Хімічна зброя

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Хімі́чна зброя — це:

  1. Вид зброї масового ураження, дія якої заснована на токсичних властивостях хімічних речовин. Головними компонентами хімічної зброї є бойові отруйні засоби і їх застосування, включаючи носії, прилади і пристрої керування, які використовуються для доставки хімічних боєприпасів до цілі.
  2. У сукупності або по-окремо токсичні хімікати, боєприпаси та пристрої, спеціально призначені для смертельного ураження або нанесення іншої шкоди за рахунок токсичних властивостей хімікатів, що вивільняються у результаті застосування таких боєприпасів і пристроїв, а також обладнання, спеціально призначене для використання безпосередньо у зв'язку із застосуванням вказаних боєприпасів і засобів.
  3. Для цілей Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення та використання хімічної зброї та її знищення «хімічна зброя» означає в сукупності або по-окремо:
    • a) токсичні хімікати та їх прекурсори, за винятком тих випадків, коли вони призначені для потреб, які не заборонені Конвенцією, за тої умови, що види та кількість відповідає таким цілям;
    • b) боєприпаси та пристрої, спеціально призначені для смертельного ураження або нанесення іншої шкоди за рахунок токсичних властивостей вказаних у підпункті a) токсичних хімікатів, що вивільняються у результаті застосування таких боєприпасів і пристроїв;
    • c) будь-яке обладнання, спеціально призначене для використання безпосередньо у зв'язку із застосуванням боєприпасів і пристроїв, вказаних у підпункті b).

Різновидом хімічних боєприпасів є бінарні пристрої, які споряджаються двома нетоксичними або малотоксичними речовинами — напівпродуктами для отримання отруйної речовини. У боєприпасі ці речовини відділені одне від одного і змішуються для отримання токсичного агенту тільки під час доставки боєприпасу до цілі.

Підвищений інтерес до бінарної хімічної зброї пояснюється необхідністю забезпечення безпеки при виробництві, транспортуванні, зберіганні та експлуатації хімічної зброї.

Історія[ред.ред. код]

У період до нашої ери[ред.ред. код]

Отруйні речовини застосовувалися у військових конфліктах ще з давніх давен. До методів боротьби тоді належало, наприклад, застосовування стріли, змочених зміїною отрутою, і зараження води. Перший правитель Стародавнього Єгипту Менес (близько 3000 р. до н. е.) виявляв неабияку зацікавленість у дослідженні і збиранні рослинних, тваринних і мінеральних отрут. Також єгиптяни вперше виявили смертельну дію парів синильної кислоти. На початку 2000 р. до н. е. індійськими династіями широко застосовувалися у воєнних діях дими заколисуючої дії[1]. Давньокитайські літописи свідчать про існування у 1000 році до н. е. сотень способів виготовлення отруйних і подразнюючих димів, а також про винайдення «смердючих» бомб і шрапнелей[2].

Давньогрецькими містами-дежавами також застосовувалася отруйні речовини. Істориком Фукідідом описувався один з епізодів Пелопоннеської війни (431—404 р. до н. е.), коли під час облоги афінського міста Платеї війська Спарти розпалювали під мурами деревину, просочену смолою та сіркою, яка виділяла отруйний, подразнюючий дим. Пізніше ця тактика повторно застосовувалася Спартою та її союзниками при облозі іншого афінського міста — Делію[en] (у 424 році до н. е). Цей спосіб нині вважається першим прототипом хімічної зброї на теренах Західної цивілізації.

Між 82 та 72 роками до н. е. військами Стародавнього Риму застосовувалися токсичні дими, які мали осліплюючу і подразнюючу дію при вдиханні, що нагадує дію фосгену[1].

До Першої світової війни[ред.ред. код]

Близько 1000 року н. е. монгольські війська використовували газові бомби, щи виготовлялися з сірки, селітри, нафти, смоли, деревного вугілля і ошурок, а також отруйної рослини аконіту. Важили такі бомби більше 2 кг[2]. У проміжку з 960 по 1279 китайцями застосовувалися на полі бою отруйні (арсеновмісні) дими, а в 1155 — германцями.

Із настанням епохи Відродження і розвитком артилерійської справи різко зросла потреба у розробці хімічної зброї. Зокрема, Леонардо да Вінчі пропонував модифікувати звичайні гарматні ядра додаванням них суміші з подрібненої крейди, отруйного сульфіду арсену і солей міді. Ним же була запропонована перша модель захисної маски — вмочена у воді щільна тканина для захисту носа і рота.

Під час Тридцятилітньої війни 1618—1648 років при облозі фортець активно застосовувалися смердючі гранати. Вони виготовлялися з перемелених рогів, копит, асафетиди і смоли. У 1672 році війська мюнстерського єпископа Галена[en], оточивши голандське місто Гронінген, застосовували снаряди отруйної на основі алкалоїдів беладонни[3]. За три роки, 27 серпня 1675, Священна Римська імперія і Франція підписали Страсбурзьку угоду[en] про незастосування «підступних» знарядь — першу в історії домовленість про заборону токсичних речовин[4].

Барон Л. Плейфейр

У 1854 році, під час Кримської війни, британський хімік барон Лайон Плейфейр[en] запропонував використовувати проти Російської імперії артилерійські снаряди з ціанідом какодилу (CH3)2AsCN. Однак командування Британського артилерійського управління відмовилося, розцінивши такий метод як неприйнятний — «такий самий, як і отруєння колодязів ворога». З приводу цієї відмови Плейфейр висловив обурення у листі до принц-консорта Альберта[5][4]:

« Ця заборона не має сенсу. Законним способом ведення війни вважається заповнювати снаряди розплавленими металом, який розлетиться серед ворога і породить найстрашніші смертельні наслідки. Незрозуміло, чому ж отруйні випари, які можуть вбивати людей без їхнього страждання, розглядаться як незаконні. Війна — це розруха, і що більш руйнівною вона може бути з найменшими стражданнями, то швидше скінчиться цей варварський метод захисту національних прав. Жодних сумнівів, із часом хімія використовуватиметься для зменшення страждань комбатантів, і навіть злочинців, засуджених до смерті.
Оригінальний текст (англ.)

There was no sense in this objection. It is considered a legitimate mode of warfare to fill shells with molten metal which scatters among the enemy, and produced the most frightful modes of death. Why a poisonous vapor which would kill men without suffering is to be considered illegitimate warfare is incomprehensible. War is destruction, and the more destructive it can be made with the least suffering the sooner will be ended that barbarous method of protecting national rights. No doubt in time chemistry will be used to lessen the suffering of combatants, and even of criminals condemned to death.

 »

Окрім пропозиції Плейфейра надходили також й інші варіанти отруйних речовин для застосування британцями у Кримській війні: снаряди з аміаком, діоксидом сірки, оксидом какодилу [(CH3)2As]2O.

Численні пропозиції щодо використання хімічного озброєння припадали також на час Громадянської війни у США. Зокрема, у 1861 році рядовий армії конфедератів І. Вокер написав листа до військового секретаря Люціуса Вокера з пропозицією застосувати отруйний газ проти Форту Пікенс та кораблів армії Півночі, що вартували поблизу міста Пенсакола (штат Флорида), але отримав на це відмову. Рік потому, 5 квітня 1862 року, шкільний вчитель з Нью-Йорка Джон Дофті у листі до Військового департаменту Союзу висловив ідею щодо застосування балонів з хлором для оборонних дій. Однак секретар управління Едвін Стентон[en] так і не відповів на листа. А під час облоги у 1864 році міста Пітерсбург (штат Вірджинія) генералу Уліссу Гранту пропонувалося використати суміш хлоридної та сульфатної кислот для створення отруйної хмари проти оборонців. Проте цей задум, аналогічно до інших, не був здійснений — згідно прийнятого у 1863 році кодексу Лібера[en] використання отруйних речовин вважалося негуманним веденням бойових дій[5][6].

Delegates of the First International Peace Conference at The Hague, 1899.png
Magnify-clip.png
Делегати Гаазької конференції (1899)

27 серпня 1874 року відбулася Брюссельська конференція[ru], на якій представниками 14 країн була затверждена міжнародна декларація про засудження хімічної зброї та заборону використання отруйних речовин у воєнних діях[7]. Попри те, що декларація так і не набрала чинності, вона стала підґрунтям для проведення у 1899 році мирної конференції в Гаазі, в ході якої делегати від 26 країн підписали домовленість про заборону використання у воєнних цілях отрут і отруйної зброї (стаття 23а), а також окрему декларацію про заборону задушливих речовин (усіма членами окрім Сполучених Штатів)[8].

Перша світова війна[ред.ред. код]

Докладніше у статті Перша світова війна

Першу світову війну неофіційно називають війною хіміків, оскільки протягом усього конфлікту застосовувалися отруйні речовини найрізноманітнішої дії.

Основні застосовувані в ході війни речовини не були новоствореними — їхнє відкриття припадало на XIX і навіть на XVIII століття: хлор (1774), синильна кислота (1782), хлороціан (1802), фосген (1812), іприт (1822), хлоропікрин (1848)[8]. До інших речовин, що були в розпорядженні сторін конфлікту станом на початок війни, належали: етилбромоацетат, хлороацетон, ксилілбромід, бензилбромід, бромоацетон, бромбензилціанід, акролеїн.

Попри поширену думку, вперше застосувала хімічну зброю не Німеччина, а Франція — використовуючи проти німецьких військ гранати зі сльозогінним етилбромоацетатом у серпні 1914 року. Франція тестувала такі гранати ще до початку війни і продовжувала застосовувати сльозогінний газ протягом усієї війни. Однак низька ефективність подібних засобів не зчинила значного резонансу у стані ворога і тривалий час залишалася малопомітною, особливо на фоні подальшого масштабного застосування хімічної зброї Німеччиною.

Велика Британія на той час також проводила дослідження: спочатку зі сльозогінними речовинами, а згодом перейшовши до більш токсичних. У січні 1915 року працівники Імперського коледжу показово уразили представників військового міністерства етилйодоацетатом, продемонструвавши його сльозогінну дію. А на розгляд Британському Адміралтейству на чолі з Вінстоном Черчиллем у травні 1915 представили проект, який включав застосування діоксиду сірки проти німецьких сил, димові завіси для військових маневрів та газозахисний шолом-маску для армії. Черчилль відхилив план, але створив комісію із досліджень застосування димів[9].

Німеччина була лідером у розробках і впровадженні отруйних речовин, в тому числі у розробках нових видів зброї проти постійно оновлюваних видів захисного спорядження. На чолі німецьких військових науковців стояв хімік Фріц Габер, який був розробником новітнього методу отримання промислово важливого аміаку (процес Габера—Боша) — сировини для синтезу нітратної кислоти, котра слугувала у виготовленні добрив і вибухівки тринітротолуолу. Хоч Габер і не був токсикологом, та він зробив величезний внесок до теорії хімічної зброї. Зокрема, ним було запроваджено поняття про ступінь летальність речовин і правило Габера[en], яке постулювало математичну залежність між концентрацією речовини та часом дії, необхідними для досягнення летального ефекту.

Перше застосування хімічної зброї Німеччиною відбулося 27 жовтня 1914 році у битві при Нев-Шапель проти британських та індійських військ. Бойові дії велися із застосуванням 3 тисяч 105 мм шрапнелей, спроектованих Вальтером Нернстом, що містили тринітротолуол і хлоросульфонат діанізидину — речовину подразнюючої дії Однак застосована тоді речовина швидко розвіялася вітром і ніяким чином не уразила супротивника, навіть при тому, що британці жодним чином не були підготовані до газової атаки. 31 січня 1915 року у битві при Болімові[en] на Російському фронті німці використали спеціально розроблені гаубичні 150 мм снаряди з ксилілбромідом. Але випущені по російських позиціях 18 тисяч снарядів не принесли бажаного результату — ксилілбромід є ефективним лише при розпилюванні, а за низької температури, яка була тоді під час битви, він є малотоксичною рідиною, що просто опадає на землю без завдання ушкоджень. Наступна спроба застосувати ксилілбромід була здійснена у березні, поблизу бельгійського Ньївпорта[en] і мала аналогічні результати[10].

Розпилювання отруйних речовин під час Першої світової війни

Наприкінці 1914 року Габеру спало на думку використовувати хлор, що тоді у значних кількостях застосовувався для отримання барвників, пускаючи його за вітром на ворожі позиції[6]. Навесні 1915 року Габер переконав у цьому Вище командування Німеччини, а також отримав дозвіл на створення спеціального військово-наукового підрозділу Піонерський полк 35[de], військовики якого тренувалися для проведення хімічних атак і мали передове захисне спорядження. До числа науковців полку також увійшли Отто Ган, Вільгельм Вестфаль[en], Ервін Маделунг[en], Джеймс Франк і Густав Герц[de]. Першою ціллю для хлорної атаки командувач Генерального штабу Німеччини генерал Еріх фон Фалькенхайн обрав бельгійське місто Іпр[6]. В ході підготовки Габер розмістив поблизу міста понад 5 тисяч балонів зі стисненим хлором. Без сприятливого вітру він не міг випускати газ, в той час як супротивник обстрілював їхні позиції і подеколи навіть пробивав балони, внаслідок чого загинули 3 і отримали ушкодження 50 солдатів. 22 квітня 1915 року, дочекавшись сильного вітру з північного сходу, війська полку за наказом Габера відкрили вентилі на 5730 балонах, випустивши 168 тонн хлору по фронту шириною в 4 милі (6,4 км). Утворилася жовто-зелена стіна диму заввишки до 15 метрів, що рухалася на позиції французько-алжирських і канадських військ за швидкістю 30 м/хв. Солдати, що зазнавали ураження, не були укомплектовані достатнім захисним спорядженням, тому їм доводилося вмочувати у воді бавовняні пижі і прикривати обличчя. За різними підрахунками внаслідок газової атаки загинули та отруїлися від 3 до 15 тисяч чоловік[11].

Представники союзників висловили обурення щодо застосування такого «негуманного і нечесного» ведення війни (незважаючи на наявність у них аналогічних розробок). З приводу початку Німеччиною повномасштабної хімічної війни пізніше висловився генерал фон Даймлінг[en], командувач німецького 15-го корпусу під Іпром[12][13]:

« Я мушу зізнатися, наказ отруїти ворога, як труять пацюків, приголомшив мене: мені це було огидно, як і будь-якому порядному солдату. Однак якщо той отруйний газ призвів би до падіння Іпру, ми би здобули перемогу, котра могла вирішити результат всієї війни. Зважаючи на існування такої вищої мети, про особисте несприйняття доводилося мовчати.
Оригінальний текст (нім.)

Ich muß gestehen, daß die Aufgabe, die Feinde vergiften zu sollen wie Ratten, mir innerlich gegen den Strich ging, wie es wohl jedem anständig fühlenden Soldaten so gehen wird. Aber durch das Giftgas konnte vielleicht Ypern zu Fall gebracht werden, konnte ein feldzugentscheidender Sieg errungen werden. Vor solch hohem Ziel mußten alle inneren Bedenken schweigen.

 »

Після успішної операції під Іпром Габер почав діяльність також на Східному фронті — у травні 1915 німецькі війська знову атакували російські позиції під Болімовим. Випущені 263 тонни хлору спричинили загибель 6 тисяч вояків. В результаті двох наступних газових атак по тих самих позиціях загинуло ще 25 тисяч чоловік (такі значні втрати пояснювалися відсутністю у російських військ необхідної захисної амуніції). А наймасштабніше застосування хлору відбулося у жовтні під французьким Реймсом — тоді з 25 тисяч балонів його було випущено 550 тонн.

Британські вояки заряджають міномет Лівенса[en] снарядом

Після усвідомлення невідворотності хімічної війни керівництво Антанти спрямувало сили на розробку ефективного захисту для військ та хімічної зброї оборонного характеру. Однією з перших подій із масовим застосуванням отрут стала битва під Лоосом 24 вересня 1915, коли британці провели атаку із застосуванням хлору та етилйодоацетату. З того моменту війна переросла у перегони озброєнь — створення ефективнішого захисту, більш токсичних речовин і потужніших систем для застосування зброї. Ще до кінця 1915 року військами Антанти були застосовані перхлорометилмеркаптан (задушливої дії) та сльозогінний бензилйодид[14], а Німеччиною — фосген, котрий був у 18 разів токсичнішим за хлор, і у травні 1916 — його модифікація — дифосген. Два місяці потому Франція застосувала синильну кислоту і згодом хлороціан[15].

Канадський солдат, що отримав опіки шкіри внаслідок дії іприту (1917—1918)

12 липня 1917 року у битві поблизу Іпру Німеччина ввела в дію іприт — речовину шкірно-наривної дії, котра завдавала уражень по всіх незахищених ділянках тіла і була названа «королем хімічної зброї»[7]. Перше масштабне його застосування відбулося за тиждень, коли німці атакували сили Великої Британії під Ньївпортом — поранення тоді дістали 14000 чоловік, 500 з яких померли у перші три тижні. Наступного місяця по позиціях 2-ої французької армії було випущено 100 тисяч іпритних снарядів, що призвело до ураження 20 тисяч чоловік.

Після того, як британцями були захоплені німецькі стратегічні запаси, союзники вперше застосовували іприт у битві біля Камбре у листопаді 1917 року. Паралельно у Британії розпочалося налагодження власного виробництва іприту, яке тривало близько року і пізніше сприяло швидкому прориву лінії Гінденбурга[16]. Також робилися спроби синтезувати зброю сильнішої дії, ніж іприт. Зокрема, колишній професор Північно-Західного університету Вінфорд Льюїс на основі робіт Джуліуса Ньюленда[en] створив нову арсеновмісну отруту, названу на його честь люїзитом. Але оскільки люїзит з'явився вже наприкінці війни, його так і не було застосовано.

Осліплені сльозогінним газом британські піхотинці (1918)

За загальними підрахунками від дії газів в ході війни отримали ушкодження близько 1,2 мільйона солдатів і 91 тисяча загинула. При цьому втрати Російської імперії через низьку забезпеченість захистом становили майже половину від загального числа — 425 і 56 тисяч відповідно[6]. Протягом конфлікту було застосовано 113—120 тисяч тонн отруйних речовин у 66 мільйонах снарядів. Серед хімічної зброї найбільші втрати спричинило застосування іприту — на нього припало у 8 разів більше жертв, ніж від усіх інших отрут разом узятих[17].

28 червня 1919 року країнами-учасниками війни був підписаний Версальський договір, який проголошував закінчення протистояння і поразку Німеччини. Статтею 171 цього договору постановлялося: «Забороняється використання задушливих, отруйних й інших газів та усіх подібних рідин, матеріалів і приладів; їхнє виробництво та ввезення у Німеччині суворо забороняється. Те саме стосується матеріалів, призначених для виробництва, накопичення і застосування згаданих продуктів і приладів»[18].

Інтербелум[ред.ред. код]

По закінченню війни значна кількість країн зголосилася підписати заборону на використання отруйних речовин у збройних конфліктах і тим не менш їхнє застосування не припинилося. У 1922 році Німеччина та СРСР досягли домовленості про співпрацю в економічній та військовій сферах: Німеччина надавала обладнання і технічну допомогу стосовно хімічної зброї в обмін на дозвіл на проведення випробовувань на полігоні у місті Шихани[18]. У 1921—1924 роках Франція та Іспанія застосовували іприт, хлоропікрин і фосген для придушення антиколоніальних виступів берберів у Марокко (в ході Рифської війни). Також у 1924 році Італія організувала військово-хімічний центр (італ. Centro Chemico Militaire) і почала виробництво хімічної зброї[19].

17 червня 1925 року у Женеві був підписаний «Протокол щодо заборони використання у війні задушливих, отруйних та інших газів і бактеріологічних методів ведення війни» (або скорочено Женевський протокол), який вступив у дію 8 лютого 1928. Першими підписантами стали США, Німеччина, Ірак та СРСР[20].

3 жовтня 1935 року Італія розпочала другу війну проти Ефіопії, в ході якої, незважаючи на ратифікований у 1928 році Женевський протокол, активно застосовувала іпритні бомби, що скидалися з літаків. Свої дії італійці намагалися виправдати, наводячи виключення з Протоколу, де було зазначено про можливість застосування хімічної зброї як відповіді на заборонені воєнні дії, і наполягаючи, що Ефіопія катувала та вбивала полонених, калічила їхніх солдатів[21].

У 1937 році Японська імперія розпочала озброєне вторгнення у Китай, в ході якого активно застосовувала хімічну зброю. За наявними даними до 8 травня 1945 року японськими військами було здійснено 1045 хімічних атак, що проводилися із використанням дифенілхлороарсину, дифенілціаноарсину, хлороацетофенону, синильної кислоти, фосгену, хлоропікрину, іприту і люїзиту[22].

За час міжвоєнного періоду перелік потенційної хімічної зброї поповнили нові розробки: азотний іприт HN3 (1935)[18], табун (1936) та зарин (1938). Останні дві були синтезовані Герхардом Шрадером[en], працівником «IG Farben», і належали до абсолютно нового класу — фосфорорганічних отруйних речовин нервово-паралітичної дії[23].

Друга світова війна[ред.ред. код]

Докладніше у статті Друга світова війна
Lewisite poster ww2.jpg Mustard gas ww2 poster.jpg
Phosgene poster ww2.jpg Chlorpicrin ww2 poster.jpg
Американські інформаційні плакати часів Другої світової війни, в яких описувалися ознаки хімічної зброї

Станом на початок війни Німеччина (Третій Рейх) знову була лідером у розробках та накопиченні хімічної зброї. Масове виробництво протягом війни забезпечували новітні заводи у Раубкаммері, Фалькенхагені і Дігернфурті (нині Польща). Ними синтезувалися табун, зарин, хлороціан, синильна кислота і трифлуорид хлору. Та незважаючи на велетенський арсенал отруйних речовин, вони використовувалися вкрай рідко і більшість пролежала у сховищах аж до кінця війни. Небажання Третого Рейху масштабно використовувати хімічну зброю пов'язують із Адольфом Гітлером, який під час Першої світової війни зазнав отруєння іпритом і не хотів повторення таких методів.

Союзник Рейху у війні Японська імперія так само володіла хімічною зброєю. За час війни вона виробила 8 тисяч тонн отрут, що включали іприт, іпритно-люїзитну суміш, фосген (для снарядів) і синильну кислоту (для снарядів і скляних гранат)[24]. За даними Народно-визвольної армії Китаю в ході війни від хімічних атак Японії на Китай постраждали 80 тисяч чоловік[25].

Протягом усього конфлікту не припинялися розробки нових отруйних речовин. Зокрема, до створеного у 1935 році азотного іприту HN3 були синтезовані модифікації: HN1, що став на озброєння США, та HN2 — Великої Британії. У 1944 році німецький Нобелівський лауреат Ріхард Кун створив нового представника у ряді фосфорорганічних отрут — зоман. Пізніше німцями проводилися дослідження стосовно інших нервово-паралітичних газів — етилзарину і циклозарину[26].

В ході війни з боку Рейху було застосовано 78 тисяч тонн отруйних речовин, зокрема 12 тисяч тонн табуну у 1942—1945 роках і близько 450 кг зарину у 1945. В якості носіїв зброї використовувалися типові 105 і 150 мм снаряди, а також 250 кг бомби. По закінченню війни в ході демілітаризації з німецьких сховищ було вивезено близько 40 тисяч 250 кг табунних бомб, 21 тисячі іпритних снарядів різного калібру, 2700 азотно-іпритних ракет і близько 750 табунних артилерійських снарядів[27].

Післявоєнний період[ред.ред. код]

По закінченню війни німецькі технології були поділені між СРСР та західними країнами. Промислові потужності з виробництва табуну і зарину були демонтовані і переправлені до Сталінграду (нині Волгоград), а США залучили до роботи військовополонених німецьких науковців на чолі із Г. Шрадером і до 1952 року налагодили власне виробництво зарину на території арсеналу Рокі Маунтін (Колорадо)[28].

В 1952 році у британській компанії «Imperial Chemical Industries» в ході створення інсектициду, що мав би замінити собою ДДТ, отримали нову фосфор- і сульфурорганічну сполуку, що не тільки виявляла властивості отруйних речовин нервово-паралітичної дії, а й значно переважала за цими показниками наявні зразки. Розробка дістала умовне позначення VX (від V — англ. venomous, отруйний) і поклала початок серії V-газів (другий представник цього ряду, амітон VG, був отриманий у 1955 році[29])[30]. Дані речовини були у 1000 разів отруйніші при дії на шкіру, ніж найнебезпечніший на той час зарин, і в 2—3 рази отруйніші при вдиханні. Одна лише крапля отрути розміром із сірникову голівку, яка потрапляла на шкіру, призводила до смерті протягом 15 хвилин.

Остання цистерна з рідким VX (1969-го року) на складі у США

Однак британські заводи не взялися за синтез новоствореного VX, оскільки були зосереджені на отриманні табуну і зарину, тому права на виробництво передали до США та Канади. На озброєння США VX офіційно став у 1957 році. У своєму річному звіті Командування хімічних військ США прокоментувало цю подію[31]:

« Панування іприту, що був названий королем бойових газів відтоді, як його вперше застосували у липні 1917, ймовірно добігає кінця.
Оригінальний текст (англ.)

The reign of mustard gas, which has been called the King of Battle gases since it was first used in July 1917, will probably come to an end

 »

У Радянському Союзі виробництво VX почалося на початку 1960-х — спочатку на заводі у Волгограді, а згодом і в Чебоксарах.

Також у 1950-х деякі країни розпочали програми із розробки речовин, що впливають на мозкову діяльність людини, позбавляючи її можливості адекватно реагувати і виконувати завдання, при цьому не зашкоджуючи здоров'ю, — отруйних речовин психохімічної дії. Зокрема, у 1951 році у США завершилися клінічні дослідження мескаліну та 41 його похідної, за результатами яких було встановлено, що доза, необхідна для досягнення бажаного результату, є надто високою. У 1955 році дослідження продовжилися вивченням ЛСД і тетрагідроканабінолу. У військових цілях ці розробки не застосовувалися[32]. Успішними виявилися результати досліджень психоактивної речовини хінуклідил-3-бензилату (BZ), яку взяли на озброєння і застосовували у вигляді димових сумішей[33].

Ряд представників хімічної зброї подразнюючого типу (ірритантів) у 1950-х роках поповнився високоефективним 2-хлоробензальмалононітрилом (CS) — речовиною сльозогінної дії, і в 1961 його прийняли на озброєння у Великій Британії, зокрема, для використання підрозділами поліції. Рік потому у Швейцарії був створений ірритант дибензоксазепін (CR), який виявився у 10 разів токсичнішим за CS. Ці отрути масово застосовувалися під час війни у В'єтнамі[34].

Першим з часів Другої світової масштабним конфліктом із застосуванням хімічної зброї стала Громадянська війна у Північному Ємені (1962—1970). У період з 1963 по 1967 роки проти прибічників єменського імама, скинутого в результаті перевороту, єгипетськими військами застосовувалися хлороацетофенон, іприт, фосген і деякі нервово-паралітичні речовини. На додачу до власного арсеналу, який розроблявся з 1950-х, Єгипет також отримував військову допомогу від СРСР. Ці військові дії Єгипет проводив, незважаючи на підписану ним Женевську конвенцію 1925 року[35].

Жертви хімічної атаки на іранське місто Сердешт (1987)

Наступним значним конфліктом з погляду застосування хімічної зброї стала ірано-іракська війна 1980—1988 років, де отруйні речовини застосовувалися Іраком, першопочатково як оборонна міра. Аналогічно до Єгипту, Ірак також був підписантом Женевської конвенції (ратифікував її у 1931) і тому діяв із порушенням статуту. Перше зафіксоване використання отрут припадало на листопад 1980 і протягом кількох наступних років атаки повторювалися, після чого Іран надіслав скаргу до ООН, наголошуючи на неприпустимості застосування хімічної зброї. У 1984, 1986 і 1987 роках до району протистоянь надсилалися комісії з представників ООН, які підтверджували застосування отруйних речовин і навіть наголошували на наявності тенденції до зростання масштабів хімічних атак. За свідченнями комісії, основними використовуваними речовинами були іприт і табун, що скидалися іракською авіацією у вигляді бомб.

За підсумками протистояння 5 % військовослужбовців Ірану постраждали внаслідок отруєння хімічною зброєю[36], а загальна кількість постраждалих сягнула 5000 чоловік, з яких 200 загинули. Отруйні речовини застосовувалися іракцями не лише проти Ірану, а й проти власного населення, зокрема при бомбардуванні курдського міста Халабджа у 1987 році[37].

Міжнародні угоди кінця XX століття[ред.ред. код]

Підписання угоди 1990 року М. Горбачовим (ліворуч) і Дж. Бушем-старшим (праворуч)

Політичні зміни у Радянському Союзі в період «перебудови» сприяли відкритішій позиції СРСР у питаннях хімічного озброєння. У 1987 році, після офіційної заяви про наявність хімічної зброї, керівництво повідомило про згортання програми з її виробництва[36]. Подальша демілітаризація включала підписання ряду мирних домовленостей, які мали зняти напругу у відносинах між країнами-учасницями нещодавньої Холодної війни.

23 вересня 1989 відбулося підписання двостороннього Американсько-радянського меморандуму про порозуміння (так званий Вайомінзький меморандум), в якому затверджувалися наміри сторін щодо оприлюднення даних про наявні запаси хімічного озброєння і допуску комісій. Рік потому, 1 червня 1990 року, країни підписали документ «Угода про знищення і невиробництво хімічної зброї та заходи щодо сприяння багатосторонній конвенції про заборону хімічної зброї». Положення цієї угоди так і не виконувалися, оскільки з часом радянська (російська) сторона почала стверджувати, що вони вичерпали своє значення і мають бути замінені на положення Конвенції про хімічну зброю (1993). Натомість, американська сторона все одно наполягала на необхідності дотримання положень угоди[38][a 1].

Окрім американо-радянського урегулювання відбулося також підписання мирного договору у військово-хімічній сфері між Індією та Пакистаном — одного з документів, що мали поставити крапку у багаторічних збройних протистояннях. 19 серпня 1992 року в Нью-Делі сторони підписали угоду, в якій гарантували за жодних обставин не розробляти, не синтезувати та в будь-який інший спосіб не набувати хімічну зброю, а окрім того також не спонукати і не заохочувати будь-кого до цих дій. Щоправда, в ході подальших перевірок Індія задекларувала наявність у своєму розпорядженні певної кількості хімічної зброї, створеної на замовлення оборонної організації, що стало приводом для суперечки з Пакистаном стосовно виконання вимог домовленості[a 2].

Світова мапа із позначенням країн (станом на 2013 рік), що:
     підписали і ратифікували Конвенцію
     лише підписали (Ізраїль)
     у процесі підписання
     не підписали або планують підписати

У 1993 році була підписана Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення, використання хімічної зброї та про її знищення (Конвенція про хімічну зброю) — перша в історії угода, яка передбачала повну заборону і знищення зброї масового ураження. Вона вступила в дію 29 квітня 1997 року. Станом на 17 жовтня 2015 року підписали і ратифікували Конвенцію 192 країни і 1 країна підписала, але не ратифікувала (Ізраїль)[a 3].

В тексті Конвенції сформульовано поняття «хімічна зброя» — в сукупності або окремо як:

  1. токсичні хімікати та їхні прекурсори, за винятком тих випадків, коли вони призначені для потреб, які не заборонені Конвенцією, за тієї умови, що види та кількість відповідають таким цілям;
  2. боєприпаси та пристрої, спеціально розроблені для смертельного ураження або нанесення іншої шкоди за рахунок токсичних властивостей вказаних у пункті 1 токсичних хімікатів, що вивільняються у результаті застосування таких боєприпасів і пристроїв;
  3. будь-яке обладнання, спеціально розроблене для безпосереднього використання при застосуванні боєприпасів і пристроїв, вказаних у пункті 2[a 4].

В рамках дії Конвенцію було покладено початок діяльность Організації із заборони хімічної зброї — установи, що контролює процес знищення хімічної зброї (в тому числі у покинутих сховищах), а також відповідних виробничих потужностей. Вона слідкує за неучастю державними установами і хімічними підприємствами у забороненій діяльності, за торгівлею потенційно небезпечними речовинами, надає допомогу країнам-учасницям Конвенції, що стали жертвами хімічної агресії, та сприяє розвитку їхнього технічного й економічного потенціалу.

В процесі створення Конвенції були визначені переліки токсичних речовин та їхніх прекурсорів, що могли би слугувати для створення хімічної зброї:

  • список 1 — у списку зазначені представники, що застосовувалися переважно у хімічному озброєнні і не мали іншого практичного використання. Сюди віднесені декотрі речовини нервово-паралітичної дії (наприклад, зарин) та іприт. Країни-учасниці можуть здійснювати виробництво цих сполук лише для мирних, оборонних цілей і в обмежених кількостях, дотримуючись суворої звітності для кожного випадку;
  • список 2 — список включає деякі інші хімікати, що можуть використовуватися у воєнних цілях (зокрема, амітон), а також речовини, що можуть слугувати для отримання сполук зі списку 1. Країни можуть отримувати їх виключно для мирних цілей, а торгівля та переміщення речовин обмежується лише країнами-учасницями;
  • список 3 — перелік містить речовини, що є «класичними» газами періоду Першої світової війни (хлор, фосген). Дані представники нерідко мають альтернативне застосування, тому обмеження їхнього обігу було би обтяженням для хімічної промисловості. Країни-учасниці можуть синтезувати речовини зі списку 3 у будь-яких кількостях, але тільки за умови застосування у мирних цілях[39].

Характеристика та захист від отруйних речовин[ред.ред. код]

Основу хімічної зброї складають отруйні речовини (ОР) — токсичні хімічні сполуки, що володіють певними фізичними і хімічними властивостями, що уможливлюють їхнє бойове застосування з метою ураження людей, тварин і зараження місцевості на тривалий період. Знаходячись у бойовому стані, вони вражають організм людини, проникаючи через органи дихання, шкірні покриви і рани. Крім того, людина може одержати ураження в результаті вживання заражених продуктів харчування і води, а також при впливі ОР на слизуваті оболонки очей і носоглотки. Бойовий стан ОР — такий стан речовини, у якому він застосовується для досягнення максимального ефекту в поразці людей. Види бойового стану ОР: пара, аерозоль, краплі.

ОР у стані пари чи тонкодисперсного аерозолю заражають повітря й вражають людей через органи дихання (інгаляційна поразка).

За тактичним призначенням і за характером вражаючої дії ОР поділяються на групи:

  • смертельні або летальні (для смертельного ураження чи виводу з ладу людей на тривалий термін),
  • що тимчасово виводять з ладу або інкапаситанти (діють на нервову систему і викликають психічні розлади),
  • дратівні і навчальні або ірританти.

За фізіологічною дією на організм ОР підрозділяються на нервово-паралітичної дії, шкірнонаривної, загальноотруйної, задушливої, психохімічної і дратівної дії.

У залежності від тривалості збереження вражаючої здатності ОР підрозділяються на дві групи: стійкі, які зберігають свою вражаючу дію від декількох годин і доби до декількох тижнів; нестійкі, вражаюча дія яких зберігається кілька десятків хвилин після їхнього застосування.

ОР у виді грубодисперсного аерозолю чи крапель заражають місцевість, устаткування, техніку, одяг, засоби захисту, водойми і здатні вражати незахищених людей як у момент осідання хмари зараженого повітря, так і після осідання часток ОР унаслідок їхнього випару із заражених поверхонь, а також при контакті людей з цими поверхнями і при вживанні заражених продуктів харчування і води.

Кількісною характеристикою ступеня зараження різних поверхонь є щільність зараження QM — кількість ОР, що знаходиться на одиниці площі зараженої поверхні (г/м²).

Кількісною характеристикою зараження повітря і джерел води є концентрація ОР — кількість ОР, що міститься в одиниці об'єму (г/м³).

Класифікація[ред.ред. код]

За фізіологічною дією[ред.ред. код]

Клас речовин Вплив на організм, симптоми Поширені представники
Задушливої дії Пошкоджують дихальні шляхи, підвищуючи проникність клітинних мембран, внаслідок чого альвеоли заповнюються плазмою крові, що веде до появи набряку легень. Ознаки отруєння проявляються через кілька годин прихованого періоду і супроводжуються кашлем, задишкою, посинінням губ і обличчя, гіпоксією та можливою смертю за кілька днів. У випадку вдихання речовин високої концентрації набряки не спостерігаються, уражений швидко помирає від задишки і паралічу дихального центру. Фосген, дифосген, хлор
Шкірно-наривної дії Імовірний механізм дії речовин полягає у реакції зі структурними білками клітин (їхньому ацилюванні, алкілюванні). Викривлення структур мембранних білків змінює проникність мембран і сприяє переміщенню цитоплазми до верхніх шарів шкіри, де утворюються пухирці. Поява ознак ураження з'являється після нетривалого прихованого періоду, ними є почервоніння шкіри і свербіж (у малих дозах ці ознаки з часом проходять). Внаслідок сильнішої дії отрут з'являються пухирці із прозорою або жовтуватою рідиною, що можуть об'єднуватися. На місці видалених пухирців з'являються язви, що загоюються 1—2 місяці і залишають рубці.
Також речовини резорбуються крізь шкіру у кров і проявляють загальноотруйні властивості, взаємодіючи з деякими ферментами, котрі внаслідок цього втрачають каталітичні властивості. Великі концентрації речовин спричинюють кровотечі в організмі, що можуть бути смертельними.
Іприт, люїзит, метилдихлороарсин, фосгеноксим
Загальноотруйної дії Речовини не мають певного механізму дії. Їхня токсична дія полягає в інгібуванні певних ферментів та впливі на обмін речовин.
За виключенням тетраетилсвинцю загальноотруйні речовини здебільшого впливають на кров і порушують процеси передачі кисню. Симптомами отруєння є задишка, судоми, параліч. Загальним наслідком дії отрут є смерть від зупинки дихання. Речовини можуть не чинити впливу на тканини та органі, крізь які вони сорбуються, хоча для хлороціану характерне подразнення слизових оболонок і шкіри.
Синильна кислота, хлороціан, арсин
Нервово-паралітичної дії Хімічно зв'язуть фермент ацетилхолінестеразу, внаслідок чого той втрачає біокаталітичні властивості. Через нефункціонування ацетилхолінестерази присутній нейромедіатор ацетилхолін критично підвищує збудження рухових м'язів, що призводить до появи судом, котрі прогресують у параліч. Симптомами отруєння (як через вдихання, так і через шкіру) є міоз (звуження зіниць), підвищені піливість і слиновиділення, болі в грудях, загальна слабкість. При отруєннях малого і середнього ступенів уражений втрачає працездатність на 1—2 тижні, у більших масштабах наступає смерть. Амітон, зарин, зоман, VX
Подразнювальної дії
(ірританти)
Сльозогінні речовини (лакриматори) подразнюють слизові оболонки, інколи і шкіру. До перших ознак присутності ірритантів в атмосфері належить свербіж шкіри, особливо вологої. Подразнення шкіри не вимагає лікування. При контакті зі слизовою оболонкою очей вони спричинюють посилену сльозотечу.
Кашельні речовини (стерніти) впливають на нервові закінчення слизових оболонок дихальних шляхів, подразнюють стінки носоглотки. Ураження супроводжується нестримним чханням, кашлем, болями в грудях. Також можлива поява нудоти, головного та зубного болю. Вдихання великих кількостей стерніту або його тривала дія може призвести до появи набряку легень, судом, паралічу, втрати свідомості.
Смертельна дія не характерна для ірритантів, вона наступає лише після потрапляння до організму надто великих доз.

Кашельні: адамсит, фенілдихлороарсин
Cльозогінніхлороацетофенонхлоропікрин
Комплексні: дибензоксазепін, 2-хлоробензальмалононітрил

Психохімічної дії
(інкапаситанти)
Порушують передачу нервових збуджень у гангліях та синапсах ЦНС людини, спричинюючи тимчасову недієздатність: порушення координації рухів, просторової орієнтації, появу видінь та галюцинацій, створення стану в'ялость, апатії. Інколи може з'являтися глухота, сліпота. Усі симптоми є тимчасовими і тривають від кількох годин до кількох днів. Хінуклідил-3-бензилат, ЛСД, фенциклідин, EA 3167

Бінарна зброя[ред.ред. код]

155 мм хімічний снаряд M687[en], що призначався для несення бінарної системи GB-2

Під терміном «бінарна хімічна зброя» мається на увазі конструкція, що містить два спеціальні нетоксичні або малотоксичні прекурсори, які в результаті взаємодії утворюють хімічну зброю. Типовою конструкцією є хімічний снаряд, котрий містить два відсіки із прекурсорами, перепона між якими руйнується після вистрілу і речовини реагують між собою в процесі польоту. Деякі модифікації бінарної зброї використовуються для терористичних дії (наприклад, під час однієї з невдалих спроб теракту в метрополітені японською організацією «Аум Шінрікьо»).

Значною перевагою такого типу зброї є безпечність у використанні і транспортуванні — вилив речовин при порушенні цілісності одного з відсіків не становить суттєвої небезпеки. Додатковою перевагою є зручність у зберіганні, оскільки хімічна зброя рідко відзначається довгостроковою стабільністю (наприклад, за свою нестійкість була розкритикована застосовувана під час Першої світової війни синильна кислота).

Ідея використання бінарної зброї з'явилася ще в ході Другої світової війни, коли було запропоновано запускати снаряди, що містили відсіки з арсенідом магнію та сульфатною кислотою, котрі реагували із утворенням арсину — речовини загальноотруйної дії.

Загалом вихідні речовини підбираються таким чином, щоб вони реагували із утворенням необхідного продукту за короткий проміжок часу та з високою специфічністю. Ідельним випадком є реакція, де не утворюються додаткові речовини, тому основними типами взаємодій є реакції приєднання. У випадку реакцій обміну інший продукт повинен так само бути токсичним або ж сприяти розпиленню основного продукту.

В минулому серед бінарної зброї поширення набули системи GB-2, GD-2, VX-2 — для синтезу зарину (GB), зоману (GD) та VX відповідно. Але після підписання Конвенції про хімічну зброю прекурсори для їхнього отримання — DF та QL — були віднесені до списку 1 заборонених речовин, щодо яких встановлюються особливі заходи з контролю за виробництвом та обігом.

Токсини[ред.ред. код]

Докладніше у статті Токсини

Окрему групу у класифікації хімічної зброї складають токсини — вони рівною мірою відносяться відносяться і до хімічної, і до біологічної зброй. Це невизначеність утворена тим, що вони є продуктами життєдіяльності організмів (тварин, рослин, бактерій, грибів), але не є життєздатними.

Токсини стали об'єктами військових досліджень у першій половині 20 століття. Значна частина токсинів є надзвичайно отруйною, інколи навіть на кілька порядків перевищуючи дію синтетичної зброї. Однак по мірі вивчення інтерес до них почав згасати, оскільки значна їх частина не відповідала традиційним вимогам до хімічної зброї, зокрема, багато токсинів є чутливими до нагрівання і дії світла.

На додачу до Женевського протоколу, що забороняв використання бактеріологічної зброї, у 1972 році була підписана Конвенція про біологічну і токсичну зброю. У додатках до Конвенції про хімічну зброю було згадано лише одного представника токсинів — сакситоксин — його внесли до списку 3 небезпечних речовин, щодо яких встановлюються особливі заходи контролю за виробництвом та обігом.

За природою походження токсини поділяють на
За характером дії серед токсинів виділяють
  • цитотоксини — речовини, що порушують структуру клітинних мембран, змінюючи її проникність і хід біологічних процесів. Окрім того вони здатні руйнувати і розчиняти мембрани (наприклад, мембрани капілярів, що призводить до локальних крововиливів);
  • нейротоксини — речовини, які впливають на нервову систему, порушуючи передачу нервових імпульсів;
  • токсини-ферменти — речовини, які спричинюють розщеплення окремих структурних компонентів клітин (білків, ліпідів, нуклеїнових кислот). До таких токсинів належать, зокрема, протеази, нуклеази, фосфоліпази тощо. Їхня присутність порушує нормальне функціонування систем;
  • токсини-інгібітори ферментів — речовини, що впливають на біокаталітичні процеси в організми.

Попри те, що своїми властивостями токсини не підходять для масштабного застосування, вони цілком придатні для саботажних дій чи усунення окремих осіб.

Способи розповсюдження[ред.ред. код]

Аерозольний[ред.ред. код]

Аерозольний спосіб (диспергація) полягає у випусканні отруйних речовин у формі аерозолю з резервуару під тиском.

Токсиканти використовуються у складі суміші, до якої входять: 15—40 % зрідженого газу, 1—2 % стабілізатору (загущувачу) і 58—84 % діючих токсичних речовин[40]. Зрідженим газом може виступати пропан, бутан, ізобутан, ізобутилен, циклопропан, циклопропан, діоксид вуглецю, монооксид азоту, тетрафлуороетилен тощо. Стабілізатори (загущувачі) можуть варіюватися, однак усі вони мають надавати суміші більшої в'язкості і збільшувати її стабільність при тривалому зберіганні. Таки вимогам відповідають деякі насичені рідкі вуглеводні, воски, циклічні вуглеводні на кшталт бензену, толуену, мезитилену і широкий спектр полімерів — від ПВХ до тефлону. Для деяких токсикантів (зокрема, речовин нервово-паралітичної і шкірно-наривної дії) можна застосовувати алюмінієві і цинкові солі пальмітинової чи нафтенової кислот.

SarukhTearGas.jpg
Magnify-clip.png
Ізраїльська 40 мм граната зі сльозогінним газом для гранатомета

За способом дії аерозольні боєприпаси (або пристрої) поділяються на два типи: із контрольованим і неконтрольованим випуском.

До контрольованого випуску належить, зокрема, один з найдавніших способів застосування хімічної зброї у Першій світовій війні, де випускання отруйних речовини здійснювалося поворотом запірного вентиля на цистерні зі стисненим газом. Сучаснішим варіантом зброї із контрольованим випуском є гранати для гранатометів, що активуються після зіткнення з перешкодою: на внутрішній стороні рухомої носової частини закріплено вістря, яке після зрушення на кілька міліметрів назад пробиває отвір у резервуарі зі стисненим газом і випускає його рівномірним струменем. Подібні модифікації можуть застосовуватися проти скупчення людей, для проведення спецоперацій у бункерах, тунелях, і дозволяють використовувати як летальні, так і нелетальні речовини.

Аерозольні системи із неконтрольованим випуском вивільняють увесь вміст одразу. Принцип їхньої дії відрізняється від систем неконтрольованого випуску значно більшим розміром утворюваного отвору, що дозволяє миттєвий випуск. До боєприпасів, що можуть застосовуватися таким чином відносяться ракети, мінометні й артилерійські снаряди, гранати, наземні міни тощо. Ефективніше вивільнення аерозолю може також досягатися із використанням незначної кількості вибухівки, що детонує під час зіткнення. Системи неконтрольованого випуску є широко розповсюдженими у воєнних діях завдяки можливості за лічені секунди створити область із високою концентрацією отруйних речовин.

Аеродинамічний[ред.ред. код]

Британський літак Westland Lysander[en], обладнаний розпилювачами газу (1940)

Окремим підтипом аерозольного розповсюдження отруйних речовин є аеродинамічний, що провадиться розпилюванням речовин за допомогою літаків. Для успішного розпилювання необхідно враховувати чималу кількість параметрів: висоту і швидкість польоту, силу і напрям вітру, вологість повітря. Наприклад, за сильного вітру частинки аерозолю буде віднесено далеко від заданої точки, а із дощем вони швидко опустяться на землю. Провівши спостереження за погодними умовами можна спрогнозувати не тільки площу охоплення аерозолем, а й розмір його часток, який впливає на час перебування у повітрі та ефективність дії[a 5].

Димовий[ред.ред. код]

Димовий метод розповсюдження застосовується переважно для твердих речовин. Але оскільки більшість речовин, що належать до хімічної зброї, є леткими рідинами, він є відносно малопоширеним. Даний метод є значно простішим і дешевшим у виконанні, аніж аерозольний: димові снаряди більш стійкі і не вимагають особливих умов зберігання. За його допомогою зазвичай розпилюються ірританти.

Схематичний переріз димової гранати M7A2/M7A3 на основі ірританту хлороацетофенону

Димовий снаряд складається з двох принципових компонентів: палива (піротехнічної суміші) та хімічного агенту. Використовуване паливо загалом є подібним до пороху, що горить після займання. До його складу входять: окисник (нітрати, перхлорати, бромати, дихромати, перманганати), горючі матеріали (вугілля, сірка, целюлоза, борошно, порошкоподібний цукор, тверді високомолекулярні вуглеводні) та зв'язуючий агент. Останній може також додаватися до хімічного агенту у кількості 10—20 % за масою (в цьому випадку він не має бути окисником).

Горіння піротехнічної складової створює всередині снаряду високу температуру і тиск, дія яких на тверду речовину призводить до її випаровування. Утворені часточки хімічного агенту змішуються з продуктами горіння палива і утворюють дим, що виходить крізь отвори на верхівці.

Tear gas grenade returned to soldiers using sling.jpg
Magnify-clip.png
Протестувальник відкидає до правоохоронців випущену ними димову гранату зі сльозогінним газом (Палестина, 2014)

Теоретично в такий спосіб можна розповсюджувати всі речовини, однак на практиці ситуація є зворотною — теплова енергія, що у значній кількості виділяється при горінні боєприпасу, руйнує більшість застосовуваних токсикантів. Навіть у випадку використання більш стійких речовин цього явища не завжди вдається уникнути, тому вважається прийнятним руйнування 15—20 % діючої речовини (але не більше 25 %). Іншим неоднозначним моментом є поведінка рідин за створених умов: при нагріванні вони радше будуть «вистрілювати» як шампанське, утворюючи зовсім малу поверхню ураження.

До недоліків димових снарядів відносяться:

  • час розповсюдження (випаровування) речовини — він є найдовшим з усіх типів боєприпасів;
  • неможливість повноцінного застосування у формі авіабомб, артилерійських снарядів — механічні пошкодження після заткнення можуть порушити нормальне функціонування пристрою;
  • ймовірність утворення іскор під час горіння палива, що може стати причиною займання предметів, пожеж.

Вибуховий[ред.ред. код]

Американська авіабомба Weteye[en], яка здатна вміщувати 160 кг зарину

Розповсюдження хімічної зброї за допомогою вибухових пристроїв є найбільш вживаним способом. До застосовуваного у такий метод озброєння відносяться артилерійські снаряди, авіабомби, ракети, які детонують при зіткненні з перешкодою або після їхньої активації і розповсюджують несений хімічний агент. На відміну від аерозолів, які вимагають спеціальних пристроїв для їхнього спорядження, вибухові снаряди легко монтуються протягом кількох хвилин.

Вибухові снаряди не призначені для використання із твердими токсикантами — якість розповсюдження рідких речовин значно більша, ніж твердих. Основнимим типами токсичних речовин у вибухових снарядах є речовини шкірно-наривної і нервово-паралітичної дії.

Не зважаючи на поширене використання, ефективність вибухових хімічних снарядів не обов'язково є високою — більша частина хімічної складової руйнується внаслідок вибуху. Саме кількість вибухівки є визначальним чинником, що впливає на процес розповсюдження: надмірна кількість знищить хімічний агент, замала не зможе розповсюдити його по заданій площі. Окрім цього важливим показником є термічна стійкість використовуваного токсиканту. Загалом при створенні, наприклад, артилерійського снаряду керуються кількома настановами[41]:

  • вибухівка у снаряді повинна мати низьку швидкість детонації (наприклад, склад на основі ТНТ, нітрату амонію);
  • кількість вибухівки має бути обмежена 20—30 % від маси хімічного агенту і перебувати лише у формі порошку чи гранул;
  • вибухівка не повинна межувати з хімічним агентом;
  • відсік з хімічним агентом має розташовуватися у хвостовій частині;
  • перегородка між відсіками повинна легко руйнуватися після детонації.

При виготовленні хімічної авіабомби застосовують аналогічні тип і вміст вибухівки, а також додаткові умови[42]:

  • використання загущувачів, подібних до аерозольної форми;
  • оболонка бомби має легко руйнуватися;
  • наявність детонатора для підриву бомби над ціллю, а не внаслідок зіткнення.
M23 VX Landmine.jpg
Magnify-clip.png
Будова міни M23 на основі VX

Окрім цих типів снарядів розповсюджені також польові міни. Вони виготовляються зі стійкої до погодних умов металевої оболонки і помірно міцних внутрішніх контейнерів, які містять вибухівку на кшталт ТНТ чи пікринової кислоти і діючу речовину. Одним з методів розповсюдження мін по заданій території є використання касетних бомб.

Вогнище хімічного ураження[ред.ред. код]

Територія, у межах якої в результаті впливу хімічної зброї відбулися масові ураження людей і сільськогосподарських тварин, називається вогнищем ураження. Розміри його залежать від масштабу і способу застосування ОР, типу ОР, метеорологічних умов, рельєфу місцевості й інших факторів.

Особливо небезпечні стійкі ОР нервово-паралітичної дії, пара яких поширюються в напрямку вітру на досить велику відстань (15-25 км і більше).

Тривалість вражальної дії ОР тим менше, чим сильніше вітер і висхідні потоки повітря. У лісах, парках, ярах, на вузьких вулицях ОР зберігаються довше, ніж на відкритій місцевості.

Територія, яка була піддана безпосередньому впливу хімічної зброї, і територія, над якою поширилася хмара зараженого повітря у вражаючих концентраціях, називається зоною хімічного зараження. Розрізняють первинну і вторинну зони зараження.

Первинна зона зараження утворюється в результаті впливу первинної хмари зараженого повітря, джерелом якого є пара й аерозолі ОР, що з'явилися безпосередньо при розриві хімічних боєприпасів. Вторинна зона зараження утворюється в результаті впливу хмари, що утворюється при випарі крапель ОР, осілих після розриву хімічних боєприпасів.

Світовий арсенал[ред.ред. код]

Арсенал 105 мм іпритних снарядів у хімічному сховищі Пуебло (Колорадо, США)
Утилізація зарину з ракети M55 (ат. Джонстон, США, 1990)

По закінченню Другої світової війни, а також періоду Холодної війни, чимало країн мали на своїй території військові сховища з хімічними боєприпасами. Після підписання країнами у 1990-х роках Конвенції про хімічну зброю новостворена Організація із заборони хімічної зброї проводила облік наявних речовин і розробляла маршрутні карти для ліквідації запасів.

У травні 2015 року ОЗХЗ повідомила про те, що було ліквідовано 90 % запасів хімічної зброї та прекурсорів для її створення[a 6].

Країна Дані щодо хімічного озброєння
Албанія Албанія На момент підписання Конвенції Албанія мала у своєму розпорядженні 16.678 кг хімічної зброї, що включала іприт, люїзит, адамсит, хлороацетофенон. Увесь арсенал було повністю ліквідовано до 2007 року[a 7].
Єгипет Єгипет У 1963—67 роках Єгипет застосовував хімічну зброю у війні в Ємені, чим порушив статут Женевського протоколу.
У 1992 році з'явилися повідомлення, що Єгипет придбав 340 тонн прекурсорів для виробництва речовин нервово-паралітичної дії на кшталт VX, а також співпрацює з російськими і північнокорейськими інженерами, створюючи усі умови для налагодження виробництва хімічної зброї. У неофіційних заявах це пояснювали бажанням мати противагу до імовірно наявної в Ізраїлю ядерної зброї[43].
За весь час країна не робила жодних декларацій хімічного озброєння, оскільки не є членом Конвенції. Офіційно Єгипет заявляє, що приєднається до неї лише у випадку повного вирішення питань щодо ядерної зброї Ізраїлю[a 8].
Ізраїль Ізраїль Згідно офіційних даних Ізраїль не володіє хімічною зброєю, однак він знаходиться під постійним наглядом, оскільки має достатній науково-технічний потенціал для її створення, а також проводить масштабні розробки і навчання оборонного характеру, котрі можуть слугувати прикриттям.
У 1983 році в ЦРУ вийшов звіт, в якому повідомлялося, що Ізраїль накопичує зброю нервово-паралітичної дії. Також за деякими повідомленнями на базі Ізраїльського інституту біологічних досліджень проводилися синтези фосфорорганічних отрут (зарину, табуну і VX)[a 9].
Індія Індія Після підписання Конвенції Індія задекларувала наявність 1044 тонн іприту[a 10], котрі до квітня 2009 року були ліквідовані[a 11].
Ірак Ірак У період воєн у Перській затоці в 1980—88 роках Ірак активно розробляв хімічні програми. Після приєднання до Конвенції ним було задекларовано 3859 тонн небезпечних речовин, з яких 3315 тонн складали речовини, придатні до бойового застосування: іприт, табун, зарин, циклозарин. Також у період до 2014 року різними організаціями і миротворчими військами знаходилися незареєстровані сховища хімічних боєприпасів, покинуті після ірано-іракської війни. Згідно попередньої домовленісті боєприпаси були розміщені у комплексі Аль-Мутанна.
В липні 2014 року влада Іраку повідомила ООН про те, що комплекс Аль-Мутанна було захоплено терористичною організацією ІДІЛ. На той момент там могло зберігатися до 2500 непридатних ракет із зарином.[a 12].
Іран Іран Іран заперечує наявність і застосування хімічної зброї. Проте за даними розвідки США у 2003 році Іран мав деякі накопичення зброї різних типів, а у звіті 2012 року його було віднесено до країн, що мають можливості для її виробництва.
Північна Корея КНДР Незважаючи на участь КНДР у Женевському протоколі, існують дані, що вона має засоби хімічної боротьби. Так, за даними Міністерства національної оборони Південної Кореї та організації «International Crisis Group», на території КНДР знаходиться від 2500 до 5000 тонн небезпечних речовин, що включають іприт, фосген, зарин, табун, V-гази[a 13][a 14].
КНР КНР На момент ратифікації Конвенції Китай проводив із хімічною зброєю маломасштабні дослідження, котрі невдовзі були припинені.
По закінченню Другої світової війни японська армія покинула на території Китаю близько 700 тис. хімічних боєприпасів. У 2010 році обидві країни розпочали роботи щодо ліквідації арсеналу, але вони не були завершені до наміченого терміну і триватимуть до 2016 року[a 15].
Лівія Лівія Після приєднання до Конвенції Лівія повідомила про наявність 24,7 тонн іприту і 1390 тонн прекурсорів. Наприкінці 2011 і на початку 2012 років влада Лівії повідомила про додаткові, попередньо незадекларовані, кількасот снарядів з іпритом та декілька центнерів іприту у пластикових контейнерах (його сумарна кількість сягнула 26,3 тонн)[a 16]. У лютому 2014 року всі речовини зі списку 1 були ліквідовані[a 17].
Росія Росія Станом на 13 червня 2015 року ліквідація хімічної зброї в Росії перетнула позначку 90 %: було знищено 35.972 тонн хімічної зброї з 39.967 тонн наявних загалом[a 18].
Сирія Сирія Станом на 27 липня 2015 було знищено або вивезено з території Сирії усі 1.046.981 кг речовин зі списку 1, а також 244.723 кг з наявних 261.040 кг речовин зі списку 2 (тобто 93,7 %)[a 19].
США США Після підписання угоди 1997 року США задекларували арсенал об'ємом 27.771 м³, до серпня 2014 року з нього було знищено приблизно 25.000 м³.
На початку лютого 2015 року розпочалася завершальна фаза, в ході якої мали бути знищені залишки хімічної зброї об'ємом 2600 м³[a 20].
Тайвань Тайвань Тайвань задекларував незначну кількість хімічної зброї для наукових цілей і заперечує наявність інших речовин.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела
  1. а б Lenhart et al., 2008, с. 10
  2. а б Romano et al., 2008, с. 2
  3. Romano et al., 2008, с. 3
  4. а б Lenhart et al., 2008, с. 11
  5. а б Romano et al., 2008, с. 4
  6. а б в г Tucker, 2007
  7. а б Garrett, Hart, 2009, с. xxi
  8. а б Romano et al., 2008, с. 5
  9. Lenhart et al., 2008, с. 12—13
  10. Lenhart et al., 2008, с. 13—14
  11. Romano et al., 2008, с. 7
  12. Lenhart et al., 2008, с. 15—16
  13. Kaiser, G. Wie die Kultur einbrach. Giftgas und Wissenschaftsethos im Ersten Weltkrieg // Merkur. — 2002. — Т. 56. — С. 635. (нім.)
  14. Lenhart et al., 2008, с. 38—39
  15. Lenhart et al., 2008, с. 17—18
  16. Lenhart et al., 2008, с. 20
  17. Romano et al., 2008, с. 9—10
  18. а б в Garrett, Hart, 2009, с. xxii
  19. Lenhart et al., 2008, с. 42—43
  20. Croddy, 2005, с. 140
  21. Lenhart et al., 2008, с. 45
  22. Croddy, 2005, с. 169—170
  23. Lenhart et al., 2008, с. 47
  24. Lenhart et al., 2008, с. 48
  25. Croddy, 2005, с. 170
  26. Romano et al., 2008, с. 12—13
  27. Lenhart et al., 2008, с. 54
  28. Антонов, 1994, с. 34—35
  29. Garrett, Hart, 2009, с. xxv
  30. Romano et al., 2008, с. 13—14
  31. Lenhart et al., 2008, с. 55
  32. Lenhart et al., 2008, с. 55—56
  33. Антонов, 1994, с. 35
  34. Антонов, 1994, с. 41
  35. Lenhart et al., 2008, с. 57
  36. а б Lenhart et al., 2008, с. 63
  37. Romano et al., 2008, с. 15
  38. Bowman, Steven R. Chemical Weapons Convention: Issues for Congress. — United States Congressional Research Service, 2003. (англ.)
  39. Croddy, 2005, с. 94
  40. Ledgard, 2006, с. 246
  41. Ledgard, 2006, с. 250
  42. Ledgard, 2006, с. 251
  43. Croddy, E. Chemical and Biological Warfare: A Comprehensive Survey for the Concerned Citizen. — New York : Springer Science+Business Media, 2002. — P. 46. — ISBN 978-1-4612-6520-7. (англ.)
Посилання
  1. Agreement Between The United States of America and the Union of Soviet Socialistic Republics on Destruction and Non Production of Chemical Weapons and on Measures to Facilitate the Multilateral Convention on Banning Chemical Weapons. acq.osd.mil. 1 червня 1990. Архів оригіналу за 24 жовтня 2015. Процитовано 24 жовтня 2015.  (англ.)
  2. India-Pakistan Agreement on Chemical Weapons. nti.org. Nuclear Threat Initiative. Архів оригіналу за 24 жовтня 2015. Процитовано 24 жовтня 2015.  (англ.)
  3. Status of Participation in the Chemical Weapons Convention as at 17 October 2015. orcw.org. Organisation for the Prohibition of Chemical Weapons. 19 жовтня 2015. Процитовано 25 жовтня 2015.  (англ.)
  4. Chemical Weapon Convention. Article II. Definitions and Criteria. opcw.org. Organisation for the Prohibition of Chemical Weapons. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 24 вересня 2015.  (англ.)
  5. Chemical Weapons Technology. fas.org. Federation of American Scientists. Процитовано 16 листопада 2105.  (англ.)
  6. Major milestone reached as 90% of global chemical weapon stocks destroyed. opcw.org. Organisation for the Prohibition of Chemical Weapons. 28 травня 2015. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  7. Albania the First Country to Destroy All Its Chemical Weapons. opcw.org. Organisation for the Prohibition of Chemical Weapons. 12 липня 2007. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  8. Egypt. Overview. nti.org. Nuclear Threat Initiative. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  9. Israel. Chemical. nti.org. Nuclear Threat Initiative. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  10. Lele, Ajey. CWC's First Decade. CBW Magazine: Journal on Chemical and Biological Weapons 1 (1) (Institute for Defence Studies and Analyses). Архів оригіналу за 19 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  11. Update on chemical demilitarisation. opcw.org. Organisation for the Prohibition of Chemical Weapons. 21 квітня 2009. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  12. Iraq. Overview. nti.org. Nuclear Threat Initiative. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  13. Ministry of National Defence. Republic of Korea. 2010 Defence White Paper. nti.org. Nuclear Threat Initiative. с. 35. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  14. North Korea's Chemical and Biological Weapons Programs. crisisgroup.org. International Crisis Group. 18 червня 2009. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня.  (англ.)
  15. China. Overview. nti.org. Nuclear Threat Initiative. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  16. Libya: Facts and Figures. opcw.org. Organisation for the Prohibition of Chemical Weapons. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  17. Libya Completes Destruction of Its Category 1 Chemical Weapons. opcw.org. Organisation for the Prohibition of Chemical Weapons. 4 лютого 2014. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  18. Россия уничтожила 90% имеющихся запасов химического оружия. interfax.ru. Интерфакс. Архів оригіналу за 18 вересня 2015. Процитовано 18 вересня 2015.  (рос.)
  19. Syrian Chemical Destruction Data. opcw.org. Organisation for the Prohibition of Chemical Weapons. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)
  20. Associated Press (2 лютого 2015). US to destroy largest remaining chemical weapons cache. nypost.com. New York Post. Архів оригіналу за 18 вересня. Процитовано 18 вересня 2015.  (англ.)

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Ledgard, Jared B. A Laboratory History of Chemical Warfare Agents. — 2nd. — 2006. — 268 p. — ISBN 978-0-6151-3645-5. (англ.)
  • Romano Jr., James A., Lukey, Brian J., Salem, H. Chemical Warfare Agents. Chemistry, Pharmacology, Toxicology, and Therapeutics. — 2nd. — Boca Raton, FL : CRC Press, 2008. — 723 p. — ISBN 978-1-4200-4661-8. (англ.)
  • Medical Aspects of Chemical Warfare / Martha K. Lenhart, editor in chief. — Washington DC : Office of The Surgeon General, United States Army, 2008. — ISBN 978-0-16-081532-4. (англ.)
  • Garrett, Benjamin C., Hart, J. The A to Z of Nuclear, Biological, and Chemical Warfare. — Plymouth : The Scarecrow Press, 2009. — 302 p. — ISBN 978-0-8108-7040-6. (англ.)
  • Croddy, Eric A., Wirtz, James J., Larsen, Jeffrey A. Weapons of Mass Destruction: Chemical and biological weapons / Eric A. Croddy, editor. — Santa Barbara : ABC-CLIO, 2005. — 601 p. — ISBN 1-85109-495-4. (англ.)
  • Александров В., Емельянов В. Отравляющие вещества. — 2-е изд, переработанное и доп. — М. : Военное издательство, 1990. — 272 с. (рос.)
  • Антонов Н. С. Химическое оружие на рубеже двух столетий. — М. : Прогресс, 1994. — ISBN 5-01-004462-5. (рос.)
  • Франке З. Химия отравляющих веществ. — М. : Химия, 1973. — Т. 1. — 440 с. (рос.)


Щит та меч Це незавершена стаття про зброю.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.