Мерілін Монро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мерілін Монро
Marilyn Monroe
Зображення
Ім'я при народженні Норма Джин Мортенсен
Інші імена Норма Джин Бейкер
Народилася 1 червня 1926(1926-06-01)
Лос Анджелес, Каліфорнія,
Flag of the United States.svg США
Померла 5 серпня 1962(1962-08-05) (36 років)
Брентвуд, Лос Анджелес,
Каліфорнія, Flag of the United States.svg США

Поховання Кладовище Вествуд
Національність норвежка
Громадянство Flag of the United States.svg США
Рід діяльності актор, кіноактор, модель, кінопродюсер, співак і автобіограф[d]
Alma mater University High School[d], Інститут театру і кіно Лі Страсберга[d] і Каліфорнійський університет в Лос-Анджелесі
Роки діяльності 1947—1962
Чоловік Джеймс Догерті (1942—1946)
Джо Ді Маджио (січень 1954— жовтень 1954)
Артур Міллер (1956—1961)
IMDb ID 0000054
Автограф Marilyn Monroe Signature.svg
Нагороди та премії
1960 Золотий Глобус — Найкраща акторка, Комедія або музичний фільм (У джазі тільки дівчата)

Мерілін Монро у Вікісховищі?
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Мерілі́н Монро́ (англ. Marilyn Monroe, справжнє ім'я: Норма Джин Мортенсон (Бейкер), англ. Norma Jeane Mortenson Baker, 1 червня 1926, Лос-Анджелес — 5 серпня 1962) — американська кіноакторка, співачка, модель, секс-символ 1950-х. Стала одним з найбільш культових образів американського кінематографа і всієї світової культури[3].

Двадцять фільмів з її участю принесли в прокаті понад 200 млн доларів[4]. В рамках студійної системи Монро була пов'язана контрактом з кіностудією «20th Century Fox», через що, бувши серед найбільш затребуваних акторок 1950-х років, одночасно належала до числа найменш оплачуваних зірок Голлівуду[5][6].

Мерилін стала найпопулярнішою акторкою 1950-х, знявшись у комедіях і мелодрамах, котрі вміло експуатували її зовнішні дані й перетворили її на секс-символ: «Ніагара» (1953), «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953) і «Сверблячка сьомого року» (1955). Ставлення критиків до творчості Монро було суперечливим. Актриса полюбилася глядачеві, граючи образи дурнуватих, але чарівних блондинок. За виконання головної ролі у фільмі «У джазі тільки дівчата» (1959), Монро була удостоєна премії «Золотий глобус» у номінації «найкраща жіноча роль — комедія або мюзикл»[7].

В останні роки психологічний стан акторки був вкрай нестабільним. Зйомки у своєму останньому фільмі для студії «20th Century Fox», «Щось повинно трапитися» (1962), вона не завершила[8]. 5 серпня 1962 року Мерилін Монро виявили мертвою, смерть настала через передозування барбітуратами, офіційна версія смерті — самогубство[9][10].

Життя і кар'єра[ред.ред. код]

Дитинство і перший шлюб: 1926—1944[ред.ред. код]

Мерилін Монро в дитинстві

Мерилін Монро (уроджена Норма Джин Мортенсон) народилася близько 9:30 ранку 1 червня 1926 року в Лос-Анджелесі й була третьою дитиною кіномонтажниці «RKO Pictures» Гледіс Перл Бейкер (у дівоцтві — Монро, 27 травня 1902 — 11 березня 1984). Коли Гледіс було п'ятнадцять років, вона вийшла заміж за Джона Ньютона Бейкера, який був на дев'ять років старший за неї. У подружжя народилося двоє дітей: Роберт (1917—1933) і Верніс (нар. 1919). Гледіс подала на розлучення в 1921 році і Бейкер забрав дітей до себе в Кентуккі. Монро не казали, що вона має сестру, поки їй не виповнилося дванадцять і вона зустріла її вперше, вже дорослу. У 1924 року Гледіс вийшла заміж за Мартіна Едварда Мортенсена, але вони розлучилися до того, як вона завагітніла Мерілін. Шлюб розпався 1928 року. Особистість батька Мерилін невідома, а як її прізвище найчастіше використовували Бейкер. Протягом усього свого життя Мерилін Монро заперечувала, що Мортенсен був її батьком. Вона сказала, що в дитинстві їй показали фотографію чоловіка, котрого Гледіс назвала її батьком — Чарльза Стенлі Гіффорда[джерело?].

Легенда стверджує, що Норму Джин назвали на честь двох великих акторок того часу: Норми Талмадж і Джин Гарлоу. Мати акторки, Гледіс, працювала в кінолабораторії і захоплювалася та з великою увагою розглядала кадри з Нормою Толмедж, зіркою німого кіно. Згодом, коли у Гледіс народилася дівчинка, вона вирішила назвати дитину на честь улюбленої акторки. Проте своє друге ім'я Норма Джин отримала не на честь голлівудської діви Джин Гарлоу — на момент народження дівчинки акторка називалася Харлін Карпентер: Джин Гарлоу вона стала тільки 1928-го, коли Нормі Джин було два роки[11].

Гледіс була психічно неврівноваженою і фінансово неспроможною піклуватися про малу Норму Джин, тому вона віддала доньку до названої сім'ї: Алберта та Іди Болендер у сільське містечко Хоторн (Каліфорнія). Там Норма прожила до семирічного віку. Вони виховували своїх прийомних дітей у відповідності з принципами євангельського християнства.

Спочатку Гледіс жила з Болендерами і їздила на роботу до Лос-Анджелеса, поки довгі робочі зміни і важкі переїзди не змусили її повернутися жити в Лос-Анджелес на початку 1927 року[12]. Потім вона почала відвідувати дочку по вихідних, часто брала її в кіно і на екскурсію в Лос-Анджелес. Хоча Болендери хотіли удочерити Монро, але до літа 1933 року Гледіс відчувала себе достатньо фінансово-стабільною, купила будинок у Голлівуді і забрала до себе Норму Джин[13]. В їхньому домі також проживали актори Джордж і Мод Аткінсон та їхня дочка Неллі. Через кілька місяців у Гледіс розпочалася серія психічних нападів, які переслідуватимуть її все життя, незабаром їй поставили діагноз параноїдна шизофренія[14]. У своїй автобіографії Монро згадувала, як мати «кричала та сміялась», коли її насильно відвозили до психічної лікарні. Вона провела решту свого життя у лікарні, і рідко спілкувалася з Монро.

Мерілін Монро зі своїм першим чоловіком Джеймсом Догерті

Норму взяли під державну опіку, а найкраща подруга Гледіс — Грейс МакКі (Grace McKee) стала її опікуном і взяла на себе справи її матері. Грейс захоплювалася Джин Гарлоу, тому дозволяла Нормі носити макіяж та завивати волосся. Вони разом ходили в кінотеатри, формуючи у Норми захоплення кінофільмами та акторами. Грейс стала людиною, яка сказала Нормі, що колись вона стане кінозіркою.

Коли мені було п'ять років, я думаю, що тоді я і захотіла стати акторкою. Я любила грати. Мені не подобався світ навколо мене, тому що він був трохи похмурий, але я любила грати вдома. Саме такі як ви могли б зробити свої власні кордони ... коли я почула, що це була акторська гра, я сказала що хочу бути... деякі з моїх прийомних сімей використовували це, щоб відправити мене в кіно, щоб витягнути мене з будинку, в якому я сиділа весь день і всю ніч. Світ на екрані настільки великий, я була маленькою дитиною, яка перебувала в повній самоті, так я закохалася в кіно.

— Мерілін Монро в інтерв'ю журналові «Life»[15]

1935 року МакКі вийшла заміж за Ервіна Годарда і віддала дев'ятирічну Норму до Лос-Анжелівського сирітського притулку (пізніше перейменованого на Hollygrove). Кілька сімей цікавились усиновленням Норми за час її перебування у сиротинці, проте Грейс не давала дозволу на це. 1937 року Грейс забрала Норму до себе додому, проте через спроби Ервіна Годарда до сексуального насильства, вимушена була відмовитися від цього.

Грейс відправляє Норму до двоюрідної бабусі Оліви Бранінг (Olive Brunings) у Комптон, Каліфорнія[16]. Проте перебування там теж було недовгим через домагання одного із синів Оліви. Біографи та психологи припускають, що подальші проблеми у поведінці Норми Джин (тобто гіперсексуальність, порушення сну, зловживання психотропними речовинами, порушення міжособистісних стосунків) були проявом наслідків сексуального насильства в дитинстві.[17][18] На початку 1938 року Грейс відправляє Норму до ще одніє тітки — Анни Ловер (Ana Lower), яка жила у Ван Найсі, окрузі Лос-Анджелесу. Там її зарахували в середню школу Емерсон[en]. Пізніше Мерилін із радістю згадує час, проведений із «тіткою Анною», це був один із небагатьох періодів, коли вона відчувала справжню стабільність. Проте коли Норма трохи підросла, у тітки Анни почалися серйозні проблеми зі здоров'ям, і десь наприкінці 1940-го — на початку 1941 року Нормі Джин довелося повернутися до Годдардів[19]. Після закінчення середньої школи вона стала відвідувати старшу школу в Ван-Найсі[en][20].

Під час навчання в школі у Ван Найсі вона знайомиться з Джимом Догерті, котрий був на п'ять років старший за неї, і між ними розпочався роман[21][22]. 1942 року сім'я Годдардів поїхала в Західну Вірджинію, але не могла взяти з собою Норму Джин, і щоб уникнути чергового притулку, 16-річна Норма. за наполяганням Грейс, 19 червня 1942 року вийшла заміж за Догерті, після чого покинула школу й оселилася у нього.

Через рік після весілля він найнявся в торговий флот і відбув до Тихого Океану.

Робота моделлю і перші ролі в кіно: 1944—1949[ред.ред. код]

Норма Джин Догерті і Radioplane TDD-2/OQ-3, 26 червня 1945 року

Під час відсутності Догерті Норма Джин пішла працювати на авіаційний завод, що випускав ДПЛА Radioplane OQ-2. Наприкінці 1944 року там з'явився армійський фотограф — Девід Коновер. Він фотографував для журналу «Янкі» жінок, які виконували військове замовлення[23]. Він запримітив Норму і запропонував їй зробити фотосерію. Після цієї зйомки Коновер запропонував Нормі Джин позувати за 5 доларів на годину, і вона погодилася. Він переконав її звернутися до модельного агентства «The Blue Book Modeling Agency». Норма звільняється із заводу і йде працювати моделлю. Вона вивчає творчість Джин Гарлоу та Лани Тернер. Їй повідомили, що вони шукають моделей зі світлішим волоссям, тому вона вибілила своє темне волосся до золотистої білявки. Напередодні Різдва 1945 року Догерті заявив, що вона має обрати щось одне: або зніматися для журналів, або бути його дружиною. Шлюб довго не протримався — 13 вересня 1946 року вони розлучилися.

На початку своєї кар'єри моделі вона зрідка використовувала ім'я Джин Норман, своє кучеряве каштанове волосся випрямила і перефарбувалася в блондинку, щоб стати більш фотогенічною. Її фігуру вважали такою, що більше пасує для пін-ап, ніж для фотографій моди, тому показували здебільшого в рекламі й чоловічих журналах[24]. За словами керівника агентства Еммелайна Снівели, Монро була однією з найбільш амбітних і працьовитих моделей, до початку 1946 року її фото було на 33-х обкладинках різних журналів, таких як Pageant[en], Camera, Life і Peek.

Монро стала однією з найуспішніших моделей агентства: вона з'являлася на обкладинках десятків журналів. Під враженням від її успіху Снівелі влаштував підписання контракту між Монро та акторським агентством у червні 1946 року[25]. Після невдалої співбесіди з продюсерами в «Paramount Pictures», її запросив Бен Лайон — директор студії «20 Century Fox». Виконавчий керівник студії Дерріл Занук був не в захваті від цього, але його переконали, що їй треба дати стандартний шестимісячний контракт, щоб вона не підписала контракт зі студією-конкуренткою «RKO Pictures»[26]. Вона підписала контракт із зарплатою $125 на тиждень. Виконання контракту почалося в серпні 1946 року. На студії їй запропонували імена Керол Лінд, Клер Норман та Мерилін Міллер, але в підсумку вона і Лайон зупинилися на імені, під яким вона згодом стала знаменитою, — Мерилін Монро[27]. Перше ім'я їй обрав Лайон на честь бродвейської зірки Мерілін Міллер, другу частину обрала сама акторка, прізвище Монро належало її бабусі[28]. У вересні 1946 року Мерілін розлучилася з Джеймсом Догерті, який не схвалював її кар'єри[29][30].

Норма Джин Мотерсон-Бейкер позує для листівки

У перші місяці свого контракту Монро не отримувала ролей у кіно, тому мала багато вільного часу, який присвятила вивченню акторської майстерності, вокалу і танців[31]. Щоб дізнатися більше про кіноіндустрію і щоб просувати себе, вона багато часу проводила в студії, спостерігаючи за іншими акторами.

Її контракт продовжили в лютому 1947 року і невдовзі дали перші дві ролі у фільмах: дев'ять рядків діалогу в ролі офіціантки в драмі «Небезпечні роки[en]» (1947) і фрагментарна роль у комедії «Скудда-у! Скудда-ей![en]» (1948)[32]. Студія записала її в акторську групу, яка проходила навчання акторської майстерності. Пізніше вона заявила: «Це був мій перший досвід справжньої гри в справжній драмі, і він мене зачарував»[33]. Контракт Монро закінчився 1947 року і не маючи іншої роботи вона позувала оголеною для фотографій, а також виконувала невеликі випадкові роботи в студії. Того самого року вона виграла титул «Miss California Artichoke Queen» на щорічному фестивалі в Кастровілі.

1988 року журнал «Пентгаус» опублікував сенсаційний матеріал про те, що був знайдений фільм еротичного змісту 1944 року за участю Норми. Утім, згодом експерти дійшли висновку, що дівчина на цій плівці, яка отримала назву «Стриптиз і пляшка кока-коли», не була Мерилін.

Монро була сповнена рішучості стати акторкою і продовжувала навчання в акторській групі, а в жовтні зіграла невелику роль блондинки-вамп у нетривалій п'єсі Glamour Preferred театрі Беверлі Гіллз[en], але виставу оминули увагою великі ЗМІ. Щоб просувати себе, вона стала часто відвідувати продюсерські офіси, подружилася з журналістом Сідні Скольскі. Крім того вона стала другом виконавчого директора «20 Century Fox» Джозефа М. Шенка, з яким у неї були інтимні стосунки і який умовив свого друга Гаррі Кона — керівника «Columbia Pictures», підписати з нею контракт у березні 1948 року.

Студійна фотографія Мерилін Монро 1947 року

Монро підняла волосся за допомогою електролізу і відбілила його ще сильніше, до платинового відтінку[34]. Невдовзі вона почала займатися з викладачкою акторської майстерності Наташою Лайтес[en], яка залишалася її наставницею до 1955 року[34]. Її єдиним фільмом на кіностудії став малобюджетний мюзикл «Хористки» (1948), в якому вона вперше зіграла головну роль, дівчину з хору, до якої залицяється заможний чоловік. Це був перший фільм, у якому Мерілін говорила й співала.[35]. Під час зйомок фільму в неї почався роман з викладачем вокалу Фредом Каргером, який оплатив виправлення її невеликого неправильного прикусу[36]. Попри головну роль і наступні кінопроби на головну роль у мюзиклі «Народжена вчора» (1950), контракт з Монро не був продовжений[37]. Мюзикл «Хористки» вийшов у жовтні й не мав успіху[38].

Після відходу з «Columbia Pictures» у вересні 1948 року Монро стала протеже Джонні Гайда[en], який був віце-президентом агентства Вільяма Морріса[en]. Незабаром між ними зав'язався роман, хоча вона й відмовилася від його пропозиції руки і серця. Для просування кар'єри Монро він заплатив за силіконовий протез для імплантації в її щелепи і можливо ринопластику, а також влаштував їй невелику роль у фільмі братів Маркс «Щаслива любов» (1949). Крім того, Монро продовжила працювати моделлю, і в травні 1949 року позувала оголеною для фотографій, які зроблив Том Келлі[en][39]. Хоча її роль у фільмі «Щасливе кохання» була дуже маленькою, але її обрали для участі в промо-турі фільму, в Нью-Йорку в 1949 році[40].

Прорив у кар'єрі: 1950—1952[ред.ред. код]

Мерілін Монро у фільмі «Асфальтові джунглі» (1950)

Мерилін Монро з'явилася в шести фільмах, які вийшли на екрани 1950 року. Мала епізодичні ролі у фільмах «Щасливе кохання», «Квиток у Томагавк», «Правий кросс[en]» і «Вогняна куля[en]», а також невеликі ролі у двох стрічках, які здобули високі оцінки критиків: кримінальному фільмі Джона Г'юстона «Асфальтові джунглі» і драмі Джозефа Манкевича «Все про Єву»[41]. У першому фільмі вона зіграла Анджелу, молоду коханку старіючого злочинця[42]. Хоча на екрані акторка була лише впродовж п'яти хвилин, про неї згадано в журналі Photoplay[en]: «Вона перетворилась з моделі в кіно на серйозну акторку»[42]. У фільмі «Все про Єву» Монро зіграла міс Казвелл, наївну молоду акторку[43].

Після успіху в цих фільмах Джонні Гайд домовився про семирічний контракт Монро зі студією «20 Century Fox» в грудні 1950 року. Він помер від серцевого нападу за кілька днів і трагедія спустошила Монро. 1951 року Мерилін Монро вступає до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, де вивчає літературу та мистецтво. У цей період вона грає кілька незначних ролей. Попри це, 1951-й став роком, коли вона стала більш помітною. У березні 1951 року вона стає ведучою на 23-й церемонії вручення премії «Оскар», а у вересні журнал Collier[en] став першим національним журналом, який опублікував фото всього її профілю[44]. Пізніше вона одержала другорядні ролі в чотирьох малобюджетних фільмах: «У рідному місті[en]», «Молодшою себе й не почуватимеш[en]», «Любовне гніздечко (фільм, 1951)[en]» і «Давай зробимо це легально»[45]. На думку журналу Photoplay, у всіх чотирьох фільмах вона була «сексуальним тлом», але її дещо похвалили деякі критики: Бослі Краузер з «Нью-Йорк Таймс» описав її як «відмінну» у фільмі «Молодшою себе й не почуватимеш», а Езра Гудман з "Los Angeles Daily News[en] назвав її «однією з найяскравіших висхідних зірок-акторок» у «Любовному гніздечку». Щоб далі розвивати свої акторські здібності, Монро почала брати уроки у Михайла Чехова і міма Лотті Гослар. Її популярність у глядачів істотно зросла, вона отримувала кілька тисяч листів від фанатів на тиждень, армійська газета Stars and Stripes[en] назвала її «Міс пін-ап 1951 року», показуючи вибір солдатів Корейської війни[46]. В особистому житті у цей період у Монро був роман з режисером Еліа Казаном, а також короткі періоди побачень з кількома іншими чоловіками, включаючи режисера Ніколаса Рея і акторів Юлу Бріннера та Пітера Лоуфорда.

Мерілін Монро в ролі душевно хворої няні у фільмі «Можна входити без стуку» (1952)

Монро стала отримувати головні ролі на другому році свого контракту з Fox. Журналістка-пліткарка Флорабель Мюїр[en] у 1952 році назвала її «It girl[en]», а Гедда Гоппер описала її як «пін-ап королева», яка виявила «грабіжницею касових зборів»[47][48]. В лютому Голлівудська асоціація іноземної преси назвала її «наймолодшою касовою акторкою»[49].

З Джейн Расселл у 1953 році

У квітні 1952 року з'явилася стаття в журналі «Лайф», присвячена Мерилін Монро. В ній розповідалося про її важке дитинство та виховання, Мерилін була представлена тогочасною «Попелюшкою». Тоді у неї розпочався роман з відставним гравцем «Нью-Йорк Янкіз» Джо Ді Маджо, який був одним з найвідоміших спортивних діячів тієї епохи. Цей роман призвів до зростання інтересу з боку преси до акторки. Наступного місяця вибухнув скандал, коли акторка розповіла в інтерв'ю, що 1949 року вона позувала оголеною для фотографій, які були представлені в календарях. Преса дізналася про це кількома тижнями пізніше. Цей інцидент міг потенційно спричинити катастрофічні наслідки для її кар'єри, тому студія і Монро вирішили говорити про це відкрито, підкреслюючи, що вона позувала оголеною тільки коли була в скрутному фінансовому становищі. За допомогою цієї стратегії їй вдалося домогтися симпатії від публіки й підвищеного інтересу до її фільмів. Наступного місяця вона з'явилась на обкладинці журналу Life. Монро підносила себе в ролі нового секс-символу. Для цього вона придумувала різні піар-ходи в 1952 році, наприклад, вона була у відвертій сукні, коли виконувала роль головнокомандувачки на параді на честь конкурсу «Міс Америка», а також зізналась оглядачеві пліток Ерлові Вілсону[en], що не носить нижньої білизни[50].

Мерілін Монро у фільмі «Сутичка в ночі» (1952)

Незалежно від своєї популярності та сексуальної привабливості, Монро хотіла розширити свій акторський діапазон. Влітку 1952 року вона з'явилася в двох комерційно успішних фільмах. Першим фільмом стала драма Фріца Ланга «Сутичка в ночі» (1952), за роль у якому вона отримала безліч позитивних відгуків, критики газети Hollywood Reporter заявили, що «вона заслуговує на головну роль завдяки своїй чудовій інтерпретації», а критики журналу Variety писали, що «вона має чудові зовнішність і характер, які роблять її популярною»[51][52]. Другим фільмом був трилер «Можна входити без стуку», в якому вона знялася в ролі психічнохворий няні. Цю роль їй дали для того, щоб перевірити її здібності у важчій драматичній ролі[53]. Кінокартина отримала змішані відгуки від критиків, деякі вважали її занадто недосвідченою для такої важкої ролі[54], а критики журналу Variety заявили, що проблеми фільму спричинені поганим сценарієм[55].

Три інших фільми з Монро 1952 року продовжили показувати її як типаж комічних ролей, які ґрунтувались на її сексуальній привабливості. Її роль молодої конкурсантки у фільмі «Ми не одружені!», за словами письменника Наннелле Джонсона, була створена виключно для того, щоб «показати Мерілін у двох купальниках»[56]. У комедії Говарда Гоукса «Мавпяча праця», в якому вона знялася разом з Кері Грантом, вона зіграла секретарку, "дурнувату інфантильну блондинку, яка не підозрює про хаос навколо неї, викликаний її сексуальністю[57]. Монро мала невелику роль повії у своєму останньому фільмі того року «Вождь червоношкірих та інші...» (1952)[57].

Протягом цього періоду Монро здобула репутацію важкого характеру на знімальних майданчиках. Труднощі посилювалися разом з просуванням її кар'єри. Часто спізнювалася або не з'являлася взагалі, часто забувала свої репліки і вимагала кількох повторних зйомок сцен, поки не була задоволена своїм виконанням[58]. Залежність Монро від своїх викладачів, спочатку від Наташі Лайтес, а пізніше від Паули Страсберг[en], сильно дратувала режисерів[59]. Проблеми Монро пояснювалися поєднанням перфекціонізму, низькою самооцінкою і страхом сцени. Їй не подобалася відсутність контролю над своєю роботою на знімальних майданчиках, чого раніше ніколи не траплялося з нею, навіть під час фотосесій, на яких можна було вести себе вільно, а не сліпо виконувати сценарій[60]. Щоб розвіяти свою тривогу і хронічне безсоння, вона почала приймати барбітурати, амфетаміни і алкоголь, а це в свою чергу ще більше посилило її проблеми, хоча вона не мала сильної залежності до 1956 року. За словами Сари Черчвелл[en] поведінка Монро, особливо в пізні роки її кар'єри, була відповіддю на поблажливість і сексизм її колег і режисерів чоловіків[61]. Подібну думку має Лоїс Банер, яка стверджує, що над нею знущалися багато її режисерів[62].

Висхідна зірка: 1953[ред.ред. код]

Мерилін Монро у фільмі «Ніагара» (1953)

Мерілін Монро знялася в трьох фільмах, що вийшли на екрани 1953 року, і стала однією з головних секс-символів і однією з найбільш рентабельних голлівудських виконавців[63]. Першим з цих фільмів була стрічка в жанрі нуар «Ніагара» (1953), в якому вона зіграла фатальну жінку, що задумує вбивство свого чоловіка, якого зіграв Джозеф Коттен[64]. До того часу Монро та її візажист Аллан «Вайті» Снайдер[en] розробили макіяж, який став асоціюватися з нею: темні стрілчасті брови, бліда шкіра і блискучі червоні губи[65]. За словами Сари Черчвелл, «Ніагара» був одним з найбільш відверто сексуальних фільмів у кар'єрі Монро, оскільки до нього увійшли сцени, в яких її тіло прикривало лише простирадло або рушник, що шокувало тогочасну аудиторію. Її найвідоміша сцена в цьому фільмі — це 30-секундний загальний план ззаду Монро, яка йде і коливає стегнами, ця сцена широко використовувалася в маркетингу фільму.

У січні, коли фільм вийшов на екрани, жіночі клуби[en] протестували, вважаючи фільм аморальним, але він виявився популярним серед глядачів і зібрав у прокаті 6 млн доларів. У той час як критики журналу Variety назвали його «клішованим» і «хворобливим», New York Times прокоментувала: «Водоспади і міс Монро це те, на що варто подивитися» і хоча Монро можливо «не є нині досконалою акторкою… вона може бути спокусливою — навіть коли вона ходить»[66][67]. Монро продовжувала привертати увагу своїм відвертим вбранням у рекламних заходах, в січні 1953 року вона отримала премію від журналу Photoplay як «зірка, яка найшвидше сходить». На церемонії нагородження вона була одягнена в обтягуючу сукню з ламе золотого кольору, що спонукало акторку Джоан Кроуфорд описати пресі її поведінку як «таку, що не личить акторці та леді».

Фільм «Ніагара» зробив Монро секс-символом і створив для кожного свій власний погляд на неї. Незабаром вийшов її другий фільм 1953 року, сатирична музична комедія «Джентльмени віддають перевагу білявкам», у якому вона знову зіграла дурнувату блондинку. Фільм заснований на однойменному бестселері[en] Аніти Лус і його бродвейській версії[en]. Сюжет фільму сфокусований на двох співачках, які вирушають на гастролі до Парижа, Лорелей і Дороті Шоу, у виконанні Мерилін Монро і Джейн Расселл. Роль Лорелей мала спочатку грати Бетті Грейбл, яка була найпопулярнішою блондинкою 20th Century-Fox у 1940-х роках, але Монро швидко затьмарила її, як зірка, яка могла б сподобатися і чоловічій і жіночій аудиторії. В рамках рекламної кампанії фільму вона і Рассел залишили відбитки своїх рук і ніг на бетоні за межами Китайського театру TCL в червні. Фільм вийшов на екрани невдовзі після цього, й став одним з найбільших касових успіхів року, зібравши 5,3 млн доларів, більш як удвічі перевищивши витрати на його виробництво. Журнали New York Times і Variety позитивно відгукнулися про Монро, особливо відзначивши виконання нею пісні Діаманти - це найкращі друзі дівчини; за словами Variety, вона продемонструвала здатність до співу, а також показала значимість своєї присутності[68][69].

У вересні відбувся телевізійний дебют Монро в програмі «The Jack Benny Program», де зіграла жінку мрії Джека в епізоді «Подорож до Гонолулу»[70]. Потім знялася з Бетті Грейбл і Лорен Беколл у своєму третьому фільмі 1953 року «Як вийти заміж за мільйонера», який вийщов у листопаді. Монро грала роль наївної моделі, яка об'єднується зі своїми подругами, щоб знайти багатих чоловіків. Це був другий фільм, випущений у форматі cinemascope, широкоекранному форматі за допомогою якого компанія «20 Century Fox» сподівалася залучити глядачів назад в кінотеатри, оскільки телебачення почало викликати збитки у кіностудій. Попри змішані відгуки, фільм був найбільшим касовим успіхом Монро до того часу, зібравши $8 млн доларів у світовому прокаті.

Монро увійшла в щорічну «топ 10 зірок, які приносять найбільші касові збори[en]» в 1953 і 1954 роках, і, за словами історика Fox Обрі Соломона, стала головним надбанням студії разом з CinemaScope[71]. Позиція Монро як провідного секс-символу підтвердилася в грудні 1953 року, коли Г'ю Гефнер показав її на обкладинці і розвороті першого номеру журналу Playboy[72]. Зображенням на обкладинці була її фотографія на параді на честь конкурсу «Міс Америка» 1952 року, а на розвороті була одна з її оголених фотографій 1949 року[72].

Конфлікт з «20th Century-Fox» і шлюб з Джо Ді Маджо: 1954—1955[ред.ред. код]

Мерилін Монро і Джо Ді Маджо в Сан-Франциско, в січні 1954 року

Хоча Монро стала однією з найбільших зірок «20 Century Fox», пункти її контракту не змінювалися від 1950 року, їй платили значно менше, ніж іншим зіркам її рангу, також вона не могла сама вибрати собі проект або колег з якими хотіла б працювати[73]. Мерилін втомилася від свого типового образу, але на шляху до її спроб зніматися в інших фільмах, а не лише в комедіях або мюзиклах, стояв Зануком, який мав сильну особисту неприязнь до неї й думав, що вона буде заробляти для студії більше грошей, знімаючись у комедіях[74]. Коли вона відмовилася приступити до зйомок ще однієї музичної комедії, екранізації п'єси «Дівчинка в рожевих колготках[en]», в якій вона повинна була зніматися разом з Френком Сінатрою, студія припинила її контракт 4 січня 1954 року.

Цей конфлікт був на перших шпальтах газет і Монро відразу ж почала рекламну компанію, щоб протистояти будь-яким негативним висловлюванням преси та зміцнити свою позицію в конфлікті. 14 січня 1954 року вона і Джо Ді Маджо, чиї відносини були предметом постійної уваги засобів масової інформації починаючи з 1952 року, одружилися в Сан-Франциско[75]. Потім вони вирушили до Японії, поєднуючи медовий місяць з його діловою поїздкою[76]. Звідти вона сама подорожувала по Кореї, де виконала пісні зі своїх фільмів у рамках чотириденних шоу для Об'єднаних організації обслуговування[en], на яких були присутні понад 60 тис. американських морських піхотинців[77]. Після повернення до Голлівуду в лютому, Photoplay її нагородив спеціальним призом «найпопулярніша зірка серед жінок»[78]. У березні вона досягла угоди зі студією, до якої увійшов новий контракт, підписаний пізніше того ж року. Також за тією угодою вона отримала головну роль у кіноверсії бродвейського спектаклю «Сверблячка сьомого року», за яку їй давали додаткову оплату в розмірі 100 тис. доларів[79].

Мерилін Монро під час виступу на шоу для Об'єднаних організації обслуговування[en] у лютому 1954 року

Її наступною роботою став фільм Отто Премінґера у жанрі вестерн під назвою «Річка, що не тече назад», в якому вона почала зніматися до призупинення її контракту, разом з Робертом Мітчемом. Вона назвала його «третьосортним ковбойським фільмом», хоча він був популярний серед глядачів[80]. Першим фільмом, у якому вона знялася після повернення в «20 Century Fox» був мюзикл «Найкращий бізнес — шоу-бізнес[en]», у якому вона категорично відмовлялася зніматися, але студія наполягла, щоб вона знялася у ньому в обмін на відмову від зйомок у фільмі «Дівчинка в рожевих колготках»[79]. Мюзикл не мав успіху після його виходу в грудні, а виконання Монро багато критиків вважали вульгарним.

У вересні 1954 року Монро почала зніматися в комедії Біллі Вайлдера «Сверблячка сьомого року», в якому вона знялася разом з Томом Юеллом. Акторка зіграла жінку, яка стає об'єктом сексуальних фантазій свого одруженого сусіда. Хоча фільм був знятий в Голлівуді, студія вирішила заздалегідь створити рекламу, влаштувавши зйомку однієї зі сцен на Лексінгтон-Авеню в Нью-Йорку[81]. В ній Монро стоїть на решітці над метро і повітря піднімає вгору спід її білої сукні. Ця сцена стала однією з найвідоміших у її кар'єрі. Зйомки тривали кілька годин і принадили натовп близько 2000 осіб, зокрема професійних фотографів[81]. Рекламний трюк Монро потрапив на передові шпальти міжнародних видань, але він поклав кінець її шлюбу з Джо Ді Маджо, який був в люті. Шлюб почав розвалюватися від самого початку, Ді Маджо постійно ревнував її та намагався контролювати її стосунки. Вільям Спото і Лоїс Банер також припускали, що він застосовував фізичне насильство. Після повернення до Голлівуду, Монро найняла відомого адвоката Джеррі Гіслера[en] і оголосила в жовтні 1954 року вона подала на розлучення. Фільм «Сверблячка сьомого року» вийшов на екрани в червні наступного року, і зібрав понад 4,5 мільйонів доларів у прокаті, що зробило його одним з найбільших комерційних успіхів року[82].

Мерилін Монро в акторській студії Лі Штрасберга, 1955 рік

Після зйомок у цьому фільмі Монро почала нову боротьбу за свою кар'єру і покинула Голлівуд, виїхавши на східне узбережжя, де вона і фотограф Мілтон Грін заснували свою власну продюсерську компанію, «Мерілін Монро Продакшнс» (MMP), в якій була президентом і власником контрольного пакету акцій, — дія, яку згодом назвали «інструментальною» в процесі розпаду студійної системи[83]. Оголошуючи про заснування цієї компанії на прес-конференції в січні 1955 року, Монро заявила, що вона втомилася від одних і таких самих сексуальних ролей: «Я хочу робити кращі речі. У людей є межі, і ви знаєте про це»[84]. Вона стверджувала, що більше не пов'язана контрактом з «20 Century Fox», оскільки студія не виконала своїх обов'язків, наприклад, не виплатила їй обіцяний бонус за фільм «Сверблячка сьомого року»[85]. Це призвело до початку тривалої юридичної битви між нею і студією[86]. Преса значною мірою висміяла Монро за її дії. Її також спародіював автор «Сверблячки сьомого року» Джордж Аксельрод[en] у своїй п'єсі 1955 року «Чи зіпсує успіх Рока Гантера?[en]» (1955), в якій схожа на Монро Джейн Менсфілд зіграла дурнувату акторку, яка створює свою власну продюсерську компанію[87].

1955 рік Монро присвятила вивченню свого ремесла. Вона переїхала в Нью-Йорк і почала брати уроки акторської майстерності у Констанс Колльєр[en] і відвідувати семінари з Method acting[en] в Акторській студії, керівником якої був Лі Штрасберг[88]. Іноді вона накидала нотатки для себе, про що вона дізналася в цей день, визнаючи, що зауваження Страсберга про неї є важливими:

« Чому він так багато значить для мене? ... Страсберг змушує мене почувати себе погано, кажучи що я діяла зі страху... Ти повинна почати робити речі з позиції сили, а не зі страху... не шукаючи сили, шукаючи лише технічні засоби і способи[89].
Оригінальний текст (англ.)

Why did it mean so much to me?... Strasberg makes me feel badly [that I was acting out of "fear"]... You must start to do things out of strength... by not looking for strength, but only looking and seeking technical ways and means.

»

Вона дуже зблизилася зі Страсбергом і його дружиною Паулою, беручи приватні уроки в них вдома через власну сором'язливість, а невдовзі стала неначе членом їхньої сім'ї[90]. Монро звільнила свою стару викладачку драми, Наташу Лайтес, і замінила її на Паулу, яка справляла істотний вплив до кінця кар'єри акторки[91]. Крім того, Монро почала проходити курс психоаналізу за рекомендацією Страсберга, який вважав, що актор має протистояти емоційним травмам і використовувати їх у своїх виступах[92].

В особистому житті Монро продовжувала стосунки з Ді Маджо, попри триваючий процес розлучення. Також вона зустрічалася з актором Марлоном Брандо і драматургом Артуром Міллером. Роман між Монро і Міллером ставав все серйознішим після жовтня 1955 року, коли її розлучення з Ді Маджо набуло юридичної сили, а Міллер також розійшовся з дружиною. ФБР незабаром завело на неї справу. Студія побоювалася, що Монро занесуть у «чорний список» і закликала її припинити їхні взаємини, тому що Міллер був під наглядом ФБР, у зв'язку зі звинуваченнями в комунізмі і його викликала Комісія з розслідування антиамериканської діяльності. Попри ризик для своєї кар'єри, Монро відмовилася припинити їхні стосунки, пізніше назвавши керівників студії «вродженими боягузами».

До кінця року Монро і студія прийшли до угоди про новий семирічний контракт. Було зрозуміло, що ММП буде не в змозі самостійно фінансувати фільми, і студії не терпілося знову працювати з Монро[86]. Контракт вимагав від неї знятися принаймні в чотирьох фільмах для «20 Century Fox» упродовж семи років[93]. Студія зобов'язана була платити їй по $100 тис. доларів за кожен фільм, і надала їй право обирати собі проекти, режисерів і кінематографістів[93]. Крім того, вона мала право один фільм з MMP після кожного завершеного фільму з «20 Century Fox»[93].

Визнання критиків і шлюб з Артуром Міллером: 1956—1959[ред.ред. код]

Мерілін Монро і Артур Міллер на своєму весіллі, 29 червня 1956 року

1956 рік Монро почала з оголошення про свою перемогу над «20 Century Fox». Преса, яка раніше висміювала її, тепер прихильно писала про її рішення боротися зі студією[94]. Журнал Time назвав її «спритною бізнесвумен»[95], а Look[en] передбачив, що ця перемога буде прикладом тріумфу особистості на багато років уперед[94]. У березні вона офіційно змінила своє ім'я на Мерілін Монро[96]. Її стосунки з Міллером викликали низку негативних відгуків у пресі, зокрема твердження Волтера Вінчелла[en], що «найвідоміша в Америці блондинка стала кінозіркою, а тепер улюбленицею лівої інтелігенції»[97]. Монро і Міллер одружилися цивільною церемонією у Вайт-Плейнс (Нью-Йорк), 29 червня 1956 року, а два дні по тому відбулася єврейська церемонія в будинку його агента в Нью-Йорку[98][99]. Разом зі шлюбом Монро перейшла в юдаїзм, що призвело до заборони всіх її фільмів у Єгипті[100]. ЗМІ вважали цей союз невідповідним, оскільки вона секс-символ, а він інтелектуал. Про це, наприклад, свідчить заголовок Variety «Egghead Weds Hourglass» (інтелектуал одружується з піщаним годинником)[101].

Драма «Автобусна зупинка» стала першим фільмом, у якому Монро знялася за новим контрактом. Фільм вийшов на екрани в серпні 1956 року. Вона зіграла Шері — салонну співачку, чиї мрії про славу ускладнює наївний ковбой, який закохується в неї. Вивчила озаркський акцент і вибрала костюми та макіяж, позбавлені гламуру її ранніх фільмів, навмисно посередньо виконала спів і танці[102]. Бродвейський режисер Джошуа Логан погодився працювати з нею, попри початкові сумніви в її акторських здібностях і знаючи про її важкий характер на зйомках[103]. Зйомки проходили в Айдахо і Аризоні на початку 1956 року. Монро технічно перебувала на посаді керівника MMP, а Логан змушений був пристосовуватися до її постійних запізнень і перфекціонізму.

Мерілін Монро у фільмі «Автобусна зупинка» (1956)

Цей досвід змінив думку Логана про Монро. Пізніше він порівняв її з Чарлі Чапліном в умінні змішувати комедію і трагедію[104]. «Автобусна зупинка» став касовим успіхом, зібравши 4,25 млн доларів, і отримав переважно позитивні відгуки. The Saturday Review of Literature[en], писав, що гра Монро розвіює раз і назавжди думку, що вона просто гламурна особистість. Бослі Краузер заявив: «Тримайтеся за свої стільці, панове, і ось вам підступна несподіванка. Мерілін Монро зрештою довела, що вона акторка»[105]. За цю роль вона була номінованою на премію «Золотий глобус» в категорії «Найкраща жіноча роль — комедія або мюзикл».

У серпні 1956 року Монро почала зніматися в перших фільмах самостійного виробництва MMP. «Принц і танцівниця» знімався на студії Pinewood в Англії[106]. Фільм ґрунтувався на п'єсі Теренса Реттігена «Сплячий принц[en]», що розповідає про любовний зв'язок між акторкою і принцом у 1910-х роках. Першими виконавцями головних ролей на сцені були Лоуренс Олів'є та Вів'єн Лі. Він і цього разу виконував свою роль, а також був режисером і співпродюсером фільму[95]. Зйомки ускладнювалися конфліктами між ним і Монро[107]. Він розлютив її своєю фразою: «Все, що вам потрібно робити, це бути сексуальною». Йому також не сподобалося постійна присутність Паули Штрасберг, викладачки Монро з акторської майстерності, на знімальному майданчику[108].

Мерилін Монро і Лоуренс Олів'є на прес-конференції фільму «Принц і танцівниця» (1957)

Щоб помститися за те, що вона вважала «зверхньою» поведінкою Олів'є, Монро почала з'являтися пізно і стала неконструктивною, заявивши пізніше: «Якщо ви не поважаєте ваших артистів, то вони не можуть добре працювати»[107]. Її наркоманія загострилася. Згідно зі Спото вона завагітніла, але під час зйомок трапився викидень. У неї також були сварки з Гріном над тим, як керувати MMP, зокрема над тим, чи має Міллер приєднатися до компанії. Попри труднощі, фільм був завершений за графіком до кінця року. Він вийшов у червні 1957 року, мав змішані відгуки і виявився непопулярним серед американської аудиторії[109]. Його краще прийняли в Європі, де Мерілін Монро була удостоєна вищої італійської кінопремії «Давид ді Донателло», премії «Crystal Star Award» і була номінована на премію BAFTA[110].

Після повернення до США Монро взяла 18-місячну перерву від роботи, щоб присвятити себе сімейному життю на східному узбережжі. Вона і Міллер проводили свій час між манхеттенською квартирою, і маєтком 18-го століття, який вони придбали в Роксбері (штат Коннектикут), а літо вони провели в місті Амагансетт, Лонг-Айленд[111]. Вона завагітніла в середині 1957 року, але вагітність була позаматкова і її довелося припинити[112]. Через рік у неї стався викидень[113]. Її гінекологічні проблеми були багато в чому викликані ендометріозом, захворюванням, від якого вона страждала протягом усього свого дорослого життя[114]. Монро також ненадовго госпіталізували в цей період через передозування барбітуратів[114]. Під час перерви вона посварилася з Гріном і викупила свою частку в компанії MMP[115], оскільки вони не змогли врегулювати свої розбіжності і вона почала підозрювати, що він крав гроші у компанії[116].

Мерилін Монро, Тоні Кертіс і Джек Леммон під час зйомок фільму «У джазі тільки дівчата» (1959)

Монро повернулася до Голлівуда в липні 1958 року для зйомок разом з Джеком Леммоном і Тоні Кертісом у комедії Біллі Вайлдера «У джазі тільки дівчата» (1959)[117]. Хоча вона знову вважала, що це роль дурнуватої білявки, але погодилася через заохочування Міллера і пропозицію отримати десять відсотків від прибутку фільму на додачу до її стандартної оплати[118]. Труднощі під час зйомок фільму відтоді стали «легендарними»[119]. Монро вимагала десятків дублів, і не могла запам'ятати свої репліки. Кертіс знаменито заявив, що цілувати її було як «цілувати Гітлера» через кількість дублів. Монро сама особисто порівняла зйомки з кораблем, що тоне, і прокоментувала: «Але чому я повинна турбуватися, я не маю фалічного символу, щоб його втрачати». Багато з цих проблем витекли з конфлікту між нею і Вайлдером, який також мав важку репутацію, щодо того як вона повинна грати героїню. Монро розлютилася на Вайлдера, попросивши його змінити багато з її сцен, але це в свою чергу, погіршило її страх сцени. Припускають, що вона навмисно зруйнувала кілька сцен, щоб грати в них по-своєму.

Зрештою, Вайлдер був задоволений грою Монро, заявивши: «Кожен може запам'ятати рядки, але лише справжній артист може прийти на зйомки не пам'ятаючи власних рядків і грати як це робила вона»[120]. Попри труднощі на зйомках фільму, Цей фільм мав приголомшливий успіх: він був номінований на шість нагород «Оскар», а сама Мерилін отримала нагороду «Золотий глобус» у номінації Найкраща жіноча роль (комедія або мюзикл). Журнал Variety назвав її «комедіанткою з поєднанням сексапільності і ритму, яке просто неможливо перевершити»[110][121]. За опитуваннями Американського інституту кіномистецтва і Sight & Sound стрічку визнано одним з найкращих фільмів усіх часів[122][123].

Спад кар'єри і особисті труднощі: 1960—1962[ред.ред. код]

Мерілін Монро та Ів Монтан у музичній комедії «Займемося коханням» (1960)

Після фільму «В джазі тільки дівчата» Монро взяла чергову перерву аж до кінця 1959 року, коли вона повернулася в Голлівуд і знялася в музичній комедії «Займемося коханням», що розповідає про акторку і мільйонера, які закохуються один в одного[124]. Вона вибрала режисера Джорджа К'юкора і попросила свого чоловіка Артура Міллера, щоб той переписав частину сценарію, яку вона вважала слабкою. Акторка взяла участь в цьому фільмі тільки тому, що у неї був контракт з «20 Century Fox» і вона відставала від графіку, знявшись у лише одному з чотирьох обіцяних фільмів[125]. Зйомки фільму відкладалися через її часті запізнення і зникнення[124]. У Монро був роман з Івом Монтаном, її партнером по фільму, який широко висвітлювався в пресі і використовувався в рекламній кампанії фільму[126]. Кінокартина була невдалою після її виходу у вересні 1960 року. Бослі Краузер описав Монро як «неохайну» і сказав що їй не вистачає старого динамізму[127], а Гедда Гоппер назвала фільм «найвульгарнішою картиною, в якій вона брала участь»[128]. Трумен Капоте відстоював, щоб вона зіграла Голлі Голайтлі у фільмі-адаптації «Сніданок у Тіффані», але роль дісталася Одрі Хепберн, оскільки продюсери побоювалися, що Монро ускладнить зйомки[129].

Останнім фільмом, у якому знялася Монро, стала драма Джона Г'юстона «Неприкаяні» (1961), сценарій для якого написав Артур Міллер, щоб дати їй драматичну роль[130]. Вона грала Розлін Тейбер, незадовго до цього розлучену жінку, що стає другом трьох ковбоїв, яких зіграли Кларк Гейбл, Елай Воллак і Монтгомері Кліфт. Зйомки проходили в пустелі Невада в період з липня по листопад 1960 року і знову були дуже важкими[131]. Чотирирічний шлюб Монро і Міллера фактично закінчився, і він почав нові стосунки з Інге Морат[en][130]. Монро не подобалося, що він написав сценарій частково заснований на її житті, і вважала, що її роль поступається чоловічим. Вона також боролася зі звичкою Міллера переписувати сцени в ніч перед початком зйомок. Її здоров'я було серйозно підірване, їй було боляче від каменів у жовчному міхурі, її наркоманія була настільки серйозною, що макіяж їй наносили, поки вона ще спала під впливом барбітуратів. У серпні зйомки було зупинено, щоб вона провела тиждень детоксикації у лікарні Лос-Анджелеса. Попри її проблеми, Г'юстон заявив: «Коли Монро грала Розлін, вона не придумувала емоції. Це була реальна річ. Бувало вона йшла глибоко в себе, знаходила це всередині і виносила на поверхню»[132].

Мерілін Монро, Кларк Гейбл, Монтгомері Кліфт, Елай Воллак і Естель Вінвуд[en] у фільмі «Неприкаяні» (1962). Це був останній завершений фільм і для Монро і для Гейбла.

Монро і Міллер розійшлися після того, як зйомки завершилися, і вона отримала швидке розлучення в Мексиці в січні 1961 року[133]. Фільм «Неприкаяні» вийшов наступного місяця, але провалився в прокаті. Відгуки про нього були змішані, журнал Variety скаржився що фільм має переривчастий характер розвитку[134], а Бослі Краузер назвав Монро «абсолютно порожньою і незрозумілою», заявивши: «На жаль для структури фільму все обертається навколо неї»[135]. Попри початковий провал фільму, він отримав більш позитивні відгуки від критиків і кінознавців у XXI столітті. Джефф Ендрю[en] з британського інституту кіно назвав його класичним[136]. Х'юстонський дослідник Тоні Трейсі назвав гру Монро «найбільш зрілу інтерпретацію в її кар'єрі»[137]. Джеффрі Макнаб з журналу Індепендент похвалив її як «екстраординарну» в зображенні «сили емпатії» Розлін[138].

Мерилін Монро під час зйомок фільму «щось повинно трапитися» (1962)

Монро збиралася зніматися в телевізійній екранізації п'єси Вільяма Сомерсета Моема «Дощ» на каналі NBC, але проект провалився, оскільки телеканал не схвалив її вибір режисера Лі Страсберга[139]. Замість роботи вона провела перші шість місяців 1961 року вирішуючи проблеми зі здоров'ям. Монро перенесла операцію у зв'язку з ендометріозом і холецистектомію, також провела чотири тижні в лікарні, зокрема деякий час перебувала в психіатричній лікарні, лікуючись від депресії[140]. Монро допоміг її колишній чоловік Джо Ді Маджо, з яким вона відродила дружбу[141]. Навесні 1961 року Монро переїхала в Каліфорнію[142]. Упродовж кількох місяців вона зустрічалася з Френком Сінатрою і на початку 1962 року купила будинок в Брентвуді, Лос-Анджелес[142].

Монро повернула собі увагу громадськості навесні 1962 року, коли отримала премію «Золотий глобус» і приступила до зйомок нового фільму для «20 Century Fox» «Щось має трапитися» (1962), який був римейком фільму Моя кохана дружина (1940). Його співпродюсером мав стати MMP, режисером був Джордж К'юкор, а партнерами Дін Мартін і Сід Чарісс[143]. За кілька днів до початку зйомок у Монро почався гайморит. Попри медичні рекомендації про перенесення зйомок, студія почала їх, як і планувалося, наприкінці квітня. Монро була надто хвора, щоб працювати в найближчі шість тижнів, але попри підтвердження від декількох лікарів, студія намагалася тиснути на неї, публічно стверджуючи, що вона прикидається. 19 травня вона взяла перерву, щоб на сцені заспівати пісню «Happy Birthday, Mr. President» на честь дня народження президента Джона Ф. Кеннеді (за 10 днів до фактичного дня народження) в Медісон-сквер-Гарден у Нью-Йорку. Поїздка Монро до Нью-Йорк викликала ще більше роздратування керівників студії, які хотіли, щоб вона її відмінила[144].

Потім Монро знімалась у сцені для фільму, в якій вона плавала оголеною в басейні[145]. Для створення попередньої реклами представники преси були запрошені на фотозйомку цієї сцени, фотографії згодом були опубліковані в Life. Це був перший випадок, коли велика зірка позувала оголеною на піку своєї кар'єри[146]. Коли вона знову була на лікарняному протягом декількох днів, «20 Century Fox» вирішили, що вони не можуть собі дозволити ще один фільм, який вибивається з графіку, коли вони вже насилу покривали зростаючі витрати на фільм «Клеопатра» (1963)[147]. 7 червня «20 Century Fox» звільнили Монро і пред'явили їй позов у розмірі $750 000 доларів для відшкодування збитку[148]. Її замінили на Лі Ремік, але після того, як Дін Мартін відмовився зніматися у фільмі з кимось крім Монро, «20 Century Fox» подала на нього в суд, а також і закрила зйомки[149]. Студія звинуватила Монро в нереалізованому фільмі і стала поширювати негативну інформацію про неї, навіть натякаючи, що вона психічнохвора[148].

«20 Century Fox» невдовзі пошкодувала про своє рішення і знову розпочала переговори з Монро наприкінці червня, запропонувавши новий контракт, зокрема відновлення зйомок у фільмі «щось повинно трапитися» і головну роль у чорній комедії «Що за шлях![en]» (1964). Угоди досягли пізніше того самого літа. Щоб відновити свій імідж, Монро взяла участь у кількох рекламних компаніях, зокрема дала інтерв'ю журналу Life і Cosmopolitan і взяла участь у фотосесії для журналу Vogue. Для Vogue вона і фотограф Берт Штерн співпрацювали, зробивши дві серії фотографій: одна стандартна модельна серія і одна, де вона позувала в оголеному вигляді, ці серії фотографій були пізніше опубліковані посмертно[150]. В останні тижні свого життя Мерілін також планувала зніматися у біографічному фільмі про Джин Гарлоу.

Смерть[ред.ред. код]

Перша шпальта газети «New York Mirror[en]» (6 серпня 1962 року)

Домробітниця Монро Юніс Мюррей залишилася на ніч у її будинку за адресою 12305 Fifth Helena Drive[en], в Брентвуді в ніч її смерті 5 серпня 1962 року. Мюррей прокинулася о 3:00 ночі і відчула щось недобре. Хоча вона побачила світло з-під двері спальні Мерілін Монро, вона не отримала відповідь і виявила. що двері замкнені. Мюррей одразу ж зателефонувала психіатрові акторки, доктору Ральфові Грінсону, який прибув у будинок, вдерся в спальню і виявив Мерілін Монро мертвою. Смерть Монро офіційно підтвердив її лікар, доктор Гайман Енгельберг, який прибув у будинок близько 3:50 ночі, а о 4:25 ранку вони повідомили про цю трагедію Департамент поліції Лос-Анджелеса.

Психіатри з лос-анджелеської Команди попередження самогубств допомагали в розслідуванні патологоанатомам про можливі причини смерті акторки. Експерти підрахували, що Монро померла між 8:30 та 10:30 вечора[151], а токсикологічний звіт пізніше зафіксував, що причиною смерті стало гостре отруєння барбітуратами. У крові актриси виявлено 8 мг% (мг на 100 мл розчину) хлоралгідрату, 4,5 мг% пентобарбіталу (Нембутал) і ще 13 мг% пентобарбіталу в печінці. Порожні пляшки з-під цих ліків знайдено поруч з її ліжком. Ймовірність того, що це було випадкове передозування виключена, тому що дозування, знайдене в її тілі, в кілька разів перевищувало допустиму межу[152]. Її лікарі заявили, що Монро була схильна до частих приступів страху і депресії, також у неї спостерігалася різка і непередбачувана зміна настрою[153]. За офіційною версією, згідно з патологоанатомічним протоколом доктора Томаса Ноґучі (Thomas Noguchi), причиною смерті стало «передозування снодійного» пентобарбіталу у взаємодії з пігулками хлоралгідрату. Розтин показав, що покійна була здорова. У посвідці про смерть записано: «Ймовірно, самогубство».

Крипта Монро Монро на Вествудскому кладовищі

Мерилін Монро була міжнародною зіркою і її раптова смерть була головною новиною в США і Європі[154]. Лоїс Банер заявила: «Після смерті Мерилін Монро рівень самогубств у Лос-Анджелесі зріс удвічі»[154], а репортери газети «Чикаго Триб'юн» повідомили, що вони отримали сотні телефонних дзвінків від представників громадськості з проханням надати інформацію про смерть Мерілін Монро[155]. Французький художник Жан Кокто зазначив, що її смерть повинна стати страшним уроком для всіх тих, чиїм головним заняттям є шпигунство за кінозірками і докучання їм. Колега Лоуренс Олів'є вважає її жертвою галасу і сенсацій, а режисер Автобусної зупинки Джошуа Логан заявив, що вона була однією з найбільш недооцінених людей у світі[156]. На її похоронах, що відбулися на кладовищі Вествуд 8 серпня 1962 року, відбулась приватна церемонія, на якій були присутні лише її найближчі соратники. Поминальну службу організував Джо Ді Маджіо та її бізнес-менеджер Інез Мелсон. Сотні глядачів заповнили вулиці навколо кладовища. Мерилін Монро була похована у склепі під № 24 на Вествудському кладовищі[157].

Упродовж кількох наступних десятиліть запропоновано кілька конспірологічних теорій про смерті Монро, включаючи вбивство і випадкове передозування[158]. Версія вбивства вперше привернула загальну увагу після публікації «Marilyn: A Biography» Нормана Мейлера 1973 року, в наступні роки вона набула поширення, досить широкого, щоб спонукати окружного прокурора Джон Ван де Кампа провести порогове розслідування в 1982 році. Ніяких слідів насильства не було виявлено[159].

Особисте життя[ред.ред. код]

Монро була одружена тричі. Її першим чоловіком був Джеймс Догерті, другим — бейсбольна зірка Джо Ді Маджіо, третім — драматург Артур Міллер, який написав для неї сценарій серйозного фільму «Неприкаяні» (англ. Misfits, 1961), що й став останньою її роботою.

У січні 1954 року Мерилін вийшла заміж за бейсболіста Джо Ді Маджіо. Цей шлюб протримався всього 9 місяців. Проте Ді Маджо і надалі піклувався про Мерилін і намагався підтримувати її морально. Після весілля з Ді Маджо кіностудія «20th Century Fox» запросила її знятися в мюзиклі «Нема кращого бізнесу, ніж шоу-бізнес».

Ще 1950 року Мерилін познайомилася з драматургом Артуром Міллером, але потім вони розійшлися і знову зустрілися в 1955 році. На той часу він був розлученим і від попереднього шлюбу мав двох дітей. Улітку 1956 року вони одружилися. Цей шлюб був найдовшим, але не найщасливішим: вони прожили разом чотири з половиною роки і розійшлися 20 січня 1961 року. Пізніше стало відомо, що Артур через кілька тижнів після весілля зробив запис у щоденнику, де написав: «Мені здається, що вона маленька дитина, і я її ненавиджу!». Мерилін побачила цей запис і була в шоці, після чого вони з Артуром посварилися. Мерилін завжди хотіла мати дітей, у кожному шлюбі вона намагалася завагітніти, але у неї не виходило. Від Артура вона три рази вагітніла і всі вагітності кінчилися викиднями. Причиною був ендометріоз у Монро. Після численних суперечок пара розлучилася в січні 1961-го без взаємних претензій.

У 1951 році Мерилін познайомилася з Джоном Кеннеді, який згодом став президентом США. У 1954-му вони вступили в любовний зв'язок і були близькі до 1960 року. Про це існує багато свідоцтв, зокрема свідчення охоронців президента, які перебували на службі при ньому 24 години на добу. Поширювалася інформація про роман Мерилін також із його молодшим братом Робертом Кеннеді, до якого Мерилін ставилася дуже добре. Існують погляди, що чутки про звязок із Робертом поширювалися з метою приховати ставший широковідомим зв'язок із президентом.

За словами Роберта Слетцера, який стверджував, що був таємним чоловіком і конфідентом Мерилін Монро, весь цей час вона вела щоденник, куди заносила уривки розмов із Джоном Кеннеді. Під час розмов із друзями Джон обговорював політичні проблеми або пояснював те або інше ухвалене урядом рішення. Природно, ці розмови не призначалися для широкої публіки, але були невід'ємною частиною життя. Щоденник міг містити компрометуючу інформацію і на президента, і на політику країни загалом. Цей щоденник таємничим чином пропав після смерті Мерилін. Водночас близькі Мерилін стверджують: єдине, що об'єднує Мерилін і Слетцера, — фотографія, зроблена на прохання Слетцера, члена туристичної групи, яка відправилася оглядати Ніагарський водоспад під час зйомок картини «Ніагара», на котрій, на прохання Слетцера, акторка знялася з ним в обнімку. Цей знімок — єдине, що може пред'явити Слетцер на підтвердження свого знайомства з Мерилін, — і тому отримані від нього відомості не вважаються абсолютно вірогідними.

Публічний імідж[ред.ред. код]

Я ніколи не розуміла його, цей секс-символ. Я завжди думала, що символами були ті моменти, коли ми граємо разом на сцені! От біда, секс-символ стає річчю. Я просто ненавиджу бути річчю. Але якщо я збираюся бути символом чогось, то я воліла б бути саме символом сексу, а не чогось іншого[160].
Мерілін Монро в інтерв'ю журналові «Life» у 1962 році.

Коли «20th Century Fox» почала розробляти зірковий статус Монро, то вони хотіли поставити її на місце старіючої Бетті Грейбл, яка була найбільш популярною «вибуховою блондинкою» 1940-х років[161]. У 1940-х роках був розквіт акторок, яких сприймали як жорстких і розумних, таких як Кетрін Хепберн і Барбара Стенвік, які зверталися до переважно жіночої аудиторії. Студія хотіла зробити з Монро зірку нового десятиліття, яка приверне до кінотеатрів чоловіків[161]. Від самого початку «20 Century Fox» відіграла важливу роль у створенні її іміджу, а кінця своєї кар'єри Монро мала майже повний контроль над ним[162]. Монро розробила багато власних рекламних стратегій, підтримувала дружні стосунки з журналістами-пліткарями, такими як Сідні Скольскі[en] і Луелла Парсонс, а також контролювали використання її зображень. Крім Грейбл її часто порівнювали з іншою знаменитою блондинкою, кінозіркою 1930-х років — Джин Гарлоу[163]. Порівняння частково викликала сама Монро, яка назвала Гарлоу кумиром свого дитинства, хотіла б зіграти в її байопіку, навіть найняла стиліста Гарлоу, щоб розфарбувати волосся[164].

Мерілін Монро у фільмі «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953). Один із фільмів, у якому акторка зіграла привабливу і наївну «дурнувату білявку».

Екранний образ Монро ґрунтувався на її світлому волоссі і стереотипах, пов'язаних з ним, особливо дурнуватості, наївності, сексуальної доступності і штучності[165]. Вона часто використовувала придих, говорила наївним, злегка дитячим голосом у фільмах, в інтерв'ю створювала враження, що все, що вона сказала, було абсолютно невинним і без розрахунку, пародіюючи якусь двозначність, такий особливий стиль поведінки пізніше став називатися «Monroeisms». Розпочавши свою кар'єру як модель, фігура Монро була однією з її найбільш часто зазначених особливостей[166]. Кінокритик Річард Даєр[en] написав, що Монро на рекламних фотографіях часто була розташована так, щоб її пишний силует був на першому плані[166].

Одяг був важливим фактором у зоряному образі Монро. Вона часто вдягалась у біле, щоб підкреслити колір волосся, також часто була у відвертому вбранні, яке підкреслювало її фігуру. Рекламні трюки акторки багато разів оберталися навколо її одягу, який відкривав значну частину її тіла, або навіть wardrobe malfunction[en]. Прес-розповіді зображували Монро як втілення американської мрії, дівчину, яка піднялася з важкого і жебрака дитинства до голлівудської слави[167].

Хоча ідея створити особистість Монро на екрані як недалеку, але сексуально привабливу блондинку — це добре продуманий акт, але і кінокритики і глядачі вважали, що це її реальна особистість, і що вона вже не вдає, коли грає її в комедіях. Це стало перешкодою на більш пізньому етапі її кар'єри, коли вона хотіла змінити імідж і спробувати себе в інакших ролях, або ж щоб її поважали як бізнесвумен[168]. Кіноакадемік Сара Шейн вивчала розповіді про Монро і заявила:

« Найбільший міф полягає в тому, що вона була дурнуватою. Другий міф полягає в тому, що вона була дуже крихкою. Третій міф полягає в тому, що вона не могла грати. Вона була далеко не дурнуватою, хоча й не мала формальної освіти, і вона дуже переживала з цього приводу. Але вона була дійсно дуже розумною і дуже сильною. Вона повинна була обіграти студійну систему Голлівуду в 1950-х роках. Вона не була дрнуватою блондинкою, вона була акторкою, заради бога! Такою гарною акторкою, що зараз ніхто в це не вірить, вона була ким завгодно, але не тим, кого вона зображувала на екрані[169].
Оригінальний текст (англ.)

The biggest myth is that she was dumb. The second is that she was fragile. The third is that she couldn't act. She was far from dumb, although she was not formally educated, and she was very sensitive about that. But she was very smart indeed – and very tough. She had to be both to beat the Hollywood studio system in the 1950s. [...] The dumb blonde was a role – she was an actress, for heaven's sake! Such a good actress that no one now believes she was anything but what she portrayed on screen.

»

Лоїс Баннер писала, що акторка часто тонко пародіювала статус секс-символу у своїх фільмах і на публіці[170]. Монро заявила, що вона була під впливом Мей Вест, сказавши, що «вона навчилася в неї кількох трюків — оце враження висміювання власної сексуальності, або ж жартів над нею». У 1950-х роках вона також вивчала мистецтво комедії й танців у класах міма і танцівниці Лотте Гослар, яка прославилась своїми комічними номерами на сцені і супроводжувала акторку на знімальному майданчику[171]. У фільмі «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953), в якому вона грала дурнувату блондинку, в одній зі сцен Монро сказала фразу: «Я можу бути розумною, коли це потрібно, але більшості чоловіків це не подобається»[172].

Мерилін Монро на вечірці в клубі «Ciro's[en]», травень 1953 рік

Річард Даєр заявив, що зоряний образ Монро був створений переважно для залучення чоловічої статі[173], і що вона зазвичай грала «дівчину», яка визначалась лише статтю у своїх фільмах: «Вона практично завжди грала дівчину з хору, секретарку або модель, яка створювала шоу заради задоволення чоловіків»[173]. Дослідник кіно Томас Гарріс, який проаналізував імідж Монро в 1957 році, писав що її непримітне походження і відсутність сім'ї змушували Мерилін здаватися більш сексуально доступною, «ідеальною партнеркою», на відміну від її сучасниці, Грейс Келлі, яку також бачили як привабливу блондинка, але через її походження з вищого класу, Келлі стали розглядати як витончену акторку, недосяжну для більшості глядачів чоловічої статі[174].

За словами Даєра, Монро стала «практично прозивним ім'ям для чоловічої статі», у 1950-х роках її образ перебуває на хвилі уявлень про мораль і сексуальність в Америці 1950-х років, таких фрейдистські уявлення про секс", «Доповіді Кінсі[en]» (1953) та книгою «Жіночна містика[en]» (1963). Монро була першим секс-символом, який представляв секс, як природне і безпечне заняття, на відміну від жінок-вамп 1940-х років[175]. Спото її також описує як втілення «післявоєнного ідеалу американської дівчини — м'яка, потребує кохання, приваблива, наївна, демонструє свою сексуальність без сорому», що перегукується зі словами Моллі Гаскелл[en] про те, що «вона була вигадкою 1950-х, брехнею про те, що жінка не має власних сексуальних потреб і повинна тільки догоджати чоловікові». Норман Мейлер писав, що «Мерилін демонструвала що секс може бути важким і небезпечним з іншими, але приємною забавкою з нею», а Граучо Маркс характеризував її як «Мей Вест, Теда Бара і Маленька Бо Піп[en] в одному флаконі». За словами Гаскелл, через її статус секс-символу, Монро виявилася менш популярною серед жінок, ніж серед чоловіків, оскільки більшість жінок не могли уособлювати себе з нею[176].

Рекламне фото шампуню від Мерілін Монро

Річард Даєр також стверджував, що світле волосся стало настільки визначальною рисою Монро, що воно зробило її «расово однозначною», тобто виключно білою, тому багато розглядали її як символ расизму в ХХ столітті[177]. Лоїс Банер погоджувалася з тим, що Монро невипадково запустила тренд «платинової блондинки», під час руху за громадянські права, але й розкритикувала Даєра, вказуючи на те, що в особистому житті Монро була пов'язана з людьми, яких називають white ethnic[en], такими як Джо Дімаджо (італо-американського походження) і Артур Міллер (єврейського походження)[178].

Монро стали сприймати як специфічно американську зірку[179], Лоїс Банер також називає її найбільшим символом Populuxe[en], зіркою чий радісний і гламурний імідж допоміг нації впоратися зі своєю параноєю в 1950-х роках, пов'язаної з холодною війною, атомною бомбою і тоталітарним, комуністичним Радянським Союзом[180]. Історик Фіона Гендісайд писала, що французькі глядачки асоціювали білість/білявість з американською сучасністю і чистотою, тому Монро стала символом сучасної, вільної жінки, чиє життя проходить у громадській сфері[181]. Історик кіно Лаура Малві[en] написала про неї, як про локомотив американської культури споживацтва:

« Якщо Америка мала експортувати демократію гламуру в післявоєнну, злиденну Європу, кіно могло бути віконцем її магазину... Мерилін Монро зі всіма її американськими атрибутами і підкресленою сексуальністю, прийшла, щоб втілити в єдиний образ цю складну взаємодію економічних, політичних і еротичних потреб суспільства. До середини 1950-х років вона стала брендом безкласового гламуру, доступного кожному через американську косметику, панчохи і перекис вожню[182].
Оригінальний текст (англ.)

If America was to export the democracy of glamour into post-war, impoverished Europe, the movies could be its shop window ... Marilyn Monroe, with her all American attributes and streamlined sexuality, came to epitomise in a single image this complex interface of the economic, the political, and the erotic. By the mid 1950s, she stood for a brand of classless glamour, available to anyone using American cosmetics, nylons and peroxide.

»

«20 Century Fox» нажилася на популярності Монро, створивши кілька схожих акторок, таких як Джейн Менсфілд і Ширі Норт. Інші кіностудії також намагалися створити власних Мерилін Монро": «Universal Pictures» з Мамі Ван Дорен[183], «Columbia Pictures» з Кім Новак[184], і «Rank Organisation» з Діаною Дорс[185].

Нагороди і номінації[ред.ред. код]

Біографічна бібліографія[ред.ред. код]

Як повідомила британська газета The Guardian, про Монро написано близько 300 книг англійською мовою. Перша і єдина прижиттєва публікація була в 1961 році — «Мерилін Монро» біографа Моріса Золотова.

  • «Мерилін Монро» Дональда Спото
  • «Свічка на вітрі» Джорджа Бернау
  • «Символ» Алві Бессі
  • «Богиня» Ентоні Саммерса

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Мерилін Монро належать всесвітньо відомі фрази «Не хвилюватися, а хвилювати» і «Я люблю гарних чоловіків! Але серед нас їх дуже мало… Ви можете назвати ім'я гарного чоловіка? Радж Капур, Кларк Гейбл, Лоуренс Олів'є і все, мабуть!»
  • Мерилін Монро є однією з навійдоміших шульг. Навіть на сайті BBC її ім'я в числі знаменитих людей, котрі писали лівою рукою. Але на фотографіях видно, що акторка пише і фарбується правою рукою.
  • Фотографія Мерилін Монро була на обкладинці першого номеру журналу Playboy.
  • Мерилін Монро стала володаркою зірки на Голлівудській алеї слави.
  • Мерилін Монро і Радж Капур стали першими кіноакторами, розділившими премію «Золотий глобус» у 1960 році.
  • Пісні Леді Гаги Government Hooker, Марка Ешлі Marilyn's Dream та Елтона Джона Candle in the Wind (1973) присвячені Мерилін Монро.
  • 19 червня 2011 року знаменита «відлітаюча сукня» Мерилін Монро (відомий кадр із кінострічки «Сверблячка сьомого року») продано на торгах аукціонного дому Profile in History в Лос-Анджелесі за 4,6 мільйона доларів[186].
  • 15 липня 2011 року в Чикаго відкрита 8-метрова скульптура «Мерилін назавжди». Скульптура зображає Монро в момент, коли вона в кінокомедії «Сверблячка сьомого року» 1955 року стояла на вентиляційній решітці на перетині 52-ої вулиці й Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку, а потік повітря розвіював угору її сукню. Скульптор — Сьюард Джонсон. Навесні 2012 року композицію планується демонтувати[187].
  • На честь акторки названо астероїд 3768 Монро.
  • Мерилін мала IQ понад 160 балів.
  • Мерилін Монро робила пластичну операцію на носі.
  • В дитинстві акторку ледь не задушила бабуся, яка була хвора на шизофренію.
  • Найбільший її заробіток 300 000 доларів (В джазі тільки дівчата).

Фільмографія[ред.ред. код]

Рік Фільм Оригінальна назва Роль
1947 Жахлива місс Пілгрим The Shocking Miss Pilgrim Оператор на телефоні
1947 Небезпечні роки Dangerous Years Іві
1948 Скудда-у! Скудда-ей! Scudda Hoo! Scudda Hay! Дівчина в каное (сцени на озері)
Дівчина, що виходить з церкви
1948 Хористки Ladies of the Chorus Пеґґі Мартин
1949 Щаслива любов Love Happy Клієнтка Груніона
1950 Квиток в Томагавк A Ticket to Tomahawk Клара
1950 Правий хрест Right Cross Dusky Ledoux
1950 Вогняна куля The Fireball Полли
1950 Асфальтові джунглі The Asphalt Jungle Анджела Фінлей
1950 Все про Єву All About Eve Місс Казвелл
1951 Любовне гніздечко Love Nest Роберта 'Боббі' Стівенс
1951 Молодшою себе і не відчуєш As Young as You Feel Ґаррієт
1951 З життя рідного міста Home Town Story Ірис Мартин
1951 Анумо одружимося Let's Make It Legal Джойс Маннеринг
1952 Нічне зіткнення Clash by Night Пеґґі
1952 Ми не одружені We're Not Married Аннабел Джоунс Норріс
1952 Вождь червоношкірих та інші (За новелами О. Генрі) O. Henry's Full House Проститутка («Фараон и хорал»)
1952 Мавпячі зайняття Monkey Business Місс Луїс Лорел
1952 Можна входити без стуку Don't Bother to Knock Нелл Форбс
1953 Ніагара Niagara Роуз Луміс
1953 Як вийти заміж за мільйонера How to Marry a Millionaire Пола Дебвойс
1953 Джентльмени надають перевагу білявкам Gentlemen Prefer Blondes Лорелей Лі
1954 Нема кращого бізнесу за шоу-бізнес There's No Business Like Show Business Вікі Ґоффман / Вікі Паркер
1954 Річка, з якої не повертаються River of No Return Кей Вестон
1955 Сверблячка сьомого року The Seven Year Itch Дівчина
1956 Автобусна зупинка Bus Stop Шері
1957 Принц і танцівниця The Prince and the Showgirl Елсі Марина
1959 У джазі тільки дівчата Some Like It Hot Серденько Кейн Ковальчик
1960 Займемося коханням Let's Make Love Аманда Делл
1961 Неприкаяні The Misfits Рослін Тейбер
1962 Щось має статися Something's Got to Give Еллен Ваґстафф Арден

Пісні[ред.ред. код]

Рік Назва фільму Назва пісні
1948 Ladies of the Chorus Every Baby Needs a Da-Da-Daddy
Anyone Can See I Love You
Ladies Of The Chorus
1950 A Ticket to Tomahawk Oh, What a Forward Young Man You Are
1953 Niagara Kiss
1953 Gentlemen Prefer Blondes Two Little Girls from Little Rock
When Love Goes Wrong
Bye Bye Baby
Diamonds Are a Girl's Best Friend
Four French Dances — Sur le balcon, La Tentateur, Sol taire, Parle d'affair
Down Boy
When The Wild Wild Women Go Swimmin' Down In the Bimini Bay'
1953 Recordings for RCA She Acts Like A Woman Should
You'd Be Surprised
A Fine Romance
Do It Again
1954 River of No Return I'm Gonna File My Claim
One Silver Dollar
Down In The Meadow
River Of No Return
1954 There's No Business Like Show Business Heat Wave
Lazy
After You Get What You Want
A Man Chases a Girl
1956 Bus Stop That Old Black Magic
1957 The Prince and the Showgirl I Found a Dream
1959 У джазі тільки дівчата (Some Like It Hot) Runnin' Wild
I Wanna Be Loved By You
I'm Through With Love
Some Like It Hot
1960 Let's Make Love My Heart Belongs to Daddy
Specialization
Let's Make Love
Incurably Romantic
1962 Happy Birthday, Mr. President

Примітки[ред.ред. код]

  1. Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118583549 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. а б data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.
  3. Chapman, 2001
  4. Hertel, Howard; Heff, Don (6 серпня 1962). Marilyn Monroe Dies; Pills Blamed. Los Angeles Times (en) (Tribune Publishing). Процитовано September 23, 2015. 
  5. Vogel, 2014, с. 11
  6. Badman, 2012, с. 65
  7. B джазе только девушки. Awards (en). IMDb. Процитовано 2015-08-31. 
  8. Wilkerson Tichi, Marcia Borie. Hollywood legends: the golden years of the Hollywood reporter. — Tale Weaver Publishing, 1988. — С. 323.
  9. John Huston. The Legend Of Marilyn Monroe, documentary — Stage 67, 1966.
  10. Spoto, Donald. Marilyn Monroe : the biography. — Eagle Large Print, USA, 1993. — ISBN 9780792717362.
  11. Слухи о Монро
  12. Banner, 2012, с. 32–33
  13. Banner, 2012, с. 35
  14. Churchwell, 2004, с. 155–156
  15. Meryman, Richard (14 сентября 2007). Great interviews of the 20th century: "When you're famous you run into human nature in a raw kind of way". The Guardian (en) (Guardian Media Group). Процитовано October 21, 2015. 
  16. Banner, 2012, с. 62–64
  17. Taraborrelli JR (2009). The Secret Life of Marilyn Monroe. New York: Grand Central Publishing, pp. 81-83.
  18. Daniel Schechter, Erica Willheim (2009). Evaluation of possible child sexual abuse and its sequelae in the case of an adult female patient. In JW Barnhill (Ed.) Approach to the Psychiatric Patient. American Psychiatric Association Press. pp. 328—332.
  19. Spoto 2001, pp. 67–69; Banner 2012, p. 86.
  20. Spoto, 2001, с. 67–69
  21. McLellan, Dennis (18 серпня 2005). James Dougherty, 84; Was Married to Marilyn Monroe Before She Became a Star. Los Angeles Times (en). Процитовано May 13, 2011. 
  22. "Personal Letter from a 16-Year Old Marilyn Monroe Sells for $52,460 at Bonhams & Butterfields" (en). artdaily.org. 20 квітня 2011. Архів оригіналу за 2012-10-17. Процитовано 2011-05-07. 
  23. The Radioplane Target Drone. 
  24. Spoto, 2001, с. 95–107
  25. Spoto, 2001, с. 110–111
  26. Banner, 2012, с. 119
  27. Spoto, 2001, с. 112–114
  28. Spoto, 2001, с. 114
  29. Spoto, 2001, с. 109
  30. McLellan, James (18 серпня 2005). James Dougherty, 84; Was Married to Marilyn Monroe Before She Became a Star. Los Angeles Times (en). Процитовано September 17, 2017. 
  31. Spoto, 2001, с. 118–119
  32. Spoto, 2001, с. 120–121
  33. Spoto, 2001, с. 122–126
  34. а б Spoto, 2001, с. 133–134
  35. Churchwell, 2004, с. 59
  36. Spoto, 2001, с. 141–144
  37. Banner, 2012, с. 148
  38. Summers, 1985, с. 43
  39. Spoto, 2001, с. 151–153
  40. Banner, 2012, с. 149
  41. Churchwell, 2004, с. 59–60
  42. а б Spoto, 2001, с. 159–162
  43. Spoto, 2001, с. 168–170
  44. Spoto, 2001, с. 183, 191
  45. Churchwell, 2004, с. 60
  46. Spoto, 2001, с. 192
  47. Muir, Florabel (19 жовтня 1952). Marilyn Monroe Tells: How to Deal With Wolves. Chicago Tribune (en) (Tribune Publishing). Процитовано October 18, 2015. 
  48. Hopper, Hedda (4 травня 1952). They Call Her The Blowtorch Blonde. Chicago Tribune (en) (Tribune Publishing). Процитовано October 18, 2015. 
  49. Kahana, Yoram (30 січня 2014). Marilyn: The Globes' Golden Girl (en). Hollywood Foreign Press Association (HFPA). Процитовано September 11, 2015. 
  50. Spoto, 2001, с. 224–225
  51. Spoto, 2001, с. 194–195
  52. Clash By Night (en). American Film Institute. Процитовано August 8, 2015. 
  53. Spoto, 2001, с. 196–197
  54. Crowther, Bosley (19 липня 1952). Don't Bother to Knock. The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано August 8, 2015. 
  55. Review: Don't Bother to Knock. Variety (en) (Penske Media Corporation). 31 грудня 1951. Процитовано August 8, 2015. 
  56. Spoto, 2001, с. 200
  57. а б Churchwell, 2004, с. 62
  58. Churchwell, 2004, с. 238
  59. Spoto, 2001, с. 139, 195, 233–234, 241, 244, 372
  60. Filmmaker Interview — Gail Levin (en). PBS. 19 липня 2006. Процитовано June 28, 2016. 
  61. Churchwell, 2004, с. 257–264
  62. Banner, 2012, с. 189–190, 210-211
  63. The 2006 Motion Picture Almanac, Top Ten Money Making Stars (en). Quigley Publishing Company. Архів оригіналу за December 21, 2014. Процитовано August 25, 2008. 
  64. Churchwell, 2004, с. 233
  65. Churchwell, 2004, с. 25, 62
  66. Niagara Falls Vies With Marilyn Monroe. The New York Times (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). January 22, 1953. Процитовано October 18, 2015. 
  67. Review: 'Niagara'. Variety (Penske Media Corporation). December 31, 1952. Процитовано October 18, 2015. 
  68. Brogdon, William (1 липня 1953). Gentlemen Prefer Blondes. Variety (en) (Penske Media Corporation). Процитовано October 18, 2015. 
  69. Crowther, Bosley (16 липня 1953). Gentlemen Prefer Blondes. The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано October 18, 2015. 
  70. Spoto, 2001, с. 250
  71. Solomon, 1988, с. 89
  72. а б Churchwell, 2004, с. 217
  73. Churchwell, 2004, с. 68
  74. Churchwell, 2004, с. 68, 208–209
  75. Spoto, 2001, с. 260
  76. Spoto, 2001, с. 262–263
  77. Churchwell, 2004, с. 241
  78. Spoto, 2001, с. 267
  79. а б Spoto, 2001, с. 271
  80. Churchwell, 2004, с. 66–67
  81. а б Spoto, 2001, с. 283–284
  82. Spoto, 2001, с. 331
  83. Spoto, 2001, с. 158–159, 252–254
  84. Spoto, 2001, с. 303
  85. Spoto, 2001, с. 302–303
  86. а б Spoto, 2001, с. 301–302
  87. Spoto, 2001, с. 338
  88. Spoto, 2001, с. 302
  89. Monroe, 2010, с. 78-81
  90. Spoto, 2001, с. 327
  91. Spoto, 2001, с. 350
  92. Spoto, 2001, с. 310–313
  93. а б в Spoto, 2001, с. 339–340
  94. а б Banner, 2012, с. 296–297
  95. а б Spoto, 2001, с. 341
  96. Spoto, 2001, с. 345
  97. Spoto, 2001, с. 343–345
  98. Spoto, 2001, с. 364–365
  99. Schreck, Tom (листопад 2014). Marilyn Monroe’s Westchester Wedding; Plus, More County Questions And Answers. Westchester Magazine (en). 
  100. Meyers, 2010, с. 156–157
  101. Banner, 2012, с. 256
  102. Spoto, 2001, с. 352–357
  103. Spoto, 2001, с. 352–354
  104. Banner, 2012, с. 254
  105. Spoto, 2001, с. 358
  106. Spoto, 2001, с. 372
  107. а б Churchwell, 2004, с. 258–261
  108. Spoto, 2001, с. 370–379
  109. Churchwell, 2004, с. 69
  110. а б Banner, 2012, с. 346
  111. Spoto, 2001, с. 381–382
  112. Spoto, 2001, с. 392–393
  113. Spoto, 2001, с. 406–407
  114. а б Churchwell, 2004, с. 274–277
  115. Churchwell, 2004, с. 271–274
  116. Spoto, 2001, с. 389–391
  117. Banner, 2012, с. 325 on it being a comedy on gender
  118. Banner, 2012, с. 325
  119. Churchwell, 2004, с. 626
  120. Spoto, 2001, с. 406
  121. Review: 'Some Like It Hot'. Variety (en) (Penske Media Corporation). 24 лютого 1959. Процитовано October 21, 2015. 
  122. Some Like It Hot (en). American Film Institute. Процитовано September 5, 2015. 
  123. Christie, Ian (вересень 2012). The top 50 Greatest Films of All Time (en). British Film Institute. Процитовано September 5, 2015. 
  124. а б Churchwell, 2004, с. 71
  125. Spoto, 2001, с. 410–415
  126. Churchwell, 2004, с. 72
  127. Crowther, Bosley (9 вересня 1960). Movie Review: Let's Make Love (1960). The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано October 18, 2015. 
  128. Hopper, Hedda (25 серпня 1960). Hedda Finds Marilyn's Film 'Most Vulgar'. Chicago Tribune (en) (Tribune Publishing). Процитовано October 18, 2015. 
  129. Banner, 2012, с. 335
  130. а б Churchwell, 2004, с. 266
  131. Spoto, 2001, с. 429–430
  132. Tracy, 2010, с. 109
  133. Spoto, 2001, с. 450–455
  134. The Misfits. Variety (en). 31 грудня 1960. Процитовано November 16, 2016. 
  135. Crowther, Bosley (2 лютого 1961). Movie Review: The Misfits (1961). The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано October 18, 2015. 
  136. Andrew, Geoff (17 червня 2015). A Film That Fate Helped Make a Classic: The Misfits (en). British Film Institute. Процитовано September 10, 2015. 
  137. Tracy, 2010, с. 96
  138. McNab, Geoffrey (12 червня 2015). The Misfits, film review: Marilyn Monroe gives an extraordinary performance. The Independent (en). Процитовано November 16, 2016. 
  139. Spoto, 2001, с. 453–454
  140. Spoto, 2001, с. 453, for a new role, 466–467 for operations, 456–464 for psychiatric hospital stays
  141. Spoto, 2001, с. 456–459
  142. а б Spoto, 2001, с. 465–470, 484–485
  143. Churchwell, 2004, с. 258, for the involvement of MMP
  144. Banner, 2012, с. 398
  145. Spoto, 2001, с. 523
  146. Churchwell, 2004, с. 74
  147. Spoto, 2001, с. 535
  148. а б Churchwell, 2004, с. 75
  149. Spoto, 2001, с. 535–536
  150. Banner, 2012, с. 401
  151. Banner, 2012, с. 411
  152. Kormam, Seymour (18 серпня 1962). Marilyn Monroe Ruled 'Probable Suicide' Victim. Chicago Tribune. Tribune Publishing. Процитовано October 21, 2015. 
  153. Banner, 2012, с. 411–413
  154. а б Banner, 2012, с. 427
  155. Hopper, Hedda (6 серпня 1962). Pill Death Secret Goes With Marilyn. Chicago Tribune. Tribune Publishing. Процитовано September 23, 2015. 
  156. Brilliant Stardom and Personal Tragedy Punctuated the Life of Marilyn Monroe. The New York Times. Arthur Ochs Sulzberger, Jr. 6 серпня 1962. Процитовано September 23, 2015. 
  157. Top 10 Celebrity Grave Sites: Marilyn Monroe. Time. Time Inc. Процитовано October 15, 2015. 
  158. Churchwell, 2004, с. 297–318, for different theories proposed by Spoto, Summers, Brown & Barham, and Donald Wolfe
  159. Spoto, 2001, с. 606
  160. Churchwell, 2004, с. 33
  161. а б Banner, 2012, с. 124, 177
  162. Stacey, Michelle (май 2008). Model Arrangement. Smithsonian Institution. Процитовано September 11, 2015. 
  163. Banner, 2012, с. 238
  164. Banner, 2012, с. 38, 175, 343
  165. Churchwell, 2004, с. 21–26, 181–185
  166. а б Dyer, 1986, с. 19–20
  167. Banner, 2012, с. 44–45
  168. Banner, 2012, с. 273–276
  169. Dotinga, Randy (3 серпня 2012). Marilyn Monroe: Anything but a dumb blonde. The Christian Science Monitor (en). Процитовано June 16, 2016. 
  170. Banner, 2012, с. 244
  171. Banner, 2012, с. 170–171
  172. Banner, 2012, с. 201
  173. а б Dyer, 1986, с. 19, 20
  174. Harris, 1991, с. 40–44
  175. Dyer, 1986, с. 29–39
  176. Dyer, 1986, с. 57, quoting Haskell
  177. Dyer, 1986, с. 40
  178. Banner, 2012, с. 254–256
  179. Banner, 2012, с. 8
  180. Banner, 2012, с. 239–240
  181. Handyside, 2010, с. 1–16
  182. Handyside, 2010, с. 2, quoting Mulvey
  183. Spoto, 2001, с. 396
  184. Solomon, 2010, с. 110
  185. From the archives: Sex Symbol Diana Dors Dies at 52. The Guardian. 5 мая 1964. Процитовано September 11, 2015. 
  186. «Відлітаюча» сукня Мерілін Монро продана за $ 4,6 млн
  187. У Чикаго з'явилася величезна скульптура Мерілін Монро: кожен може заглянути їй під сукню

Джерела[ред.ред. код]

  • AMERICANA II: English-Russian Encyclopedic Dictionary. Edited by Prof. G.V. Chernov. © M.V. Vasyanin, O.N. Grishina, I.V. Zubanova, A.N. Natarov, Y.B. Sannikova, O.A. Tarkhanova, G.V. Chernov, S.G. Chernov; 2005. 21,000 entries. (англ.) (рос.)

Література[ред.ред. код]

  • Саммерс Ентоні. Богиня. Таємниці життя й смерті Мерилін Монро./ Переклад з англійської Заміловой Т. Н. — Смоленськ: Русіч, 1997 (Серія «Жінка-міф») ISBN 5-88590-530-4

Посилання[ред.ред. код]