Забужко Оксана Стефанівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Оксана Стефанівна Забужко
Oksana Zabuzhko, 2015.jpg
При народженні Оксана Стефанівна Забужко
Дата народження 19 вересня 1960(1960-09-19) (55 років)
Місце народження Луцьк, Українська РСР,
СРСР СРСР
Громадянство Україна Україна
Мова творів українська
Рід діяльності поетеса, письменниця, філософ, літературознавець, публіцист
Роки активності: з 1985
Напрямок постмодернізм
Magnum opus: «Музей покинутих секретів» (2009)
«
Польові дослідження з українського сексу» (1996)
Нагороди
Орден княгині Ольги ІІІ ступеня
www.zabuzhko.com

Commons-logo.svg Оксана Стефанівна Забужко у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Оксана Стефанівна Забужко у Вікіцитатах

Окса́на Стефа́нівна Забу́жко (нар. 19 вересня 1960, Луцьк) — українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги усвідомленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму.

Життєпис[ред.ред. код]

Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в місті Луцьку, у шістдесятницькій родині з давніми історичними традиціями [1].

Батько письменниці, Стефан (Степан) Іванович Забужко (1926-1983) — педагог, літературний критик і перекладач (вперше переклав українською оповідання чеського композитора і письменника Іллі Гурніка (Ilja Hurník) [2], у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати, Надія Яківна Обжирко-Забужко (1926-2014) — вчителька української літератури, автор методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів [3].

За словами письменниці, свою філологічну освіту вона отримала вдома. Розпочаті у вересні 1965 р. репресії проти української інтеліґенції змусили родину покинути Луцьк [4], і з 1968 р. Оксана Забужко мешкає в Києві.

Закінчила філософський факультет (1977—1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва» (1987). Викладала естетику й історію культури в Київській державній консерваторії ім. П.Чайковського (1986-1988), з 1989 р. — старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

1992 року викладала українську культуру в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала українську літературу й культуру у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.

Творча діяльність[ред.ред. код]

Оксана Забужко під час автограф-сесії 22 березня 2015 р.

В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором — загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників.[Джерело?] Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Panorama»,[Джерело?] «Столичные новости» тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті.

Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і 1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов'язання, США). Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.

Оксана Забужко живе на письменницькі гонорари. Значна частка її доходу надходить від книг, виданих за кордоном.[Джерело?] Твори Забужко змогли завоювати європейські країни,[Джерело?] та мають своїх прихильників у США. У 1985 році вийшов перший збірник віршів Забужко «Травневий іній». Оксана Забужко — член Асоціації українських письменників. У серпні 2006 року журнал «Кореспондент» включив Забужко в число учасників рейтингу ТОП-100 «Найвпливовіших людей в Україні», до цього в червні книга письменниці «Let my people go» очолила список «Найкраща українська книга», ставши вибором читачів Кореспондента № 1.

Критика[ред.ред. код]

Невдовзі після виходу в світ «Шевченкового міфа України» популярна тоді газета «Вечірній Київ» опублікувала брутальний відгук на книжку і її авторку в супроводі непристойної карикатури [5]. На цю публікацію відреаґували, з одного боку, Євген Сверстюк, обурений її антикультурним політичним підтекстом [6], а з другого – Олександр Сизоненко, який звинуватив О.Забужко в службі американському імперіалізму [7].

Спалахнула дискусія, що тривала до початку 2000-х. Питання стояло про ревізію колоніального спадку в погляді вже не тільки на Шевченка, а й ширше – про те, чи можна, як О.Забужко, говорити про українську культуру не лише в локальному (для українців), а й у загальнолюдському значенні. На захист О.Забужко та її концепції виступили Вадим Скуратівський, Василь Лісовий, Вілен Горський, Юрій Барабаш [8], Дмитро Наливайко, Володимир Ричка [9] та ін. вчені. О.Сизоненко назвав їх «чорноколготочною групою підтримки» та «адептами махрового, волохатого, зниділого ідеалізму» й наполягав на тому, що Шевченко – поет «простий», і «нічого тягнути його у вишукане та снобістське панство» «фрейдів, юнґів, шопенгауерів та шпенглерів». Його позицію підтримали деякі літературознавці, які теж в агресивно-тоталітарному дусі виступили проти західних методологій в україністиці й об’єднали шевченкознавчі праці Забужко й Грабовича під жупелом «демоліберальних» [10], не зважаючи на відмінності та полеміку між ними (за Д.Наливайком, основна відмінність «полягає в тому, що в книжці О.Забужко міфотворчість “Кобзаря” не закріплюється за моделями архаїчної міфології й не набуває характеру замкнутої структури, вона виходить на історію України і в ній розміщається», «вписується в контекст націо- й державотворчих міфів великих європейських письменників від Данте й Сервантеса до Ібсена та Джойса» [11]).

Одночасно московські євразійці критикували письменницю за нерозуміння «цивілізаційно-творчої ролі православ’я» і «російського месіанізму» [12]. Скандал привернув увагу європейської преси. Газета Neue Zürcher Zeitung писала: «відкидання книжки Забужко українською критикою <…> показує, що українці ще дуже далекі від вироблення конструктивно-критичного ставлення до своїх національних міфів» [13]. Ця дискусія стала першим випадком в історії незалежної України, коли комуністи й радикальні націоналісти виступили спільним фронтом, об’єднані тим, що ріднило їх і з російськими євразійцями, - ненавистю до Заходу.

Популярність[ред.ред. код]

З ім’ям Оксани Забужко пов’язаний вихід сучасної української літератури на міжнародну арену. Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, окремими книжками виходили в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Книжка розмов із варшавською публіцисткою Ізою Хруслінською «Український палімпсест» початково вийшла польською мовою і взимку 2013-2014 рр. стала для польських еліт важливим джерелом знань про Україну, допомігши визначитися з політичною підтримкою Майдану. [14]

Вистави за творами письменниці йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. У лютому 1998 р. у Нью-Йорку відбулася прем’єра драматичної сцени (моноопери) для мецо-сопрано та камерного ансамблю «Клітемнестра» за однойменною поемою Оксани Забужко (композитор: Вірко Балей (Virko Baley), англійський переклад: Ліса Сапінкопф (Lisa Sapinkopf). [15]

У 2001 р. на Київській студії хронікально-документальних фільмів знято експериментальний фільм «Хроніки від Фортінбраса» за мотивами однойменної збірки есеїв (режисер Оксана Чепелик).

Поезії Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами. З 2012 р. письменниця співпрацює з гуртом «Тельнюк: Сестри», п'ятий концертний альбом якого «Дорога зі скла: LIVE» створено головно на її вірші. [16]

У 2015 р. Чеське Радіо Влтава (Прага) підготувало театралізовану аудіоверсію роману «Музей покинутих секретів» (драматичний цикл із 15 передач, чеський переклад: Ріта Кіндлерова, режисер: Петр Манчал). [17]

Нагороди[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

Поезія[ред.ред. код]

  • Травневий іній (1985)
  • Дириґент останньої свічки (1990)
  • Автостоп (1994)
  • Новий закон Архімеда (2000)
  • Друга спроба. Вибране (2005)
  • Вибрані вірші 1980–2013 (2013)

Проза[ред.ред. код]

Есеїстика, публіцистика, мемуари[ред.ред. код]

  • Дві культури (1990)
  • Хроніки від Фортінбраса (1999)
  • Репортаж із 2000-го року (2001)
  • Let my people go: 15 текстів про українську революцію (2005)
  • Вибране листування на тлі доби. 1992-2002 (з Юрієм Шевельовим) (2011)
  • З мапи книг і людей (2012)
  • Український палімпсест: Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською (2014)

Філософські праці[ред.ред. код]

  • Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період (1992)
  • Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу (1996)
  • Notre Dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007)

Проекти[ред.ред. код]

  • Літопис самовидців: Дев'ять місяців українського спротиву / [автор проекту О. Забужко; упорядник Т. Терен; передмова С. Алексієвич; ілюстратор О. Клачинська]. — Київ: Комора, 2014. — 310, [23] с., кольор. іл. — ISBN 978-966-97403-2-8

Переклади[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Надія Забужко: Доньку захищала на рівні ЦК
  2. Оксана Забужко: Дідівських чи прадідівських бібліотек у цілісному вигляді в Україні, либонь, і не вціліло, тут добре, якщо люди вціліли
  3. Надія Обжирко. Про казки і казкарів.
  4. Оксана Забужко. З незнищенного // На полі чести. Кн.ІІ. Наш сучасник Євген Сверстюк / Упор. Василь Овсієнко. – К., 2015. — С.140-158
  5. Шелест Ю. Сто гривень і Оксана Забужко у колі Тараса Шевченка // Вечірній Київ, 7.03.1998
  6. Євген Сверстюк. Під плащем патріотизму // День, 18.04.1998
  7. Олександр Сизоненко. І на сторожі коло нього поставимо свою любов… // Вечірній Київ, 20.03.1998
  8. Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії / Ю.Барабаш. — Харків: Акта, 2001. — 375 с.
  9. В.Ричка. «Оксана Забужко. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» // Критика та бібліографія / Укр. іст. журн. — 1998. — №5. – с.123-125
  10. Іванишин, Петро. Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич, 2001
  11. Дмитро Наливайко. Шевченко, романтизм, націоналізм // Слово і Час. — 2006. — №3. — с.3-21
  12. Андрей Окара. Прогулки с Шевченко // «Ex Libris НГ» (книжное обозрение «Независимой газеты»), №31, 13.08.1998(рос.)
  13. Ulrich M. Schmid. Arbeit am Mythos // NZZ, 27.04.1998(нім.)
  14. Przegląd Polityczny. W stronę nowej Ukrainy (пол.)
  15. «Клітемнестра» на youtube.com
  16. ТЕЛЬНЮК: Сестри — Дорога зі скла I (live at the Glenn Gould Studio)
  17. V muzeu opuštěných tajemství (чеськ.)
  18. Ігор Гулявий У Вашингтоні вручили премії Фундації Антоновичів // Офіційний сайт Голос Америки, неділя, 20 жовтня 2013
  19. Указ Президента України № 26/2009 від 16 січня 2009 року «Про відзначення державними нагородами України»
  20. Золоті письменники України. Нагороджені
  21. Angelus-2013 для Оксани Забужко // Офіційний сайт Літературної центральноєвропейської премії Angelus, 19.10.2013(пол.)

Джерела інформації[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Виступи, інтерв'ю О.Забужко[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]