Праіндоєвропейська релігія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Індоєвропейці

Індоєвропейські мови
Албанська  ·  Вірменська
Балтійські  ·  Кельтські
Германські  ·  Грецька
Арійські  ·  Італійські
Слов'янські  

мертві: Анатолійські ·  Палеобалканські (Дакська,
Фрігійська, Фракійська) ·  Тохарські

Індоєвропейці
Албанці ·  Вірмени
Балти ·  Кельти ·  Германці
Греки ·  Індоарійці
Іранці ·  Романці ·  Слов'яни

історичні: Хетти ·  Кельти  ·  Германці  ·  Скіфи  · 
Іллірійці · 
Італіки  ·  Фракійці  ·  Тохари 

Протоіндоєвропейці
Мова ·  Суспільство ·  Релігія
 
Прабатьківщина індоєвропейців
Курганна гіпотеза ·  Анатолійська гіпотеза · 
Вірменська гіпотеза ·  Індійська гіпотеза · 
Теорія палеолітичної безперервності
 
Індоєвропеїстика

Праіндоевропе́йська релі́гія — теїстичні уявлення праіндоєвропейців, синтез релігії, магії та ін. духовних практик, приблизні загальні риси якої вдається відновити шляхом зіставлення релігійно-міфологічного матеріалу різних індоєвропейських народів.

Пантеон[ред.ред. код]

Загальні теорії[ред.ред. код]

Шляхом зіставлення мовного матеріалу і міфів різних індоєвропейських народів французький компаративіст Жорж Дюмезіль прийшов до висновку, що протоіндоєвропейське суспільство функціонально поділялося на три стани[1]- Жрецьке (див. брахмани), військове (див. кшатрії) і землеробське (див. вайш'ї). Кожній касті відповідало особливе божество: скажімо, у жерців це був грізний, але справедливий бог-суддя (Зевс — Юпітер — Один — Арамазда — Міхр — Мітра — Варуна), у воїнів — бог війни (Тор — Марс — Арес — Ваагн — Індра — Перун — Пяркунас), у хліборобів — бог родючості (Фрейр — Квірін — Велес).

Гамкрелідзе та Іванов на противагу теорії Дюмезіля висувають дуалістичний принцип індоєвропейської соціальної організації[2], який, на їхню думку, відбився в близнюковому культі і в міфі про інцест близнюків, а також у міфі про ворожнечу Пандавів та Кауравів (основний сюжет "Махабхарати "). Крім того, боги подаються розділеними на дві опозиційні групи, що знаходяться разом з тим в родинних стосунках (діви та асури в Індії, деви і Ахура в Ірані, вани та аси в Скандинавії, почасти також олімпійські боги та титани в Греції).

Небесні божества[ред.ред. код]

Сонячний віз (Зеландія, XVII століття до н. е.) Відображає властиве індоєвропейцям повір'я в те, що Сонце рухається по небу на колісниці.

За лінгвістичним даними може бути відновлений ряд імен індоєвропейських божеств[3]:

  • «Бог-отець» (* dyeus ph a ter) — божество ясного неба (індійський Дьяус-пітар, балтійський Діевас, грецький Зевс, римський Юпітер, лувійський Тіваз, хетський Сіу)
  • Божество грому і бойової дружини (* per (k w ) unos. У різних народів ім'я Громовержця сходить або до назви «дуба» (Querqus mas) (священного дерева Громовержця), або до дієслова «періщити: бити, ударяти; перти». зближується з цими словами назву «гори».) (хетський пірве, ведійський Парджанья, балтійський Перкунас, слов'янський Перун , ісландська Фьергін).

Особливу теорію висунув Ж. Одрі: на його думку, у індоєвропейців існували божества трьох небес: добрий «білий» бог денного неба, гнівний «червоний» бог ранкової та вечірньої зорі і «чорний» бог ночі. Лінгвісти В. Н. Топоров та В'яч. Вс. Іванов розробили так звану «теорію основного міфу», згідно з якою основною індоєвропейської міфологемою є протистояння Громовержця зі Змієм. Ними відновлюється ім'я основного противника бога-громовержця: слов'янський Велес, литовський Велняс, індійські Валу та Вритра. З противником богів¿якого — Велеса чи Перуна пов'язаний і ряд асоціюються з водою персонажів, чиї імена включають корінь *dhon (від якого походять назви річок Дон, Дніпро, Дністер, Дунай) — у індоаріїв мати Врітри Дану та Данави, у древніх ірландців племена богині Дану, осетинський Донбеттир.

Хоча ранні дослідники уявляли собі протоіндоєвропейців («арійців») як вогне- чи сонцепоклонників, ці характеристики правильніше відносити тільки до індоіранців. В індоєвропейських мовах граматичний рід сонця нестійкий. З одного боку, чоловіче сонячне божество роз'їжджає по небу на колісниці (сонячна віз Сур'ї, колісниця Геліоса, колісниця Ахура-Мазди, індійська вімана). З цією міфологемою пов'язаний і широко поширений символ «Сонячний хрест», що являє собою колесо сонячної колісниці з чотирма спицями. Проте простежується і опозиція Сонця як жіночого начала («мати»), місяць у — як чоловічого начала («батько»). Міфологічний мотив весілля місяця і дочки сонця найкраще зберігся в балтійської міфології, однак зустрічається в одному з гімнів Рігведи і байці Езопа.

Міфологія[ред.ред. код]

Індоєвропейським народам властиві загальні для племен всього світу міфологеми кшталт світового дерева і нечистого змія. Однак у індоєвропейців світове дерево пов'язане з культом коней (Іггдрасіль — «скакун Одіна» в Скандинавії; ашваттха, від кореня ашва («кінь»; Hyppus) — назва світового древа в Індії).

Існувало уявлення про прабатьків людського роду, ім'я якого означало «людина, чоловік» (ведійський Ману, німецький Манн). Прабатько також вважався першим померлим чоловіком, який відкрив дорогу іншим людям в інший світ і став його господарем. Крім того, був поширений міфологічний мотив інцесту божественних близнюків, від яких постало людство (ведійські Яма та Ямі, балтійські Юмис і Юмала, пор. у росіян Іван-да-марья). Мотив принесення першолюдини (первістка) в жертву (скандинавського Іміра чи ведійського Пуруші, пор. подібний сюжет в російській «Вірші про Голубиної книзі») йде корінням в праіндоєвропейську старовину. У багатьох традиціях світ створюється шляхом розчленування тіла первісної істоти (камені — з кісток, земля — ​​з плоті). Мотив шлюбу неба і землі (Уран та Гея в Греції, Дьяус та Прітхіві в Індії) поширений і за межами індоєвропейської спільності.

Відмінна риса індоєвропейських народів — віра в існування загробного світу, як правило відокремленого від світу живих рікою. При цьому рай, як правило, містився в далеких країнах (острова блаженних), а ад представляли як холодну порожнину під землею, вхід в яку стереже лютий пес (Кербер — Гарм).

Дюмезиль бачив у різних індоєвропейських традиціях рудименти фігури трикстера, найбільш яскраво представлені в німецькому Локі, але також властиві грецькому Гермесу, іранському Ариману, а також ряду індоєвропейських героїв (Одісеєві греків, Сирдону осетин, Брікрену кельтів).

Міфи різних індоєвропейських народів іноді демонструють дивовижну схожість. Так, у багатьох країнах зустрічається міф про вкрадене богом вітру стаді корів (або хмар). Улюблений мотив фольклор індоєвропейських народів — наречені, яких на ложе поділяє оголений меч (див. дамоклів меч). Дюмезиль зазначав, що в нартському епосі (відбиває скіфо-сарматську традицію) є епізод, до дрібниць відповідний кельтській легенді про вручення Володаркою Озера герою меча Екскалібур (детально цей мотив вивчений учнем Дюмезіль Ж. Грісваром).

Представляється ймовірним, що праіндоєвропейська релігія допускала існування лісових і польових духів як чоловічої (ельфи, гноми, сатири, лісовики), так і жіночої статі (німфи , русалки, хульдри, апсари).

Культ героїв[ред.ред. код]

У індоєвропейських народів був розвинений культ героїв — чоловіків, наділених незвичайними якостями, які з дитинства виділялися серед рівних собі, а в битвах здобули невмирущу славу. Славити героїв у своїх піснях були покликані бродячі поети (бард и, скальд и, вітіі). Сюжети багатьох героїчних міфів будуються на перипетіях взаємин героя з батьком.

У багатьох індоєвропейських міфах намальований образ непереможного героя, який гине через наявність на його тілі єдиного уразливого місця, як правило, в області ніг (порівн. інь і ян — включення одна в одну протилежностей):

  • Вразливе місце Ахілла — Ахіллесова п'ята.
  • Вразливе місце Зігфріда (Пісня про Нібелунгів) — на спині, чим і скористався Хаген.
  • Тіло Крішни непереможне, за винятком підошов його ніг, і саме в це місце вражає його фатальна стріла.
  • В «Шахнаме» тіло Ісфандіяр є невразливим, але Рустам вражає його особливою ​​стрілою в око.
  • Народжений з запліднених каменю Сослан був загартований у крижаній воді, молоці вовчиці і розплавленому залізі, але його коліна залишилися незахищеними, і саме по ним завдало удару відлетіло колесо.
  • У ірландського героя Конганкнеса, сина Дедада, настільки жорстка шкіра, що холодна зброя відскакує від неї (саме його ім'я складається з congna 'ріг, роги' + cnes 'шкіра'). Проте невірна дружина вивідала у нього те, що вбити його можна, загнавши розпечені спиці через підошву в гомілку. Приспавши чоловіка, дружина вдається до цього методу.

У багатьох міфах основним подвигом героя є вбивство змія (цей мотив детально вивчений К. Уоткінс).

Культ коней[ред.ред. код]

У багатьох індоєвропейських традиціях, і особливо в індоіранської, простежується культ коней. З цим пов'язані кінні жертвопринесення та колесничних поховання, особливо характерні для Андронівська культури. Окремі риси цих ритуалів зберігалися і в пізніший час (еквіріі в Рим е, ашвамедхі в Індії).

З культом коня пов'язані фігури божественних близнюків, які в ряді традицій вважалися синами богині коней. У Греції ці фігури називалися Діоскурами, в Німеччині — Алкамі, в Індії — Ашвіни, в Литві — синами Діевас а, в Римі їх роль грали Ромул і Рем (порівн. дволикий Янус), «кінські» імена носять також перші королі Кента брати Хенгіст та Хорса.

Обряди[ред.ред. код]

Відомості про обряди ініціації і шлюбу в протоіндоєвропейському суспільстві мізерні і суперечливі. У багатьох індоєвропейців був звичай перед ініціацією виганяти хлопців з поселення. Під час перебування в такому загоні юнаки повинні були вести себе «по-чоловічому», тобто нарочито грубо і розперезано, нехтуючи соціальними законами. Ще не до кінця з'ясованих роль у цьому відігравав культ собаки або вовка: можливо, супутником юнаки в загоні був пес, чи було прийнято одягатися в вовчі шкури (звідси — пізніші уявлення про перевертнів, луперкалії).

У багатьох індоєвропейських спільнотах існував обряд колективного куштування деякого божественного напою (рос. возлияние, укр. узливання, див. вино#вино у культурі), який дозволяє смертному долучитися до богів з танцями, музикою і піснями. Перед битвою жерці готували напій і роздавали його воїнам, яким він надавав безстрашність і невразливість в бою. У ведичної традиції напій іменується «сома», в іранській — «хаома». У європейських народів споживання галюциногенного напою було замінено ритуальним вживанням пряних алкогольних напоїв (мед на бенкетах і блот у північних народів, вино — на еллінських симпосіях).

В історичні часи людські жертвопринесення були явищем швидше винятковим (у Римі — в розпал війни з Ганнібал ом, в Києві — при Володимира Святославича[Джерело?], в Скандинавії — на блот в Старій Уппсалі), проте досліджені в останні роки кургани Мергелева гряди в Луганської області свідчать про поширення обряду серед носіїв ямної культури. Майже всі індоєвропейські народи в давнину спалювали мертвих на похоронних багаттях, хоча в більш ранній період, мабуть, практикувалася інгумаціі в курганах (за матеріалами ямної культури — на спині з зігнутими ногами). Нерідко під час похорону приносили в жертву коня померлого і його дружину або наложницю (сати). Могли також приносити в жертву кіз, овець та інших тварин. Археологічні свідчення подібних жертвопринесень є в Греції, у хетів та інших індоєвропейських народів. Подібний звичай відомий в гробницях катакомбної культури: так, в одному чоловічому похованні було знайдено близько сорока кінських черепів. Слідом за похованням відбувалися похоронні ігри та тризна.

Міфології окремих індоєвропейських народів[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Элиаде М. Трехсоставная индоевропейская идеология // История веры и религиозных идей. Том первый. Глава VIII. § 63.
  2. Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тб., 1984. с.776—779
  3. Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тб., 1984. С. 791–793.

Посилання[ред.ред. код]