Потерча

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Потерчá[1] (також потерчу́к[2], страдча[джерело?]) — в українській міфології так називають дитину, яка померла нехрещеною, або власне її душу. Демонічна істота.

За походженням слово «потерча» пов'язане з дієсловом «потеряти», «потирати»[3] («втрачати»[4], а також «зіпсувати», «зробити шкоду», «зруйнувати»[5]) — цікаво, що засвідчено вираз «потеряти дитя» («зробити викидень»)[5]. Друга версія тлумачить «потерчата» як метатезу ранішого незасвідченого *пачертята. Ймовірно, звідси також слово «потороча»[3].

Потерчата[ред.ред. код]

За переказами душі потерчат сім років літають і просять: «Хреста!». Їхні голоси подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, кажуть повір'я, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна — як крижмо для хрещення — і промовити: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь», — і дати ім'я дитині. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів.

Таке маля крадуть русалки, та й саме воно, як кажуть подекуди в Україні, стає мавкою, «семиліткою». Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розгадуванні чи загадуванні загадок.

Злі духи мучать украдених немовлят, і тільки на Зелені свята вони вільні від страшних тортур. Тому в Лубенському повіті на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених малюків, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей із вулиці і пригощали їх. А на Поділлі під час архаїчного обряду «гоніння шуляка» жінки поминали своїх померлих, особливо нехрещених, дітей. Існувало вірування, згідно з яким на Зелені свята вони з'являлися «мавками», «нявками», «гречухами» й лякали всіх своєю непередбачуваною поведінкою.

В Україні розповідали також, що душа потерчати переходить у пугача або лелеку. По семи роках після смерті потерча, так ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі гадали, що саме тому пугач здебільшого живе на гробовищі і кричить: «По-хо-вав». Відголос цього вірування зберегла й народна пісня: «Ой сів пугач на могилі…».

За переказами, живуть потерчата переважно по озерах або болотах. Ходять у темряві з каганчиками, що блимають, то спалахуючи, то гаснучи. Таким чином потерчата заманюють людей у болото.

Ховати нехрещених дітей на кладовищі вважали великим гріхом, тому місця для похорону обирали десь за цвинтарем, на перехресті доріг. У давнину їх ховали в самому житлі: під порогом або ближче до печі. Такий звичай можна пояснити тим, що дуже давно саме біля печі хоронили померлих родичів. Тому кожна мати, яка ховала там дитя, сподівалася, що ним опікуватимуться предки, які не віддадуть його нечистій силі. Поховання ж під порогом або під перелазом у народі пояснювали тим, що, переступаючи це місце, люди щоразу «творили ногами» хрест, перехрещували потерчатко. Існував також звичай переступати новонароджених тварин, оберігаючи їх від нечистої сили. Тих дітей, що народились неживими, закопували й під «верхом», де закривали в сінях бовдур — пічну трубу. Це зрозуміло, бо саме димар хати вважали ходом у потойбіччя. З тієї ж таки причини існував звичай зазирати в піч після похорону когось із хатніх родичів, щоб позбутися страху, спричиненого померлими. На Закарпатті, щоб не боятися небіжчика-чоловіка, вдова тричі вигукувала його ім'я в піч.

Хоронили потерчат також під деревами. Дерево, яке садили на могилі, в уявленнях людей є світовим деревом, що поєднує світ живих зі світом померлих. Із троїцького обряду «завивати вінки» в Новгород-Сіверському повіті на Чернігівщині можна зрозуміти, що звичай ховати потерчат під деревами був доволі поширеним.

На Волині до потерчат ставилися обережно. Тут вважали поганою прикметою, коли раптом виявиться, що хату побудовано на місці, де колись закопали померлих дітей. їхні душі, як уже мовилося, весь час літають і просять хрещення. А хто почує їхній голос, має кинути все, що тримав на ту мить у руках.

Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Тому вважалося, що тому, хто кидає крижмо потерчаті слід стерегтися, щоб чорт не зробив йому якого зла.

Звичай давати потерчатам імена бачиться значно давнішим за християнський обряд хрещення. Так, згідно з міфологією, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбулось через їх називання. Дати ім'я — означає дати життя. У випадку з потерчатами — дати життя вічне, прилучити їх до сонму янголів.

Походження назви[ред.ред. код]

Саме слово «потерча», як припускає етнолог Д.Зеленін, утворилось від слова «чорт»: пачортя (як «па-синок») — почертя — потерча — із характерним для української мови зближенням приголосних «ч» і «т». Дещо простішою бачиться розгадка значення слова «потерча» через те ж таки «страдча» — його найближчий синонім. «Терпіти», «потерпати» в західноукраїнських говірках, як відомо, означає те саме, що й «страдати» у східних чи «страждати» в літературній мові. Тож «потерча» — це, ймовірніше, просто колишнє «потерпча» — бо воно, будучи нехрещеним, потерпає на тому світі, так само, як «страдча» — «страдає», адже його там, як уже було сказано, мучать злі духи. Таким чином, за значенням слова «потерча» і «страдча», швидше за все, абсолютно однакові.

Аналогії у інших народів[ред.ред. код]

Вірування в душі нехрещених дітей перекликаються із віруваннями інших християнських народів. Приміром, греки вірили, що телонії — діти, померлі без хрещення, — живуть у ранкових туманах. Душі цих дітей літають над полями й луками барвистими метеликами, бджолами та іншими комахами, живлячись соком квітів. Матері курили ладаном перед образом Богородиці, щоб заспокоїти тіні своїх нещасних немовлят.

У росіян нехрещених дітей було заведено ховати у болоті: це відображало уявлення про потерчат як про демонічних істот, здатних нашкодити.

Згадки в літературі[ред.ред. код]

Існує ряд згадок про потерчат в українській літературі. Зокрема, потерчат, які вже стали русалками, зобразив Тарас Шевченко в баладі «Причинна»:

Ух! Ух! Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила, Нехрещену положила.

Зареготались нехрещені…
Гай обізвався; галас, зик, Орда мов ріже. Мов скажені, Летять до дуба…

Леся Українка в «Лісовій пісні» розповідає: «Потерчата в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи», — так вони заманюють людей у болото.

Микола Гоголь відтворює страхітливу картину «нечистих» місць: «… вечірня зоря потухає, ще не з'являються зірки, не горить місяць, а вже страшно ходити в лісі: по деревах дряпаються й хапаються за суччя нехрещені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві».

Олесь Барліг у п’єсі «Нострадамус і всі скорботи»[6] зображує хлопчика-потерчатка, який губить людей не зі злого умислу, а тому, що це є особливістю його метафізичної природи, якій він змушений підкорюватися. Цей персонаж говорить:

Не можу я інакше! Це типу як голод. Наростає, нічого не вдієш із ним, поки не затягнеш когось на дно. І миттю легше стає! А якщо довго не вбивати – то взагалі ніби лихоманити починає, здається, що кістки з суглобів вилазять

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Потерча // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Потерчук // Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко: в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. Том 3, ст. 377.с
  3. а б Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 4: Н — П / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін.; Ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко. — 2003. — 656 с. ISBN 966-00-0590-3.
  4. Теряти // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  5. а б Потеряти // Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 377.
  6. Барліг О. Звірі подивляться замість тебе. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2017. – 306 с.

Джерела[ред.ред. код]

  • Завадська В., Музиченко Я., Таланчук О., Шалак О. С 81 100 найвідоміших образів української міфології. — К.:Орфей, 2002. — 448 с. (100 найвідоміших) ISBN 996-96200-0-7
  • Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст. реліг. моногр. — К.: АТ «Обереги», 1991. — 424 с. ISBN 5-8104-0005-1

Посилання[ред.ред. код]