Ігор Рюрикович
| Ігор Старий | |
|---|---|
 | |
| Князь Київський | |
| Правління | 915[1]—945 |
| Попередник | Олег Віщий |
| Наступник | Ольга Свята |
| Біографічні дані | |
| Релігія | Язичництво |
| Народження | 878 |
| Смерть |
945 Околиці села Біловіж |
| Дружина | Ольга Свята |
| Діти | Святослав, Владислав, Улеб |
| Династія | Рюриковичі |
| Батько | Рюрик |
| Мати | Єфанда[d] |
| Медіафайли у Вікісховищі? | |
І́гор Рю́рикович (Ingvar Röreksson; 878–945) — руський князь із династії Рюриковичів. Князь київський (915—945). Згідно з «Повістю временних літ» — син варязького князя Рюрика. Основоположник київської династії князів. Ймовірно, здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), що закінчилися укладанням русько-візантійського договору. Організував виправи русів на Кавказ. Убитий слов'янським племенем деревлян за грабунки, непомірний збір полюддя і данини. Також — І́гор Старий[2]. У західній традиції — І́гор І.
Зміст
Родовід[ред. | ред. код]
Гальфдан Сміливий (помер 650), Конунг Сконе
- Івар Широкі Обійми (650—700), Конунг Сконе
- Ауда Багата (VIII століття), дочка Івара
- Гаральд Боєзуб, Король Данії
- Гальфдан, Конунг Північної Ютландії
- Ануло або Хеммінг, Королі Данії
- Рорик Ютландський, Король Фрисландії
- Інґвар Роріксон, Великий Князь Київський
- Рандвар Радбартсон, Конунг Гардарики
- Сіґурд Перстень, Конунг Гардарики
- Рагнар Лодброк
- Бйорн Залізнобокий
- Аскольд—Ніколай І, Великий Князь Київський
- Ауда Багата (VIII століття), дочка Івара
Походження[ред. | ред. код]
Повість временних літ називає Ігоря сином Рюрика I, що є однією з підвали норманської теорії виникнення східнослов'янської державності. Хоча викладену у Повісті версію біографії Ігоря після досліджень академіка Шахматова більшість[джерело?] істориків вважає за штучну легенду, але у питанні про походження Ігоря одностайності немає. Є такі версії, що він таки був сином Рюрика, або одним з воєвод Олега, або нащадком Аскольда, або просто чоловіком Ольги, яка у свою чергу була спадкоємницею князів-київичів. Заступивши на княжий стіл, князь Ігор продовжив політику свого попередника, в якій княжому флоту відводилася чи не головна військово-дипломатична місія.
Правління і походи[ред. | ред. код]
Морські походи князя Ігоря мали широкий міжнародний резонанс, про них писали його сучасники — візантійські хроністи Симеон Логотет, Григорій і Ліудкранд та арабський хроніст Масуді. За їхніми розповідями 941 року князь Ігор розпочав війну з Візантією. Причини цієї війни залишилися невідомими. Найімовірнішою вважають версію, що Візантія знову почала обмежувати Русь в торгівлі та намагалася колонізувати Чорноморське узбережжя русинів.
Візантійські походи[ред. | ред. код]
Достовірно відомі походи Ігоря на Константинополь (Цісаргород) у 941 та 943 роках.
Посадивши на 1000 лодій 40-тисячну дружину (в інших літописах називається нереальна цифра у десять тисяч кораблів), князь вийшов з Дніпра і безперешкодно увійшов до Босфорської протоки. Проте перший з них був невдалим. Спочатку чисельна руська ескадра успішно пройшла південно-західним узбережжям Чорного моря, але біля самого Константинополя була спалена грецьким вогнем.
Час для походу князь вибрав зручний: він знав, що візантійський флот і більшість імператорського війська знаходилися на війні з сарацинами. Однак візантійський імператор, завчасно попереджений херсонеським стратегом про вихід в море флоту русинів і навчений досвідом попередніх війн з ними, встиг повернути свій флот до столиці. Тож, коли лодії з десантом русинів увійшли до Босфору, подальший шлях їм перекрив візантійський флот під командуванням патриція Теофана. На озброєнні грецьких брандерів був «грецький вогонь», якого не мали русини. І це давало грекам велику перевагу в бою. Та князь Ігор бій прийняв. У Босфорі чи на підході до нього відбулася велика морська битва, в якій греки взяли верх над княжим флотом.
Відступивши в море, князь Ігор повернув свій флот до берегів Малої Азії і почав пустошити береги Бітинії і Пафлягонії. Поки десантні загони князя там господарювали, візантійський імператор стягнув туди всі свої сухопутні й морські сили. Македонська кавалерія розбила десантні загони русинів, а флотилія Теофана блокувала княжий флот з моря. У вересні відбулася повторна морська битва двох флотів, в якій княжий флот знову зазнав відчутної поразки. Греки своїм «ясним вогнем» (горюча суміш, що нагадувала напалм і не гасилася водою) спалили багато княжих лодій. Вночі князь Ігор зумів з залишками свого флоту прорватися крізь блокаду і направився до Керченської протоки — «Батьківщини русинів». Весь перехід до Керчі русини відбивалися від переслідування візантійського флоту і втратили в боях ще багато своїх лодій і воїнів.
Полонених русинів греки привезли до Цісаргорода де, як засвідчують літописці-очевидці, їм відрубали голови.
У 944 році між Києвом і Цісаргородом було досягнуто згоди і укладено союзну і торговельну угоду, та вже з більшими обмеженнями для Руси ніж це було обумовлено при Олегові. Русь зобов'язувалася допомагати імператорові військами та не посягати більше на його володіння у Криму.
Кавказькі походи[ред. | ред. код]
Та невдача в поході на Цісаргород не зупинила військових дій князя Ігоря. У вересні 943 року він проводить великий похід на Каспійське море. Союзниками русинів виступили алани (черкеси) та лезгини. Як описав азербайджанський поет Нізамі, русини, діставшися берегом до Дербента, завантажилися на кораблі і з моря увійшли в гирло річки Кури. Річкою їхня флотилія досягла середини Албанії (території нинішнього Карабаху).
Розбивши мусульманські війська, князь Ігор зайняв столицю Карабаху — велике і багате місто Бердау і в ньому розмістив свою ставку. За короткий час він фактично опанував всю країну. Через півроку епідемія дизентерії у війську, ймовірно яку спричинило надмірне вживанням субтропічних фруктів, примусила таки його повернутися на Русь. З багатою здобиччю Русь, як свідчить літопис, «попливла назад, і ніхто не смів перейти їй дорогу».
Другий похід на Візантію, у якому окрім полян взяли участь загони варязьких найманців, печенігів, словен, крівичів, тіверців тощо, завершився укладанням вигіднішої угоди з Візантією, яка значно розширила торговельні можливості східних слов'ян у Візантії.
Загибель[ред. | ред. код]
В останні роки князювання Ігор вів війну з деревлянами. Причиною невдоволення деревлян владою князя була велика данина, яку збирав із них Ігор за допомогою варягів.
Як прийде місяць листопад, — оповідає Костянтин VII Багрянородний, — князі з усією Руссю виходять з Києва у землі підвладних слов'ян на полюддя. Перебувають там цілу зиму і вертаються у квітні і тоді споряджають човни в дорогу до Візантії.
Таке «полюддя» було дуже докучливе для місцевого населення. Не тільки треба було доставити тяжку данину — хутра, шкури, мед, віск, чи чого там чекав Київ, — але й удержувати цілу зиму військо, яке певно не поводилося на селі спокійно. Тому слов'янські племена не раз противилися проти цих важких обов'язків.
Дань у деревлянській землі Ігор відступив зразу своєму воєводі Свенельдові. Країна була багата і воєвода мав з неї великі доходи. Але тоді дружина самого Ігоря почала нарікати, що їй так добре не діється: «Свенельдові вояки приоділися у зброю і одяги, а ми голі! Ходи, княже, з нами по дань, і ти добудеш, і ми». Ігор рішився збільшити данину деревлянам і пішов з дружиною на деревлянську землю. Почалися звичайні «примучування», — силою взяли Ігореві вояки те, що хотіли.
Коли вже верталися, Ігор роздумався і сказав дружині: «Ідіть з даниною до дому, а я вернуся і ще походжу». Думав іще більше для себе зібрати. Як деревляни дізналися, що він вертається, сказали: «Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не уб'ють. Так буде і з нами, як його не вб'ємо, то нас вигубить». І під городом Іскоростенем зробили засідку й убили Ігоря разом з його товаришами. Візантійський хроніст другої половини X ст. Лев Диякон змалював докладнішу картину розправи над Ігорем. Що прив'язали його до стовбурів двох нагнутих дерев, відпустили, й дерева роздерли його тіло на дві частини. Існують, по суті, й перекази про це. Літопис подає смерть Ігоря у 945 році.
Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]
- У місті Київ є Ігорівська вулиця.
Дружина і діти[ред. | ред. код]
+ Ольга (дружина) (902 — †11 липня 969), шлюб 913:
Також у Ігоря могло бути чимало інших дочок, яких повидавали заміж до 944 року. Могли бути і інші сини, які загинули при житті батька.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Згідно з літописами, Олег помер на п'ятий рік після походу в Царгород. Але оскільки був на увазі не похід 907, а похід 911 року, то Олег помер у 915. Михайло Грушевський теж датував смерть Олега 915 роком
- ↑ Історія України: Посібник — Олександр Палій — Google книги
- ↑ У угоді 944 року, усі імена аж до імені наймолодшого Ігоревого племінника Якуна (Хакона) — це княжа родина. Імена Предслави і Володислава стоять одразу після імен Святослава і Ольги, а отже — вони інші діти Ігоря і Ольги. Якщо це і справді так, то Володислав мав би бути молодшим від Святослава, що виглядає можливим — у ті часи жінка могла народжувати в середньому до 40 років, а Ользі, якщо вона народилася у 902, мало б бути при народженні Владислава не більше 38 років
- ↑ У угоді 944 року, усі імена аж до імені наймолодшого Ігоревого племінника Якуна (Хакона) — це княжа родина. Імена Предслави і Володислава стоять одразу після імен Святослава і Ольги, а отже — вони інші діти Ігоря і Ольги (Предслава, імовірно, старша)
Джерела[ред. | ред. код]
- Войтович Л. В. 3.1. Династія Рюриковичів. // Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. — Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000. — 649 с. — ISBN 966-02-1683-1.
- Котляр М. Ф. Ігор, Ігор Старий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 411. — ISBN 966-00-0610-1.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
Посилання[ред. | ред. код]
| Попередник Олег Віщий |
|
Князь Київський 915-945 |
|
Наступник Ольга Свята |
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
