються в 3,5 млрд тонн умовного палива, в тому числі 1,2 млрд тонн нафти і 1,5 млрд кубометрів газу[8].
Атласи[9][ред. | ред. код]
Різні гідрологічні та метеорологічні характеристики моря відображені у багатьох атласах, серед яких:
- «Атлас Восточного океана с Охотским и Беринговым морем» (1847; складений капітан-лейтенантом, картографом Олександром Кашеваровим);
- «Климатический и гидрологический атлас Охотского моря» (1956);
- «Атлас волнения и ветра Охотского моря» (1966);
- «Атлас солености воды Охотского моря» (1975);
- «Атлас типовых полей ветра Охотского моря» (1977);
- «Атлас типовых полей ветра шельфовой зоны о. Сахалин» (1979);
- «Атлас опасных и особо опасных для мореплавания и рыболовства гидрометеорологических явлений Японского, Охотского и Берингова морей» (1980);
- «Атлас приливов Берингова, Охотского и Японского морей» (1991);
- «Океанографический атлас шельфовой зоны острова Сахалин» в 2-х частинах (2003);
- «Атлас по океанографии Берингова, Охотского и Японского морей» (2003).
Див. також[ред. | ред. код]
- 4042 Охотськ — астероїд, названий на честь моря[10].
- Затоплення траулера «Дальний Восток»
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Охотское море. Энциклопедия, 2009, с. 138, Охотское море, названия.
- ↑ Атлас. 7 клас. Географія материків і океанів. / Укладач Скуратович О. Я. — К. : ДНВП «Картографія», 2008.
- ↑ а б (рос.) Физико-географический атлас мира / под ред. акад. И. П. Герасимова. — М. : Академия наук СССР и ГУГГК ГГК СССР, 1964. — 298 с. — 20 тис. прим.
- ↑ (англ.) Mark D. Spalding et al. Marine Ecoregions of the World: A Bioregionalization of Coastal and Shelf Areas. BioScience Vol. 57 No. 7. July/August 2007. pp. 573—583. doi: 10.1641/B570707
- ↑ (рос.) Жизнь животных. Том 1. Беспозвоночные. / Под ред. члена-корреспондента АН СССР профессора Л. А. Зенкевича. — М. : Просвещение, 1968. — с. 576.
- ↑ FAO: World review of highly migratory species and straddling stocks…
- ↑ Схема Peanut Hole
- ↑ Magadan Region [Архівовано 2007-10-25 у Wayback Machine.] from Kommersant, Russia's Daily Online. Retrieved 22 January 2007.
- ↑ Охотское море. Энциклопедия, 2009, с. 24, Атласы Охотского моря.
- ↑ Lutz D. Schmadel. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2003. — 992 (XVI) с. — ISBN 3-540-00238-3.
Література[ред. | ред. код]
- Арзамасцев И. С., Яковлев Ю. М., Евсеев Г. А. и др. Атлас промысловых беспозвоночных и водорослей морей Дальнего Востока России. — Владивосток : Аванте, 2001. — 192 с. (рос.);
- Воскресенский С. С., Леонтьев О. К., Спиридонов А. И. и др. Геоморфологическое районирование СССР и прилегающих морей : Учебное пособие. — М. : Высшая школа, 1980. — 343 с. (рос.);
- Геоморфология СССР. Дальний Восток и берега морей, омывающих территорию СССР / Под ред. А. А. Асеева, С. С. Коржуева. — М. : Наука, 1982. — 277 с. (рос.);
- Геоэкология шельфа и берегов морей России / Под ред. Н. А. Айбулатова. — М. : Ноосфера, 2001. — 427 с. (рос.);
- Добровольский А. Д., Залогин Б. С. Моря СССР. — М. : Изд-во МГУ, 1982. (рос.);
- Зенкевич Л. А. Биология морей СССР. — М. : Изд-во АН СССР, 1963. — 739 с. (рос.);
- Кондрин А. Т., Косарев А. Н., Полякова А. В. Экологическое состояние морей России. — М. : Изд-во МГУ, 1993. (рос.);
- Леонов А. К. Региональная океанография. — Л. : Гидрометеоиздат, 1960. (рос.);
- Обзор экологического состояния морей СССР и отдельных районов Мирового океана за 1989 г. — Л. : Гидрометеоиздат, 1990. — 174 с. (рос.);
- Шамраев Ю. И., Шишкина Л. А. Океанология. — Л. : Гидрометеоиздат, 1980. (рос.);
- Шунтов В. П. Биология дальневосточных морей России. — Владивосток, 2001. — 579 с. (рос.);
- И. С. Зонн, А. Г. Костяной. Охотское море. Энциклопедия. — Москва : «Международные отношения»[ru], 2009. — 256 с. — ISBN 978-5-7133-1354-9. (рос.)
Посилання[ред. | ред. код]
|
