Затонський Володимир Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Петрович Затонський
Zatonsky.jpg
Народився 27 липня (8 серпня) 1888(1888-08-08)
село Лисець
Помер 29 липня 1939(1939-07-29) (50 років)
Місце проживання Кам'янець-Подільський, Київ, Харків
Національність українець
Галузь наукових інтересів хімія
Заклад Київський політехнічний інститут
Alma mater Київський університет
Примітки академік АН УРСР

Володи́мир Петро́вич Зато́нський (* 27 липня (8 серпня) 1888(18880808), село Лисець Ушицького повіту Подільської губернії, нині Дунаєвецького району Хмельницької області — † 29 липня 1938) — партійний і державний діяч. Батько літературознавця Дмитра Затонського.

Академік ВУАН (обрано 26 червня 1929 року, спеціальність — хімія [1]; від 1936 року — АН УСРР, від 1937 року — АН УРСР).

Біографія[ред.ред. код]

Навчання[ред.ред. код]

Володимир Затонський — студент Київського університету

Володимир Затонський народився 27 липня (8 серпня за новим стилем) 1888 року в селі Лисець Ушицького повіту Подільської губернії (нині Дунаєвецького району Хмельницької області) в сім'ї Петра Матвійовича та Олександри Йосипівни Затонських. Батько працював волосним писарем.

1895 року, щоб навчати дітей — старшого Володимира та молодшого Євгена — в місті, Затонські переїхали до Кам'янця-Подільського.

Володимир у 1898—1906 роках навчався у Кам'янець-Подільській гімназії. 1905 року Затонського разом з іншими організаторами «безпорядків» було виключено з гімназії. Тільки через три місяці, після тривалих клопотань батьків, «вигнанці» змогли повернутися до навчання.

1906 року, закінчивши гімназію, Затонський вступив на фізико-математичний факультет Київського університету. За участь у революційному русі Затонського двічі (1907 року та 1911 року) виключали з університету та висилали за місцем проживання. Так, 17 листопада 1907 року в університеті відбулася студентська сходка. За участь у ній Затонського виключили з університету. У 1907—1908 роках він викладав в учительському училищі в Чорнокозинцях. Завдяки клопотанню ліберально налаштованих професорів — фізико-хіміка Олександра Сперанського та хіміка-органіка Сергія Реформатського, які помітили здібності Затонського до наукової роботи, через рік йому надано можливість повернутися до університету. 1912 року закінчив університет із дипломом першого ступеня, набув фах хіміка.

Педагогічна та наукова діяльність[ред.ред. код]

1913 року Затонський влаштувався на роботу в Київський політехнічний інститут. На запит директора інституту до канцелярії київського губернатора надійшла відповідь за підписом віце-губнатора про те, що «Володимир Петрович Затонський, згідно із зібраними відомостями, не може бути визнаним політично благонадійним». Проте ліберальні професори, які, не поділяючи політичних поглядів Затонського, бачили в ньому надію вітчизняної науки, неофіційним шляхом добилися того, що Затонський тимчасово виконував обов'язки керівника практичних занять у фізичній лабораторії. Тільки 15 грудня 1914 року Володимира Петровича зарахували штатним викладачем фізики.

У Київському політехнічному інституті Затонський пропрацював до 1917 року.

Одночасно з педагогічною діяльністю Володимир Петрович проводив і науково-дослідну роботу. Так, від 1914 року він завідував хімічною лабораторією дослідних полів Товариства цукрозаводчиків. Тут він розробляв проблеми, пов'язані із застосуванням хімічних препаратів для підвищення врожайності сільськогосподарських культур, вивчав процес добування азоту з повітря тощо.

19 липня 1915 року Затонський одружився з кам'янчанкою Оленою Самійлівною Раскіною, яка тоді працювала лікарем однієї з київських клінік.

Революційна діяльність[ред.ред. код]

Від 1905 року Затонський був членом Російської соціал-демократичної робітничої партії, меншовиком. Від березня 1917 року більшовик: член РСДРП(б), згодом — ВКП(б).

У травні 1917 року Затонський увійшов до складу Київського комітету РСДРП(б), а в листопаді очолив його. Одночасно в листопаді 1917 року став членом новоутвореного Київського революційного комітету.

Затонський був один із керівників збройного повстання в Києві після Жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді. Один з організаторів Всеукраїнського з'їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів, який проходив у Києві 4—6 грудня (17—19 грудня за новим стилем) 1917 року. Після невдачі цього проекту не поїхав до Харкова, як переважна частина делегатів-більшовиків, а залишився в Києві. Із газет дізнався про своє призначення 17 (30) грудня 1917 року народним секретарем народної освіти в Народному секретаріаті радянської Української Народної Республіки.

Затонський брав активну участь у захопленні більшовиками влади в Україні. Завзято боровся проти Української Центральної Ради. Оцінюючи ситуацію в Україні наприкінці 1917 року, Затонський зазначав: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька». Узагальнюючи власний досвід ведення агітації серед українців, відзначив: «Коли маса чула українську мову, вона помітно втихомирювалася і зацікавлювалася» [2].

1 січня 1918 року в Петрограді Затонський уперше зустрівся з Леніном. Той запропонував Володимирові Петровичу залишитися в Петрограді представником Радянського уряду України в Раді народних комісарів. Тож 8 січня 1918 року Затонський, будучи народним секретарем народної освіти, одночасно стає ще й представником радянської Української Народної Республіки в Раді Народних Комісарів РСФРР. Відповідний документ, ухвалений на засіданні Раднаркому РСФРР, зазначав: «Народний секретар України т. Затонський входить як представник вільної Української Республіки до Ради Народних Комісарів з ухвальним голосом у справах, що стосуються України, і з дорадчим голосом в інших питаннях» [3]. Ще раніше Народний Секретаріат України видав постанову про призначення Затонського народним секретарем Української Республіки при уряді Російської Федерації.

Близько місяця Затонський фактично виконував функції секретаря Леніна. У спогадах Володимир Петрович писав [4]:

«Значну частину дня я висиджував в Іллічевім кабінеті, виконуючи фактично обов'язки його секретаря. Він доручив мені розібрати деякі справи, ознайомитися з деякими питаннями, щоб потім стисло все йому розповісти. Тут же, в кабінеті, де я сидів, він приймав різних відвідувачів».

На цих посадах, як і в подальшій діяльності, Затонський керувався настановою Леніна щодо дій в національному питанні зразкового неросійського комуніста: домагатися найповнішого (зокрема, й організаційного) злиття, а не тільки зближення робітників гнобленої нації з робітниками нації-гнобителя. Вільне володіння українською мовою ледь не коштувало Затонському життя під час антиукраїнського терору більшовицьких військ у Києві взимку 1918 року. Тільки мандат з особистим підписом Леніна врятував Затонського.[2]

30 січня 1918 року Затонський приїхав у Київ (на той час — більшовицький) і нарешті взявся за справи очолюваного ним секретаріату народної освіти. Уладнав він і справу з місцем своєї роботи, подавши 10 лютого заяву в Київський політехнічний інститут. Тож по інституту було видано наказ «про тимчасове відкомандирування штатного викладача Володимира Петровича Затонського у розпорядження Народного Секретаріату Української Республіки, без збереження утримання, але зі збереженням прав служби» [5]. Проте до роботи в інституті Затонський так і не повернувся.

У лютому 1918 року Затонський очолив сформовану в Петрограді та невизнану країнами Четверного союзу делегацію радянської Української Народної Республіки для переговорів у Бресті-Литовському.

Від 25 березня до 18 квітня 1918 року Затонський очолював Центральний виконавчий комітет радянської Української Народної Республіки. З 18 квітня входив до складу Повстанбюро — був одним із керівників більшовицького підпілля в Україні. У цей історичний момент він відстоював ідею територіальної української комуністичної партійної організаціїі і навіть разом із Миколою Скрипником протестував проти заяви наркома національностей РСФРР Йосипа Сталіна про те, що Україні «задосить гратися в Уряд і Республіку»[6].

У липні 1918 року був комісаром ударного загону під час придушення лівоесерівського повстання в Москві.

Від січня 1919 року Затонський — народний комісар освіти УСРР (офіційно — до 20 квітня 1920 року). Втім, на керівництво освітою часу не вистачало: у 1919—1920 роках Затонський був здебільшого на фронтах (член Революційної військової ради різних фронтів). Від 27 червня 1919 року виконував обов'язки члена РВР 12-ї армії Західного фронту РККА. Обіймав цю посаду до 17 травня 1920 року.

З початком польсько-радянської війни 1920 року Затонський очолив західноукраїнський напрямок у діяльності ЦК КП(б)У. Від 23 квітня 1920 року він член Галицького організаційного комітету КП(б)У, від 3 серпня — член ЦК Комуністичної партії Галичини. Від 8 серпня до 21 вересня 1920 року — голова Галицького революційного комітету, ( підтвердження недовіри московських більшовиків до галицьких партійних кадрів ) .

Володимир Затонський як народний комісар освіти зробив усе для закриття Кам'янець-Подільського державного українського університету. 3 вересня 1920 року, коли більшовики втретє володіли Кам'янцем-Подільським, нарком Затонський надіслав в усі освітні заклади України телеграму (російською мовою): «Необходимо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровской интеллигенции. Реальных сил для поддержки на высоте университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработные девицы и поповичи. В самом университете продолжают заседать выжившее из ума старцы и научные светила вроде гетмановского, затем петлюровского скарбника Лебедя-Юрчика, который читает там финансовое право. Профессора недурно устраиваются за счёт университета и поглядывают на запад. Всех их следует разогнать. В том виде, как он существует сейчас, университет компрометирует соввласть». Отак без жодних підстав, грубо й зневажливо Затонський принизив цілу плеяду українських інтелектуалів — Івана Огієнка, Леоніда Білецького, Дмитра Дорошенка, Василя Біднова, Євгена Тимченка, Михайла Драй-Хмару, Петра Бучинського, Юхима Сіцінського, Софію Русову та багатьох інших, які в ті часи працювали в університеті [7].

Від 20 грудня 1920 року до 15 грудня 1921 року Затонський був членом Революційної військової ради Київського військового округу.

8—16 березня 1921 року в Москві відбувся Х з'їзд РКП(б), який проголосив нову економічну політику, направив у 7-у армію близько 300 делегатів (зокрема і Затонського) для подавлення Кронштадтського заколоту. 18 березня заколот було подавлено. 23 березня 1921 року Затонського нагороджено орденом Червоного Прапора за участь у бойових діях як комісара бригади з придушення Кронштадтського заколоту [8].

Партійна та державна робота[ред.ред. код]

Тільки наприкінці 1921 року Затонський нарешті перейшов на «мирну» роботу. Майже рік, від 15 грудня 1921 року до 30 жовтня 1922 року, він очолював Всеукраїнську кооперативну спілку, де, як згодом згадував, тільки через певний час «почав орієнтуватися в тому, що спочатку здавалося плутатиною».

Володимир Затонський із сином Дмитром на відпочинку. 1928 рік

За дорученням комуністичного керівництва Затонський був цензором літератури, надрукованої українською мовою.

Наприкінці 1922 року Затонського ввели до складу уповноважених осіб, які від імені УСРР підписали договір про утворення СРСР.

30 жовтня 1922 року Затонського призначили народним комісаром освіти. У протоколі засідання політбюро ЦК КП(б)У зазначалося, що «зміна керівництва наркомосу не має дати приводу для розмов про насильницьку русифікацію» [9].

На посаді народного комісара освіти Затонський доклав чимало зусиль, щоб ліквідувати ті відмінності між освітніми галузями в УСРР і РСФРР, які виникли у 1920–1922 роках під час наполеглевої розбудови незалежної української освітньої системи під керівництвом Григорія Гринька. На початку 1923 року Затонський виступив проти запропонованих Всеукраїнською академією наук засад розвитку української літературної мови, оскільки, на його думку, в основу цих засад брався галицький діалект.

Від 14 березня 1924 року Затонський знову на військовій роботі. Він очолив політичне управління Київського військового округу.

12 грудня 1924 року Затонського призначено секретарем ЦК КП(б)У. Одночасно від травня 1926 року він редактор газети «Комуніст».

Від березня 1927 року до лютого 1933 року Затонський — народний комісар Робітничо-селянської інспекції та голова Центральної контрольної комісії ЦК КП(б)У.

22 серпня 1928 року РНК УСРР видала постанову «Про утворення при раді народних комісарів УСРР Комітету хімізації народного господарства», голова комітету — В. П. Затонський.

Кінцем жовтня 1932 призначений відповідальним за виконання хлібозаготівель в Київській області.

22 лютого 1933 року Затонського знову призначили народним комісаром освіти. Це стало початком боротьби з «націонал-ухильництвом» Миколи Скрипника. Призначення застало Затонського дещо зненацька. За його словами, він навіть не мав переліку постанов, на яких варто обґрунтовувати критику шляхів розв'язання національного питання попереднім керівництвом Народного комісаріату освіти.

Одним із перших практичних кроків Володимира Затонського на новій посаді стало ініціювання наприкінці 1933 року ухвали про уніфікацію російської та української освітніх систем і написання спільних підручників. Під керівництвом Затонського Народний комісаріат освіти УСРР хоча офіційно залишався українським, але фактично виконував директиви керівництва СРСР. В українських школах було збільшено кількість годин на вивчення російської мови та літератури.

Затонський був членом Головної наукової редакції Великої Радянської Енциклопедії. У вересні 1933 року постановою ЦК КП(б)У його призначили головним редактором Української Радянської Енциклопедії [10].

На XVII з'їзді ВКП(б), що відбувся 26 січня — 10 лютого 1934 року в Москві, Затонський був головою лічильної комісії під час виборів керівних органів партії. За свідченням сина Володимира Петровича — Дмитра Затонського, батько казав, що, повідомивши Кагановича (той контролював роботу лічильної комісії від президії з'їзду) про наявність великої кількості бюлетенів проти членства Сталіна в Центральному Комітеті партії, він тим самим виніс собі смертельний вирок.

Трагічний фінал[ред.ред. код]

Володимир Затонський Малюнок художника Юрія Арцибушева

Затонський завзято винищував національний зміст української культури, сприяв необґрунтованій зміні українського правопису 1933 року, схвалював репресії проти «ідеологічно невитриманих» працівників освіти. Водночас негативно ставився до проявів великодержавного шовінізму, був прихильником радянського, а не російського централізму. В умовах запровадження радянським керівництвом курсу на русифікацію це стало однією з причин його арешту та страти.

Затонського заарештували 3 листопада 1937 року в кінотеатрі, куди він поїхав із дружиною, дочкою та зятем. Ввечері в квартирі провели обшук. Під час обшуку намагалися знайти речові докази шпигунства на користь буржуазної Польщі. Через кілька днів було заарештовано й дружину [11].

Затонського безпідставно звинуватили в належності до «антирадянського українського націоналістичного центру». «Процес» під головуванням Ульріха тривав 20 хвилин. Вирок — 10 років тюремного ув'язнення без права листування. Але того ж дня, 29 липня 1938 року, Затонського розстріляли [12].

Реабілітовано 19 березня 1956 року.

Праці[ред.ред. код]

  • Національна проблема на Україні: (Доповідь на пленумі ЦК ЛКСМУ, червень 1926). — Харків, 1926.
  • Матеріали до українського національного питання // Більшовик України. — 1927. — № 6.
  • Итоги ноябрьского пленума ЦК и ЦКК КП(б)У и задачи работников просвещения: Доклад и заключительное слово на пленуме ВУКа Работпрос (7—11 декабря 1933 г.). — Харьков, 1934.
  • Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму: Доповідь та заключне слово на січневій сесії ВУАН. — К.: ВУАН, 1934.
  • Национально-культурное строительство и борьба против национализма. — Москва, 1934.
  • Про вчителів та школу: (Промови). — Харків, 1935.

Пам'ять[ред.ред. код]

меморіальна дошка на фасаді КПІ
меморіальна дошка на бульварі Т. Шевченка

Назви на честь Затонського стали з'являтися ще при його житті. Так, 20 березня 1923 року в Кам'янці-Подільському Московська вулиця стала вулицею Затонського [13]. Після оголошення Затонського «ворогом народу» вулиці повернули попередню назву. Також при житті Затонського Віньківці (нині Хмельницької області) було перейменовано на Затонськ, а Віньковецький район був Затонським. У листопаді 1938 року їм повернули попередні назви — Віньківці та Віньковецький район [14].

Після реабілітації Затонського знову стали з'являтися об'єкти, названі на його честь. 30 листопада 1961 року в Кам'янці-Подільському іменем Затонського назвали нову вулицю в селищі цукрового заводу.

1961 року в Києві іменем Затонського названо вулицю в житловому масиві Відрадний. Від 1992 року вулиця Михайла Донця [15].

18 квітня 1966 року ім'я Затонського надали Кам'янець-Подільській міській бібліотеці [16].

19 вересня 1968 року Кам'янець-Подільському педагогічному інститутові надано ім'я Володимира Затонського. Відпало 1997 року при перетворенні педінституту на педуніверситет. В педінституті діяв музей Затонського, на одному з його корпусів (у Старому місті) була меморіальна дошка про навчання Затонського в гімназії.

1970 року в Хмельницькому на майдані біля будинку облпрофради було встановлено пам'ятник Затонському (гранітне погруддя) [17]. Згідно з рішенням міської ради пам'ятник демонтовано 26 лютого 2014 року[18].

1977 року в селі Лисець відкрито пам'ятник Затонському (бюст).[11]

В Києві Володимиру Затонському у 1984 році встановлено дві меморіальні дошки:

27 лютого 1991 року Рада Міністрів Української РСР прийняла пропозицію Хмельницького облвиконкому про надання «імені українського радянського державного діяча Затонського Володимира Петровича Лисецькій середній школі Дунаєвецького району» та ухвалила «надалі іменувати її — Лисецька середня школа імені В. П. Затонського» [20].

Виноски[ред.ред. код]

  1. Академік НАН України Затонський Володимир Петрович
  2. а б Енциклопедія історії України. — Т. 3. — К.: Наукова думка, 2005. — С. 287.
  3. Морозов Василь. Володимир Петрович Затонський. — К., 1967. — С. 62—63.
  4. Про минуле заради майбутнього. — К., 1989. — С. 268.
  5. Морозов Василь. Володимир Петрович Затонський. — К., 1967. — С. 69.
  6. ЦДАВО України, фонд 1, опис 1, справа 7в, частина 1, арк.64 — копія
  7. Будзей Олег. Огієнка // Подолянин. — 2004. — 16 липня.
  8. Морозов Василь. Володимир Петрович Затонський. — К., 1967. — С. 162—163.
  9. Енциклопедія історії України. — Т. 3. — К.: Наукова думка, 2005. — С. 288.
  10. Морозов Василь. Володимир Петрович Затонський. — К., 1967. — С. 233.
  11. а б Прокопчук Віктор. З народних глибин. — Хмельницький, 1991. — С. 22.
  12. Про минуле заради майбутнього. — К., 1989. — С. 272—273.
  13. Нові назви вулиць м. Кам'янця // Червоний шлях (Кам'янець-Подільський). — 1923. — 20 березня. — С. 2.
  14. Адміністративно-територіальний устрій Поділля. Історія і сучасність. — Хмельницький, 2005. — С. 194.
  15. Енциклопедія Києва
  16. Офіційний сайт Кам'янець-Подільської центральної бібліотеки
  17. Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область. — К., 1971. — С. 91.
  18. У Хмельницькому за 15 хвилин демонтували пам'ятник Затонському // Всім. — 26 лютого 2014.
  19. geo.ladimir.kiev.ua(рос.)
  20. Про присвоєння імен навчальним і культурно-освітнім закладам

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]