Історія Китайської Народної Республіки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія Китаю
Історія Китаю:
Епоха неоліту
Три правителі і п'ять імператорів
Династія Ся
Династія Шан
Династія Чжоу
Східна Чжоу Період Чуньцю
Період Чжаньго
Династія Цінь
(Династія Чу) — смутний час
Династія Хань Західна Хань
Династія Сінь, Ван Ман
Східна Хань
Епоха трьох держав Династія Вей Династія Шу Династія У
Західна Цзінь
Шістнадцать варварських держав Східна Цзінь
Південні і Північні династії
Династія Суй
Династія Тан
Республіка Китай

Історія Китайської Народної Республіки деталізується історією континентального Китаю з 1 листопада 1949 року, коли, після майже абсолютної перемоги Комуністичної партії Китаю (КПК) у Китайській громадянській війні, Мао Цзедун проголосив про створення Китайської Народної Республіки (КНР) з піддашшя Брами небесного спокою. Впродовж кількох десятиліть слово КНР ототожнювалося з Китаєм, але це найновіша політична сутність керування континентального Китаю, якій передувала Республіка Китай (РК) і тисячі років імперських династій.

1949–1976: Соціалістичне перетворення під керуванням Мао Дзедуна[ред. | ред. код]

Слідом за Громадянській війні у Китаю та перемогою Мао Цзедунівськими комуністичними силами над Гоміньданівськими силами генералісимуса Чана Кайші, який відлетів до Тайваню, Mao, 1 жовтня 1949 року, проголосив створення Китайської Народної Республіки. Найпершою Маовою метою стало повним переоглядом системи володіння землею та розширені земельні реформи. Стара китайська система джентрі поміщиків володіння фермами та селяни-орендарі замінялися з розподільною системою у перевагу бідних/безземельних селян, що значно зменшило економічну нерівність. Було страчено понад мільйон поміщиків.[1] У Чжан Чжуанцюнь, на найбільш ретельно реформованій зоні півночі країни, більшість "землевласників" та "багатих селян" лишилися своєї землі, а також часто й своїх життів, або покилули країну. Всі попередньо-безземельні працівники одержали землю, чим і припинили існування категорії "безземельних". У скутечності, "селяни середнього достатку," яку наразі склали 90 відсотків сільського населення, мали у власності 90.8% земель.[2] Mao наклав високий теоретичний акцент на класову боротьбу, і у 1953 році розпочав різні кампанії переслідування минулих землевласників та торговців, включаючи страту впливовіших землевласників. Наркоторгівля, а також іншоземні інвестиції були остаточно припинені.

Mao вірив що соціалізм колись остаточно переможе інші ідеології, а подальший Перший П'ятирічний План, оснований на радянсько-стильовій центрально-контрольованій економіці, Mao розпочав амбіційний проект Великого стрибка у 1958 році, починаючи безпрецедентний процес колективізації у сільських місцевостях. Mao наполягав на використовуванні комунально-впорядкованих металоплавильних печей для збільшення сталевого виробництва, використовуючи працівників агрокультурного сектору до межі, що левова частка зерна згнила на полях незібраною. Mao вирішив продовжувати захищати металоплавильні печі, не дивлячись на відвідування виробничих сталевих млинів, які доводили, що сталь високої якості можна отримати лише на виробництві. Він вважав що закінчення програми пригнітить ентузіазм селян до його політичної мобілізації, Великого стрибка.

Впровадження Маосиських ідей у Китаю можливо стало винним у 40–70 мільйонів смертей від голоду у мирний час[3], разом з Великим стрибком, Антиправою кампанією 1957–1958 рр.[4] та Культурною революцією. Мільйони осіб померло від страт та примусової праці. Через земельні реформи Мао під час Великого стрибка, який призвів до масових голодів, 30 мільйонів людей загинуло у період 1958 до 1961 рр. У кінці 1961 року, через недоїдання, народжуваність скоротилася майже вдвічі.[5] Активні кампанії, включаючи партійні вичищення та "переосвіту" призвели до ув'язнення або страти людей, які мали протилежне бачення щодо Маосиських ідеалів.[6] Маова невдача з Великим стрибком зменшила його вплив у парламентові, адміністративні обов'язки лягли на Лю Шаоці та Дена Сяопіна.

Аби встановити соціалізм та здихатися "старих елементів" Китаю, і одночасно послугувати певним політичним цілям, Mao розпочав Культурну революцію у травні 1966 року. Кампанія занадто втручалася в аспекти Китайського життя. Хунвейбіни тероризували вулиці, а пересічні громадян називали контрреволюціонерами. Освіта та громадський транспорт майже зупинилися. Буденність включала вигукування слоганів та цитування Мао. Багато видатних політичних лідерів, включаючи Лю та Дена, усувалися та звинувачувалися у "прокапіталістичних поглядах". Ця кампанія не закінчувалася аж до смерті Мао у 1976 році.

Підтримувальники Маосиської ери заявляють, що під управлінням Мао, китайські єдність та суверенітет забезпечилися вперше за сторіччя, а також розвивалася інфраструктура, індустрія, медицина, освіта (лише 20% населення вміли читати у 1949 році, порівнюючи з 65.5% у 1979 році)[7], які збільшили рівень життя пересічного китайця. Вони також заявляють, що кампанії, на кшталт Великого стрибка – є прикладом концепції Нової Демократії – а Культурна революція була необхідним початковим стрибком Китаю у розвиткові й "очищенню" його культури. Інші[8] стверджують що наслідками обох кампаній стали економічною та людською катастрофами, переставши бути "чистою державою", яка б згодом могла досягнути економічного прогресу. Підтримувальники також піддають сумнівам статистики та число померлих, та інші збитки спричинені Маовими кампаніями, відносячи високе число померлих до таких, що померли внаслідок стихійних лих, голоду, або інших наслідків політичного хаосу під час керування країною Чаном Кайші.

1976–1989: Входження Дена Сяопіна та економічні реформи[ред. | ред. код]

Мао Дзедунова смерть спричинила боротьбу за владу між Бандою чотирьох, Хуа Гофеном, а згодом і Дена Сяопіна, який згодом і став фактичним очільником країни. На Третьому Пленумі Одинадцятого Національного Партійного Конгресу Центрального Комітету, Ден запровадив перехід Китаю на шлях Економічних Реформ і Відкритості (改革开放 Gaige Kaifang), які розпочалися з деколективізації сільських місцевостей, за якою йшли індустріальні реформи націлені на децентралізацію контролю уряду в індустріальному секторові. Важливий документ, присутній у вересні 1979 року на Четвертому Пленумові, давав "попереднє оцінювання" всього 30-річного комуністичного правління. На пленумові, партійний віце-голова Ye Jianying, заявив що Культурна революція стала "жахливою катастрофою" та "найважчою перешкодою до [китайського] соціалізму з [1949]."[9] Осуд китайським урядом Культурної революції прийшов до Резолюції на певні питання в історії нашої партії з дати заснування Китайської Народної Республіки, прийнятою Шостою Пленарною Сесією Одинадцятого Центрального Комітету Комуністичної Партії Китаю. Вона заявляла що "Товариш Мао Дзедун Mao був великим марксистом та великим пролетарним революціонером, стратегом і теоретиком. Це правда, що він припустився дуже багатьох помилок під час "культурної революції", але, якщо ми судимо його дії у цілому, його внесення до китайської революції значно переважають його помилки. Його заслуги першорядні, а його помилки другорядні."[10]

Щодо предмету Маової спадщини, Ден підкинув відому фразу "7 частин хороших, 3 частини погані" та ухилився від денонсування Мао. Ден боровся за ідею Спеціальної економічної зони (СЕЗи), зони до яких би дозволялося приймати іншоземні інвестиції без жорстких урядових обмежень та контролю, які працюють фактично за капіталістичної системою. Ден наголошував на легкій промисловості, як на підніжжі до розвитку важких промисловостей.

Прихильники економічних реформ вказують на швидкий розвиток споживних та експортових секторів економіки, створення сучасного середнього класу, який зараз нараховує 15% від населення, вищі стандарти життя (які показані у значному зростанні ВВП, споживчих витратах, середньою тривалістю життя, грамотністю і виходом зерна) і значно ширшим діапазоном особистих прав та свобод для пересічного китайця, як доказ успіху реформ.

Хоча й стандарти життя значно поліпшилися у 1980-х, Денові реформи все ж отримали критику. Скептики відстоювали думку, що Ден відкрив двері Китаю для різного соціального зла, й у скутечності збільшив матеріалістичні тип мислення, а ліберали атакували Денове непохитне ставлення до політичних реформ. Ліберальні сили почали гуртуватися у різні форми для протестування проти авторитарного верховенства партії. У 1989, смерть Ху Яобана, ліберальної фігури, спричинила до тижнів самочинних протестів на майдані Тяньаньмень. Уряд оголосив віськовий стан і вислав до майдану танки та вояків аби придушити демонстрації. Західні країни і багатопрофільні організації стисло призупинили свої формальні стосунки з китайським урядом під керуванням прем'єру Лі Пену suspended, який був винний у комендантській годині та кривавих рішучих заходах.

Критики економічних реформ, у Китаю та закордоном, стверджують реформи спричинили заможну розбіжність, забруднення довкілля, свавільну корупцію, всеобширне безробіття, пов'язане зі звільненнями з малоефективними державними підприємствами, і також представили часто небажані культурні впливи. Отже, вони вірять що китайська культура зіпсувалася, бідні опустилися до безнадійного підкласу, а соціальна стабільність зазнає загрози. Вони також мають думку щодо політичних реформ, таких як рухи до громадських виборів зів'яли у самому зав'язку. Не дивлячись на жодне з переконань, у наші дні, громадське сприйняття Mao дуже зросло; зображення Мао і речі, які його стосуються стали модними, часто використовуються на нових речах або навіть як талісмани. Проте, шлях модернізації та ринковоорієнтованих економічних реформ, які Китай започаткував на початку 1980-х років став загальновизнаним. Навіть критики ринкових реформ Китаю не бажають бачити задкування двох десятиріч реформ, але радше пропонують кориговану послідовність заходів для зрівняння певних соціальних проблем, які створили чинні реформи.

У 1979 р, китайський уряд запровадив політику однієї дитини у спробі контролю над значним збільшенням населення. Ця контроверсійна політика спричинила значне зниження дитячої бідності resulted in a dramatic decrease in child poverty. Законові нині підлягають коли третини материкових китайців, з планами запровадження "полегшення" закону до обмеження у двоє дітей.[11][12]

Досягнення Лі Куан Ю у створення економічної суперсили у Сингапурові, мали глибокий ефект на комуністичне керівництво Китаю. Було зроблено значний вклад, особливо під час Дена Сяопіна, аби моделювати його політику економічного зростання, підприємництва та ніжного "придушення" незгодних. Понад 22,000 китайських урядових працівників відсилали до Сингапуру для навчання методів Лі Куана Ю.[13]

1989–2002: Економічне зростання під керуванням третього покоління[ред. | ред. код]

Після подій на майдані Тяньаньмень, Ден Сяопін перестав з'являтися публічно. Тримаючи остаточний контроль, владу передалася третьому поколіннєві під очоленням Цзяна Цземіна, якого називали його "осердям". Економічне зростання, незважаючи на ембарго іншоземної торгівлі, повернулося до швидкого темпу у середині 1990-х. Цзянові макроекономічні реформи подальшили Денове бачення на "соціалізм з китайськими рисами". Водночас, у період правління Цзяна зростання соціального розладу в усіх аспектах життя. Безробіття досягло нечуваних вершин, бо державні підприємства закрилися для більшої конкурентності, усередині країни та за її межами. Погано впроваджена соціальна допомога з безробіття поставилася на серйозне випробування. Цзян також поставив високий наголос на наукове й технічне просунення в таких галузях як дослідження космосу. Аби витримати велике людське споживання, збудовано ГЕС Три ущелини, притягуючи підтримувальників і поширене критикування. Забруднення довкілля стало дуже серйозною проблемою, від того як до Пекіну часто вдаряли пилові бурі у наслідок опустелювання.

У 1990-х дві іншоземні колонії повернулися до Китаю, Гонконг від Великої Британії у 1997р., і Аоминь від Португалії у 1999 році. Гонконг та Аоминь переважно продовжили самоврядування, зберігаючи незалежність їхніх економічній, соціальній та судовій системах.

Цзян та Білл Клінтон обмінялися державними візитами, але Американсько-китайські стосунки отримали дуже неприємний відтінок під кінець десятиріччя. 7 травня 1999 року, під час Косовської війни, літак Сполучених Штатів здійснив бомбардування китайського посольства у Белграді. Уряд США заявив, що удар завдано через погану розвідку та помилкове розпізнавання цілі.

Усередині США, Cox Report стверджував, що Китай крав різні військові таємниці Сполучених Штатів найвищої важливості.

У 2001 році, розвідувальний літак США зіткнувся з китайським винищувачем над міжнародними водами коло Хайнаню, спонукавши подальше невдоволення китайської громадськості, яке вже невдоволене Сполученими Штатами.

На політичній арені, Китай вийшов знову в поганому світлі за блокування активності Фалунь Дафи у 1999 році. Тихі протестувальники з духовного руху сіли поза межами Чжуннаньхаю, намагаючись встановити діалог з китайськими очільниками. Цзянь інтерпретував це як загрозу для політичної ситуації у країні та видав постанову згідно групи, що вона перебуває тепер поза законом, використовуючи мас-медіа, аби оголосити організацію злим культом.

Проте, економічна політика прем'єру Чжу Жунцзі привела Китай до сильної економіки під час Азійської фінансової кризи. Економічне зростання у середньому складало 8% на рік, погішившись через повіддя 1998 року річки Янцзи. Після десятиріччя переговорів, Китай нарешті прийнято до СОТ. Значно поліпшився рівень життя, проте утворилася значна заможнісна відстань між селянами та містянами, як Китай побачив перез'явлення середнього класу. Заможнева невідповідність між внутрішніми регіонами країни сходу та заходу продовжувала зростати день у день, спонукаючи урядові програми до "розвитку заходу", ставлячи на такі амбіційні проекти, як Цінхай-Тибетська залізниця. Освітній тягар був великий як ніколи. Свавільна корупція продовжувалася всупереч антикорупційної кампанії прем'єра Чжу, під час якої страчено багато високопосадовців.

2002–дотепер[ред. | ред. код]

Найбільшою проблемою з якою стикнувся Китай у 21-му сторіччі, як нового покоління лідерів, яке вів Ху Цзіньтао після приходу до влади, стала криза громадського здоров'я включаючи ТГРС, хвороби, яка поширилася з провінції Гуандун. Позиція Китаю у війні проти тероризму дипломатично приблизило країну до Сполучених Штатів. Економіка продовжила зростання у двозначних номерах, бо розвиток сільських місцевостей став найголовнішим вектором урядової політики. У поступових кроках до змінення своєї влади, Ху Цзіньтао усунув керівника Шанхайської Партії Чена Лянюя та інших потенційних опонентів поміж боротьби проти корупції, а також поточна боротьба проти потужної Шанхайської верхівки. Формулювання Наукової Перспективи створило Соціалістичну Гармонійну Спільноту в осередкові Ху-Венової адміністрації, неначе повертаються певні залишки Дзянової ери. Роками згодом, після приходження Ху до влади, повага до основних людських прав у Китаю, продовжує бути джерелом занепокоєння.

Політичний статус та майбутнє Тайваню лишається невизначеним, але вже зроблено певні кроки до поліпшення стосунків між комуністичною партією й кількома Тайванськими партіями, які мають менш протидійніші погляди щодо Китаю, особливо минулий конкурент Гомільдан.

Продовжуючи економічне зростання країни, як і спортивний високий статус, Китай виборов право на проведення Літніх Олімпійських ігор 2008 року. Проте, це також поставило адміністрацію Ху в центр уваги. Коли Олімпійські ігри 2008 багатьма розумілися подією "виходу з тіні" Китайської Народної Республіки, у світлі подій Тибетових протестів у березні 2008 року, уряд зазнав ретельного дослідження. Олімпійський вогонь зустріли з протестом на його шляху. Всередині країни ці реакції зустрілися гарячою хвилею націоналізму з обвинуваченнями Західних зміщувань проти Китаю.

У травні 2008 року, стався потужний землетрус у 8.0 балів за шкалою Ріхтера у китайській провінції Сичуань, точне число померлих, за офіційними даними, склало приблизно 70,000 осіб. Уряд відреагував швидше, ніж під час попередніх стихійних лих, і дозволив іншоземним ЗМІ доступ до регіонів, де відбувалися найпотужніші удари. Компетентність урядового реагування здебільшого здебільшого отримала схвалення, а полегшення зусиль розширилося до кожного з аспектів китайського життя. У травні та червні 2008 року, сильні дощі у південній частині Китаю призвели до сильних паводків у провінціях Аньхой, Хунань, Цзянсі, Фуцзянь та Гуандун, які спричинили багато смертей, а понад мільйон людей були змушені евакуюватися. Станом на 2009 рік, Китай підвищив можливості інтернетового спостереження доданням сотень нових моніторингових станцій.

Див.також[ред. | ред. код]

Відсилання[ред. | ред. код]

  1. Stephen Rosskamm Shalom. Deaths in China Due to Communism. Center for Asian Studies Arizona State University, 1984.
  2. The Great Leveler: Violence and the History of Inequality from the Stone Age to the Twenty-First Century , Walter Scheidel, 2017
  3. Fenby, J (2008). Modern China: The Fall and Rise of a Great Power, 1850 to the Present. Ecco Press. с. 351. ISBN 0-06-166116-3. «Mao's responsibility for the extinction of anywhere from 40 to 70 million lives brands him as a mass killer greater than Hitler or Stalin, his indifference to the suffering and the loss of humans breathtaking» 
  4. Teiwes, Frederick C., and Warren Sun. 1999. China's road to disaster: Mao, central politicians, and provincial leaders in the unfolding of the great leap forward, 1955–1959. Contemporary China papers. Armonk, N.Y.: M.E. Sharpe. pp. 52–55.
  5. MacFarquhar, Roderick. 1974. The origins of the Cultural Revolution. London: Published for Royal Institute of International Affairs, East Asian Institute of Columbia University and Research Institute on Communist Affairs of Columbia by Oxford University Press. p 4.
  6. Link, Perry (July 18, 2007). Legacy Of a Maoist Injustice. The Washington Post. 
  7. Galtung, Marte Kjær; Stenslie, Stig (2014). 49 Myths about China. Rowman & Littlefield. с. 189. ISBN 978-1442236226. 
  8. Meisner, M. (1999). China's Communist revolution: A half-century perspective. Current history (New York, N.Y.: 1941). 98. 246.
  9. Poon, Leon. The People's Republic Of China: IV. History of China. Процитовано April 4, 2010. 
  10. Sixth Plenary Session of the Eleventh Central Committee of the Communist Party of China (June 27, 1981). Comrade Mao Zedong's Historical Role and Mao Zedong Thought --Resolution on Certain Questions in the History of Our Party Since the Founding of the People's Republic of China (abridged). Communist Party of China. Процитовано April 14, 2010. 
  11. Malcolm Moore (15 November 2013). China to ease one-child policy. Telegraph. Процитовано 26 December 2013. 
  12. China's two-child policy will underwhelm. The Economist. 31 October 2015. Процитовано 23 November 2015. 
  13. Chris Buckley, "In Lee Kuan Yew, China Saw a Leader to Emulate," New York Times March 23, 2015

До читання[ред. | ред. код]

  • Lynch, Michael. Access to History: Mao's China 1936–97 (3rd ed. Hachette UK, 2015)

Історіографія[ред. | ред. код]

  • Eben V. Racknitz, Ines. "Repositioning History for the Future – Recent Academic Debates in China" History Compass (2014) 12#6 pp. 465–472.
  • Finnane, Antonia. "Reinventing Modern China: Imagination and Authenticity in Chinese Historical Writing." Asian Studies Review 39#1 (2015): 163–164.
  • Longxi, Zhang. "Re-conceptualizing China in our Time: From a Chinese Perspective." European Review 23#2 (2015): 193–209.
  • Unger, Jonathan. Using the Past to Serve the Present: Historiography and Politics in Contemporary China (Routledge, 2015)

Зовнішні ланки[ред. | ред. код]