Леля
 | Ця стаття може містити оригінальне дослідження. (Травень 2011) |
Леля — слов'янський міфологічний персонаж, одна з Рожаниць, дочка Лади, дружина Ярила. У рідновір'ї вважається богинею закоханих молодих пар, є джерелом любові для люблячих сердець. Леля виглядає, як молода, надзвичайно красива дівчина, прикрашена квітами, вінками і травами. Вона особливо прихильна до молодих дівчат, є їх заступницею і берегинею. Саме дівчата проводили обряди на її честь. Леля пов'язана з весняною неділею природи, квітами, початком польових робіт.
Походження персонажа[ред. | ред. код]
Обрядність[ред. | ред. код]
На честь Богині Лелі дівчата обирали найкрасивішу дівчину, одягали її в найкращий одяг і водили хороводи, які виконували обрядові пісні. Юнаки в цей день у горах та пагорбах розпалювали великі святкові багаття. Дівчата мали звичай прикрашати дерево Лелі, березу, стрічками і рушниками. Днем шанування Богині Лелі є 21 квітня (Красна Гора), коли Сонце-Дажбог входить в сузір'я Овна. Свою назву свято Богині Лелі, Червона гора, отримало саме завдяки тим обрядовим вогнищам, які розпалювалися юнаками.
Іноді Лелю помилково, в парі з Матінкою Ладою, величають Рожаниця, що не зовсім відповідає дійсності. Леля не є Рожаниця в повному розумінні цього слова, тому що вона лише дає любов, а плоди цього кохання (народження) вже опікуються Ладою, Рожаницею і Макошею.
У фольклорі[ред. | ред. код]
Пісні[ред. | ред. код]
У пісні з Дроздовиці під Перемишлем: Лелю-Полелю, коли ж я воли пасла, Лелю-Полелю, тогди я била красна.
Лелю-Полелю, тепер же я волів не пасу, Лелю-Полелю, загубила ж я красу.[1]
У пісні з Верхрату: Ой Лелю-Лелю, коровонько моя, Хто ж тебе пасти буде, як мене возьмут люде?
Ой буде ж тебе пасти людськая кухаронька, То ж тобі буде лихая годинонька.[1]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського: з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся / Упорядкування, текстологічна інтерпретація і комментарі О. І. Дея ; Атрибуція автографів і копій та передмова Л. А. Малаш і О. І. Дея. — Київ: Наукова думка, 1974. — С. 85.
