Бєляєв Олександр Романович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олександр Романович Бєляєв
1915 р.
1915 р.
Псевдоніми, криптоніми: Арбел та А.Ром
Дата народження: 4 (16) березня 1884(1884-03-16)
Місце народження: Смоленськ
Дата смерті: 6 січня 1942(1942-01-06) (57 років)
Місце смерті: Пушкін, Ленінградська обл.
Громадянство: СРСР СРСР
Рід діяльності: письменник
Напрямок: наукова фантастика
Жанр: гостросюжетний пригодницький роман, сатиричний памфлет, соціальна утопія

Олекса́ндр Рома́нович Бєля́єв (нар. 4 (16) березня 1884(18840316), Смоленськ — пом. 6 січня 1942, м. Пушкін) — російський письменник-фантаст, один із засновників радянської наукової фантастики. Відомий також як «російський Жуль Верн».

Біографія[ред.ред. код]

Олександр Бєляєв народився в Смоленську, в сім'ї священика. В родині було ще двоє дітей: сестра Ніна померла у дитинстві від саркоми; брат Василь, студент ветеринарного інституту, потонув, катаючись на човні.

У дитинстві Олександр був непосидючим — наслідком невдалого жарту стала травма ока з подальшим погіршенням зору. За бажанням батька і щоб привчити сина серйозно ставитись до життя, Олександра віддали вчитися у духовну семінарію, котру він закінчив 1901 року, і вступив до Демідовського ліцею в Ярославлі, збираючись стати юристом. Невдовзі батько помер, кошти родини стали обмежені, на освіту грошей не вистачало. Довелося шукати роботу — Олександр давав уроки, малював декорації для театру, грав на скрипці в оркестрі цирку.

З дитячих років йому подобалась музика; він самостійно навчився грати на скрипці, роялі. Займався фотографією, зокрема зйомками «фотографій жахів» (так існував зроблений ним знімок «Голова людини на тарілці в синіх тонах»). Мріяв про польоти: намагався полетіти, прив'язуючи до рук віники, стрибав з даху з парасолькою, врешті-решт піднявся у повітря на маленькому аероплані.

Олександр з дитинства любив театр, сам міг виступати в ролі драматурга, режисера, актора. Домашній театр Бєляєвих у Смоленську користувався широкою відомістю, гастролював не тільки містом, але й поза ним. Одного разу, під час приїзду в Смоленськ столичної трупи під керівництвом Станіславського, Бєляєву вдалося замінити захворілого артиста — зіграти замість нього в декількох спектаклях. Успіх був повним, Станіславський навіть запропонував Бєляєву залишитися в трупі, але той з невідомої причини відмовився.

Після закінчення Демидовського ліцею, Бєляєв отримав посаду довіреного у Смоленську, і невдовзі став відомим як гарний юрист. У нього з'явились постійні клієнти. Зросли і матеріальні можливості: він зміг зняти і облаштувати гарну квартиру, придбати непогану колекцію картин, зібрати велику бібліотеку. Закінчивши кожну справу, він відправлявся подорожувати за кордон; був у Франції, Італії, відвідав Венецію.

У віці тридцяти п'яти років О. Бєляєв захворів плевритом. Лікування виявилось невдалим — розвинуся параліч ніг і туберкульоз хребта. Хвороба протікала дуже важко. Молода дружина відмовилась доглядати і залишила хворого чоловіка. У пошуках спеціалістів, котрі змогли б йому допомогти, О. Бєляєв з матір'ю і старою нянькою потрапив у Ялту. Там у лікарні він почав писати вірші. Поступово настало деяке поліпшення.

Щоб прожити, О. Бєляєв став вихователем у дитячому будинку, потім його влаштували на посаду інспектора кримінального розшуку — він організував там фотолабораторію, пізніше довелося піти у бібліотеку. Життя в Ялті було дуже важким, і О. Бєляєв за допомогою знайомих переїхав з родиною до Москви, влаштувався на працю юрист-консультантом. У вільний час він намагався займатися літературою — в результаті чого у газеті «Гудок» стало друкуватися з продовженням його перше оповідання «Голова професора Доуеля» (1925).

Пізніше оповідання було прийнято в журналі «Всемирный следопыт». Публікація спричинила встановлення тісних стосунків, а потім і співпраці з журналами «Всемирный следопыт» та «Вокруг света». У Москві О. Бєляєв прожив до 1928 р.; за цей час ним були написані «Острів загиблих кораблів», «Остання людина з Атлантиди», «Людина-амфібія», «Боротьба в ефірі», опубліковано збірник оповідань. Писав автор не тільки під своїм ім'ям, а й під псевдонімами А. Ром і Арбел.

У 1928 р. О. Бєляєв з родиною переїхав до Ленінграда, і з того часу професійно займався виключно літературою. Таким чином з'явились «Володар світу», «Підводні землероби», «Чудове око», оповідання із серії «Винаходи професора Вагнера». Друкувались вони здебільшого у Московських видавництвах. Проте через деякий час хвороба знову дала про себе знати, і довелося переїхати з дощового Ленінграду до сонячного Києва. Умови життя у Києві виявились кращими, але для творчості виникли перешкоди — рукописи там приймали тільки українською мовою, тому доводилось їх надсилати до Москви чи Ленінграда.

1930 рік виявився для письменника дуже важким: від менінгіту померла його шестирічна донька, рахітом захворіла друга, а через декілька місяців загострилась і його власна хвороба (спондиліт). У результаті, в 1931 р. сім'я повернулася до Ленінграда: незнання української мови зробило життя у Києві нестерпним. Постійні побутові неприємності заважали писати, та все ж О. Бєляєв створює в ці роки п'єсу «Алхіміки…», роман «Стрибок у ніщо».

Окрім побутових проблем і проблем зі здоров'ям, великі проблеми виникли і з виданням творів: редактори їх безжалісно скорочували, перероблювали. У той час у літературі особливо важливою темою вважався технічний прогрес. Через це повість «Зірка КЕЦ», за спогадами доньки письменника, «була настільки скорочена, що перетворилася… в технічний довідник». Тільки значно пізніше вдалося відновити, а потім і збільшити попередній авторський текст.

Творчість О. Бєляєва певною мірою нерівномірна: ранні твори різняться від пізніших, етичні питання часто виявляються більш захоплюючими за найоригінальніші науково-технічні гіпотези, а романтичний пафос привабливіший за детективний сюжет. Письменника гостро цікавило питання людської психіки: функціонування мозку, його зв'язку з тілом, з життям душі, духу. Чи може мозок мислити поза тілом? чи можлива пересадка мозку? які наслідки може понести за собою анабіоз і його широке застосування? чи існують межі у можливості навіювання? у генної інженерії?

Спробі вирішити ці проблеми присвячені романи «Голова професора Доуеля», «Володар світу», «Людина, яка загубила своє обличчя», оповідання «Людина, яка не спить», «Хойті-Тойті». Своєрідним продовженням цих роздумів стали романи-гіпотези, які поміщають людину в різні середовища існування: океан («Людина-амфібія»), повітря («Аріель»). За всіма цими творами — прагнення письменника-інваліда кинути виклик фізичній обмеженості людського духу, гімн необмеженій свободі і надія на те, що подібна свобода робить людину кращою.

«Безпідставні фантазії, що відволікають від актуальних задач соціалістичного будівництва», піддавалися різкій критиці з боку влади, що в пізній період творчості примусило О. Бєляєва до створення творів, в яких головне — список винаходів, відкриттів, технічних досягнень і оспівування комуністичного майбутнього («Підводні землероби», «Під небом Арктики», «Чудове око» та ін.). У художньому відношенні ці твори малоцікаві.

Останній роман письменника, написаний у 1941 р., — «Аріель». Він перегукується з відомим романом О. Гріна «Блискучий світ». Герой роману наділений здатністю літати без якихось наукових пояснень цього таланту зі сторони автора. В кінці життя О. Бєляєв відмовився від технічних і соціальних проблем і віддався романтичному опису людини, що долає «земне тяжіння».

Незадовго до війни письменник переніс чергову операцію, тому на пропозицію евакуюватися, коли почалась війна, він відповів відмовою. Місто Пушкін (передмістя Ленінграду), де жив у останні роки О. Бєляєв разом з родиною, було окуповане. У січні 1942 р. письменник помер від голоду. Дружина і донька письменника були вивезені німцями до Польщі, до травня 1945 року вони знаходились у різних таборах Польщі й Австрії. Після закінчення війни їх було відправлено на заслання у Східний Сибір, де вони пробули 11 років.

Місце захоронення Олександра Бєляєва достовірно не відоме. Пам'ятна стела на Казанському кладовищі міста Пушкін встановлена лише на вірогідній могилі.

Творчість[ред.ред. код]

Книги Бєляєва присвячено проблемам науки і техніки майбутнього. Серед відомих творів: «Голова професора Доуеля», «Людина-амфібія», «Аріель», «Зірка КЕЦ» (КЕЦ — це ініціали Костянтина Едуардовича Ціолковського) і багато інших, всього понад 70 науково-фантастичних творів, зокрема 13 романів.

Розробляв такі жанрові різновиди фантастики, як гостросюжетний пригодницький роман («Острів Затонулих кораблів», 1927; «Людина-амфібія», 1928; «Голова професора Доуеля», 1937), соціально спрямований сатиричний памфлет з елементами гротеску («Людина, що втратила своє обличчя», «Володар світу» і «Продавець повітря», всі — 1929), робінзонада («Мертва голова», 1928), соціальна утопія («Боротьба в ефірі», 1928). Роман «Аріель» (1941) — спроба більш умовної, казкової фантастики. Автор науково-критичних статей.

Українською мовою вийшли перше і єдине за життя видання роману «Чудесне око», перше окреме видання роману «Зірка КЕЦ» (К., 1936).

Опублікував рецензію на роман В. Владка «Аргонавти Всесвіту» (1939). Написав сценарій «Коли погасне світло» (1940) для Одеської кіностудії художніх фільмів.

Твори Бєляєва українською мовою перекладали В. Козаченко, Д. Прикордонний та інші.

Переклади українською[ред.ред. код]

  • Чудесне око. — К., 1935.
  • Зірка КЕЦ. — К., 1958.
  • Голова професора Доуеля. — К., 1957.
  • Людина-амфібія. — К., 1957.
  • Небесний гість. — К., 1963.
  • Стрибок у ніщо. — К., 1969.
  • Людина, що знайшла своє обличчя. — К., 1975.
  • Мертва голова. — К., 1977.

Література[ред.ред. код]


Письменник Це незавершена стаття про письменника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.