Мерілін Монро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мерілін Монро
англ. Marilyn Monroe
Monroecirca1953.jpg
Ім'я при народженні Норма Джин Мортенсен
Народилася 1 червня 1926(1926-06-01)[3][4][…]
Лос-Анджелес, Каліфорнія, США[1]
Померла 5 серпня 1962(1962-08-05)[1][2][…] (36 років)
Брентвуд, Лос-Анджелес, Каліфорнія, США
  • Передозування барбітуратами, самогубство (за офіційною версією)
  • Поховання Кладовище Вествуд
    Національність американка
    Громадянство Flag of the United States.svg США
    Релігія католик, що не сповідує віруd, християнство і юдаїзм
    Діяльність акторка, кіноакторка, модель, кінопродюсерка, співачка, автобіограф, Playmate, fashion model
    Alma mater University High Schoold, Інститут театру і кіно Лі Страсбергаd, Каліфорнійський університет в Лос-Анджелесі і Van Nuys High Schoold
    Роки діяльності 194719621962
    Чоловік Джеймс Догерті (1942—1946)
    Джо Ді Маджо (січень 1954— жовтень 1954)
    Артур Міллер (1956—1961)
    IMDb ID 0000054
    Автограф Marilyn Monroe Signature.svg
    Нагороди та премії
    1960 Золотий Глобус — Найкраща акторка, Комедія або музичний фільм (У джазі тільки дівчата)

    CMNS: Мерілін Монро на Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Мерілі́н Монро́ (англ. Marilyn Monroe, справжнє ім'я: Норма Джин Мортенсон (Бейкер), англ. Norma Jeane Mortenson Baker, 1 червня 1926, Лос-Анджелес — 5 серпня 1962) — американська кіноакторка, модель, співачка, секс-символ 1950-х. Стала одним з найкультовіших образів американського кінематографа і всієї світової культури[6].

    Двадцять фільмів з участю Монро принесли в прокаті понад 200 млн доларів[7]. В рамках студійної системи Монро пов'язував контракт із кіностудією «20th Century Fox», через що, будучи серед найзатребуваніших акторок 1950-х, вона одночасно належала до числа найменш оплачуваних зірок Голлівуду[8][9].

    Монро стала найпопулярнішою акторкою 1950-х, коли знялась у комедіях і мелодрамах, які вміло експлуатували її зовнішні дані й перетворили на секс-символ: «Ніагара» (1953), «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953) і «Сверблячка сьомого року» (1955). Ставлення критиків до творчості Монро було суперечливим. Актриса полюбилася глядачеві образами легковажних чарівних блондинок. За виконання головної ролі у фільмі «У джазі тільки дівчата» (1959) отримала «Золотий глобус» у номінації «найкраща жіноча роль — комедія або мюзикл»[10].

    В останні роки психічний стан погіршувався. Зйомки в останньому фільмі для «20th Century Fox», «Щось повинно трапитися» (1962), Норма Джин не завершила[11]. 5 серпня 1962 року Мерілін Монро виявили мертвою через передозування барбітуратами, офіційна версія смерті — самогубство[12][13].

    Життя і кар'єра[ред. | ред. код]

    Дитинство і перший шлюб: 1926—1944[ред. | ред. код]

    Мерілін Монро в дитинстві

    Норма Джин Мортенсон народилася близько 9:30 ранку 1 червня 1926 року в Лос-Анджелесі третьою дитиною кіномонтажниці «RKO Pictures» Ґледіс Перл Бейкер (уродженої Монро, 27 травня 1902 — 11 березня 1984). У п'ятнадцять Ґледіс пошлюбилася з Джоном Ньютоном Бейкером, старшим за неї на дев'ять років; народила Роберта (1917—1933) і Верніс (нар. 1919). Ґледіс подала на розлучення в 1921 році, і Бейкер забрав дітей в Кентуккі. Нормі Джин не казали, що вона має сестру, поки в дванадцять вона зустріла її вже дорослу. 1924 року Ґледіс одружилася з Мартіном Едвардом Мортенсеном, але розлучення сталося до зачаття Норми Джин (1928 року). Особистість батька Норми Джин невідома, найчастіше вона користувалась прізвищем Бейкер. Протягом усього життя Мерилін Монро заперечувала батьківство Мортенсена, стверджуючи, що в дитинстві їй показали фотографію чоловіка, котрого Ґледіс назвала її батьком — Чарльза Стенлі Гіффорда[джерело?].

    За легендою Норму Джин назвали на честь двох великих акторок того часу: Норми Толмедж і Джин Гарлоу. Мати працювала в кінолабораторії і захоплювалася кадрами з Нормою Толмедж, зіркою німого кіно. Проте друге ім'я Норма Джин отримала не на честь голлівудської діви Джин Гарлоу — на момент народження дівчинки Гарлін Карпентер: Джин Гарлоу вона стала тільки 1928-го, коли Нормі Джин було два роки[14].

    Через психічний розлад і фінансові труднощі мати віддала Норму до названої сім'ї: Альберта та Іди Болендер у сільське містечко Говторн (Каліфорнія), що виховували прийомних дітей за принципами євангельського християнства. Там Норма прожила до семи років.

    Спочатку Ґледіс жила з Болендерами і їздила на роботу до Лос-Анджелеса, поки на початку 1927 року довгі робочі зміни і важкі переїзди не змусили її повернутися жити в місто[15]. Потім почала відвідувати дочку по вихідних, часто брала її в кіно і на екскурсію в Лос-Анджелес. Хоча Болендери хотіли удочерити Монро, але до літа 1933 Ґледіс відчувала себе достатньо фінансово-стабільною, купила будинок у Голлівуді і забрала доньку[16]. В домі також жили актори Джордж і Мод Аткінсон з дочкою Неллі. Через кілька місяців стан Ґледіс погіршився, була діагностована параноїдна шизофренія[17], після госпіталізації мати провела решту життя у лікарні і рідко спілкувалася з донькою.

    Мерілін Монро зі своїм першим чоловіком Джеймсом Доґерті

    Норму взяли під державну опіку, а найкраща подруга Ґледіс — Ґрейс МакКі (Grace McKee) стала її опікункою і взяла на себе справи її матері. Ґрейс захоплювалася Джин Гарлоу, тому дозволяла Нормі носити макіяж та завивати волосся. Вони разом ходили в кінотеатри, формуючи у Норми захоплення кінофільмами та акторським мистецтвом. Саме Ґрейс сказала Нормі, що колись та стане кінозіркою.

    Коли мені було п'ять років, я думаю, що тоді я і захотіла стати акторкою. Я любила грати. Мені не подобався світ навколо мене, тому що він був трохи похмурий, але я любила грати вдома. Саме такі як ви могли б зробити свої власні кордони ... коли я почула, що це була акторська гра, я сказала що хочу бути... деякі з моїх прийомних сімей використовували це, щоб відправити мене в кіно, щоб витягнути мене з будинку, в якому я сиділа весь день і всю ніч. Світ на екрані настільки великий, я була маленькою дитиною, яка перебувала в повній самоті, так я закохалася в кіно.

    — Мерілін Монро в інтерв'ю журналові «Life»[18]

    1935 року Ґрейс МакКі одружилася з Ервіном Годардом і віддала дев'ятирічну Норму до Лос-Анджелеського сирітського притулку (пізніше "Голліґроув"). Кілька сімей цікавились усиновленням Норми за час її перебування у сиротинці, проте Ґрейс не давала дозволу на це. 1937 року Ґрейс забрала Норму до себе. Проте Ервін Годард чинити щодо 11-річної Норми Джин сексуальне насильство, тому Ґрейс відправляє Норму до двоюрідної бабусі Олівії Бранінґз (Olive Brunings) до Комптона у Каліфорнії[19]. Перебування там перервалося через сексуальні домагання одного із синів Олівії. Біографи та психологи припускають, що подальші проблеми Норми Джин (розлад сну, зловживання психотропними речовинами, порушення міжособистісних стосунків) були наслідками сексуального насильства в дитинстві.[20][21] На початку 1938 року Ґрейс відправляє Норму до тітки Ани Ловер (Ana Lower) у Ван Найс, округ Лос-Анджелеса. Там Норма вступає в середню школу Емерсон[en]. Мерілін із радістю згадувала час, проведений із «тіткою Аною», це був один із небагатьох періодів, коли вона відчувала справжню стабільність. Проте пізніше у тітки Ани почалися проблеми зі здоров'ям, і наприкінці 1940-го — на початку 1941 року Нормі Джин довелося повернутися до Ґоддардів[22]. Після завершення середньої школи вступила в старшу школу в Ван-Найсі[en][23].

    У Ван Найсі знайомиться Джимом Доґерті і починає з ним стосунки[24][25]. 1942 року сім'я Ґоддардів поїхала в Західну Вірджинію, але не могла взяти з собою Норму Джин, і щоб уникнути чергового притулку, 16-річна Норма, за наполяганням Ґрейс, 19 червня 1942 року бере шлюб за Доґерті, після чого покидає школу й селиться у нього.

    Через рік після весілля чоловік влаштувався в торговий флот і відбув до Тихого Океану.

    Робота моделлю і перші ролі: 1944—1949[ред. | ред. код]

    Норма Джин Доґерті і Radioplane TDD-2/OQ-3, 26 червня 1945 року

    За відсутності чоловіка Норма Джин влаштувалась на авіаційний завод з випуску ДПЛА Radioplane OQ-2. Наприкінці 1944 року там з'явився армійський фотограф — Девід Коновер, що знімав для журналу «Янкі» жінок, які виконували військове замовлення[26], і запропонував Нормі фотосерію. Після цієї Норма Джин позує йому за 5 доларів на годину. За порадою фотографа Норма звертається до модельного агентства «The Blue Book Modeling Agency», звільняється з заводу і йде працювати моделлю. Вивчає творчість Джин Гарлоу та Лани Тернер. Через попит на моделей зі світлішим волоссям, Нориа вибілила власне темне волосся до золотисто білявого. Напередодні Різдва 1945 року Доґерті поставив перед дружиною ультиматум: або зніматися для журналів, або шлюб з ним. 13 вересня 1946 року пара розлучилася.

    На початку модельної кар'єри Монро зрідка використовувала ім'я Джин Норман, а кучеряве каштанове волосся випрямила і перефарбувала. Її фігуру вважали більш придатною в пін-ап, ніж для індустрії моди, тому показували здебільшого в рекламі й чоловічих журналах[27]. За словами керівника агентства Еммелайна Снівели, Монро була однією з найбільш амбітних і працьовитих моделей. До початку 1946 року її фото було на 33-х обкладинках різних журналів, зокрема Pageant[en], Camera, Life і Peek.

    Під враженням від успіху Монро Снівелі влаштував підписання контракту між нею та акторським агентством у червні 1946 року[28]. Після невдалої співбесіди з продюсерами в «Paramount Pictures», її запросив Бен Лайон — директор студії «20 Century Fox». Виконавчий керівник студії Дерріл Занук не був в захваті від цього, та його переконали, що їй треба дати стандартний шестимісячний контракт, щоб вона не підписала контракт зі студією-конкуренткою «RKO Pictures»[29]. Монро підписала контракт із зарплатою $125 на тиждень. Контракт вступив в дію у серпні 1946 року. На студії їй запропонували імена Керол Лінд, Клер Норман та Мерілін Міллер, але в підсумку вона з Лайоном зупинилися на імені Мерілін Монро[30]. Першу частину імені обрав Лайон на честь бродвейської зірки Мерілін Міллер, прізвище акторка взяла на честь бабусі[31]. У вересні 1946 року Монро розлучилася з Джеймсом Доґерті, який не розумів її кар'єри[32][33].

    Норма Джин Мотерсон-Бейкер позує для листівки

    У перші місяці контракту Монро не отримувала ролей у кіно, тому мала багато вільного часу, який присвятила вивченню акторської майстерності, вокалу і танців[34]. Щоб дізнатися більше про кіноіндустрію і просувати себе, вона багато часу проводила в студії, спостерігаючи за акторками і акторами.

    Контракт Монро продовжили в лютому 1947 рок, невдовзі дали перші дві ролі: дев'ять рядків діалогу офіціантки в драмі «Небезпечні роки[en]» (1947) і фрагментарну роль у комедії «Скудда-гу! Скудда-гей![en]» (1948)[35]. Студія записала її в акторську групу, яка проходила навчання акторської майстерності. Пізніше Монро сказала: «Це був мій перший досвід справжньої гри в справжній драмі, і він мене зачарував»[36]. Контракт Монро закінчився 1947 року, й не маючи роботи, вона позувала оголеною для фотографій, а також брала невеликі підробітки на студії. Того ж року здобула титул «Miss California Artichoke Queen» на щорічному фестивалі в Кастровілі.

    1988 року журнал «Пентгаус» опублікував сенсаційний матеріал про те, що був знайдений фільм еротичного змісту 1944 року за участю Монро. Утім, згодом експерти дійшли висновку, що дівчина на плівці «Стриптиз і пляшка кока-коли», не була Монро.

    Монро була сповнена рішучості стати акторкою і продовжувала навчання в акторській групі, а в жовтні зіграла невелику роль жінки-вамп у п'єсі Glamour Preferred театрі Беверлі Гіллз[en], але виставу оминули увагою великі ЗМІ. Для промоушену стала часто відвідувати продюсерські офіси, подружилася з журналістом Сідні Скольскі. Дружила, а потім мала роман з виконавчим директором «20 Century Fox» Джозефа М. Шенка, який умовив друга Гаррі Кона — керівника «Columbia Pictures», підписати контракт з Монро у березні 1948 року.

    Студійна фотографія Мерілін Монро 1947 року

    Монро підняла волосся за допомогою електролізу і відбілила його ще сильніше, до платинового [37]. Невдовзі почала займатися з викладачкою акторської майстерності Наташою Лайтес[en], яка залишалася її наставницею до 1955 року[37]. Її єдиним фільмом на кіностудії став малобюджетний мюзикл «Хористки» (1948), де вперше зіграла головну роль, хористку, до якої залицяється заможний чоловік. Це був перший фільм, у якому Монро говорила й співала.[38]. Під час зйомок починає роман з викладачем вокалу Фредом Каргером, який оплатив виправлення її злегка неправильного прикусу[39]. Попри головну роль і наступні кінопроби на головну роль у мюзиклі «Народжена вчора» (1950), контракт з Монро не продовжили[40]. Мюзикл «Хористки» вийшов у жовтні й не мав успіху[41].

    Після відходу з «Columbia Pictures» у вересні 1948 року Монро стала протеже Джонні Гайда[en], віце-президента агентства Вільяма Морріса[en]. Незабаром почався роман, та Монро відхилила пропозицію шлюбу. Гайд оплатив силіконовий протез для імплантації в щелепи Норми і, можливо, ринопластику, а також влаштував їй невелику роль у фільмі братів Маркс «Щаслива любов» (1949). Крім кінороьоти, Монро продовжила працювати моделлю, і в травні 1949 року позувала оголеною для фотографій Тома Келлі[en][42]. Хоча роль у фільмі «Щасливе кохання» була немасштабною, Монро обрали для участі в промо-турі фільму, в Нью-Йорку в 1949 році[43].

    Прорив у кар'єрі: 1950—1952[ред. | ред. код]

    Мерілін Монро у фільмі «Асфальтові джунглі» (1950)

    Мерілін Монро з'явилася в шести фільмах 1950 року. Епізодично знялась у стрічках «Щасливе кохання», «Квиток у Томагавк», «Правий кросс[en]» і «Вогняна куля[en]», а також у двох, які здобули високі оцінки: кримінальному фільмі Джона Г'юстона «Асфальтові джунглі» і драмі Джозефа Манкевича «Все про Єву»[44]. У першому зіграла Анджелу, молоду коханку старіючого злочинця[45]. Хоча на екрані акторка була лише впродовж п'яти хвилин, журнал Photoplay[en] писав: «Вона перетворилась з моделі в кіно на серйозну акторку»[45]. У фільмі «Все про Єву» Монро втілила міс Казвелл, наївну молоду акторку[46].

    Після успіху в цих фільмах Джонні Гайд домовився про семирічний контракт Монро зі студією «20 Century Fox» в грудні 1950 року. Він помер від серцевого нападу кількома днями пізніше. 1951 року Мерілін Монро вступає до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, де вивчає літературу та мистецтво. Виконуає кілька незначних ролей. У березні 1951 року стає ведучою на 23-й церемонії вручення премії «Оскар», а у вересні журнал Collier[en] став першим національним журналом, який опублікував фото Мерилін Монро у повний зріст[47]. Пізніше виконала ролі в чотирьох малобюджетниках: «У рідному місті[en]», «Молодшою себе й не почуватимеш[en]», «Любовне гніздечко (фільм, 1951)[en]» і «Давай зробимо це легально»[48]. За журналом Photoplay, у всіх чотирьох фільмах Монро була «сексуальним тлом», критики дали схвальну оцінку: Бослі Краузер з «Нью-Йорк Таймс» описав її як «відмінну» у фільмі «Молодшою себе й не почуватимеш», а Езра Ґудман з "Los Angeles Daily News[en] назвав її «однією з найяскравіших висхідних зірок-акторок» у «Любовному гніздечку». Для подальшого розвитку акторської майстерності, Монро бере уроки у Михайла Чехова і міма Лотті Ґослар. Її популярність в аудиторії вибухла, зірка отримувала кілька тисяч листів від фанатів щотижня, армійська газета Stars and Stripes[en] назвала її «Міс пін-ап 1951 року», показуючи вибір солдатів Корейської війни[49]. На цей період припав роман з режисером Еліа Казаном, а також короткі періоди побачень зі ще кількома, включаючи режисера Ніколаса Рея та акторів Юлу Бріннера і Пітера Лоуфорда.

    Мерілін Монро в ролі душевно хворої няні у фільмі «Можна входити без стуку» (1952)

    Монро стала виконувати головні ролі на другому році свого контракту з Fox. У 1952 році журналістка Флорабель Мюїр[en] назвала її «It girl[en]», а Гедда Гоппер описала її «пін-ап королевою», яка виявилася «грабіжницею касових зборів»[50][51]. В лютому Голлівудська асоціація іноземної преси назвала Монро «наймолодшою касовою акторкою»[52].

    З Джейн Расселл у 1953 році

    У квітні 1952 року з'явилася стаття в журналі «Лайф», присвячена Мерілін Монро. В ній розповідалося про її важке дитинство та виховання, Мерілін представили тогочасною «Попелюшкою». Стосунки з відставним гравцем «Нью-Йорк Янкіз» Джо Ді Маджо, одним з найвідоміших спортсменів епохи, посилили інтерес з боку преси. У травні 1952 року вибухнув скандал: Монро розповіла, що 1949 року позувала оголеною для фото, які тепер використовували в календарях. Інцидент міг спричинити катастрофу в її кар'єрі, тому студія і Монро вирішили говорити про це відкрито, підкреслюючи, що вона позувала оголеною тільки під час безгрошів'я. Ця стратегія забезпечила симпатію публіки й підвищений інтерес до фільмів Монрт. У червні вона з'явилась на обкладинці Life. Монро розуміла попит і свідомо виступала в ролі нового секс-символу, для чого пропрацьовувала різні піар-ходи. Так, 1952 року у відвертій сукні виконувала ролі головнокомандувачки на параді на честь конкурсу «Міс Америка», і зізналась оглядачеві колонки пліток Ерлові Вілсону[en], що не носить нижньої білизни[53].

    Мерілін Монро у фільмі «Сутичка в ночі» (1952)

    Попри популярность сексапільного амплуа, Монро прагнула розширити свій акторський діапазон. Влітку 1952 року вона з'явилася в двох комерційно успішних фільмах: драмі Фріца Ланга «Сутичка в ночі» (1952), за котрий отримала безліч позитивних відгуків. Критики газети Hollywood Reporter заявили, що «вона заслуговує на головну роль завдяки своїй чудовій інтерпретації», а критики журналу Variety писали, що «вона має чудові зовнішність та характер, які роблять її популярною»[54][55]. Другим фільмом був трилер «Можна входити без стуку», де Монро виконала роль психічнохворої няні, отриману в якості перевірки її здібності до важчих драматичних ролей[56]. Кінокартина отримала змішані відгуки, деякі вважали акторку недосвідченою для такої важкої ролі[57], а критики журналу Variety звинувачували сценарій у проблемах з фільмом[58].

    Три фільми 1952 року продовжили комічне амплуа і експлуатували її сексуальну привабливість. Роль молодої конкурсантки у «Ми не одружені!», за словами сценариста Наннелле Джонсона, створили виключно для того, аби «показати Мерілін у двох купальниках»[59]. У комедії Говарда Гоукса «Мавпяча праця», де вона знялася разом з Кері Грантом, Монро зіграла секретарку, "дурнувату інфантильну блондинку, яка не підозрює про хаос навколо неї, викликаний її сексуальністю"[60]. Виконала невелику роль повії у «Вождь червоношкірих та інші...» (1952)[60].

    З розвитком кар'єри Монро починає відстоювати власні погляди на зйомку, що породжує конфлікти з режисерами. Перфекціоністка Монро вимагала повторних зйомок сцени, поки не залишалась задоволеною своєю грою[61]. Монро не подобалась відсутність контролю над власною роботою на знімальних майданчиках, чого з нею раніше не траплялось, навіть під час фотосесій, де можна було вести себе вільно, замість сліпо дотримуватись сценарію[62]. Зв'язок Монро з наставницями, спочатку з Наташею Лайтес, а пізніше з Паулою Страсберґ[en], теж відчутно дратував режисерів[63]. В результаті стресу акторка часто спізнювалася або не з'являлася взагалі, забувала репліки.

    Щоб подолати тривожність та хронічне безсоння, Монро почала приймати барбітурати, амфетаміни та алкоголь, що посилило проблеми, хоча вона не мала сильної залежності до 1956 року. За словами Сари Черчвелл[en], поведінка акторки, особливо в пізні роки її кар'єри, була відповіддю на поблажливість і сексизм її колег і режисерів-чоловіків[64]. Подібну думку має Лоїс Банер, яка стверджує, що над Монро знущалися багато її режисерів[65].

    Висхідна зірка: 1953[ред. | ред. код]

    Мерілін Монро у фільмі «Ніагара» (1953)

    Мерілін Монро знялася в трьох фільмах, що вийшли 1953 року, і стала одним з головних секс-символів та однією з найрентабельніших голлівудських виконавиць[66]. Першою була стрічка-нуар «Ніагара» (1953), де Монро втілила фатальну жінку, що задумує вбивство чоловіка (Джозеф Коттен[67]). До того часу Монро зі своїм візажистом Аллан «Вайті» Снайдер[en] розробила макіяж, який став асоціюватися з нею: темні стрілчасті брови, бліда шкіра і блискучі червоні губи[68]. За словами Сари Черчвелл, фільм «Ніагара» був одним з найвідвертіших сексуальних фільмів у кар'єрі Монро, оскільки до нього увійшли сцени, де її тіло прикривало лише простирадло або рушник, що шокувало тогочасну аудиторію. Її найвідоміша сцена в цьому фільмі — 30-секундний загальний план позаду Монро, яка спокусливо йде, сцена широко використовувалася в маркетингу фільму.

    У січні, коли фільм вийшов на екрани, жіночі клуби[en] протестували, вважаючи фільм аморальним, але він був популярним і зібрав у прокаті 6 млн доларів. У той час як критики Variety назвали його «клішованим» і «хворобливим», New York Times прокоментувала: «Водоспади і міс Монро це те, на що варто подивитися», і хоча Монро, можливо, «не є нині досконалою акторкою… вона може бути спокусливою — навіть коли вона ходить»[69][70]. Монро продовжувала привертати увагу відвертим вбранням у рекламних заходах, в січні 1953 року отримала премію журналу Photoplay як «зірка, яка найшвидше сходить». На церемонію нагородження вона вдягла обтягуючу сукню з ламе золотого кольору, що спонукало Джоан Кроуфорд описати пресі її поведінку як «таку, що не личить акторці та леді».

    Фільм «Ніагара» зробив Монро секс-символом. Незабаром вийшов її другий фільм 1953 року, сатирична музична комедія «Джентльмени віддають перевагу білявкам», заснована на однойменному бестселері[en] Аніти Лус і його бродвейській версії[en]. Сюжет сфокусований на двох співачках, які вирушають на гастролі до Парижа, Лорелей і Дороті Шоу, у виконанні Мерілін Монро і Джейн Расселл. Роль Лорелей мала спочатку грати Бетті Грейбл, найпопулярніша блондинка 20th Century-Fox 1940-х, але Монро швидко затьмарила її, як зірка, яка могла б сподобатися і чоловічій і жіночій аудиторії. В червні, в рамках рекламної кампанії фільму, вони з Рассел залишили відбитки своїх рук і ніг на бетоні біля Китайського театру TCL. Фільм вийшов на екрани невдовзі після цього, й став одним з найкасовіших успіхів року, зібравши 5,3 млн доларів, прибутки більш ніж удвічі перевищили витрати на його виробництво. Журнали New York Times і Variety позитивно відгукнулися про Монро, особливо відзначивши її виконання пісні Діаманти - це найкращі друзі дівчини; за словами Variety, акторка продемонструвала здатність сексуально співати, а також вміння оживити сцену своєю присутністю[71][72].

    У вересні відбувся телевізійний дебют Монро в програмі «The Jack Benny Program», де вона зіграла жінку мрії Джека в епізоді «Подорож до Гонолулу»[73]. Потім знялася з Бетті Ґрейбл і Лорен Беколл у своєму третьому фільмі 1953 року, «Як вийти заміж за мільйонера», який вийшов у листопаді. Монро виконала роль наївної моделі, яка об'єднується з подругами, щоб знайти багатих чоловіків. Це був другий фільм у широкоекранному форматі cinemascope, яким «20 Century Fox» сподівалася залучити глядачів назад в кінотеатри, оскільки телебачення почало спричиняти збитки кіностудіям. Попри змішані відгуки, фільм був найкасовішим успіхом Монро за весь час, і зібрав $8 млн доларів у світовому прокаті.

    Монро увійшла в щорічний «топ 10 зірок, які приносять найбільші касові збори[en]» 1953 та 1954 року, і за словами історика Fox, Обрі Соломона, стала головним надбанням студії, разом з CinemaScope[74]. У грудні 1953 року, коли Г'ю Гефнер розмістив її на обкладинці, а також розвороті першого номеру журналу Playboy[75], позиція Монро як головного секс-символу підтвердилася. Зображення на обкладинці - її фотографія під час параду на честь конкурсу «Міс Америка» 1952 року, а на розвороті - одне з її оголених фото 1949 року[75].

    Конфлікт з «20th Century-Fox» і шлюб з Джо Ді Маджо: 1954—1955[ред. | ред. код]

    Мерілін Монро і Джо Ді Маджо в Сан-Франциско, в січні 1954 року

    Хоча Монро стала однією з найбільших зірок «20 Century Fox», пункти її контракту не змінювалися від 1950 року. Їй платили значно менше, ніж іншим зіркам її рангу, також акторка не могла сама вибрати проект чи колег, з якими хотіла б працювати[76]. Мерілін втомилася від свого типового образу, але на шляху до її спроб зніматися в інших фільмах, крім комедій і мюзиклів, стояв Зануком, який мав сильну особисту неприязнь до неї й думав, що вона зароблятиме для студії більше грошей, знімаючись у комедіях[77]. Коли Монро відмовилася зніматися в черговій музичній комедії, екранізації п'єси «Дівчинка в рожевих колготках[en]» з Френком Сінатрою, студія припинила її контракт 4 січня 1954 року.

    Конфлікт був на перших шпальтах газет, і Монро відразу ж почала рекламну компанію, аби протистояти будь-яким негативним висловлюванням преси та зміцнити власну позицію в конфлікті. 14 січня 1954 року вони з Джо Ді Маджо, стосунки з яким були предметом постійної уваги ЗМІ від 1952 року, одружилися в Сан-Франциско[78]. Потім вирушили до Японії, поєднуючи медовий місяць з його діловою поїздкою[79]. З Японії Монро подорожувала соло Кореєю, де виконала пісні зі своїх фільмів у рамках чотириденних шоу для Об'єднаних організацій обслуговування[en] для понад 60 тис. американських морських піхотинців[80]. В лютому, після повернення до Голлівуду, отримала спеціальний приз Photoplay: «найпопулярніша зірка серед жінок»[81]. У березні Монит добилася угоди зі студією, до якої увійшов новий контракт, підписаний пізніше того ж року. За угодою вона отримала головну роль у кіноверсії бродвейського спектаклю «Сверблячка сьомого року», за яку отримувала додаткову оплату в розмірі 100 тис. доларів[82].

    Мерілін Монро під час виступу на шоу для Об'єднаних організації обслуговування[en] у лютому 1954 року

    Наступною роботою став фільм Отто Премінґера у жанрі вестерн, «Річка, що не тече назад», в якому почала зніматися до призупинення її контракту з Робертом Мітчемом. Монро назвала його «третьосортним ковбойським фільмом», хоча він був популярний[83]. Першим фільмом, у якому вона знялася після повернення в «20 Century Fox», був мюзикл «Найкращий бізнес — шоу-бізнес[en]»: Монро категорично відмовлялася зніматися, але студія наполягла на ньому в обмін на відмову від зйомок у «Дівчинка в рожевих колготках»[82]. Мюзикл не мав успіху, а виконання Монро багато критиків вважали вульгарним.

    У вересні 1954 року Монро почала проботу в комедії Біллі Вайлдера «Сверблячка сьомого року» з Томом Юеллом в ролі жінки, яка стає об'єктом сексуальних фантазій свого одруженого сусіда. Хоча фільм зняли в Голлівуді, студія вирішила заздалегідь створити рекламу, влаштувавши зйомку однієї зі сцен на Лексінґтон-Авеню в Нью-Йорку[84]. Там Монро стоїть на решітці над метро і повітря піднімає вгору поділ її білої сукні. Ця сцена стала однією з найвідоміших у кар'єрі Монро. Зйомки тривали кілька годин і принадили близько 2000 осіб натовпу, зокрема професійних фотографів[84]. Рекламний трюк Монро потрапив на передові шпальти міжнародних видань, але поклав кінець шлюбу з Джо Ді Маджо, який розлютився. Шлюб був крихким від початку, Ді Маджо постійно ревнував зірку та намагався контролювати її стосунки. Вільям Спото і Лоїс Банер також припускали, що він бив Монро. Після повернення до Голлівуду, акторка найняла відомого адвоката Джеррі Гіслера[en] і в жовтні 1954 подала на розлучення. Фільм «Сверблячка сьомого року» вийшов на екрани в червні наступного року і зібрав понад 4,5 мільйонів доларів у прокаті, що зробило його одним з найбільших комерційних успіхів року[85].

    Мерілін Монро в акторській студії Лі Штрасберга, 1955 рік

    Після зйомок у цьому фільмі Монро почала нову боротьбу за свою кар'єру і покинула Голлівуд, виїхавши на східне узбережжя, де з фотографом Мілтоном Ґріном заснувала власну продюсерську компанію, «Мерілін Монро Продакшнс» (MMP), де була президенткою і власницею контрольного пакету акцій, — дія, яку згодом назвали «інструментальною» в процесі розпаду студійної системи[86]. Оголошуючи про заснування компанії на прес-конференції в січні 1955 року, Монро заявила, що вона втомилася від одних і тих же сексуальних ролей: «Я хочу робити кращі речі. У людей є межі, і ви знаєте про це»[87]. Вона стверджувала, що більше не пов'язана контрактом з «20 Century Fox», оскільки студія не виконала своїх зобов'язань, наприклад, не виплатила їй обіцяний бонус за фільм «Сверблячка сьомого року»[88]. Це почало тривалу юридичну битву між Монро і студією[89]. Преса значною мірою висміяла Монро за її дії. Її також спародіював автор «Сверблячки сьомого року» Джордж Аксельрод[en] у своїй п'єсі 1955 року «Чи зіпсує успіх Рока Гантера?[en]» (1955), в якій схожа на Монро Джейн Менсфілд зіграла недолугу акторку, яка створює власну продюсерську компанію[90].

    1955 рік Монро присвятила вивченню свого ремесла. Вона переїхала в Нью-Йорк і почала брати уроки акторської майстерності у Констанс Колльєр[en] і відвідувати семінари з Method acting[en] в Акторській студії, керівником якої був Лі Штрасберг[91]. Іноді вона робила нотатки про те, що дізналася:

    « Чому він так багато значить для мене? ... Страсберг змушує мене почувати себе погано, кажучи що я діяла зі страху... Ти повинна почати робити речі з позиції сили, а не зі страху... не шукаючи сили, шукаючи лише технічні засоби і способи[92].
    Оригінальний текст (англ.)
    Why did it mean so much to me?... Strasberg makes me feel badly [that I was acting out of "fear"]... You must start to do things out of strength... by not looking for strength, but only looking and seeking technical ways and means.
    »

    Монро зблизилася зі Страсбергом і його дружиною Паулою, брала приватні уроки в них вдома через сором'язливість, і практично увійшла в родину[93]. Монро змінила свою викладачку драми, Наташу Лайтес, на Паулу, яка справляла на акторку істотний вплив до кінця її кар'єри[94]. Також Монро почала курс психоаналізу за рекомендацією Страсберга, який вважав, що актор має протистояти емоційним травмам і використовувати їх у своїх виступах[95].

    Продовжувала стосунки з Ді Маджо, попри процес розлучення. Також зустрічалася з Марлоном Брандо і драматургом Артуром Міллером. Роман Монро і Міллера ставав все серйознішим після жовтня 1955 року, коли її розлучення з Ді Маджо набуло юридичної сили, а Міллер розійшовся з дружиною. ФБР незабаром завело справу на Мерилін Монро. Студія побоювалася, що Монро занесуть у «чорний список», і закликала її припинити їхні взаємини, оскільки Міллер був під наглядом ФБР у зв'язку зі звинуваченнями в комунізмі, і його викликала Комісія з розслідування антиамериканської діяльності. Попри ризик для кар'єри, Монро відмовилася припинити стосунки, пізніше назвавши керівників студії «вродженими боягузами».

    До кінця року Монро і студія прийшли до угоди про новий семирічний контракт. Було зрозуміло, що ММП не зможе самостійно фінансувати фільми, і студії не терпілося знову працювати з Монро[89]. Контракт вимагав від неї знятися принаймні в чотирьох фільмах для «20 Century Fox» упродовж семи років[96]. Студія зобов'язалася платити Монро по 100 тис. доларів за кожен фільм і надала їй право обирати собі проекти, режисерів і кінематографістів[96]. Крім того, вона мала право на один фільм з MMP після кожного завершеного фільму з «20 Century Fox»[96].

    Визнання критиків і шлюб з Артуром Міллером: 1956—1959[ред. | ред. код]

    Мерілін Монро і Артур Міллер на своєму весіллі, 29 червня 1956 року

    1956 рік Монро почала з оголошення про свою перемогу над «20 Century Fox». Преса, яка раніше висміювала її, тепер прихильно писала про її рішення боротися зі студією[97]. Журнал Time назвав її «спритною бізнесвумен»[98], а Look[en] передбачив, що ця перемога буде прикладом тріумфу особистості на багато років уперед[97]. У березні вона офіційно змінила своє ім'я на Мерілін Монро[99]. Її стосунки з Міллером викликали низку негативних відгуків у пресі, зокрема твердження Волтера Вінчелла, що «найвідоміша в Америці блондинка стала кінозіркою, а тепер улюбленицею лівої інтелігенції»[100]. 29 червня 1956 року Монро і Міллер одружилися цивільною церемонією у Вайт-Плейнс (Нью-Йорк), а два дні по тому відбулася єврейська церемонія в будинку його агента в Нью-Йорку[101][102]. Разом зі шлюбом Монро перейшла в юдаїзм, що призвело до заборони всіх її фільмів у Єгипті[103]. ЗМІ вважали цей союз невідповідним, оскільки вона секс-символ, а він інтелектуал. Про це, наприклад, свідчить заголовок Variety «Egghead Weds Hourglass» (Яйцеголовий одружується з грудастою та задастою)[104].

    Драма «Автобусна зупинка» стала першим фільмом, у якому Монро знялася за новим контрактом. Фільм вийшов на екрани в серпні 1956 року. Вона зіграла Шері — салонну співачку, чиї мрії про славу ускладнює наївний ковбой, який закохується в неї. Акторка вивчила озаркський акцент і вибрала костюми та макіяж, позбавлені гламуру її ранніх фільмів, навмисно посередньо виконала спів і танці[105]. Бродвейський режисер Джошуа Логан погодився працювати з нею, попри початкові сумніви в її акторських здібностях, та знаючи про її важкий характер на зйомках[106]. Зйомки відбувались в Айдахо і Аризоні на початку 1956 року. Монро технічно числилась на посаді керівниці MMP, а Логан змушений був пристосовуватися до її постійних запізнень і перфекціонізму.

    Мерілін Монро у фільмі «Автобусна зупинка» (1956)

    Цей досвід змінив думку Логана про Монро. Пізніше він порівняв її з Чарлі Чапліном в умінні змішувати комедію і трагедію[107]. «Автобусна зупинка» став касовим успіхом, зібравши 4,25 млн доларів, і отримав переважно позитивні відгуки. The Saturday Review of Literature[en], писав, що гра Монро розвіює раз і назавжди думку, що вона просто гламурна особистість. Бослі Краузер заявив: «Тримайтеся за свої стільці, панове, і ось вам підступна несподіванка. Мерілін Монро зрештою довела, що вона акторка»[108]. За цю роль вона її номіновали на премію «Золотий глобус» у категорії «Найкраща жіноча роль — комедія або мюзикл».

    У серпні 1956 року Монро почала зніматися в перших фільмах самостійного виробництва MMP. «Принц і танцівниця» знімався на студії Pinewood в Англії[109]. Фільм ґрунтувався на п'єсі Теренса Реттігена «Сплячий принц[en]», яка розповідає про любовний зв'язок між акторкою і принцом у 1910-х роках. Першими виконавцями головних ролей на сцені були Лоуренс Олів'є та Вів'єн Лі. Актор і цього разу грав свою роль, а також був режисером і співпродюсером фільму[98]. Зйомки ускладнювалися конфліктами між ним і Монро[110]. Він розлютив її фразою: «Все, що вам потрібно робити, це бути сексуальною». Йому також не подобалась постійна присутність Паули Штрасберг, викладачки Монро з акторської майстерності, на знімальному майданчику[111].

    Мерілін Монро і Лоуренс Олів'є на прес-конференції фільму «Принц і танцівниця» (1957)

    Щоб помститися за те, що вона вважала «зверхньою» поведінкою Олів'є, Монро почала з'являтися пізно і стала неконструктивною, заявивши пізніше: «Якщо ви не поважаєте ваших артистів, то вони не можуть добре працювати»[110]. Її наркоманія загострилася. Згідно зі Спото вона завагітніла, але під час зйомок трапився викидень. У неї також були сварки з Гріном через те, як керувати MMP, зокрема через те, чи має Міллер приєднатися до компанії. Попри труднощі, фільм завершили за графіком до кінця року. Він вийшов у червні 1957 року, отримав змішані відгуки і виявився непопулярним серед американської аудиторії[112]. Його краще прийняли в Європі, де Мерілін Монро удостоїли вищої італійської кінопремії «Давид ді Донателло», премії «Crystal Star Award» і номінували на премію BAFTA[113].

    Після повернення до США Монро взяла 18-місячну перерву від роботи, щоб присвятити себе сімейному життю на східному узбережжі. Вони з Міллером проводили свій час між манхеттенською квартирою і маєтком 18-го століття, який придбали в Роксбері (штат Коннектикут), а літо провели в місті Амагансетт, Лонґ-Айленд[114]. Вона завагітніла в середині 1957 року, але вагітність була позаматкова і її довелося перервати[115]. Через рік у неї стався викидень[116]. Її гінекологічні проблеми були багато в чому викликані ендометріозом, захворюванням, від якого вона страждала протягом усього свого дорослого життя[117]. В цей період Монро також ненадовго госпіталізували через передозування барбітуратами[117]. Під час перерви вона посварилася з Гріном і викупила свою частку в компанії MMP[118], оскільки вони не змогли врегулювати свої розбіжності і вона почала підозрювати, що він крав гроші у компанії[119].

    Мерілін Монро, Тоні Кертіс і Джек Леммон під час зйомок фільму «У джазі тільки дівчата» (1959)

    В липні 1958 року Монро повернулася до Голлівуду для зйомок у комедії Біллі Вайлдера «У джазі тільки дівчата» (1959) разом з Джеком Леммоном і Тоні Кертісом[120]. Хоча вона знову вважала, що це роль дурнуватої білявки, але погодилася через заохочування Міллера і пропозицію отримати десять відсотків від прибутку фільму на додачу до її стандартної оплати[121]. Труднощі під час зйомок фільму відтоді стали «легендарними»[122]. Монро вимагала десятки дублів, і не могла запам'ятати свої репліки. Кертіс знаменито заявив, що цілувати її було як «цілувати Гітлера» через кількість дублів. Монро сама особисто порівняла зйомки з кораблем, що тоне, і прокоментувала: «Але чому я повинна турбуватися, я не маю фалічного символу, щоб його втрачати». Багато з цих проблем витекли з конфлікту про те як вона повинна грати героїню між нею і Вайлдером, який також мав важку репутацію. Монро розлютилася на Вайлдера, попросивши його змінити багато з її сцен, але це в свою чергу, погіршило її страх сцени. Припускають, що вона навмисно зруйнувала кілька сцен, щоб грати в них по-своєму.

    Зрештою, Вайлдер був задоволений грою Монро, заявивши: «Кожен може запам'ятати рядки, але лише справжній артист може прийти на зйомки не пам'ятаючи власних рядків і грати, як це робила вона»[123]. Попри труднощі на зйомках, цей фільм мав приголомшливий успіх: його номінували на шість нагород «Оскар», а сама Мерілін отримала нагороду «Золотий глобус» у номінації Найкраща жіноча роль (комедія або мюзикл). Журнал Variety назвав її «комедіанткою з поєднанням сексапільності і ритму, яке просто неможливо перевершити»[113][124]. За опитуваннями Американського інституту кіномистецтва і Sight & Sound стрічку визнано одним з найкращих фільмів усіх часів[125][126].

    Спад кар'єри і особисті труднощі: 1960—1962[ред. | ред. код]

    Мерілін Монро та Ів Монтан у музичній комедії «Займемося коханням» (1960)

    Після фільму «В джазі тільки дівчата» Монро взяла чергову перерву аж до кінця 1959 року. Тоді повернулася в Голлівуд і знялася в музичній комедії «Займемося коханням» про акторку і мільйонера[127]. Вона вибрала режисера Джорджа К'юкора і попросила свого чоловіка Артура Міллера переписати частину сценарію, яку вона вважала слабкою. Зірка взяла участь у фільмі тільки тому, що за контрактом з «20 Century Fox» відставала від графіку, знявшись у лише одному з чотирьох обіцяних фільмів[128]. Зйомки відкладалися через її часті запізнення і зникнення[127]. Роман з Івом Монтаном, партнером по фільму, широко висвітлювали в пресі і використовували в рекламній кампанії[129]. Кінокартина вийшла у вересні 1960 року і була невдалою. Бослі Краузер описав Монро як «неохайну» і сказав, що їй не вистачає старого динамізму[130], а Гедда Гоппер назвала фільм «найвульгарнішою картиною, в якій вона брала участь»[131]. Трумен Капоте наполягав, щоб Монро зіграла Голлі Голайтлі в фільмі-адаптації «Сніданок у Тіффані», але роль дісталася Одрі Хепберн, оскільки продюсери побоювалися, що Монро ускладнить зйомки[132].

    Останнім фільмом, у якому знялася Мерилін Монро, стала драма Джона Г'юстона «Неприкаяні» (1961), сценарій для якої написав Артур Міллер, аби дати їй драматичну роль[133]. Вона грала Розлін Тейбер, розлучену жінку, що товаришує з трьома ковбоями (Кларк Гейбл, Елай Воллак і Монтгомері Кліфт). Зйомки проходили в пустелі Невада з липня по листопад 1960 року і знову були дуже важкими[134]. Чотирирічний шлюб Монро і Міллера фактично закінчився, він почав роман з Інге Морат[en][133]. Монро не подобалося, що чоловік написав сценарій, частково заснований на її житті, плюс вона вважала, що її роль поступається чоловічим. До всього, Монро була вимушена боролтися зі звичкою Міллера переписувати сцени в ніч перед початком зйомок. Її здоров'я було серйозно підірване болем від каменів у жовчному міхурі, її залежність була настільки серйозною, що макіяж наносили, поки вона ще спала під впливом барбітуратів. У серпні зйомки зупинили, щоб Монро тиждень детоксикувалась у лікарні Лос-Анджелеса. Попри її проблеми, Г'юстон заявив: «Коли Монро грала Розлін, вона не придумувала емоції. Це була реальна річ. Бувало, вона йшла глибоко в себе, знаходила це всередині і виносила на поверхню»[135].

    Мерілін Монро, Кларк Гейбл, Монтгомері Кліфт, Елай Воллак і Естель Вінвуд[en] у фільмі «Неприкаяні» (1962). Це був останній завершений фільм і для Монро і для Гейбла.

    Монро і Міллер розійшлися після фіналу зйомок, і Монро отримала швидке розлучення в Мексиці в січні 1961 року[136]. Фільм «Неприкаяні» вийшов наступного місяця, але провалився в прокаті. Відгуки про нього були змішані, журнал Variety скаржився, що фільм має переривчастий характер розвитку[137], а Бослі Краузер назвав Монро «абсолютно порожньою і незрозумілою», заявивши: «На жаль для структури фільму все обертається навколо неї»[138]. Попри початковий провал, фільм отримав позитивніші відгуки критики і кінознавства у XXI столітті. Джефф Ендрю[en] з британського інституту кіно назвав його класичним[139]. Х'юстонський дослідник Тоні Трейсі назвав гру Монро «найбільш зрілою інтерпретацією в її кар'єрі»[140]. Джеффрі Макнаб з журналу Індепендент відзначив її як «екстраординарну» в зображенні «сили емпатії» Розлін[141].

    Мерілін Монро під час зйомок фільму «Щось повинно трапитися» (1962)

    Монро збиралася зніматися в телевізійній екранізації п'єси Вільяма Сомерсета Моема «Дощ» на каналі NBC, але проект провалився, оскільки телеканал не схвалив її вибір режисера Лі Страсберга[142]. Замість роботи вона провела першу половину 1961 року, вирішуючи проблеми зі здоров'ям. Монро перенесла операцію у зв'язку з ендометріозом і холецистектомією, провела чотири тижні в лікарні, в тому числі в психіатричній, лікуючись від депресії[143]. Монро допоміг її колишній чоловік Джо Ді Маджо, з яким вона відродила дружбу[144]. Навесні 1961 року Монро переїхала в Каліфорнію[145]. Упродовж кількох місяців вона зустрічалася з Френком Сінатрою і на початку 1962 року купила будинок в Брентвуді, Лос-Анджелес[145].

    Монро повернула собі увагу громадськості навесні 1962 року, коли отримала премію «Золотий глобус» і приступила до зйомок нового фільму для «20 Century Fox» «Щось має трапитися» (1962), римейку фільму «Моя кохана дружина» (1940). Його співпродюсером мав стати MMP, режисував Джордж К'юкор, а партнерами були Дін Мартін і Сід Чарісс[146]. За кілька днів до початку зйомок у Монро почався гайморит. Попри медичні рекомендації перенести зйомки, студія почала їх за планом, наприкінці квітня. Монро була надто хвора, щоб працювати в найближчі шість тижнів, але попри підтвердження від декількох лікарів, студія намагалася тиснути на неї, публічно стверджуючи, що вона прикидається. 19 травня Монро взяла перерву, щоб на сцені заспівати пісню «Happy Birthday, Mr. President» на честь дня народження президента Джона Ф. Кеннеді в Медісон-сквер-Гарден у Нью-Йорку. Поїздка Монро до Нью-Йорка викликала ще більше роздратування керівників студії, які хотіли, щоб вона її відмінила[147].

    Потім Монро знімалась у сцені для фільму, де плавала оголеною в басейні[148]. Для створення попередньої реклами представників преси запросили на фотозйомку цієї сцени, фотографії згодом опублікували в Life. Це був перший випадок, коли велика зірка позувала оголеною на піку своєї кар'єри[149]. Коли Монро знов була на лікарняному декілька днів, «20 Century Fox» вирішили, що не можуть собі дозволити ще один фільм, який вибивається з графіку, коли покривали зростаючі витрати на фільм «Клеопатра» (1963)[150]. 7 червня «20 Century Fox» звільнили Монро і пред'явили їй позов у розмірі 750 000 доларів для відшкодування збитку[151]. Її замінили на Лі Ремік, але після того, як Дін Мартін відмовився зніматися у фільмі з кимось, крім Монро, «20 Century Fox» подала на нього в суд, а також закрила зйомки[152]. Студія звинуватила Монро в нереалізованому фільмі і стала поширювати негативну інформацію про неї, навіть натякаючи, що вона психічно хвора[151].

    «20 Century Fox» невдовзі пошкодувала про своє рішення і знову розпочала переговори з Монро наприкінці червня, запропонувавши новий контракт, зокрема відновлення зйомок у фільмі «Щось повинно трапитися» і головну роль у чорній комедії «Що за шлях![en]» (1964). Угоди досягли пізніше того ж літа. Щоб відновити свій імідж, Монро взяла участь у кількох рекламних кампаніях, зокрема дала інтерв'ю журналам Life і Cosmopolitan та взяла участь у фотосесії для Vogue, де співпрацювала з фотографом Берт Штерн над двома серіями фото: одну стандартну модельну серію і одну оголеною. Ці серії пізніше опублікували посмертно[153]. В останні тижні життя Мерілін планувала зніматися у біографічному фільмі про Джин Гарлоу.

    Смерть[ред. | ред. код]

    Перша шпальта газети «New York Mirror[en]» (6 серпня 1962 року)

    Хатня робітниця Монро Юніс Мюррей залишилася на ніч у її будинку за адресою 12305 Fifth Helena Drive[en] в Брентвуді в ніч її смерті 5 серпня 1962 року. Мюррей прокинулася о 3:00 ночі і відчула недобре. Хоча побачила світло з-під дверей спальні Монро, вона не отримала відповідь і виявила, що двері замкнені. Мюррей зателефонувала психіатрові акторки, доктору Ральфові Грінсону, який прибув у будинок, вдерся в спальню і виявив Мерілін мертвою. Смерть Монро офіційно підтвердив її лікар, доктор Гайман Енгельберг, який прибув у будинок близько 3:50 ночі, а о 4:25 ранку вони повідомили про цю трагедію Департамент поліції Лос-Анджелеса.

    Психіатри з лос-анджелеської Команди попередження самогубств допомагали в розслідуванні патологоанатомам можливих причин смерті акторки. Експерти підрахували, що Монро померла між 8:30 та 10:30 вечора[154], а токсикологічний звіт пізніше зафіксував, що причиною смерті стало гостре отруєння барбітуратами. У крові акторки виявили 8 % (мг на 100 мл) хлоралгідрату, 4,5 % пентобарбіталу (Нембутал) і ще 13 % пентобарбіталу в печінці. Порожні пляшечки з-під цих ліків знайдено поруч з її ліжком. Ймовірність випадкового передозування виключена, бо дозування препаратів, виявлене в її тілі, в кілька разів перевищувало допустиму межу[155]. Лікарі заявили, що Монро була схильна до частих епізодів паніки і депресії, також у неї була емоційна лабільність[156]. За офіційною версією, згідно з патологоанатомічним протоколом доктора Томаса Ноґучі (Thomas Noguchi), причиною смерті стало «передозування снодійним» пентобарбіталом у взаємодії з пігулками хлоралгідрату. Розтин показав, що покійна була здорова. У посвідці про смерть записано: «Ймовірно, самогубство».

    Крипта Мерілін Монро на Вествудскому кладовищі

    Мерілін Монро була міжнародною зіркою і її раптова смерть стала головною новиною в США і Європі[157]. Лоїс Банер заявила: «Після смерті Мерілін Монро рівень самогубств у Лос-Анджелесі зріс удвічі»[157], а репортери газети «Чикаго Триб'юн» отримали сотні телефонних дзвінків від представників громадськості з проханням надати інформацію про смерть Мерілін Монро[158]. Французький художник Жан Кокто зазначив, що її смерть повинна стати страшним уроком для всіх тих, чиїм головним заняттям є шпигунство за кінозірками і докучання їм. Колега Лоуренс Олів'є вважає її жертвою галасу і сенсацій, а режисер "Автобусної зупинки" Джошуа Логан заявив, що вона була однією з найбільш недооцінених людей у світі[159]. На похороні Монро 8 серпня 1962 року, на кладовищі Вествуд відбулась приватна церемонія, де були присутні лише найближчі люди. Поминальну службу організував Джо Ді Маджо та її бізнес-менеджер Інез Мелсон. Сотні глядачів заповнили вулиці навколо кладовища. Мерілін Монро поховали у склепі під номером 24 на Вествудському кладовищі[160].

    Упродовж кількох наступних десятиліть виникло кілька конспірологічних теорій про смерть Монро, включаючи вбивство і випадкове передозування[161]. Версія вбивства вперше привернула загальну увагу після публікації «Marilyn: A Biography» Нормана Мейлера 1973 року. В наступні роки вона набула поширення, достатнього, аби спонукати окружного прокурора Джон Ван де Кампа провести порогове розслідування в 1982 році. Ніяких слідів насильства не виявили[162].

    Особисте життя[ред. | ред. код]

    Монро була одружена тричі. Її першим чоловіком був Джеймс Доґерті, другим — бейсбольна зірка Джо Ді Маджо, третім — драматург Артур Міллер, який написав для неї сценарій серйозного фільму «Неприкаяні» (англ. Misfits, 1961), що й став останньою її роботою.

    У січні 1954 року Мерілін одружилася з бейсболістом Джо Ді Маджо. Шлюб протримався 9 місяців, проте Ді Маджо і надалі піклувався про Мерілін і намагався підтримувати її. Після весілля «20th Century Fox» запросила Монро знятися в мюзиклі «Нема кращого бізнесу, ніж шоу-бізнес».

    Ще 1950 року Монро познайомилася з драматургом Артуром Міллером, потім вони розійшлися і знову зустрілися в 1955 році. На той час він був розлученим і від попереднього шлюбу мав двох дітей. Улітку 1956 року пара одружилася. Цей шлюб був найдовшим, але не найщасливішим: вони прожили разом чотири з половиною роки і розійшлися 20 січня 1961 року. Пізніше стало відомо, що Артур через кілька тижнів після весілля зробив запис у щоденнику, де написав: «Мені здається, що вона маленька дитина, і я її ненавиджу!». Мерілін побачила цей запис і була шокована, після чого вони з Артуром посварилися. Мерілін завжди хотіла мати дітей, у кожному шлюбі намагалася завагітніти. Від Артура мала три викидні через ендометріоз. Після численних конфліктів пара розлучилася в січні 1961-го без взаємних претензій.

    У 1951 році Монро познайомилася з Джоном Кеннеді, який згодом став президентом США. У 1954-му почала з ним стосунки тривалістю до 1960 року. Про стосунки Монро і Кеннеді існує багато свідоцтв, зокрема свідчення охоронців, які перебували при президентові цілодобово. Поширювалася інформація про роман Мерілін також і з його молодшим братом Робертом Кеннеді, до якого Мерілін ставилася дуже добре. Існують погляди, що чутки про звязок із Робертом поширювали з метою приховати зв'язок із президентом, що набув розголосу.

    Роберт Слетцер, який стверджував, що був таємним чоловіком і конфідентом Мерілін Монро, поширив чутки про таємний щоденник Монро, куди вона нібито заносила уривки розмов із Джоном Кеннеді, який обговорював з друзями політичні проблеми або пояснював рішення уряду. Щоденник міг містити компрометуючу інформацію і на президента, і на політику країни, і ніби таємничим чином зник після смерті зірки. Однак близькі Монро стверджують: єдине, що об'єднує Монро і Слетцера, — фотографія, зроблена на прохання Слетцера, члена туристичної групи, яка відправилася оглядати Ніагарський водоспад під час зйомок картини «Ніагара», на котрій, на прохання Слетцера, акторка знялася з ним в обнімку.

    Імідж і культурний вплив[ред. | ред. код]

    Я ніколи не розуміла його, цей секс-символ. Я завжди думала, що символами були ті моменти, коли ми граємо разом на сцені! От біда, секс-символ стає річчю. Я просто ненавиджу бути річчю. Але якщо я збираюся бути символом чогось, то я воліла б бути саме символом сексу, а не чогось іншого[163].
    Мерілін Монро в інтерв'ю журналові «Life» у 1962 році.

    Коли «20th Century Fox» почала розробляти зірковий статус Монро, нею хотіли замінити старіючу Бетті Грейбл, найпопулярнішу «вибухову блондинку» 1940-х[164]. У 1940-х був профеміністичних розквіт акторок, яких сприймали як жорстких і розумних, таких як Кетрін Хепберн і Барбара Стенвік, які зверталися до переважно жіночої аудиторії. Студія хотіла зробити з Монро зірку нового десятиліття, яка приверне до кінотеатрів чоловіків[164]. Від початку «20 Century Fox» відіграла важливу роль у створенні її іміджу, а в фіналі кар'єри Монро взяла майже повний контроль над ним[165]. Монро розробила багато власних рекламних стратегій, підтримувала дружні стосунки з журналістами-пліткарями, такими як Сідні Скольскі[en] і Луелла Парсонс, а також контролювала використання власних зображень. Крім Грейбл, її часто порівнювали з іншою знаменитою кінозіркою 1930-х — Джин Гарлоу[166]. Порівняння частково викликала сама Монро, яка назвала Гарлоу кумиркою свого дитинства, хотіла зіграти її в байопіку, навіть найняла стиліста Гарлоу для підготовки волосся[167].

    Мерілін Монро у фільмі «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953). Один із фільмів, у якому акторка зіграла привабливу і наївну «дурнувату білявку».

    Екранний образ Монро ґрунтувався на її світлому волоссі та стереотипах, пов'язаних з ним, особливо наївності, сексуальній доступності та штучності[168]. Вона часто використовувала придих, говорила наївним, злегка дитячим голосом у фільмах, в інтерв'ю створювала враження, що все, що вона сказала, абсолютно невинне і без розрахунку, пародіюючи якусь двозначність, такий особливий стиль поведінки пізніше став називатися «Monroeisms». Через старт у кар'єрі моделі фігура Монро була однією з її найчастіше згадуваних особливостей[169]. Кінокритик Річард Даєр[en] писав, що Монро на рекламних фотографіях часто розташована так, щоб її пишний силует був на першому плані[169].

    Одяг був важливим фактором зоряного образу Монро. Вона часто вдягалась у біле, щоб підкреслити колір волосся, також часто носила відверте вбрання, яке підкреслювало фігуру. Рекламні трюки акторки багато разів оберталися навколо її одягу, який відкривав значну частину тіла, або навіть wardrobe malfunction[en]. Наративи в пресі зображували Монро як втілення американської мрії, дівчину, яка попри важке дитинство здобула голівудську славу[170].

    Хоча ідея екраної героїні Монро як недалекої, але сексуально привабливої блондинки — ретельно продумана гра, кінокритики і глядачі вважали це справжньою особистістю Монро, котра нічого не вдає, граючи в комедіях. Це стало перешкодою на пізнішому етапі, при бажанні спробувати себе в драмі, а також створювало ренулярні перешкоди в тому, щоб зірку Монро поважали як бізнесвумен[171]. Кінодомоідниця Сара Шейн вивчала розповіді про Монро:

    « Найбільший міф полягає в тому, що вона була дурнуватою. Другий міф полягає в тому, що вона була дуже крихкою. Третій міф полягає в тому, що вона не могла грати. Вона була далеко не дурнуватою, хоча й не мала формальної освіти і дуже переживала з цього приводу. Але вона була дійсно дуже розумною і дуже сильною. Вона повинна була обіграти студійну систему Голлівуду в 1950-х. Вона не була дрнуватою блондинкою, вона була акторкою, заради бога! Такою гарною акторкою, що зараз ніхто в це не вірить, вона була ким завгодно, але не тією, кого вона зображувала на екрані[172].
    Оригінальний текст (англ.)
    The biggest myth is that she was dumb. The second is that she was fragile. The third is that she couldn't act. She was far from dumb, although she was not formally educated, and she was very sensitive about that. But she was very smart indeed – and very tough. She had to be both to beat the Hollywood studio system in the 1950s. [...] The dumb blonde was a role – she was an actress, for heaven's sake! Such a good actress that no one now believes she was anything but what she portrayed on screen.
    »

    Лоїс Баннер писала, що Монро часто тонко пародіювала статус секс-символу у своїх фільмах і на публіці[173]. Монро заявила, що була під впливом Мей Вест, і сказала, що «навчилася в неї кількох трюків — отого враження висміювання власної сексуальності, або ж жартів над нею». У 1950-х роках Монро вивчала мистецтво комедії й танців у класах мімеси і танцівниці Лотте Гослар, яка прославилась комічними номерами на сцені і супроводжувала акторку на знімальному майданчику[174]. У фільмі «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953), в черговій блонд-ролі Монро сказала: «Я можу бути розумною, коли це потрібно, але більшості чоловіків це не подобається»[175].

    Мерілін Монро на вечірці в клубі «Ciro's[en]», травень 1953 рік

    Річард Даєр стверджував, що зоряний образ Монро створили переважно для залучення чоловічої статі[176], і що вона зазвичай грала «дівчину», яка відзначалась лише статтю у своїх фільмах: «Вона практично завжди грала хористку, секретарку або модель, яка створювала шоу заради задоволення чоловіків»[176]. Дослідник кіно Томас Гарріс, який проаналізував імідж Монро в 1957 році, писав, що її непримітне походження і відсутність сім'ї змушували Мерілін здаватися більш сексуально доступною, «ідеальною партнеркою», на відміну від її сучасниці, Ґрейс Келлі, яку також бачили як привабливу блондинку. Але через походження Келлі з вищого класу, її розглядали як витончену акторку, недосяжну для більшості глядачів чоловічої статі[177].

    За словами Даєра, у 1950-х роках Монро стала «практично брендом сексу», а «її образ перебуває на хвилі уявлень про мораль і сексуальність в Америці 1950-х, такі фрейдистські уявлення про секс", «Доповіді Кінсі[en]» (1953) та книгою «Жіночна містика[en]» (1963). Монро була першим секс-символом, який представляв секс як природне і безпечне заняття, на відміну від жінок-вамп 1940-х[178]. Спото її також описує як втілення «післявоєнного ідеалу американської дівчини — м'якої, що потребує кохання, привабливої, наївної, що демонструє свою сексуальність без сорому», що перегукується зі словами Моллі Гаскелл[en] про те, що «вона була вигадкою 1950-х, брехнею про те, що жінка не має власних сексуальних потреб і повинна тільки догоджати чоловікові». Норман Мейлер писав, що «Мерілін демонструвала, що секс може бути важким і небезпечним з іншими, але приємною забавкою з нею», а Граучо Маркс характеризував її як «Мей Вест, Теда Бара і Маленька Бо Піп[en] в одному флаконі». За словами Гаскелл, через статус секс-символу Монро виявилася менш популярною серед жінок, ніж серед чоловіків, оскільки більшість жінок не могли ідентифікувати себе з нею[179].

    Рекламне фото шампуню від Мерілін Монро

    Річард Даєр також стверджував, що світле волосся стало настільки визначальною рисою Монро, що зробило її «расово однозначною», тобто виключно білою, тому її могли розглядали як символ расизму в поп-культурі ХХ століття[180]. Лоїс Банер погоджувалася з тим, що Монро невипадково запустила тренд «платинової блондинки», під час руху за громадянські права, але й розкритикувала Даєра, вказуючи на те, що в особистому житті Монро була пов'язана з людьми, яких називають white ethnic[en], такими як Джо Ді Маджо (італійсько-американського походження) і Артур Міллер (єврейського походження)[181].

    Монро стали сприймати як суто американську зірку[182], Лоїс Банер також називає її найбільшим символом естетики Populuxe[en] - зіркою, чий радісний і гламурний імідж допоміг нації впоратися з параноєю 1950-х років, пов'язаною з холодною війною, атомною бомбою і тоталітарно-комуністичним Радянським Союзом[183]. Історикиня Фіона Гендісайд писала, що французькі глядачки асоціювали білизну/білявість з американською сучасністю і чистотою, тому Монро стала символом сучасної, вільної жінки, чиє життя проходить у громадській сфері[184]. Історикиня кіно Лаура Малві[en] написала про неї, як про локомотив американської культури споживацтва:

    « Якщо Америка мала експортувати демократію гламуру в післявоєнну, злиденну Європу, кіно могло бути віконцем її магазину... Мерілін Монро зі всіма її американськими атрибутами і підкресленою сексуальністю, прийшла, щоб втілити в єдиний образ цю складну взаємодію економічних, політичних і еротичних потреб суспільства. До середини 1950-х років вона стала брендом безкласового гламуру, доступного кожному через американську косметику, панчохи і перекис водню[185].
    Оригінальний текст (англ.)
    If America was to export the democracy of glamour into post-war, impoverished Europe, the movies could be its shop window ... Marilyn Monroe, with her all American attributes and streamlined sexuality, came to epitomise in a single image this complex interface of the economic, the political, and the erotic. By the mid 1950s, she stood for a brand of classless glamour, available to anyone using American cosmetics, nylons and peroxide.
    »

    «20 Century Fox» нажилася на популярності Монро, створивши кілька схожих акторок, таких як Джейн Менсфілд і Ширі Норт. Інші кіностудії також намагалися створити власних Мерілін Монро: «Universal Pictures» з Мамі Ван Дорен[186], «Columbia Pictures» з Кім Новак[187], і «Rank Organisation» з Діаною Дорс[188].

    Нагороди і номінації[ред. | ред. код]

    Біографічна бібліографія[ред. | ред. код]

    Як повідомила британська газета The Guardian, про Монро написано близько 300 книг англійською мовою. Перша і єдина прижиттєва публікація була в 1961 році — «Мерілін Монро» біографа Моріса Золотова. Інші книги:

    • «Мерілін Монро» Дональда Спото
    • «Свічка на вітрі» Джорджа Бернау
    • «Символ» Алві Бессі
    • «Богиня» Ентоні Саммерса

    Цікаві факти[ред. | ред. код]

    • Мерілін Монро належать всесвітньо відомі фрази «Не хвилюватися, а хвилювати» і «Я люблю гарних чоловіків! Але серед нас їх дуже мало… Ви можете назвати ім'я гарного чоловіка? Радж Капур, Кларк Гейбл, Лоуренс Олів'є і все, мабуть!»
    • Мерілін Монро є однією з навійдоміших шульг. Навіть на сайті BBC її ім'я в числі знаменитих людей, котрі писали лівою рукою. Але на фотографіях видно, що акторка пише і фарбується правою рукою.
    • Фотографія Мерілін Монро була на обкладинці першого номеру журналу Playboy.
    • Мерілін Монро стала володаркою зірки на Голлівудській алеї слави.
    • Мерілін Монро і Радж Капур стали першими кіноакторами, що розділили премію «Золотий глобус» 1960 року.
    • Пісні Леді Гаги Government Hooker, Марка Ешлі Marilyn's Dream та Елтона Джона Candle in the Wind (1973) присвячені Мерілін Монро.
    • 19 червня 2011 року знамениту «відлітаючу сукню» Мерілін Монро (відомий кадр із кінострічки «Сверблячка сьомого року») продано на торгах аукціонного дому Profile in History в Лос-Анджелесі за 4,6 мільйона доларів[189].
    • 15 липня 2011 року в Чикаго відкрита 8-метрова скульптура «Мерілін назавжди». Скульптура зображає Монро в момент, коли вона в кінокомедії «Сверблячка сьомого року» 1955 року стояла на вентиляційній решітці на перетині 52-ої вулиці й Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку, а потік повітря розвіював угору її сукню. Скульптор — Сьюард Джонсон. Навесні 2012 року композицію планується демонтувати[190].
    • На честь акторки названо астероїд 3768 Монро.
    • Мерілін мала IQ понад 160 балів.
    • В дитинстві акторку ледь не задушила бабуся, хвора на шизофренію.
    • Найбільший заробіток Монро склав 300 000 доларів (В джазі тільки дівчата).

    Політичні погляди[ред. | ред. код]

    За свідченням подруги і секретаря Мерилін Монро, Патрісії Ньюкомб, Мерилін безуспішно просила репортера, який брав у неї останнє інтерв'ю, щоб він закінчив статтю про неї її словами: «Те, чого справді потребує світ, це реальне відчуття спорідненості. Всі: зірки, робочі, негри, євреї, араби — ми всі брати. Будь ласка, не виставте мене несерйозною. Завершіть інтерв'ю тим, у що я вірю»[191].

    Монро дружила з чорношкірою джаз-співачкою Еллою Фіцджеральд і допомогла їй у кар'єрі. Елла Фіцджеральд пізніше розповідала: «Я по-справжньому зобов'язана Мерілін Монро... це через неї я стала грати в „Mocambo“, дуже популярному нічному клубі 50-х років. Вона особисто зателефонувала власникові клубу і сказала йому, що хоче, щоб мене негайно прийняли, і якщо він зробить це, то вона братиме передній столик (в цьому клубі) кожної ночі. Вона сказала йому, — і це була правда, завдяки її статусу суперзірки, — що преса буде божеволіти. Господар відповів „так“, і Мерілін була там, за столиком, кожного вечора. Преса пішла за борт. Після цього мені ніколи вже не доводилося грати в невеликому джаз-клубі. Вона була незвичайною жінкою, трохи попереду свого часу. І вона про це не знала»[192].

    1962 року в Мексиці вона була відкрито пов'язана з американцями, яких ФБР визнало як комуністів, як от Фредерік Вандербільт Філд. Дочка останнього психіатра Монро, Джоана Гринсон, сказала, що акторка «захоплювалась рівними правами, правами для чорношкірих, правами для бідних. Вона ототожнювала себе з робітниками»[193].

    Спадщина[ред. | ред. код]

    Промофото Мерилін Монро для фільму «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953)

    За даними Керівництва масової культури США, "як ікона американської поп-культури, Монро має мало конкурентів за популярністю включаючи Елвіса Преслі і Міккі Мауса... жодна інша зірка не дарувала такого широкого спектру емоцій – від пристрасті до жалю, від заздрості до докорів совісті[194]. Історикиня Гейл Левін[en] заявила, що Монро можливо «найфотографованіша людина 20-го століття»[195], а Американський інститут кіномистецтва поставив її на шосте місце в списку 100 найвизначніших зірок американського кіно за 100 років за версією AFI. Смітсонівський інститут включив її в список «100 найбільш значущих американців усіх часів»[196], а телеканал VH1 помістив її в десятку лідерів рейтингу найбільших ікон поп-культури XX століття[197][198]. Про Мерилін Монро написано сотні книг, вона є героїнею фільмів, вистав, опер, пісень, акторка вплинула на мистецьку сферу цілком, як от Енді Воргол і Мадонна[199]. Крім того, Монро залишається цінним брендом[200], її образ та ім'я ліцензовано для сотень продуктів, вона фігурує в рекламі транснаціональних корпорацій і брендів, таких як «Max Factor[en]», «Chanel», «Mercedes-Benz», і «Absolut Vodka»[201][202].

    Неминуща популярність Монро пов'язана з її суперечливим іміджем. З одного боку, вона залишається секс-символом, іконою краси і однією з найвідоміших зірок класичного Голлівудського кіно[203][204][205]. Її також запам'ятали за непересічне життя, травматичне дитинство, боротьбу за професійну повагу та несподівану смерть і теорії змови навколо неї[206]. Про Мерилін Монро писали вчені і журналісти, зацікавлені питаннями гендерної рівності та фемінізму[207], такі як Глорія Стейнем, Жаклін Роуз[en], Моллі Гаскелл і Лоїс Банер[208][209][210]. Такі як Стайнем бачать Монро жертвою студійної системи. Інші відзначали її активну роль у власній кар'єрі та участь у створенні власного іміджу[211][208].

    Завдяки контрасту між славою Монро та її особистим життям, вона тісно залучена в ширшу дискусією про такі сучасні феномени, як ЗМІ, слава і споживацька культура[212]. За даними історикині Сюзанни Хемща, через актуальність Монро в даний час обговорюється питання про її вплив на сучасне суспільство: «Монро ніколи повністю не перебуває в одному часі або місці, але залишається поверхнею, на якій будується вся американська культура і виступає як культурний тип, який можна відтворити, трансформувати в нові контексти і прийняти іншими людьми»[212]. Аналогічно, Лоїс Банер назвала Монро «вічним перевертнем», який створюється заново у кожного покоління[213].

    Зірка Мерилін Монро на Голлівудській «Алеї слави»

    У той час як Мерилін Монро залишається найважливішим культурним символом, критики сперечаються про її спадщину як акторки. Девід Томсон[en] назвав її кінороботи "пустими"[214], а Полін Кейл написала, що вона не вміла грати, а швидше використовувала відсутність акторських навичок, щоб повеселити публіку: «У неї вистачило розуму або вульгарності або відчаю, щоб перетворити ніщо в обов'язки – і навпаки, вона робила те, що інші мали добрий смак не робити»[215]. На думку Пітера Бредшоу, Монро була талановитою комедійною акоркою, яка "розуміла, як комедія досягає свого ефекту"[216], а Роджер Еберт писав: «Дивацтва і неврози Монро на знімальних майданчиках стали відомими, але студії мирилися з нею ще довго після того, як будь-яка інша акторка була б шантажованою, тому що те, що глядачі отримували на екрані від неї, було чарівним»[217]. Джонатан Розенбаум заявив, що її гра містить перекручену сексистську тематику і що труднощі зі сприйняттям інтелекту Монро у деяких людей походять з репресивної епохи, коли вважалося, що жінки не повинні бути розумними[218].

    Мерилін Монро присвячені пісні Леді Гаги «Government Hooker» і «Dance in the Dark», Blue System «The Wind Cries (Who Killed Norma Jean)», Марка Ешлі «Marilyn's Dream», Флорана Мота «Marylin», Глена Данціга «Who Killed Marylin» і Елтона Джона «Candle in the Wind», Джейн Біркін «Norma Jean Baker», Нікі Мінаж «Marilyn Monroe», Лани Дель Рей «Marilyn Monroe», Фаррелла Вільямса «Marilyn Monroe», Аманди Лепор «Marilyn».

    2010 року на екрани вийшов ролик «Coco Mademoiselle», в основі сюжету якого історія романтичних стосунків Монро і фотографа Дугласа Кіркланда. 19 червня 2011 року знамениту «летючу сукню» Монро (кадр з кінострічки «Сверблячка сьомого року») продано на торгах аукціонного будинку «Profile in History» в Лос-Анджелесі за 4,6 мільйона доларів[219]. 15 липня 2011 року в Чикаго відкрито восьмиметрову скульптуру «Мерілін назавжди», що зображує Монро в момент, коли вона в кінокомедії «Сверблячка сьомого року» (1955) стояла на вентиляційній решітці на перетині 52-ї вулиці і Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку, а потік повітря піднімав угору її сукню. Скульптор — Сьюард Джонсон[220].

    Австралійська фотографиня Поліксені Папапетру звернулася до образу Монро у серії «В пошуках Мерілін» (англ. «Seaching for Marilyn», 2002): змімала трансвестита-імітатора (Бен Якобсон, «він знає всю її міміку і жести. Насправді мені не довелося направляти його», «Якобсон, перетворившись у Мерилін і жінку, займається трансформацією також, як Норма Джин Бейкер, коли вона перетворювалася на Мерилін Монро» — стверджувала Папапетру), щоб представити Монро як творіння Голлівуду, штучно створену особу, яка постійно змінювалася в залежності від того, що від неї чекали обивателі[221].

    2011 року у світовий прокат вийшов фільм «7 днів і ночей з Мерилін», роль Монро у якому виконала Мішель Вільямс. Фільм розповідає про час, проведений мисткинею з Лоуренсом Олів'є у роботі над фільмом «Принц і танцівниця» (1957). Мерилін Монро вимовила «крилаті» фрази «Не хвилюватися, а хвилювати», «Я люблю красивих чоловіків! Але серед нас їх дуже мало... Ви можете назвати ім'я красивого чоловіка? Радж Капур, Кларк Гейбл, Лоуренс Олів'є і все, мабуть!», «Дайте дівчині пару туфель на шпильках, і вона завоює весь світ!». Фотографія Мерилін Монро була на обкладинці першого номера журналу «Playboy» 1953 року. Згідно з Гардіан, про Мерилін Монро написано близько трьохсот книг, дисертацій та ін[222]. Перша і єдина прижиттєва публікація була 1961 року — «Мерилін Монро» біографа Моріса Золотова. 8 лютого 1960 року Мерилін Монро удостоєно іменної зірки на Голлівудській «Алеї слави»[223].

    Фільмографія[ред. | ред. код]

    Рік Фільм Оригінальна назва Роль
    1947 Жахлива міс Пілгрим The Shocking Miss Pilgrim Оператор на телефоні
    1947 Небезпечні роки Dangerous Years Іві
    1948 Скудда-у! Скудда-ей! Scudda Hoo! Scudda Hay! Дівчина в каное (сцени на озері)
    Дівчина, що виходить з церкви
    1948 Хористки Ladies of the Chorus Пеґґі Мартин
    1949 Щаслива любов Love Happy Клієнтка Груніона
    1950 Квиток в Томагавк A Ticket to Tomahawk Клара
    1950 Правий хрест Right Cross Dusky Ledoux
    1950 Вогняна куля The Fireball Полли
    1950 Асфальтові джунглі The Asphalt Jungle Анджела Фінлей
    1950 Все про Єву All About Eve Місс Казвелл
    1951 Любовне гніздечко Love Nest Роберта 'Боббі' Стівенс
    1951 Молодшою себе і не відчуєш As Young as You Feel Ґаррієт
    1951 З життя рідного міста Home Town Story Ірис Мартин
    1951 Анумо одружимося Let's Make It Legal Джойс Маннеринг
    1952 Нічне зіткнення Clash by Night Пеґґі
    1952 Ми не одружені! We're Not Married Аннабел Джоунс Норріс
    1952 Вождь червоношкірих та інші (За новелами О. Генрі) O. Henry's Full House Проститутка («Фараон и хорал»)
    1952 Мавпячі зайняття Monkey Business Місс Луїс Лорел
    1952 Можна входити без стуку Don't Bother to Knock Нелл Форбс
    1953 Ніагара Niagara Роуз Луміс
    1953 Як вийти заміж за мільйонера How to Marry a Millionaire Пола Дебвойс
    1953 Джентльмени надають перевагу білявкам Gentlemen Prefer Blondes Лорелей Лі
    1954 Нема кращого бізнесу за шоу-бізнес There's No Business Like Show Business Вікі Ґоффман / Вікі Паркер
    1954 Річка, з якої не повертаються River of No Return Кей Вестон
    1955 Сверблячка сьомого року The Seven Year Itch Дівчина
    1956 Автобусна зупинка Bus Stop Шері
    1957 Принц і танцівниця The Prince and the Showgirl Елсі Марина
    1959 У джазі тільки дівчата Some Like It Hot Серденько Кейн Ковальчик
    1960 Займемося коханням Let's Make Love Аманда Делл
    1961 Неприкаяні The Misfits Рослін Тейбер
    1962 Щось має статися Something's Got to Give Еллен Ваґстафф Арден

    Пісні[ред. | ред. код]

    Рік Назва фільму Назва пісні
    1948 Ladies of the Chorus Every Baby Needs a Da-Da-Daddy
    Anyone Can See I Love You
    Ladies Of The Chorus
    1950 A Ticket to Tomahawk Oh, What a Forward Young Man You Are
    1953 Niagara Kiss
    1953 Gentlemen Prefer Blondes Two Little Girls from Little Rock
    When Love Goes Wrong
    Bye Bye Baby
    Diamonds Are a Girl's Best Friend
    Four French Dances — Sur le balcon, La Tentateur, Sol taire, Parle d'affair
    Down Boy
    When The Wild Wild Women Go Swimmin' Down In the Bimini Bay'
    1953 Recordings for RCA She Acts Like A Woman Should
    You'd Be Surprised
    A Fine Romance
    Do It Again
    1954 River of No Return I'm Gonna File My Claim
    One Silver Dollar
    Down In The Meadow
    River Of No Return
    1954 There's No Business Like Show Business Heat Wave
    Lazy
    After You Get What You Want
    A Man Chases a Girl
    1956 Bus Stop That Old Black Magic
    1957 The Prince and the Showgirl I Found a Dream
    1959 У джазі тільки дівчата (Some Like It Hot) Runnin' Wild
    I Wanna Be Loved By You
    I'm Through With Love
    Some Like It Hot
    1960 Let's Make Love My Heart Belongs to Daddy
    Specialization
    Let's Make Love
    Incurably Romantic
    1962 Happy Birthday, Mr. President

    Примітки[ред. | ред. код]

    1. а б в г Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118583549 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
    2. а б в Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    3. Marilyn Monroe Biography
    4. Свідоцтво про народження — 1926.
    5. SNAC — 2010.
    6. Chapman, 2001
    7. Hertel, Howard; Heff, Don (6 серпня 1962). Marilyn Monroe Dies; Pills Blamed. Los Angeles Times (en) (Tribune Publishing). Процитовано September 23, 2015. 
    8. Vogel, 2014, с. 11
    9. Badman, 2012, с. 65
    10. B джазе только девушки. Awards (en). IMDb. Процитовано 2015-08-31. 
    11. Wilkerson Tichi, Marcia Borie. Hollywood legends: the golden years of the Hollywood reporter. — Tale Weaver Publishing, 1988. — С. 323.
    12. John Huston. The Legend Of Marilyn Monroe, documentary — Stage 67, 1966.
    13. Spoto, Donald. Marilyn Monroe : the biography. — Eagle Large Print, USA, 1993. — ISBN 9780792717362.
    14. Слухи о Монро. Архів оригіналу за 14 серпень 2011. Процитовано 13 серпень 2011. 
    15. Banner, 2012, с. 32–33
    16. Banner, 2012, с. 35
    17. Churchwell, 2004, с. 155–156
    18. Meryman, Richard (14 сентября 2007). Great interviews of the 20th century: "When you're famous you run into human nature in a raw kind of way". The Guardian (en) (Guardian Media Group). Процитовано October 21, 2015. 
    19. Banner, 2012, с. 62–64
    20. Taraborrelli JR (2009). The Secret Life of Marilyn Monroe. New York: Grand Central Publishing, pp. 81-83.
    21. Daniel Schechter, Erica Willheim (2009). Evaluation of possible child sexual abuse and its sequelae in the case of an adult female patient. In JW Barnhill (Ed.) Approach to the Psychiatric Patient. American Psychiatric Association Press. pp. 328—332.
    22. Spoto 2001, pp. 67–69; Banner 2012, p. 86.
    23. Spoto, 2001, с. 67–69
    24. McLellan, Dennis (18 серпня 2005). James Dougherty, 84; Was Married to Marilyn Monroe Before She Became a Star. Los Angeles Times (en). Процитовано May 13, 2011. 
    25. "Personal Letter from a 16-Year Old Marilyn Monroe Sells for $52,460 at Bonhams & Butterfields" (en). artdaily.org. 20 квітня 2011. Архів оригіналу за 2012-10-17. Процитовано 2011-05-07. 
    26. The Radioplane Target Drone. 
    27. Spoto, 2001, с. 95–107
    28. Spoto, 2001, с. 110–111
    29. Banner, 2012, с. 119
    30. Spoto, 2001, с. 112–114
    31. Spoto, 2001, с. 114
    32. Spoto, 2001, с. 109
    33. McLellan, James (18 серпня 2005). James Dougherty, 84; Was Married to Marilyn Monroe Before She Became a Star. Los Angeles Times (en). Процитовано September 17, 2017. 
    34. Spoto, 2001, с. 118–119
    35. Spoto, 2001, с. 120–121
    36. Spoto, 2001, с. 122–126
    37. а б Spoto, 2001, с. 133–134
    38. Churchwell, 2004, с. 59
    39. Spoto, 2001, с. 141–144
    40. Banner, 2012, с. 148
    41. Summers, 1985, с. 43
    42. Spoto, 2001, с. 151–153
    43. Banner, 2012, с. 149
    44. Churchwell, 2004, с. 59–60
    45. а б Spoto, 2001, с. 159–162
    46. Spoto, 2001, с. 168–170
    47. Spoto, 2001, с. 183, 191
    48. Churchwell, 2004, с. 60
    49. Spoto, 2001, с. 192
    50. Muir, Florabel (19 жовтня 1952). Marilyn Monroe Tells: How to Deal With Wolves. Chicago Tribune (en) (Tribune Publishing). Процитовано October 18, 2015. 
    51. Hopper, Hedda (4 травня 1952). They Call Her The Blowtorch Blonde. Chicago Tribune (en) (Tribune Publishing). Процитовано October 18, 2015. 
    52. Kahana, Yoram (30 січня 2014). Marilyn: The Globes' Golden Girl (en). Hollywood Foreign Press Association (HFPA). Процитовано September 11, 2015. 
    53. Spoto, 2001, с. 224–225
    54. Spoto, 2001, с. 194–195
    55. Clash By Night (en). American Film Institute. Процитовано August 8, 2015. 
    56. Spoto, 2001, с. 196–197
    57. Crowther, Bosley (19 липня 1952). Don't Bother to Knock. The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано August 8, 2015. 
    58. Review: Don't Bother to Knock. Variety (en) (Penske Media Corporation). 31 грудня 1951. Процитовано August 8, 2015. 
    59. Spoto, 2001, с. 200
    60. а б Churchwell, 2004, с. 62
    61. Churchwell, 2004, с. 238
    62. Filmmaker Interview — Gail Levin (en). PBS. 19 липня 2006. Процитовано June 28, 2016. 
    63. Spoto, 2001, с. 139, 195, 233–234, 241, 244, 372
    64. Churchwell, 2004, с. 257–264
    65. Banner, 2012, с. 189–190, 210-211
    66. The 2006 Motion Picture Almanac, Top Ten Money Making Stars (en). Quigley Publishing Company. Архів оригіналу за December 21, 2014. Процитовано August 25, 2008. 
    67. Churchwell, 2004, с. 233
    68. Churchwell, 2004, с. 25, 62
    69. Niagara Falls Vies With Marilyn Monroe. The New York Times (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). January 22, 1953. Процитовано October 18, 2015. 
    70. Review: 'Niagara'. Variety (Penske Media Corporation). December 31, 1952. Процитовано October 18, 2015. 
    71. Brogdon, William (1 липня 1953). Gentlemen Prefer Blondes. Variety (en) (Penske Media Corporation). Процитовано October 18, 2015. 
    72. Crowther, Bosley (16 липня 1953). Gentlemen Prefer Blondes. The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано October 18, 2015. 
    73. Spoto, 2001, с. 250
    74. Solomon, 1988, с. 89
    75. а б Churchwell, 2004, с. 217
    76. Churchwell, 2004, с. 68
    77. Churchwell, 2004, с. 68, 208–209
    78. Spoto, 2001, с. 260
    79. Spoto, 2001, с. 262–263
    80. Churchwell, 2004, с. 241
    81. Spoto, 2001, с. 267
    82. а б Spoto, 2001, с. 271
    83. Churchwell, 2004, с. 66–67
    84. а б Spoto, 2001, с. 283–284
    85. Spoto, 2001, с. 331
    86. Spoto, 2001, с. 158–159, 252–254
    87. Spoto, 2001, с. 303
    88. Spoto, 2001, с. 302–303
    89. а б Spoto, 2001, с. 301–302
    90. Spoto, 2001, с. 338
    91. Spoto, 2001, с. 302
    92. Monroe, 2010, с. 78-81
    93. Spoto, 2001, с. 327
    94. Spoto, 2001, с. 350
    95. Spoto, 2001, с. 310–313
    96. а б в Spoto, 2001, с. 339–340
    97. а б Banner, 2012, с. 296–297
    98. а б Spoto, 2001, с. 341
    99. Spoto, 2001, с. 345
    100. Spoto, 2001, с. 343–345
    101. Spoto, 2001, с. 364–365
    102. Schreck, Tom (листопад 2014). Marilyn Monroe’s Westchester Wedding; Plus, More County Questions And Answers. Westchester Magazine (en). 
    103. Meyers, 2010, с. 156–157
    104. Banner, 2012, с. 256
    105. Spoto, 2001, с. 352–357
    106. Spoto, 2001, с. 352–354
    107. Banner, 2012, с. 254
    108. Spoto, 2001, с. 358
    109. Spoto, 2001, с. 372
    110. а б Churchwell, 2004, с. 258–261
    111. Spoto, 2001, с. 370–379
    112. Churchwell, 2004, с. 69
    113. а б Banner, 2012, с. 346
    114. Spoto, 2001, с. 381–382
    115. Spoto, 2001, с. 392–393
    116. Spoto, 2001, с. 406–407
    117. а б Churchwell, 2004, с. 274–277
    118. Churchwell, 2004, с. 271–274
    119. Spoto, 2001, с. 389–391
    120. Banner, 2012, с. 325 on it being a comedy on gender
    121. Banner, 2012, с. 325
    122. Churchwell, 2004, с. 626
    123. Spoto, 2001, с. 406
    124. Review: 'Some Like It Hot'. Variety (en) (Penske Media Corporation). 24 лютого 1959. Процитовано October 21, 2015. 
    125. Some Like It Hot (en). American Film Institute. Процитовано September 5, 2015. 
    126. Christie, Ian (вересень 2012). The top 50 Greatest Films of All Time (en). British Film Institute. Процитовано September 5, 2015. 
    127. а б Churchwell, 2004, с. 71
    128. Spoto, 2001, с. 410–415
    129. Churchwell, 2004, с. 72
    130. Crowther, Bosley (9 вересня 1960). Movie Review: Let's Make Love (1960). The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано October 18, 2015. 
    131. Hopper, Hedda (25 серпня 1960). Hedda Finds Marilyn's Film 'Most Vulgar'. Chicago Tribune (en) (Tribune Publishing). Процитовано October 18, 2015. 
    132. Banner, 2012, с. 335
    133. а б Churchwell, 2004, с. 266
    134. Spoto, 2001, с. 429–430
    135. Tracy, 2010, с. 109
    136. Spoto, 2001, с. 450–455
    137. The Misfits. Variety (en). 31 грудня 1960. Процитовано November 16, 2016. 
    138. Crowther, Bosley (2 лютого 1961). Movie Review: The Misfits (1961). The New York Times (en) (Arthur Ochs Sulzberger, Jr.). Процитовано October 18, 2015. 
    139. Andrew, Geoff (17 червня 2015). A Film That Fate Helped Make a Classic: The Misfits (en). British Film Institute. Процитовано September 10, 2015. 
    140. Tracy, 2010, с. 96
    141. McNab, Geoffrey (12 червня 2015). The Misfits, film review: Marilyn Monroe gives an extraordinary performance. The Independent (en). Процитовано November 16, 2016. 
    142. Spoto, 2001, с. 453–454
    143. Spoto, 2001, с. 453, for a new role, 466–467 for operations, 456–464 for psychiatric hospital stays
    144. Spoto, 2001, с. 456–459
    145. а б Spoto, 2001, с. 465–470, 484–485
    146. Churchwell, 2004, с. 258, for the involvement of MMP
    147. Banner, 2012, с. 398
    148. Spoto, 2001, с. 523
    149. Churchwell, 2004, с. 74
    150. Spoto, 2001, с. 535
    151. а б Churchwell, 2004, с. 75
    152. Spoto, 2001, с. 535–536
    153. Banner, 2012, с. 401
    154. Banner, 2012, с. 411
    155. Kormam, Seymour (18 серпня 1962). Marilyn Monroe Ruled 'Probable Suicide' Victim. Chicago Tribune. Tribune Publishing. Процитовано October 21, 2015. 
    156. Banner, 2012, с. 411–413
    157. а б Banner, 2012, с. 427
    158. Hopper, Hedda (6 серпня 1962). Pill Death Secret Goes With Marilyn. Chicago Tribune. Tribune Publishing. Процитовано September 23, 2015. 
    159. Brilliant Stardom and Personal Tragedy Punctuated the Life of Marilyn Monroe. The New York Times. Arthur Ochs Sulzberger, Jr. 6 серпня 1962. Процитовано September 23, 2015. 
    160. Top 10 Celebrity Grave Sites: Marilyn Monroe. Time. Time Inc. Процитовано October 15, 2015. 
    161. Churchwell, 2004, с. 297–318, for different theories proposed by Spoto, Summers, Brown & Barham, and Donald Wolfe
    162. Spoto, 2001, с. 606
    163. Churchwell, 2004, с. 33
    164. а б Banner, 2012, с. 124, 177
    165. Stacey, Michelle (май 2008). Model Arrangement. Smithsonian Institution. Процитовано September 11, 2015. 
    166. Banner, 2012, с. 238
    167. Banner, 2012, с. 38, 175, 343
    168. Churchwell, 2004, с. 21–26, 181–185
    169. а б Dyer, 1986, с. 19–20
    170. Banner, 2012, с. 44–45
    171. Banner, 2012, с. 273–276
    172. Dotinga, Randy (3 серпня 2012). Marilyn Monroe: Anything but a dumb blonde. The Christian Science Monitor (en). Процитовано June 16, 2016. 
    173. Banner, 2012, с. 244
    174. Banner, 2012, с. 170–171
    175. Banner, 2012, с. 201
    176. а б Dyer, 1986, с. 19, 20
    177. Harris, 1991, с. 40–44
    178. Dyer, 1986, с. 29–39
    179. Dyer, 1986, с. 57, quoting Haskell
    180. Dyer, 1986, с. 40
    181. Banner, 2012, с. 254–256
    182. Banner, 2012, с. 8
    183. Banner, 2012, с. 239–240
    184. Handyside, 2010, с. 1–16
    185. Handyside, 2010, с. 2, quoting Mulvey
    186. Spoto, 2001, с. 396
    187. Solomon, 2010, с. 110
    188. From the archives: Sex Symbol Diana Dors Dies at 52. The Guardian. 5 мая 1964. Процитовано September 11, 2015. 
    189. «Відлітаюча» сукня Мерілін Монро продана за $ 4,6 млн
    190. У Чикаго з'явилася величезна скульптура Мерілін Монро: кожен може заглянути їй під сукню
    191. Marilyn Monroe - Still Life | American Masters. PBS. 2006-07-19. Архів оригіналу за 2012-08-17. Процитовано 2012-09-06. 
    192. The Official Web Site of Ella Fitzgerald. Архів оригіналу за 2012-08-17. Процитовано 2012-09-06. 
    193. Marilyn Monroe | Reader's Digest Version. Rd.com. Архів оригіналу за 2012-08-17. Процитовано 2012-09-06. 
    194. Chapman, 2001, с. 542–543
    195. Filmmaker interview – Gail Levin. Public Broadcasting Service. 19 липня 2006. Процитовано July 11, 2016. 
    196. Frail, T.A. (17 листопада 2014). Meet the 100 Most Significant Americans of All Time. Smithsonian Institution. Процитовано September 10, 2015. 
    197. Beatles Named 'Icons of Century'. BBC. 16 жовтня 2005. Процитовано 10 вересня 2015. 
    198. VH1. "The 200 Greatest Pop Culture Icons Complete Ranked List". Прес-реліз. Переглянутий September 10, 2015.
    199. Schneider, Michel (16 листопада 2011). Michel Schneider's Top 10 Books About Marilyn Monroe. The Guardian. Guardian Media Group. Процитовано August 30, 2015. 
    200. The Blond Marilyn Monroe. Time. 14 червня 1999. Процитовано August 30, 2015. 
    201. Churchwell, 2004, с. 33, 40
    202. Churchwell, Sarah (9 січня 2015). Max Factor Can't Claim Credit for Marilyn Monroe. The Guardian (en). Guardian Media Group. Процитовано August 30, 2015. 
    203. Churchwell, 2004, с. 8
    204. Stromberg, Joseph (5 серпня 2011). Remembering Marilyn Monroe. Smithsonian Institution. Процитовано 10 вересня 2015. 
    205. Wild, Mary (29 травня 2015). Marilyn: The Icon. British Film Institute. Процитовано September 10, 2015. 
    206. Fuller & Lloyd 1983, p. 309; Steinem & Barris 1987, pp. 13–15; Churchwell 2004, p. 8.
    207. Happy Birthday, Marilyn. The Guardian. Guardian Media Group. 29 травня 2001. Процитовано August 30, 2015. 
    208. а б Rose, 2014, с. 100–137
    209. Haskell, 1991, с. 254–265
    210. Banner, Lois (21 липня 2012). Marilyn Monroe: Proto-feminist?. The Guardian. Guardian Media Group. Процитовано November 7, 2015. 
    211. Haskell, Molly (22 листопада 1998). Engineering an Icon. The New York Times. Arthur Ochs Sulzberger, Jr. Процитовано August 30, 2015. 
    212. а б Hamscha, 2013, с. 119–129
    213. Banner, Lois (5 серпня 2012). Marilyn Monroe, the Eternal Shape Shifter. Los Angeles Times. Tribune Publishing. Процитовано August 30, 2015. 
    214. Thomson, David, David (6 серпня 2012). The Inscrutable Life and Death of Marilyn Monroe. New Republic. Процитовано August 30, 2015. 
    215. Marilyn: A Rip-Off With Genius. The New York Times. Arthur Ochs Sulzberger, Jr. 22 липня 1973. Процитовано August 30, 2015author=Kael, Pauline. 
    216. Bradshaw, Peter (9 травня 2012). Cannes and the Magic of Marilyn Monroe. The Guardian. Guardian Media Group. Процитовано August 30, 2015. 
    217. Ebert, Roger (9 січня 2000). Some Like It Hot. Roger Ebert.com. Процитовано July 11, 2016. 
    218. Rosenbaum, Jonathan (1 грудня 2005). Marilyn Monroe's Brains. Chicago Reader. Процитовано August 30, 2015. 
    219. «Улетающее» платье Мэрилин Монро продано за $4,6 млн
    220. В Чикаго появилась огромная скульптура Мэрилин Монро: каждый может заглянуть ей под платье
    221. Hawker, Philippa. .
    222. Happy birthday, Marilyn (en). guardian.co.uk. 29 травня 2001. Архів оригіналу за 2012-10-17. Процитовано 2012-09-06. 
    223. Marilyn Monroe. Walk of Fame. Архів оригіналу за 2012-08-17. Процитовано 2012-08-14. 

    Джерела[ред. | ред. код]

    • AMERICANA II: English-Russian Encyclopedic Dictionary. Edited by Prof. G.V. Chernov. © M.V. Vasyanin, O.N. Grishina, I.V. Zubanova, A.N. Natarov, Y.B. Sannikova, O.A. Tarkhanova, G.V. Chernov, S.G. Chernov; 2005. 21,000 entries. (англ.) (рос.)

    Література[ред. | ред. код]

    • Саммерс Ентоні. Богиня. Таємниці життя й смерті Мерілін Монро./ Переклад з англійської Заміловой Т. Н. — Смоленськ: Русіч, 1997 (Серія «Жінка-міф») ISBN 5-88590-530-4

    Посилання[ред. | ред. код]