Неоконфуціанство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Неоконфуціанство — термін західної філософії та історіографії, яким позначають напрямок східноазійської філософії, що виникла в Китаї в 11 столітті і була панівною в Східній Азії до середини 19 століття. Ця філософія виникла на базі конфуціанства і увібрала у себе елементи даосизму і буддизму.

Назви[ред.ред. код]

Загальний нарис[ред.ред. код]

У найвужчому сенсі неоконфуціанством називають вчення філософів 11 – 12 століття, які були виокремленні офіційною «Історією Сун» у філософський напрямок «Вчення Шляху», а саме Чжоу Дуньї, Чжан Цзая, Чен Хао, Чен І, Чжу Сі, а також їхніх найближчих учнів і послідовників. У широкому сенсі неоконфуціанством називають вчення всіх китайських мислителів 11 – 17 століття, часів династії Сун та Мін (Ван Тінсян), в роботах яких провідною темою виступала тема конфуціанства. За часів династії Цін розвилося так зване ханьське вчення, один із різновидів неоконфуціанства. Одним з його представників був Дай Чжень.

Назви неоконфуціанства підкреслюють його різні аспекти: «вчення Сун» – час виникнення; «вчення реалістичності» – «реалістичність» і «практичність» на противагу даосизму і буддизму, які проповідують відхід у недію і заперечують реальність; «вчення шляху» – дотримання істинного шляху – Дао; «вчення мудрості» – визнання за кожною людиною можливості особисто досягти «досконалої мудрості» в силу апріорі «доброї природи» людини.

Центральними поняттями неоконфуціанської філософії є природа людини (性, сін), перевизначеність, справедливість (義, і), принцип (理, лі), серце (心, сінь), енергія (気, ці).

Занепад класичного неоконфуціанства був викликаний розвитком напрямку каочжен 考證/考证 ("дослідження, доведення") наприкінці 18 та у 19 століттях, прихильники якого засуджували абстрактні спекуляції своїх попередників. За методом каочжен вчені намагалися наблизитися до витоків значення текстів конфуціанского канону, вживаючи філологічні дослідження замість космологічних корреляцій та узагальнень. Це наблизило китайське канонознавство до західної науки та сприяло народженню ідей що співвідносяться із сучасними науковими дісциплінами (наприклад, історична фонетика у дослідах трактату Ши цзін, епіграфіка тощо).

Сучасне "неоконфуціанство" (en:New Confucianism) відійшло від текстологічного засередження та отримало характер філософської течії що вживає традиційний термінологічний аппарат у полеміці із західною філософією.

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — Київ: Либідь, 1997.
  • (рос.) Алексеев В.М. Китайская литература. М., 1978.
  • (рос.) Алексеев В.М. Конфуцианство в Китае. М., 1982.
  • (рос.) Кобзев А. И. Философия китайского неоконфуцианства. М., 2002.
  • (рос.) Конрад Н.И. Запад и Восток. М., 1972.
  • (рос.) Радуль-Затуловский Я.Б. Конфуцианство и его распространение в Японии. М. – Л., 1947.
  • (рос.) Торчинов Е.А. К характеристике этической доктрины неоконфуцианства //
  • (рос.) Фэн Юлань. Краткая история китайской философии. СПб, 1998.

Посилання[ред.ред. код]