Апанович Олена Михайлівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олена Михайлівна Апанович
Олена Апанович.jpg
Народилась 9 листопада 1919(1919-11-09)
Мелекес
Померла 21 лютого 2000(2000-02-21) (80 років)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство Україна Україна
Національність Українка
Відома історик
Конфесія Православ'я
Родичі Михайло Мережинський — онук
Діти Сергій Мережинський
Нагороди

Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1994 Премія фундації Антоновичів

Оле́на Миха́йлівна Апано́вич (* 9 листопада 1919, Мелекес — † 21 лютого 2000, Київ) — український історик, архівіст, письменниця. Член Спілки письменників України з 1991 року.

Біографічні відомості[ред.ред. код]

Народилась 9 листопада 1919 року в місті Мелекесі Симбірської губернії (нині місто Димитровград Ульяновської області, Росії). Її батько  — Михайло Апанович)  — був залізничником, білорусом за походженням[1], мати (Каміла)  — з польського шляхетського роду Бортновських. Через специфіку батькової роботи сім'я постійно змінювала місце проживання: Бєлгород, Суми, Харків, Харбін19291933 роках батько працював головним ревізором Китайсько-Східної залізниці), знову Харків.[2]

У 1936 році блискуче закінчила середню школу в Харкові (у шкільній характеристиці стояв красномовний запис: “за здібностями – видатна”) й вступила до Всесоюзного комуністичного інституту журналістики в Москві. У зв'язку з його ліквідацією продовжила навчання в Харківському педагогічному інституту (факультет російської мови та літератури, який закінчила 1941 року.

Під час німецько-радянської війни евакуювалась у Південний Казахстан, потім переїхала до Уфи, де у 19421944 роках працювала кореспондентом та інструктором вузлового радіомовлення Башкирського радіокомітету.

У травні 1944 року повернулась в Україну (до Києва). У період 19441950  — наукова співробітниця, старша наукова співробітниця, з червня 1946  — начальниця відділу давніх актів ЦДІА України (Київ).

У 19451948 роках — аспірантка ЦДІА УРСР. У січні 1950 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Запорозьке військо, його устрій та бойові дії в складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768–1774 років».

У 1950 —1952 роках  — молодший науковий співробітник, з 1956 року  — старший науковий співробітник в Інституті історії АН УРСР.

У 1951 р. взяла участь в археологічних експедиціях по місцях колишніх Запорозьких січей напередодні будівництва Каховської ГЕС і затоплених згодом рукотворним Каховським водосховищем. О. М. Апанович була одним з останніх істориків, які застали Великий Луг у його первозданній красі, які дослідили місця Базавлуцької, Чортомлицької і Підпільненської Січей.

12 вересня 1972 року була звільнена за політичні погляди. Формально «за скороченням штатів», а фактично за дисиденство в науці. 1994 року поновлена на роботі як така, що звільнена «за політичними мотивами».

У 1972 —1986 роках працювала у Центральній науковій бібліотеці АН України старшою науковою співробітницею відділу рукописів. Впродовж цих років займалася вивченням української рукописної історичної книги XV–XVIII століть. Оскільки в Україні її праці не друкували, публікувала їх у Москві, Ленінграді, Вільнюсі, Таллінні. Виявивши в фондах бібліотеки матеріали першого президента ВУАН академіка Володимира Вернадського, на їх основі написала й опублікувала 20 статей і монографію.

У 1987 —1991 роках — заступник вченого секретаря Комісії АН УРСР з розробки наукової спадщини Вернадського. У 1988 році була нагороджена срібною медаллю ВДНГ за підготовку ювілейних експозицій виставок Володимира Вернадського в Москві та Києві.

З 1986 на пенсії, але продовжувала працювати, брала активну участь у науковому, громадському і культурному житті України. У 1998 році видала монографію -першу працю про Чортомлицьку Січ, яка до сьогодні залишається єдиною науковою студією в українській історичній науці про це козацьке утворення. Займалася дослідженнями з військової історії та історії мистецтва («Збройні сили України 1-ї половини XVIII ст.», «Культура козацтва», «Розповіді про запорозьких козаків»).

Могила Олени Апанович

Наукова діяльність О. М. Апанович, яка у 1991 р. стала членом Спілки письменників України, дістала нарешті й офіційне визнання. У 1994 р. вона стала лауреатом Шевченківської премії – найпочеснішої нагороди діячів науки і культури України, а 1995 року її було визнано і лауреатом премії Антоновичів (США).

Померла 21 лютого 2000 року, була відспівана священиками УПЦ Київського Патріархату у Благовіщенському храмі Національного університету «Києво-Могилянська академія» і похована на Байковому цвинтарі в Києві (ділянка 49а).

Наукова робота[ред.ред. код]

О. М. Апанович досліджувала одну з найцікавіших сторінок минулого України  — історію українського козацтва.

Складна й непоказна, на перший погляд, професія архівіста й досі належно не оцінена на нашій землі, особливо у порівнянні з країнами Заходу. Саме тут О. М. Апанович не стала, як вимагалося, слухняним охоронцем “государевых тайн”, а справжнім відкривачем скарбів, які прагнула ввести до наукового обігу.

Вона взяла участь у виданні солідної збірки документів «Україна перед визвольною війною 1648 —1654 років(1639–1648)» (К., 1946) То була перша за 20 років академічна публікація незнаних документів з історії України козацької доби, яка продовжила археографічні традиції українських істориків дореволюційної доби.

Тоді ж таки О. М. Апанович чимало уваги приділила “чорновій” роботі: обробці й описові документальних зібрань, без чого неможлива праця в архіві, бо завдяки архівістам – першопрохідцям майбутні дослідники дістають змогу хоча б приблизно орієнтуватись у безкрайому морі історичних джерел. Отже, не випадково ім’я Олени Михайлівни Апанович  — серед упорядників «Путівника ЦДІА УРСР» (К., 1958).

Працюючи в археологічній експедиції О. М. Апанович була одним з останніх істориків, які застали Великий Луг у його первозданній красі, які дослідили місця Базавлуцької, Чортомлицької і Підпільненської Січей. Справа врешті не тільки у важливих археологічних експонатах, вивченні топонімів та гідронімів, які зникли навіки, а й у тому, що були відроджені традиції археологічного дослідження пам’яток козацької доби, започатковані Д. Яворницьким. Після досліджень О. М. Апанович на цей науковий напрямок було накладено табу. Нинішні археологи-козакознавці використовували досвід і результати розкопок 1951 року, проведених О. М. Апанович та її колегами.

Велика заслуга О.М.Апанович полягає і в тому, що вона разом деякими іншими українськими істориками відродила традицію історико-краєзнавчих досліджень. Скориставшись дозволом компартійної верхівки на обмежене вивчення національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, О. М. Апанович зайнялась козацькою проблематикою, але вийшла далеко за рамки намірів офіціозу. У 1954 році нею було видано ряд наукових і науково-популярних праць, серед яких вирізняються три брошури: «Історичні місця Визвольної війни українського народу 1649 —1654 рр.», «Запорозька Січ і її прогресивна роль в історії українського народу», «Переяслав-Хмельницький та його пам’ятники».

Поряд із активною теоретичною історико —краєзнавчою роботою О. М. Апанович велику увагу приділяла проблемі опису та збереження історичних пам’яток, особливо пов’язаних з історією українського козацтва. Насамперед це стосується легендарного острова Хортиця. О. М. Апанович часто писала про славні події, що відбувалися на цьому острові та в його околицях, брала участь у розробці проекту історико-меморіального комплексу запорозького козацтва на Хортиці, підтримувала важливі ініціативи відомого запорізького краєзнавця і діяча державного рангу, який чимало прислужився справі створення Хортицького заповідникаМ. Киценка. Пізніше, коли наприкінці 80-х років Хортиці хотіли завдати непоправного удару, проклавши по ній трасу нового мосту через Дніпро, протест О. М. Апанович дійшов до сердець українців – і проект варварського нищення острова був законсервований. Водночас вона підтримала тоді справу відродження Хортицького заповідника у його первісному призначенні, й музей на Хортиці знову став музеєм запорозького козацтва, а не міфічної “дружби народів”.

Велике значення і дотепер має складений О. М. Апанович науковий реєстр пам’ятних місць запорозького козацтва, видрукуваний нею в «Українському історичному журналі» (1967, № 7) та часописі «Україна» (1967, № 5, 16, 42; 1968, № 9, 39, 51). Він і нині зберігає своє значення, бо за минулі 30 з лишком років не було видрукувано досконалішого реєстру.

Варто сказати і про те, що на початку 50-х років Олена Михайлівна продовжувала активну публікацію архівних джерел. Вона була серед тих, хто впорядковував фундаментальний археографічний тритомник «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трёх томах». (М., 1953 —1954), який попри всю вимушену помпезність та тенденційний добір документів до друку містив також ряд цінних джерел, передусім універсал і листи Богдана Хмельницького та його сподвижників (Максим Кривоніс, Іван Золотаренко, Мартин Небаба та ін.). Вона готувала також до друку кілька збірок документів доби Гетьманщини. Дослідниці стали замовляти статті до найсолідніших тоді енциклопедичних видань: спочатку «УРЕ», пізніше «Радянська Енциклопедія історії України», «Радянська історична енциклопедія».

Плідна праця у напрямку дослідження історії запорозького козацтва знайшла яскравий вплив у двох монографіях: «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50–70-і роки ХVІІІ ст.» (К., 1961) та «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.» (К., 1969). То було справді нове і вагоме слово у козакознавстві! У цих книгах, особливо у другій, авторка обґрунтувала концептуальну тезу про те, що збройні сили України, навіть в умовах колоніального наступу Російської імперії, яка використовувала козаків у своїх загарбницьких цілях і водночас поступово позбавляла самостійності, зберігали серйозний мілітарний потенціал, забезпечили багато в чому перемоги над Османською імперією, врешті залишилися важливою ознакою Української держави. Книга «Збройні сили…», хоча й була видана малим накладом (3000 примірників), дістала високу оцінку науковців. Водночас це видання було єдиним після довгих років солідним і об’єктивним дослідженням історії запорозького козацтва, чого українська історична наука не знала з 20-х років. Книга стала бестселером, вона миттєво розійшлася, її без перебільшення прочитали всі свідомі українці, вона зробила ім’я О. М. Апанович відомим по всій Україні.

Велику увагу приділила дослідженню військової історії України, військового мистецтва козаків та їхніх провідників – гетьманів і кошових отаманів. Характерними для цього періоду творчості О. М. Апанович і цього напрямку діяльності є кілька статей, присвячених Богданові Хмельницькому.

Крім військової тематики, О. М. Апанович зверталася до вивчення політичних та міжнародних зносин козацтва, його соціально-економічного становища. О. М. Апанович наголошувала на зовнішніх причинах знищення Січі (колоніальний наступ Російської імперії), на прогресивності устрою Січі, який був справді демократичним, фермерського типу ведення сільського господарства.[3]

Після звільнення у 1972 році формально «за скороченням штатів», а фактично за дисиденство в науці, О. М. Апанович зуміла продовжити творчу працю. Її зусиллями проведено велику роботу з опису нефондованих архівних документів, серед яких були й архівні матеріали видатних українських діячів  — мистецтвознавця О. П. Новицького, археолога та етнографа Я. П. Новицького, істориків А.І. Степовича, М.І. Лілеєва, математиків Г. Ф. Вороного та М. В. Остроградського, київського митрополита Платона; матеріали фамільних та родових архівів Болсуновських, Дорошенків, Закоморних, Капністів, Жежельських, Лашкевичів, Радивилів, Шодуарів, “розсипи” церковних документів Київської митрополії тощо [4].

Було зібрано чимало матеріялів, що стосувалися книгознавства, маргіналістики. Досить сказати, що вона вивчила 8000 рукописів та книг, фіксуючи важливі записи на їхніх берегах. Внаслідок цього стало можливим створити цикл статей, виданих за межами України (в той час діяли заборони публікацій доробку О. М. Апанович). За твердженням сучасних дослідників, саме О. М. Апанович “стоїть біля витоків наукової дисципліни в Україні”, творчо продовжуючи традиції, започатковані А. Петрушевичем, І. Франком та В. Адріановою-Перетц.

Праця у відділі рукописів ЦНБ мала наслідком створення О. М. Апанович і солідної монографії «Рукописная светская книга XVII в. на Украине. Исторические сборники», яка через всілякі перепони вийшла у світ із запізненням (К., 1983). О. М. Апанович відкрила чимало нових пам’яток літописання або їхніх списків та редакцій, імен українських культурних діячів (авторів, редакторів, копіїстів), серед яких видатне місце належить представникам козацької інтелігенції. Був серйозно підважений ще один брехливий міф (про дикість і некультурність козаків), була наочно обґрунтована любов козаків до книги, продовження ними навіть у тяжких умовах ліквідації вже решток Української держави культурних та освітніх традицій попереднього етапу української історії. О.М.Апанович зробила дуже важливі висновки щодо репертуару і поширення української рукописної книги, розробила ряд її теоретичних проблем. Лише тепер стало можливим здійснити академічне видання літопису Г. Грабянки «Краткое описание Малороссии» та ін. (лише нових списків Грабянки О.М.Апанович виявила понад 30!), але, на жаль, і досі мало бажаючих піти далі цим важким, тернистим і малопрестижним в очах і тодішнього, і сучасного істеблішменту НАН України шляхом.

У стінах відділу рукописів ЦНБ О. М. Апанович знайшла ще одну золоту джерельну жилу, коли взялася за вивчення особистого архіву Володимира Вернадського – геніального вченого-природознавця. Уже те, що Вернадський Володимир Іванович|Вернадський]] походив із давнього українського козацького роду, її особливо зацікавило і не випадково тема «Вернадський і Україна» стала провідною в її творчості у 80-х роках. Вона створила ґрунтовну біографію вченого, простежила його роль у створенні ВУАН (Вернадський був її першим президентом), знайшла і видрукувала його незнані праці, насамперед щоденник. Результатом творчих пошуків стала монографія О. М. Апанович (у співавторстві) «Вернадський: життя і діяльність на Україні», яка витримала два видання (1984 і 1988).

О. М. Апанович звернула увагу й на інших видатних українських учених, насамперед на Сергія Подолинського, який працював над розв’язанням тих самих проблем, що й В. Вернадський.

Характерно, що О.М.Апанович висунула нову концепцію історії українського козацтва якраз у період національного відродження, яке почалось у другій половині 80-х років і мало своїм наслідком відновлення незалежної Української держави у 1991 р. До цієї вікопомної події історик підійшла у розквіті творчих сил, довівши, що репресії та переслідування, які тривали щодо неї аж до кінця 80-х років, не зламали, а тільки загартували її дух. І в тому, що український народ відродив свою омріяну незалежну державу, є заслуга і “козацької матері”. Мало хто з істориків колишнього СРСР може похвалитися тим, що його наукові праці діставали такий широкий громадський резонанс, так відчутно впливали на свідомість народу, як твори О. М. Апанович. Характерний приклад – комплексна експедиція «Запорозька Січ: зруйноване й уціліле» (1989), керівником якої виступила вчена. Крім суто наукових результатів, експедиція мала значний громадський резонанс, привернула увагу наших співвітчизників до того феноменального явища в історії, яким було козацтво: до збереження його пам’яток, дослідження його минулого. Експедиція поряд із публікаціями О. М. Апанович, які часто-густо з’являються на сторінках газет і журналів, відіграла важливу роль у підготовці та проведенні 500-річного ювілею запорозького козацтва (1989–1992), що, своєю чергою, мало надзвичайно велике значення у мобілізації українського народу і його подальшій боротьбі за власну незалежну державу.

Починаючи з відродження незалежної Української держави, у житті й творчості О. М. Апанович настав новий період. Вчена, незважаючи на свій вік, отримала ніби “друге дихання”, нарешті вона змогла вільно викладати свої думки й позиції, доносити їх до свідомості широкої читацької маси. У 1991–1994 рр. одна за одною вийшли три книги О.М.Апанович: «Розповіді про запорозьких козаків» (К., 1991), «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі» (К., 1993), «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи та реальність» (К., 1994).

Протягом 90-х років не зменшився потік науково-популярних публікацій О.М.Апанович, її статті прикрасили такі журнали як: «Україна», «Українська культура», «Людина і світ», «Музика (журнал)|Музика]]», «Жовтень» (нині – «Дзвін»), «Всесвіт», «Неопалима купина», «Книжник», та ін., газети, серед яких – насамперед «Українське слово», «Літературна Україна», «Українська газета», «Сільський час», «Молодь України (газета)|Молодь України]]», «Голос України» та ін. Вона виступила науковим консультантом і співавтором у підготовці сценаріїв серії науково-популярних фільмів з історії козацтва: «Не пропала їхня слава», «Гомоніла Україна», «Козак Мамай», «Слава і біда України», «Анатема», «Рід Розумовських», «Останній гетьман», «Райські острови Сагайдачного», «Козацькі могили», тощо, а також двох повнометражних фільмів «Ще є час» та «Чорна долина».

Нею написано також сценарій театралізованої вистави «Гетьмани – будівничі української культури: Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Мазепа» (К., 1993).

Список наукових праць[ред.ред. код]

  • Гуслистий К. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу / К. Гуслистий, О. Апанович. — Київ : Держполітвидав УРСР, 1954. — 86 с. — (300 років возз'єднання України з Росією))
  • Апанович Е. М. Исторические места событий освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг. / Е. М. Апанович; АН УССР. Институт истории. — Киев : АН УССР, 1954. — 104 с.
  • Переяслав-Хмельницкий и его исторические памятники. / Апанович Е,М. — К., 1954. — 128 с.
  • Переяслав-Хмельницкий исторический музей. / Апанович Е,М. — К., 1972. — 24 с.
  • Апанович Е. М. Рукописная светская книга XVIII века на Украине / Е. М. Апанович. — Київ, 1983. — 122 с.
  • Апанович О. Конституція Пилипа Орлика // Хроніка — 2000 : український культурологічний альманах. — Київ, 1998. — Вип. 23/24 : Український парламентаризм: історія і сучасність. — С. 90 — 102.
  • Апанович О. Чортомлицька Запорозька Січ. : до 345 річниці заснування / Олена Апанович. — Київ : Українське козацтво, 1998. — 80 с.
  • Апанович О. Федір Павлович Шевченко : Історик, архівіст, історіограф, джерелознавець, археограф, орган. науки, Людина. Спогади та історіограф. аналіз / О. Апанович; НАНУ; Ін-т історії України; Ін-т української археографії. — Київ, 2000. — 180 с.
  • Апанович О. Острозька академія // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики : збірка наукових праць та спогадів / Ін-т історії України НАНУ. — Київ, 2001. — № 6, ч. 2 : Пам"яті відомого вченого — історика, доктора історичних наук, професора В. О. Замлинського. — С. 378–382.
  • Апанович О. М. Збройні сили України першої половини 18 ст. / О. М. Апанович. — Дніпропетровськ : Січ, 2004. — 230 с.
  • Апанович О. Битва під Хотином: 40 діб козацької доблесті та звитяги // Військо України : центральний друкований орган М-ва оборони України / М-во оборони України. — Київ, 2011. — № 9 (135). — С. 40 — 43.
  • Апанович О. Гетьман України емігрант Пилип Орлик // Хроніка — 2000 : український культурологічний альманах / Колектив ред. «Хроніка — 2000». — Київ, 2012. — Вип. 1 (91) : Україна — Білорусь Книга 2. — С. 83 — 132.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

До її 75-ліття (1994) вийшли дві перші книги-збірники, видані на знак пошани до “козацької матері”: «Під знаком Кліо. На пошану Олени Апанович. Збірник статей.» – Дніпропетровськ, 1995; Історія українського середньовіччя: козацька доба. – К., 1995. – Ч. 1–2.

Відзнаки[ред.ред. код]

Лауреат Шевченківської премії за 1994 рік та Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів (США, 1995).

Примітки[ред.ред. код]

  1. у польських архівах нам доводилося зустрічати документи Апановичів – білоруського шляхетського роду ХVІІ–ХVІІІст.

    Юрій Мицик. Козацька мати (до 90-річчя від дня народження О. М. Апанович)

  2. Інтерв'ю Олени Апанович. Записав Василь Овсієнко 20 серпня 1999 року // Музей дисидентського руху. Інтерв'ю
  3. Див. наприклад статтю: “Передумови й наслідки ліквідації Запорозької Січі” (“УІЖ”. – 1970. – № 9).
  4. Див.: О. М. Апанович. Бібліографічний покажчик (До 75-річчя від дня народження і 50-річчя наукової діяльності).  — К., 1995

Література[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]