Карл XIV Юган Бернадот

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Карл XIV Юхан Бернадот)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карл XIV (III) Юган
швед. Karl XIV. Johann
фр.
Charles XIV Jean de Suède
CarlXIVJohnSweden.jpg
Король Швеції
Правління 1818-1844
Коронація 11 травня 1818
Попередник Карл XIII
Наступник Оскар I
Інші титули Король Норвегії
Біографічні дані
Імена Жан Батіст Жюль Бернадот
Релігія лютеранство
Народження 26 січня 1763(1763-01-26)
По
Смерть 8 березня 1844(1844-03-08) (81 рік)
Стокгольм
інсульт
Поховання Церква Ріддаргольмена, Стокгольм, Швеція
Дружина Дезіре Кларі
Діти Оскар
Династія Бернадоти
Батько Жан Анрі Бернадот
Мати Жанна де Сан-Венсан
Нагороди
Royal Monogram of King Charles XIV of Sweden.svg
Autograf, Carl Johan, Nordisk familjebok.png
Медіафайли у Вікісховищі?

Карл XIV Юган (швед. Karl Johan XIV; 26 січня 1763 — 8 березня 1844) — маршал Франції, король Швеції (як Карл XIV Юган) та Норвегії (як Карл III) з 1818 до 1844 року. Засновник королівської династії Бернадотів.

Життєпис[ред. | ред. код]

Молоді роки[ред. | ред. код]

Жан Батіст Жюль Бернадот (фр. Jean-Baptiste Jules Bernadotte) народився в місті По на півдні Франції в заможній родині правника відомства королівських адвокатів. Навчався в школі монахів-бенедиктинців, після чого вчився на адвоката.

У 1780 полишив навчання та записався в Королівський морський полк. До 1782 служив на острові Корсика, коли захворів на малярію. З 1784 вже служив у місті Гренобль у званні сержанта. У 1788 відзначився при придушені невдоволеного населення. З 1789 його полк перевели до міста Марсель.

Участь у війнах Французької Республіки та Наполеона Бонапарта[ред. | ред. код]

Революцію зустрів у Марселі. Його полк перейменували в 60-й піхотний та вивели з міста.

У 1792 вже лейтенант 36-го піхотного полку, що розташовувався в Бретані. Того ж року його перевели до Рейнської армії Кюстіна. 10 серпня 1792 скинуто французьку монархію, а вже в 1793 став капітаном, через декілька тижнів — полковником.

У 1792-1794 узяв участь у війнах з Австрією та Пруссією. Військова кар'єра стрімко змінилася після битви при Флерюсі (26 червня 1794), під час якої він бився в рядах Самбро-Мааської армії. Тут виявив талант полководця, що відмітив його безпосередній начальник — дивізійний генерал Клебер — присвоївши званняя бригадного генерала. Через декілька місяців отримав найвище звання республіканської Франції — дивізійного генерала.

У 1794-1796 продовжив битися в Самбро-Мааській армії, де також проявив неабиякі військові здібності. У 1797 Бернадота на чолі 20-тисячної армії спрямували на допомогу Наполеону Бонапарту в Італію. Відразу між ними почалися тертя та суперництво. Тим не менш Бернадот розбив австрійців при Тальяменто та захопив фортецю Градіска. Незабаром Бонапарт призначив Бернадота губернатором провінції Фріулі, а в серпні доручив відвезти прапори, захоплені в австрійців, до Парижа. Тут Бернадот встановив тісні контакти з членами Директорії — тодішнього уряду Франції.

Дезіре Кларі

Проте вже в жовтні повернувся до Італії, де знову мав конфлікт з Бонапартом. Щоб вирішити цю проблему Наполеон порадив Директорії призначити Бернадота повноважним посланцем у Відень, що й було зроблено. Але дипломатична місія Бернадота виявилася невдалою й у 1798 той повернувся до Парижа.

Тут він познайомився з братом Наполеона Бонапарта — Люсьєном, іншими політичними діячами.

17 серпня одружився з Дезіре Кларі. Хоча він не взяв участь у заколоті 18 брюмера 1799, після затвердження Наполеона як першого консула почав з ним співпрацювати. Став членом Державної ради — головного дорадчого органа, а з 1 серпня 1800 очолив Західну армію в Бретані. Проте конфлікти з Бонапартом продовжувалися. У 18021804 узяв участь у заколотах проти Бонапарта, але не поніс за це покарання.

У 1802 став сенатором Франції, а з травня 1803 — губернатором Ганновера. З оголошенням Бонапарта імператором Франції Наполеоном I у 1804 Бернадот став маршалом Франції.

У 1805 узяв участь у битві при Аустерліці, де зумів добре проявити себе. У 1806 він також успішно воював у Голландії. Тут він захопив шведських полонених, яких відпустив на волю. Це зробило маршала популярним у Швеції. З 1807 став губернатором ганзейських міст. Тут він познайомився з політикою балтійських країн, став відомим у цих державах. У 1809 узяв активну участь у битві при Ваграмі з Австрією.

Король Швеції[ред. | ред. код]

Карл Юган — кронпринц Швеції

У 1809 Швеція програла війну Росії й втратила Фінляндію. Внаслідок цього відбувся переворот, який допоміг Карлу XIII стати королем Швеції. Між тим шведське панство почало шукати спадкоємця трону й звернулася до Наполеона. Незабаром — у 1810 — риксдаг (за згодою з Наполеоном) оголосив Жан Батіста Бернадота принцем та спадкоємцем трону. Він прийняв лютеранство та нове ім'я — Карл Юган.

У 1812 приєднався до антинаполеонівської коаліції.

У 1813 взяв участь у битві народів при Лейпцизі, а у 1814 змусив Данію відмовитися від Норвегії на користь Швеції. Внаслідок війни з Норвегією 1814 року закріпив її за собою.

У 1818 став королем Швеції та Норвегії Карлом XIV Юганом. Він багато зробив для розвитку освіти, сільського господарства, зміцнення фінансів, відновлення престижу країни.

Особливим напрямком у діяльності короля були стосунки із Норвегією. Шведи розглядали унію як компенсацію за втрату Фінляндії. Норвегія — як раніше Фінляндія — мала злитися зі Швецією і стати складовою частиною єдиної держави. Норвежці, навпаки, вбачали в унії перший крок на шляху до незалежності, чого вони дедалі наполегливо вимагали протягом останніх років перед вступом до унії. Це їхнє прагнення відбилося в Ейдсволльській конституції та у виборах власного короля 17 травня 1814. Звичайно, їм довелося погодитися на унію, але за однієї умови: король Швеції мав визнати Ейдсволльську конституцію і поважати автономний статус Норвегії в унії. Таке становище, що склалося ще в 1814, залишалося практично незмінним протягом усього існування унії. Коли шведи, прагнучи об'єднати дві країни в одне ціле, намагалися різними шляхами зміцнити зв'язки між ними, їхні зусилля постійно наштовхувалися на запеклий опір. Норвежці рішуче відкидали все, що могло порушити їхню національну автономію, гарантовану договорами про унію. Спільний король був тією ланкою, що зв'язувала Норвегію зі Швецією. Тому кожна спроба зміцнити королівську владу означала також зміцнення унії. Становище короля та його повноваження в Норвегії були тим питанням, навколо якого в 1820-х спалахувало найбільше конфліктів, пов'язаних з унією.

Згідно з Ейдсволльською конституцію, норвезький парламент (стортинг) мав більше повноважень, ніж будь-який інший, за винятком парламентів Великої Британії та США. Стортинг міг пропонувати й запроваджувати нові закони, незважаючи навіть на королівське вето.

Так, у 1821 всупереч волі Карла XIV Югана стортинг скасував аристократію в Норвегії й не відступився від своєї ухвали й тоді, коли король намагався накласти абсолютне вето, погрожуючи вдатися до військової сили. Опір був таким одностайним, що король мусив відступити. Відтоді авторитет стортингу став надійним захистом для норвежців проти будь-якої спроби короля унії, тобто, короля Швеції, злити дві країни в одну.

Зовнішня політика була спрямована на підтримку гарних стосунків з Великою Британією та Росією, що забезпечило Швеції мирне існування. Наступником Карла Югана став його син — Оскар.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Попередник
Карл XIII
Coat of arms of Sweden.svg Король Швеції
1818-1844
Coat of arms of Sweden.svg Наступник
Оскар I
Попередник
Карл II
Blason Norvège.svg Король Норвегії
1818-1844
Blason Norvège.svg Наступник
Оскар I