Устя-Зелене

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Устя-Зелене
Країна Україна Україна
Область Тернопільська область
Район/міськрада Монастириський район
Рада/громада Устя-Зеленська сільська рада
Код КОАТУУ 6124288801
Облікова картка Устя-Зелене 
Основні дані
Населення 585
Територія 2.709 км²
Густота населення 215.95 осіб/км²
Поштовий індекс 48341
Телефонний код +380 3555
Географічні дані
Географічні координати 49°01′37″ пн. ш. 24°57′51″ сх. д. / 49.02694° пн. ш. 24.96417° сх. д. / 49.02694; 24.96417Координати: 49°01′37″ пн. ш. 24°57′51″ сх. д. / 49.02694° пн. ш. 24.96417° сх. д. / 49.02694; 24.96417
Водойми Дністер
Відстань до
районного центру
19 км
Найближча залізнична станція Дубівці
Відстань до
залізничної станції
18 км
Місцева влада
Адреса ради 48341, с. Устя-Зелене
Карта
Устя-Зелене is located in Україна
Устя-Зелене
Устя-Зелене
Устя-Зелене is located in Тернопільська область
Устя-Зелене
Устя-Зелене

У́стя-Зеле́не — село в Україні, в Монастириському районі Тернопільської області. Розташоване на річці Дністер, на заході району. Центр сільради, якій підпорядковано села Лука та Межигір'я. У зв'язку з переселенням мешканців хутори Вареньків, Мельники, Свидівка та Хомниця виведені з облікових даних.

Населення — 528 осіб (2007).

Історія[ред.ред. код]

Загальний вигляд села

Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки пізнього палеоліту. Юзеф Мітковський стверджував, що шляхтич Міхал Абданк отримав село, яке успадкував його син Теодорик (Бучацький Язловецький).[1]

Відоме від 1436 р.[2]; було власністю родин польських шляхтичів Ко́лів, Бучацьких гербу Абданк, Павела Куропатви.[3] Власники змінювались, поселення віддавали в заставу: сини Теодорика Бучацького-Язловецького Міхал та Ян (успадкували поселення від батька) продали в 1461 р. підстолію галицькому Яну Ко́лі; 14641465 років підкоморій галицький Ян Ко́ла заставив подільському воєводі Станіславові з Ходча та Яну Вониловському[4].

У податковому реєстрі 1515 року в селі Uscze документується піп (отже, уже тоді була церква) і 6 ланів (близько 150 га) оброблюваної землі[5].

1548 року згадане як місто Ружане Устє, згодом Устє-Зелене. 28 грудня, 31 грудня 1548 року король Сиґізмунд II Авґуст надав привілеї на статус міста на маґдебурзькому праві, на звільнення від податків (прохання власника Яна Мелецького).

Після заміжжя доньки Яна Коли Анни за подільським воєводою Яном Мелецьким перейшло до нього, його сина Миколая, вдови останнього Ельжбети. Після одруження з її донькою Катажиною дідичем став коронний підчаший, майбутній познаньський воєвода Ян Остроруг, який надав тут притулок вигнаному з Молдови Єремії Могилі.[6]

1600 року Єремія Могила — власник Устя Зеленого, по його смерти вдова Ельжбета Чомортань-Лозинська (згадана у 1607, 1615 роках). У 1616 році власником був зять Є. Могили — князь Самійло Корецький, у 1620 р. — інший зять, Максиміліан Пшерембський — перший чоловік Анни Могилянки (здобув «наїздом» разом з Стефаном Потоцьким), 1628 р. господар Молдови Мирон Бернавський. В 1633 р. король Владислав IV Ваза, після смерти останнього, надав місто правом кадука Станіславу Конєцпольському, але Пшерембські та Вишневецькі зробили «наїзд», пограбували. Після Конєцпольських власниками стали нащадки Стефана Потоцького (зокрема, внук Стефан Александер — белзький воєвода, який видав фундаційну грамоту на заснування монастиря ОО. Василіян в Бучачі.[7])

З 1668 року тривала справа отримання дідичем Бучача Яном Потоцьким та його братом Павелом частини маєтків («Устецький ключ») померлого сєрадзького воєводи Зиґмунта Кароля Пшерембського. За заповітом, разом з братом Павелом дідичив певну частину маєтків Устецьких; також там частку отримала донька Богуслава Радзивілла Людвіка Кароліна. Справа тривала у 1669 році, не була закінчена на коронаційному сеймі, було листування між та стольником великим литовським Станіславом Казимиром Радзивіллом.[8]

Від — 1564 року центр староства Устє Корони Польської, з 1569 р. — в складі Речі Посполитої. 1785 року містечко належало до Заліщицької, згодом — Станиславівської округ (або «циркулу», «крайсу»). Містечко було центром домінії Устя-Зелене, в склад якої також входили громади і села Бобрівники, Лазарівка, Комарівка, Лука, Лядське, Межигір'я, Нисколизи, Тростянець.[9] Королівства Галичини і Володимирії Священної Римської імперії. Згодом увійшло до складу новоутвореного Бучацького повіту Австрійської імперії, з 1867 р. — Австро-Угорської.

Місто було центром Устецького деканату РКЦ.

До 1914 року мало статус містечка. У XIX ст. містечко мало печатку з гербом: Архангел Михаїл, що тримає в правій руці опущений меч, у лівій — опущені піхви від меча.

Діяли філії українського товариства «Просвіта» та інших. Січень — червень 1940 — райцентр УРСР. У липні 1943 р. через Устя-Зелене проходило з'єднання Сидора Ковпака.

Пам'ятки[ред.ред. код]

Костел і дзвіниця
Пам'ятник Тарасові Шевченку
Старе єврейське кладовище

Пам'ятники[ред.ред. код]

  • Тарасу Шевченку (1960 p.)
  • воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1965 р.)

Меморіяльні таблиці[ред.ред. код]

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Працюють ЗОШ 1-3 ступ., клуб, бібліотека, дільнична лікарня, аптека, дошкільний заклад, дільн. вет. медицини, відділення зв'язку, 2 торгові заклади.

Відомі люди[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Пов'язані з Устям-Зеленим[ред.ред. код]

  • громадсько-політичний діяч Володимир Темницький (тут одружився з піаністкою Р. Білинською)
  • ректор Леонід Ковальчук працював хірургом місцевої лікарні
  • Доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри нафтогазового обладнання ІФНТУНГ, академік УНГА, Копей Богдан Володимирович

Примітки[ред.ред. код]

  1. Betlej A. Kościoł parafialny p. w. Św. Trójcy w Uściu Zielonym… — S. 295.
  2. Akta grodzkie i ziemskie, T.12, s.6, № 69
  3. Betlej A. Kościoł parafialny p.w. Św. Trójcy w Uściu Zielonym // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie… S. 295
  4. з роду Кердеїв
  5. Zródla dziejowe // Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Tom XVIII. — Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. — Warszawa : Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — S. 171.
  6. Mohiła (Moghiła, Moviła) Jeremijasz h. własnego (ok. 1555—1606) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1976. — Tom XXI/3. — Zeszyt 90. — S. 565—566.
  7. Betlej A. Kościoł parafialny p.w. Św. Trójcy… — S. 297.
  8. Nagielski M. Potocki Jan h. Pilawa (zm. 1675) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1984. — Tom XXVIII/1. — Zeszyt 116. — S. 35. (пол.)
  9. Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — С. 44—45.
  10. Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 43.
  11. Betlej A. Kościoł parafialny p. w. Św. Trójcy w Uściu Zielonym… — S. 311.
  12. Пиндус Б. Галібей Іван // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 333. — ISBN 978-966-528-279-2.

Література[ред.ред. код]