Авраам

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Авраам
Єврейською: אברהם
Англійською: Abraham
Авраам — на новому шляху в обіцяну Богом землю

Авраа́м (івр. אַבְרָהָם‎, Авраа́м, дав.-гр. Ἀβραάμ, лат. Abraham, араб. ابراهيم‎, Ібрагім * 1813 р. до н. е.) — біблійний персонаж, родоначальник багатьох народів (Бут. 17:1). Життя Авраама описане в книзі Буття (11:26-25:10). Релігії, що сприраються на вчення Авраама: іудаїзм, християнство, іслам та інші, отримали назву авраамітичних.

Згідно зі Святим Письмом, і з погляду іудаїзму Авраам — родоначальник старожитніх євреїв (хоча тільки потомки його внука Якова звуться ізраільтянами.). З точки зору мусульман — також родоначальник арабів (агарян або ізмаїлтян — нащадків його сина Ізмаїла від Агарі). З точки зору християнства (зокрема православ'я та католицизму), так само як усіх вищеназваних віровчень — один з трьох праотців всього людства в духовному розумінні, тобто вчителів і духовних наставників, поряд з його сином Ісааком і внуком Яковом.

На початку життя його звали Аврамом («великий батько»), але від Бога він отримав нове ім'я Авраам («батько багатьох») і обіцянку, що його нащадків буде стільки як зір на небі і як піску на березі моря (це було ще у той час, коли Авраам ще не мав дітей).

Віра в єдиного Бога, для поширення якої Авраам багато зробив, і засновані на цій вірі різноманітних філософські концепції мають велике значення у розвитку людства, сучасної суспільної філософії і навіть глобалістики.

Біографія[ред.ред. код]

Зикурат царя Ур-Намму в Урі, кінець 3-го тис. до н. е.

Авраам народився в шумерському місті Ур. Там він одружився зі Сарою.

Батько Аврама Терах покинув Ур і разом із дітьми: Аврамом, Нахором, Сарою та Лотом (внуком від рано померлого сина Арана) направився в Ханаан. По дорозі, в місті Харан (північна Месопотамія), Терах помер. Після цього Бог велів Авраму піти з дому його отця і слідувати куди він вкаже.

Згідно з Святим Письмом, праотець Авраам прожив 175 років (Бут. 25:7).

Про Сару — дружину Авраама[ред.ред. код]

Існує помилкове уявлення про те, що Сара — дружина Авраама була його єдинокровною сестрою. За Біблією Сара ніколи не була сестрою Авраама.

Текст з Біблії про Сару:

І сталося, як він близько прийшов до Єгипту, то сказав був до жінки своєї Сари: «Отож то я знаю, що ти жінка вродлива з обличчя. І станеться, як побачать тебе єгиптяни і скажуть: Це жінка його, — то вони мене вб'ють, а тебе позоставлять живою. Скажи ж, що сестра моя ти, що добре було через тебе мені, і щоб я позостався живий через тебе». (Бут. 12:11, Бут. 12:12, Бут. 12:13).

Частина інтерв'ю із главою УГКЦ Святославом Шевчуком (Журнал «Країна» № 98, 25 листопада 2011 року):

Святослав Шевчук :

Класична грецька краса — це коли є гармонія душі й тіла. А є ще біблійна краса. Сара була такою красивою у 80 років, що її чоловік Авраам боявся йти з нею в Єгипет. Щоб через ту красу його не вбили. Для захисту він назвався її братом, а не чоловіком. І в Сару закохався фараон. У чому полягала її краса? Сара була повна Богом. Тільки він красивий.[1]

Про Агар[ред.ред. код]

Докладніше у статті Агар (наложниця Авраама)

Історія Агар знаходиться у розділах Буття 16 і 21. Оповідь стверджує, що Агар була єгиптянкою, рабинею Сари, яка, будучи безплідною, дала її Аврааму як наложницю, щоб вона, замість неї, могла народити йому дитину. Коли Агар завагітніла, вона почала виноситись над Сарою, і Сара почала гнобити її. Агар, не витримавши, втекла від житла Авраама. Але ангел Господній, знайшовши її в дикій місцевості, наказав їй повертатися і назвати сина Ізмаїл. Вона послухала цього голосу та підкорилася Сарі, і народила сина, якого назвала Ізмаїл.

Про Ізмаїла[ред.ред. код]

Докладніше у статті Ізмаїл (у Біблії)

Ізмаїл (івр. יִשְׁמָעֵאל‎ — «Бог почув») — син Авраама та його наложниці Агар, єгиптянки, брат Ісаака по батьку.

Про Ісаака[ред.ред. код]

Докладніше у статті Ісаак (син Авраама)

Коли Аврааму було 100 років Сара народила Ісаака.

Сара вибрала ім'я Ісаак, бо коли ангел пообіцяв, що вона стане матір'ю у віці, старшому, ніж можливо мати дітей, вона про себе посміялася над пророцтвом. Коли дитина народилася, вона сказала: «Сміх учинив мені Бог, кожен, хто почує, буде сміятися з мене» (Буття 21:6; за перекладом Короля Джеймса (англ.): «Сміх учинив мені Бог, кожен, хто почує, буде сміятися зі мною» («God hath made me to laugh, so that all that hear will laugh with me»)). Вона вигодувала дитину сама і не дозволила Ізмаїлу мати спадок разом з ним, та вмовила Авраама вигнати його разом з його матір'ю Агар з табору Авраама.

Коли Ісааку було біля двадцяти п'яти років, Господь випробовував Авраама та наказав йому принести його сина у жертву (Буття 22:1-14). Авраам поклявся зробити так, взяв Ісаака та двох своїх слуг та пішов до місця, яке Господь мав йому показати. На третій день, побачивши те місце (можливо, що це була гора Морія), він взяв дрова для цілопалення, поклав їх на сина свого Ісаака, і сам взяв вогонь та ніж. Слугам же своїм сказав: «я й хлопець підем аж туди, і поклонимося, і повернемося до вас». Коли вони йшли удвох до гори, Ісаак сказав: «ось вогонь та та дрова, але де ягня на цілопалення?». І відказав Авраам: «Бог нагледить ягня Собі на цілопалення, сину мій!» Прийшовши на призначене місце, Авраам приготував жертовник, розклав дрова, зв'язав Ісаака та поклав його над дровами. Взявши у свою руку ніж, він простягнув руку, щоб зарізати сина. Але ангел господній озвався до нього з неба, і сказав йому: «Не чини нічого хлопцю, бо тепер я довідався, що ти боїшся Бога». Авраам підняв очі, та побачив барана, що заплутався рогами у тернях. Він взяв його, та приніс у жертву замість свого сина. І Авраам назвав те місце «Господь побачить» (Адонай іре).

В релігійній традиції[ред.ред. код]

В іудаїзмі[ред.ред. код]

Образ Авраама займає центральне місце в історичній пам'яті єврейського народу. Опис його життя і його випробувань розглядається в єврейській традиції як повчальний приклад, що символічно відображає подальшу історію єврейського народу.

Авраам розглядається в єврейській традиції не тільки як родоначальник єврейського народу, але і як провісник монотеїзму, який приніс людям віру в єдиного Бога невидимого, творця землі і неба та владики світу. Авраамічні релігії, а також багато філософських ідей, що лежать в основі сучасної цивілізації, беруть свій початок від ідей та постулатів, проголошених Авраамом. Тим не менш, у тексті П'ятикнижжя ніде не згадується про те, що Авраам проголосив віру в Єдиного Бога вперше. Єврейські коментатори наголошують, що, хоча особисто для Авраама ця віра стала дійсно відкриттям чогось нового, проте об'єктивно — це було відновленням заново дуже старої і майже забутої істини, яка була відома Адаму, Ноаху (Ною) та його нащадкам Шему (Симу) та Еверу. Цим, Авраам справді висував щось зовсім нове для того суспільства, в якому жив, закликаючи повернутися до Єдиного Бога, відродити віру далекого минулого. Його ідеї, ймовірно здавалися його сучасникам варварськими і примітивними і Авраам мав сприйматися ними не як новатор, а в якості ультраконсерватора, прихильника давнього забутого культу. Один із доказів того, що віра в Єдиного Бога вже існувала за часів Авраама, міститься в самому П'ятикнижжі: це розповідь про зустріч з Мелхиседеком, царем Саліма, священиком Бога Всевишнього (Бут. 14:18). Таким чином, Авраам був не одинокий — у нього були однодумці, ізольовані один від одного, розсіяні по різних місцях, але які зберегли віру в Єдиного Бога.

Заслуга Авраама полягає в тому, що він був першим, хто серйозно поставився до споконвічного релігійного уявлення про Бога. Фактично Авраам був першим пророком древньої віри. Він прагнув вселити свою прихильність цій вірі невеликій групі людей — сформованій ним громаді, яка повинна була стати особливим плем'ям (а пізніше — нацією), що зберігає цю ідею. З цією ж метою Авраам бродив по Ханаану, постійно звертаючись до імені Всевишнього, будуючи жертовники, залучаючи до себе тих, хто вірив в Єдиного Бога, і намагаючись спонукати інших вірити в Нього.

У біблійній оповіді яскраво виражена нечувана вірність і відданість Авраама Богу. Незважаючи на всі випробування він беззаперечно виконує накази Бога. Кульмінаційним пунктом цих випробувань є жертвоприношення Ісаака. Єврейська традиція розглядає жертвоприношення Ісаака як символ готовності до найважчих жертв заради відданості Богу.

Мішна[2] свідчить про те, що вже в I–II ст. тема жертвопринесення Ісаака містилася в молитві, що читалася в дні постів. Талмуд[3] вказує на необхідність читання оповідання про жертвоприношення Ісаака в синагозі на другий день Рош ха-Шана та пояснює звичай сурмити в шофар (виготовлений з рогу барана) в Рош ха-Шана як нагадування про те, що замість Ісаака в жертву був принесений баран.[4]

У Біблії підкреслюється винятковий зв'язок між Богом і Авраамом. Цей зв'язок набув згодом форму союзу (заповіту; івр.Брит), укладеного між Богом і Авраамом. Цей союз має важливе значення в єврейській історії і в розвитку загальнолюдської культури. Він включає три основних елементи:

  1. Обраність нащадків Авраама по лінії його сина Ісаака;
  2. Обіцянку дати землю Ханаанську у володіння цим обраним нащадкам Авраама;
  3. Повеління слідувати заповітам Бога, які включають як культові заповіді, так і етичні норми поведінки.

Оповідання книги Буття про Авраама містить лише загальний етичний припис бути непорочним (Бут. 17:1), однак поведінка Авраама, без сумніву, свідчить про наявність певної системи моральних принципів. Так, Авраам набуває популярність своєю гостинністю, заступається за мешканців Содома, відмовляється від присвоєння здобичі у війні і категорично відхиляє пропозицію «синів Хетта» отримати в подарунок печеру Махпела.

У християнстві[ред.ред. код]

У православ'ї[ред.ред. код]

Авраам (ікона середини XVII століття)

Православна церква відзначає Авраама як праведного праотця і вшановує його пам'ять двома святковими днями у своєму календарі: 9 жовтня (за Юліанським календарем) разом з його племінником праведним Лотом та в «Неділю праотців» — другу неділю перед Різдвом Христовим, коли він вшановується разом з іншими предками Ісуса.

Ім'я Авраама та старозавітні образи, пов'язані з ним, часто зустрічаються в православній гімнографії. Найпоширеніша в співах згадка про лоно Авраамове, що зустрічається вже в стародавній літургії апостола Якова: «Пом'яни, Господи… православних… Сам упокій їх… у Царстві Твоєму, в насолоді райській, в надрах Авраама, Ісака та Якова…».[5] Саме ім'я Авраама в молитвах виступає як складова частина звернення до Бога: «Господи Вседержителю, Боже отців наших, Авраамів, і Ісааків, і Яковів, і сімені їх праведного…».[6]

В ісламі[ред.ред. код]

Докладніше: Ібрагім (пророк)

Мусульмани вважають Ібрагіма будівельником Кааби. Мовляв, він побудував її в Мецці разом зі своїм сином Ізмаїлом на тому ж місці, де вона стояла за часів Адама. Після закінчення будівництва Ібрагім навчив Ісмаїла обрядам хаджу (ритуального паломництва) і зробив його хранителем Кааби.

Помер Ібрагім в Єрусалимі у віці 175 років. Мусульмани побудували над печерою Махпела, в якій похований Авраам, мечеть і оберігають її, як одну з найбільших святинь ісламу.

За Кораном син Авраама (Ібрагіма) — Ізмаїл був родоначальником арабського народу.

У філософії[ред.ред. код]

Історія жертвоприношення Ісаака, як приклад зіткнення моральних норм і божественного повеління, розглядалася деякими філософами нового та новітнього часу, що так чи інакше вирішували проблему співвідношення моралі та релігії. Імануїл Кант, чия етика декларує повну автономність моралі «в силу чистого практичного розуму» та незалежність її від релігії (і, більше того, залежність віри в Бога від приписів моралі), приводить у трактаті «Суперечка факультетів» відповідь, яку Авраам повинен був дати на наказ принести в жертву свого сина:

Я впевнений, що не повинен вбивати мого доброго сина. А от у тому, що ти, що з'явився мені, дійсно Бог, я не впевнений, і не можу бути впевнений.[7]

Більш того, за Кантом, Авраам міг бути впевнений, що почутий ним голос не належить Богу. Наказ зробити щось, що суперечить моральному закону не може, за Кантом, виходити від Бога, тобто вищої моральної істоти, ідея якого є похідною, а не основою моралі.

Серен К'єркеґор, що присвятив проблемі трактування жертвоприношення Ісаака книгу «Страх і трепет»[8], визнає слідом за Кантом, що з етичної точки зору таке жертвопринесення було б просто вбивством. Але Авраам, за К'єркеґором, «переступає через все етичне, і поза ним він знаходить більш високу мету, у відношенні до якої він і усуває етичне». К'єркеґор говорить про «телеологічне скасування етичного», яке можливе для людини, що живе релігійним життям (на противагу людям, що живуть, за термінологією К'єркеґора, естетично або етично). «Парадокс віри такий: одиничний індивід вище, ніж загальне» (тобто загальні моральні норми); «існує абсолютний обов'язок перед Богом», порівняно з яким «етичне виявляється зведеним до відносного». Авраам — «лицар віри», віруючий «силою абсурду». При цьому його віра не є вірою в те, що Бог скасує свій наказ, або вірою в майбутнє життя: Авраам збирався зробити жертвопринесення і при цьому «вірив в суперечність» — у те, що він «постаріє на цій землі, шанований своїм народом, благословенний в своєму роді, незабутній у Ісаку — найулюбленішим в його житті».

Розвиваючи ідеї К'єкеґора, Жан-Поль Сартр в знаменитім есе «Екзистенціалізм — це гуманізм» використовує запропонований ним вираз «тривога Авраама» для утвердження абсолютної свободи та водночас абсолютної відповідальності людини:

Мені зовсім не обов'язково бути Авраамом, і проте на кожному кроці я змушений робити вчинки, які є прикладом для інших. Для кожної людини все відбувається так, ніби погляди всього людства звернені до нього, і ніби всі погоджують свої дії з його вчинками. І кожна людина повинна собі сказати: чи справді я маю право діяти так, щоб людство брало приклад з моїх вчинків? Якщо ж він не говорить собі цього, значить, приховує від себе свою тривогу. Йдеться тут не про те відчуття, яке веде до квієтизму, до бездіяльності. Це — тривога, відома всім, хто брав на себе будь-яку відповідальність[9].

Історичний аналіз[ред.ред. код]

Авраам жив у відносно освіченому й інтелектуальному світі політеїстичної релігії. Це була політеїстична (ідолопоклонницька) міська цивілізація, вершина культури своєї епохи, яка висувала нові ідеї та концепції в науці, філософії, мистецтві.

Переселення до Ханаану[ред.ред. код]

«Авраам на шляху в ханаанську землю»
(Пітер Ластман, 1614 рік)

На думку ряду дослідників, біблійна оповідь про переселення родини Авраама в Ханаан відображає інтенсивну міграцію західно-семітських племен, які називалися амореями або сутіями, з Верхньої Месопотамії в сирійсько-палестинський регіон. Ця міграція відбувалася в XIX — XVIII століттях до н. е. Зв'язок з Верхньою Месопотамією було виявлено, зокрема, через імена батька, діда і прадіда Авраама (Фарра (Терах), Нахор, Серуг), що є назвами міст і місцевостей в районі Харана, куди родина Фарри перейшла з Ура. Ім'я їхнього предка Евер (Евер), що означає «інша сторона» або «Заріччя», пов'язане з епітетом іврі — «людина з Евера», тобто Заріччя. Цей епітет (від якого, очевидно, походить слово «єврей») вперше застосовується в Біблії щодо Авраама (Біблія, Книга Буття, 14-13), а потім і загалом стосовно ізраїльтян. Спочатку цим етнонімом могли називатися всі племена, що перейшли через Євфрат на шляху з Верхньої Месопотамії до Сирії і Ханаану. Деякі дослідники вважають, що існує певний зв'язок між епітетом іврі та найменуванням хабіру[10] (варіанти: хапіру або апіру), яке зустрічається в аккадських і єгипетських джерелах з кінця третього тисячоліття до н. е. Цю точку зору не підтримували деякі російські дослідники: так, за словами І. М. Дьяконова, іврім і хапіру " не мають між собою нічого спільного; хапіру не були кочівниками, тоді як ними, безперечно, були ібрім, і їхній етнічний склад був не тільки і не стільки аморейсько-сутійским, скільки ханаанським, аккадським, і, можливо, хурритським… " За Дьяковим, слово іврі не пов'язане з хапіру, яке, на його думку, походить з акадського дієслова habaru («бути вигнаним»)[11] Водночас точка зору Дьяконова заперечується західними дослідниками, що вказують на численні свідчення про кочовий характер хапіру.[12]

Іврім були чужинцями, які проникли в Ханаан і, очевидно, залишалися чужими щодо релігії, культу та побуту ханаанских народностей. Характерною рисою Аврама є повний розрив з культурою країни його походження Месопотамією, з одного боку, і відчуженість від вірувань, культу і способу життя ханаанців — з іншого. Авраам, як потім його син і внук — патріархи Ісаак та Яків — не має в Ханаані власної землі й перебуває в залежності від ханаанських правителів міст. Він підтримує мирні відносини з навколишніми племенами, але зберігає свою відособленість у всьому, що стосується вірувань, культу і навіть чистоти роду. Так, наприклад, він посилає свого раба до родичів у Північну Месопотамію для того, щоб привезти дружину Ісааку.

За іншою гіпотезою, епоха Авраама припадає на XXI — XX століття до н. е. Ця гіпотеза заснована на повідомленні Третьої книги Царств (6-1), за яким між виходом з Єгипту і початком спорудження Соломоном Храму минуло 480 років. Спираючись на внутрішню біблійну хронологію, можна підрахувати, що Авраам вийшов з Харану близько 2091 до н. е. Проте, на думку більшості дослідників, період 480 років має радше символічний характер (12 поколінь по сорок років). Окрім того, археологи не виявили свідчень існування на території Ханаана в XXI–XX століттях до н. е. міст, подібних до тих, що згадуються в біблійному оповіданні про патріархів.

Науковцями було висловлено припущення, що родина Фарри могла полишити Ур близько 1740 до н. е., в період придушення повстання проти вавилонського правителя Самсу-ілуна, в якому брав участь і Ур. У 1739 році до н. е. місто було зруйноване військами Самсу-ілуна, які вирізали значну частину населення, після чого воно надовго обезлюдніло. Варто зазначити, що назва Ура «Уром халдейським» (Біблія, Книга Буття, 11-31) є анахронізмом, оскільки халдеї з'явилися в Вавілонії лише в 1100 — 1000 роках до н. е. ТОж, очевидно, що така назва міста виникла в період злету Ура за правління останнього царя Нововавилонської (халдейської) династії Набоніда (556 — 539 роки до н. е.) і було пізніше додано до оповідання про Авраама.

Союз «між розсічених частин»[ред.ред. код]

В оповіданні про укладення заповіту між Богом і Авраамом (Біблія, Книга Буття, 15-9 −18) знайшла відображення практика укладення союзу, при якому договірні сторони проходили між частинами розсіченої тварини. У єврейській мові укладання Завіту часто описується висловом «розрубати Заповіт». Схожий вираз зустрічається в тексті з сирійської Катни (XV століття до н. Е..), А також в аморейських текстах з Марі, де укладання союзу описується виразом «вбити осля».

Датування часу написання[ред.ред. код]

Більшість сучасних істориків прийшла до висновку, що не тільки перекази про патріархів, але й їхній запис в літературній формі, яка лійшла до сьогодні, відносяться до дуже давнього періоду, хоча, ймовірно, вони були зафіксовані в період царів (після X ст. до н. е.).

Імена[ред.ред. код]

Ім'я Аврам і Авраам вперше зустрічаються на месопотамських клинописних табличках, датованих 3 — 2 тисячоліттями до н. е.., в єгипетських текстах, а також у текстах, знайдених в сирійській Еблі. Етимологія імені Аврам точно не з'ясована. Можливо, це ім'я означає «батько піднесений», «батько чудовий», і є формою ранньосемітского власного імені Ав (і) рам. Отримане Аврамом після укладення заповіту (Біблія, Книга Буття, 17-5) ім'я Авраам означає «батько безлічі» (народів). На відміну від імен Ісаака, Яківа-Ізраїля і його синів, ім'я Авраама ніколи не використовується в Біблії для позначення місцевостей або колін.

Ім'я матері Авраама в П'ятикнижжі не згадується, за арабськими джерелами (див. Herbelot I, 64) її звали Адна, а за єврейськими (Талмуд, Бава-Батра 91а) — Аматлея, ймовірно Аматсула — давньохалдейське жіноче ім'я, що зустрічається в клинописних текстах, а не пізніше грецьке Амалтея, як то вважає Кагута (Plenus Aruch sv) та інші.

У мистецтві та літературі[ред.ред. код]

Лоно Авраамове: Авраам, Ісаак та Іаков зображені за столом, з душами праведників, що представлені у вигляді немовлят. (Фрагмент північних воріт іконостасу, XVII століття, Нижній Новгород)

В образотворчому мистецтві[ред.ред. код]

У літературі[ред.ред. код]

У музиці[ред.ред. код]

У кіно[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. «Жінка має поєднувати в собі дві протилежності»- глава УГКЦ Святослав Шевчук (Інтерв'ю із главою УГКЦ Святославом Шевчуком, Журнал «Країна» № 98, 25 листопада 2011 року)
  2. Мішна, Тааніт 2:4
  3. Талмуд, Мегіла 31а
  4. Талмуд, Рош ха-Шана 16а)
  5. Анафора літургії ап. Якова: СДЛ. Т. 1. С. 182
  6. Часослов, молитва Манасії
  7. Додаток «Суперечка з богословським факультетом» («Спор с богословским факультетом») до трактату «Суперечка факультетів» («Спор факультетов») (7:63n). Розгляд історії Авраама та Ісаака включено в контекст суперечки філософського та богословського факультетів, тим самим перегукуючись і полемізуючи зі знаменитим «Амулетом» Паскаля: «Вогонь. Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова. А не філософів та вчених» (Паскаль Б.. Мысли. М., 1994, стр. 61). Див. також трактат Канта «Релігія в межах лише розуму» («Религия в пределах только разума») (Иммануил Кант. Собрание сочинений в восьми томах. Том 6. — М., 1994, стр. 93).
  8. «Страх і трепет». Як і більшість інших творів прихильника іронічного методу філософствування К'єркеґора, книга написана від імені вигаданого автора, і, строго кажучи, повинна розглядатися як відсторонений вираз релігійної життєвої позиції, а не як власна позиція філософа. Жанр книги визначено як «діалектична лірика».
  9. «Екзистенціалізм — це гуманізм» («Экзистенциализм — это гуманизм»).
  10. В залежності від джерела і епохи, хабіру описують як кочівників або напівкочівників, повстанців, розбійників, що роблять набіги, торговців, лучників, слуг, рабів, мігруючу робочу силу тощо.
  11. Історія Стародавнього Сходу, ч. 2, М., 1988, стор. 275.
  12. Див, наприклад, William H McNeil and Jean W Sedlar, in «The Ancient Near East»: про етимологію назви і згадку його в амарнських документах і єгипетських повідомленнях про кампанії.

Джерела[ред.ред. код]

  • Авраам // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 томах (82 т. и 4 доп.). — СПб.: 1890–1907.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]