Устя-Зелене

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Устя-Зелене
Країна Україна Україна
Область Тернопільська область
Район/міськрада Монастириський район
Рада/громада Устя-Зеленська сільська рада
Код КОАТУУ 6124288801
Облікова картка Устя-Зелене 
Основні дані
Населення 585
Територія 2.709 км²
Густота населення 215.95 осіб/км²
Поштовий індекс 48341
Телефонний код +380 3555
Географічні дані
Географічні координати 49°01′37″ пн. ш. 24°57′51″ сх. д. / 49.02694° пн. ш. 24.96417° сх. д. / 49.02694; 24.96417Координати: 49°01′37″ пн. ш. 24°57′51″ сх. д. / 49.02694° пн. ш. 24.96417° сх. д. / 49.02694; 24.96417
Водойми Дністер
Відстань до
районного центру
19 км
Найближча залізнична станція Дубівці
Відстань до
залізничної станції
18 км
Місцева влада
Адреса ради 48341, с. Устя-Зелене
Карта
Устя-Зелене. Карта розташування: Україна
Устя-Зелене
Устя-Зелене
Устя-Зелене. Карта розташування: Тернопільська область
Устя-Зелене
Устя-Зелене

CMNS: Устя-Зелене на Вікісховищі

У́стя-Зеле́не — село в Україні, в Монастириському районі Тернопільської області. Розташоване на річці Дністер, на заході району. Центр сільради, якій підпорядковано села Лука та Межигір'я. У зв'язку з переселенням мешканців хутори Вареньків, Мельники, Свидівка та Хомниця виведені з облікових даних.

Населення — 528 осіб (2007).

Історія[ред. | ред. код]

Загальний вигляд села

Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки пізнього палеоліту. Юзеф Мітковський стверджував, що шляхтич Міхал Абданк отримав село, яке успадкував його син Теодорик.[1]

Ще одна згадка — 1436 р.[2]; було власністю родин польських шляхтичів Ко́лів, Бучацьких гербу Абданк, Павела Куропатви[1]. Власники змінювались, поселення віддавали в заставу: сини Теодорика Бучацького-Язловецького Міхал та Ян (успадкували поселення від батька) продали в 1461 р. галицькому підстолію Янові Ко́лі; 14641465 років галицький підкоморій Ян Ко́ла заставив подільському воєводі Станіславові з Ходча та Янові Вониловському[3].

У податковому реєстрі 1515 року в селі Uscze документується піп (отже, уже тоді була церква) і 6 ланів (близько 150 га) оброблюваної землі[4].

1548 року згадане як місто Ружане Устє, згодом Устє-Зелене. 28 грудня, 31 грудня 1548 року король Сиґізмунд II Авґуст надав привілеї на статус міста на маґдебурзькому праві, на звільнення від податків (прохання власника Яна Мелецького)[джерело?].

Після заміжжя доньки Яна Коли Анни за подільським воєводою Яном Мелецьким перейшло до нього, його сина Миколая, вдови останнього Ельжбети[джерело?]. Після одруження з її донькою Катажиною дідичем став коронний підчаший, майбутній познаньський воєвода Ян Остроруг, який надав тут притулок вигнаному з Молдови Єремії Могилі[5].

1600 року Єремія Могила — власник Устя Зеленого, по його смерти вдова Єлизавета Чомортань-Лозинська (згадана у 1607, 1615 роках). У 1616 році власником був зять Є. Могили — князь Самійло Корецький, у 1620 р. — інший зять, Максиміліан Пшерембський — перший чоловік Анни Могилівни (здобув «наїздом» разом зі Стефаном Потоцьким), 1628 р. господар Молдови Мирон Бернавський. 1633 р. король Владислав IV Ваза, після смерти останнього, надав місто правом кадука Станіславові Конєцпольському, але Пшерембські та Вишневецькі вчинили напад, пограбували. Після Конєцпольських власниками стали нащадки Стефана Потоцького (зокрема, внук Стефан Александер — белзький воєвода, який видав фундаційну грамоту на заснування монастиря ОО. Василіян в Бучачі[6]).

З 1668 року тривала справа отримання дідичем Бучача Яном Потоцьким та його братом Павелом частини маєтностей («Устецький ключ») померлого сєрадзького воєводи Зиґмунта Кароля Пшерембського. За заповітом, разом з братом Павелом дідичив певну частину маєтностей устецьких; також там частку отримала дочка князя Богуслава Радзивілла Людовика Кароліна. Справа тривала у 1669 році, не була закінчена на коронаційному сеймі, було листування між та стольником великим литовським князем Станіславом Казимиром Радзивіллом[7].

Від — 1564 року центр староства Устє Корони Польської[джерело?], з 1569 р. — у складі Речі Посполитої. 1785 року містечко належало до Заліщицької, згодом — Станиславівської округ (або «циркулу», «крайсу»). Містечко було центром домінії Устя-Зелене, дл складу якої також входили громади і села Бобрівники, Лазарівка, Комарівка, Лука, Лядське, Межигір'я, Нисколизи, Тростянець[8] Королівства Галичини і Володимирії. Згодом Устя-Зелене увійшло до складу новоутвореного Бучацького повіту Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорської).

Місто було центром Устецького деканату РКЦ[джерело?].

До 1914 року мало статус містечка. У XIX ст. містечко мало печатку з гербом: Архангел Михаїл, що тримає в правій руці опущений меч, у лівій — опущені піхви від меча.

Діяли філії українського товариства «Просвіта» та інших. Січень — червень 1940 — райцентр УРСР. У липні 1943 р. через Устя-Зелене проходило з'єднання Сидора Ковпака.

Символіка[ред. | ред. код]

Герб[ред. | ред. код]

Архистратиг Михаїл з опущеним мечем в правій руці і піхвами в лівій.[9]

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Костел і дзвіниця
Пам'ятник Тарасові Шевченку
Мацеви на старому єврейському кладовищі

Пам'ятники[ред. | ред. код]

  • Тарасу Шевченку (1960 p.)
  • воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1965 р.)

Меморіяльні таблиці[ред. | ред. код]

Соціальна сфера[ред. | ред. код]

Працюють ЗОШ 1-3 ступ., клуб, бібліотека, дільнична лікарня, аптека, дошкільний заклад, дільн. вет. медицини, відділення зв'язку, 2 торгові заклади.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Народилися[ред. | ред. код]

Пов'язані з Устям-Зеленим[ред. | ред. код]

  • громадсько-політичний діяч Володимир Темницький (одружився тут з піаністкою Р. Білинською)
  • ректор Леонід Ковальчук працював хірургом місцевої лікарні[джерело?]
  • доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри нафтогазового обладнання ІФНТУНГ, академік УНГА, Копей Богдан Володимирович[джерело?]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Betlej A. Kościół parafialny p.w. Św. Trójcy w Uściu Zielonym… — S. 295.
  2. Akta grodzkie i ziemskie… — Lwów, 1887. — T. XII. — S. 6. — № 69.
  3. з роду Кердеїв[джерело?]
  4. Zródla dziejowe // Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. T. XVIII. — Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. — Warszawa : Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — S. 171.
  5. Mohiła (Moghiła, Moviła) Jeremijasz h. własnego (ok. 1555—1606) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1976. — T. XXI/3. — Zeszyt 90. — S. 565—566.
  6. Betlej A. Kościół parafialny p.w. Św. Trójcy… — S. 297.
  7. Nagielski M. Potocki Jan h. Pilawa (zm. 1675) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1984. — T. XXVIII/1. — Zeszyt 116. — S. 35. (пол.)
  8. Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — С. 44—45.
  9. Гречило А., Савчук Ю., Сварник І. Герби міст України (ХІV — І пол. ХХ ст.). — Київ, 2001. — 400 с. — ISBN 966-578-085-9.
  10. Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 43.
  11. Betlej A. Kościół parafialny p.w. Św. Trójcy w Uściu Zielonym… — S. 311.
  12. Пиндус Б. Галібей Іван // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 333. — ISBN 978-966-528-279-2.

Література[ред. | ред. код]