Координати: 50°45′29″ пн. ш. 30°21′23″ сх. д. / 50.75806° пн. ш. 30.35639° сх. д. / 50.75806; 30.35639

Козаровичі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 24 лютого 2022, заснована на цій версії.
село Козаровичі
Герб Козаровичів Прапор Козаровичів
На в'їзді в село
На в'їзді в село
На в'їзді в село
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район Вишгородський район
Рада Козаровицька сільська рада
Код КАТОТТГ UA32100030140023944
Основні дані
Засноване 1428
Перша згадка 1428 (596 років)[2]
Населення 1804 осіб[1]
Поштовий індекс 07332
Географічні дані
Географічні координати 50°45′29″ пн. ш. 30°21′23″ сх. д. / 50.75806° пн. ш. 30.35639° сх. д. / 50.75806; 30.35639
Середня висота
над рівнем моря 		103 м
Водойми р. Ірпінь, Київське водосховище
Місцева влада
Адреса ради 07322, Київська обл., Вишгородський р-н, с. Козаровичі, вул. Бірківська, буд. 1
Карта
Козаровичі. Карта розташування: Україна
Козаровичі
Козаровичі
Козаровичі. Карта розташування: Київська область
Козаровичі
Козаровичі
Мапа
Мапа

CMNS: Козаровичі у Вікісховищі

Козаровичі — село у Вишгородському районі Київської області України. Розташоване над річкою Ірпінь біля Київського водосховища.

Орган місцевого самоврядування — Козаровицька сільська рада.

Історія

Історичний атлас Речі Посполитої. Епоха перелому з XVI-го на XVII-те століття. Карта № 8.

Поряд знаходиться значна багатошарова археологічна пам'ятка. Щодо походження назви «Козаровичі» немає достовірних відомостей. Можливо, вона походить від назви древнього племені хозар[3].

На старовинних картах Речі Посполитої кінця XVI-го — початку XVII-го століття село також позначалося як «Козажиче» (пол. Kozarzycze)[4].

Відповідно до книги Лаврентія Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії» (1864), про початок і заснування села не збереглося жодних переказів у місцевих мешканців[5].

Перші згадки про село датуються XV століттям. Козаровичі у другій половині XV століття були «землею господарською» або «королівською», і складали упосадження Київського замку і київських воєвод[3].

У складі Королівства Польського і Речі Посполитої (до 1795)

1511-го року Великий Князь Литовський і Король Польщі Сигізмунд І, та Михайлик Михаїл Михайлович королівським привілеєм надав Козаровичі Яцку Єльцю разом із землями над річкою Тетерів:

...з усіма людьми, з данинами медовими і грошовими, з землями пахотними, з ловами звіриними, з річками і з правом розширення, прибавлення і осадження людей; також зі звільненням цієї землі від служб осочницьких.

Оригінальний текст (пол.)
…ze wszystkimi ludźmi, daninami miodowemi i groszowemi, z ziemiami pasznemi, z łowy zwierzynnemi, z rzekami i z prawem rozszerzania, przybawiania i ludźmi osadzania; tudzieź z uwolnieniem tejźe ziemi od słuźb osoczniczych.

— Kozarowicze // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1883. — Т. IV. — S. 537. (пол.)

Яцко Єльц передає село своєму синові Федору, який у 1532-му продає Козаровичі київському воєводі Андрію Немировичу. Той, у свою чергу, у 1536-му продає їх Івану Горностаю, підскарбію Великого князівства Литовського, але за умови, що пожиттєве «тримання» залишається за воєводою.

У 1540-му король Сигізмунд І пише грамоту до «мужів козаровицьких», аби вони були послушні саме Горностаю. Іван Горностай постарався збільшити кількість мешканців села, запрошуючи нових поселенців.

У 1551-му році Іван Горностай передав половину Козаровичів старшому сину Івану, а другу половину — своєму брату Оникію Горностаю, маршалку господарському.

Іван Іванович Горностай помер бездітним, і Козаровичі перейшли у власність до його брата Гаврили Горностая. По смерті останнього у 1587-му році власником села став його син Ієронім[3]. Відомо, що Гаврило Горностай і його нащадки були кальвіністами за віровизнанням[6].

Він у 1594-му році призначив Козаровичі на довічне тримання своїй дружині Беаті.[3]

У 1605-му році Беата Горностай (у 2-му шлюбі Порицька) відступила довічне тримання своєму синові від першого шлюбу Самійлу Горностаю. Самійло Горностай заснував кальвіністську громаду (збір) у Козаровичах[6].

Самійло Горностай помер у Москві у 1618-му, залишивши по собі трьох малолітніх дітей; дружина його Теофіла з Горайських стала опікункою і адміністраторкою їх власності.

По смерті сина Михайла у 1637-му році, дві доньки Самійла Горностая Елизавета (заміжня за Андрієм Кристофом Дрогойовським) і Анна (заміжня за Рафалом Лещинським) розділили власність. У результаті поділу, Елизавета Дрогойовська отримала у спадок Козаровичі, Глібівку, Туровицю, Ясногородку, Сухолуччя і Добрятин, а також двір у Києві і площу у Київському замку. Анна Лещинська успадкувала Горностайпіль і Бородянку. По її смерті, її чоловік Рафал Лещинський продав половину Горностайполя і ключ бородянський своєму шурину Андрію Дрогойовському. Таким чином останній став власником колись Горностаєвої власності — козаровицького, бородянського і горностайпільського ключів.

Елизавета Дрогойовська мала одного сина Самійла Дрогойовського. По смерті свого чоловіка вона вийшла вдруге заміж за Миколу Абрамовича, воєводу Мстиславського, пізніше Троцького[3]. Відомо, що у 1640 —1660-х роках Козаровичі знаходились у користуванні Олександри Ободенської та її сина Костянтина Леона Ободенського: Елизавета Дрогойовська —Абрамович позичила у Олександри Ободенської «20 тисяч польською монетою і 2 тисячі і 200 золотих», а в заклад віддала Козаровичі, містечко Хелмин, села Глібівку і Литвинівку[7].

Абрамович помер приблизно у 1651-му, а незабаром потому і дружина його зійшла зі світу. Було це вже за часів Хмельниччини, і Козаровичі потрапили під владу козаків[3].

У 1660-му році Козаровичі разом з іншими сусідніми селами були даровані царем Олексієм Михайловичем Межигірському монастирю[8].

Цим же роком датується інвентар села Козаровичі, складений Костянтином Ободенським. Село мало 60 волок, з кожної волоки виплачувались[7]:

  • чиншевих грошей — по 3 злотих (всього з села 180 злотих),
  • 8 мірок вівса (кожна по злотому, виходило разом 480 злотих),
  • десяток льону (кожен по півзлотому, виходило разом 30 злотих),
  • всього 130 бильців меду з тих, хто володіє бортями (кожне по три злотих, разом 390 злотих),
  • Козаровицькі млини разом з корчмою — 1200 злотих,
  • засіви на полях, зібрані панщиною у цьому ж році для межигірських отців, дорівнювали 450 копам (кожна по 2 злотих, всього 900 злотих),
  • доходи від користування луками, ставками, озерами та третя риба від кожного улова — ще 300 злотих,
  • дві телиці (одна на Великдень, інша на Різдво, кожна по 10 злотих, всього 20 злотих).

Таким чином, щорічні доходи від села становили 3 500 злотих. Селяни мусили відпрацьовувати панщину два дні на тиждень, як влітку, так і взимку. Крім цього, з кожної волоки — ще по три курки, одному каплуну. Село повинно було щороку надати 16 возів чиншевих дров[7].

Самійло Дрогойовський після закінчення козацьких воєн намагався повернути свою власність і тому розпочав судовий процес з Межигірським монастирем, який виграв у 1671-му році, повернувши собі спадкове право на Козаровичі, Горностайпіль і Бородянку. Він помер близько 1678-го року, перед самою смертю перейшовши на католицизм. Кальвіністський збір у Козаровичах поступово занепав і зник без підтримки світського патрона[6]. Маєтки Самійла Дрогойовського перейшли його єдиній доньці Іоанні Катажині. Проте, вона стала черницею Св. Домініка у Львові і у 1681-му році переписала все своє майно Андрію Дрогойовському[3].

По смерті останнього, його власність була розділена між Станіславом і Адамом Харленськими, Колаковським, Змієвськими та іншими. Вони, однак, згодом продали Козаровичі Станіславу Антонію Щуці, реферандару, пізніше підскарбію Великого князівства Литовського, католику за віровизнанням.[3]

Станіслав Антоній Щука помер у 1710-му році, і його вдова Констанція Марія (у дівоцтві Потоцька) на підставі довічного тримання управляла Козаровичами. При ній, у 1720-му році, була збудована дерев'яна Покровська церква.

У 1731-му Констанція Марія Щука віддала українську маєтність своїй доньці Вікторії (у 1-му шлюбі за Яном Станіславом Контським). Її єдина донька Маріанна успадкувала по смерті матері Козаровичі, Горностайпіль, Бородянку, а також Радинь у Люблінському воєводстві.

Маріанна вийшла заміж у 1741-му році за Евстахія Потоцького, генерала артилерії в. кн. лит. і старости тлумацького, і таким чином внесла свою власність у дім Потоцьких. Подружжя мало шістьох дітей. По смерті батьків власність була розділена між усіма, і Каетан Потоцький успадкував ключ козаровицький (Козаровичі, Глібівка і Ясногородка), горностайпільський і бородянський.[3]

Від Каетана Потоцького у 1783-му Козаровичі купив Йосип Кучинський, староста ядовський.

У 1783-му році у селі мешкало 433 особи у 77 дворах[3][5]. Землі нараховувалось 12675 десятин[3] і трималося до 2000 шпанських (іспанських) овець[5].

У складі Російської імперії (1795—1917)

с. Козаровичі на військово-топографічній мапі Російської Імперії (мапі Шуберта Ф. Ф.), ряд 22, лист 9, 1868 рік

Від Каетана Потоцького вже після поділу Польщі купив село разом з Глібівкою і Ясногородкою Йосип Мошковський (Józef Morzkowski), суддя гродський дорогицький і презес київського головного суду. За нього, у 1803-му році, у Козаровичах була освячена римо-католицька каплиця.[3]

Йосип Мошковський відступив ці три села своєму брату Франциску Мошковському, який, у свою чергу, передав село своїй доньці Іоанні, дружині Теодора Михайла Бобр-Пьотровицького, статського радника[5] і маршалка волинської губернії[3].

Далі Козаровичі перейшли до їх доньки Людвіки, що була дружиною Морица Потоцького.[3]

На 1860-ті роки населення Козаровичів збільшилося удвічі і становило 910 осіб: 903 православних і 7 римських католиків[5] (або 7 чол. шляхти, за Руліковським[3]).

Відповідно до даних перепису населення Російської імперії 1897-го року, у Козаровичах мешкало 1662 особи, з них 815 чоловіків і 847 жінок. У селі проживало 1625 православних осіб[9].

На 1 січня 1900-го у Козаровичах було 382 двори і проживало 1670 осіб, з них 823 чоловіків і 847 жінок. Землі — 4675,25 десятин, з них 3512 десятин (75 %) належало поміщику, 36 десятин (1 %) — церкві, 1127,25 десятин (24 %) — селянам.[10]

Головне заняття мешканців — хліборобство, однак деякі з селян відправлялися на заробітки до Києва. Станом на 1900 рік село належало Вірі Петрівні Гамалій-Поповій. У селі на той час була одна православна церква, одна каплиця, одна церковно-приходська школа, 5 водяних млинів, одна кузня, один цегельний завод, що належав власниці маєтку, і один громадський запасний хлібний магазин, у якому на 1-ше січня 1900 року було на особу хліба: озимого — 416 чвертей та ярого — 210 чвертей. З оброчних статей була громадська запасна земля, що приносила доходу на рік до 50 руб.[10]

У 1901–1903-их роках у Козаровичах будувався новий, кам'яний, храм Покрова Пресвятої Богородиці на заміну старої дерев'яної церкви, збудованої ще у 1720-му. Проект нової церкви розробив архітектор Микола Горденін. 28 липня 1903-го новий храм освятив Флавіан, Митрополит Київський і Галицький. Будівництво церкви фінансувалося власниками козаровицького маєтку Вірою Петрівною Гамалій-Поповою та її чоловіком підполковаником гвардії Георгієм Івановичем Поповим[11]. Цю церкву зруйнували у 1935-му: її розібрали і з цегли побудували двоповерхову школу, бита ж цегла пішла на будівництво дороги до Димера[12].

У 1908-му році у селі створене споживче товариство[13].

Мешканці села були призвані до Російської армії під час Першої світової війни. У рос. «Именной список №1209 убитым, раненым и без вести пропавшим солдатам» містяться відомості про Лукашенко Луку Дем'яновича, який загинув 24 березня 1915 року[14].

Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви Покрова Пресвятої Богородиці с. Козаровичі Димерської волості Київського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України http://cdiak.archives.gov.ua/baza_geog_pok/church/koza_004.xml

Під час Української революції (Перші визвольні змагання, 1917—1921)

За періоду Української держави (Гетьманату Павла Скоропадського) у Димері дислокувався загін німецьких військ. 19 серпня 1918 року у Козаровичах та навколишніх селах почалося збройне повстання селян.

Повідомлення начальника 2ї дільниці Київської повітової варти до начальника Київської повітової варти від 18 серпня 1918 року[15]:

Отримав відомості, що селяни сел Борки, Мотижин, Демідово, Казаровичи, Глебовка, Ясногородки, Литвинівка, Толкун чекають 19 серпня, вночі, прибуття 500 осіб повстанців. Хочуть командою прапорщика Демідова порізати димерських німців, мене і вартових. Маршрут бандитів: Димер, Литвинівка, Абрамовка, Бородянка. Дайте більшу силу.

Начальник Київської повітової варти, отримавши повідомлення, терміново звернувся в штаб німецької бригади з проханням відрядити в ці села військові загони. 20 серпня він одержав додаткові відомості про те, що німці обстрілюють с. Димер[15].

Перебіг повстання описаний у донесенні прокурора Київського окружного суду прокурору Київської судової палати від 7 вересня 1918 року[16]:

20 серпня в 10 годині ранку німецький патруль відправився з м. Димер на розвідку і був обстріляний повстанцями з боку с.с. Казаровичі і Демидово. Тоді Димерський комендант Цанк, взявши з собою всіх наявних німецьких солдатів, до 42 чоловік, і 10 вартових, виступив о 5 годині пополудні того ж числа спільно з начальником дільниці Дащенко з метою атакувати повстанців, але на відстані близько версти від с.с. Казаровичі і Демидово загін цей був зустрінутий пострілами повстанців, які стріляли з казенних гвинтівок і дробових рушниць і почали було оточувати загін, внаслідок чого німецький загін змушений був відступити і, розмістившись разом з чинами варти в кам'яній училищній будівлі в м. Димер, вжив заходів до відбиття нападу. На ранок, 21 серпня, посланий у розвідку німецький патруль був знову обстріляний з боку Казаровичі і Демидово, але з появою над Димером і зазначеними селищами німецького аероплана повстанці розбіглися. Прибулим після цього з Києва німецьким загоном (450 чоловік) була накладена контрибуція на с. Казаровичі в сумі 10 тисяч рублів і на с. Демидово — 100 мішків (близько 500 пудів жита), контрибуція отримана німцями повністю. За словами селян с. Казаровичі, у виступі цьому, крім місцевих селян, брали участь і сторонні, які в день виступу, розставивши рано вранці ланцюг за селом, не пропускали селян на поля.

У складі УРСР (1921—1991)

с. Козаровичі на Спеціальній карті Європейської частини СРСР, лист 31, 1926 рік

У 1922-му році у селі за ініціативи Сільськогосподарського наукового комітету України створено «Козаровицьку дослідно-меліоративну лукову станцію» (рос. «Козаровичская опытно-мелиоративная луговая станция»)[17].

Шкабара Олексій Степанович, керівник Козаровицької дослідно-меліоративної лукової станції, портрет 1950-х років

З 1925-го року станцією керував Олексій Степанович Шкабара[18], завідувач кафедри луківництва Київського меліоративного інституту. У 1933-му році він був заарештований у сфабрикованій справі шкідників-агрономів, що ніби-то були винні у голоді в Україні у 1932-33-му роках. Після відбування ув'язнення та заслання він повернувся до України та оселився у Козаровичах. Олексій Шкабара був багаторічним незмінним завідувачем станції, де проводив агротехнічну роботу, аж до її закриття у 1960-х роках, коли було створене Київське водосховище[19].

Завдяки брошурам, виданим станцією, збереглися географічні назви місцевостей, що зараз затоплені, як-то:

  • болото Чайка;
  • урочища: Кобилівське, Плесова нива, Язвин Ріг, Шишів, Яскоревище, Тимохів ріг, Косицьке, Хуторище, Нестерова поляна, Волосово;
  • озера: Гульча, Борове, Каливе, Плоске, Грузьке, Березове;
  • острів Зауступ.[12]

За даними єдиного сільськогосподарського податку відомо, що у Козаровичах у 1925-му році проживало 2440 осіб у 592 господарствах[20].

В той же час, за попередніми підсумками перепису населення СРСР 1926-го року, структура населення Козарович (разом з хутором Радянським) була такою[21]:

  • 610 господарств, з них 589 селянського типу (96,56 %) і 21 іншого типу (3,44 %);
  • 2492 мешканців, з них 1235 чоловіків (49,56 %) і 1257 жінок (50,44 %);
  • за національністю — 2473 українців (99,24 %), 11 росіян (0,44 %) та 8 інших або невідомих (0,32 %).

У 1929-му селяни Козаровичів вступили у артіль «Червоний партизан» на чолі з Тихоном Горголем. Оскільки у неї не було інвентарю, то комітет незаможних селян зайнявся зборами плугів, борін, возів, коней і волів. Спершу в артіль об'єдналися лише 32 господарства, а вже перед війною у колгоспі було 680 господарств, 200 коней, 270 корів, свиноферма і птахоферма.[12] З 1959-го колгосп реорганізовано і перейменовано у овочево-молочний радгосп «Козаровицький».

У 1933-му у селі на кошти колгоспу за ініціативи його голови відкрито притулок (патронат) для 80 дітей-сиріт, котрі, як правило, ставали такими в результаті голодомору. Того ж року у селі відкрита колгоспна їдальня, яка і врятувала багатьох козаровичан від голоду. Наприкінці 1933-го Тихона Горголя, незгодного з методами колективізації, виключено з партії.[12]

  • Вихованці і вихователі дитячих ясел в с. Козаровичі Димерського району Київської області, 1934 р.
    Вихованці і вихователі дитячих ясел в с. Козаровичі Димерського району Київської області, 1934 р.
  • Будинок лазні колгоспу «Червоний партизан» Димерського району Київської області, с. Козаровичі, 1934 р.
    Будинок лазні колгоспу «Червоний партизан» Димерського району Київської області, с. Козаровичі, 1934 р.
  • Пасіка колгоспу “Червоний партизан” Димерського району Київської області, с. Козаровичі, 1934 р.
    Пасіка колгоспу “Червоний партизан” Димерського району Київської області, с. Козаровичі, 1934 р.
  • Скирти в колгоспі “Червоний партизан” Димерського району Київської області, с. Козаровичі, 1934 р.
    Скирти в колгоспі “Червоний партизан” Димерського району Київської області, с. Козаровичі, 1934 р.

У 1938-му (або 1937-му, за іншими даними[22]) репресовано близько 10 козаровичан і глібівчан, першим з яких заарештований Тихон Горголь[12]. У базі даних про репресованих та похованих у Биківні, місці поховання страчених і закатованих в Київському НКВС, міститься одна особа з Козарович: Романенко Петро Леонтійович, 1911 р. н., розстріляний у серпні 1937-го року[22].

У часи т. зв. «хрущовської відлиги» репресовані козаровичани були реабілітовані. Текст однієї з довідок, що надійшли до Козаровицької сільради у 1956-му[12]:

Справа звинувачення Горголя Тихона Кузьмича переглянута президією Київського обласного суду 26 серпня 1956 року. Постанова трійки від 28 березня 1938 року стосовно Горголя Тихона Кузьмича відмінена, а справу припинено за відсутністю складу злочину. Голова київського облсуду Є.Глущенко.

У перші дні німецько-радянської війни на фронт було призвано 298 козаровичан, з яких 235 загинули. З 11 липня 1941-го село окуповане німецькою армією. Всього до Німеччини з села вивезли 467 чоловік, з яких 123 не повернулися[12]. У (неповній) базі військовополонених — уродженців України міститься 18 імен уродженців Козаровичів, що потрапили до полону під час німецько-радянської війни[23].

Будівля Козаровицької дослідно-меліоративної лукової станції, 1950-ті роки

4 листопада 1943-го року село було звільнене від німецьких загарбників[24]. У селі залишилося лише 86 хат (з 680, що були до війни)[12].

Риття каналу вручну у заплаві Ірпеню під час будівництва Ірпінської меліоративної системи, 1947 рік. Невідомо, чи зображена місцевість знаходиться безпосередньо біля Козаровичів, однак фотографія добре ілюструє роботи, що проводились поблизу села

У 1947-му році почалося будівництво Ірпінської осушувально-зволожувальної системи у заплаві Ірпеню та її приток. Роботи проводилися в тому числі поблизу Козаровичів. Будівництво завершилося у 1954-му році[25]. Так зване Ірпінське болото поблизу села була каналізоване та осушене. Зберігся такий його опис 1848-го року[26]:

Ірпінське болото при с. Козаровичі, протяжністю 3 вер. (3,18 км), шириною до 750 саж. (1600 м) і до 2 саж. (4,3 м) глибиною; примикає до р. Ірпінь, трясовинне і не прохідне.

У селі кіностудією ім. О. Довженка знімався художній фільм «Гроза над полями» (1958)[27][28].

У 1960-х було утворено Київське водосховище при спорудженні Київської ГЕС. Більша частина села затоплена: від старого села залишилася одна вулиця (тепер Першотравнева). Близько 1300 дворів козаровичан були перенесені і наново збудовані на незатоплюваній території. Знесена частина будівель радгоспу та інших державних установ (школа, медпункт тощо). Затоплено фруктові сади, ягідники, орна земля, луки Ірпінської заплави[12].

Населення села за результатами перепису 1989 року становило 2189 осіб, з них 45,18 % чоловіків і 54,82 % жінок[29].

У складі незалежної України (з 1991)

Про село у 2008—2010-х роках відзнято документальний фільм «І бусли прилетять у Козаровичі»[30] каналом УТР для програми «Кінолітопис епохи». Трансляція фільму відбулася 20 вересня 2010 року[31].

2 грудня 2017 року в Козаровичах освячено храм УПЦ КП на честь Покрови Божої Матері і каплицю[32].

Населення

Демографія

Населення села за переписом 2001 року становило 1804 осіб[1].

Розподіл населення с. Козаровичі за рідною мовою (у % до загальної чисельності населення) за результатами перепису 2001 року такий[33]:

  • українська — 97,12 %,
  • російська — 2,61 %,
  • білоруська — 0,22 %.

За даними Вишгородської районної ради, населення с. Козаровичі у 2011 році становило 1558 осіб (офіційно зареєстрованих у населеному пункті)[34].

Динаміка населення с. Козаровичі за доступними джерелами[а]
Рік Кількість осіб Кількість дворів / господарств
1783[3][5] 433 77 дворів
1860-ті[3][5] 910
1897[9] 1662[б]
1900[10] 1670 382 двори
1925[20] 2440[є] 592 господарства
1926[21] 2492[б] 610 господарств
1940? («до війни»)[12] 680 господарств[в]
1943[12] 86 хат
1989[29] 2189[г]
2001[1] 1804[д]
2011[34] 1558[е]

[а]Дані таблиці не є порівнюваними між собою, оскільки: (1) охоплюють дещо різні сукупності людей,
(2) зібрані різними методами, (3) точність збору даних за минулі століття невідома.
[б]Наявне населення, тобто ті, що фізично знаходяться у населеному пункті на момент проведення перепису.
[в]Маються на увазі господарства, що входили до колгоспу. Ймовірно були і ті, що не входили.
[г]Постійне населення, тобто ті, що постійно проживають у населеному пункті, а не знаходяться у ньому тимчасово.
[д]Загальна чисельність мешканців населеного пункту. Не уточнено, чи це постійне населення чи наявне.
[е]Мешканці, що офіційно зареєстровані у населеному пункті (прописані).
[є]Інформація на основі єдиного сільськогосподарського податку 1925-го року.

Політичні вподобання

На Виборах Президента України 2004 року у Козаровичах була виборча дільниця № 73 Територіального виборчого округу № 97, влаштована у місцевій середній школі[35]. У повторному голосуванні 26 грудня 2004 року взяло участь 1043 особи, з них[36]:

  • 85 % (889 осіб) підтримали Віктора Ющенка,
  • 11 % (114 осіб) — Віктора Януковича,
  • 1 % (14 осіб) не підтримали жодного кандидата,
  • 2 % (26 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Виборах Президента України 17 січня 2010 року у Козаровичах була виборча дільниця № 62 Територіального виборчого округу № 97[37]. У другому турі голосування взяло участь 880 осіб, з них[38]:

  • 65 % (572 особи) підтримали Юлію Тимошенко,
  • 23 % (199 осіб) — Віктора Януковича,
  • 5 % (42 особи) не підтримали жодного з двох кандидатів,
  • 8 % (67 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Позачергових виборах Президента України 25 травня 2014 року у Козаровичах була виборча дільниця № 320371 Територіального виборчого округу № 97[39]. У голосуванні взяло участь 943 особи, з них[40]:

  • 63 % (598 осіб) підтримали Петра Порошенка,
  • 13 % (121 осіб) — Юлію Тимошенко,
  • 11 % (101 особа) — Олега Ляшка,
  • 12 % (117 осіб) — інших кандидатів,
  • 1 % (6 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Виборах Президента України 2019 року у Козаровичах була виборча дільниця № 320371 Територіального виборчого округу № 96[41]. У повторному голосуванні 21 квітня 2019 року взяло участь 775 осіб, з них[42]:

  • 76,38 % (592 особи) підтримали Володимира Зеленського,
  • 21,94 % (170 осіб) — Петра Порошенка,
  • 1,68 % (13 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

Пам'ятки

Козаровицька дамба

На місці впадіння р. Ірпінь у Київське водосховище знаходиться Козаровицька дамба, збудована у 1965 р. Довжина дамби складає 1,4 км. В її тілі знаходиться Ірпінська насосна станція, що здатна перекачувати 60,4 м3/с. Дамба захищає село та заплаву р. Ірпінь від підтоплення[44].

Рух транспорту через дамбу заборонений через її аварійний стан[45].

Інфраструктура

У селі розташована Козаровицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів[46]. Вона будувалася у першій половині 1970-х років і була відкрита 1 вересня 1974 року. Перша ж — церковнопарафіяльна — школа у селі була заснована 12 грудня 1859 року настоятелем церкви о. Филимоном Васильовичем Пасинським і знаходилася у звичайному сільському будинку[47].

У селі є централізоване газопостачання і водопостачання холодної води.

У селі є амбулаторія загальної практики—сімейної медицини[48].

Спорт і дозвілля

Узбережжя Київського водосховища на північ від Козаровичів є популярним місцем для кайтсерфінгу[49].

21 червня 2014 р. на пляжі с. Козаровичі відбувся старт Першого Київського каяк-марафону з дистанцією 20 км вздовж правого берега Київського водосховища[50][51].

Відомі мешканці

  • Петро Трохимович Лукашенко (* 1936) — автор багатьох науково-педагогічних праць[52][53], повісті «Покликання» (1988)[54], книги «Козаровичі» (2003)[12][55]. З 1987 року — директор Ірпінського економічного технікуму (зараз — Ірпінський економічний коледж при НУБіП).
  • Олексій Іванович Лукашенко (* 1 травня 1937 — † 27 січня 2001) — поет, член спілки письменників СРСР[55]. Автор поетичних збірок «Вітер у березах» (1971)[56], «Грім за Дніпром» (1974)[57], «Березень — бешкетник» (2007, видана посмертно)[58].
  • Пилип Романович Приходько (* 26 листопада 1925, с. Козаровичі)  — повний кавалер Ордену Слави. Закінчив 8 класів в 1941 році. На фронті німецько-радянської війни з січня 1943 року. Нагороджений Орденом Слави 3-го ступеню 8 травня 1944-го року, 2-го ступеню — 26 серпня 1944-го року, 1-го ступеню — 23 травня 1945-го року. Після війни навчався в Київському автомобільному технікумі і Київському автодорожному інституті. Працював і мешкав в смт. Іванків[59].
  • Михайло Володимирович Левченко (* 1944 — † 1995) — український психолог, завідувач кафедри психології НПУ ім. М. П. Драгоманова, професор. Народився в с. Козаровичі Димерского району Київської області. Одним з перших в Україні почав вивчати адаптацію як соціально-психологічне явище. До нього адаптацію досліджували на фізіологічному та соціальному рівні. Предметом дослідження М. Левченка був аналіз адаптації в процесі формування психологічної готовності молоді до вибору професії вчителя[60].
  • Василь Сюль (1959-2019) Відомий український філософ та непоганий кухар, допомагав у розвитку села

Відомі відвідувачі

У 1956-му році село відвідали Ів Монтан та Симона Синьйоре, які перебували в СРСР з гастролями[61].

У 2017-му до місцевого жителя завітав найзагадковіший чоловік планети, дядько Борис. Після цього його ніхто не бачив

Галерея

  • В'їзд у село
    В'їзд у село
  • Братська могила воїнів, полеглих у 1943 р. при звільненні села
    Братська могила воїнів, полеглих у 1943 р. при звільненні села
  • Напис на братській могилі
    Напис на братській могилі
  • Зруйнований ДОТ на південь с. Козаровичі, недалеко від впадіння Ірпеня у Київське водосховище
    Зруйнований ДОТ на південь с. Козаровичі, недалеко від впадіння Ірпеня у Київське водосховище
  • Українська православна церква Київського патріархату Святої Покрови у с. Козаровичі Вишгородського району
    Українська православна церква Київського патріархату Святої Покрови у с. Козаровичі Вишгородського району
  • Пам'ятний знак на теперішній церкві с. Козаровичі про зруйновану у 1930-х роках церкву
    Пам'ятний знак на теперішній церкві с. Козаровичі про зруйновану у 1930-х роках церкву
  • Напис на пам'ятному знаку на церкві с. Козаровичі про зруйновану у 1930-х роках церкву
    Напис на пам'ятному знаку на церкві с. Козаровичі про зруйновану у 1930-х роках церкву
  • Дерев'яний хрест на березі Київського водосховища у с. Козаровичі
    Дерев'яний хрест на березі Київського водосховища у с. Козаровичі
  • Напис на дерев'яному хресті на березі Київського водосховища у с. Козаровичі
    Напис на дерев'яному хресті на березі Київського водосховища у с. Козаровичі
  • Козаровицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
    Козаровицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
  • Одна з будівель колишнього радгоспу у с. Козаровичі
    Одна з будівель колишнього радгоспу у с. Козаровичі
  • Силосні башти колишнього радгоспу с. Козаровичі
    Силосні башти колишнього радгоспу с. Козаровичі

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б в Облікова сторінка с. Козаровичі на офіційному веб-порталі Верховної Ради України
  2. ↑ ВРУ
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Edward Rulikowski. Kozarowicze / Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 4, 1883. — str. 537—540.(пол.)
  4. ↑ Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. — Dział II-gi: «Ziemie ruskie» Rzeczypospolitej / Opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. — Warszawa; Wiedeń, 1899—1904, Карта № 8
  5. ↑ а б в г д е ж Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Козаровичи(рос.)
  6. ↑ а б в Задорожна О. Протестанти з роду Горностаїв (середина XVI-перша половина XVII ст. // Наукові записки НаУКМА. Том 20. Історичні науки. Ч. 1. — 2002. — с. 61-66 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 жовтня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  7. ↑ а б в Синицкий Л. Д. Любопытные рукописи одной частной библиотеки. — Киевская старина, 1885 г., № 10, с. 338—342. [Архівовано 23 вересня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
  8. ↑ Edward Rulikowski. Meżyhory / Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 6, 1885. — str. 268—271.(пол.)
  9. ↑ а б Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / предисл.: Н. Тройницкий. — Санкт-Петербург: типография «Общественная польза»: паровая типо-литография Н. Л. Ныркина: 1905. — X, 270, 120 с.; 27 см. — (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. / под ред. Н. А. Тройницкого).(рос.)
  10. ↑ а б в Список населенных мест Киевской губернии /Изд. Киев. губерн. стат. ком. — К.: Типография Ивановой, 1900. — 1896 с.(рос.)
  11. ↑ Киевские епархиальные ведомости 1903 № 24 Отдел неофициальный. (17 августа 1903 г.), с. 620—626[недоступне посилання з липня 2019](рос.)
  12. ↑ а б в г д е ж и к л м н Лукашенко П. Т. Козаровичі. — К.: Дніпро, 2003. — 351 с.: фотоіл. — (Бібліотека журналу «Дніпро»)
  13. ↑ Ленченко Ф. І. Зародження та розбудова споживчої кооперації Київської губернії (друга половина ХІХ ст. — перша половина ХХ ст.) / Ф. І. Левченко // Треті Череванівські читання: зб. наук. ст. за матеріалами III Всеукр. конф., (м. Полтава, 17–18 берез. 2016 р.) / Полтав. нац. пед. ун-т імені В. Г. Короленка. — Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2016. — С. 31–40.
  14. ↑ Именной список № 1209 убитым, раненым и без вести пропавшим солдатам. — Петербург: Воен. тип. имп. Екатерины Великой, № 1201—1230. — 1915
  15. ↑ а б Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень — грудень 1918 р.): Монографія. — Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000.
  16. ↑ Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году. Серия История Гражданской войны в документах. Под. ред. Минца И. И., Городецкого Е. Н. Москва: ОГИЗ Госполитиздат. — 1942г. Стр. 181 (рос.)
  17. ↑ Коваленко С. Д. Научно-организационная деятельность сельскохозяйственного научного Комитета Украины (1918—1927) по координации отраслевых исследований // Историко-биологические исследования. 2012. № 3 С.64-78.(рос.)
  18. ↑ Шкабара Олексій Степанович — батько Шкабари Катерини Олексіївни, української вченої-кібернетика, учасниці створення першої у континентальній Європі електронно-обчислювальної машини «МЕСМ»
  19. ↑ Из истории семьи потомственных собачников (Спогади Тетяни Свербілової про свого діда) (рос.)
  20. ↑ а б Список поселень Київської округи / Київський Окружний виконавчий комітет робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. — К., 1926. — Стор. 29
  21. ↑ а б Населені місця Київщини. Попередні підсумки перепису 17 грудня 1926 року / Київське округове статистичне бюро. — К., 1927. — 106 с. — стор. 41
  22. ↑ а б Дані про репресованих та похованих в Биківні [Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine.] на сайті Служби безпеки України. Цей список не є повним, оскільки містить лише біля 14 тисяч записів в той час, як всього у Биківні було поховано близько 100 тисяч осіб
  23. ↑ Електронна база даних на 60 тисяч військовополонених часів Другої світової війни — уродженців України [Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine.] на сайті Служби безпеки України. База неповна, тому що військовополонених, звісно, було набагато більше. Крім того, на сайті СБУ за 2011 рік вказано, що передана база містить близько 150 тисяч імен [Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine.], однак оприлюднена база має лише біля 60 тисяч. Уродженців Козарович слід шукати у базі за російськими назвами села «Козаровичи», «Казаровичи», «Казаровича»
  24. ↑ Сообщения Советского Информбюро. — М., 1944—1945. — Том 5. Июль-декабрь 1943 г. — М., 1944. — стр. 217(рос.)
  25. ↑ Ірпінська осушувально-зволожувальна система на сайті Енциклопедія сучасної України
  26. ↑ Меньков П. К. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Том 10, часть 1. Киевская губерния. (1848 г.) — стр. 41(рос.)
  27. ↑ Фільм «Гроза над полями» в базі сайту kinopoisk.ru
  28. ↑ Іван Іваницький. Оповідки. Жовтий пес і літпроцес / газета Сільські вісті, 28 серпня 2014 року № 94 (19141)
  29. ↑ а б Склад наявного та постійного населення за статтю, Київська область, Вишгородський район на сайті Всеукраїнського перепису населення
  30. ↑ І бусли прилетять у Козаровичі (фільм). Архів оригіналу за 12 липня 2015. Процитовано 5 червня 2015.
  31. ↑ http://tvbuzzer.net/allchannels/2010/09/20/day/all
  32. ↑ Патріарший намісник освятив храм і каплицю у с. Козаровичі на Київщині
  33. ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Київська область, Вишгородський район на сайті Всеукраїнського перепису населення
  34. ↑ а б Підсумки соціально-економічного та культурного розвитку Вишгородського району за 2011 рік. Архів оригіналу за 13 липня 2015. Процитовано 12 липня 2015.
  35. ↑ Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 97 на сайті Центральної Виборчої комісії України
  36. ↑ Результати голосування по дільниці територіального виборчого округу на сайті Центральної Виборчої комісії України
  37. ↑ Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 97 на сайті Центральної Виборчої комісії України
  38. ↑ Результати голосування по дільницях ТВО № 97, Київська область [Архівовано 5 серпня 2012 у Archive.is] на сайті Центральної Виборчої комісії України
  39. ↑ Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 97 на сайті Центральної Виборчої комісії України
  40. ↑ Відомості про підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях територіального виборчого округу № 97, Київська область на сайті Центральної Виборчої комісії України
  41. ↑ Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 96 на сайті Центральної Виборчої комісії України
  42. ↑ Результати голосування по дільниці територіального виборчого округу на сайті Центральної Виборчої комісії України
  43. ↑ Р. В. Терпиловський. Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2007. — 528 с.: іл.
  44. ↑ Сторінка Київського регіонального управління водних ресурсів [Архівовано 25 травня 2015 у Wayback Machine.] / Сайт Дніпровського басейнового управління водних ресурсів [Архівовано 29 травня 2014 у Wayback Machine.]
  45. ↑ Київ під загрозою. Влада не знає стан захисних дамб на Дніпрі / Сайт телеканалу UBR, 3 березня 2011 р.
  46. ↑ Довідник загальноосвітніх закладів освіти Вишгородського району на сайті Департаменту освіти і науки Київської обласної державної адміністрації
  47. ↑ Тимошенко В. С. Всі дороги ведуть у Козаровичі: (фрагменти історії села) : у 2-х кн. Кн. 1 / В. С. Тимошенко. - Кам’янець-Подільський : Рута, 2017. - 536 с. : іл., карт., фот. - стор. 499
  48. ↑ Козаровицька АЗПСМ
  49. ↑ Козаровичи (КВХ) [Архівовано 25 травня 2015 у Wayback Machine.] / Сайт www.kitemania.com.ua(рос.)
  50. ↑ Перший Київський міжнародний каяк-марафон. Прес-реліз / Сайт kievkayaks.com(рос.)
  51. ↑ Сторінка Київського каяк-марафону у соціальній мережі Facebook(рос.)
  52. ↑ Лукашенко П. Т. Шляхом розвитку. — К. : Молодь, 1995. — 32 с.: іл.
  53. ↑ Лукашенко П. Т. Ірпінський економічний коледж Національного аграрного університету: сучасний стан, погляд в майбутнє. — К.: [б.в.], 2001. — 111 с.: іл. — (Бібліотека журналу «Дніпро»)
  54. ↑ Лукашенко П. Т., Варда Є. І. Покликання: нариси з історії професійно-технічної освіти. — К.: Молодь, 1988. — 128 с.
  55. ↑ а б Звеличені працею / Сайт [[Київська обласна державна адміністрація|Київської обласної державної адміністрації]], 16 лютого 2012 р. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 17 травня 2014.
  56. ↑ Лукашенко О. І. Вітер у березах: лірика / О. І. Лукашенко; Передмова Бориса Олійника. — К.: Рад. письменник, 1971. — 71 с.
  57. ↑ Лукашенко О. І. Грім за Дніпром: лірика. — К.: Рад. письменник, 1974. — 63 с.
  58. ↑ Лукашенко О. І. Березень-бешкетник. — Київ, 2007
  59. ↑ Приходько Пилип Романович на сайті Наш полк (рос.)
  60. ↑ Історія розвитку психологічної думки в Україні
  61. ↑ Фрагмент фильма «Поет Ив Монтан»(1957). Режиссеры Сергей Юткевич и Михаил Слуцкий. О гастролях знаменитого французского певца и актера, любимца(и любителя) женщин, Ива Монтана в СССР в 1956 году, часть 3. (рос.) Фрагмент про Козаровичі див. з 6:21

Джерела

Посилання
Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Козаровичі&oldid=34728272