Уряд Української Народної Республіки в екзилі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Уряд Української Народної Республіки в екзилі (на еміграції, у вигнанні), або Державний центр Української Народної Республіки (ДЦ УНР)[1] — сукупність законодавчих та виконавчих українських органів влади, які внаслідок більшовицької окупації УНР перебували спочатку частково (кінець 1919 року), а з кінця 1920 року цілком — поза межами УНР, на території Польщі в Тарнові (деякі установи в Ченстохові); згодом державні установи діяли в містах Варшава, Париж, Прага[джерело?], Ваймар, Кісінген, Мюнхен, Філадельфія[2]. 10-та Надзвичайна сесія УНРади визнала правонаступником ДЦ УНР в екзилі державу Україна і ухвалила рішення про передачу повноважень та атрибутів державної влади новообраному Президентові України.[2]

Правова база[ред.ред. код]

Правовою основою уряду УНР були «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» і «Закон про Державну Народну Раду», затверджені 12 листопада 1920 Директорією в Україні. Ці акти, базуючись на законах Трудового конгресу України, передали Державній народній раді законодавчі функції та контроль над урядом УНР. Однак до скликання цієї Ради її функції було покладено на Раду Народних Міністрів, а голова Директорії виконував функції глави держави, затверджував закони, договори, призначення, представництво перед іноземними державами. Главу Директорії, на випадок неможливості виконувати обов'язки, заступала колегія, а в разі неможливості її скликати — голова Ради Народних Міністрів.

Структура[ред.ред. код]

  • Виконавчі органи — Президент (у 1921—1944 роках — Головний отаман), Рада Міністрів (1921—1992)[2]
  • Законодавчі органи — Рада Республіки, Українська Національна Рада

Керівники[ред.ред. код]

Головою Директорії (главою держави) до 25 травня 1926 був Симон Петлюра, згодом — Андрій Лівицький; у 19391940 рр. цю посаду займав В'ячеслав Прокопович. Виконавчим органом державного центру була Рада Народних Мініністрів УНР, яку очолювали Андрій Лівицький (19201921 і 19221926), Пилип Пилипчук (19211922), В'ячеслав Прокопович (19261939), Олександр Шульгин (19391940), по другій світовій війні Кость Паньківський (19451948). Під час другої світової війни уряд УНР не діяв, але Андрій Лівицький підписував документи як голова Директорії. Після закінчення війни реформовано склад уряду, до якого увійшли діячі деяких партій з Західної України й організованої громадськості з підрадянської України.

Прем'єр-міністром уряду Української Народньої Республіки в екзилі в 1974-1980 був Теофіль Леонтій. До 1989 року президентом УНР був Андрій Лівицький, з 1989-го — Микола Плав'юк.

Діяльність[ред.ред. код]

Внутрішня політика[ред.ред. код]

Уряд УНР в екзилі діяв через різні міністерства й установи. На внутрішню відтінку через опозицію деяких партій до політики екзильного уряду УНР йому не вдалося створити координаційного політичного осередку, а державний центр часто трактовано як окрему партію («уенерівці»). Труднощі середовища УНР почалися з підписання Варшавського договору (справа Галичини), згодом дійшла орієнтація на Польщу (члени уряду вважали це за «орієнтацію на Західну Европу»). Критиковано також ставлення уряду УНР до боротьби українців під Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною, бо він толерував окупацію й обмежувався вимогами задоволення «потреб української меншості». Внутрішнім ресортом керували О. Саліковський, О. Лотоцький, після Другої Світової війни — М. Ветухів (19451948). Підпорою екзильного уряду УНР була Українська Радикально-Демократична Партія (колишні есефи), яка давала більшість членів уряду. УСДРП до уряду УНР не входила, але лояльно ставилася до нього. Натомість УПСР під проводом М. Шаповала була рішуче проти екзильного уряду УНР. Те саме робили й гетьманці (Український Союз Хліборобів-Державників) та націоналісти (ОУН). Постава політичних угруповань Галичини, насамперед УНДО, зазнала еволюції від неґування (через Варшавський договір) до своєрідного толерування і навіть співпраці в конкретних політично-громадянських акціях.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Зовнішню діяльність здійснювали А. Ніковський, згодом О. Шульгин (до 1946). Спершу існували українські дипломатичні місії УНР в поодиноких країнах: К. Мацієвич — у Румунії, А. Лівицький — у Польщі, М. Словінський — у Чехо-Словаччині, Р. Смаль-Стоцький — у Німеччині, М. Василько — у Швейцарії, В. Мурський — у Туреччині, О. Шульгин — у Франції та ін. Остання проіснувала найдовше, інших було ліквідовано на початку 1920-х років. О. Шульгин, як голова місії УНР у Парижі, пізніше як міністр закордонних справ, утримував зв'язок з Ліґою Націй, протестуючи проти більшовицької окупації України і проти виступів радянської дипломатії чи проти терору та голоду в Україні. Деяку міжнародну діяльність виявляв уряд УНР через Українське Товариство для Ліґи Націй. Окремою ділянкою праці закордонної політики уряду УНР була організація співробітництва «підрадянських» народів — Прометейський рух, в якому, крім українців, брали участь представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану.

Військо[ред.ред. код]

Спеціальну увагу уряд УНР звертав на військовий ресорт (який очолювали ген. М.Безручко, В.Петрів, В.Сальський, М.Омелянович-Павленко), керуючи вишколом військових кадрів та організацією колишніх комбатантів. Деяке число старшин УНР працювали контрактовими офіцерами в польській армії. Для популяризації військової справи уряд УНР організував Українське Військово-Історичне Товариство, видавав журнал «Табор», «За Державність» та іншу літературу.

Культура[ред.ред. код]

Файл:ТРИЗУБ - Орган ДЦ УНР, рік 7 -1960 №41 (10,11,12).jpg
ТРИЗУБ - Орган ДЦ УНР, рік 7 -1960 №41 (10,11,12)
ДРУГА СЕСІЯ УНРади 1949.Обкладинка видання 1950 р.
П'ЯТА СЕСІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ. Обкладинка.

Громадсько-культурна діяльність екзильний уряд УНР налагоджував через співзвучні громадянські формації, що існували в різних країнах: Союз українських еміграційних організацій у Франції, Український центральний комітет у Польщі, Громадсько-допомоговий комітет укранських емігрантів у Румунії, Українське об'єднання в Чехо-Словаччині та ін., працю яких координувала Головна еміграційна рада (голова О.Шульгин). У Парижі 1926 року засновано Бібліотеку ім. С.Петлюри, яка зберігала архівні матеріали УНР.

1938 року уряд УНР заснував Українську могилянсько-мазепинську академію наук.

Заходами уряду УНР польський уряд заснував Український науковий інститут у Варшаві.

Неофіційним органом уряду УНР був тижневик «Тризуб» у Парижі (1925—1940), відновлений у 1959 році, засноване Українське Інформаційне Бюро після кожної Сесії Української Національної Ради видавало Матеріали і документи..

Члени уряду[ред.ред. код]

Уряд УНР в екзилі, обраний на десятій сесії УНРади 1989 року[3]

Реформація та розформування[ред.ред. код]

В екзилі державний центр існував без законодавчого органу, тільки короткотривало 1921 року в Тарнові діяла Рада Республіки, представницький орган УНР у складі делегатів партій, проф. і культурних організацій. Після другої світової війни голова Директорії А. Лівицький вирішив реорганізувати уряд УНР. Для цього створено 1947 Українську національну раду як передпарламент державного центру УНР в екзилі, що мав продовжувати ідейно і леґально традиції УНР з міжвоєнного часу.

22 серпня 1992 Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку. Це означало, що українська незалежна держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.

Офіційна заява ДЦ УНР звучала так[4]:

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки.

Дано в Києві, 22 серпня 1992 року.

За Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі

Микола Плав'юк
Президент УНР в екзилі,

Іван Самійленко
Голова Уряду УНР в екзилі

Михайло Воскобійник
Голова УНРади

Документальна спадщина[ред.ред. код]

Документальна спадщина Уряду Української Народної Республіки в екзилі зберігається у фондах Центрального державного архіву зарубіжної україніки — ЦДАЗУ, ф.35 «Державний центр Української народної республіки в екзилі» та у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України — ЦДАВО України, ф.5235.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]