Кавалерійська тактика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Протягом більшої частини своєї історії люди використовували різні форми кінноти для ведення воєн. Таким чином 'кавалерійська тактика' розвивалася протягом довгого часу. Історично склалося, що основними тактичними перевагами кінноти над піхотним військом є такі: більша мобільність, завдання сильнішого урону і вища позиція над полем бою.

Предтеча[ред.ред. код]

Карна у бою, бл. X - XIII ст. до н. д.

Історичні документи свідчать, що тактика колісниць хронологічно передують методам уживання бойового коня. Колісниці були найдавнішим видом військової техніки взагалі, а також використовувалися обрядах, ритуалах і в Олімпійських іграх. Як свідчать зображення на штандарті з Ура, колісниці-вози з суцільними колесами існували вже близько XXVI століття до нашої ери. На стоянці Криве озеро, що належить до синташтинської культури, виявлена бойова колісниця, датована по кістках коня 2026 роком до н. е. Таким чином, носії синташтинської культури використовували першіколісниці в історії, що збереглися.

Для створення бойових колісниць були потрібні дві іновації: приручення коня і винахід легких коліс зі спицями, що дозволило створювати швидкохідні вози.

Найранішим варіантом «бойової колісниці» був транспортний візок-арсенал, що возив на полі бою за командиром і найкращими (найбагатшими) воїнами. Досить швидко «прото-колісничі» оцінили переваги пересування на полі бою всередині візка: при цьому візничі-щитоносці вели коней за упряж, ідучи пішки. У момент рукопашної сутички колісничі тримали возика біля місця бою і подавали своїм «героям» нове озброєння замість поламаного: мідний меч чи спис, камінь, нетверде дерево легко ламалися. Із часом, для підвищення мобільності, візничих також почали саджати в кузова упряжок. Це була перша функція бойових колісниць — транспортна.

Одночасно з транспортно-маневреною функцією у нового роду зброї з'явилася й друга: при зближенні з супротивником воїни з кузовів упряжок могли метати дротики і стріляти з лука (в Месопотамії цього періоду лук був вкрай рідкісною зброєю, і лише після винаходу аккадського трикутного лука це зброя стала вельми масовою). Іншими словами, упряжка стала «рухомою вогневою точкою», «тачанкою». Тоді ж, напевно, з'явилася і третя функція бойових колісниць — ударна. Відомо, що в середині третього тис. до н. е. вона ефективно протистояла формації, відомій як месопотамська протофаланга. Ударні колісниці мали двомісний кузов і були двоосними, на відміну від більш ранніх одноосних. Вони включали такий характерний елемент конструкції, як високий щит, який захищав спереду екіпаж із двох чоловік. До колісниці кріпилася коробка з запасом дротиків.

Зображення шумерської ударної колісниці, Штандарт із Ура, бл. 2500 до н. е.

Основною зброєю цієї колісниці був не воїн, а дишло і копита тварин. Хоча ця колісниця і не могла ще розвинути високу швидкість, удар по досить щільному піхотному строю перекидав його. Після встановлення в XXIII в. до н. е., у зв'язку зі зміною структури армії в Межиріччі, головними функціями бойових упряжок стали стрілецька і транспортна.

Колісниці зі спицями на колесах (класичні колісниці) замість колісниць із цільнодисковими колесами з'являються у ранніх індоєвропейців, які кочували на території півдня сучасної України. Саме з цієї степової зони вони поширилися по всьому світові — у Європі, Мітанні і Китаї. Найраніші класичні колісниці було виявлено в похованнях індоєвропейських племен на території нинішнього Південного Уралу. Арії ховали своїх воїнів разом з кіньми прямо в колісницях.

Розвиток колісниць як виду зброї на довгий час перервала перевага їзди верхи. Здатність вершника перетинати складну місцевість, так само як і більша маневреність і швидкість пересування вершника — ось фактори, які визначили переміну. Вершники поступово витіснили легкі колісниці. Лише у кельтському війську легкі колісниці ( essedum ) переважали серед кавалерії завдяки їх здатності транспортувати важкоброньованих воїнів, а також як мобільні командні платформи. Іронічно, що римська маломаневрена тяжка піхота перервала цю традицію.

Їзда і бій верхи[ред.ред. код]

Спочатку було прийнято вважати, що цілком неефективно використовувати зброю при їзді верхи, натомість використовували коня як транспорт. «Верхова піхота» їхала до поля бою і там спішувалася до бою. Протягом довгого часу вершники і колісниці виконували одні й ті ж функції: транспорт.

Перші відомості про верхового воїна ми знаходимо у іранських народів як кінних лучників, які з'являються в ассирійських згадках 9-го століття до н.е.

Скіфський вершник, Пазирик, частинка килима, (300-й р. до н.е.)

монгольські війська включали бурятських лучників, щоб закидати ворогів стрілами з безпечної відстані. Прицілюватися верхи було легше, чим на колісниці, яка трясеться. Пастухи, що полювали звіра верхи, з'ясували: найкраща мить для пострілу є тоді, коли всі копита коня були в повітрі. Тим не менше, лучник на колісниці міг потенційно міг використовувати довгий і тугий піхотний лук, тоді як вершник мусив користуватися коротким.

Монгольський кінний лучник (4 ст. н.е.)

Дротики як потужну зброю дистанційного бою вершники почали застосовувати у багатьох арміях світу. Таку зброю досить легко застосовувати верхи, незважаючи на те, що іще не було винайдено ні стремен, ні сідел. Швидкість бігу коня додавалася до швидкості від сильного кидка дротика — тому удар при влучанні дротика у ціль був дуже сильним. Вершник міг возити із собою від двох до десяти дротиків, залежно від маси зброї. Метання дротиків відбувалося на значно меншу відстань, аніж метання стріли з композитного лука, та часто дротикам таки надавали перевагу. З огляду на значну масу снаряда, він мав досить високу пробивну здатність стосовно броньованих цілей; окрім того, дротик частіше завдавав важких ран супротивнику, аніж стріли. Дротиками користувалися і легка, і важка кіннота, наприклад, нумідійська і монгольська легка кіннота і важкікатафрактарії, кельтська кіннота і кавалерія мамелюків під час Хрестових походів. Тренування кельтських вершників скопіювали собі римські еквіти. Значимим умінням, яке було запозичено у кельтів, було метання дротика у повороті назад, подібно до парфянського пострілу (прийом парфянського кінного лучника).

Ранні сідла (чепраки не мали оперезувального поясу коня; також вони не були достатньо високими, щоб забезпечити маневр стрімкого наскоку конем (англ. charge) у повну силу. Сариси, ланси і, найчастіше, кавалерійські спис замість того застосовували як метальну і рубаючу зброю з обмеженою можливістю удару. Стремена і шпори поліпшили здатність вершників діяти швидко і надійно в рукопашному бою і здійснювати маневр, що вимагає спритності коня.

Спритність вершника на коні — це одна із найважливіших характеристик, яку високо цінували в легкій кавалерії: це було необхідно, аби стріляти із лука і битися в будь-якому напрямі. Люди того часу вважали стремена і шпори засобом, який тільки шкодить цим цілям. Андалузькі легкі кавалеристи, наприклад, відмовлялися вживати їх аж до ХІІ століття, так само їх не використовували балтські туркополи з Тевтонського ордену у Битві при Легниці (1241).

Прикладом успішного застосування поєднання різних родів військ і ефективності кінноти слугують середньовічні монголи. Для цих вершників було характерним застосовувати стремена: стрілець ставав у стременах, коли здійснював постріл. Це нововведення дозволило монголам використовувати більший і тугіший кавалерійський лук, аніж будь-хто із їхніх ворогів.

Тактика легкої і середньої кавалерії з використанням луків[ред.ред. код]

Групи кінних лучників можуть накривати стрілами ворожі війська із значної відстані й ніколи не сходилися з ворогом у рукопашній. Повільніший ворог, без наявності у нього ефективної далекобійної зброї, мавь мало шансів протистояти таким кінним лучникам. Таким способом кавалерія Парфянської імперії знищила війська Красса (53 рік д.н.е.) у Битві при Каррах. Угорські кінні лучники, які вторгалися у Східно-Центральну Європу в 9-му і 10-му століттях, сіяли жах у Західній і Східній Франції; Моденська молитва звучить так: de sagittis Hungarorum libera nos, domine ("Господи, відведи від нас стріли угрів!")[1]

Битва при Дорилеї 1097р.

Іншим досить популярним тактичним прийомом був так званий прийом «стрільба градом» (англ. shower shooting, ~ «злива стріл»).

Сасанідські перси і Мамелюки уперше запропонували цю ідею, пізніше мусульманська кавалерія в Індії також використала цю тактику. Тактика передбачала формування тісної маси важкоброньованих вершників (часто на броньованих конях), які стояли на місці чи рухалися узгоджено повільно уперед за в лінію — при цьому швидко і неприцільно випускали стрілу за стрілою. Висока швидкість стрільби (менші інтервали між пострілами) досягалася за рахунок неповного розтягування лука. Іншим способом збільшення щільності обстрілу було тримання кількох стріл на тятиві при стрільбі. Така техніка вела до жертвуванням дальністю, точністю, пробивною здатістю пострілів — натомість забезпечувалась висока щільність обстрілу. І хоч броньовану ціль таким способом уразити було важко — проте шанс на влучання у незахищену ділянку. Цей прийом був надзвичайно ефективний проти нестійких духом ворогів, які лякалися вигляду хмарища стріл, що летіло прямо на них; однак, броньовані, дисципліновані і досвідчені воїни часто могли протриматися під шквальним вогнем, принаймні тимчасово. Прокопій Кесарійський у спогадах про війни Велізарія проти Сасанідів[2] згадує, що візантійські кінні лучники сходилася у поєдинках проти перських кінних лучників. Він вказує, що візантійці зневажали перські обстріли «градом»; натомість вони віддавали перевагу потратити час на повне натягування своїх луків і прицільному влучанню в персів своїми важкими, повільними бронебійними стрілами.

Великою слабкістю кінних лучників було те, що їм потрібний простір: щоб маневрувати, ухилятися чи втікати від ворогаT; ба навіть для використання лука потрібно застосовувати «розсипаний стрій», а не діяти у щільних групах. Другою серйозною вадою був брак бронювання (у порівнянні з тогочасною важкою кавалерією): для ефективного використання лука потрібно, щоб обладунки не стримували рухів лучника; рукопашна сутичка із важкою кіннотою, як правило, завжди плачевно закінчувалася для кінних лучників. Більше того: кінні лучники пристосовані для бою на відкритих місцевостях — і зовсім не пристосовані для здійснення облог. Ця проблема навіть спіткала монголів, хто не зміг перезахопити Угорщину в 1280-му році, коли угри почали звертати більше уваги на важку кінноту західноєвропейського зразка і будівництву замків. Щоб отримати хороші кінні підрозділи, полководець мав забезапечити підрозділи посиленим тренуванням і дуже хорошими кіньми. Багато народів, які використовували таку форму класичної кінноти (як угорці і монголи], практично ждилди у сідлі.

Битва при Дорилеї (1097) в часи Першого хрестового похлду показує переваги і недоліки кінних лучників; групи кінних лучників турків-сельджуків султана Килич-Апслана І-го оточили армію хрестоносців і почали стріляти в них на відстані. Раптом прибуло підкріплення під командуванням Готфріда Болонського, і сельджуки самі опинилися в оточенні. Вони більше не могли ухилятися від удару важкої кінноти чи втекти — а тому їх було знищено у ближньому бою. Поразка сельджуків в Дорилеї була настільки приголомшлива і повним, що хрестоносці потім перетнули Анатолію практично безперешкодно.

Тактика важкої кінноти з використанням лансів[ред.ред. код]

Battle of La Higueruela (1431) between John II of Castile and Muhammed IX, Nasrid Sultan of Granada

Середньовічні європейські рицарі мали цілу низку тактичних прийомів, завдяки чому вони були грізною силою свого часу. завдяки умінню застосовувати шок-тактику при нагоді; проте завжди у формації з кількох рицарів, а не індивідуально. Для захисту чи рукопашного бою вершники ставали в лінію так щільно одне до одного, як лише було можливо. Це убезпечувало рицарів від раптових стрімких атак ворога (англ. charging: прийом, що мав на меті вибити рицаря з сідла чи перекинути коня) і також не давало оточити кожного рицаря окремо. Своїми важкими, одягненими в броню кіньми рицарі робили стрімкі наскоки на ворога, часто перекидаючи стрій піхотинців, прориваючи їхні лави і топчучи збитих на землю ворогів. Найстрашнішими такі раптові наскоки були проти нещільного строю піхоти. Цю атаку підтримували одночасно чи трохи раніше залпи кінних лучників чи арбалетників. Атака починалася з відстані близько 350 метрів і тривала 15-20 секунд, щоб подолати відстань ефективного ураження тогочасної далекобійної зброї. Найважливішим елементом (і найтяжче здійснюваним) було утримати лінію атаки під час прискорення і набрання найвищої швидкості вершниками вь момент удару. Часто рицарі атакували кількома хвилями — найперша із них була найкраще спорядженою і броньованою. Ланс як основна зброя рицаря призначався для пронизування ворога. Рицар на повному скаку опускав ланс і затискав його під пахвою; якщо ланс рицаря влучав у піхотинця — то часто солдат не гинув, а відлітав назад від потужного імпульсу, збиваючи з ніг кількох своїх товаришів; у деяких випадках спис навіть нанизував переднього піхотинця і вбивав чи ранив лдного чи кількох солдат за ним.

Важкі ланси відкидали геть щойно після ужитку: після удару ланс, як правило, ламався і, до того ж, був задовгим і заважким для ближнього бою. Битву продовжували з близької відстані допоміжною зброєю, наприклад: мечем, сокирою, булавою, кістенем, келепом тощо. Після того, як ударний порив бойового засобу «важкий кінний вершник» вичерпувався (коли кінь припиняв біг або рицар проскакував позицію ворога) — рицарям треба було перегрупуватися у щільну формацію, яку описано було раніше. Якщо місцевість була відповідна, а обладнання було високоякісним, до того ж коні були витривалими й вершики мали високу мораль і надзвичайну доблесть — то раптовий удар (charge) такої групи важких кавалеристів (теоретично) легко міг розтрощити і щільний стрій важкої піхоти. Щоправда, таке припущення є справедливим для Раннього Середньовіччя із упослідженою роллю піхоти: шотландський шилтрон, давньоукраїнська (руська) стіна чи швейцарська баталія поклали край такого роду теоретизуванням.

Перси розгортали бойові шикування катафрактаріїв у змішаних формаціях із легкими кінними лучниками в задніх рядах, щор підтримували свою важку кінноту стрілами. [3] Монгольська важка кавалерія вдосконалила ефект раптового наскоку (англ. charging effect) шляхом прикріплення до лансів гаків — щоби стягувати ворогів із судел, коли монгол проскакував повз ворожого вершника. Зазвичай для удару на ворога застосовували шикування важкої кінноти у дві лінії. Атакуючі лінії важкої кавалерії підтримували три лінії легкої кінноти: вони здійснювали швидкі наскоки впритул на ворожий стрій, випускаючи важкі бронебійні стріли. Китайська кіннота і самураї часто використовували древкову зброю. Обидві армії застосовували свою основну зброю у дворучний азійський спосіб. Ця тактика важкої кінноти була надзвичайно ефективною, проте залежала від типу місцевості на полі битви.

Сучасні історики визнають, що більшість рицарів під час середньовічних воєн билися пішо. Лише за ідеальних умов місцевості і за підтримки підрозділів далекобійної зброї — рицарі билися верхи. Якщо ворожі комбатанти були озброєні древковою зброєю і шикувалися у щільні формації — пряма атака верхи не можлива була без важких втрат. Простим рішенням проблеми для рицарів виявилося спішитися, як робили це шотландські рицарі, посилюючи таким чином піхотні шилтрони або у англійському варіанті — комбінації лучників і спішених рицарів під час Столітньої війни. Іншим способом було імітація атаки з розворотом і відступом перед ворожими порядками. Це спонукало багатьох піхотинців кидатися навздогін «відступаючим», залишаючи шикування. У цьому випадку кіннотники поверталися чолом до ворога і атакували розсіяні порядки піхоти. Таку тактику застосували, наприклад, під час Битви при Гастінгсі (1066).

Наступним удосконаленням стало застосування добре озброєної піхоти як резерву під час битви вершників-рицарів між собою. Адже у Середньовіччі піхота як представники непривілейованої страти суспільства або найманці не була добре озброєною і відігравала другорядну роль на полі бою. Ця нова тактика виявилася ефективною з кількох причин. Після певного часу битви між кінними рицарями, сама битва часто розпадалася на кілька незалежних ділянок, де рицарі з'ясовували иіж собою стосунки. Між кількома кінними групами рицарів, що лишилися у сідлі, виникали проміжки; до того ж самі групи рицарів швидко виснажувалися, бо були важко озброєні і мали важку ударну зброю (сокири, келепи, ціпи, мечі і важкі клепані залізом щити). Отож, раптовий стрімкий удар піхотного резерву на окрему групу ворожих рицарів часто вирішував хід бою. Піхота також допомагала рицарям спішитися чи пересісти на іншого коня під час бою, а також допомагала пораненим.

Polish hussar formation at the Battle of Klushino 1610 - painting by Szymon Boguszowicz 1620

Особливо треба говорити про польсько-литовських гусарів. Крилаті гусари за кількасотлітню історію свого розвитку виробили багато тактичних прийомів. Ефективність крилатих гусарів була такою, що скоро сама поява поява цього роду війська на полі бою могла змінити розклад сил. Проте, основним із прийомів крилатих гусарів був не психологічний тиск на ворога, а раптовий наскок, відомий у польській традиції як Ша́ржа (пол. Szarża, аналог європейських фр. -англ. Charge, італ. Carica, нім. Angriffgefecht), що сама польська військова наука трактує як «заключна фаза раптового удару кінноти». Цей тактичний прийом, а саме навальний удар лансом — проломлював шикування піхоти і часто ризривав це шикування, коли крилаті гусари проходили крізь стрій піхотинців. Це спричиняло, як правило, паніку і втечу піших підрозділів. Насправді цей маневр був широко відомим серед європейських рицарів у ранньому Середньовіччі — проте швидко почав зникати після появи швейцарської пікінерської піхоти через низьку свою ефективність проти щільного заслону із довгих піхотних пік, а важка кіннота почала відмовлятися від атак нащільні шикування піхоти. Шарах як тактичний прийом починався розбігом кінноти із повільного кроку і нещільного шикування (або з відсутності самого шикування). Потім, переходячи із кроку на клус, кавалерійське формування поступово набирає темп і змикає ряди при наближенні до ворога; а досягає формування свого найвищого темпу і найщільнішого формування безпосередньо перед власне шикуванням ворога; тоді лунала команда ротмістра: «Піки до бою!» (пол. Złóżcie kopie!) — гусари схиляли піки горизонтально на рівень кінської голови, і хоругва переходила в повний галоп. Слід наголосити, що цей прийом гусари могли застосовувати кілька разів підряд, аж поки стрій ворога не було прорвано (багата шляхта мала кілька возів запасних лансів і обладунків у обозі). Тактика шараху важко озброєними гусарами і кіньми з елементами броні була дуже ефективною протягом близько двох століть.

Гусари били ворога холодною зброєю, основною з яких були ланс (a гусарський ланс мав довжину від 4,5 до 6,2 метри і був легким і чудово збалансованим у горизонтальній площині), a також koncerz (кончар, ударний меч для коління), і szabla (шабля, вигнутий меч для рубання); також гусар мав один чи два заряджених пістолі (рідше — револьвер), а часто і карабін чи аргебузу, відому в Речі Посполитій як bandolet. Крилаті гусари брали з собою і іншу зброю, наприклад, such as a nadziak або келеп — тип бойового молота чи бойової сокирки. Легше сідло турецького типу дозволяло використовувати більше обладунків і для вершника і для коня — не стомлюючи обох. Більше того, традиція конярства у Речі Посполитій зосереджувалася на вирощуванні таких коней, що були здатні швидко бігати і при цьому нести на собі важку вагу; при цьому коні мали здатність швидко відновлюватися від утоми. Селекціонери схрещували старі породи високих широкогрудих польських (вірніше, причорноморських литовсько-руських) порід зі степовими «татарськими» витривалими кіньми. У результаті, такі коні були здатні пробігати сотні кілометрів, при цьому нести вантаж у 100 кг і бути здатними на неодноразове виканання маневру шарах (тобто раптового прискорення на межі кінських можливостей. Окрім усього цього, на відміну від класичних рицарських дестріє, ці коні були дуже швидкими і маневреними. Це уможливлювало крилатим гусарам ставати до бою із будь-якою кавалерією чи піхотою світу — від західних важких кірасирів, до стрімких легконогих татарських вершників. Загально визнано крилатих гусарів наймогутнішою кавалерією у світі. У Битві при Любишові 1577-го року, Битві під Бичиною 1588-го року, у Битві під Кокенгаузеном 1601-го, під Кірхгольмом 1605-го, під Клушино 1610-го, під Хотином 1621-го (хоча, насправді, вирішальну роль у битві відіграли козаки Сагайдачного, проте поляки традиційно вважають інакше), під Мартиновим 1624-го, під Трстено 1629-го, під Охматовим 1644-го, під Берестечком 1651-го (поразка козаків, за яку вони відігралися на крилатих гусарах під Батогом 1652-го), у винищенні московського війська у Битві при Полонці (1660), Чудновим 1660-го, Хотином 1673-го, Львовом 1675-го, у Віденській битві 1683-го і під Парканами 1683-го — усюди литовсько-польські гусари доводили свою виняткову значимість, часто проти ворогів, що чисельно переважали гусарів. Наприклад, у Битві під Клушино у ході Польсько-московитської війни, московити і шведи чисельно переважали війська Речі Посполитої уп'ятеро, однак зазнали нищівної і ганебної поразки.[4][5]

Тактика важкої кавалерії з використанням метальної зброї[ред.ред. код]

Загибель короля Густава ІІ Адольфа 16 листопада 1632-го року, у Битві під Лютценом

Спроби поєднати метальну зброю і важку кавалерію робили здавна, зокрема греки і перси, споряджаючи своїх важких кіннотників дротиками і луками. Перед тим, як піхота мала ударити на ворога, його виснажували численними обстрілами метальною зброєю легкої кінноти і важких катафрактів.[3] Цю тактику перейняли і римляни, про що свідчить наявність згадка про підрозділи «закутих у броню кінних стрільців» (лат. "equites sagittarii clibanarii" у трактаті «Notitia Dignitatum»,[6], які «у спадок» перейшли у розпорядження візантійців.[7][8]

Ворог, який міг раптово завдати удару і відійти, застосовуючи тактику партизанської війни, ставав серйозною проблемою для важкої кавалерії. Тому полководцю було необхідно мати достатньо легкої кавалерії, щоб підтримувати в бою важчі кінні підрозділи.

Як уже згадували, важку кінноту з лансами завжди підтримували підрозділи з метальною зброєю. Вони могли бути важко броньованими стрільцями, подібними до катафрактаріїв чи клібанаріїв із луками, і в бою рухалися слідом за важкою кавалерією, що наступає. Ця броньована стрілецька кіннота пускала стріли із самого початку наступу на ворога з метою максимально ослабити шикування супротивника і полегшення для важкої кавалерії таранного удару (шара́ху). Очевидно, це робили, пускаючи стріли поверх голів своєї важкої кавалерії (англ. shower shooting style). Оскільки ворог міг відстрілюватися, то кінні стрільці і отримали важке бронювання. Тут важко розрізнити легку і важку кінноту, очевидно важкі кінні стрільці спочатку були просто другою лінією для повторення таранного удару по ворогові. Схожу татику важких застрільщиків практикували у пізньосередньовічній Європі, застосовуючи куші. Набула поширення думка, що фронтальна атака важкої кавалерії стала неефективною проти формувань списоносців (чи пікінерів) у тісній зв'язці з арбалетниками чи стрільцями з довгого лука. Більшість кіннотників носили обладунки, які з близької відстані пробивали тогочасні арбалети. Це спонукало кавалеристів до винайдення нових свособів ведення бою. Одним із таких була щільна формація рицарів і найманих вершників у вигляді трикутного клину: спереду шикувалися найтяжче броньовані рицарі (які могли собі дозволити купити обладунки на коня). Для посилення формування вершники в задніх рядах озброювалися невеликими цільнометалевими арбалетами. Ці верхові арбалетники могли виїжджати з задніх рядів наперед для застрільного бою чи підтримували залпом болтів свої атакуючі лави.

Пізніше з'явилося шикування, що складалося з аркебузьє, мушкетерів і списоносців, які об'єдналися в шикування протистояли кавалерії, обстрілюючи її з пістолів чи карабінів. Кавалеристи відповіли тактикою караколе, винайденою в середині 16-го століття як спробу поєднати вогнепальну зброю з кавалерійською тактикою. Equipped with one or two wheellock pistols, cavalrymen would advance on their target at less than a gallop. As each rank came into range, the soldiers would turn away, discharge their pistols at the target, retire to reload and then repeat the manoeuvre. Early on, they had an advantage in firepower, but infantry firepower eventually increased. With the invention of the bayonet, the pike screen against charges could also be turned into a rank of firing soldiers. This tactic was accompanied by the increasing popularity of the German reiters in European armies from about 1540, or similar equipped, but usually more lightly armoured hakkapeliitta. Their main weapons were two or more pistols and a sword; initially, most wore three-quarters armour, though as time passed this was reduced to a helmet and a cuirass over a leather coat; sometimes they also carried a long cavalry firearm known as an arquebus or a carbine (although this type of horsemen soon became regarded as a separate class of cavalry - the arquebusier or, in Britain, harquebusier).

Modern historians regard the caracole as a tactical system that ultimately proved ineffective. [джерело?] It sacrificed the cavalry advantages of speed and mobility, while also leaving mounted soldiers at a disadvantage to massed infantry equipped with heavier and longer-ranged weapons. The caracole gave way to close artillery support (see Horse artillery), deployed to break up the infantry formations and force the foot soldiers to scatter, so that the cavalry would regain their advantage in close-quarters combat. Contemporary writers did not seem to have used the term "caracole" in its modern sense; John Cruso, for example, explained it as a manoeuvre whereby a formation of cuirassiers would receive the enemy's charge by splitting apart to either side, and then charging back into the flanks of the overextended enemy.

Some historians associate the demise of the caracole with the name of Gustavus Adolphus of Sweden (1594–1632). He regarded the technique as fairly inefficient and forbade the cavalry regiments in Swedish employ from using it. However, he was definitely not the first military commander to dismiss the caracole; François de la Noue, in his account of his service under Henry IV of France, mentioned that the pistol-armed Protestant cavalry used their weapons much like very long swords or lances, charging fiercely against the enemy formation before discharging the pistols at point-blank range (or even laying the pistol's muzzle directly against the opponent's armour before firing). There is reason to believe that the Sweders were influenced by Henry IV's ideas, whether directly or through Dutch mediation—especially by the agency of Swedish officers who served in the Low Countries, such as Jacob De La Gardie.

Infantry countertactics[ред.ред. код]

Against light cavalry with bows and javelins

It was impossible for infantry to engage light cavalry with bows or javelins in close combat on ground that did not seriously hinder cavalry movement. The only resort for engagement were missile weapons in ranged combat. In this case both cavalry and infantry fought only in a missile exchange. While the infantry can be considered static in comparison to the cavalry, their own protection, the damage their missiles would cause and the hit rate were important.

For example, in the prelude to the Battle of Mohi, crossbowmen protected by pavises sniped at the Mongol light cavalry, resulting in a tactical defeat of this Mongol unit, although the Mongols did go on to win the overall battle.[9]

The defence of such ranged combat units was important, for cavalry could always switch roles and engage the ranged combat infantry (often lightly armored skirmishers) in close combat.

Against heavy cavalry with lances

The longbow and the crossbow were able to threaten knights. Although the heavy noble cavalry of Middle Ages often fought on foot or at least avoided futile frontal attacks, it happened several times that knightly armies led charges according to their warrior ideal. The results could be devastating. At Crécy (1346) and Poitiers(1356), the French knights suffered heavy casualties against the Welsh/English longbowmen. Important for military archery was the ability to keep several arrows in the air. Thus, while a cavalry charge followed a strict pattern of acceleration (400 metres in 2 minutes, gallop just at the last 150 metres) from a distance beyond effective weapon range, arrows could be launched to hail down on the advancing enemy as they came within effective range. However, unsupported light infantry and archers would not be able to cause enough casualties to a cavalry force, if it were charging across suitable terrain, to tip the odds in their favour in the following melee. Thus, it was always advised for missile troops to fight on terrain disadvantageous to united cavalry charges, and with heavy infantry close at hand.

The long spears (pikes) of Scots and Swiss were an excellent defensive weapon against cavalry. The warriors stood in tight formations like an ancient phalanx, the end of their pikes embedded in the ground, presenting a massive spiked wall. In battle against the Scots, the English knights proved to be as narrow-minded as their French counterparts, employing the classic cavalry charge despite the new challenge of the Scottish pike. In the battles of Stirling Bridge (1297) and Bannockburn (1314) they were defeated by the Scots. While the English imitated this tactic successfully against the French, the Swiss perfected it. Despite longer lances for the knights, this formation was now almost impenetrable. Pikemen with polearms remained an important part of armies throughout the 30 Years War. Later tactics used against this formation included caracole maneuvers with ranged weapons. However, a well-trained cavalry force could outflank a force of enemy pikemen and triumph. The most elite knights, with the best armour, immense prowess and extremely-well trained horses, could charge pike formations and still hold their own, sometimes even triumphing; however, the cost to raise and maintain such troops was enormous and impractical when considering alternative options to the head-on charge.

Lancers needed hard, plain ground and enough space for attack. A clever enemy avoided battle on open ground and preferred marshy, mountainous or arboreous grounds for battle. The Scots did this at Bannockburn and Stirling, and in nearly all their guerilla fighting against the English, as did the Welsh to a great extent. The Swiss defeated the Austrian knights at the Battle of Morgarten (1315) by attacking the knightly army in a narrow place between an acclivity and a swamp. The peasants of Dithmarschen faced in 1500, at Hemmingstedt, the army of the Danish king. They opened the dykes and flooded the country. If the terrain was not well suited for a cavalry attack, knights often fought on foot and used their lances as pikes.

New tactics of light cavalry and mounted infantry[ред.ред. код]

With increasing firepower and no sufficient protection, the role of cavalry on the battlefield was slowly reduced. Light cavalry with firearms could return fire, but the aim from a moving platform was not as good as for infantry. So most important for cavalry was the ability to quickly attack enemy cavalry or scattered infantry with lances and sabres. Speed reduced the time vulnerable to gunfire, but still closed formations became impossible to defeat. This tactic was a striking surprise of Mongolian light cavalry in the battle of the Kalka River. The alternative was to use them as dragoons, reaching their positions quickly, dismounting, and fighting like infantry, often with projectile weapons. Such a way of fighting had started in Europe at least in the 13th century with mounted longbow and crossbow archers, but was also employed by the Mongols with their Buryatian longbows.

додаткова інфа[ред.ред. код]

(перекласти і виправити) узяв отут: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Article/Rag_IstKav.php

Ведение боя кавалерией Как уже отмечалось выше, всадник имеет над пешим два преимущества, - в мобильности и в силе. На ранних этапах развития кавалерии использовалось только первое из них. Ассирийцы с помощью лошадей догоняли бегущего врага и спешивались для боя. Но это был только тактический маневр. Скифы использовали мобильность всадников уже на оперативном уровне. Понятно, не имея другого оружия кроме луков скифы не могли одолеть тяжелую пехоту, особенно если она была прикрыта стрелками. Скифы не могли одолеть и пеших стрелков, если тех было достаточно много, - скифские луки стреляли очень не далеко. Но это не мешало скифам производить ужасные опустошения в цивилизованных странах (помешало только что-нибудь завоевать). Тяжелой пехоты было мало, скифы не связывались с ней, а небронированное ополчение было уязвимо для стрел, кроме того скифы принимали бой только при условии большого численного перевеса. Если же скифы и давали сражение, то оно продолжалось несколько дней и велось на большой площади. Скифы использовали мобильность для создания подавляющего перевеса на отдельных участках и стремились разбить противника по частям. Если отвлечься от громкой славы этого народа, то приходится признать, что получалось у них плохо. Такую же тактику до скифов использовали киммерийцы, а после них персы (до того, как спешились и занялись серьезными делами), гунны (вернее, тогда еще хунь-ну), китайцы с 1-го века до Нашей эры (хунь-ну очень удивились). Потом были греки, - вопрос, конечно, зачем грекам были лошади, если с вестью они считали более целесообразным послать пешего гонца? Лошади увеличивали мобильность тяжеловооруженного человека. Запас хода гоплита в полном вооружении был невелик. Всадники преследовали отступающего противника и нападали на него уже не спешиваясь, но еще и не используя лошадь как оружие. Удары наносились сверху, у греков - копьем, а у других народов чаще кривым мечом. Всадники нападали на легкую пехоту и на одиночных гоплитов. Пехоту в строю они не могли атаковать. Так же действовали римляне и галлы. Всадник в общем, и не считался сильнее пешего бойца, так как "от укуса лошади еще ни кто не умирал". Но это был тяжеловооруженный воин (плюс к тому, обычно, хороший боец, так как всадники комплектовались из господствующих классов), который мог догнать легковооруженных. Римляне видели роль кавалерии только в этом, - отгонять вражеских метальщиков от своей тяжелой пехоты. Более ответственная миссия возлагалась на эллинистических катафрактов (начиная с македонцев). Катафракты держали какое-то подобие строя, что позволяло пользоваться сариссами, и прибегали к наезду. В большой массе они решали вполне серьезные задачи, - прорывали вражеский строй на флангах прикрытых кавалерией и легкой пехотой. Такими же возможностями, несмотря на худшее вооружение, обладали нумидийцы (ибо дети степей) и готы (ибо лошади у них были немаленькие). Парфяне и сарматы стали применять атаку клином. Это была первая попытка атаки кавалерией сомкнутого строя пехоты. Но успех был не так уж велик. Сами лошади и скорость движения клина еще были недостаточны для смертельного удара фаланге. Римляне отчаянно паниковали, встретившись с неожиданной и неотразимой тактикой атаки, но… и не думали менять собственную тактику боя. Затем, появилась византийская кавалерия. Атака пехоты осуществлялась путем обстрела из луков. Оригинальность замысла, как упоминалось выше, сводилась к тому, что сам всадник и его лошадь были защищены от стрел доспехами. С кавалерией византийцы вели рукопашный бой. Кавалерия франков, а затем и рыцарская кавалерия Западной Европы стала применять наезд, как главный способ боя. Пехота стала прятаться за пиками, повозками, палисадами и рвами. Для атаки пехоты рыцари строились клином или еще как-то, - но плотно, - стремя к стремени. Для боя с равной кавалерией они строились с промежутками, - что бы разойтись со встречной лавиной без лобовых ударов. На мелкую кавалерию рыцари шли как на пехоту, - сплошной стеной. Пехота сначала строилась в восемь рядов, - ряд пикинеров, ряд копейщиков, снова пикинеры и та далее, но такой порядок выдерживал удар рыцарской лошади только если той негде было разогнаться. До появления швейцарской баталии в 30 рядов, а затем и 23-х миллиметровых мушкетов, проблема обороны от кавалерии на открытой местности решена не была. Восточную кавалерию средних веков можно разделить на среднюю (что бы не путать с европейской тяжелой) и легкую. Средняя (арабы, мамлюки, спахи, поместники, уланы татарских государств, калмыки) атаковала другую кавалерию рукопашным оружием и тараном - в своей весовой категории (против тяжелой таран не мог быть успешным физически). Пехоту средняя кавалерия атаковала либо наездом, либо из луков. Собственно, это зависело от того, побежит ли пехота, когда увидит, что на нее накатывается сплошная масса бешенных лошадей, или нет. Если пехота не бежала, в ход шла стрельба с карусели. Но были и варианты, - атака наездом пехоты в строю (без пик) была технически осуществима. Выбор более зависел от настроя всадников. Легкая кавалерия востока (монголы, татары) действовала примерно так же, как и скифы в древности. Атака равно и пехоты и более медленной кавалерии производилась стрелами. Рукопашный бой велся только против равного по весу противника. Атака пехоты проводилась также по большей части стрелами. Но могла быть предпринята и имитация наезда, - как моральное воздействие, маленькая лошадь все равно не пошла бы грудью на толпу. Другое дело, если пехота обращалась в бегство, - для того чтобы давить людей по одному, достаточно велика любая лошадь. Тяжелая европейская кавалерия Нового времени (рейтары, кирасиры) в целом повторяла тактику рыцарской кавалерии, но вместо копий с 16-го века стали использоваться колесцовые пистолеты. Всадники подъезжали к пикинерам на расстояние "с которого видны белки глаз противника" (немного не доезжая наконечников пик) и обстреливали пехоту. Позже, когда огнестрельного оружия у пехоты стало больше, а пик меньше, эта тактика использоваться перестала. Против пехоты, как и против кавалерии, использовался таран и холодное оружие (палаш) - в указанной последовательности. Пистолеты кирасир носил для самообороны, на тот случай если вынужден будет остановиться или потеряет коня. В качестве более дешевой замены место кирасиров в 18-м веке в Европе постепенно стали занимать уланы, так же называемые тяжелой кавалерией. Уланы использовали обычного размера и подвижности лошадей, но могли атаковать пехоту наездом, - с исчезновением пик резко снизились и требования к массе лошади. В кавалерийском бою, однако, уланы не имели преимуществ над другой кавалерией. Легкая европейская кавалерия - гусары - могли атаковать другую кавалерию (кроме тяжелой) в том числе и наездом, - лошади были достаточно сильны и агрессивны, - но пехота в строю была неуязвима для гусар, - саблей было недостать. Тем более глупо было останавливаться для выстрела, - мушкетер быстрее бы успел. Европейские драгуны (а к этой категории надо отнести и всяческих конноегерей, конногренадеров, карабинеров и даже королевских мушкетеров) имели более многообразные возможности. Происходил этот род войск от конноарбалетчиков 15-го века, которые следовали за рыцарской кавалерией верхом, но для стрельбы спешивались. И в 18-м веке драгуны спешивались для стрельбы и заряжения ружей. Но, тем не менее, драгунов можно разделить на две категории, - ездящую пехоту, которая использовала лошадей для увеличения мобильности, но на поле боя спешивалась (к этой категории можно отнести всех кто имел приставку "конно"), и кавалерию, которая могла спешиваться, если этого требовали обстоятельства. То есть для стрельбы драгуны спешивались, но это не значило, что стрельба для них была главным способом ведения войны. Во всяком случае, не для всех. С середины 19-го века, когда роль ручного огнестрельного оружия резко возросла, драгуны действительно стали ездящей пехотой, но в 18 веке все еще были преимущественно кавалерией, основным оружием которой была шашка. Чисто "ездящие" драгуны использовали любых верховых лошадей, - они ведь на них не воевали, а только передвигались. Из чего проистекала большая экономия казне, к тому же, в случае войны можно было резко увеличить количество таких драгун за счет мобилизации лошадей. Хрестоматийные же "драгуны с конскими хвостами" могли по обстоятельствам выступать или как стрелки с короткими неэффективными ружьями, непригодными, к тому же, для рукопашного боя, или как кавалерия, которая могла примерно то же, что и гусарская, с той только разницей, что скорость была меньше. Попытки драгун атаковать наездом упертую пехоту чаще всего терпели неудачу из-за саботажа конского состава. В Восточной Европе и на Ближнем Востоке значительную роль играла иррегулярная кавалерия. К этой категории можно отнести почти всю кавалерию Востока исключая ту, которая выставлялась высшими сословиями и кавалерию кочевых племен. В результате останутся довольно многочисленные сословия и народности обязанные вооружаться за свой счет для службы в кавалерии. Причем счет по определению был скромным, так как аристократия уже была упомянута выше в числе спахов, поместников и т. д. Подобные ополченцы приводили на службу тех лошадей, которых могли достать, - здесь не могло быть единообразия. Но по большей части, все-таки, народы обязанные к такой службе разводили специальных лошадей для этого, - сельскохозяйственные ни как не годились. В целом иррегулярная кавалерия ни как не могла угрожать пехоте, если только та сразу не разбегалась.

Cavalry in modern warfare[ред.ред. код]

Докладніше: US Cavalry

Cavalry is featured in modern warfare with cavalrymen retaining the light cavalry missions. Mechanization and motorization has changed the mounts from horse to tracked and wheeled vehicles, but the missions of reconnaissance and security remain the same. Heavy cavalry, as such, has its role of shock effect fulfilled by tanks.[джерело?]

The word "cavalry" was briefly used at the advent of helicopter warfare with ("air cavalry") units. Modern doctrine has labeled such roles as infantry, termed "air assault".

War elephants[ред.ред. код]

See the main article at war elephant.

Elephant cavalry first appeared three-thousand years ago, simultaneously in India's Vedic Civilization and in China.[10] Female Asian elephants were used, sometimes in small groups, sometimes in vast regiments of thousands of animals in the 13th century,[11] primarily to produce a tactical "shock and awe" effect in the field. In addition, the large animals provided elevated platforms from which archers could rain down arrows on the enemy, and from which generals could survey the battle.

The psychological effect of war elephants was often its main tactical use.[12] After encountering elephant cavalry in the Battle of the Hydaspes River, Alexander the Great's troops mutinied and refused to press further into India.[13] However, the animals were often not tractable in battle,[14] and when faced with determined opponents, would often flee and trample their own infantry in their flight.

Horse cavalry developed tent pegging tactics to deal with elephant cavalry. If they maintained their nerve in the face of the larger mounts, horse cavalry could rout elephant cavalry, especially by moving into close quarters and attacking the elephants' vulnerable feet.[15] The Mongols would loose arrows at their enemy elephants' feet and legs until the elephants ran and trampled over their own army.

Dromedary and camel cavalry[ред.ред. код]

Next to elephants, camels were the tallest and heaviest animals available for cavalry. They are neither as agile nor as fast as horses. Their use as riding animals, reported from the battle of Qarqar, was more frequent than horses in ancient times. Their advantage was that while they were standing, a mounted archer could aim and shoot with a strong bow from behind an infantry formation. Camels equipped with small cannons gave the Afghan troops an advantage during the third battle of Panipat. Another advantage was their effect on horses, if the horses had never before encountered camels. In the battle of Pterium experienced Lydian cavalry suddenly had to struggle with their horses panicking, when trying to face an attack of dromedary riders. The psychological effect of the best trained and most reliable soldiers being overrun in confusion decided the battle. Major powers of Europe, Africa and Asia were preparing for engagement in this war. It is not known whether after this incident war horses were prepared to face camels and dromedaries.

References[ред.ред. код]

  1. Bloch, Marc (1989). Feudal Society, Vol. 1. tr. L. A. Manyon. London: Routledge. с. 41. 
  2. History of the Wars, Books I and II (of 8) by Procopius - Project Gutenberg
  3. а б History of Iran: Parthian Army
  4. Brzezinski, Richard and Velimir Vukšić, Polish Winged Hussar 1576-1775, (Osprey Publishing Ltd., 2006), 6.
  5. Polish armies 1569-1696 -Richard Brzeziński
  6. Notitia Dignitatum
  7. John Haldon. Warfare, State and Society in the Byzantine World, 565–1204. London: UCL Press, 1999. ISBN 1-85728-495-X
  8. http://www.deremilitari.org/resources/pdfs/dennis1.pdf
  9. Verbruggen
  10. War Elephants in Ancient and Medieval China, Edward H. Schafer, Oriens, Vol. 10, No. 2 (Dec. 31, 1957)
  11. Chau Ju-kua, Travels in Chola (F Hirth & W W Rockhill, St Petersburg, 1912)
  12. John C. Rolfe, Ammianus Marcellinus (Harvard University Press, 1956)
  13. JFC Fuller, The Generalship of Alexander the Great (Da Capo Press, 1989)
  14. Flavius Philostratus, The Life of Apollonius of Tyana (Loeb Classical Library translation, 1912)
  15. A Maharaj, Tent Pegging with Unicef Team Canada (retrieved 30 January 2007)

External links[ред.ред. код]