Неоконфуціанство

Неоконфуціанство — термін західної філософії та історіографії, яким позначають напрямок східноазійської філософії, що виникла в Китаї в 11 столітті і була панівною в Східній Азії до середини 19 століття. Ця філософія виникла на базі конфуціанства і увібрала у себе елементи даосизму і буддизму.

Назви

• Вчення Шляху (кит. 道学, дао сюе). — використовувався одним із апологетів неонконфуціанства Чжу Сі (1130 — 1200), однак поширення не отримав через плутанину із даосизмом та стародавніми китайськими культами.
• Вчення Принципу (кит. 理学, лі сюе) — використовувався з 1241 року в китайській династії Сун для позначення неоконфуціанської школи Чен-Чжу (кит. 程朱学派). Її засновниками вважаються Чжу Сі та представники лоянської школи, брати Чен Хао (1032 — 1085) та Чен І (1033 — 1107).
• Вчення Серця (кит. 心学, сінь сюе) — використовувався з 16 століття для позначення неоконфуціанської школи Лу-Ван (кит. 陆王学派). Її засновниками вважаються Лу Сяншань (1139 — 1192) та Ван Янмін (1472 — 1529).
• Вчення Реальності (кит. 事学, ші сюе)
• Вчення Мудрості (шен сюе)
• Вчення Сун (кит. 宋学, сун сюе) — використовувався в часи династії Цін (1644 – 1912).

Короткі відомості

У найвужчому сенсі неоконфуціанством називають вчення філософів 11 – 12 століття, які були виокремленні офіційною «Історією Сун» у філософський напрямок «Вчення Шляху», а саме Чжоу Дуньї, Чжан Цзая, Чен Хао, Чен І, Чжу Сі, а також їхніх найближчих учнів і послідовників. У широкому сенсі неоконфуціанством називають вчення всіх китайських мислителів 11 – 17 століття, часів династії Сун та Мін (Ван Тінсян), в роботах яких провідною темою виступала тема конфуціанства. За часів династії Цін розвилося так зване ханьське вчення, один із різновидів неоконфуціанства. Одним з його представників був Дай Чжень.

Назви неоконфуціанства підкреслюють його різні аспекти: «вчення Сун» – час виникнення; «вчення реалістичності» – «реалістичність» і «практичність» на противагу даосизму і буддизму, які проповідують відхід у недію і заперечують реальність; «вчення шляху» – дотримання істинного шляху – Дао; «вчення мудрості» – визнання за кожною людиною можливості особисто досягти «досконалої мудрості» в силу апріорі «доброї природи» людини.

Центральними поняттями неоконфуціанської філософії є природа людини (性, сін), перевизначеність, справедливість (義, і), принцип (理, лі), серце (心, сінь), енергія (気, ці).

Джерела та література

• (укр.) Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — Київ: Либідь, 1997.
• (рос.) Алексеев В.М. Китайская литература. М., 1978.
• (рос.) Алексеев В.М. Конфуцианство в Китае. М., 1982.
• (рос.) Кобзев А. И. Философия китайского неоконфуцианства. М., 2002.
• (рос.) Конрад Н.И. Запад и Восток. М., 1972.
• (рос.) Радуль-Затуловский Я.Б. Конфуцианство и его распространение в Японии. М. – Л., 1947.
• (рос.) Торчинов Е.А. К характеристике этической доктрины неоконфуцианства //
• (рос.) Фэн Юлань. Краткая история китайской философии. СПб, 1998.

Посилання

• (рос.) Неоконфуціанство