Мокош

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мокош
Makosh Kaluga.jpg
Божество в слов'янська міфологія
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Мо́кош, Макош, Мокоша — слов'янська язичницька богиня родючості. Мокош входила до загальноруського пантеону, встановленого Володимиром Великим[1][2]. З поширенням православ'я образ Мокош злився з образом Параскеви П'ятниці[3].

Етимологія[ред. | ред. код]

Походження імені богині не цілком ясне. Наявні джерела дозволяють лише проводити паралелі з дав.-інд. makhah («багатий», «шляхетний») і з грец. μαχηος («хтивий», переважно про жінку, «пишний», «буйний», «розмаяний») чи виводити від прасл. *mokrъ («мокрий»)[4].

У фіно-угрів відомий злий дух Мокоша/ Мокуша та плем'я мокша, але ці назви ймовірно запозичені від слов'ян, а не навпаки[5].

Образ і функції[ред. | ред. код]

Репліка кумира Мокоші у Чехії

З язичницьких часів достеменно відомо лише ім'я цієї богині. Твердження про її образ і функції мають гіпотетичний характер[6].

Зв'язок Мокоші з прядінням і тканням засновується на функціях Параскеви П'ятниці, заснованої на Мокоші, що містяться у фольклорно-етнографічних джерелах XIX — початку XX ст.[6]

У російському фольклорі Мокуша — це дух, що опікується стриженням овець і прядінням. Вважалося, що коли веретено крутиться саме — це пряде Мокуша[7].

Культ Мокоші[ред. | ред. код]

Росіяни лишали в жертву своїй Мокуші клаптик вовни, яку клали наніч між ножицями, якими стригли овець[7].

Назви деяких поселень (Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії) підтверджують думку про те, що культ цієї богині мав загальнослов'янське поширення. Жегота Паулі вказує, що в чехів і мораван було божество Макосла, Макош, Мокош, яке особливо вшановували в часи посухи. Він зіставляє його з сербською Додолою[8]. На території Росії відомі топоніми, що пов'язуються з Мокошею: Мокош, Мокшани, Мокше, Мокшеве Болото, Мокушів[5].

У народному християнстві[ред. | ред. код]

У середньовіччі християнство наклало на образ Мокоші образ святої Параскеви, утворивши Параскеву П'ятницю. Східними слов'янами Параскева П'ятниця особливо вшановувалася як покровителька жінок, навіть такою мірою, що її образ малювали на звороті ікон Божої Матері. Священним днем Параскеви П'ятниці була п'ятниця, коли жінкам заборонялося працювати, зокрема прясти. До XIX ст. в Україні існував звичай у п'ятницю водити до церкви жінку під супровді хору, яку називали «п'ятницею». Поширений образ Параскеви П'ятниці — це дівчина чи молода жінка в білій сорочці та плахті, або гола; часто — зі слідами уколів від веретен. Іноді ототожнювалася з Долею, поставала порадницею щодо майбутніх дій[9].

Подібні фукції поділяла Неділя. В білорусів та українців зафіксовано перекази про те, що Неділя за недотримання заборони на працю в свій день могла здерти жінці шкіру з рук чи тулуба, налякати, наслати хворобу[10].

Трактування образу[ред. | ред. код]

Володимир Гнатюк пропускав зв'язок Мокоші з християською святою Мокриною[7].

Александр Ґейштор зазначав, що Мокоша має паралелі з Матір'ю-землею як життєдайною силою. На його думку, в народів півночі Росії образ Мокоші деградував від богині родючості до жіночого духа, котрий стриже овець і пряде льон[11].

На думку Бориса Рибакова, в пантеоні Володимир Мокоша замістила Ладу та Лелю. В його реконструкції, Мокоша — це богиня землі та родючості, «Мати-земля», якій допомагають русалки та віли, зрошуючи землю; аналог давньогрецької Деметри. З Мокошою Рибаков асоціював жіноче зображення на Збручанському ідолі[12].

В'ячеслав Іванов і Володимир Топоров пропонували, що Мокоша в язичницьких віруваннях була матір'ю чи дружиною Перуна, а отже мала важливу роль у центральному міфі, де Перун повертає полонянку, викрадену змієм (можливо Велесом)[13].

Дмитро Гаврилов і Станіслав Єрмаков тотожнювали Мокошу з Бабою-Ягою, пояснюючи, що спершу Мокоша як богиня долі мала двох сестер (аналог давньогрецьких мойр), і це відображено в деяких казках, де Баба-Яга має сестер ягівн і дарує героєві дороговказний клубок[14].

Юлія Буйських пояснювала, що всі наявні припущення про місце Мокоші в віруваннях давніх слов'ян засновані на фольклорному матеріалі XIX—XX ст., який хибно співвідносити з давнім язичництвом. Тому і твердження про те, що Параскева П'ятниця «підмінила» собою Мокошу в часи поширення християнства теж безпідставні[6].

У мистецтві[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Культова особливість як основа конфесійної диференціації // Академічне релігієзнавство. Підручник / За наук. ред. проф. А. Колодного. — Київ: Світ Знань, 2000. — С. 271. — 862 с.
  2. Писаренко Ю. Г. Мокош // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 24. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  3. Мокоша [Архівовано 22 січня 2021 у Wayback Machine.] // Українська релігієзнавча енциклопедія / А. Колодний та ін. — Київ: Інститут філософії НАН України, 2015.
  4. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 3 : Кора — М / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 552 с. — ISBN 5-12-001263-9.
  5. а б Ґейштор, Александр (2015). Слов'янська міфологія. Кліо. с. 193–194. 
  6. а б в Мокош – давньослов’янська богиня? – Лікбез (uk-UK). Процитовано 15 серпня 2022. 
  7. а б в Гнатюк, Володимир (2000). Нарис української міфології. Львів: Інститут народознавства НАН України. с. 74–75. 
  8. Pauli Žegota. Piesni ludu ruskiego w Galicyi. — Lwów: nakladem Kajetana Jablońskiego, 1839. — T. I. — S. 47.
  9. Слащёв, В. В. (1995). Параскева Пятница / Славянская мифология. Эллис Лак. с. 297–298. 
  10. Белова, О. В. (1995-2012). Неделя / Славянские древности: этнолингвистический словарь в пяти томах. Москва: Международные отношения. с. 392. ISBN 5-7133-0703-4. OCLC 32988664. 
  11. Ґейштор, Александр (2015). Слов'янська міфологія. Кліо. с. 194–196. 
  12. Рыбаков, Б. А. (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 419, 444. 
  13. К реконструкции Мокоши как женского персонажа в славянской версии основного мифа. Балто-славянские исследования. Москва: Индрик. 1982. с. 175–187. 
  14. Гаврилов, Д.; Ермаков, С. (2009). Боги славянского и русского язичества. Москва: Ганга. с. 237. 

Посилання[ред. | ред. код]